Загальні тенденції, проблеми та перспективи розвитку банківської системи України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Вагоме місце в економіці кожної країни, безперечно, посідає банківська система, яка є складовою кредитної, котра в свою чергу підпорядковується фінансовій. Порівнюючи її з іншими економічними системами, можна знайти багато спільних рис, але банківській системі притаманні й власні специфічні ознаки, котрі виокремлюють її серед інших систем.

Становлення та стабільне функціонування банківської системи насамперед зумовлене організацією дієвого механізму керування, регулювання та контролю за діяльністю банків.

Формування банківської системи України пов'язане в першу чергу з прийняттям в 1991 році Закону «Про банки і банківську діяльність» ( 7 грудня 2000 року Президентом України була підписана нова редакція закону ) та у 1999 році Закону «Про Національний банк України». Відповідно до цих документів в Україні була створена дворівнева банківська система: на першому рівні якої знаходиться Національний банк України, а на другому - інші банківські установи.

На даний час перед банківською системою України постав ряд проблем, котрі потребують вирішення: низький рівень капіталізації банків, девальвація національної валюти, зниження рівня довіри споживачів до банківських установ, відтік депозитів. Саме тому слід удосконалювати банківську систему, розробляючи при цьому практичні основи її подальшого зміцнення.

Актуальність наведених проблем, недостатність вивчення практичних та теоретичних аспектів діяльності та розвиту банківської системи на даному етапі розвитку зумовили вибір даної теми.

Метою курсової роботи є аналіз стану банківської системи України, виявлення проблем та формування перспектив її функціонування.

Для досягнення поставленої мети слід виконати наступні завдання:

– розкрити суть поняття «банківська система»;

– з'ясувати принципи побудови банківської системи;

– виділити головні функції, котрі вона виконує;

– розглянути банківську систему Німеччини, що стала основою для її формування в Україні ;

– проаналізувати сучасний стан банківської системи України, на основі економічних показників;

– сформувати проблеми та перспективи її подальшого розвитку.

Об'єктом дослідження виступає банківська система України, яка є складовою економіки країни, тенденції її розвитку в умовах перехідної економіки.

Предметом дослідження є економічні відносини, котрі виникають в результаті функціонування та надання послуг у банківській системі.

Під час написання курсової роботи були використані наступні методи:

– аналізу і синтезу (підходи щодо тлумачення поняття «банківська система» та типів побудови банківської системи, формування головних функцій банківської системи);

– порівняльний та статистичний методи (дослідження основних показників діяльності банків за останні чотири роки);

– графічний та табличний методи (відображення статистичної інформації за допомогою графіків та таблиць);

– схематичний метод (наочне відтворення структури банківської системи Німеччини);

– індукційний метод (формування проблем та перспектив розвитку банківської системи України).

Теоретичною та статистичною основою для даної курсової роботи стали праці вчених, котрі вивчали дане питання та офіційні сайти НБУ та Асоціації банків Російської Федерації. Вагомого значення даній темі приділяли і вітчизняні вчені та економісти, наприклад: Реверчук С. К., Стельмах В. С., Гуцал І.С, Савлук М. І., Мороз А. М., Пуховкіна М. Ф. та інші. банківський німеччина україна

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ

1.1 Сутність та основні риси банківської системи

Поняття «банківська система» досліджувалося багатьма вченими, проте одностайності, щодо його трактування немає. Єдине в чому науковці дійшли згоди, так це у тому, що визначення «банк» і «банківська система» - різні.

Досліджуючи різні наукові праці присвячені дослідженню сутності «банківська система», можна сформувати три групи підходів, щодо визначення даного поняття, яка наведена на рисунку 1.1.

Рисунок 1.1 Підходи до визначення поняття «банківська система»

Перший підхід розглядає поняття «банківська система» у найбільш загальних рисах. Приміром, А. Мороз вважає, що банківська система - це об'єднання різноманітних банків і банківських установ у їхньому взаємозв'язку; складова частина кредитної системи [2, С. 56].

