Вплив Національного банку України на комерційні банки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Останні роки банківська система України розвивається швидкими темпами, про що свідчить хоча б зростання загальних активів банків за 2007 рік на 20,3% (збільшення відбулось в основному за рахунок зростання кредитних операцій та вкладнень у цінні папери). Важливу роль у цьому зростанні відіграє НБУ (тобто державне регулювання комерційних банків).

Актуальність даної теми полягає в тому, що функціонуваання Національного банку України є відображенням комплексу складних процесів, які відбуваються у національній економіці. Це обумовлено як його необхідністю впливати на економічні процеси, так і тим, що дієвітьсть такого впливу залежить від того, наскільки узгодженими є дії комерційних та Центральних банків.

Метою моєї курсової роботи є дослідження та висвітлення впливу НБУ на комерційні банки, а також характеристика взаємовідносин які виникають з цього приводу.

Важливо сказати, що відбуваються позитивні зрушення у структурі банківських активів, спрямовані на зменшення неробочих, проблемних активів та збільшення ліквідних активів. Такі якісні зміни є передумовою стабільного та врівноваженого розвитку банківської системи в Україні, тому Центральному банку потрібно здійснювати пошук нових шляхів впливу на комерційні банки зважаючи на ситуацію яка склалася в світовій економіці в 2008 році.

В ході вивчення роботи я розкрию такі питання:

· Основи організації даної теми курсової регулювання діяльності банків Нацыональним банком Украъни в сучасних умовах

· Механізм рефінансування комерційних банків НБУ

· Основні напрямки діяльності НБУ щодо підвищення ефективності роботи Українських банків

· Основні напрямки діяльності НБУ щодо підвищення ефективності роботи Українських банків.

1. Основи організації регулювання діяльності банків НБУ

Як специфічна форма прояву державного управління, управління банківською системою є цільовим напрямом в діяльності держави. Державне управління у банківській сфері не слід ототожнювати з виконавчою та звичайною розпорядчою діяльністю, оскільки воно здійснюється на основі законів, які регулюють діяльність особливої групи державних органів щодо практичної реалізації завдань держави у грошовокредитній сфері. Безперечно, воно пов'язане з економічним, соціальнокультурним та адміністративнополітичними процесами. Сутність державного управління полягає в тому, що, поперше, воно здійснюється спеціальними органами, які реалізують в своїй діяльності інтереси держави, воно здійснюється вказаними органами за допомогою надання їм державної компетенції, тобто державновладними інстанціями.

Держава з метою забезпечення управління банківською системою визначає в Конституції України насамперед спеціальні органи, що мають виступати в якості суб'єктів управління. Згідно зі ст. 99 Конституції України одним з таких органів, виступає Національний банк України, який виконує суто спеціальну функцію забезпечення стабільності грошової одиниці, тобто виступає як орган держави зі спеціальним статусом.

До прийняття Конституції України Національний банк України відносився до спеціалізованих органів виконавчої влади, що створювались для виконання будьякої однієї функції управління, яка мала міжгалузевий характер. Відповідно до ст. 115 Конституції (Основного Закону) України від 20 квітня 1978 р. Голова Правління Національного банку входив до складу Кабінету Міністрів України.

В Україні згідно з Законом "Про банки і банківську діяльність", а також із законопроектом "Про Національний банк України" функції банківського регулювання та нагляду здійснює НБУ. Що стосується регулятивної функції, то її виконують різні департаменти центрального апарату НБУ з урахуванням їхнього функціонального призначення.(Додаток №2) Так, діяльність комерційних банків на валютному ринку регулює департамент валютного регулювання, департамент готівковогрошового обігу регламентує порядок роботи банків із готівковою національною валютою, департамент бухгалтерського обліку та розрахунків визначає порядок бухгалтерського обліку і звітності в банках тощо.

Значну роль у виконанні функцій банківського регулювання та нагляду відіграє система банківського нагляду, що функціонує як єдиний механізм у складі центрального апарату та регіональних управлінь НБУ. На рівні центрального апарату НБУ ця система представлена Комісією з питань нагляду і регулювання діяльності банків, департаментів та управління, до якої входять:

департамент реєстрації та ліцензування банків;

департамент безвиїзного нагляду;

департамент інспектування банків;

департамент з питань роботи з проблемними банками;

управління координації з питань банківського нагляду.

Функції регулювання та банківського впливу у різних країнах світу виконує центральний банк держави або міністерство фінансів чи незалежне агентство. Центральний банк є основою фінансовокредитної системи, чинним законодавством на нього покладається обов'язок стежити за станом і стабільністю фінансового сегмента економіки. В Україні відповідальність за банківський нагляд несе Національний банк.

Загалом у світі надають перевагу опосередкованому економічному регулюванню банківських операцій, встановлення прямих заборон або лімітів здебільшого не допускається.

НБУ, як і Центральний банк будьякої країни, вирішує задачу контролю обсягу і структури грошової маси в обороті. Важливо, мати на увазі, що в ринковій економіці емісія грошей здійснюється переважно в процесі депозитних операцій комерційних банків, що на відміну від Центрального банку функціонуючі кредитні установи, безпосередньо пов'язані зі сферами виробництва і обертання. Саме через вплив на ці установи, зокрема на динаміку їхніх депозитів, на їх активні, насамперед позичкові, операції Центральний банк регулює макроекономічні процеси.

Одна з ключових задач НБУ по керуванню грошовокредитними відносинами це забезпечення надійності і підтримка стабільності банківської системи, що дозволяють уникнути руйнівних налідків для економіки та банкрутств банків. Надійність і стабільність банківської системи необхідна по наступним причинах:

· без них узагалі неможливе виконання НБУ своїх задач;

· комерційні банки відіграють істотну роль у процесі суспільного виробництва і від їхньої стабільності залежить розвиток економіки;

· діяльність комерційних банків характеризується підвищеною фінансовою уразливістю через високу питому вагу в їх пасивних притягнутих засобах, у тому числі централізованих банківських кредитів(Додаток 1).

