Банківська система зарубіжних країн

Комітет з операцій на відкритому ринку.

Операції на відкритому ринку є головним інструментом, використовуваним ФРС здійсненні національної кредитно-грошової політики. Комітет з операцій несе відповідальність за операції, що проводяться ФРС. Операції з цінними паперами уряду і федеральних відомств, збільшують або скорочують резервні фонди депозитних установ. Комітет також дає дозвіл на операції і керує ними на зарубіжних ринках іноземних валют.

У комітет входять 7 членів Ради керівників і президенти 5 резервних банків, один з яких є президентом Федерального резервного банку Нью-Йорка. Президенти інших банків працюють в комітеті протягом одного року на умовах ротації. Комітет обирає своїм головою голови Ради керівників, а віце-головою президента ФРБ Нью-Йорка.

Федеральні резервні банки.

Інший важлива складник американської банківської системи - це дванадцять федеральних резервних банків, які є:

а) центральними банками;

б) квазісуспільними банками;

в) банками банкірів.

Таким чином в США дванадцять центральних банків. Це відображає географічні масштаби, економічну різноманітність і наявність великого числа комерційних банків в цій країні. Через центральні банки здійснюються основні політичні директиви Ради керівників. Найважливіший з них - Федеральний резервний банк міста Нью-Йорка.

Кожен резервний банк має свою власну Раду, що складається з 9 директорів із сторони, що не є службовцями даного банку. Згідно із законом 3 директори класу А, що представляють банки-члени ФРС, і 3 директори класу Б, що представляють громадськість, обираються в кожному районі банками-членами ФРС. Рада керівників призначає трьох директорів класу З, які теж представляють громадськість.

ФРБ одержують прибуток в основному з відсотків відповідних довше внесків Системи в цінні папери і, у меншій мірі, з доходів від відсотків на валюту, що є у Системи, а також від відсотків по позиках депозитним установам і про валютний контроль.

Дванадцять федеральних резервних банків є квазісуспільними. Вони відображають симбіоз приватної власності і суспільного контролю. Їх власник - комерційні банки відповідного округу. Для вступу до Федеральної резервної системи комерційні банки зобов'язані придбати частку участі в акціонерному капіталі федерального резервного банку свого району. Але принципи політики, що проводиться федеральними резервними банками, встановлюються державним органом - Радою керівників. Центральні банки американської капіталістичної економіки знаходяться в приватній власності, але управляються державою. Вони керуються не прагненням до прибутку, а слідують політиці, яка з погляду Ради керівників покращує стан економіки в цілому.

Федеральні резервні банки роблять для депозитних установі теж саме, що депозитні установи роблять для людей . Вони приймають внески банків і ощадних установі і надають їм позики. Таким чином федеральні резервні банки є "банками банкірів".

Крім того у федеральних резервних банків є функція, яку не виконують комерційні банки і ощадні установи: випуск готівки. Конгрес уповноважив їх пускати в звернення банкноти федерального резервного банку, які утворюють пропозицію паперових грошей в економіці.

Роль "робочих конячок" фінансової системи США грають близько 13 800 її комерційних банків. Приблизно 2/3 з них є банками штатів, тобто приватними банками, що діють відповідно до чартеру штату. Решта третини одержує чартери від федерального уряду, тобто є національними банками. До ухвалення DIDMCA ця відмінність була важливою, оскільки закон зобов'язував національні банки входити у федеральну резервну систему, тоді як банки штатів самі вирішували приєднуватися до неї чи ні.

Ощадні установи мають самостійні і окремі від Ради резервних банків, що управляють і федеральних, органи контролю. Але DIDMCA розширив кредитні повноваження ощадних установі (у частині видачі позик підприємствам і споживачам) і поставив ощадно-позичкові асоціації під контроль резервної системи.

Зараз на ощадні установи розповсюджуються резервні вимоги, дякуючи чому вони можуть одержувати позику Федеральної резервної системи.

