Статистичний аналіз банківської діяльності в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Статистичний аналіз банківської діяльності в Україні

Зміст

Вступ

1. Історія банківської системи України

2. Види та напрями аналізу банківської діяльності

2.1 Особливості функціонування вітчизняних банківських систем та врахування цих особливостей при дослідженні банківської діяльності України

2.2 Класифікація видів економічного аналізу банківської діяльності

2.3 Формування системи обов'язкових економічних критеріїв діяльності комерційних банків

3. Статистичний аналіз сучасної банківської діяльності України

3.1 Зведення та групування показників банківської діяльності в Україні

3.2 Аналіз показників банківської діяльності за допомогою абсолютних і відносних величин

3.3 Середні величини та показники варіації при аналізі банківської діяльності

3.4 Статистичний аналіз показників динаміки банківської діяльності та побудова прогнозів

3.5 Аналіз банківської діяльності за допомогою індексного методу

3.6 Проблеми та перспективи розвитку банківської системи

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Банківська система є одним з найважливіших елементів інфраструктури економіки України. Вона значно впливає на забезпечення взаємозв'язку між виробниками продукції (продавцями) та її споживачами (покупцями). Банки, що входять до банківської системи, здійснюють розрахунки між виробниками і споживачами продукції, залучають як плату тимчасово вільні кошти юридичних і фізичних осіб, надають кредитні ресурси у позику, виконують багато інших операцій та послуг. Значення банків зростає в умовах становлення і розвитку ринкових відносин. Успішний розвиток і надійність банківської системи в умовах ринкової економіки багато у чому залежить від результатів статистичного аналізу в банках, що дозволяє виявляти їхні слабкі та сильні сторони, визначати конкретні шляхи розв'язання проблем.

Найбільшої актуальності статистичний аналіз діяльності банків набуває в сучасних умовах, коли відбуваються зміни загальноекономічної ситуації, що впливає на надійність і діяльність банків.

Обрана тема є недостатньо вивченою. Банки стали одними з найперспективніших установ, що ефективно і динамічно впроваджують прогресивні принципи управління, інформаційні технології та програмно-технічні засоби практично в усіх сферах своєї діяльності. Разом з тим, значний внесок у дослідження різних аспектів банківської діяльності зробили такі вітчизняні та закордонні вчені, як І.Т. Балабанов, М.З. Бор, А.В. Головач, В.М. Гусаров, Е. Дж. Долан, Б. Дюран, В.Б. Захожай, А.М. Єріна, В. Задорожний, В.В. Іванов, А.С. Катрич, К.Д. Кемпбелл, В.І. Колєсніков, В.Н. Кочетков, Ф. Мостеллер, П. Оделл, Д. Пліон, П. Роуз, Дж. Тьюки, Г. Харман, П. Цефель та ін. комерційний банк статистичний

Інформаційну базу дисертаційної роботи склали: вітчизняна і закордонна література, нормативно-правові акти Національного банку України (НБУ), офіційна звітність банків, "Бюлетень НБУ", інформаційні ресурси Державного комітету статистики України, а також результати особистих розрахунків автора.

1. Історія банківської системи України

Банківська справа у сучасному вигляді зародилася в період мануфактурної стадії капіталізму, коли виникли банкірські доми, які надавали кредит промисловим і торговим капіталістам під помірний процент. Наприклад, досить відомі банкірські доми - Чайльда в Англії, Ротшильдів у Франції, Фуггерів у Німеччині. Спочатку банки перебували у приватному володінні, а потім в 1694 р. було створено перший центральний акціонерний банк - банк Англії[1], який надавав комерційні кредити, а також мав право випуску банкнот та цінних паперів для оплати урядового боргу.

Перша спроба створення банків у Російській Імперії була зроблена у XVII ст. в 1665 р. у Пскові, коли воєвода Афанасій Ордин-Нащокін вирішив створити комерційний банк, однак ця ідея не була схвалена центральним урядом і банк так і не розпочав функціонувати. Поява першого російського банку відноситься до 1733 р., коли указом імператриці Анни Іоанівни було створено Державний позичковий банк, який значною мірою функціонував як казенний ломбард.

У 1754 р. було засновано два банки: Державний позиковий банк для дворянства у Москві та у Санкт-Петербурзі - Купецький банк для кредитування купецтва. Однак ці банки швидко припинили свою діяльність, зіткнувшись з проблемою повернення кредитів[2]. У 1772 р. поряд з банками з'являються спеціалізовані кредитні установи, що приймали внески до запитання і видавали позики або під заставу іпотеки (охоронні каси), або під заставу коштовних металів (позичкові каси). В 1769 р. у Санкт-Петербурзі та Москві було засновано Асигнаційний банк, а в 1786 р.- Державний земельний банк, також з'являються інститути довгострокового іпотечного кредитування. Отже, в цей період в Російської Імперії розпочинається формування банківської системи.

В Наддніпрянській Україні початок банківської діяльності було покладено в середині XVIII ст. Вона розвивалася одночасно з розвитком банківської системи Російської Імперії. У ті часи торгівля велась за готівку, а промисловість розвивалась, головним чином, за рахунок держави. В Україні поширення комерційного кредиту істотно запізнювалось порівняно із Західною Європою. Першими позичальниками були уряд і землевласник її. а в ролі кредиторів виступали підприємці-лихварі. В умовах натурального поміщицького господарства така діяльність давала можливість безконтрольно піднімати відсотки за кредит. Крім того, протягом 1769-1774 рр. Російська Імперія випустила в обіг паперові гроші-асигнації на суму 20 млн руб. Усе це і сприяло створенню казенних банків та банківських контор у провінції, які мали намір вдосконалити грошовий обіг в імперії та надавали позики.

Кредитна система в Україні була започаткована в 1781 р., коли Російський Асигнаційний банк відкрив свої банківські контори у Києві, Ніжині, Харкові, а в 1782 р - у Херсоні. У 1839 р. в Києві засновано місцеву контору комерційного банку, а в 1843 р. в Харкові - контору кредитного банку. Указом від 31 травня 1860 р. було створено Державний банк Росії, підпорядкований Міністерству фінансів, який займався емісією кредитних білетів і здійснював цілий ряд комерційних операцій. В Україні було відкрито його контори (в Києві, Харкові та Одесі і відділення в Полтаві). Крім того, в цей період в Україні функціонують філії або відділення ряду великих комерційних банків Російської імперії (Дворянський, Селянський, Промисловий) та налагоджується мережа ощадних установ, що акумулювали заощадження населення, засновуються банки органами місцевого самоврядування та меценатами.

