Центральні банки в системі монетарного та банківського управління

Размещено на http://www.allbest.ru/

Центральні банки в системі монетарного та банківського управління

Банк - це місце, в якому вам нададуть в позичку гроші, якщо ви зможете довести, що вони вам не потрібні.

Б. Хоуп

Центральні банки, їх походження, призначення, функції та операції

Банки є одними з найстаріших і найбільших за активами фінансових посередників.

Історична наука не має достатніх відомостей про те, коли саме виникли банки, які операції вони виконували і що впливало на їх розвиток. На сьогодні накопичено більше відомостей про перші гроші давніх народів. Учені-історики зібрали чимало інформації про грошовий обіг у давні часи, проте роль кредитних установ у цьому процесі не відобразилася. Більше того, в економічній літературі міркування щодо процесу виникнення банків настільки суперечливі, що залишаються незрозумілими їх справжня сутність і початкове функціонування.

На думку багатьох авторів, банк як особлива інституція товарного господарства виник не у зв'язку з розвитком товарно-господарських відносин (на ранніх стадіях товарного господарства), а тільки тоді, коли постала потреба в мережі спеціальних установ, які регулювали б заплутаний грошовий обіг і проводили у більших масштабах кредитні операції

Інші автори наводять докази більш раннього періоду виникнення банків. На їхню думку, вони вперше з'явилися ще за античного і феодального господарств, коли виникла потреба у посередниках за здійснення платежів.

Слова, що були схожі за звучанням зі словом "bank" та позначали різні поняття зі сфери грошового обліку, увійшли до більшості європейських мов практично одночасно - в епоху швидкого розвитку торгівлі у середньовічній Європі, яка тоді ще не знала сучасного поділу на національні держави.

Словом bancheri в Генуї у XII ст. називали міняйла, a banco - стіл, на якому він розкладав свої монети. Старофранцузьке слово banque та італійське Ьапса декілька сотень років тому означали одне і те саме - лавка міняйла. Слова banquier та bankier у французькій та німецькій мовах позначають власника капіталу, що має можливість одноосібно визначити стратегію і тактику використання фінансових ресурсів.

Виникнення банківської справи історично пов'язане з потребою ринку у посередницькій діяльності з розміну й обміну цінностей, що виконували функцію грошей в обмінних і торговельних операціях. Потреба у розвитку банківських послуг посилювалась одночасно з розвитком і розширенням торгівлі. Поява грошей як універсального товару перетворила примітивний механізм бартерного обміну на обіг товару шляхом операції купівлі-продажу. Між виробником товару та його споживачем почали з'являтися різні посередники. На окремих етапах розвитку та розширення ринку (в широкому значенні цього слова) посередниками були, з одного боку, перекупники, купці або система торговельних послуг, а з іншого - міняйли, банкіри та фінансово-кредитна система.

Початок банківської діяльності належить до часів Давнього Вавилону, коли храми приймали внески на заощадження і видавали позики під відсотки, беручи в клієнтів письмові зобов'язання, або під заставу. Аналогічні операції, а також грошові розрахунки здійснювалися у Давній Греції жерцями, храмами і міняйлами-транзитами, а в Давньому Римі - менсаріями. З падінням Римської імперії занепали і початки банківського ремесла.

Розвиток виробництва і торгівлі в середньовіччі сприяв відродженню банківської справи. У 1171 р. був заснований банк Венеції, а в XIV - XV ст. банкіри стали могутньою соціальною силою. У багатьох країнах Європи банки виникли завдяки розвиткові торгівлі, вони створювалися купцями для збереження грошей і здійснення розрахунків. Надалі банківська справа набуває інтенсивного розвитку і вдосконалення. Повноцінні гроші в банківських операціях поступово витісняються борговими розписками, записами на рахунках. Із розписок, іменних векселів виростає банкнота, розширюється застосування чеків, практика безготівкових розрахунків, що приводить до розвитку "жиробанків". Кредитування значною мірою залишається в руках приватних банкірів - лихварів.

Таким чином, згідно з різними уявленнями період появи банківських установ можна розтягти майже на дві тисячі років. Отже, сутність питання про перші банки не стільки у становленні чіткої історичної дати їх виникнення, скільки у визначенні того, що саме можна вважати банком.

Витоки банківської системи України можна віднести до середини XVIII ст. Початок діяльності українських банків був тісно пов'язаний з тими країнами, до складу яких на той час входили українські землі: Західна Україна - з Австро-Угорщиною та Польщею, Східна Україна - з Росією.