Діюче законодавство також можна віднести до першого підходу щодо трактування банківської системи. Так, відповідно до Закону України «Про банки та банківську діяльність» можна трактувати так: «Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків, що створені і діють на території України відповідно до положень цього Закону та інших законів України» [3].

До представників другого підходу можна віднести: Жарковську Є., Костюченко О., Савлук М., Селіванову А. На думку Жарковської Є., банківська система - це об'єднання різноманітних національних банків і кредитних установ, котрі функціонують у рамках загального грошово-кредитного механізму.

Вітчизняний вчений Савлук М. розкриває банківську систему як, сукупність фінансових посередників, які є чітко структурованими та субординованими та котрі здійснюють банківську діяльність на стабільній фаховій основі і функціонально пов'язані в самостійну економічну структуру, відповідно до чинного законодавства. На противагу науковцям, які відносять до банківської системи інших фінансових посередників, окрім банків, професор Орлюк О. стверджує, що за цих умов банківська система прирівнюється до кредитної, що в принципі недопустимо, оскільки вона є складовою кредитної. Дійсно, лібералізація банківського ринку створила сприятливе підґрунтя що до отримання права на проведення банківських операцій небанківськими фінансовими установами. Однак, ніхто із фінансових посередників не зможе реалізувати увесь комплекс банківських операцій, які мають право здійснити фінансові інститути, що позиціонують як банки. Окрім цього, небанківським фінансовим інститутам не притаманні взаємовідношення з центральним банком, через які здійснюється виконання загальнодержавних цілей та завдань.

Відповідно до останнього підходу в склад банківської системи включається банківська інфраструктура. Приміром, Дзюблюк О. розглядає банківську систему є чітко структуровану, в якій виокремлює два рівні: рівень центрального банку та рівень комерційних банків, а банківську інфраструктуру він визначає як допоміжну ланку, котра включається до банківської системи, але при цьому не відноситься ні до одного з вище вказаних рівнів. Натомість російський вчений Лаврушин О. зазначає, що банківська система представлена сукупністю банків, банківської інфраструктури, банківського законодавства і банківського ринку, котрі тісно взаємодіють один з одним та зовнішньою сферою.

Розглядаючи проблему сутності банківської системи, Гетьманцев Д. схиляється до того, що банківська система України є частиною кредитної системи держави, які включає в себе НБУ, інші банки (резиденти та нерезиденти, які зареєстровані згідно з встановленим законом порядку на території України) та небанківські фінансові установи, особливим функціонуванням яких є приймання депозитів, надання кредитів або ведення розрахунків клієнтів, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, банківську інфраструктуру, а також зв'язки та взаємини між ними [1].

Отже, банківська система - це визначена законом та структурована сукупність різноманітних видів банків, на які покладено виконання всіх базових та інших операцій на фінансовому ринку.

Утворюється банківська система не внаслідок механічного поєднання окремих банків, а базується на завчасно сформованій концепції, у рамках якої кожний вид банків і кожний окремий банк займають певну нішу.

Самостійність банківської системи як економічної структури має подвійну спрямованість [5]:

– стосовно окремих банків як її структурних елементів;

– щодо інших аналогічних великих систем, котрі діють в економіці паралельно з банківською.

Стосовно окремих банків самостійність системи виражається в особливих цілях та функціях її відносно цілей та функцій банків.

Провідною метою діяльності окремих банків є одержання прибутку. Відносно банківської системи дана ціль не лише не зростає пропорційно кількості банків, які включаються до системи, а взагалі переходить на другорядний план, зостаючись лише метою окремих банків.

Отож, можна виокремити наступні головні цілі банківської системи:

– здійснення суспільного нагляду і регулювання банківської діяльності, для того, щоб узгодити інтереси окремих банків із загальносуспільними інтересами;

– підтримка надійного та стабільного функціонування окремо взятих банків та банківської системи в цілому, для того, щоб стабілізувати обіг грошей та постійного обслуговування економіки [5].