Створення кредитної системи, скасування державної монополії на банки стали важливою передумовою розвитку капіталізму в країні, пожвавлення торговельних оборотів і зміцнення грошової системи.

Після реформи 1861 р. в Україні було створено ряд місцевих банків: 20 травня 1864 р. утворено Херсонський земський банк, що діяв на підставі принципу взаємного кредитування для надання довгострокових позик під заставу поземельної власності, 4 травня 1871 р - Харківський земельний банк, який видавав позики під заставу нерухомості в українських і російських губерніях.

У 1868 р. розпочав операції Київський приватний комерційний банк. Трохи пізніше засновано Київський промисловий банк і Катеринославський комерційний банк, а в Одесі формується Бессарабсько-Таврійський земельний банк, у 1879 р. відкрито Одеський обліковий банк, який здійснював облік векселів.

У 1883 р. Селянський поземельний банк Російської імперії відкрив у 7 губерніях України (Київській, Чернігівській, Полтавській, Херсонській та ін.) свої відділення. Вони надавали кредити для придбання землі, здійснювали управління земельними масивами, що належали Селянському банку, а також самі мали право купувати землю за власні кошти і перепродавати її селянам.

Поступове формування кредитних установ в Україні сприяло розвитку товарно-грошових відносин та зумовило виникнення промислового капіталу.

Стрімкий розвиток економіки і накопичення капіталів у країні наприкінці XIX ст. забезпечили умови розвитку банківської системи Російської Імперії в цілому, і в Наддніпрянській Україні зокрема.

На початку XX ст. в Україні фактично діяли три контори Державного банку Росії та 19 його філій, існувала розгалужена система акціонерних банків, значного поширення набули товариства взаємного кредиту (26), міські суспільні банки (38), селянські банки (148), казначейства (112), позичкові каси (66). Крім цього функціонували приватні банківські контори, які здійснювали значну кількість виключно банківських операцій.

Під час Першої світової війни банківська система в Україні зазнає серйозної кризи. Внаслідок падіння виробництва і загального економічного занепаду господарський обіг знизився, банківські операції різко скоротились, а грошовий обіг украй розладнався. Незважаючи на це, напередодні Жовтневого перевороту в Росії, на території України було створено розгалужену мережу банківських установ з багатоярусною структурою, яка була пристосована до ринкових умов і забезпечувала нормальний рух товарів, грошей та кредитних ресурсів.

Протягом незначного часу існування незалежної держави України здійснювалися певні заходи для формування національної кредитної системи та відповідної банківської мережі.

Певний інтерес становить досвід будови банківської системи України в період державності (1917-1921). Після проголошення 20 листопада 1917 р. Третім Універсалом утворення Української Народної Республіки важливим завданням Центральної Ради була реорганізація банківської системи та формування національної грошової системи. 22 грудня 1917 р[3]. Центральна Рада ухвалила Закон "Про перетворення Київської контори Державного банку Росії в Український Державний банк". Цим самим законом на території України було припинено діяльність відділень російського

Державного банку, Дворянського земельного банку і Селянського поземельного банку. 5 січня 1918 р. почався випуск перших українських грошей (введено в обіг державний кредитний білет вартістю 100 крб.). 10 серпня 1918 р. було підписано Закон "Про затвердження Статуту Українського Державного банку і асигнування коштів до його основного капіталу", в якому окреслювалось його призначення: "Український Державний банк має на меті полегшення грошового обігу, допомогу шляхом короткострокового кредитування державному торгу, промисловості і сільському господарству в Україні, а також забезпечення сталості грошової системи" .

Держбанк України відіграв у цей період важливу роль у розбудові національних банківської та фінансових систем, за своєю структурою ця державна кредитна установа була пристосована до торговельно-промислового життя Української держави.

Для задоволення потреб землевласників у позиках 23 серпня 1918 р. було засновано Державний земельний банк, метою якого було сприяння зміцненню дрібного землеволодіння та поліпшенню справ у сільському господарстві. Завдяки вжитим УНР заходам певною мірою вдалося стабілізувати фінансову та грошову систему України, досягти задовільного обслуговування державних і господарських потреб країни.

У радянський період банківська система зазнала радикальних змін, а правове становище банків неодноразово змінювалось. Декретом ВЦВК "Про націоналізацію банків" від 14 грудня 1917 р. та Декретом Тимчасового робітничого селянського уряду України від 22 січня 1919 р. всі банки та приватні кредитні установи було націоналізовано, а банківську справу оголошено державною монополією. У 1920 р. Україна залишилася без власної грошової одиниці і без банківської системи. Однак, у зв'язку з переходом до непу і пожвавленням товарно-грошових відносин виникла потреба у відновленні банківської системи для організації торгового обігу та фінансування народного господарства.

Після заснування в Харкові Всеукраїнської контори Держбанку Росії (жовтень 1921 р.) в Україні було створено контори і філії інших банків (кооперативного, торгово-промислового, сільськогосподарського, комунального).

У 1924 р. відкрито Київську філію Всеросійського комерційного банку зовнішньої торгівлі та Київський місцевий комунальний банк.

У період непу в країні відбувається деяке пожвавлення ринку, економіка починає набувати ринкового характеру, функціонує відносно розгалужена кредитна система, випускаються державні облігації та акції в системі дозволеного приватного сектора, використовується іноземний капітал. Однак цей період тривав недовго. Після непу кредитно-банківська система України була підпорядкована Держбанку Росії, а кредитна справа була монополізована Наркоматом фінансів Росії та Державним банком. Заборони держави у фінансовому секторі надовго затримали природний процес розвитку банківської системи як Росії, так і України.

Серйозні зміни у правовому становищі банків відбулись у результаті кредитної реформи 1930-1932 рр.