4. Банківська система Франції

Банк Франції був заснований в 1880 році за ініціативою Наполеона І і першочергово функціонував як приватне акціонерне товариство. Поступово він почавши виконувати функції центрального банку, у того числі емісійну, а в 1848 році перетворився в єдиний емісійний центр держави. Лише в 1936 році у відповідності з прийнятим законом Банк Франції перейшов до під контроль чину, в результаті чого виконавчі органи отримали повноваження назначати керівників основних підрозділів Банку. У 1945 році Банк був націоналізований. Його акціонерний капітал (50 млн. фр.) був викуплений на протязі 20 років за високим курсом акцій шляхом обміну їх на 3%-ві державні облігації. Статус державної встанови Банк Франції зберігає і у теперішній час. До 1993 долі він діяв на основі Статуту 1973 долі.

У 1993 році був прийнятий Закон про Статут Банку Франції. У відповідності з ним Банк Франції розробляє і проводити грошово-кредитну політику в цілях забезпечення стабільності цін і виконує свою місію в межах загальної економічної політики чину.

Для сучасної функціональної структури Банку Франції характерна централізація адміністративної влади в руках керуючого. Він і обидва його замісника призначаються директором Ради міністрів Франції строком на 6 років без права відгуку і не можуть займати ці посади більш двох строків. Такий порядок призначення - свого роду гарантія незалежності центрального банку. Керуючий, вік якого не повинний перевищувати 65 років приносити присягу президенту республіки.

Керуючий, наділений широкими повноваженнями і правами, здійснює керівництво Банком Франції, визначає загальні напрямки діяльності всіх його підрозділів. Йому надано право назначати службовців на всі посади в Банку, за виключенням директора філії Банку - його кандидатуру він може лише запропонувати, а призначає на цю посаду Міністр економіки і фінансів Франції.

Функції замісників керуючого Банком чітко розмежовані: одні з їх відповідають за питання грошової політики інші - за адміністративні питання.

Керує Банком Франції Генеральна Рада, до складу якого входити Рада по грошовій політиці, створена в 1993 році у відповідності із Законом про Статут Банку Франції. Рада по грошовій політиці розробляє напрями грошової політики і відслідковує динаміку грошової маси та її агрегатів; визначає порядок проведення Банком Франції позичкових, облікових, заставних, валютних операцій, догод з оберненим викупом, надання гарантій за даним видами операцій; встановлює параметри політики обов'язкових резервів (базу вирахування, норми відрахувань).

До складу Ради з грошової політики входять Керуючий Банком Франції (голова Ради). Два його замісника і шість висококваліфікованих спеціалістів в області грошово-кредитних проблем, фінансів і економіки, які призначаються Радою міністрів країни, кандидатури яких пропонують представники палат парламенту і Глава Економічної і Соціальної Ради. Рядків повноважень шкірного члена даної Ради (крім керуючого і його замісників) визначається за жеребкуванням; для двох представників встановлюється рядків у три роки, для двох інших- шість років і для двох останніх - 9 років. Членуй Ради не можуть бути обрані на другий рядків, за виключенням лише представників, що здійснюють свої повноваження на протязі трьох років.

Рада з грошової політики скликається за ініціативою її голови (керуючого Банком Франції) не менше одного разу в місяць. Рішення Ради мають силу закону при наявності 2/3 його членів. При відсутності кворуму Рада з грошової політики скликається повторно і тоді рішення може бути прийнято простою більшістю голосів. При рівній кількості голосів “ЗА” і “ПРОТИ” вирішальним є голос голови.

У засіданні Ради мають право приймати доля Прем'єр Міністр і Міністр економіки і фінансів, але без права голосу, хоча сморід можуть запропонувати на обговорення Ради будь-який проект рішення.

До Генеральної Ради крім членів Ради з грошової політики входять голова Державного Казначейства (що призначається директором ради міністрів Франції) і голова від службовців Банку Франції, обираємий строком на 6 років.

Головою Генеральної Ради є Керуючий Банком Франції, який визначає порядок денний засідань Ради. У компетенцію Генеральної Ради входять розгляд загальних питань управління Банком, у того числі кадрової політики і штатного розпорядку; прийняття бюджету Банку і внесення в нього змін; складання та затвердження балансового звіту; розробка проекту використання прибутку; визначення розміру дивідендів, що відраховуються державі худе.

Керуючий Банком Франції має і ряд повноважень, що надаються йому Генеральною Радою; він може самостійно встановлювати порядок інтервенційних операцій і розмір процентних ставок; від імені Генеральної Ради керуючий щорічно представляє президенту Франції звіт про діяльність Банку.