Ніяка з даних цілей не може бути виконана окремим банком, яким би великим він не був. Лише скоординоване об'єднання їх у систему, направлену на поставлені цілі, дасть змогу досягти їх.

Взагалі, банківська система взаємодіє й з іншими системами. Зокрема, з бюджетною, податковою, валютною, торговельною системами тощо. Та як структурна одиниця вона входить до складу кредитної системи.

Проводячи порівняння банківської підсистеми з іншими, можна виділити в ній риси, які притаманні їм усім, про що й свідчить її системний характер, а також лише характерні риси, які акцентують її банківську специфічність.

До таких загальних рис можна віднести:

– об'єднання значної кількості схожих елементів, перед якими стоять однакові цілі - отримання прибутку та ліквідність. У банківській системі дані елементи представлені окремими банки [5];

– динамічність системи. Банківська система завжди розвивається, пристосовуючись до економічних змін, які відбуваються в країні, удосконалюються методи та інструменти банківської діяльності, збільшується коло банківських операцій;

– закритість системи. Банківській системі притаманний закритий тип, що виявляється у концентрації уваги її суб'єктів здебільшого на своєрідній діяльності, котра пов'язана з грошовою сферою, здійснення банками по суті лише банківські операції. Вагомий обсяг банківської інформації відповідно до національного законодавства є банківською таємницею і не може розголошуватися чи передаватися в інші системи [6];

– саморегуляція. Так наприклад, якщо якийсь банк банкрутує, на його місце відразу ж стають інші банки, а при зміні економічної ситуації - банки змінюють методи діяльності.

Отже, до специфічних рис, котрі властиві лише банківській системі і виокремлюють її з числа інших, можна віднести:

– дворівневу побудову, як першорядний принцип побудови банківських систем у ринковій економіці.

– фундаментальне централізоване регулювання функціонування кожного окремо взятого банку і банківської діяльності в цілому.

– контроль та регулювання руху банківських резервів має носити централізований характер;

– наявність загальносистемної інфраструктури, що підтримує функціональну взаємодію окремо взятих банків;

– гнучке поєднання високого рівня централізованої керованості банківської системи зі збереженням повної економічної самостійності і відповідальності за результати своєї діяльності кожного окремого банку, що входить у систему [5].

1.2 Функції та принципи побудови банківської системи

Призначення банківської системи відзначається її функціями, котрі вона реалізує в економіці країни.

Розвиток економічних відносин сприяв формуванню певних організаційно-економічних умов, за яких банківська діяльність сформувала повноцінну банківську систему з метою здійснення нею специфічних функцій, котрі відрізняються від функцій окремо взятого банку.

Дзюблюк О., у вивченні будови грошово-кредитних відносин людства, виділяє таки умови [1]:

1. Необхідність регулювання грошового обігу в країні через наявність у банків можливості використання емісійного механізму при здійснення своїх першорядних - кредитно-розрахункових - операцій по наданню послуг суб'єктам ринку.

2. Потреба в організації платежів у господарстві, що пов'язано з опосередкуванням банками обігу переважної частини грошової маси.

3. Необхідність підтримки стабільної діяльності банків як запоруки збереження коштів клієнтів і забезпечення необхідної норми нагромадження в економіці.

На думку вченого, зазначені вище передумови об'єднання банків у банківську систему стають вирішальними у визначенні її функціонального призначення.

У теорії банківської справи існують багатоманітні класифікації функцій банківської системи. Наприклад, Савлук М. І. виокремив три функції, які повинна виконувати банківська система [9]:

– перерозподіл грошових ресурсів (трансформаційна);

– створення платіжних засобів і регулювання грошового обігу (емісійна);

– забезпечення стабільності банківської діяльності та грошового ринку (стабілізаційна).

Асоціація банків Російської Федерації пропонує наступні функції банківської системи [11]:

– збирання та перерозподілення фінансових засобів фізичних осіб та суб'єктів господарювання у кредитні та інвестиційні;

– дотримання балансу між попитом та пропозицією грошових ресурсів;

– забезпечення ефективності платежів.

