Теоретичні засади визначення ролі та місця держави на страховому ринку

The article deals with the theoretical basis to determine the role and the place of the state for insurance market in view of the features of neoclassical and neo-institutional approaches. Neoclassical theory, which in recent decades was considered as mainstream economic thought and explained the need for the state intervention only by "market failure" in the present is no longer seen as having no alternative. Views on the insurance market, its effectiveness, sustainability and limits have been changed under the influence of other contemporary theories, such as neo-institutionalism. The policy of non-interference (minimum of the state intervention to the economy and mild regulation and supervision policy) did not live up to expectations of the society and led to the global financial crisis. Strengthening the regulatory influence was dominant of the modern scientific views and confirmed the trend, which is observed in developed financial markets over the past 20 years: expansion of the government regulation while strengthening the public control over the activities of government agencies. Insurance market as a part of the financial sector of the economy should be the subject to the regulatory influence to ensure its stable operation and protect the interests of insurance consumers.

Keywords: neo-classicism, neo-institutionalism, insurance markets, market failures, public consumption services, information asymmetries, state regulation.

Вплив держави на економіку країни завжди перебував у центрі уваги наукової спільноти. Проблеми розроблення моделей державного регулювання національної економіки та фінансів розглядали у своїх працях видатні зарубіжні вчені - від Дж. Кейнса, Дж. С. Мілля, А. Токвіля [1-3] до Дж. Акерлофа, Дж. Б'юкенена, Р. Mасгрейва, Дж. Стіґліца [4-6]. Зазначені проблеми знайшли відображення також у працях відомих вітчизняних учених на пострадянському просторі.

Роль і місце держави на страховому ринку, розбудова ефективних взаємовідносин держави та ринку - ці питання існують із часів виникнення перших страхових компаній, котрі розпочали здійснювати страхові операції на комерційних засадах. З розвитком світового фінансового ринку, у т. ч. страхового, проблематика побудови науково обґрунтованих засад та ідеології його функціонування, взаємозв'язку його окремих складових, стратегії й тактики державної політики в цій сфері набула особливої актуальності та оформилась у важливий напрямок сучасної світової фінансової думки. Більшість праць лауреатів Нобелівської премії з економіки протягом останніх десятиліть безпосередньо чи опосередковано торкаються питань розвитку фінансових ринків, ролі та місця держави в цих процесах, пошуку оптимальних меж її втручання.

Серед прихильників мінімального державного втручання із застосуванням переважно непрямих методів - неокласики, зокрема лауреат Нобелівської премії з економіки 1991 р. Р. Коуз, який свого часу зазначав, що "...пряме урядове втручання не завжди дає кращі результати, ніж просте полишення проблеми на волю ринку або фірми" [7].

Представники неокласичного напряму переконані, що ринкова економіка без державного втручання та ринкова економіка з таким втручанням відрізняються лише різним ступенем ефективності (за Парето) розміщення обмежених ресурсів, а фундаментальні розбіжності у функціонуванні цих моделей відсутні. Іншими словами, держава нічого нового й принципового не додає ринковій економіці, вона лише дещо підвищує ефективність її діяльності, згладжуючи провали ринку. Тобто необхідність державного впливу неокласики обумовлюють переважно наявністю провалів ринку.

Провали страхового ринку, відповідно до уявлень економічної науки, пов'язані з його неспроможністю розв'язати чотири групи інтегрованих проблем: 1) захоплення ринкової влади (недосконала конкуренція); 2) зовнішні впливи (екстерналії); 3) необхідність надання страхових послуг суспільного споживання ("проблема безбілетника" - free-rider problem); 4) інформаційні проблеми [8-10].