Розглянута задача НБУ досягається в процесі рішення таких двох конкретних проблем, як регулювання ринку кредитних ресурсів і захисту вкладників комерційних банків від фінансових втрат, дуже ймовірних, поки банки ці ще дуже слабкі.

Вирізняють три основні види економічних методів регулювання: податкові, нормативні (коли розміри обмежень або пільг, що водяться, пов'язані з кількісними характеристиками операцій, які регулюються) і коригуючи (їм притаманні гнучкість та оперативність, можливість стимулюючого впливу залежно від ситуації). Для центрального банку держави оптимальними є нормативні та коригуючи методи, для фінансових органів податкові.

Методи регулювання використовуються при застосуванні тих чи інших видів державного регулювання банківської діяльності. В економічній літературі зустрічаються різноманітні критерії класифікації видів регулювання діяльності комерційних банків. Вплив Центральний банку на діяльність комерційних банків здійснюється по наступним основним напрямках:

· Створення загальних законодавчих, виконавчих, судових умов, що дозволяють комерційним банкам реалізувати свої економічні інтереси.

· Проведення мір грошовокредитного регулювання, що роблять вплив на обсяг і структуру грошової маси в обороті через зміну розмірів ресурсів комерційних банків, що можуть бути використані для кредитних вкладень в економіку.

· Встановлення економічних нормативів і нагляд за їхнім дотриманням з метою забезпечення ліквідності банківських балансів.

Вплив Центральний банку на діяльність комерційних банків може здійснюватися методами, що носять як сугубо економічний (непрямий), так і економікоадміністративний (прямий).

Превентивні заходи застосовуються для уникнення тієї чи іншої економічної ситуації (наприклад кризи неплатежів тощо). До цих заходів зокрема належать:

Ш вимоги щодо розміру та структури власного капіталу;

Ш вимоги щодо ліквідності банку;

Ш диверсифікація банківських знаків (максимальний розмір позики на одного позичальника та інші види диверсифікації)

Ш обмеження виконуваних операцій.

Для зниження ризику функціонування можуть бути встановленні обмеження на деякі види діяльності комерційних банків або на окремі види активних операцій.

Так, доволі часто обмежується право банків на безпосереднє володіння нерухомістю у зв'язку з високим ризиком та низьким рівнем її ліквідності. У деяких країнах (наприклад у США) банкам не дозволяється мати цінні папери підприємств, вартість яких зазнає великих коливань. Також існують обмеження прав гарантування на розміщення окремих цінних паперів або на надання кредитів особам, які мають доступ до конфіденційної інформації(інсайдерам).

Фактична дія превентивних заходів реалізується шляхом затвердження обов'язкових до виконання норм. У свою чергу норми поділяються на функціональні та інституційні і призначені для регулювання ризиків за операціями комерційних банків.

v Інституційні норми відображаються у відносних величинах, які регулюють в основному організаційні питання, визначення цілей кредитування, операційну діяльність, порядок проведення ревізій тощо.

На відміну від інституційних, функціональні норми мають визначене цифрове значення і можуть мати загальний або селективний характер. Загальні методи, є переважно непрямими, що стосуються кредитного ринку в цілому. Селективні спрямовані на конкретні види кредиту (визначаються коефіцієнти ризику за окремими операціями банку). Їхнє призначення пов'язане з розширенням приватних задач (скажемо, обмеження видачі деяким банкам позичок чи видачі окремих видів останніх). Селективні методи відносяться до прямих способів регулювання діяльності комерційних банків. Найбільш популярні з загальних методів впливу, застосовувані в закордонній банківській практиці:

v облікова ( дисконтна ) політика;

v операції на відкритому ринку;

v зміна норм обов'язкових резервів банків.

Ці методи використовуються й у практиці діяльності НБУ.

Протекційні заходи вживають для захисту від уже існуючої (загрозливої для банку) ситуації, яка може спричинити неплатоспроможність, збитки, банкрутство. Тобто за допомогою цих заходів здійснюється захист банків та їх клієнтів від можливих наслідків фінансових ускладнень. До протекційних заходів належать:

1) створення та функціонування фонду гарантування вкладів фізичних осіб;

2) формування комерційними банками резерву для відшкодування можливих втрат за позичками та іншими активами;

3) рефінансування комерційних банків центральним банком;

4) цільова допомога інших державних органів тощо.

Спеціальними проекційними заходами передбачається використання різних видів резервних фондів або інших коштів цільового призначення. Залежно від окремого банку і конкретної ситуації можуть застосовуватися так звані договірні дії, зокрема підтримка регулюючими органами окремих банківських установ у вигляді рефінансування, надання гарантій, купівлі акцій тощо.

Два зазначені вище способи регулювання банківської діяльності, безперечно тісно пов'язані між собою: протекційні заходи підвищують довіру вкладників до банківської системи, впливають на стабільність макроекономічних показників господарської діяльності; превентивні - забезпечують ефективність перших.

Серед регулювання грошовокредитної сфери Центральний банками особливе місце належить дисконтній ставці, що є оперативним інструментом державного впливу на ринок позичкових капіталів (і в залежності від його стану може змінюватися протягом року). В умовах ринкових відносин централізоване регулювання рівня дисконтної ставки додає визначену спрямованість руху кредиту по горизонталі (банкпозичальник) і по вертикалі (Центральний банк комерційний банк). Офіційна дисконтна ставка служить орієнтиром для ринкових процентних ставок; її зміна по наданим Центральний банком кредитам збільшує або скорочує пропозицію кредитних ресурсів, регулює тим самим і попит на них.