З точки зору Гетманцева Д. банківська система відіграє вагому роль у реалізації головних функцій фінансової системи, приміром, шляхом [10]:

– забезпечення руху фінансових ресурсів у часі через кордони держав і між окремими галузями;

– розробки та забезпечення засобів керування ризиком;

– забезпечення механізму об'єднання фінансових ресурсів та їхнього розподілу між окремими суб'єктами господарювання;

– підтримка безперервної діяльності платіжних систем, зокрема, за допомогою удосконалення способів клірингу та здійснення розрахунків, котрі підтримують торгівлю;

– забезпечення ринку насичення ціновою інформацією, що сприяє координації децентралізованого процесу прийняття рішень в окремих галузях економіки.

Аналізуючи вище сказане, можна виділити основні функції банківської системи, котрі відображено на рисунку 1.2.

Рисунок 1.2 Функції банківської системи

Трансформаційна функція дещо нагадує аналогічну їй функції стосовно окремо взятих банків. Проте, розглядаючи її в діапазоні банківської системи можна виділити нові ознаки. Тут уже не лише залучені, запозичені та власні кошти переходять в активи банківської структури. Трансформаційна функція банківської системи передбачає перерозподіл грошових ресурсів і за строками, і за розмірами та регіонами, і за ризиками за допомогою залучення в цей процес механізму рефінансування, який здійснюється центральним банком за допомогою операцій репо, своп-операції, кредитування строком до 14 та 365 днів, овернайт.

Трансформація ризиків визначається тим, що банки, робота котрих пов'язана з високим ризиком, за допомогою певних заходів (диверсифікація активних операцій, створення резервів, диференціація процентних ставок залежно від ризикованості кредитів, страхування депозитів тощо), можуть мінімізувати дані ризики стосовно своїх вкладників та акціонерів. Через це, банки беруть на себе значну частину ризиків неповернення вкладень (кредитних, інвестиційних).

Трансформація строків - отримуючи вагомі кошти від короткострокових вкладів і безперервно поповнюючи їх, банки отримують можливість котрусь їх частку направити в довгострокові позички та інші довгострокові активи. Дана вигода проявляється не тільки для банків (вони отримують більший дохід), а й їхнім клієнтам. Позичальники отримують можливість робити інвестиції в свої довгострокові проекти, а кредитори банків -- здобути більший дохід за своїми вкладами в банках.

Трансформація обсягів капіталів значить що, акумулюючи великі обсяги дрібних вкладів, банки отримують можливість накопичити вагому масу капіталу, для того, щоб реалізувати масштабні проекти. Без банків ці кошти використовувалися б з незначною віддачею або взагалі не використовувалися.

Просторова трансформація полягає в тому, що банки можуть мобілізувати ресурси з великої кількості регіонів та навіть з інших країн та спрямувати їх на фінансування різноманітних проектів окремо взятого регіону, єдиної країни чи окремого об'єкта. Наслідком цього є розширення географічних меж грошового ринку, він трансформується у міжнародний і світовий, що спрощує збалансування попиту і пропозиції на грошовому ринку в кожному місці світового ринку [12].

Функція створення платіжних засобів і регулювання грошового обороту дозволяє банківській системі оперативно керувати пропозицією грошей: збільшувати чи зменшувати її відповідно до зміни попиту на гроші.

Дана функція є ключовою в банківській системі. Адже, для її реалізації взаємодіють усі ланки системи - центральний банк та всі банки другого рівня. Саме тому вона відноситься до усіх напрямів банківської діяльності, в першу чергу кредитної [9].

Функція забезпечення сталості банків та грошового ринку (стабілізаційна), яка виражається:

– у прийнятті ряду законів та інших нормативних актів, які регламентують діяльність усіх її ланок -- від центрального банку до вузькоспеціалізованих комерційних банків;

– у створенні дієвого механізму державного контролю і нагляду за дотриманням цих законів та за діяльністю банків узагалі [7].

