Соціальне забезпечення в контексті стимулювання самовіддачі працюючих

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціальне забезпечення в контексті стимулювання самовіддачі працюючих

Для забезпечення стійкого, прискореного, тривалого в часі розвитку економіки України крім достатності капітальних активів, фінансових інвестицій та новітніх технологій потрібні ефективні трудові ресурси. Ефективність трудових ресурсів визначається багатьма факторами, до основних з яких слід віднести: рівень освіти, кваліфікації, здоров'я, оплати праці та соціального захисту.

При цьому, рівень соціального захисту населення, хоча і не забезпечує оцінювання ефективності праці працюючої частини населення, проте, він створює впевненість у неї у „завтрашньому” дні, чим стимулює самовіддачу та ініціативність.

Тому, В. Ф. Столяров та В. І. Васечко, розглядаючи соціальне страхування як систему відносин щодо перерозподілу національного доходу, зазначають: „Водночас слід наголосити ще на одній важливій функції соціального страхування, а саме - страхування забезпечує не лише грошові виплати у разі настання страхових випадків, а й створює певні правові та економічні умови для стимулювання ефективності праці” [1, с. 31].

Їх погляди поділяє М. В. Мних: „... концепція соціальної політики має виглядати вельми просто і полягати в розумному поєднанні принципів індивідуальної та солідарної відповідальності держави перед громадянами через механізм соціального страхування. Це означає, що держава проявляє турботу про працездатне населення у формах, які підвищували б особисту відповідальність, не ставлячи в принизливе становище одержувачів допомоги. Водночас ідеї солідарності в суспільстві повинні реалізовуватися у фінансовій підтримці державою найуразливіших і незахищених верств населення: пенсіонерів, дітей, інвалідів” [2, с. 39].

Б. О. Надточій акцентує увагу на тому факті, що: „Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, який відповідно до положень ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства, визнав право кожної людини на соціальне забезпечення, зокрема соціальне страхування. Україна як учасник цього Пакту зобов'язалася гарантувати здійснення проголошених у Пакті прав без жодної дискримінації” [3, с. 67].

Таким чином, проблеми соціального захисту населення знаходяться в полі постійної уваги вітчизняних науковців. Однак, зазначена проблема досліджується в контексті соціальних гарантій непрацездатній частині населення. Щодо впливу рівня майбутнього соціального захисту на самовіддачу та ініціативність працюючої частини населення, то це питання у вітчизняній літературі досліджена недостатньо.

Намагання осмислити залежність відношення до праці працюючих від соціальної політики держави зумовило актуальність даного дослідження.

Провідні світові і вітчизняні економісти до факторів, які формують відношення працюючих до своїх обов'язків відносять: рівень заробітної плати, можливість підвищити кваліфікацію та кар'єрного росту, моральний клімат в колективі, моральні та матеріальні заохочення, соціальні пільги, національні та сімейні традиції.

Одночасно соціальна політика держави розглядається як механізм фінансового забезпечення непрацездатної, або з низьким рівнем доходів частини населення (неповнолітніх, пенсіонерів, інвалідів, багатодітних і неповних сімей та сімей, які втратили годувальника) та винагороди особам, які мають особливі заслуги перед країною.

В даній роботі ставиться завдання, на підставі аналізу світового та вітчизняного досвіду, дослідити вплив соціального захисту населення, який забезпечується в країні на самовіддачу працюючих.

До вісімнадцятого століття, практично всю відповідальність за утримання непрацездатної частини населення брали на себе сім'ї цієї частини населення. Винятком становила допомога, яка надавалася в багатьох країнах світу сім'ям осіб, які постраждали, або загинули при виконанні військових обов'язків. Відповідно, впевненість у тому, що члени сімей отримають засоби до прожиття у випадку їх загибелі або каліцтва, зумовлювала самопожертву воїнів та престижність військової служби.

В наступні роки, зазначені функції почали поступово переходити до держави.