Рішення Ради, які приймаються простою більшістю голосів, мають силу лише при участі в засіданнях не менше 7 його членів. При рівній кількості голосів “ЗА” і “ПРОТИ” вирішальним стає голос голови.

Специфічним для Генеральної Ради є та обставина, що на його рішення здійснює великий вплив фінансовий інспектор, який призначається Міністром економіки і фінансів і представляє в Банку Франції керівництво країни. Фінансовий інспектор може приймати доля в засіданнях Державної Ради і має право оспорювати його рішення або наполягати на повторному обговоренні будь-якого питання.

На засіданнях Генеральної Ради присутні також 2 аудитори, які призначаються Радою для проведення перевірки фінансових звітів Банку Франції.

Організаційна структура Банку Франції представлена центральними підрозділами у Парижі і розгалуженою мережею філій (212) розташованих по всій країні. Кожну філію очолює директор, що призначається Міністром економіки і фінансів за пропозицією керуючого Банком Франції. При кожній філії є консультаційний орган - рада, кількість радників в якій (з числа відомих підприємців) складає від 6 до 17 чоловік в залежності від розміру філії. Призначення радників строком на 3 роки виконує Генеральна Рада за рекомендацією керуючого Банком Франції. Радники зобов'язані надавати директору філії інформацію про стан та перспективи економічної діяльності в даному регіоні (районі) і давати відповідні рекомендації.

У функції філій входять: випуск банкнот в обіг; обслуговування клієнтури, наприклад по операціях з цінними паперами; організація клірингових розрахунків через розрахункові палати; збір інформації про діяльність кредитних установ; оцінка банківських ризиків; консультування підприємств за питаннями фінансового аналізу і експертизи; збір і аналіз економічної і фінансової інформації на регіональному рівні, у того числі за допомогою кон'юнктурних обстежень в різних галузях економіки.

Таким чином, організаційна структура, що склалася в Банку Франції, забезпечує виконання покладених на нього завдань. Цьому сприяє підвищення ступеня незалежності центрального банку, досягнуте завдяки прийнятому в 1993 році Закону про Вуста Банку Франції.

Французькі комерційні банки.

Традиційно до реорганізації кредитних установ в 1984 році, у Франції розрізнялись три категорії цих банків в залежності від рядок по депозитно-позичкових операціях, розмірів участі у капіталах підприємств і спеціалізації.

І група - депозитні банки

ІІ група - ділові, фондові інвестиційні.

ІІІ група - банки довго- та середньострокового кредиту.

Депозитні банки спеціалізувалися на депозитно-позичкових операціях; ділові - на участі в капіталах і управлінні підприємствами, в засновницькій діяльності і довгостроковому кредитуванні; банки довго- та середньострокового кредиту - на депозитно-позичкових операціях строком більше 2-х років.

Французькі комерційні банки все більше організуються в “туманності” і “архіпєлагі” дрібних і середніх банків (з балансами від 200 млн. фр. до 10 млрд фр.) навколо “ядра”, яку складають три крупних в національному масштабі банку:

Національний паризький банк (Банк насіональ де Парі), Креді Ліоне ат Сосьєте Женераль;

фінансові компанії, головою яких є інвестиційні банки: Суєц або Паріба;

депозитний банк, який за родом діяльності починає тяготіти до інвестиційного, але хоче зберегти і свої депозитні операції - Промісловій кредит Франції і Промісловій комерційний кредит.

Зрозуміло, що залишається велика кількість незалежних і досить крупних банків державних або приватних, але феномен “архіпелагізації” продовжує розвиватися; фактично цей процес концентрації не припинявся з кінця війни, його кульмінацією було злиття в 1967 році Національного банку для торгівлі і промисловості з Національним паризьким банком обліку цінних паперів, потім процес значно прискорився в період націоналізації з 1982 р по 1986р.

Не дивлячись на процес приватизації, на державний сектор продовжує приходитись ще значна кількість комерційних банків. В З 1946 р. Булі націоналізовані Креді Ліоне, Національний банк для торгівлі і промисловості і Національний паризький банк обліку цінних паперів, одночасно в інвестиційних банках з'явилися урядові комісари.