Виходячи з дисконтної ставки, визначаються ставки, стягнуті комерційними банками по своїх позиках, і розміри відсотків, виплачуваних вкладникам по депозитах і інших рахунках. Підвищення (в антиінфляційних цілях) облікового відсотка, тобто політика "дорогих грошей" обмежує для комерційних банків можливість одержати позику в Центральний банкові й одночасно збільшує ціну грошей, наданих у кредит комерційними банками. В результаті кредитні вкладення в економіку скорочуються і, отже, гальмується подальше зростання виробництва. Курс же на зниження дисконтної ставки, політика "дешевих грошей", навпаки, виступає фактором розгортання кредитних операцій і прискорення темпів економічного розвитку.

Регулюючі заходи НБУ сьогодні пов'язані з централізованим кредитом, що став ключовим важелем впливу НБУ на грошову масу й економіку в цілому.

До загальних методів грошовокредитного регулювання, добре відомим із закордонної банківської практики, відносяться й операції Центрального банку на відкритому ринку. Мова йде про покупку і продаж по заздалегідь установленому курсу цінних паперів, в тому числі державних, формуючих борг країни. Це вважається найбільш гнучким методом регулювання кредитних вкладнень і ліквідності комерційних банків.

Операції Центральний банку на відкритому ринку впливають на обсяг вільних ресурсів, що є в наявності у комерційних банків, це стимулює скорочення або розширення кредитних вкладнень в економіку, одночасно впливаючи на ліквідність банків (відповідно зменшуючи чи збільшуючи її). Цей вплив здійснюється за допомогою зміни Центральний банком ціни покупки чи продажу цінних паперів в комерційних банків.

При твердій реструкційній політиці, спрямованій на відтік кредитних ресурсів із грошового ринку, Центральний банк зменшує ціну покупки, тим самим збільшуючи чи зменшуючи її відхилення від ринкового курсу.

Важливий інструмент регулювання макроекономічних пропорцій шляхом впливу на обсяг вільних ресурсів банків мінімальні та обов'язкові резервні вимоги Центральний банку. Виконання резервних вимог Центральний банку означає для комерційних банків заморожування засобів, що негативно позначається на їх діяльності в умовах високої інфляції.

Фонд обов'язкових резервів створений для того, щоб при необхідності забезпечити можливість комерційним банкам виконати перед клієнтами свої зобов'язання по поверненню раніше притягнутих коштів за рахунок того, що частина цих засобів депонується і не використовується банками як кредитні ресурси.

НБУ, змінюючи норми обов'язкових резервів, впливає на кредитну політику комерційних банків і стан грошової маси в оберті. Так, наприклад, зменшення норми обов'язкових резервів дозволяє комерційним банкам у більш повній мері використовувати сформовані ними кредитні ресурси, тобто збільшити кредитні вкладення в народне господарство. Однак ми повинні звернути увагу на те, що така політика веде до росту грошової маси в оберті й в умовах спаду виробництва викликає інфляційні процеси. І навпаки підвищення норм обов'язкових резервів скорочує кредитний потенціал комерційних банків, що обмежує їхню здатність вести активні операції.

Відповідно до світової банківської практики норма обов'язкових резервів може диференціюватися в залежності від виду, величини і терміну внесків і депозитів. Зокрема , по нетермінових вкладах, коли клієнт може в будьякий час вилучити свої кошти, або по внесках з незначними термінами збереження й у великих сумах можливості комерційного банку по виконанню своїх зобов'язань перед клієнтами знижуються, оскільки кредити, надані за рахунок ресурсів, звичайно мають більш тривалий термін повернення. Тому резервування частини таких внесків повинно бути вищим, ніж внесків із тривалими термінами збереження.

На величину норм обов'язкових резервів впливають також рівень розвитку банківської системи, стан економіки в цілому. Так, у країнах з розвитою банківською системою, яка функціонує в умовах стабільної економіки, норми обов'язкових резервів встановлюються на відносно тривалий час.

Національним банком України використовуються система показників для регулювання діяльності комерційних банків (зокрема, з метою забезпечення їх платоспроможності). Вона охоплює доволі широке коло нормативів, які нині поділяють на чотири групи:

1) нормативи капіталу;

2) нормативи ліквідності;

3) нормативи ризику;

4) Нормативи відкритої валютної позиції.

Виконання банківськими установами кожного з цих нормативів тією чи іншою мірою позначається на можливостях кредитування. Управління банківською системою виступає важливим етапом соціального (суспільного) управління.

2. Механізм рефінансування комерційних банків НБУ

Грошовокредитна політика Національного банку України грунтується на основних критеріях і макроекономічних показниках загальнодержавної програми економічного і соціального розвиткуна певний період. До таких макроекономічних показників належать: обсяг валового національного продукту, прогнозований рівень інфляції, розмір дефіциту державного бюджету та джерела його покриття, платіжний і торговельний баланси. Одним із інструментів здійснення грошовокредитної політики є рефінансування комерційних банків. Цей інструмент тісно повязаний з процентною політкою, але має і певні власні риси. Цей інструмент базується на функції НБУ як “кредитора в останній інстанції”. Комерційні банки звертаються до нього за кредитом найчастіше у разі появи тимчасового дефіциту первинних резервів (коштів на кореспондентському рахунку в НБУ). Такі позики банки просять, як правило, на короткий строк і одержують у порядку переобліку комерційних векселів чи під заставу цінних паперів у тому числі і комерційних векселів. Ці кредити мають назву відповідно обліковий і ломбардний. Надаючи названі кредити, НБУ збільшує первинні резерви комерційних банків, а отже, і загальну суму грошей в обігу. НБУ може кредитувати комерційні банки і через операції РЕПО, які полягають в обовязковій купівлі продажу держанних цінних паперів, але головною метою цих операцій є підтримання короткострокової ліквідності системи комерційних банків. Регулюючи процес облікового й ломбардного кредитування НБУ може впливати на загальну масу грошей в обігу. Такий вплив може здійснюватися двома способами: встановленням ліміту кредитування та визначенням рівня процентної ставки.