Оскільки, дана функція проявляється двояко, то в зв'язку з цим створено спеціальні заходи, щодо стабільність банківської діяльності, котрі включають:

– страхування банківських ризиків, передусім кредитних;

– страхування банківських депозитів, насамперед фізичних осіб;

– створення внутрішньобанківських резервів для покриття збитків від кредитних ризиків;

– створення механізму обов'язкового резервування банківських депозитів;

– централізоване встановлення економічних нормативів з тих напрямів банківської діяльності, які пов'язані з найбільшими ризиками;

– створення централізованого нагляду і контролю за банківською діяльністю;

– створення механізму централізованого рефінансування комерційних банків;

– узаконення різних механізмів централізації банківського капіталу (створення консорціумів, картелів, трестів, концернів, холдингів) [9].

Таким чином, у них виражається організаційно-правове забезпечення стабілізаційної функції банківської системи. Кожний із цих механізмів може бути здійсненим лише в рамках системи і є характерним інфраструктурним елементом, який трансформує сукупність банків у банківську систему.

Залежно від впорядкованості банків, згідно з діючим банківським законодавством розрізнюють основні типи побудови банківської системи:

– однорівнева банківська система;

– дворівнева банківська система;

– трирівнева банківська система.

Однорівнева банківська система властива, як правило, економічно слаборозвиненим країнам, а також країнам з тоталітарним, адміністративно-командним режимом управління. Використовуючи таку побудову, між банками будуть присутні лише горизонтальні зв'язки, відбудеться універсалізація їх операцій і функцій, тобто вся мережа банківських установ держави буде знаходитися на одному ієрархічному рівні, реалізуючи при цьому орієнтовно однакові функції та надаючи однаковий діапазон банківських послуг [8].

Однорівневий варіант побудови банківської системи може застосовуватися лише тоді, коли:

– в державі не існує центрального банку;

– в державі наявний лише центральний банк;

– на центральний банк покладено виконання усіх банківських операцій, конкуруючи з іншими банками [13].

Перший випадок притаманний ранньому етапу розвитку банківської справи, коли банки (та інші кредитні організації) не маючи хоч якусь координацію їх діяльності мали право здійснювати різні ухвалені в той час операції аж до емісії своїх грошових знаків.

Прикладом існування лише центрального банку є банківська система на чолі з Держбанком СРСР (до проведення останньої банківської реформи). Схожа банківська система за своєю суттю була реалізацією на практиці ідеї Леніна В.І. про формування одного банку з відділеннями по всій країні.

Третій випадок також притаманний СРСР. Держбанк Радянського союзу був універсальним банком, на який було покладено функції центрального банку і функції з обслуговування населення. З 20-х рр. XX ст. та аж до прийняття в 1987 р. постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР № 821 «Про вдосконалення системи банків в країні і посилення їх впливу на підвищення ефективності економіки» Держбанк СРСР, виконував емісійну та кредитну функції одночасно, коли господарству були потрібні додаткові кредити він міг за браку ресурсів «в одній кишені» (акумульованих вільних грошових коштів та ін.) брати кошти «в іншому», не почуваючи при цьому жодних особливих незручностей.

Дворівнева банківська система - складається з двох рівнів і є характерною для країн з ринковою економікою.

На першому рівні розташований банк, або декілька банків, які об'єднані спільними цілями і завданнями. Даній установі держава присвоює статус центрального банку. На нього покладена відповідальність щодо вирішення макроекономічних завдань в грошово-кредитній сфері, перш за все, - підтримання сталості національних грошей та забезпечення стабільного функціонування усієї банківської системи. Центральні банки мають одноосібне право емісії грошей та організацію грошового обігу в країні. Масштаби й характер втручання центральних банків у діяльність інших кредитних установ залежать від стану економіки, інфраструктури банківської системи, фінансового ринку і, звичайно, від наявності соціально-економічних та політичних обставин [4].