В1982 р булі додатково націоналізовані ще 39 банків, в тому числі фінансові компанії, у минулому інвестиційні банки; у тому числі, булях націоналізовані всі банки, які вже належали “гігантам” - або Паризькому промисловому і комерційному кредиту або Паріба (Креді дю Нір); це відбувалося по мірі того, яку їх баланс починав перевищувати 1 млрд фр. У результаті цього заходу було “націоналізовано” біля 90% депозитів і 84% кредитів банків країни. Результат цієї націоналізації її позитивним активом, не вдаючись в політичні дискусії, безумовно є спасіння банків, котрі, залишившись приватними, випробували б значні труднощі (Банк Ротшильда, Вормса, Креді дю Нір), перебудова банківської системи, тобто її зміцнення, що було б набагато складніше зробити, якщо б у банків не було одного і того ж власника і, нарешті, організації більш інтенсивного соціального діалогу між цими банками, що диктувалося законами держсектора.

У пасиві націоналізації німа “пограбування” минулих володарів, як про це не раз говорилося: їм заплатили в середньому на 15% більше першочергової оціночної ринкової вартості; у деяких випадках ціна набагато перевищувала прибутковість націоналізованої встанови (наприклад, у випадку з Марсельським кредитним товариством) напроти, зміни і гальмування процесу націоналізації погіршували клімат в середині цих підприємств.

Хвиля приватизації, яка почалася л листопаді 1986 долі і продовжувалась до березня 1988 долі, в основному торкнулася банків: майже всі сморід були денаціоналізовані, крім групи СІС (Промисловій і комерційний кредит), Марсельського кредитного товариства і Банка Британії; однак Сосьєте Женераль, один з трьох банків, націоналізований ще в 1946 році, залишився державним.

Перед усім, жалість викликає тієї факт, що приватизація не була зроблена шляхом збільшення капіталу, який був явно недостатнім за всіма критеріями; у цій приватизації сильно був великим ідеологічний чинник, при цьому недооцінювалося ті, що підказував здоровий глузд. Статус змішаної економіки, який міг би явитися результатом цієї приватизації, навіть при незначній частці держсектора не був би перешкодою для динамічного і прибуткового управління, що було характерний для державних банків в 1982-86рр.

Діяльність французьких депозитних банків, як і всіх комерційних банків, підвищилася під впливом конкуренції, пов'язаною зі спрощенням бануївських операцій. З кінця 60-х рр смороду “кинулися” завойовувати області, де раніше їх присутність не спостерігалась: фінансування житлового будівництва, надання споживчих кредитів худе. У останній годину відмічається тенденція до непрямої або прямого фінансування деякими комерційними банками сільського господарства, тобто сморід претендують на захоплення операцій, які до теперішнього годині надаються виключно банком Креді Агріколь.

Мимовіль такої “диверсифікації”, крупні комерційні банки, продовжуючи універсалізацію своїх операцій, починають вкладати капітал в крупні промислові підприємства, чім раніше займалися інвестиційні банки (фінансові компанії). Ці банки переймають приклад німецьких банків, які вже давно почали займатися подібними операціями.

Подібне розширення ділової активності, а також зміна традиційних для цих банків операцій, особливо під впливом посилення ринкового характеру діяльності, стали вимагати великих зусиль по “трансформації” персоналу.

Як і інші категорії банків, що вимушені розширювати операції за свій рахунок або за рахунок третіх осіб на ринку капіталів, за прикладом США і Великобританії, депозитні банки спробували найбільш вигідним способом отримати для собі велику частку брокерської комісії. Сморід булі ініціатором проведення реформи на Біржі, в результаті якої біржові маклери втратили монополію на здійснення подібних операцій.

Спостерігається також зближення зі Страховими компаніями, які або самі поглинають банки, або поглинаються банками або фінансовими компаніями, або банки створюють власні страхові компанії. Таким чином Паризька спілка страховиків, вже володіючи капіталом Фінансової компанії Суєца і поглинувши Банк Вормс в 1984 р., “зближується” з Паризьким національним банком; а Група національних страховиків узяла контроль над Фінансовою компанією Промислового і комерційного кредиту, в тій година як компанія Загального Страхування Франції інвестувала капітал у Французький банк зовнішньої торгівлі, який, не будучи справжнім комерційним банком, здійснює таку діяльність.