Серед інструментів грошовокредитної політики важливе значення має політика, яку проводить НБУ як кредитор в останній інстанції. У країнах із розвинутими ринковими відносинами центральний банк надає кредити комерційним банкам та іншим фінансовокредитним установам, рефінансуючи їхні активні операції, тобто здійснюючи переоблік комерційних векселів і надаючи ломбардний кредит. Національний банк України також використовує зазначені вище види кредитування, але на початку своєї діяльності у ролі центрального банку НБУ застосовував як адміністративні, так і ринкові методи кредитування, причому суб'єктами кредитування були і господарюючі суб'єкти, і Мінфін. НБУ кредитував безпосередньо дефіцит державного бюджету і надавав так звані централізовані кредити певним секторам економіки, тобто опосередковано покривав недостачу ресурсів для фінансування державного сектора економіки. НБУ застосовував такі методи кредитування:

v адміністративний розподіл емісійних ресурсів між комерційними банками;

v безпосереднє централізоване кредитування міністерств для покриття нестачі фінансових ресурсів у певній галузі економіки;

v безпосереднє надання кредиту Мінфіну на покриття дефіциту державного бюджету:

v проведення закритих і цільових кредитних аукціонів;

v надання комерційним банкам облікового й ломбардного кредиту;

v проведення операцій РЕПО.

Хоча зараз НБУ не надає так званих централізованих кредитів і кредитів на покриття дефіциту державного бюджету, заборгованість за ними існує, що потребує проведення відповідної політики. Зокрема, Мінфіну і НБУ доцільно розглянути питання про переоформлення на державний внутрішній борг заборгованості за централізованими кредитами, наданими окремим галузям економіки, та процентів за ними, заборгованості Мінфіну України за централізованими та за іншими кредитами. Удосконалення й подальший розвиток політики рефінансування може відбуватися через поліпшення механізму кредитування комерційних банків під заставу цінних паперів, з допомогою переобліку векселів, а також проведення операцій із державними цінними паперами на відкритому ринку типу РЕПО.

Комерційні банки можуть позичити кошти, тобто одержати кредити у Національному банку України через закриті кредитні аукціони. Загальне керівництво і відповідальність за проведення кредитних аукціонів покладено на Аукціонний комітет, персональний склад якого визначається і затверджується правлінням НБУ. Єдиним продавцем кредитів на кредитному аукціоні є НБУ. Кредитні аукціони проводяться періодично. Дату аукціону, обсяг кредитів, строк та цілі, на які вони продаються, а також початкову процентну ставку визначає правління НБУ. До участі в кредитних аукціонах допускаються комерційні банки, що виконують установлені НБУ економічні нормативи, своєчасно подають йому необхідну звітність і повертають раніше отримані кредити. Ми хочемо звернути увагу на те, що філії комерційних банків до участі в кредитних аукціонах не допускаються. Це обмеження поширюється і на комерційні банки, котрі діяли менше одного року від дати їхньої реєстрації. Для участі в кредитному аукціоні комерційні банки подають в Аукціонний комітет заявку встановленої форми. Умовою, що дає право комерційному банку брати участь у кредитному аукціоні, є дотримання ним такої вимоги: сума заборгованості за кредитами НБУ з урахуванням поданої заявки на купівлю кредитів на дано не може перевищувати п'ятикратного розміру власного капіталу банку, розрахованого на основі останнього балансу. Один банк не може одержати більш як 50 % запропонованого обсягу кредитів на кредитному аукціоні. Повідомлення про проведення кредитного аукціону надсилаються комерційним банкам не пізніш як за 10 робочих днів до дня його проведення. У повідомленні вказуються день, умови проведення кредитного аукціону, цільовий напрям кредитів або його відсутність, термін і початкова процентна ставка, а також мінімальна сума кредиту для одного банку. На кредитному аукціоні заявки задовольняються в міру зниження запропонованої на них процентної ставки, починаючи з найвищої. Якщо два або кілька учасників кредитного аукціону пропонують однакову процентну ставку, а обсяг кредитів, що залишилися на продаж, недостатній для задоволення усіх заявок з однаковою процентною ставкою, рішення про задоволення тієї або іншої заявки приймає Аукціонний комітет. Комерційним банкам, чиї заявки задоволені, на підставі затверджених Головою правління НБУ результатів кредитного аукціону видається офіційне свідоцтво про купівлю кредитів. Офіційне свідоцтво про купівлю й усі необхідні для оформлення кредитної угоди документи комерційний банк подає регіональному управлінню НБУ. Після оформлення такої угоди регіональне управління НБУ переказує гроші на кореспондентський рахунок банку, що отримав кредит НБУ. Банкипозичальники повинні своєчасно повертати кредити, куплені на закритих кредитних аукціонах. Для контролю за цим між позичальником і кредитором укладається угода про забезпечення повернення отриманих кредитів. Придбані на аукціоні кредити не повинні призводити до порушення встановлених для комерційних банків економічних нормативів. Вони не підлягають пролонгації.