Другий рівень банківської системи представлений комерційними банками, котрі здійснюють чималий діапазон операцій на фінансовому ринку, а також спеціалізовані банківські установи, які реалізують лише частку базових операцій та надають вузьке коло фінансових послуг, згідно з якими визначається сфера їхньої спеціалізації. Так, банківську систему розвинутих країн представляють інвестиційні, іпотечні, кооперативні банки та інші кредитні установи.

Особливість комерційних банків полягає в тому, що вони покликані обслуговувати економічних суб'єктів: фірми, сімейні господарства, державні структури. Саме комерційні банки обслуговують економіку згідно з задачами, що випливають з грошово-кредитної політики центрального банку. Саме через це комерційні банки можна позиціонувати як фундамент усієї банківської системи на верхівці піраміди, якої знаходиться центральний банк.

За такою системою відносини між банками будуються в двох площинах: по вертикалі і горизонталі.

По вертикалі - це відносини підпорядкування між центральним банком, як керівним органом усієї банківської системи, і комерційними банками [14].

По горизонталі - відносини, котрі виникають між комерційними банками на засадах рівноправного партнерства та конкуренції [15].

Банки даного рівня побудови, в порівнянні один з одним є економічно самостійними, рівноправними та виступають конкурентами на фінансовому ринку.

Прикладом дворівневої побудови може слугувати банківська система України. Як відомо, в період з 1987-1991 рр. тривала реформа банківської справи, яка закінчилася прийняттям Закону України «Про банки і банківську діяльність». Так, на верхньому рівні знаходиться Національний банк України, котрий є центральним банком країни, головним банківським інститутом та емісійним центром держави, на який покладено відповідальність за управління всією грошово-кредитною системою. На нижньому рівні - мережа комерційних банків, які за умови здорової конкуренції покликані задовольнити населення країни і народне господарство щодо банківських послуг. Серед найбільших комерційних банків України можна виокремити: ПАТ «Комерційний банк «Приватбанк», ПАТ «Укрексімбанк», ПАТ «Ощадбанк», ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», ПАТ «Промінвестбанк» і т.д [16].

У деяких країнах функціонують трирівнева банківська система, яка має таку побудову:

– І рівень - державні кредитні установи;

– ІІ рівень - універсальні та спеціалізовані кредитні установи;

– ІІІ рівень - організації малої кредитної кооперації.

На даний час вона діє в таких країнах, як Швейцарія та Японія.

1.3 Становлення банківської системи в Німеччині, як підґрунтя для української

Вивчення зарубіжного досвіду дозволяє виявити закономірності та універсальні тенденції розвитку банківських систем, виявити чинники, які стимулюють або гальмують прогресивні зміни у банківській діяльності. Як приклад розглянемо банківську систему Німеччини.

По закінченню Другої світової війни у країні була сформована дворівнева банківська система, де на верхньому рівні розташований центральний банк країни - Німецький федеральний банк («Bundesbank»), а на другому - комерційні, або кредитні банки, а також спеціалізовані кредитні установи (рис. 1.3) [21, С. 190].

Закон (Bundesbank Act), що заснував федеральний емісійний банк Федеративної Республіки Німеччини, був прийнятий бундестагом 4 липня 1957 і набув чинності 1 серпня 1957. Бундесбанк замінив чинну до того дворівневу систему центральних банків, яка включала в себе Банк німецьких земель, дев'ять центральних банків земель і Центральний Берлінський банк. В результаті їх злиття був утворений єдиний центральний банк - Deutsche Bundesbank. Новий інститут представляв собою корпорацію з капіталом 290 млн. німецьких марок і повністю належав державі [20].

Рисунок 1.3 Банківська система Німеччини

Федеральний банк (Bundesbank) включає в себе центральне управління у Франкфурті-на-Майні, дев'ять центральних банків земель як головних управлінь і 182 відділення, які розташовані в найбільш великих населених пунктах. Кількість працюючих в системі Федерального банку - близько 18 000 осіб. Компетенція і завдання банку зазначені в спеціальному Законі про Федеральний банк (ЗФБ) від 26 липня 1957 року (Bundesbankgesetz).