Було ліквідовано банки, засновані на недержавній формі власності. Банківська система була перебудована за функціональною ознакою і складалась із Державного банку СРСР, який став єдиним розрахунковим центром і займався концентрацією короткострокового кредитування та платіжного обігу, а також чотирьох спеціалізованих банків (Промбанк, Сільгоспбанк, Торгбанк, Цеком-банк"). Крім того, функціонував Зовнішньо-торгівельний банк, який мав широку мережу кореспондентських відносин з іноземними банками, та система ощадних кас, що становили собою єдину загальнодержавну кредитну установу, яка обслуговувала широкі верстви населення шляхом залучення вільних коштів, оплати послуг та розміщенням облігацій державних позик.

У роки Другої світової війни зберігалося централізоване державне управління кредитною системою і всіма її ланками і аж до другої половини 60-х років Україна не мала автономної кредитно-банківської системи. Діяли філії Держбанку, Будбанку, відділення Зовнішньоекономічного банку, державні ощадні каси, кредитні кооперативи та державні ломбарди. Отже, довгий час в колишньому СРСР банківська система була надто обмежена, неефективна і пристосована до вимог адміністративної системи. Було встановлено державну монополію на банківські грошові операції, був відсутній фінансово-комерційний бізнес, не існувало ринку цінних паперів, все це істотно впливало на існування банківської системи, яка була нездатна мобілізувати і розподіляти великі грошові кошти. Існування в соціалістичній державі монобанківської системи призвело до створення високого рівня монопольного становища Держбанку країни. Крім того, Держбанк СРСР, функціонуючи як орган уряду, був залежний від нього, а це сприяло створенню безконтрольної фінансово-банківської олігархії, яка тримала в таємниці дані про золотий запас країни, стан випуску грошей в обігу, розподіл та використання коштів державного боргу тощо.

У 1987 р. у СРСР було проведено банківську реформу, яка зумовила реорганізацію банківської системи: новоутворені шість банків (Держбанк СРСР; спеціалізовані банки - Агропромбанк СРСР; Промбудбанк СРСР, Житлосоцбанк СРСР, Ощадний банк СРСР, Зовнішньоекономічний банк СРСР), які підпорядковувались Раді Міністрів СРСР і одночасно виступали як органи державного управління та юридичні особи, що займались господарською діяльністю.

Після проведення банківської реформи правовий статус банків істотно не змінився. Реорганізація не торкнулася економічних відносин і державна монополія в банківській системі збереглася. Банки продовжували здійснювати адміністративно-контрольні повноваження, однак їхня роль у механізмі кредитування розвитку різних галузей економіки зросла.

В Україні в цей період існувала широка мережа установ Держбанку і Будбанку, трудових ощадних кас.

Фундамент нової банківської системи в Україні було закладено створенням перших кооперативних комерційних банків на підставі Закону СРСР "Про кооперацію" (1988). Перший кооперативний банк "Таврія" зареєстровано в листопаді 1988 p., а перший комерційний банк - Український інноваційний банк засновано в січні 1989 р. в Києві.

Формування нової банківської системи України почалось із побудови незалежної суверенної держави і прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 p.); Закону України "Про економічну самостійність України" (3 серпня 1990 p.), в яких було визначено, що Україна на своїй території самостійно організовує банківську справу, грошовий обіг та створює банківську систему.

Діюча в країні банківська система виникла на основі прийнятого Верховною Радою України 20 березня 1991 р. Закону України "Про банки і банківську діяльність".

Процес становлення банківської системи України в новій історії мав ряд періодів:

Перший період (1989-1991). У цей період українські банки реєструвалися у Москві за таким принципом.

По-перше, були створені міністерські або галузеві банки (понад 15 - на основі Мінмонтажу УРСР - Монтажспецбанк; Держпостачу УРСР - Укрпостачбанк (правонаступник банк "Ажіо"); Мінбудмату - "Укрбудбанк" (правонаступник - банк "Відродження"); Мінлегпрому - Легбанк; Мінлісгоспу - Лісбанк; Міншляхбуду - Шляхбанк (правонаступник "Трансбанк") та інші.

По-друге, понад 20 банків було засновано за змішаною ознакою, за участю як державних, так і кооперативних установ. Це - Укрінбанк, Градобанк, Перкомбанк, Народний банк, Українська фінансова група, Приватбанк тощо.

По-третє, реорганізовано філії московських банків з "московським капіталом": Інкомбанк, Східінвестбанк та інші.

По-четверте, продовжували функціонувати банки з державним статусом: Промінвестбанк, Агропромбанк "Україна", Укрсоцбанк, Ощадбанк і Укрексімбанк.

Другий період (1991-1992). Починаючи з жовтня 1991 р. відбувається перереєстрація Національним банком комерційних банків. У комерційних банках відбуваються зміни у складі засновників (відповідно до постанови Кабінету Міністрів України "Про передачу міністерських пакетів акцій на управління до Міністерства фінансів України" з числа засновників виходять міністерства), а державні банки (Промінвестбанк, Агропромбанк "Україна", Укрсоцбанк) акціонуються персоналом банків, а також окремими клієнтами цих банків. Зазначені банки займають монопольне становище на ринку банківських послуг, вони допущені до дешевих кредитних ресурсів НБУ і отримують великі доходи 1. За окремими банками стояли великі промислові комплекси, доходи яких становили основу банківських капіталів.

Третій період (1992-1993) характеризується створенням банків "нової хвилі" із залученням значного приватного капіталу. У цей час спостерігається подальший розвиток малих спільних підприємств, акціонерних товариств, залучення коштів новостворюваних державних бюджетних та позабюджетних фондів, відбувається уніфікація пасивів у діючих банках. До них належать: "Аваль", "Інко", "Відродження", Трансбанк. Під час гіперінфляції спостерігається масове утворення дрібних "кишенькових" банків (понад 100 банківських установ).

Четвертий період (1994-1996). Для цього етапу характерне призупинення інфляційних процесів, активізація діяльності НБУ з приводу регулювання діяльності комерційних банків, зниження рівня банківського менеджменту, а все це призвело до банківської кризи, та банкрутства окремих банків (в 1994 р. збанкрутувало 12 банків, у 1995 р - 20, у 1996 р.- 45 банків, а ще 60 опинилися в стані прихованого банкрутства. У цей період банківська система України перебувала в стані стагнації; відбувається скорочення розміру активів деяких банків, спостерігається велика розбіжність у концентрації банківського капіталу, третина зареєстрованих банків не мала необхідного сплаченого статутного фонду.