У деяких країнах в останні чверті ХІХ століття були прийняті закони, що зобов'язували підприємців нести відповідальність за травми робітників на виробництві. Наприкінці ХІХ століття в багатьох європейських країнах було прийнято закони про державне соціальне страхування: Німеччині у 1883 - 1884 роках (на випадок травматизму і професійних захворювань), Великобританії - 1897 році (стосовно виробничого травматизму), 1911 (стосовно професій), Франції - відповідно у 1848 і 1928 роках, Італії - у 1898 і 1945 роках. Закони про страхування по безробіттю були прийняті: у Німеччині у 1899 році, Великобританії - 1908, Франції - 1910, Італії - 1919, а закони про страхування по інвалідності у згаданих країнах відповідно у 1889, 1991, 1910 і 1919 роках.

В Росії, а відповідно в Україні пенсійне законодавство почало формуватися після Жовтневої революції 1917 року [4, с. 509].

Зазначене посилювало самовіддачу працівників та їх відданість компаніям, оскільки у випадку травми, професійного захворювання та безробіття вони отримували гарантовані державою соціальні виплати.

Якщо на початковому етапі запровадження зазначеного законодавства, соціальні виплати здійснювалися за рахунок держаних доходів, то в наступні роки передумовою їх виплат було соціальне страхування.

На сьогодні, в багатьох економічно-розвинутих країнах світу держава взяла на себе всю повноту відповідальності за утримання непрацездатної, та з частковою втратою працездатності частини населення. Крім непрацездатної, існує інша група населення яка, може, але тимчасово не працює через певні причини і тому потребує допомоги, або соціального захисту держави, в силу специфіки свого функціонування.

Таким чином, групу осіб, які потребують державної соціальної допомоги, складають:

- діти дошкільного та шкільного віку;

- студенти, учні середньо-спеціальних навчальних закладів, аспіранти та інші особи, які навчаються;

- діти-сироти;

- особи, які тимчасово втратили працездатність через хворобу та травми;

- особи, які постраждали в результаті природних та неприродних катас-троф, а також неправомірних дій органів державної влади;

- особи, які постраждали під час Другої світової війни і при виконанні військових та інших операцій за межами країни;

- особи, які постраждали при виконанні ними правоохоронних функцій;

- багатодітні та неповні сім'ї, сім'ї, які утримують інвалідів та усиновле-них дітей;

- сім'ї, які втратили годувальника, в тому числі при виконанні ним дер-жавних обов'язків;

- інваліди всіх категорій;

- особи, які тимчасово втратили робоче місце;

- пенсіонери.

В Україні система соціального захисту населення почала формуватися на початку дев'яностих років ХХ століття на базі соціальних структур Радянського Союзу.

В умовах одночасного різкого спаду виробництва, закриття багатьох підприємств та збільшення кількості безробітних, навантаження на соціальні фонди України стрімко зросло. Якщо, в 1982 - 1990 роках норматив соціальних відрахувань не перевищував 14 % від фонду оплати праці [5, с. 77 - 78], то вже у 1991 році він зріс до 37 % [6, с. 51].

При цьому, найбільшу питому вагу серед всіх соціальних виплат населенню займають пенсійні виплати. Наприклад, у 2007 році в загальній середній ставці соціальних внесків підприємств (37 %), питома вага внесків до Пенсійного фонду (33,2 %) складає 90 %.

Про факт надмірного навантаження Пенсійного фонду України на економіку країни в цілому свідчить його частка у ВВП, що досягла у 2005 році 15,3 %, що суттєво перевищує аналогічні показники провідних європейських країн - (табл. 1). Наведені дані засвідчують, що навіть у економічно розвинутих країнах світу не допускають перевищення частки пенсій у ВВП країни більш, ніж на 8 - 10 % [7, с. 142].

Таблиця 1* -Видатки на пенсії у відсотках до ВВП окремих країн світу

* Таблиця складена за даними [7, с. 143].

Різке зростання соціального навантаження на заробітну плату пояснювалося випереджаючим старінням населення (якщо у 1985 році пенсіонери складали 23,5 % населення України, то у 1990 --25,2, у 1992 - 27,2, у 1994 - 28,1) та збільшенням безробіття і відповідно ще швидшою зміною пропорції між кількостями пенсіонерів і зайнятого населення (цей показник у 1985 році становив 46,9 %, 1990 - 51,6, 1992 - 59,2, 1994 - 65,3, і зріс за десять років у 1,4 рази [8, с. 25, 31, 45]).