Захоплення ринкової влади призводить до появи таких страхових ринків, де одна або декілька страхових компаній домінують на ринку та визначають його цінову політику. Вплив цього чинника може нівелюватись або посилюватись завдяки втручанню держави. В окремих країнах сама держава сприяє побудові ринкової влади окремих суб'єктів, що спричиняє утворення як монопольних (наприклад, у Ірані й Індії), так і олігополістичних (приміром, у Японії та Південній Кореї) страхових ринків [10]. Захоплення ринкової влади може відбуватися в такий спосіб: а) за допомогою законодавчих норм, пов'язаних, наприклад, із входженням страхових компаній на ринок та їх виходом із ринку (ліцензування страхової діяльності, вимоги до мінімального статутного капіталу, до кваліфікаційної придатності керівників і персоналу страхових компаній тощо); б) за рахунок "економії від масштабу", котра дає змогу окремим страховим компаніям захопити владу на ринку в тих його сегментах, які є малодоступними або взагалі недоступними для інших учасників ринку, причому що більшою є компанія, тим легше вона може здійснити захоплення, отже, нові учасники автоматично опиняються у невигідному конкурентному становищі; в) шляхом проведення дискримінаційної цінової політики, котра проявляється в тому, що страховики пропонують ідентичні послуги за неоднаковими цінами для різних груп клієнтів (наприклад, для VIP-клієнтів і решти); це явище виникає здебільшого на олігополістичних ринках, коли певна кількість споживачів обирає послуги однієї страхової компанії замість послуг її конкурентів; г) через встановлення урядами країн вищих ставок податку на страхові премії для іноземних страховиків, присутніх на вітчизняному ринку, що посилює ринкову владу національних страховиків, або запровадження для останніх пільгової системи оподаткування порівняно з підприємствами інших галузей усередині країни.

Зовнішні впливи (екстерналії), тобто вплив на страховий ринок зовнішніх чинників, - це друга група проблем, пов'язаних із недосконалістю ринку. Екстерналії можуть бути позитивними або негативними. Приміром, у разі дії негативних екстерналій ціна на страхові послуги може встановлюватися певними страховиками на рівні, нижчому за нетто-тариф. Цей чинник посилюватиме конкурентні переваги страховика, який вдається до демпінгу, проте знизить його платоспроможність, що зрештою призведе до появи на страховому ринку фінансових пірамід. У разі дії позитивних екстерналій ціна на страхові послуги може стати занадто високою, такою, що не відповідає платоспроможному попиту громадян. Зазначене зробить страхові послуги недоступними для страхувальників. Обидва ці явища погіршують загальну ситуацію на ринку. Тільки втручання держави може звести до мінімуму або повністю розв'язати зазначені проблеми. У зв'язку з цим процитуємо думку Р. Коуза, відому як теорема Коуза: ринки, на котрих права власності є однозначними та немає трансакційних витрат, створюють ефективні результати навіть із наявними екстерналіями; якщо це могло б відбуватися в реальному житті, державі не потрібно було би боротися з будь-якими негативними екстерналіями - особисті інтереси громадян привели б суспільство до ефективного результату самостійно [7]. Проте це неможливо, отже, держава має коригувати вплив зовнішніх чинників.

Необхідність надання страхових послуг суспільного споживання, або "проблема безбілетника" - третя група проблем, що їх не може розв'язати вільний ринок. Термін "проблема безбілетника" в західній науковій літературі вживають для позначення економічного феномену, коли споживач суспільного блага намагається ухилитися від його оплати. Під суспільним благом розуміють товар або послугу, доступні суспільству для колективного споживання на неконкурентній основі. Це означає, що споживання блага однією особою не зменшує його доступності для інших. "Проблема безбілетника" виникає, коли індивід свідомо не бажає платити за суспільне благо, очікуючи отримати вигоду без будь-якої оплати, за рахунок інших. Серед прикладів цієї проблеми можна назвати ухилення громадян від сплати податків, за рахунок яких (разом із іншими джерелами) держава, власне, й фінансує забезпечення суспільних благ, а також існування тіньових заробітних плат і, відповідно, уникнення сплати адекватних внесків до цільових фондів державного соціального страхування, у т. ч. до Пенсійного фонду (при цьому кожний громадянин хоче отримувати гідну пенсію); відсутність у громадян полісу обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземного транспорту (втім, усі хочуть почуватися захищеними на дорогах). Вільний, конкурентний ринок, де відсутнє державне втручання, не може самостійно подолати цю проблему та забезпечити суспільство суспільними благами в необхідних обсязі й кількості. страховий регуляторний держава споживач