Але безпосереднє формування банківської системи в Україні розпочалося з проголошенням незалежності і виходом зі складу СРСР у 1991 р. До цього часу в Україні не було необхідних передумов для самостійної банківської системи, оскільки більшість банківських установ, які діяли на її території наприкінці 80-х років, були не самостійними банками, а філіями союзних банків. Вони входили до складу банківської системи СРСР й управлялися з союзного центру. Банківська система СРСР була далеко не ринковою, а тому після проголошення курсу на перебудову з 1988 р. розпочалося активне її реформування, у тому числі і на території України.

Перший етап в історії українських комерційних банків (1988-1990 pp.) був пов'язаний зі спробою державного (директивного) реформування банківської системи СРСР за здійснення курсу на перебудову економіки, проголошеного радянським урядом.

Одразу після проголошення незалежності України (1991 р.) почався другий етап - перереєстрація комерційних банків в Українській республіканській книзі реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ. При цьому в більшості комерційних банків відбулись істотні зміни у складі їх учасників.

Третій етап в історії розвитку банківської системи України (II півріччя 1992-1993 pp.) пов'язаний зі створенням нових банків, що залучали значний приватний капітал, капітал спільних і малих підприємств, акціонерних товариств, а також кошти державних бюджетних і позабюджетних фондів. У цей період на фоні розвитку жорсткої інфляції з ознаками гіперінфляції та критичного скорочення обсягів виробництва і розміру валового внутрішнього продукту в Україні була створена значна кількість дрібних комерційних банків, орієнтованих на обслуговування попиту на короткострокові кредити для торговельно-посередницької діяльності і здатних отримувати прибутки від інфляційних процесів в економіці.

Досвід, отриманий протягом перших трьох років будівництва економіки незалежної України, був значною мірою використаний на четвертому етапі розвитку банківської системи нашої держави (1994-1996 pp.). Цей період характеризується початком проведення радикальної економічної реформи на основі застосування монетарних методів управління економікою. Важливим аспектом діяльності банківської системи на цьому етапі була зміна складу акціонерів, власників багатьох комерційних банків та окремих філій шляхом продажу і перепродажу. Таких змін зазнали близько 70 банків. Протягом 1994-1996 pp. Національний банк України (НБУ) встановив і ввів у практику єдині правила діяльності українських банків. Завдяки ефективним діям НБУ та уряду в цей період вдалося призупинити інфляцію, невиправдано високе зростання цін та падіння виробництва.

Щодо інфраструктури банківської системи, то помітних успіхів було досягнуто у формуванні механізму міжбанківських розрахунків, міжбанківського валютного ринку, ринку міжбанківського кредитування та рефінансування комерційних банків, у створенні системи банківського регулювання і контролю.

Банківська діяльність, яка є досить широким поняттям, має розглядатися як один з елементів фінансової діяльності держави. Слід констатувати, що останніми роками відбувся значний розвиток розуміння поняття банківської діяльності теоретиками, що зумовлене, в першу чергу, новими економічними умовами розвитку суспільства, в тому числі відтворенням права приватної власності та розгляду її як повноцінної форми власності поряд із державною. Якщо свого часу Є.А. Ровинський ототожнював поняття фінансових органів і кредитних установ, то сьогодні вже не виникає проблем із розрізненням категорій "фінансова установа" і "кредитна організація".

Банківські установи на відміну від так званих "негрошових" кредитних установ постійно створюють фінансові активи та керують їх переміщенням.

Розкриваючи зміст поняття "банк", необхідно звернути увагу на тривалий процес гармонізації банківського законодавства (зокрема в межах Європейського Співтовариства), оскільки міжнародне співробітництво в галузі банківського регулювання передбачає наявність щонайменше двох механізмів його здійснення - інституційного та нормативного. Європейське співробітництво знайшло відображення у банківських директивах, обов'язковість яких як нормативно-правових документів була проголошена Римським договором 1957 р. про створення ЄС. У першу чергу йдеться про так звану першу банківську директиву - Директиву "Про координацію законів, правил і адміністративних положень, що регулюють організацію і ведення бізнесу кредитних організацій" від 12 грудня 1977 р. № 77/780, яка містить поняття кредитної організації. Стаття 1 Директиви визначає кредитну організацію як "підприємство, чий бізнес полягає в отриманні депозитів або інших належних поверненню грошових коштів від невизначеного кола осіб та в наданні кредитів за власний рахунок". Основною метою першої Директиви стало встановлення подібної системи контролю та ліцензування діяльності кредитної організації в країнах - учасницях ЄС. Водночас слід зауважити, що Директива лише дала загальне визначення кредитної організації, залишивши за кожною країною право встановлювати критерії для ліцензування діяльності кредитних установ.