Після певної стабілізації економіки України на початку третього тисячоліття законодавці дещо зменшили розмір соціальних нарахувань на фонд оплати праці. Проте, і після цього він залишається досить високим.

Так, з 1 січня 2007 року, тільки, відрахування до Пенсійного фонду складають 33,2 % від фонду оплати праці підприємств, а, з врахуванням внесків до Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності - 1,5, Фонду соціального страхування від нещасного випадку на виробництві - близько 1, Фонду соціального страхування на випадок безробіття - 1,3, сумарне навантаження на фонд оплати праці суб'єктів господарювання складає - 37 %.

Таке високе навантаження на фонд оплати праці зменшує ту частину коштів, яку підприємства можуть безпосередньо направити на виплату заробітної плати та змушує їх переводити частину з цих виплат в „тінь”. При цьому, здійснюється це з мовчазної згоди тих, хто отримує заробітну плату „в конверті”. Відбувається це тому, що існуюча сьогодні солідарна система пенсійного забезпечення не встановлює пряму залежність майбутніх пенсій нині працюючих від рівня соціальних відрахувань з їхньої заробітної плати, оскільки, більшу частину внесків до Пенсійного фонду сплачують роботодавці, і ідуть вони на пенсійні виплати нинішнім пенсіонерам.

Тим самим нівелюється зацікавленість працівників у справедливому розподілі тої частини, створеного ними доходу, яка повинна забезпечити їм соціальний захист в майбутньому.

В контексті зазначеного, А. В. Скрипник та Л. А. Ліхтенштейн вважають, що: „... якщо для високорозвинених країн зростання бюджетного дефіциту у зв'язку із зростанням обсягів витрат на пенсійні виплати - проблема досить віддаленого майбутнього, то для України незбалансованість доходів і витрат Пенсійного фонду - реальність” [7, с. 138].

Одночасно, Б. О. Надточій зазначає: „Ігнорування залежності обсягу соціальних виплат від попереднього внеску їх отримувача - індивідуальних внесків до системи соціального забезпечення - на практиці може породжувати (і породжує) груповий егоїзм та необмежені зазіхання, особливо тих, хто ближче стоїть до „розподільного корита”, на розмір пенсій, соціальних допомог та різні види обслуговування” [3, с. 65].

Тому, І. Гнибіденко вважає, що „... нині важливо покінчити з успадкованим „диким” перерозподілом власності, що пережили свого часу цивілізовані країни, а й приступити до використання зрозумілих населенню демократичних, ринкових технологій стягнення податків і встановлення європейських соціальних стандартів та нормативів” [9, с. 6].

Ціллю такої трансформації повинно бути забезпечення персоніфікації як пенсійних накопичень так і їх використання, тобто, в майбутньому, кошти повинен використовувати той, хто сьогодні, сплачуючи їх, поступово накопичує на своєму особистому рахунку, іншими словами кінцевою метою запропонованих змін є перехід до накопичувальної системи пенсійних виплат.

Ще одним фактором, який повинен допомогти розв'язати соціальні проблеми, є поступове збільшення віку населення при виході на пенсію. Щодо даного питання, дискусії серед науковців та в суспільстві точаться протягом останніх 10 - 12 років. Однак воно викликає неоднозначну реакцію не тільки в Україні, а й інших країна які впроваджували збільшення пенсійного віку.

Так, А. В. Скрипник та Л. А. Ліхтенштейн вважають, що: „Особливістю України є те, що навантаження на Пенсійний фонд виникають не за рахунок збільшення тривалості життя, як у розвинених країнах, а радше за рахунок відпливу економічно активного працездатного населення, що викликає зменшення кількості платників страхових внесків” [7, с. 138]. Тобто, автори бачать напрями розв'язання фінансових проблем Пенсійного фонду України у скасуванні, або значному зменшенні переліку осіб, які достроково виходять на пенсію, а не в збільшенні пенсійного віку.

В той же час І. Гнибіденко зазначає: „За діючим законодавством в Україні зберігається найнижчий серед інших країн світу пенсійний вік для чоловіків та жінок, встановлено велику кількість пільгових пенсій” [9, с. 5].

У більшості розвинутих країн світу пенсійний вік - 65 і більше років для чоловіків і жінок. Міжнародна організація праці, також, рекомендує встановлення пенсійного віку 65 років [4, с. 511].