З 2000 року Федеральний Банк перестав відігравати провідну роль у грошово-кредитній політиці країни. Тепер цю функцію здійснює Європейський Центральний банк. Федеральний Банк Німеччини став основою європейської системи центральних банків. З введенням євро валюти в обігу Банк став нову функцію викидів євро. В інших функцій банку, про грошово-кредитної політики країни не змінилися [23].

Згідно з чинним законодавством, статутний фонд Бундесбанку знаходиться в розпорядженні федерального уряду, якому перераховується отриманий банком прибуток. Проте, банк не зобов'язаний виконувати розпорядження уряду, а лише має надавати підтримку щодо проведення загальноекономічної політики. Уряд також має право брати участь у всіх засіданнях центральної ради банку, без права голосу. Проте, він може подавати заяви або вимагати, щоб будь-яке рішення цієї ради не набирало чинності протягом двох тижнів.

Органами правління Федерального банку є: Рада центрального банку (Zentralbankrat), Рада директорів (Directorium), Центральні банки земель (Vorstдnde).

Рада центрального банку, яка визначає грошову і кредитну політику банку. Вона видає директиви, які стосуються керівництва та управління банком, розмежовує області компетенції інших органів банку, якщо це не зазначено в самому Законі про Федеральний банк. Рада збирається раз в дві неділі, де приймаються рішення простою більшістю голосів [17].

Рада директорів - виконавчий орган Федерального банку, до компетенції яких належить відповідальність за виконання рішень Ради центральних банків. До їхнього складу входять: президент Бундесбанка, віце-президент та інші члени (до 6 осіб), які назначаються строком на 8 років, та як мінімум - на два роки Президентом Німеччини за пропозицією уряду і за поданням центрального банківської ради [22].

До їх компетенції входить [20]:

– операції з федеральними органами влади та їх спеціальними фондами;

– операції з кредитними інститутами, що виконують завдання федерального значення;

– міжнародні операції та операції з нерезидентами;

– операції на відкритому ринку.

Центральні банки земель очолює правління, що складається з Президента та віце-президента. Їх завдання полягає у здійсненні операцій і адміністративному управлінні в своєму регіоні. Зокрема, до їх компетенції входить висновок під свою відповідальність операцій із адміністраціями землі і кредитними інститутами свого регіону, якщо вони поза компетенцією Ради директорів (ст. 8 ЗФБ).

Окрім центрального банка (Deutsche Bundesbank) банківська система Німеччини представлена наступними видами банківських закладів:

– універсальні банки;

– приватні комерційні банки;

– ощадбанки;

– кооперативні банки;

– інші спеціалізовані банки.

Німецька банківська система характеризується значною перевагою універсальних кредитних установ, порівняно з іншими розвиненими країнами.

Їх створення можна пояснити тим, що Німеччина з моменту її промислового розвитку не мала в своєму розпорядженні достатнього розміру власного капіталу, що спричинило необхідність використовувати банківські кредити у великих обсягах.

На даний час у Німеччині функціонує приблизно 4 000 кредитних установ, котрі мають майже 45 000 філіалів. У середньому при чисельності населення 80 мли кожне банківське відділення надає послуги приблизно 1 600 осібі (Німеччина входить до країн світу з однією з найщільніших мереж банківських філіалів) [19].

Універсальні банки можна умовно розділити на три основні групи:

1. Близько 350 приватних комерційних банків, серед яких три великих банки, регіональні банки та інші кредитні установи, а також філіали іноземних банків, частка яких у ділових операціях банків складає близько 30 %;

2. Понад 700 господарсько-правових кредитних установ: ощадні каси і земельні банки (жироцентралі), частка яких становить близько 50 %;

3. Приблизно 3000 кооперативних банків (Фольксбанки і Райфайзенбанки) з їх центральними банками, частка яких становить близько 20 %.

У групі приватних комерційних банків знаходиться близько 350 кредитних установ, що універсально функціонують, мають понад 7 000 філіалів і понад 200 000 співробітників. До даної групи належать два великі банки, близько 200 регіональних та інших банків, майже 80 приватних банкірів і приблизно 60 філіалів іноземних банків [19].