П'ятий період (1996-1999) характеризується активною діяльністю НБУ з інфляційними процесами, створенням сприятливих умов для проведення грошової реформи і введення в обіг національної грошової одиниці - гривні. У банківській системі спостерігаються позитивні тенденції, вона набуває ринкового типу, в державі реєструються іноземні банки та їхні представництва (всього було зареєстровано 14), відбувається зміна акціонерів шляхом продажу і перепродажу банків та їхніх філій (близько 70), а також здійснюється реєстрація нових банків (5).

Після запровадження гривні та проведення жорсткої грошово-кредитної та податково-бюджетної політики, в ці роки було забезпечено певною мірою достатній ступінь стабільності цін та обмінного курсу. Уряд намагався започаткувати економічну реформу, однак через низку причин ці зусилля лише частково увінчалися успіхом. Крім того, на стан банківської системи країни впливала не тільки політична нестабільність (відсутність згоди між Урядом та Верховною Радою України), а й фінансові кризи в Азії та Росії, відповідні коливання рівня довіри інвесторів. У серпні 1998 р. Україна опинилася на межі дефолту за своїми офіційними фінансовими зобов'язаннями. Однак жорстка фіскальна програма Уряду дала позитивні результати. Виважена фінансова політика дала змогу уряду девальвувати обмінний курс у межах коридору, скасувати адміністративні заходи щодо валютного контролю, запровадити на початку 1999 р. плаваючий обмінний курс, накопичуючи зовнішні резерви вищими темпами та досягти певного прогресу в проведенні структурних реформ. Все це допомогло стабілізувати фінансову ситуацію і створити підґрунтя для економічного зростання.

Шостий період (2000 - перше півріччя 2008) пов'язаний з подальшим розвитком банківської системи України і монетарних інструментів із регулювання грошово-кредитного ринку, зорієнтованих на підтримку сталого економічного зростання та цінової стабільності. Цей період реалізації грошово-кредитної політики характеризується наявністю нормативно забезпечених механізмів та інструментів регулювання грошово-кредитного ринку.

У цей період прийнято нові законодавчі акти, зокрема: Цивільний та Господарський кодекс України, закони України: "Про банки і банківську діяльність" (2000 р.), "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" (2001 р.), "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (2001 р.), "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" (2003 р.) тощо, які суттєво вплинули на підвищення ефективності функціонування банківської системи України. Головною метою в цей період є проведення комплексу економічних, організаційних, управлінських, технологічних перетворень для забезпечення ефективних умов функціонування банків як стабільного фінансового інституту, здатного стати лідером на ринку фінансових послуг.

Економічна ситуація в країні мала позитивні тенденції: макроекономічні показники країни значно покращилися, спостерігалися певні темпи економічного зростання, поліпшувалися міжнародні позиції. У свою чергу, спостерігається подальший розвиток банківської системи країни і монетарних інструментів із регулювання грошово-кредитного ринку. В монетарній сфері відновлено тенденції до сталого економічного зростання, проводилася політика на збільшення обсягів валютних резервів, підвищився рівень концентрації банківського капіталу та цінова стабільність. Процес євроінтеграції України та залучення її фінансової системи у глобалізовану систему привів до суттєвого збільшення участі іноземних інвесторів у функціонуванні банківської системи України. Зі створенням умов для забезпечення макроекономічної стабільності зростала і роль НБУ в інтенсифікації наглядової діяльності. Зміцнюючи принципи пруденційного регулювання, НБУ поступово забезпечувала необхідну консолідацію банківської системи з одночасним поліпшенням показників діяльності окремих банків.

Сучасний період (друге півріччя 2008 р.- дотепер) позначився поширенням світової фінансово-економічної кризи, яка засвідчила недостатній рівень ефективності регулювання фінансового сектора в багатьох країнах.

Негативні тенденції глобальної фінансової кризи, загострення політико-правової ситуації в країні, а також негативні явища в національній економіці сформували середовище перманентної нестабільності, що призвело до руйнівного впливу на фінансові установи та ринки України та викликало їх підірваність та порушило ліквідність, погіршило платоспроможність.

У 2010 році у чотирьох банках України запроваджено тимчасову адміністрацію, стосовно 18 банків прийнято рішення про їх ліквідацію. З метою підтримки стабільності банківської системи Уряд України провів рекапіталізацію трьох банків на загальну суму 9,5 млрд грн.

На 1 січня 2010 року недіючі кредити в банках становили 105,5 млрд грн. У небанківському секторі в цей період зупинено дію 55 ліцензій на проведення діяльності із залучення вкладів членів кредитних спілок та 17 ліцензій на проведення діяльності з надання фінансових кредитів, припинено ліцензії на страхову діяльність 14 компаніям, анульовано 16, у трьох кредитних спілках запроваджено тимчасові адміністрації. Всього кількість фінансових установ (кредитних спілок, страхових компаній, недержавних пенсійних фондів) зменшилося на 112.

Втім, спостерігається несвоєчасність і неповнота виконання зобов'язань перед клієнтами страхових компаній, недержавних пенсійних фондів, кредитних спілок, зростання збитковості фінансових установ, а також значно зменшився обсяг торгів цінними паперами на фондовому ринку.

У цей період фінансовий сектор України характеризується певними негативними тенденціям, зокрема: зниженням ділової та кредитної активності, зменшеннями ресурсної бази, безконтрольністю діяльності кредитно-фінансових установ, високими ризиками банків, труднощами банків із повернення запозичень та несплаченими розрахунковими документами, відсутністю інституціональної незалежності органів регулювання і нагляду за фінансовим сектором, що призвело до загострення ситуації на фінансовому ринку, його нестабільності та прояву недовіри клієнтів до кредитних установ та відпливу коштів з банків. Все це позначилось на неспроможності фінансових установ та ринків протистояти кризовим явищам.