Інформаційні проблеми - група найвідчутніших проблем нерегульованого ринку. Вони виникають тоді, коли споживачам бракує інформації для прийняття усвідомленого рішення про купівлю товару чи послуги і їм доводиться сподіватися лише на сумлінність продавця [11]. Споживачі вірять, що існує установа (зазвичай вважається, що це орган державного регулювання та нагляду), котра захищаючи їхні права й інтереси, контролює ринкові операції з купівлі-продажу. Таким чином, ринки, де бракує інформації, потребують додаткового регулювання, особливо якщо вони пов'язані з торгівлею фінансовими послугами.

Проблеми доступності інформації щодо фінансового сектору, як слушно зазначає В.М. Федосов, одні з найболючіших в Україні. Якщо в працях Дж. Стіґліца, Д. Акерлофа та М. Спенса йдеться про асиметрію інформації, то в Україні фінансово-бюджетна інформація майже повністю відсутня й недоступна. Навіть учені-фінансисти не можуть її отримати, не кажучи вже про її об'єктивність, правдивість, точність, повноту, доступ до неї основних верств суспільства. Ситуація з отриманням інформації навіть гірша, ніж вона була за радянських часів [12, с. 616].

Характер страхової діяльності передбачає повну довіру між сторонами договору страхування, інакше ринок не має потенціалу для свого розвитку. При укладенні такого договору страховик продає страхувальнику зобов'язання щодо страхового захисту, тобто зобов'язання виплатити в майбутньому страхове відшкодування при настанні збитків унаслідок страхової події. Страхувальники купують собі юридично оформлений полісом страховий захист, практично не вдаючись до моніторингу та контролю поведінки свого страховика, довіряючи сумлінності й надійності страхової компанії та її представників. Лише незначна частка страхувальників зазвичай є достатньо обізнаною, щоб зробити це без допомоги третіх осіб. Більше того, іноді страхувальникам важко зрозуміти навіть зміст самих договорів страхування.

Страхування за своєю природою є дуже складною сферою діяльності, й реальний фінансовий стан страхової компанії може бути визначений тільки шляхом проведення глибокої фінансової експертизи. Крім того, в багатьох аспектах страхової діяльності повної інформації не мають і не можуть мати не лише страхувальники, а й страховики, оскільки її просто не існує. Страховий бізнес побудований на теорії імовірності, на майбутніх очікуваннях, передбачити котрі неможливо. Додаткову невизначеність для страхового ринку створюють зовнішні фактори: тенденції в глобальній і національній економіках, інфляція, зміни в законодавчо-нормативній базі, у пріоритетах споживачів тощо [13].

Страхова компанія може взяти на себе додаткові ризики, небезпечні для інтересів її страхувальників, або відмовитися від виконання своїх зобов'язань перед ними. Якщо страховик стає неплатоспроможним чи з інших причин відмовляється сплатити страхове відшкодування, страхувальники можуть опинитися в ситуації, коли відновити своє фінансове становище буде так само складно, як змусити страховика виконати свої зобов'язання. Нерівність ресурсів та купівельної спроможності між страховиком і страхувальником посилюють цю проблему.

Страховики досить часто намагаються уникнути розкриття негативної інформації про себе, оскільки це відбивається на продажах. Держава прагне виправити таке становище та вимагає від страховика обов'язкового розкриття певної інформації в процесі нагляду за фінансовим станом страховика, регулюючи практику ведення страхової діяльності на ринку, а також використовуючи інші засоби. Саме інформаційні проблеми, що виникають у страхувальників, є головним аргументом необхідності державного регулювання в цій сфері.

Провали страхового ринку (у вигляді чотирьох розглянутих груп проблем) дають підстави стверджувати, що жодне суспільство не повинне покладатися виключно на модель конкурентного ринку. Досить часто суспільні вигоди й витрати не збігаються з приватними. Коли цей дисбаланс стає істотним, суспільство має економічно обґрунтоване право втручатися в приватні рішення окремих осіб, узгоджуючи економічні інтереси учасників страхового ринку.