Друга банківська Директива ЄС, прийнята 15 грудня 1989 p., була покликана ліквідувати недоліки попереднього документа і містила три основні принципи, які відображають сучасні сутнісні елементи європейського банківського законодавства:

1) єдина банківська ліцензія, що ґрунтується на принципі взаємного визнання;

2) принцип контролю органів банківського нагляду держави походження;

3) принцип формулювання мінімальних стандартів пруденційного регулювання.

Ці норми набули подальшого розвитку у наступних банківських директивах. банківський справа центральний операція

Україна після проголошення незалежності одним із невідкладних і пріоритетних завдань визначила реформування банківської системи та, відповідно, розроблення і прийняття національного банківського законодавства. У Законі України "Про банки і банківську діяльність" від 20 березня 1991 р. банками визнавалися установи, функцією яких було кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове і розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій.

Водночас зміни, що відбулися в національній економіці та політичному житті країни, потребували реформування банківського законодавства та врегулювання на рівні законів багатьох питань, які до того моменту залишалися врегульованими лише на рівні нормативно-правових актів НБУ. Нова редакція Закону України "Про банки і банківську діяльність" від 7 грудня 2000 р. внесла істотні корективи в регулювання банківської справи. Однією з основних причин реформування банківської справи було спрямування державної політики на уніфікацію банківських стандартів і гармонізацію національного законодавства із законодавством ЄС.

Законодавство визначає банк як юридичну особу, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення до вкладів грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб (ст. 2). Із цього визначення випливає сутність банківської діяльності та її характерні риси, розроблені теорією банківського права.

Складний комплексний характер відносин, які виникають у сфері банківської діяльності, застосування імперативного та диспозитивного методів правового регулювання зумовлюють появу теоретичних проблем у дослідженні її правової природи та віднесенні до конкретної галузі права. Широкий спектр наукових теорій зараховує правовідносини, що виникають у сфері банківської діяльності, і до фінансових, і до господарських, і до цивільних. Водночас доцільно розглядати банківські відносини, що регулюються нормами права, саме як комплексний правовий інститут.

У правовому розумінні банківська діяльність є сукупністю правових дій, що здійснюються певними суб'єктами у формі, яку вимагає закон або договір. У цьому аспекті банківська діяльність становить систему постійно здійснюваних угод і операцій, що спрямовані на отримання прибутку.

Банк також слід розглядати як підприємство, але підприємство особливого виду. Якщо в діяльності звичайного підприємства гроші виконують головним чином роль засобу платежу, то в банківській діяльності самі гроші є товаром. Ця особливість банківського підприємства об'єктивно потребує його спеціального правового регулювання, яке відрізняється від загального законодавства про підприємства

До банківської діяльності належить комплекс із трьох основних операцій:

1) прийняття грошових вкладів від клієнтів;

2) надання клієнтам позичок і створення нових платіжних засобів;

3) здійснення розрахунків між клієнтами.

Зазначені операції є базовими й утворюють первинну сферу банківської діяльності. Спираючись на поняття "базова операція", банки можна класифікувати так:

1) універсальні, що виконують усі базові операції на грошовому ринку та будь-які інші операції;

2) спеціалізовані, що виконують лише частину базових операцій на грошовому ринку.

Чинне законодавство України, зокрема Закон України "Про банки і банківську діяльність", нормативно закріплює поняття спеціалізованого банку. Відповідно до ст. 4 Закону банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або спеціалізовані, зокрема ощадні, інвестиційні, іпотечні, розрахункові (клірингові). За банком закріплено право самостійно визначати напрями своєї діяльності і спеціалізацію за видами операцій. Відповідно НБУ регулює діяльність спеціалізованих банків через економічні нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснюваних цими банками операцій.

Центральний банк

Центральний банк - це емісійний, розрахунковий і касовий центр, що здійснює нагляд за всією кредитною системою і використовується як найважливіший інструмент кредитно-грошової політики держави. У ринковій економіці він не націлений на комерційну діяльність і отримання прибутку, є юридично незалежним від виконавчих органів влади, у практичній діяльності керується лише державними інтересами і чинним законодавством. Центральний банк самостійно виробляє заходи щодо реалізації визначених урядом пріоритетів грошово-кредитної політики, бере безпосередню участь у формуванні пропозиції грошей, здійснює емісію готівки

Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, Законом України "Про Національний банк України" від 20 вересня 2001 р. № 679-XIV та іншими законами України.