Крім того банки і страхові компанії знаходяться заразом в однакових умовах по відношенню до операцій на Біржі, саме тому і банки і страхові компанії керують портфелем вкладених цінних паперів, організаціями по колективному вкладанню ринкових цінних паперів, яку їх власними, так і їх клієнтів (що торкається банків). Мимовіль сього іншого, як це вже відбувалося на протязі останніх років в США, французькі комерційні банки зустрічають нових конкурентів в особі крупних торгівельно-розподільчих компаній. Останні, маніпулюючи великими торбами гроша, потребують особливо “ізощрьонних” інструментів управління; замість того, щоб їх створювати, сморід надають перевагу часто “заполучати” професіоналів шляхом купівлі банків і відповідно комерційні банки гублять ще одне поле своєї діяльності. Ці торгівельні фірми все частіше випускають власні кредитні картки, що безумовно втягує їх у кредитування, а потім і у банківську справу.

Ощадні каси Франції.

Деручи ощадна каса відкрита у Франції в 1818 році в Парижі за ініціативою Бенжамена Делесера і герцога де Ларошфуко-Ліанкур з метою прийняття заощаджень від економних і підприємливих простих людей. Потім за її прикладом були створені інші каси і у 1835 році був прийнятий перший закон, який давши їм статус приватного суспільно корисної встанови; сьогодні їх називають “публічно-правовими установами, які не переслідують міть вилучення прибутку”, тобто сморід можуть, у відповідності з їх першочерговим призначенням, приволікати кошти і видавати кредит - в певних межах - але не розподіляють чистимо прибутком, отриманим від цієї діяльності. Ці кошти повинні ними використовуватися або для поповнення їх власних коштів, або для забезпечення їх клієнтам особливих пільг. До теперішнього годині ці каси були звільненні від податків на прибуток; в рамках процесу спрощення що проходити, сморід тепер підпорядковуються нормам загального права але зберігають свою специфіку, що виражається у відсутності приватних акціонерів.

У 1837 році був прийнятий новий закон, по якому функція зберігання і управління зібраними коштами була передана Депозитно-ощадній касі. З цього годині ця каса отримала прерогативу акумулювати кошти по книжці А, яка являється інструментом, що використовується ощадними касами(а в з 1990 р. касами взаємного кредиту) і користується правом звільнення процентів від податку, що принесло їй великий успіх у населення.

Прибуток, отриманий за Книжкою А, використовується за кількома призначеннями. Більша його частина слугує для надання позик органам місцевого самоврядування безпосередньо через філії Депозитно-ощадної каси (ДОК) під назвою Місцевий кредит Франції (минула Каса співдії оснащенню місцевих органів самоврядування), в тому числі, при безпосередній участі самих кас, методом MINJOZ, прийнятим в 1950 р і, що називається за іменем його автора. Таким чином, основним (на протязі тривалого годині єдиним) кредитором органів місцевого самоврядування є об'єднання ДОК і ощадних кас. Але крім цього призначення, прибуток, отриманий за Книжкою А, слугує для надання позик житловим організаціям з помірною квартплатою - хоча ощадні каси можуть і самі безпосередньо надавати їм кредит або, в залежності від політики держави, здійснювати операції на фінансовому, валютному або іпотечному ринках.

Ощадні каси та їх регіональні організації - Регіональні фінансові компанії - SOREFI - мають в своєму розпорядженні деяку частину акумульованих коштів (незначну частку коштів по книжках А і більш високу частку за книжками Б, аналогічним банківським книжкам, що не користуються податковими пільгами), а також прибуток, який приносять їх ощадні бони і рахунки до запитання. Традиційно ощадні каси використовували ці суми для прямого кредитування вищевказаних житлових організацій з помірною квартплатою або місцевих органів самоврядування, а також для надання житлових позик приватним персонам.

На національному рівні існує Національний центр ощадних і страхових кас - CENCEP, який представляє ощадні каси в органах державної влади, а також виконує контрольно-ревізійні функції, видає правила і надає послуги загального характеру, такі як створення нової продукції і здійснення зв'язку на базі відомої системи Ecureuil.