На наш погляд, обґрунтування неокласиками необхідності державного втручання в ринкові процеси лише провалами ринку є недостатнім. Воно могло би бути таким тільки у разі, якби ринок історично передував появі держави, що не відповідає дійсності. У країнах Західної Європи, де ринок уперше став окремою сферою людської діяльності, держава відіграла в його становленні провідну роль. Навіть у Англії появу ринку не можна визнати повністю еволюційним процесом. К. Поланьї у 1957 р. зауважив: "Практика постійних обмінів була запроваджена та постійно підтримувалася за допомогою політики державного втручання, котра постійно посилювалася та значною мірою була централізованою" [14]. Ринкові перетворення в колишніх країнах із командною економікою слугують ще однією ілюстрацією процесу створення ринку зусиллями держави. Вона історично передує появі ринку та вирішальним чином впливає на його становлення. Ніде й ніколи в історії людства не відбувалося автоматичного перетворення ізольованих ринків на ринкову економіку, а регульованих на саморегулівні. Світова практика не знає жодного прикладу відмови держави від регулюючих функцій. Навпаки, за останні роки в усіх промислово розвинутих країнах спостерігається тенденція стійкого зростання масштабів державного регуляторного впливу. Економіки таких країн являють собою змішану форму ринкових відносин, яка функціонує на основі поєднання механізмів ринкового саморегулювання та державного регулювання.

Глобальна фінансова криза, яку нещодавно пережила світова економіка, помітно похитнула позиції неокласиків стосовно мінімального втручання держави в ринкові процеси. Викладаючи свій погляд на питання взаємозв'язку держави та ринку, лауреат Нобелівської премії Дж. Стіґліц, думку якого ми поділяємо, зазначає: "Протягом останніх п'ятдесяти років економічна наука не пояснила, чому й за яких умов ринки функціонують добре та коли цього не відбувається... Найдраматичнішими відмовами ринкового механізму є періодичні зриви: рецесії й депресії, котрі порушували благополуччя капіталізму протягом останніх двохсот років, залишаючи велику кількість працівників безробітними та значну частину виробничих потужностей незавантаженими. Проте це тільки найочевидніші приклади відмов ринкового механізму. Крім них існує безліч дрібніших неполадок, коли ринковий механізм спрацьовує неефективно" [6, с. 253]. Насправді ж новітні досягнення економічної теорії показали: тільки-но має місце недосконалість інформації та неповнота ринків, що й буває завжди в реальності, особливо в країнах, які розвиваються, невидима рука функціонує вкрай незадовільно. Отже, бажане втручання держави, здатне в принципі підвищити ефективність ринкового механізму [6, с. 98]. На місце ідеології вільного ринку має прийти аналіз, котрий базується на економічній науці, зі збалансованою точкою зору на роль держави та ринку, яка випливає з розуміння недоліків у функціонуванні й держави, й ринку [6, с. 288].

Неоінституційний підхід, котрий ми підтримуємо, істотно відрізняється від неокласичного. Погляди неоінституціоналістів зводяться до того, що ринкова економіка без виконання державою визначених функцій узагалі не може існувати. На їхню думку, нормальне функціонування економіки ґрунтується на наявності й дотриманні певних правил гри (моральних і правових норм поведінки). Ці правила гри, або інституційне середовище, утворюють рамки, в яких взаємодіють економічні суб'єкти в ринковій економіці. Саме держава запроваджує левову частку цих правил, котрі ще називають формальними. Вони є безособовими, універсальними, оскільки повинні застосовуватися до представників усіх без винятку членів суспільства та виключають заперечення, бо сприймаються однаково всіма контрагентами. Держава, на відміну від ринку, за потреби може застосувати примусові засоби впливу. При цьому чим універсальнішими є правила, тим нижчими будуть трансакційні витрати у взаємовідносинах соціально та/або географічно віддалених економічних суб'єктів [15]. Другим важливим елементом інституційного середовища є неформальні правила поведінки: звичаї, традиції, стереотипи поведінки, ціннісні установки тощо.