2. Види та напрями аналізу банківської діяльності

2.1 Особливості функціонування вітчизняних банківських систем та врахування цих особливостей при дослідженні банківської діяльності України

Аналіз банківської діяльності належить до тих наук, що формують інструментарій досліджень конкретних економічних процесів та явищ. Очевидно, що ефективність окремих управлінських рішень та процесу управління в цілому значною мірою визначається адекватністю застосованих методів і прийомів аналізу. Досконалість останніх залежить насамперед від сформованої теоретичної бази. Методологія економічного аналізу є тією основою, на якій ґрунтується розроблення інструментарію прикладних аналітичних досліджень, зокрема і в банківській галузі.

Зазначимо, що у вітчизняній науці та практиці лише починають формуватися. Хоч останнім часом маємо численні праці такої тематики, проте більшість із них присвячено суто прикладним аспектам аналізу, натомість питання методології залишаються найменш вивченими.

Дослідження проблем аналізу банківської діяльності почнемо з розгляду теоретичних аспектів, визначивши його роль і місце в системі важелів управління сучасним комерційним банком. Це допоможе з'ясувати зміст і внутрішню структуру цього виду аналітичної роботи, а також сформувати адекватний інструментарій (систему методик, прийомів і способів) аналізу банківської діяльності.

Як відомо, форма і зміст аналітичного процесу визначаються передовсім особливостями функціонування об'єкта досліджень. У даному разі об'єктом аналізу є фінансово-господарська діяльність кредитних установ як самостійних суб'єктів економічних відносин. Оскільки аналогів банківського бізнесу в інших сферах підприємництва не існує, то особливості банківської діяльності взагалі та вітчизняної практики зокрема мають бути враховані в процесі розгляду комерційного банку як об'єкта аналізу та управління у взаємозв'язку з політико-правовим і соціально-економічним середовищем.

З-поміж специфічних характеристик діяльності банківських установ виділимо найсуттєвіші:

- переважання фінансових ресурсів над іншими видами ресурсного забезпечення;

- високий рівень фінансового левериджу;

- підвищені вимоги до надійності, платоспроможності, ліквідності;

- централізоване регулювання діяльності, здійснюване центральним банком країни;

- значна кількість клієнтів, партнерів, контрагентів (як правило, їхня кількість навіть у невеликому банку значно перевищує аналогічний показник на великому підприємстві);

- висока ризикованість діяльності, зумовлена переважанням кредитних операцій у структурі активів, а також значним впливом інших ризиків: валютного, відсоткового, інфляційного тощо;

- обов'язковість ресурсного забезпечення відповідного рівня якості, насамперед інформаційного та технічного;

- висока вартість потенційних помилок та прорахунків, оскільки технологія банківського бізнесу передбачає рух значних фінансових потоків і є основою ефективної роботи інших суб'єктів ринку;

- відносно високі кваліфікаційні вимоги до персоналу за вузької предметної спеціалізації праці;

- розгалужена мережа кореспондентських відносин, у т. ч.

- у світовому масштабі, що потребує від персоналу обізнаності в галузі міжнародного законодавства і права;

- автоматизація основних ділянок роботи.

Діяльність вітчизняних банків додатково характеризується ще кількома ознаками, властивими економіці перехідного періоду:

- ліцензування банківських операцій Національним банком України;

- відносно високі цінові бар'єри входження в галузь (для створення нового банку, який здійснюватиме свою діяльність на території всієї України, мінімальний розмір регулятивного капіталу має бути не меншим за суму, еквівалентну 5 млн. євро);

- наявність обов'язкових економічних нормативів регулювання діяльності комерційних банків, які жорстко регламентують основні сфери банківського бізнесу;

- щоденна оперативна звітність комерційних банків перед НБУ;

- обмеженість внутрішніх фінансових ресурсів у країні;

- значний рівень залежності від чинників зовнішнього середовища;

- брак керівників та фахівців усіх рівнів, які мають достатню кваліфікацію;

- неможливість здійснення окремих банківських операцій через цілу низку причин: нерозвиненість певних сегментів вітчизняного фінансового ринку; недосконалість законодавства; брак певних елементів ринкової інфраструктури; пряма заборона проведення окремих операцій; існуюча практика регулювання ринкових відносин адміністративними методами.

2.2 Класифікація видів економічного аналізу банківської діяльності

У процесі формування теоретичних засад аналізу діяльності фінансово-кредитних установ важливе значення має класифікація видів аналітичної роботи. Зауважимо, що будь-яка класифікація за всієї її умовності та відносності важлива не лише з теоретичного, а й з практичного погляду, оскільки сам процес систематизації сприяє ліпшому розумінню досліджуваних явищ. Крім того, вона є корисною з погляду уніфікації термінології.

Питання класифікації видів економічного аналізу досить повно викладено в літературі, хоч погляди вчених на виокремлення тих чи інших класифікаційних ознак або напрямів аналітичної роботи збігаються далеко не завжди, а іноді прямо суперечать один одному. Наприклад, М. І. Баканов і А.Д. Шеремет класифікують поточний аналіз як ретроспективний: "…поточний аналіз є ретроспективним аналізом результатів здійсненої господарської діяльності", тоді як Р.Ш. Тиркало і З.І. Щибиволок відносять його до попереднього: "…попередній аналіз може бути поточним і оперативним". Я. Комаринський і І. Яремчук розглядають оперативний і поточний аналіз як один вид: "…найбільш дійовим видом аналізу є оперативний (поточний) аналіз...". Такої самої думки дотримується і І. Т. Балабанов [2]. Перелік таких суперечностей можна було б продовжити, але і так очевидно, що ці проблеми потребують узгодження та узагальнення.

Щодо класифікації видів аналізу банківської діяльності, то ці питання розглядаються різними авторами здебільшого фрагментарно. Найповнішу класифікацію запропоновано в підручнику Р.Ш. Тиркало і З.І. Щибиволока. Разом з тим в існуючих класифікаціях видів аналітичної роботи не знайшли відображення трансформаційні процеси, які відбуваються нині в обліково-аналітичних науках та банківському менеджменті. Так, наприклад, не виокремлюється стратегічний аналіз, хоч у практичній діяльності його вже застосовують. У процесі класифікації важливо також звернути увагу на виявлення зв'язків між різними видами аналітичної роботи в банку, а також на їх певну ієрархію, адже не всі класифікаційні ознаки рівнозначні.