У 1983 році була перебудована ятір ощадних установ шляхом створення компаній SOREFI, які являються акціонерними товариствами, тобто колективними організаціями, на відміну від ощадних кас. Ці компанії належать наполовину касам одного регіону (Іль-де-Франс, Рона-Альпі, Прованс-Лазурній берег, Лангедок-Русильйон худе) і наполовину ДОК. Компанії SOREFI централізують вільні грошові кошти ощадних кас регіона (крім коштів за книжкою А, які направляються в DCD) і використовують їх для отримання прибутку або на фінансовому ринку за допомогою ДОК, або шляхом видачі позик ощадним касам на їх власні споживи кредитування, або шляхом самостійного розподілу кредитів. Створення компаній SOREFI було пов'язано додатковими витратами для всієї сітки, але завдяки централізації грошових коштів на регіональному рівні воно повинне забезпечити більш ефективне управління цими коштами.

Треба зазначити, що ощадні каси Франції, що зберегли свій початковий статус і обмежену діяльність довше ніж їх європейські аналоги, в останні десятиріччя стали швидко змінюватись у зв'язку з широким розповсюдженням і спрощенням функцій і перетворюватись на справжні банки.

У 1978 році смороді спочатку отримали право відкривати чекові рахунки і поступово стали пропонувати приватним персонам всі види депозитних і ощадних інструментів. У 1983 році сморід добилися право направляти до 30% своїх коштів на надання позики підприємствам. До 1990 долі смороду отримали повну самостійність у використанні коштів при дотриманні правил обережності, але занапастили право на податкові пільги і з 1992 долі підпорядковані загальному законодавству про податки та прибуток.

Однак для того, щоб еволюція французької мережі ощадних кас повністю завершилася і її розвиток досяг рівня розвитку ятерів Німеччини Італії, Іспанії, їй необхідно перетерпіти різні зміни.

Деручи зміна полягає в злитті кас для досягнення мінімального розміру: кількість кас вже скоротилася з 550 (січень 1983р.) до 301 на 1 січня 1989 р. За поглядами керівництва CENCEP їх кількість повинна зменшитись до 200 кас, з фондом в середньому 50 млн. фр, тоді як більш 200 кас мають в теперішній годину фонди менше 30 млн. фр.

Крім того ощадним касам доведеться докласти зусиль (навіть більше ніж комерційним банкам), щоб підвищити продуктивність і кваліфікацію свого персоналу.

Що торкається продуктивності, то в 1985 році було проведено дослідження за основними з вказаних ощадних кас з метою визначити співвідношення між валовим результатом господарської діяльності (після виплати заробітної плати і накладних витрат) і чистимо банківським прибутком, тобто загальною торбою процентної маржі. Дослідження показали, що співвідношення досягло лише 24% і було на 10-15 %-х пункту менше, ніж у крупних банках, хоча смороді самі вважаються недостатньо продуктивними. Це викликано занадто великою кількістю робітників, часто найнятих по знайомству ще в ті часи, коли ощадні каси спокійно жили на свою ренту, а також рівнем заробітної плати, який дещо перевищує середній показник по даній професії. Що стосується кваліфікації, то тут проблема очевидна, так як управляти всіма банківськими інструментами і кредитами доводитися персоналу, котрий до кінця 70-х рр обмежувався лише роботою з ощадними книжками і житловими позиками.

Для того щоб забезпечити осучаснення, в рамка сітки під егідою CENCEP і у співробітництві з ДЗК прийшлося створити ряд спеціальних організацій, які пропонують різноманітні фінансові послуги.

Нарешті, ятір ощадних кас, як і конкуруючі банки, але зі значним відставанням від їх, прийняла ряд зусиль по зближенню зі своїми іноземними колегами. Так в 1988 році представництва системи “Ecureuil” підписала догоду з Caixa de Barselona з метою забезпечення своїм клієнтам “безперервної” ланцюг послуг; також догода балу в наступному підписана з “cajas” Мадрида і Сарагоси, а потім Більбао; і нарешті нещодавно аналогічна догода була підписана з Асоціацією ощадних кас Італії - ACRI.

Фінансові компанії і ділові банки Франції.