Маючи великий світовий досвід, на нашу думку, необхідно поступово, на два місяці щорічно для чоловіків та чотири - для жінок, збільшити, протягом дванадцяти років, пенсійний вік жителів України до, рекомендованих Міжнародною організацією праці 65 років.

Це дозволить знизити співвідношення між кількістю пенсіонерів і працюючих та соціальне навантаження на пенсіонерів, посилити рівень соціального захисту непрацездатної частини населення та відповідальність працівників передпенсійного віку за результати своєї праці.

Щодо категорій осіб, які мають пільги при визначенні пенсійного віку, то процес дострокового виходу їх на пенсію необхідно відрегулювати, оскільки, як зазначають А. В. Скрипник та Л. А. Ліхтенштейн: „... відношення кількості працюючих до кількості пенсіонерів має порівняно з іншими країнами надзвичайно мале значення (на проміжку досліджуваного часу (1995 - 2005 роки - автор) від 1,39 до 1,67 і відчутно не змінюється. Це здається трохи неприродним, оскільки в Україні низький середній показник тривалості життя - 66,6 року, тоді як, наприклад, у країнах Європейського Союзу - 78,6 року.” На думку вчених „... ситуація, що склалася (мале відношення кількості зайнятих до пенсіонерів за низької тривалості життя), пояснюється значною кількістю осіб, які достроково виходять на пенсію” [7, с. 147].

Зараз пенсійне забезпечення регламентують 28 законів. Майже кожним із них передбачено свої підходи та принципи стосовно пенсійного забезпечення, що відповідно впливає на розмір пенсій. При чому кількість „статусних”, тобто з вищими пенсіями осіб, постійно зростає за загальної тенденції до зменшення кількості пенсіонерів. В цій ситуації пенсіонери, які отримують пенсії на загальних підставах, а це, як правило, найменш соціально захищена частина населення, находяться в гірших умовах ніж далеко не бідні „пільговики” [3, с. 65 - 66].

Можна рекомендувати зменшувати пенсійний вік жінок на один рік за кожну третю і наступну виховану дитину.

Необхідно, також, зберегти, існуючі сьогодні в Україні, пільги для населення, яке працює в шкідливих умовах праці. Для працівників, які працюють за професіями першого списку шкідливості, пенсійних вік необхідно зменшувати на 6 місяць за кожний відпрацьований в шкідливих умовах рік, але не більше ніж на 10 років, другого списку шкідливих професій - відповідно на 3 місяці за кожний відпрацьований рік, але не більше 5 років.

Потребує врегулювання порядок визначення пенсійного віку для військовослужбовців та працівників природоохоронних органів.

На нашу думку, для даної категорії працюючих потрібно запровадити порядок визначення пенсійного віку, рекомендований для працівників, які працюють в шкідливих умовах. Для цього, службу у військових та правоохоронних органах необхідно прирівняти до професій за другим списком шкідливості, а участь у бойових та прирівняних до них дій - до першого списку шкідливих професій.

Назріла, також, необхідність запровадити в Україні обов'язкове медичне страхування, яке є надійною основою допомоги населенню на випадок захворювання та нещасних випадків у економічно-розвинутих країнах світу.

Так, наприклад, у Швеції на охорону здоров'я витрачалося 8 % ВВП, а система медичного страхування охоплює медичне, стоматологічне, допомогу родичам і безпосередньо по хворобі. Витрати на лікування під час перебування в лікарні або в зв'язку з народженням дитини сплачуються місцевою конторою соціального страхування і становлять до 60 крон на день. Якщо хворий купує ліки, то йому відшкодовуються всі витрати в сумі понад 65 крон. Пенсіонери, як правило, сплачують 15 % витрат на лікування та ліки [4, с. 513].

Враховуючи низький рівень доходів більшої частини населення України та одночасно низький рівень отримуваних ним медичних послуг, запровадження медичного страхування повинно отримати пріоритет перед іншими видами соціального захисту населення та, на нашу думку, позитивно буде сприйнято населенням. На першому етапі, запроваджувати обов'язкове медичне страхування фізичних осіб необхідно за ставкою 3 - 5 % від розміру нарахованої заробітної плати, одночасно із зменшенням ставок інших соціальних зборів. Оскільки в Україні поки що немає досвіду із даного виду страхування, ставка медичного страхування може бути уточнена в процесі набуття такого досвіду.