Усе це спонукало автора до розроблення власної класифікації видів аналітичної роботи в комерційному банку з наміром з'ясувати передовсім сутність та внутрішню структуру банківського аналізу. Запропонована класифікація (табл. 2.1), зрозуміло, не є вичерпною, і в процесі загальної трансформації економічного аналізу можуть бути сформовані також і інші підходи до розв'язання цієї проблеми.

Як бачимо, види аналізу діяльності банківських установ у цілому не відрізняються від класифікації, загальновживаної в економічному аналізі. Те саме стосується інструментарію досліджень - прийомів, способів, методів аналізу. Відмінності полягають насамперед у змісті аналітичного процесу, формуванні системи аналітичних показників та методики їх оцінювання. Водночас слід звернути увагу на те, що провести жорстку демаркаційну лінію між окремими видами аналізу досить складно (та й недоцільно), а класифікаційні ознаки не варто абсолютизувати. Цілком можна погодитись із твердженням, що "на практиці окремі види економічного аналізу в чистому вигляді трапляються рідко, але знання найважливіших принципів їх організації і методів є необхідним" [2].

Таблиця 2.1 Класифікація аналізу діяльності фінансово-кредитних установ

Класифікаційна ознака	Вид аналізу
Об'єкти аналізу	Міжбанківський (галузевий)
	Аналіз діяльності комерційного банку
	Внутрішньобанківський
Суб'єкти аналізу	Зовнішній
	Внутрішній
Форми виробничих відносин, застосовувані методики	Фінансово-економічний
	Техніко-економічний
	Функціонально-вартісний
Зміст управлінського процесу та часові межі його реалізації	Стратегічний
	Оперативний
Спрямованість аналітичного процесу	Перспективний (прогнозний)
	Ретроспективний
Спектр досліджуваних питань	Комплексний (повний)
	Тематичний (локальний)
Періодичність (повторюваність)	- Періодичний
	- Разовий
Рівень охоплення об'єкта	- Суцільний
	- Вибірковий
Час проведення відносно явища, яке вивчається	- Попередній
	- Поточний
	- Підсумковий
Характер чинників, що аналізуються	- Аналіз власних позицій банку - ендогенний
	- Аналіз чинників зовнішнього середовища - екзогенний

У процесі досліджень застосовуються різні методики, що дає змогу виокремлювати такі напрями аналізу діяльності комерційного банку: аналіз дотримання обов'язкових економічних нормативів НБУ; рейтинговий аналіз; аналіз фінансової звітності банку.

2.3 Формування системи обов'язкових економічних критеріїв діяльності комерційних банків

Формування системи обов'язкових економічних нормативів, що регулюють діяльність комерційних банків, є загальновживаною практикою управління банківською системою в багатьох країнах світу, у тому числі й в Україні. Через систему нормативів Національний банк України контролює діяльність банків для захисту інтересів вкладників і кредиторів, гарантування безпеки та зниження ризикованості банківських операцій, забезпечення ліквідності та надійності банківської системи. Система нормативів підлягає періодичному перегляду зі зміною переліку показників та їх допустимих значень. Так, у період 1998--2001 рр. відповідно до "Інструкції про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків" (постанова Правління НБУ № 141 від 14.04.1998 р., з наступними доповненнями та змінами) діяло 19 економічних нормативів. У 2001 р. прийнято нову "Інструкцію про порядок регулювання діяльності банків в Україні" (постанова Правління НБУ № 368 від 28.08.2001 р.), яка набув чинності 01.01.2002 р. Цим документом кількість обов'язкових економічних нормативів зменшено до 13, а також реалізовано диференційований підхід до регулювання діяльності різних видів банківських установ через установлення спеціальних значень економічних нормативів.

Залежно від економічного змісту нормативів та сфер банківської діяльності, що регулюються, виокремлено такі напрями аналітичних досліджень:

адекватність капіталу (Н 1, Н 2, Н 3);

ліквідність (Н 4, Н 5, Н 6);

кредитний ризик та кредитна діяльність (Н 7, Н 8, Н 9, Н 10);

інвестування (Н 11, Н 12, Н 13).

Аналіз здійснюється порівнянням фактичного та допустимого значень відповідного показника та встановленням причин виявлених відхилень. Наступним кроком з боку НБУ є прийняття певних управлінських рішень, наприклад, у разі недотримання нормативу - це буде розрахунок величини штрафних санкцій та визначення порядку їх стягнення з банку-порушника.

У цьому зв'язку важливо зазначити, що аналіз діяльності комерційного банку за системою обов'язкових нормативів застосовується не лише Національним банком України, а й іншими суб'єктами аналізу. Наприклад, НБУ рекомендує кредиторам використовувати цю методику для аналізу фінансового стану банку-позичальника. Крім того, аналітичні служби комерційних банків з метою додержання нормативів та уникнення штрафних санкцій щоденно аналізують свій баланс саме за такою методикою.

Ясна річ, що дотримання економічних нормативів є необхідною, але недостатньою умовою успішної діяльності комерційних банків. Тому НБУ не обмежується перевіркою обов'язкових нормативів, а використовує ще й інші методи та прийоми аналізу, спрямовані на оцінювання фінансового стану банку, виявлення масштабів та причин наявних чи потенційних проблем. Інформаційна база такого аналізу досить широка і включає не лише фінансову, а й іншу бухгалтерську та статистичну звітність, а також дані безвиїзного нагляду, результати виїзного інспектування, інформацію про операції на міжбанківському ринку, про обсяги валютних операцій і т. п. Для поглибленого аналізу діяльності банків та виявлення чинників, що визначають ефективність роботи банківської установи, призначено систему САМЕL[6], яка належить до класу методик рейтингового аналізу. Таким чином, економічний аналіз діяльності комерційних банків, який здійснює НБУ, базується на двох основних методиках: системі обов'язкових економічних нормативів та системі рейтингового аналізу CAMEL.