У відповідності з прийнятим в теперішній роботі загальним визначенням “ділові банки” розрізняють два типу таких установ у Франції:

фінансові компанії;

власно ділові банки.

Хоча ділення і не є обов'язковим, спеціалізація установ першого типу у вищеописаній гамі видів діяльності складається майже виключно в участі в промисловому і фінансовому капіталі; у числі їх філіалів мається тому який-небудь діловий банк у власному смислі цього слова.

У період між 1942 та 1967 рр так звані ділові банки юридично відрізнялися від депозитних банків тим, що сморід не могли ні приймати вклади, ні надавати кредити на рядків менше двох років; з іншого боку, ця межа була прийнята і для комерційних банків (крім випадку державних цінних паперів) і тим паче сморід не могли приймати доля у капіталі. Межа в була відмінена в1967 р., ця відміна була підтверджена банківським законом 1984р.

Цією відміною в більшій мірі скористалися дві категорії банків: комерційні банки збільшили рядка своїх операцій, а ділові банки безпосередньо або через свої філії створили ятір відділень в сподіванні вилучити вигоду з менших виплат по внесках і, як наслідок, знизити середню вартість своїх ресурсів. Сморід швидко відчули у своїх підрахунках, що до вартості виплат після внесків добавляється зростаюча вартість утримання відділень. Тому останніми роками сморід рухалися скоріше в іншому напрямку, скороченню числах відділень і повертаючись до своєї традиційної клієнтурі. Однак сморід зберегли наявну кількість філій.

Що стосується їх статусу, то він пройшов три стадії розвитку. У 1944 р., при націоналізації чотирьох крупних депозитних банків, ділові банках, навіть самі крупні, були залишені в приватному секторі. Але над ними поставили Урядового комісара, посаду в якого проіснувала до1982 р. Опасаючись націоналізації тільки банків з приходом до влади лівих сил, правління деяких ділових банків на протязі 70-х рр поділила свої активи на дві половини: на фінансову компанію по промисловим активах, часто також по нерухомості і на діловий банк, позбавлений промислових активів.

У 1982 р чин націоналізував як материнські фінансові компанії, якщо сморід мали банки, так і самі банки, якщо розмір їх активів перевищував 1 млрд фр. У період 1982 та 1987 рр було проведено ряд реорганізацій і деякі ділові банки, що відчували труднощі, були введені до складу інших банківських груп.

Ділові банки спеціалізувалися на участі в капіталах і управлінні підприємствами, засновницькій діяльності і довгостроковому кредитуванні і фінансуванні. Банківські реформи 1966-1967 і184 рр закріпили їх поворот до універсалізації операцій. Кількість ділових банків скоротилася з 43 в 1965 р до 39 в 1984 р. На їх частку приходилося приблизно 10% загального числа і балансу всіх французьких банків.

Законом від 13 лютого 1982 р націоналізовані п'ять ділових банків, в тому числі Банк де л'Ендошин е де Сюєц, Банк Вормс, Компані фінансьєр де Паріба. Розпочата в 1986 році денаціоналізація охопила насамперед ці банки.

5. Банківська система інших розвинених держав

Банківська система Німеччини.

У 1857 - утворився Німецький Федеральній банк - Бундесбанк. Керівні органи - Рада Центрального банку. Директорат приводити в дію рішення ради, підтримує зв'язки з державними установами, виконує операції на відкритому ринку (операції пов'язані з цінними паперами).

Крім цього в Німеччині існують Центральні банки земель, що виконують всі банківські операції.

Банківська система Німеччини представлена:

Центральнім банком;

Комерційним банками;

Іпотечними банками;

Ощадбанками.

Найбільші комерційні - Дойче банк; Дрезден банк; Комерційний банк, де розміщують більше 50% вкладів.

Банківські системи Японії.

У 1882 р. створено центральний банк Японії, 55% належить державі. Очолює банк Політична рада, куди входять керівники державних фінансових відомств. Штаб-квартира банку знаходиться в Токіо. Філіали і відділення - в Нью-Йорку, Лондон, Парижі, Франкфурті-на- Майні, Гонконгу.

Другий рівень банківської системи представляють комерційні банки:

міські - 60% вкладів;

регіональні - 39% вкладів;

банк трасту;

іноземні;

довготермінові.