Національний банк здійснює регулювання міжбанківського ринку кредитних ресурсів. З упровадженням в Україні ринку державних цінних паперів (ОВДП) значна частина операцій з купівліпродажу міжбанківських ресурсів відбувається під забезпечення ОВДП (поширена назва ломбардний кредит) і операції РЕПО. Всі аукціони НБУ з продажу ресурсів, що проводяться останнім часом, здійснюються тільки за умови укладання РЕПОугод. Згідно з цими угодами комерційні банки на строк користування кредитами НБУ передають йому свої державні облігації. Як забезпечення ломбардного кредиту використовуються державні цінні папери, випущені Мінфіном України. Їх список затверджується (а в разі потреби може змінюватися) правлінням НБУ і доводиться до відома комерційних банків. Як виняток, за рішенням Правління Національного банку України під забезпечення ломбардного кредиту можуть використовуватися інші цінні папери. Ломбардний кредит надається на строк до 30 днів у межах лімітів, установлених на квартал НБУ для своїх регіональних управлінь. Право на отримання ломбардного кредиту мають комерційні банки, котрі: отримали ліцензію на здійснення банківської діяльності, включені до Республіканської книги реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансовокредитних установ, що працюють не менше одного року; дотримуються встановлених НБУ економічних нормативів, правил ведення бухгалтерського обліку, своєчасно і в повному обсязі звітують регіональному управлінню НБУ; не мають простроченої заборгованості за кредитами НБУ та за процентами за ними. Як забезпечення ломбардного кредиту використовуються державні цінні папери, що відповідають таким вимогам:

v вони занесені НБУ до ломбардного списку як такі, що перебувають на балансі комерційного банку і що до них немає претензій;

v строк їх погашення не припадає на термін користування ломбардним кредитом (строк погашення настає не раніш як через 35 днів з моменту переказування їх відповідної кількості на рахунок ДЕПО в НБУ).

Узагальний комплект документів, які необхідно подати комерційному банку до регіонального управління НБУ для одержання ломбардного кредиту, входять: кредитна угода, заявка на кредит, доручення на право реалізації НБУ цінних паперів, прийнятих як забезпечення ломбардного кредиту. Після того, як регіональне управління НБУ ухвалило рішення про надання ломбардного кредиту, комерційний банк переказує портфель цінних паперів, які є забезпеченням кредиту, зі свого ДЕПОрахунку на ДЕПОрахунок у депозитарії НБУ. Одночасно регіональне управління НБУ зараховує кошти ломбардного кредиту на кореспондентський рахунок банкупозичальнику. Заборгованість комерційного банку за ломбардним кредитом не може перевищувати 75 % вартості портфеля цінних паперів, наданих як забезпечення ломбардного кредиту. Одночасно погашаються проценти за користування цим кредитом. Після погашення ломбардного кредиту і процентів відбувається розблокування рахунків ДЕПО комерційного банку, і цінні папери знову переходять у власність комерційного банку. У разі відсутності або недостатності коштів на кореспондентському рахунку комерційного банку залишок заборгованості за ломбардним кредитом і процентами по ньому погашаються за рахунок коштів від реалізації НБУ цінних паперів, наданих банку як забезпечення кредиту. Операції РЕПО це операції із цінними паперами, які складаються з двох частин. Для їх здійснення укладається єдина генеральна угода між учасниками ринку (НБУ і комерційними банками) про продажкупівлю державних цінних паперів на певний строк із зобов'язанням зворотного продажукупівлі у визначений термін або на вимогу однієї зі сторін за заздалегідь обумовленою ціною. Використання НБУ державних цінних паперів для операцій РЕПО здійснюється через «пряме РЕПО» купівлю у комерційного банку державних цінних паперів та «зворотне РЕПО» обов'язковий продаж державних цінних паперів. У ситуації, коли в межах визначених основних монетарних параметрів існує потреба підвищення ліквідності комерційних банків, НБУ здійснює операції «прямого РЕПО» і на підставі генеральної угоди купує у комерційного банку державні цінні папери на відповідний період з обов'язковою умовою зворотного їх викупу цим комерційним банком у встановлений строк. У разі накопичення надлишкової ліквідності банківської системи, зростання грошової маси значно вищими темпами, ніж передбачалося, НБУ може продати комерційним банкам через механізм «зворотного РЕПО» державні цінні папери, які є в його портфелі, на певний період, за умови викупу їх у комерційного банку в установлений строк. Національний банк може здійснювати операції РЕПО купівліпродажу державних цінних паперів як через безпосередню домовленість із комерційними банками, так і проведенням тендера заявок комерційних банків на участь в операціях РЕПО. У разі проведення тендера на участь в операціях РЕПО Національний банк через свої регіональні управління не пізніш як за тиждень надсилає повідомлення про проведення такого тендера із зазначенням терміну операцій РЕПО та умов його проведення. Комерційніму кредитному аукціоні банки як учасники тендера у своїх заявках на участь у ньому пропонують свої умови щодо ціни купівліпродажу та зворотної ціни продажукупівлі державних цінних паперів. Після закінчення тендера операцій РЕПО Національний банк наступного робочого дня надсилає комерційному банку, який виграв тендер, повідомленняпідтвердження про намір укласти угоди на здійснення операцій РЕПО. Залежно від терміну дії операції РЕПО на позабіржевому ринку використовуються такі види операцій: нічне РЕПО (термін дії один день, процентна ставка фіксується на весь термін проведення операції); відкрите РЕПО (термін операції в угоді не визначається, кожна зі сторін угоди може вимагати виконання операції РЕПО в будьякий час, але з обов'язковим повідомленням про завершення цієї угоди. Процентна ставка не є фіксованою і визначається кожного разу); строкове РЕПО (термін операції чітко визначений, процентна ставка є постійною протягом усієї операції РЕПО). Між учасниками операції РЕПО укладається угода, в якій передбачаються: термін, сума, ціна державних цінних паперів «прямого РЕПО» та «зворотного РЕПО»; перелік цінних паперів, які беруть участь в операції РЕПО; зобов'язання продати державні цінні папери зі зворотним викупом, яке має кореспондуватися із зобов'язанням викупити ці державні цінні папери зі зворотним продажем; порядок установлення маржі або процентного доходу. Обов'язковою умовою укладення угоди РЕПО з метою мінімізації кредитного ризику є те, що державні цінні папери, куплені з використанням операцій РЕПО, мають переказуватися через депозитарій на рахунок покупця зі зміною права власності. Після підписання угоди на здійснення операції РЕПО банкпродавець надає на дату купівлі та на дату зворотної купівлі ДЕПОповідомлення до депозитарію НБУ про зміну права власності на державні цінні папери. Для забезпечення зобов'язань про зворотний викуп державних цінних паперів НБУ у першій частині операції РЕПО покупець отримує гарантійний внесок, на підставі ринкової оцінки державних цінних паперів, які є об'єктом операції РЕПО. Цей внесок є захистом від потенційних збитків у разі різких коливань цін на державні цінні папери. Сума гарантійного внеску залежить від терміну укладеної угоди за операцією РЕПО, типу державних цінних паперів, що є предметом угоди, та суми очікуваного доходу за цими цінними паперами. До 1997 р. НБУ проводилися цільові кредитні аукціониКомерційні банки отримували від таких підприємств бізнесплани, плани структурної перебудови, а також інші документи, що давали можливість оцінити ефективність використання кредиту. За допомогою статистичних звітів підприємств за рік комерційні банки здійснювали аналіз їхньої діяльності, готували експертні оцінки доцільності кредитування та визначали реальність повернення кредиту. Якщо після проведення такої роботи комерційний банк приймав рішення про кредитування підприємства, він надсилав заявку на свою участь в Аукціонний комітет НБУ. Цільові кредитні аукціони проводилися у такому самому порядку, що й закриті кредитні аукціони. Зараз НБУ не проводить аукціонів із продажу кредитів комерційним банкам для подальшого кредитування ними підприємств згідно з прийнятими урядом програмами. Він здійснює лише рефінансування комерційних банків з метою підтримання їхньої ліквідності та для регулювання кредитногрошового ринку України (Додаток №3, 4).