Слід зазначити, що в цілому методики рейтингового аналізу діяльності банківських установ є досить різноманітними[5]. Так, за способами оцінювання фінансового стану банків вони поділяються на експертні, бухгалтерські та змішані, за способом нагляду - на дистанційні та комбіновані, за рівнем прозорості - на відкриті і закриті. За методом побудови виокремлюють бальні та індексні рейтингові методики. У бальній системі кожному показнику за наперед визначеною шкалою надається певний бал. Підсумовуючи бали за спеціальною методикою, отримують узагальнений показник, на підставі якого банк відносять до тієї чи іншої групи. В індексних системах для кожного з аналізованих показників розраховують вагові коефіцієнти, а інтегральний індекс визначають за результатами розв'язання лінійного рівняння. Класичним прикладом бальної рейтингової системи є CAMEL, а найвідомішою на пострадянському просторі індексною системою рейтингового оцінювання банків стала методика В.С. Кромонова. Оскільки система CAMEL справляє суттєвий вплив на діяльність окремого банку, а також може бути використана для аналізу роботи структурних підрозділів банку, розглянемо цю методику дещо докладніше.

Систему рейтингової оцінки банків CAMEL[6] уперше було запроваджено в практику 1978 року в Сполучених Штатах Америки. Тоді три агентства з нагляду за діяльністю банків США (Федеральна резервна система, Федеральна корпорація страхування депозитів, Управління валютного контролера) дійшли згоди щодо стандартизації системи аналізу та оцінювання діяльності банків. У процесі визначення рейтингу аналізуються найсуттєвіші аспекти банківської діяльності: достатність капіталу; якість активів; менеджмент; надходження; ліквідність. Аналіз кожної компоненти проводиться за встановленими правилами, принципами та показниками, що характеризують діяльність банку. При цьому застосовуються методи коефіцієнтного аналізу, отримані результати порівнюються з граничними величинами чи законодавчо встановленими нормативами, а далі кожна зі складових оцінюється за п'ятибальною шкалою, де: 1 - "добре"; 2 - "задовільно"; 3 - "посередньо"; 4 - "гранично"; 5 - "незадовільно". За отриманими рейтинговими оцінками виводиться комплексна оцінка (рейтинг) банку (також від "1" до "5"), яка розраховується як середньоарифметична величина.

Банки, що отримали рейтинг "1" або "2" вважаються надійними, стабільними, здатними триматися на належному рівні під час економічних криз. Нагляд за ними може бути мінімальним. Банки з рейтингом "3" мають недоліки, які за браком дій щодо їх усунення можуть призвести до значних проблем з ліквідністю та платоспроможністю, тому в такій ситуації до банку вживаються заходи адміністративного впливу. Банки з оцінками "4" і "5" характеризуються як такі, що мають серйозні проблеми і потребують ретельного нагляду та спеціальних оздоровчих заходів. Таким чином, система CAMEL передбачає не тільки аналіз минулої діяльності, а й містить елементи прогнозування фінансового стану банку в майбутньому та уможливлює визначення дальшої програми дій органів банківського нагляду.

Перевагами рейтингової системи є комплексний підхід до охоплення важливих сфер банківської діяльності, можливість отримання єдиної оцінки (рейтингу), простота, доступність, а також гнучкість, оскільки методикою CAMEL регламентовано лише загальні принципи, підходи та правила оцінювання показників, тоді як їхня кількість, нормативні значення, перелік визначаються користувачами самостійно залежно від конкретних цілей та обставин. Саме такі переваги й зумовили значне поширення цієї системи у світі.

1994 року систему CAMEL було рекомендовано Центральним банком Росії для проведення інспекційних перевірок[5]. В Україні з 1997 р. система САМЕL використовується органами банківського нагляду для виявлення стану комерційних банків на підставі єдиних критеріїв, результати оцінювання є конфіденційними. Як зазначають фахівці НБУ, "система рейтингової оцінки передбачає ретельний аналіз стану банку, повну перевірку активів та операцій банку, достовірності відповідної документації, дає можливість оцінити всі фактори, за якими визначається якість управління, фінансовий стан та якість виконання банківських операцій" [4].

Зауважимо, що система обов'язкових економічних нормативів та рейтингова система CAMEL не є альтернативними, а застосовуються паралельно і доповнюють одна одну. Порівнюючи їх, бачимо, що три компоненти кожної системи, а саме: капітал, ліквідність та активи - збігаються (оцінювання активів за системою CAMEL ґрунтується саме на аналізі якості кредитного портфеля та оцінці кредитного ризику банку). Критерієм оцінювання капіталу, ліквідності та активів банку за системою CAMEL служить дотримання обов'язкових економічних нормативів.

Варто особливо наголосити на універсальності системи CAMEL. Хоч її призначено для використання органами банківського нагляду, але загальні принципи, правила та процедури системи за відповідного підбору аналітичних показників можуть використати також і самі банки в процесі аналізу діяльності своїх філій та структурних підрозділів, аналізу фінансового стану партнерів, контрагентів, клієнтів. Отже, методика системи CAMEL може стати одним з елементів системи внутрішньобанківського аналізу.

Щодо публічних рейтингів, то методики такого аналізу досить різноманітні за змістом та кількістю аналітичних показників, а також за методами розрахунку узагальненої (інтегральної) оцінки. Водночас вони мають і багато спільного. Так, вихідними даними служать як абсолютні показники, що характеризують масштаби банку: капітал, чисті активи, статутний капітал, валюта балансу, так і відносні: платоспроможність, прибутковість власного капіталу, прибутковість активів, ліквідність, рівень капіталізації. У більшості методик підсумковий рейтинг визначається як середньоарифметичний показник, де кожен з різноманітних показників діяльності банку береться з певним коефіцієнтом ваги, котрий відображає його значущість. Найчастіше коефіцієнти ваги встановлюються за методом експертних оцінок, що зумовлює певний суб'єктивізм цих методик. Як правило, такий аналіз проводять професійні аналітичні компанії (агентства, центри). Основним інформаційним джерелом є публічна фінансова звітність банків, хоч у процесі аналізу можна використати будь-яку іншу доступну інформацію про діяльність банку.