Потрібно відмітити, що однією з особливостей української соціальної системи захисту населення є її переважна орієнтація на внески роботодавців. В Україні у 2007 році максимальні ставки пенсійних внесків роботодавців (33,2 %) відносяться до максимальних ставок пенсійних внесків працівників (2 %), як 16,6 до 1, тоді як у розвинутих країнах світу, в середньому, це співвідношення становить - 1,4 до 1 (11 і 8 %). В таких країнах, як США, Японія, Німеччина, Польща, Швейцарія, Люксембург - це співвідношення виглядає, як 1 до 1 [7, с. 145].

„Щодо остаточного джерела виплат на соціальне страхування західні та вітчизняні економісти обстоюють три різні точки зору. Одна частина джерелом таких витрат вважає відрахування від підприємницьких доходів, друга частково прибуток, а частково заробітну плату, третя виробничі витрати” [4, с. 512].

В розрізі наведеного, Україні, одночасно із зниженням соціального навантаження на підприємства, необхідно помірними темпами збільшувати ставки внесків до Пенсійного фонду, які сплачують працівники та частково забезпечувати його доходи відрахуваннями із Державного бюджету.

Насамкінець потрібно навести слова відомого шотландського економіста А. Сміта: „Щедрое вознаграждение труда, поощряя размножение простого народа, вместе с тем увеличивает его трудолюбие” [10, с. 203]. До цього слід добавити, що самовіддача працюючих визначається не тільки величиною отримуваної ними заробітної плати а й рівнем соціального захисту, який держава гарантує їм на випадок виходу на пенсію, травми, хвороби та втрати робочого місця.

Узагальнюючи, потрібно зазначити, що надійна і справедлива політика держави, у сфері соціального захисту населення, буде їм достойною винагородою за добросовісну працю на благо суспільства та стимулюватиме у працюючих самовіддачу, ініціативність та добросовісність. Неадекватна, до індивідуальних внесків, солідарна система виплат пенсій та неефективне управління пенсійними внесками, з боку адміністрації Пенсійної фонду, збільшує пенсійне навантаження на ВВП, одночасно обмежуючи розмір пенсійних виплат. В основі покращення соціального захисту населення, з одночасним зниженням соціального навантаження на підприємства повинно стати впровадження державної і недержавної систем накопичення пенсійних внесків, запровадження медичного страхування, об'єднання всіх соціальних фондів в один, зниження ставки соціальних відрахувань роботодавців та посилення відповідальності працівників за результати своєї праці.

Література

соціальний економіка страхування

1. Столяров В. Ф. Васечко Л. І. Економічний механізм соціального страхування // Фінанси України, 2007. - № 2. - С. 31 - 43.

2. Мних М.В. Страхування та його роль у забезпеченні соціального захисту населення // Фінанси України, 2007. - № 6. - С. 39 - 45.

3. Надточій Б. О. Платоспроможність Пенсійного Фонду // Фінанси України, 2005. - № 12. - С. 60 - 70.

. Мочерний С. В. Довбенко М. В. Економічна теорія: Підручник. - К.: Видавничий центр „Академія”, 2004. - 856 с.

5. Постановление Совета Министров СССР от 23.01.1980 г. № 54 “О тарифах взносов на государственное социальное страхование по профессиональным союзам» // Собрание постановлений правительства СССР. М.: «Юридическая литература». - 2004. - № 4.

6. Закон СССР “О пенсионном обеспечении граждан в СССР» от 15.05.1990 г. // Социальное обеспечение. - 1990. - № 8.

7. Скрипник А. В., Ліхтенштейн Л. А. Фінансові ризики в контексті пенсійної реформи // Фінанси України, 2007. - № 2. - С. 138 - 153.

8. Статистичний щорічник України за 1994 рік, К.: Техніка, 1995. - 519 с

9. Гнибіденко І. Пенсійна реформа в Україні: стан, проблеми, перспективи // Економіка України, 2007. - С. 4 - 11.

10. Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов (книги І - ІІІ). / Отв. ред. акад. Л. И. Абалкин. М.: Наука, 1993.

Размещено на Allbest.ru