3.Правові питання контрольно наглядової діяльності НБУ

Національний банк України виконує нагляд за діяльністю комерційних банків та інших фінансовокредитних установ, які здійснюють банківську діяльність на підставі дозволу (ліцензії) Національного банку України на проведення банківських операцій. Зміст нагляду визначається повноваженнями, встановленими Законом України «Про Національний банк України» (ст. 55), згідно з яким Національний банк України здійснює постійний нагляд за дотриманням банками та іншими фінансовокредитними установами банківського законодавства, нормативних актів Національного банку України і економічних нормативів.

Банківський нагляд існує в різних формах уже понад сотні років. У широкому розумінні банківський нагляд є системою, якою користується держава, щоб гарантувати стабільність фінансової системи, її безпеку та здоров'я.

Державна політика по відношенню до банків зосереджується в різних правових актах -- законах, постановах та інструкціях, що видаються уповноваженими органами. За своїми цілями ці акти поділяються на акти так званого пруденційного (або інакше «розумного») регулювання та акти економічного регулювання. До пруденційного регулювання відносять видання правових актів, метою яких є мінімізація можливих ризиків банків і забезпечення стійкості та здоров'я як окремої банківської установи, так і системи в цілому . Це, зокрема, межі кредитування, рівні мінімального капіталу, ступінь ліквідності тощо. До економічного регулювання відносять регулювання, спрямоване на досягнення економічних цілей (сюди можна віднести, наприклад, норми обов'язкових резервів).

Розрізняють три основні види економічних методів регулювання: податкові, нормативні (встановлення кількісних нормативів або розмірів обмежень чи пільг) та коригуючі (застосовуються для впливу в конкретній ситуації).

Методи банківського регулювання матеріалізуються через систему заходів, які можна поділити на превентивні, що застосовуються для уникнення можливих негативних наслідків при тій чи іншій економічній ситуації, та протекційні, що вживаються для захисту від уже існуючої ситуації.

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про Національний банк України» головною метою банківського регулювання і нагляду є безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів.

З метою захисту кредиторів і вкладників Національний банк, у разі порушення банком, іншою фінансов-окредитною установою банківського законодавства, нормативних актів Національного банку України, застосовує адекватні допущеному порушенню заходи впливу. Положення про застосування Національним банком України заходів впливу до комерційних банків за порушення банківського законодавства, затверджене постановою Правління Національного банку України від 04.02.98 р. № 38, з наступними змінами та доповненнями, основним завданням усіх рівнів системи банківського нагляду щодо вжиття заходів впливу визначає регулювання діяльності комерційних банків з метою приведення її у відповідність із нормами і вимогами чинного банківського законодавства та нормативних актів Національного банку України, а також з метою забезпечення ліквідності, платоспроможності та стабільності банківської системи, захисту інтересів вкладників і кредиторів.

Як ми уже зазначали, в Україні функції органу банківського нагляду покладено на Національний банк. Ці функції можуть здійснюватись Національним банком України безпосередньо або через створений ним орган банківського нагляду. Його повноваження щодо здійснення банківського нагляду грунтуються на статтях 7, 55--63 Закону України «Про Національний банк України». Згідно із названими статтями Закону Національний банк наділено повноваженнями: видавати нормативні акти з питань своєї компетенції; здійснювати реєстрацію банків та ліцензування банківських операцій; встановлювати для банків та інших фінансовокредитних установ обов'язкові економічні нормативи; визначати розміри, порядок формування та використання резервів, визначати професійні вимоги до керівників виконавчих органів, головних бухгалтерів банків та фінансовокредитних установ; здійснювати нагляд та застосовувати заходи впливу до банків та фінансовокредитних установ.

Банківський нагляд включає в себе вступний контроль, дистанційний або документарний контроль та інспектування на місцях.

Вступний контроль є найбільш важливою частиною банківського нагляду, оскільки він обмежує можливість здійснення банківських операцій лише тими суб'єктами, які мають ліцензію на право зайняття банківською діяльністю. Новостворені банки найбільш вразливі щодо розорення, тому контроль при вступі до ринку банківських послуг має дуже важливе значення. На цій стадії банківський нагляд зобов'язаний не допускати до банківської діяльності фахівців з недостатніми професійними навичками та засновників з незадовільним фінансовим станом.

Вступний контроль поділяється на два етапи: перший -- реєстрація банку як юридичної особи і другий -- надання ліцензії на здійснення банківських операцій.