У світовій практиці розроблено й використовується багато методик аналізу, побудованих на розрахунках рейтингів. Наприклад, особливість методик визначення рейтингу, застосовуваних всесвітньо відомими компаніями "Standard & Poor's Rating", "Moody's Investor Service", "Fitch", "Duff and Phelps", полягає в урахуванні не тільки мікроекономічних показників - результатів аналізу діяльності конкретного суб'єкта підприємницької діяльності, - але й макроекономічних чинників зовнішнього середовища, таких наприклад, як економічна та політична стабільність у країні, рівень ділових і фінансових ризиків, розмір зовнішнього і внутрішнього боргу, імовірність адміністративного втручання в діяльність суб'єктів ринку тощо. Одне з основних правил визначення міжнародних рейтингів полягає в тому, що рейтингова оцінка окремого суб'єкта господарської діяльності не може перевищувати рейтингу його країни. Так, за рейтинговими оцінками ризику країни Україна посідала 126 місце (1999 р.). Украй низькими залишаються кредитний рейтинг - 0,63 з 10 можливих балів, а також показники доступу до банківського фінансування та до ринку капіталів - з 5 можливих балів 0,16 і 0,25 відповідно [4]. Досить низький рівень рейтингових оцінок України та факт їх дальшого зниження свідчать про негативну оцінку процесів, що відбуваються у вітчизняній економіці. Крім того, рейтинги хоч і ґрунтуються на результатах аналізу минулої діяльності, але включають також прогноз щодо поліпшення (позначається знаком "+") або погіршання (знак "-") фінансового стану банку в майбутньому. Зауважимо, що провідні світові рейтингові компанії досить обережні у своїх оцінках. На рейтинговому оцінюванні фінансово-кредитних інституцій спеціалізуються такі компанії, як "IBCA Ltd", "Thomson Bank Watch".

У Росії оцінювання фінансового стану банків здійснюють кілька рейтингових агентств, у тому числі найвідоміші: експертна група "КомерсантЪ-Daily", агентство банківської інформації тижневика "Экономика и жизнь", інформаційний центр "Рейтинг", Центр економічного аналізу інформаційного агентства "Интерфакс", журнал "Профиль" та ін. У газеті "Известия" публікується рейтинг надійності банків, складений за методикою В.С. Кромонова. Більшість пропонованих рейтингів стосуються банків московського регіону.

Щодо рейтингових методик аналізу фінансового стану банків, то найпопулярнішою є вже згадувана методика В.С. Кромонова [5]. Вона полягає у визначенні шести базових коефіцієнтів надійності, для кожного з яких експертним способом визначається ваговий коефіцієнт. Так, за найважливіший беруть генеральний коефіцієнт надійності, розрахований як відношення капіталу до ризикових активів, котрий має найбільшу вагу - 45 %. Інтегральний показник, розрахований як сума базових коефіцієнтів з урахуванням їхньої ваги, показує рівень надійності банку проти іншого - стовідсотково надійного банку. Крім того, для кожного з базових коефіцієнтів запропоновано "еталонні" значення (критеріальні рівні), порівняння з якими уможливлює виявлення найпроблемніших зон. Утім, ця методика має й певні недоліки, зокрема суб'єктивність визначення вагових коефіцієнтів. Удосконалену систему рейтингових оцінок надійності банків запропоновано О.Б. Ширінською [4].

Інші рейтингові методики потребують значного масиву даних та комп'ютерних методів обробки інформації, а тому можуть бути використані лише професійними рейтинговими агентствами. Наприклад, рейтинг "Оргбанку" включає три етапи (формальний, математичний, експертний) і шість напрямів аналізу, з-поміж яких є й такі, як оцінка професіоналізму, історії та іміджу банку [6]. У методиці Інформаційного центру "Рейтинг" аналізується рекордна кількість показників - 42, причому дані про діяльність банків нагромаджуються з 1990 р., але зміст самої методики не розкривається (клас закритих рейтингів).

В Україні, незважаючи на вже визнані переваги рейтингового аналізу, нині ще не опрацьовано єдиної методики, яка б давала змогу достовірно аналізувати фінансовий стан банківських установ і одночасно була б доступною та зрозумілою широкому колу користувачів. Науковці роблять лише окремі спроби створити методику рейтингового оцінювання надійності банків, адаптовану до вітчизняних реалій та максимально об'єктивну. Заслуговує на увагу методичний підхід до побудови рейтингу на базі системи САМЕL із застосуванням методів багатовимірного статистичного аналізу, запропонований А. Мазаракі і Н. Шульгою[5]. Певний інтерес становлять також інші підходи до оцінювання банків, які за методом побудови є індексними і ґрунтуються на визначенні інтегрального показника надійності . Зазначимо, що кожна з пропонованих методик рейтингового аналізу лише тоді здобуде визнання, коли її буде апробовано в процесі тривалого використання, а достовірність оцінок підтверджено практикою.

Часто в процесі з'ясовування фінансового стану банку різні категорії зовнішніх суб'єктів аналізу не обмежуються публічними рейтингами, а вдаються до більш докладного аналізу тих показників, які інтересують їх найбільше. Партнери, клієнти, контрагенти, вкладники оцінюють діяльність банку за результатами аналізу фінансової звітності, яка є основним інформаційним джерелом. З найпоширеніших прийомів аналізу фінансової звітності банку можна назвати експрес-аналіз, горизонтальний і вертикальний аналіз, аналіз фінансових коефіцієнтів. Методика аналізу фінансової звітності комерційних банків нині активно розробляється вітчизняними науковцями і банківськими фахівцями та пропонується широкому загалу, а тому її можна вважати відносно сформованим розділом аналізу діяльності кредитних установ.

У цьому зв'язку зауважимо, що в міжнародній практиці аналіз фінансової звітності заведено розглядати як самостійний напрям аналітичних досліджень, спрямований на з'ясування фінансового стану суб'єктів господарювання за даними публічної звітності [6]. З огляду на трансформаційні процеси, що мають місце в національній системі бухгалтерського обліку, уважаємо таке трактування цілком виправданим та прийнятним і для вітчизняної практики. Ідеться насамперед про виокремлення фінансового обліку, метою якого є формування публічної фінансової звітності за загальновживаними принципами і процедурами, та про конфіденційність усієї іншої інформації. За таких обставин зовнішній аналіз значною мірою обмежується аналізом фінансової звітності, перевагою якої є її загальнодоступність.

...