Національний банк має статутний капітал, що є державною власністю. Розмір статутного капіталу становить 10 млн грн, але він може бути збільшений за рішенням Ради Національного банку.

Джерелами формування статутного капіталу Національного банку є доходи його кошторису, а в разі необхідності - Державний бюджет України.

Національний банк є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а також Державного бюджету України

Національний банк може відкривати свої установи, філії та представництва в Україні, а також представництва за її межами.

Традиційно виокремлюють чотири базові функції центрального (національного) банку (рис. 15.1).

Основною функцією НБУ як центрального банку держави є забезпечення стабільності національної грошової одиниці - гривні.

Для забезпечення виконання покладених на нього функцій Національний банк здійснює такі операції:

- надає кредити комерційним банкам для підтримки їх ліквідності за ставкою, не нижчою за ставку рефінансування Національного банку, та в порядку, визначеному Національним банком;

- надає кредити Фонду гарантування вкладів фізичних осіб під заставу цінних паперів за ціною, не нижчою за індекс інфляції, терміном на 5 років;

- купує та продає на вторинному ринку цінні папери у порядку, передбаченому законодавством України;

- відкриває власні кореспондентські та металеві рахунки у закордонних банках і веде рахунки банків-кореспондентів;

- купує та продає валютні цінності з метою монетарного регулювання;

- зберігає банківські метали, а також купує та продає банківські метали, дорогоцінні мётали та камені й інші коштовності, пам'ятні та інвестиційні монети з дорогоцінних металів на внутрішньому і зовнішньому ринках без квотування і ліцензування;

- приймає на зберігання та в управління державні цінні папери й інші цінності;

- видає гарантії та поруки відповідно до положення, затвердженого Радою Національного банку;

- веде рахунок Державного казначейства України без оплати і нарахування відсотків;

- виконує операції з обслуговування державного боргу, пов'язані з розміщенням державних цінних паперів, їх погашенням і виплатою доходу за ними.

Рис. 1. Функції центрального банку

Національний банк має право здійснювати й інші операції, необхідні для забезпечення виконання своїх функцій

Як емісійний центр банківської системи центральний банк забезпечує професійний нагляд за всією кредитною системою і є провідним інструментом реалізації кредитно-грошової політики держави.

Емісія банкнот - найдавніша функція центрального банку, його монопольне право на організацію та регулювання готівкового грошового обігу.

У цілому емісійна діяльність центрального банку поступово зменшується у зв'язку з тим, що готівкові розрахунки в народному господарстві скорочуються. Щодо монет, то їх карбування здійснює Міністерство фінансів на замовлення центрального банку, який і викуповує у міністерства цей вид готівки за фактичними витратами на їх виготовлення. Різниця між номіналом цих монет і відшкодуванням з боку центрального банку витрат становить чистий дохід держави, який називають сеньйоражем.

Центральний банк як банк банків забезпечує касове, розрахункове та кредитне обслуговування комерційних банків. Враховуючи монопольне право центрального банку на забезпечення платіжного обігу готівкою, комерційні банки зберігають частку своїх резервів у безготівковій формі на рахунках у центральному банку. Коли у комерційних банків виникає потреба у підкріплені каси готівкою, вони звертаються до центрального банку, який видає їм готівку в обмін на їх безготівкові резерви. Надлишки готівки комерційні банки здають до центрального банку для зарахування на їх рахунки. Операції центрального банку щодо касового обслуговування комерційних банків не приводять до зміни обсягів грошової бази, але вони змінюють и структуру, зокрема частку готівкового компонента грошової бази.

Участь центрального банку у розрахунковому обслуговуванні комерційних банків може мати різні форми, що залежить передусім від характерного для цієї банківської системи поєднання централізованої і децентралізованої платіжних систем.

Централізована система передбачає здійснення міжбанківських розрахунків через рахунки комерційних банків, відкриті у центральному банку.

Децентралізована система передбачає два варіанти розрахунків:

- через приватні розрахунково-клірингові центри з проведенням остаточних розрахунків через центральний банк;

- через кореспондентські рахунки, які комерційні банки відкривають один в одного.