Наступними стадіями наглядової діяльності є дистанційний контроль (в Україні він ще називається безвиїзним) та інспектування.

Залежно від системи нагляду в різних країнах віддаються переваги одному або іншому із зазначених способів. Проте у більшості країн застосовується змішана форма, при якій поєднується дистанційний контроль та інспектування на місцях, причому у тісній взаємодії з органами внутрішнього і зовнішнього аудиту.

В Україні також впроваджена змішана форма банківського нагляду. Істотні зміни у структурі банківського нагляду відбулися у 1997 р., після затвердження Правлінням Національного банку України Положення про структуру системи банківського нагляду Національного банку України та його повноваження щодо адекватного реагування на порушення в діяльності комерційних банків. Цей нормативноправовий документ встановлює, що система банківського нагляду в Україні скоординована за вертикаллю, функціонує як єдиний механізм у складі центрального апарату та територіальних управлінь Національного банку України і має такі рівні (з правом прийняття відповідних рішень у межах своєї компетенції):

відділ банківського нагляду територіального управління Національного банку України;

Комісія з питань нагляду і регулювання діяльності банків при територіальному управлінні Національного банку України;

начальник територіального управління Національного банку України;

відповідні структурні підрозділи банківського нагляду Національного банку України;

заступник Голови Правління Національного банку України;

Комісія з питань нагляду і регулювання діяльності банківНаціонального банку України.

Органи банківського нагляду рівня територіального управління Національного банку України мають широкі повноваження щодо адекватного реагування на порушення в діяльності банків. Вони, зокрема, можуть проводити наради з керівництвом комерційних банків з обговорення проблемних питань, вимагати від банків надання листа із зобов'язаннями надсилати попередження, накладати на банки штраф у розмірі не більше одного відсотка від суми зареєстрованого статутного фонду, проводити позапланові інспектування банків, а також вносити пропозиції центральним органам банківського нагляду щодо вжиття інших заходів впливу.

Виконання функцій центральних органів банківського нагляду забезпечують департамент пруденційного нагляду, управління реєстрації та ліцензування банків, управління нагляду за великими банками, управління з питань роботи з проблемними банками. Ці підрозділи виконують організаційно-координаційні функції, до яких, зокрема, відноситься проведення інспектування банків, підготовка матеріалів на розгляд Комісії з питань нагляду та регулювання діяльності банків, розробка статистичної звітності щодо банківського нагляду, впровадження нових інструментів банківського нагляду, контроль за виконанням економічних нормативів, оперативний аналіз діяльності банків та банківської системи в цілому, реєстрація та ліцензування банків, ведення Реєстру банків, їх філій та представництв, валютних бірж і фінансовокредитних установ, здійснення комплексного аналізу діяльності проблемних банків та підготовка пропозицій щодо напрямів поліпшення їх фінансового стану, регулювання та нагляд за діяльністю великих банків. національний банк український комерційний

Найвищою інстанцією системи банківського нагляду є Правління Національного банку України, яке приймає найважливіші рішення щодо банківського нагляду, зокрема видає нормативноправові акти, вирішує питання відсторонення керівництва банків, призначення тимчасової адміністрації банку та припинення його діяльності.

Відповідно до Закону України «Про Національний банк України» (ст. 57) для здійснення своїх функцій Національний банк України має право безоплатно отримувати від банків та інших фінансовокредитних установ інформацію про їх діяльність відповідно до наданої ліцензії та пояснення стосовно отриманої інформації та проведених операцій. Для підготовки банківської та фінансової статистики, аналізу економічної ситуації Національний банк України має право також отримувати необхідну інформацію від органів державної влади і органів місцевого самоврядування та суб'єктів господарювання усіх форм власності.

З метою захисту інтересів вкладників і кредиторів і забезпечення фінансової надійності банків та інших фінансовокредитних установ Національний банк України відповідно до визначеного ним порядку встановлює для них обов'язкові економічні нормативи. Ці нормативи мають забезпечувати здійснення контролю за ризиками, пов'язаними з капіталом, ліквідністю, кредитами акціонерам та інсайдерам (пов'язаним особам), наданням великих кредитів, інвестиціями капіталу, а також за відсотковим та валютним ризиками.

Про подальші зміни нормативів та методики їх розрахунку Національний банк України має офіційно повідомляти не пізніше ніж за місяць до введення їх в дію.

Порядок розрахунку економічних нормативів регулюється інструкцією про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 14.04.98 р. № 141 [162], зі змінами, внесеними постановою Правління від21.10.99 р. № 376 у зв'язку з набранням чинності Законом України «Про Національний банк України» Контроль за дотриманням комерційними банками встановлених економічних нормативів здійснюється щоденно (за щоденний формами звітності) та щомісячно (на підставі форм звітності на 1 ше число місяця).

Розрахунок економічних нормативів банками проводиться за юридичною особою на підставі щоденних балансів.

Результати економічного аналізу діяльності кожного комерційного банку та висновки щомісячно подаються територіальними управліннями Національного банку України Департаменту пруденційного нагляду Національного банку України. Висновок має вміщувати: загальну оцінку фінансового стану банку, оцінку дотримання банком економічних нормативів, відомості про суми нарахованих, стягнутих або нестягнутих штрафів (у разі порушення банком економічних нормативів), наявність на розгляді територіального управління документів банку на збільшення статутного капіталу, аргументовані пропозиції територіального управління про подальшу діяльність банку (загальний режим роботи, режим фінансового оздоровлення, пропозиції про скасування режиму фінансового оздоровлення, припинення діяльності) та основні відомості про проведені перевірки діяльності банку.

Департамент пруденційного нагляду здійснює економічний аналіз діяльності банків, основними завданнями якого є визначення джерел, якості та стійкості банківських доходів, дотримання всіх вимог щодо ліквідності, підтримання стану достатності капіталу.