Спільною особливістю усіх приватних комерційних банків, не враховуючи їх розмір і структуру, є вагома перевага короткострокових кредитних операцій, проте за останні роки можна спостерігати тенденції до зростання кількості довгострокових кредитів.

Серед великих приватних комерційних банків Німеччини виділяють Deutsche Bank і Commerzbank - два найвідоміші німецькі банки, які виникли ще за часів Німецької імперії в 1871 році і в 2014 році у рейтингу найбільших банків світу займали відповідно 6 і 40 місця [24].

На рівні з універсальними банками, в Німеччині існують спеціалізовані банки: приблизно ј кредитних установ.

Одним із видів таких банків є ощадні каси, які виникли в Німеччині у другій половині XVІІІ ст. На даний час майже всі ощадкаси в країні є державними, які займаються залученням вкладів населення.

Центральними банками ощадних кас є 13 жироцентралій, які надають допомогу ощадкасам при видачі великих кредитів. Жироцентралі розташовані в кожній із земель. На верхівці їх знаходиться Німецька жироцентраль. Системою ощадних кас і жироцентралій керує Німецький комунальний банк. Даний сектор має активи, що становлять близько 50 % активів усієї банківської системи Німеччини.

У Німеччині працює близько З 000 кооперативних банків, у містах їх прийнято називати Фольксбанк, а в сільській місцевості - Райфайзенбанк. Кооперативні банки - це порівняно малі кредитні установи, кількість яких за останні роки має тенденцію до зменшення, спричинену їх злиттям.

Також серед спеціалізованих банків виділяють 30 приватних іпотечних банків, котрі надають кредити на земельні ділянки і комунальні кредити. Найбільшими з них є Німецький центральний земельний банк, Франкфуртський іпотечний банк і Німецький іпотечний банк у Бремені.

Отже, банківська система Німеччини є однією з найбільш розвинених у світі. Безумовний успіх її функціонування привертають увагу зарубіжних колег. Передаючи свій досвід, Бундесбанк не тільки підтримує зв'язки з іноземними банками, але й отримує корисну інформацію для своєї діяльності про їх поточний стан справ і тенденціях розвитку.

З усього вище сказаного можна зробити висновок, що банківська система є доволі складною. Значна кількість зарубіжних і вітчизняних науковців досліджували сутність даного поняття, проте єдиного визначення банківської системи немає.

Отже, банківська система - організаційна сукупність різних видів банків в країні, які взаємодіють між собою в цілком визначений історичний період.

Банківська система виконує ті функції, які виникають при взаємодії її складових елементів: трансформаційну, функцію створення грошей і регулювання грошової маси та забезпечення сталості банків та грошового ринку (стабілізаційну).

Взагалі у світовій практиці виділяють такі основні типи побудови банківської системи: однорівневу, дворівневу та трирівневу.

Україна має дворівневу банківську систему, основою для побудови якої був досвід становлення банківської системи в Німеччині.

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ СТАНУ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

2.1 Особливості розвитку банківської системи в Україні

Ступінь розвитку економіки країни значно залежить від стану банківської системи. На сучасному етапі банківська система України знаходиться в процесі сталого динамічного розвитку.

Становлення незалежної української банківської системи відбувалося протягом 1991 року. Так, 20 березня 1991 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон «Про банки і банківську діяльність».

Відповідно до даного закону було прийнято наступні важливі рішення для банківської системи:

– створення Національного банку України;

– формування мережі комерційних банків;

– була передбачена парабанківська система.

Після прийняття Закону «Про банки і банківську діяльність» відбулися значні структурні зміни в банківській системі:

– дворівневий тип побудови банківської системи;

– Національний банк - центральний банк;

– виникнення мережі комерційних банків;

– уперше з'являється ринок кредитних ресурсів;

– починає розвиватися майже нульовий рівень банківських послуг;

Размещено на Allbest.ru

...