Проте слід розуміти, що наслідки державного регуляторного впливу не завжди є очікуваними, особливо в країнах із "молодою" демократією. Теорія суспільного інтересу, відповідно до якої державне регулювання існує для того, щоб слугувати інтересам громадськості, в сучасній західній науковій думці піддається серйозній критиці. Ця теорія ґрунтується на ідеї, що держава прагне запобігти або відкоригувати соціальну чи споживчу шкоду, завдану провалами ринку, та в кінцевому підсумку максимізувати його економічну ефективність. Зазначене передбачає, що уряд здатний правильно ідентифікувати провали ринку, працює задля блага всього суспільства й має імунітет до тиску інтересів різних політичних і бізнесових груп [16]. Проте реалії життя, як правило, цього не підтверджують та є несумісними з вказаною теорією, що робить її схожою більше на гіпотезу, ніж на теорію, котра має практичне втілення [17].

Окрім теорії суспільного інтересу в західноєвропейській і американській економічній думці існує декілька інших теоретичних концепцій обґрунтування необхідності державного регулювання економіки [18]. Так, теорія захоплення (від англійського "capture") припускає, що державне регулювання виникає та посилюється у відповідь на попит у галузі на регулювання, а інакше з плином часу регулятор стане підконтрольним своїм колишнім об'єктам регулювання. Проте ця теорія, попри свою логічність, не може пояснити, чому регулювання не забезпечує захисту інтересів акціонерів у підконтрольній галузі [18].

Лауреат Нобелівської премії Дж. Стіґлер у 1971 р. розробив теорію економічного регулювання, в котрій розвинуто ідею теорії захоплення з метою обґрунтування існування регулювання та переліку галузей, де потрібне таке регулювання. Учений зауважує, що ключовим ресурсом держави є сила примусу, й регулювання, по суті, є використанням цієї сили для обмеження рішень фізичних й юридичних осіб. Дж. Стіґлер наголошує, що регулювання здійснюється та призначене в першу чергу для задоволення інтересів тих, кого регулюють, а регулятор натомість одержує фінансову й політичну підтримку. Іншими словами, добре організовані та фінансово забезпечені групи зі специфічними інтересами вимагають регулювання, й орган регулювання створюється заздалегідь захопленою законодавчою владою. Учений пропонує користуватися такими регулятивними механізмами, як пряме грошове субсидування, контроль входження на ринок нових учасників, товарів-субститутів і компонентів, ціноутворення [19].

Р. Познер у 1974 р. модифікував теорію Дж. Стіґлера та висунув теорію зрівноваженого регулювання. Автор цієї теорії пояснює, що ринкова рівновага є продуктом взаємодії регульованої галузі й організованої групи споживачів: галузь отримує певний монополістичний прибуток від регулювання, а споживачі - нижчі ціни (або якісніші послуги, ніж це було б за нерегульованого ринку). Усе це відбувається за рахунок неорганізованих груп, переважно серед споживачів. Р. Познер також стверджує, що групи, які можуть отримувати вигоди від регулювання, мають спільний інтерес; їм не вистачає сили самостійно створити картель; вони географічно сконцентровані [20].

С. Пельцман у 1976 р. запропонував корисливу теорію регулювання (відома також як модель Стіґлера-Пельцмана), або теорію максимізації політичної підтримки. Відповідно до неї, органи регулювання здійснюють регуляторну діяльність, щоб максимізувати власну політичну підтримку [21]. За певних обставин вони обстоюватимуть інтереси галузі, щоб одержати від суб'єктів господарювання в цій галузі фінансову підтримку та власні політичні вигоди, в іншому разі - інтереси споживачів (наприклад, регулювання цін), аби заручитися їхньою політичною підтримкою, навіть якщо довгостроковий ефект від таких дій буде шкідливим для ринку.