При інспектуванні на місцях зусилля Національного банку України спрямовуться на здійснення нагляду безпосередньо в банках. Це випливає з повноважень центрального банку щодо здійснення наглядових та регулятивних функцій, передбачених частиною другою ст. 61 Закону України «Про Національний банк України», у відповідності з якою Національний банк здійснює всі види перевірок банків та інших фінансовокредитних установ на місцях.

Перевірка ступеня достовірності інформації, що отримується Національним банком України від комерційних банків, формування уяви про фінансове становище банку можуть бути забезпечені тільки при здійсненні перевірки безпосередньо в банківській установі.

Органи нагляду періодично здійснюють перевірки на місцях, які залежно від мети та обсягів можуть бути комплексними (загальними) або тематичними -- орієнтованими на конкретні сфери банківської діяльності. Під час загальної перевірки аналізуються різні сторони діяльності банку (додержання банком законодавства і нормативних актів Національного банку України, наявність ефективної системи управління) та здійснюється оцінка загального фінансового стану банку. При тематичних перевірках розглядаються визначені аспекти діяльності банку, окремі зони ризику, наприклад, аналізується стан кредитного портфелю. У ході таких перевірок об'єктом вивчення можуть бути конкретні операції банку, наприклад, здійснення розрахунків за експортно-імпортними операціями. Частота проведення перевірок та їх об'єм залежать від ступеня довіри наглядових органів до банківських установ, наявності у них проблем тощо. Постановою Правління Національного банку України від 09.12.97 р. № 425 схвалені Методичні вказівки щодо визначення критеріїв діяльності, за якими комерційні банки переводяться до категорії проблемних. Зокрема, підставами для визнання банків проблемними є систематичне порушення економічних нормативів, незабезпечення формування в установлені строки відповідних розмірів статутних фондів тощо.

Об'єктами діяльності управління з питань роботи з проблемними банками є банки, що перебувають в зоні найбільшого ризику, у режимі фінансового оздоровлення, у стадії припинення діяльності. Названий підрозділ проводить комплексний аналіз їх діяльності на підставі даних безвиїзного контролю та інспектування, вносить корективи в програми фінансового оздоровлення, контролює виконання банками цих програм, вживає непримусових заходів впливу і вносить пропозиції Комісії з питань нагляду та регулювання діяльності банків і Правлінню щодо застосування інших заходів впливу.

Загальним етапом банківського нагляду є контроль за виконанням вказівок та приписів органів банківського нагляду. Згідно з частиною другою ст. 62 Закону України «Про Національний банк України» у разі невиконання у встановлений Національним банком строк вимог щодо усунення порушень, Національний банк України має право застосувати відповідні заходи впливу. Порядок застосування заходів впливу регулюється Положенням про застосування Національним банком України заходів впливу до комерційних банків за порушення банківського законодавства, затвердженим постановою Правління від 04.02.98 р. № 38.

Як зазначалось вище, заходи впливу, які застосовує Національний банк, носять непримусовий і примусовий характер.

Непримусові заходи впливу застосовуються до комерційних банків Національним банком при незначному рівні підвищеного ризику та глибини проблем у фінансовокредитній діяльності банку і носять характер добровільності їх вирішення, а також розуміння наявності проблем з боку керівництва комерційного банку.

Примусові заходи впливу застосовуються Національним банком України у разі, якщо діяльність комерційного банку та його установ характеризується високим рівнем ризику, комерційний банк та його установи порушують банківське законодавство, нормативні акти Національного банку України, економічні нормативи, порядок, строки та технологію виконання банківських операцій, не подають звітність, приховують будьякі рахунки, документи чи активи, якщо діяльність їх збиткова і спричиняє становище, що загрожує платоспроможності банку, інтересам вкладників та кредиторів.

Вибір заходів впливу, які застосовуються до комерційних банків відповідно до банківського законодавства та зазначеного Положення, повинен бути адекватним допущеному порушенню і визначатися найефективнішим вирішенням виявлених проблем у діяльності комерційних банків та проводиться з урахуванням характеру допущених комерційним банком порушень, причин, які зумовили виникнення виявлених порушень, загального фінансового стану комерційного банку, значимості комерційного банку на ринку банківських послуг.

До непримусових заходів впливу належать лист із зобов'язаннями та письмове попередження.

До примусових заходів впливу належать:

накладення штрафу на керівників банків та інших фінансовокредитних установ у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

накладення на банки та інші фінансовокредитні установиштрафів відповідно до положень, затверджених Правлінням Національного банку, але у розмірі не більше одного відсотка від суми зареєстрованого статутного фонду;

відсторонення керівництва (голови правління та головногобухгалтера) від управління банком та іншою фінансовокредитною установою і призначення тимчасової адміністрації;

зупинення дії ліцензії на здійснення окремих банківськихоперацій на строк до одного року.

У разі порушення законів чи інших нормативних актів, що спричинило значну втрату активів або доходів і настання неплатоспроможності банку чи іншої фінансовокредитної установи, або заподіяло істотну шкоду інтересам їх клієнтів, приховування будьяких рахунків, інших документів чи активів, Національний банк має право відкликати ліцензію на здійснення усіх банківських операцій та прийняти рішення про реорганізацію або ліквідацію банку, призначити ліквідатора. Варто зауважити, що чинним законодавством не передбачений порядок прийняття Національним банком України рішень про примусову реорганізацію комерційного банку.

Стосовно права Національного банку накладати штрафи на керівників банків та інших фінансовокредитних установ у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян у разі порушення банківського законодавства та нормативних актів Національного банку, слід зазначити, що практичне застосування такого заходу впливу можливе лише після внесення відповідних змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення. На наш погляд, необхідно доповнити Кодекс статтею 166, зазначивши в ній, що невиконання керівниками банків та інших фінансовокредитних установ у встановлені строки вимог Національного банку України щодо усунення порушень банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку тягне за собою накладення штрафу у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

...