Останнім часом значно зросла роль рефінансування комерційних банків на основі операцій з цінними паперами на умовах угоди РЕПО. Вона означає, що комерційний банк для збільшення свого кредитного потенціалу продає цінні папери центральному банку і водночас бере зобов'язання викупити їх у зазначений термін або на вимогу другої сторони.

Здійснення грошово-кредитного регулювання означає використання монетарних інструментів з метою впливу на обсяг і структуру банківських резервів, рівень процентної ставки, ухвалення положень нормативних актів, інструкції та директив.

У ст. 100 Конституції зазначено: "Рада Національного банку України розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням. Правовий статус Ради Національного банку України визначається законом"

Обов'язкові резерви - це ті кошти комерційних банків, які вони зобов'язані передати в центральний банк і можливість розпорядження котрими для них дуже обмежена або її взагалі немає. Вперше цю норму введено у практику в США. Середньою межею норми резервів вважається 10-12 %. В Україні загальні принципи і методи формування норми обов'язкових резервів визначаються Положенням "Про порядок формування у банківській системі України обов'язкових резервів".

Облікова ставка - це норма відсотка, яку встановлює центральний банк і яка визначає ціну наданих комерційним банкам кредитних ресурсів під облік векселів.

У функції банкіра і фінансового агента уряду центральний банк тісно взаємодіє з фінансовими органами держави у вирішенні загальних проблем монетарної та фіскальної політики. Йому належить провідна роль в організації касового виконання державного бюджету. В умовах незбалансованості бюджету уряд може вдаватися до фінансування дефіциту трьома методами:

- борговим фінансуванням;

- податковим фінансуванням;

- емісією.

Національний банк України також виконує такі основні функції:

1) відповідно до розроблених Радою Національного банку України положень визначає та проводить грошово-кредитну політику;

2) монопольно здійснює емісію національної валюти України та організовує її обіг;

3) є кредитором останньої інстанції для банків і організовує систему рефінансування;

4) встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;

5) організовує створення і методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;

Рис. 2. Інструменти Національного банку

6) визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками;

7) встановлює напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює, координує та контролює створення електронних платіжних засобів, платіжних систем, систем автоматизації та комп'ютеризації банківської діяльності і засобів захисту банківської інформації;

8) веде Державний реєстр банків, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законами випадках;

9) веде офіційний реєстр ідентифікаційних номерів емітентів платіжних карток внутрішньодержавних платіжних систем;

10) складає платіжний баланс, провадить його аналіз і прогнозування;

11) представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;

12) відповідно до визначених спеціальним законодавством повноважень виконує валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій;

13) забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів і здійснення операцій з ними та банківськими металами;

14) аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових і валютних відносин;

15) визначає особливості функціонування банківської системи України у разі введення воєнного стану чи особливого періоду;

16) здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної законом.

Статус Національного банку України визначається насамперед Конституцією України та Законом України "Про банки і банківську діяльність" від 20 березня 1991 р.

Банківська система - одна з підсистем фінансової системи України. Банківська система України є дворівневою і складається з НБУ та комерційних банків. НБУ разом зі своїми філіями становить перший рівень банківської системи.

Згідно зі ст. 7 Закону "Про банки і банківську діяльність" "Національний банк України - це банк, сто відсотків статутного капіталу якого належить державі. Його статут затверджується постановою Кабінету Міністрів України". НБУ є підзвітним Верховній Раді відповідно до ст. 93 Конституції України та має право законодавчої ініціативи.

Стаття 85, п. 18 Конституції України відносить до повноважень Верховної Ради України "призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за поданням Президента України; призначення та звільнення половини складу Ради Національного банку України"

Компетенції органів управління центральним банком наведені на рис.

Рис. 3. Система управління центральним банком

Національний банк має право контролювати і вживати жорсткі заходи у разі порушенні законодавства. Якщо наявні порушення законодавства, то Національний банк України має право вживати такі заходи:

1) підвищення норми обов'язкових резервів;

2) стягнення з банків або інших кредитних установ штрафу в розмірі неправомірно отриманого доходу;

3) усунення керівництва від управління банком або іншою кредитною установою і призначення тимчасової адміністрації;

4) відкликання ліцензії на здійснення окремих або всіх банківських операцій;

5) застосування рішення про реорганізацію або ліквідацію банку тощо.

Національний банк України для комерційних банків і кредитних установ визначає форми звітності і порядок їх складання, що необхідні для ведення грошово-кредитної та банківської статистики і здійснення валютного контролю.

Размещено на Allbest.ru