Міських банків -13. Сморід виконують всі операції, обслуговують промисловість. Регіональних -60, транс банків -7.

Банківська система Італії.

У Італії в з 1843 р. для зовнішньоекономічних зав'язків існують кремі банки. Банківська система представлена банком Італії і Комерційними банками, що поділяться на:

банки короткострокового кредитування.

Банки середньо і довгострокового кредитування.

За формою власності смороду бувають:

державні;

банки національних інтересів (представники для зовнішньоторговельних зв'язків);

недержавні;

ощадні каси;

ремісниці і приватні фінансові інститути;

спеціалізовані.

Висновки

Практика банківської діяльності розвинених країн представляє значну зацікавленість для нової господарської системи, яка розвивається сьогодні в Україні. Створення нового банківського механізму можливе лише шляхом відтворення принципу функціонування кредитних установ, прийнятих в цивілізованому світі і зпирающихся на багатостолітній досвід ринкових економічних структур. Тому досить важливим є вивчення іноземної практики організації банківських систем, які вже продемонстрували свою досить високу ефективність.

З початку 90-х років Україна фактично з чистого аркуша почала будівництво своєї банківської системи. Неминучими були всі зроблені помилки, тому що досвід банківської діяльності в ринковій економіці був відсутнім. Проте, не варто забувати, що не ми одні йдемо цим шляхом. У світі вже достатньо прикладів, аби придивитися до них та запобігти хоча б частини помилок.

Сьогодні, в умовах розвитку товарного і становленні фінансового ринку, різко міняється структура банківської системи. З'являються нові види фінансових установ, нові кредитні інструменти і методи обслуговування клієнтів. Йде пошук оптимальних форм пристрою кредитної системи, ефективно працюючого механізму на ринку капіталів, нових методів обслуговування комерційних структур. Створення стійкої, гнучкої й ефективної банківської інфраструктури - одна з найважливіших задач економічної реформи в країні. Задача ускладнюється тим, що крім чисто економічних труднощів додаються соціальні: постійно міняється законодавча база; розгул злочинності в країні - як наслідок - бажання мафіозних структур прибрати до рук таку високоприбуткову в умовах інфляції справу, як банківська; прагнення більшості банкірів одержати негайний прибуток - як наслідок - розвиток тільки одного напрямку діяльності, що веде до загрози банкрутства окремих банків і кризам банківської системи в цілому.

Зрозуміло, що недостатньо просто оголосити про створення нових кредитних інститутів. Докорінно повинна змінитися вся система відносин усередині банківського сектора, принципи взаємин банків і їхніх клієнтів, необхідно змінити психологію банкіра, виховати нового банківського працівника - високо освітчиного, думаючого, ініціативного і готового йти на обміркований і зважений ризик. На це потрібен час. Необхідно, шляхом вдумливого вивчення закордонної практики, відновити втрачені раціональні принципи функціонування кредитних установ, прийняті в цивілізованому світі, що опираються на багатовіковий досвід ринкових фінансових структур.

Список використаної літератури

1. Банки и банковская деятельность: Англия // Банковские услуги. - 1997- №1. - с.26

2. Брайолт К. Денежно-кредитная политика Великобритании//Деньги и кредит.-1994.-№11-12.-с.37-54

3. Депозитные формы организации сбережений населения в Великобритании: International: Популярные сберегательные счета Европейских кредитных институтов. // Банковские услуги - 1995 - №3. - с. 26.

4. Крупнов Ю. С. Резервная политика центральных банков за рубежом // Банковское дело - 1997 - №3. - с. 28; №4. - с. 34

5. Лаврушин И.О. Деньги. Кредит. Банки. - М: Финансы и статистика, 1998.

6. Манько А. Европейские банки: генераторы мировой торговли // Банковское дело - 1996 - №5. - с. 30

7. Смирнов В. П. Банковская система Великобритании // Банковское дело - 1995 - №9. - с. 24

8. Федоренко В. М. Федоренко А. В.Денежное обращение и кредит капиталистических стран:Учебник.- 2-е изд., перераб. и доп.-К.:выща шк. ,1989.-288 с.

Размещено на Allbest.ru