П. Джоскоу в 1974 р. зробив припущення, що державні регуляторні органи (наприклад, у галузі комунальних послуг у електроенергетиці) хочуть звести до мінімуму конфлікти та предмет критицизму до правового й процедурного обмеження, та висунув теорію мінімізації конфлікту. Ця теорія ґрунтується на припущенні, що громадяни не перейматимуться ціноутворенням доти, доки не збільшаться номінальні ціни, а регульована фірма - доки в неї є бажання максимізовувати свій довгостроковий прибуток [22]. Утім, теорія економічного аналізу стверджує, що поведінка фірми не може бути пояснена за допомогою лише однієї змінної.

К. Мієр у 1988 р. піддав критиці теорію Дж. Стіґлера про наявність взаємного обміну вигодами між органом регулювання та установами, що регулюються. За його словами не всі галузі прагнуть регулювання, так само як багато органів регулювання жодною мірою не відображають інтереси підконтрольної галузі. Як приклад він наводив окремі відомства на території США - Федеральне управління цивільної авіації та Управління з охорони навколишнього середовища. Аналізуючи страховий ринок США, вчений дійшов висновку, що явище захоплення на ньому відсутнє. Галузь є надто сегментованою для досягнення спільних цілей, і органи регулювання штатів діють не в цілковитій гармонії (використовують різні механізми та інструменти). Федеральний уряд, окрім того, постійно погрожує органам влади штатів застосувати заходи впливу, якщо ті не виконуватимуть належним чином своїх прямих обов'язків. Загалом К. Мієр наводить докази існування політичної теорії регулювання, згідно з котрою регулювання формується як результат торгів між декількома групами, що мають власні приватні інтереси. У рамках теперішніх політичної й адміністративної структур це можуть бути: 1) регульована галузь; 2) споживачі; 3) орган регулювання; 4) судові й законодавчі органи влади. Кожна з цих груп має свої конкретні цілі, а вплив окремої групи безпосередньо залежить від ресурсів, які вона здатна мобілізувати. Групи не обов'язково діють як одне ціле: результати переговорів безпосередньо залежать від сутності питання, що обговорюється [23].

Таким чином, неспроможність політиків утілити те, що, здавалося б, відповідає суспільним інтересам, є не лише свідченням егоїзму чи недобросовісності окремих із них, а й, можливо, неминучим наслідком діяльності урядових інституцій у демократичному суспільстві.

На цьому ґрунті почала швидко набувати авторитету теорія суспільного вибору - новий напрям теорії державного регулювання економіки, що перебуває на стику економічної теорії та політології. Один із її основних розробників лауреат Нобелівської премії Дж. Б'юкенен, чию точку зору ми підтримуємо зазначив: "Для мене втратило сенс аналізувати податки й суспільні витрати незалежно від вивчення політичного процесу, за допомогою якого приймаються рішення з приводу обох сторін фінансових рахунків" [24].

Споживачі, навіть за зростаючої кількості активних споживчих груп зазвичай не настільки добре організовані, фінансуються та поінформовані, як інші групи. Виграти в торгах їм завжди буде важче, ніж іншим. Захист прав споживачів від потенційної шкоди виправданий, принаймні на папері, тільки в рамках теорії суспільного інтересу. Уряду, однак, буває досить важко відрізнити замасковані корисливі приватні мотиви від проявів суспільного інтересу, що засвідчили соціологічні дослідження стосовно довіри споживачів до окремих суб'єктів, котрі причетні до прийняття управлінських рішень або до їх оцінки (рисунок).

Як видно з рисунку, найбільшою довірою споживачів користуються судження науковців чи експертів (67-70 %); технічних експертів компанії (64-66 %); "особи, схожої на вас" (показово, що рівень такої довіри стрімко зріс - від 43 % у 2011 р. до 62 % у 2013 р.), отже, люди схильні покладатися на досвід інших та на здоровий глузд. Дуже показовим є найнижчий рівень довіри до офіційних органів регулювання (36 % у 2013 р. порівняно із 43 % у 2011 р.) і топ-менеджменту компаній (43 % у 2013 р. проти 50 % у 2011 р.).