Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інституційні аспекти взаємодії банківської системи та фондового ринку

Ю.М. Петрушенко

Згідно з інституційною теорією природу банків та інших фінансових інститутів можна пояснити мінімізацією трансакційних витрат. У статті аналізуються проблеми зміни відносин між банками та фондовим ринком, викликані різким скороченням трансакційних витрат на фінансовому ринку.

Фінансовий ринок, який структурно складається з ринку банківських кредитів і фондового ринку, є посередником між вільними грошовими коштами і об'єктами інвестування. З функціональної точки зору через механізм фінансового ринку відбуваються акумуляція, розподіл і перерозподіл фінансових ресурсів в масштабі національної економіки.

Механізм фінансового ринку складається з різноманітних каналів, через які вільні грошові кошти переходять від власників заощаджень до позичальників. Ці канали Едвін Дж. Долан розділив на дві групи [1, с.14]:

· канали прямого фінансування (коли кошти переходять безпосередньо від їх власника до позичальника (через механізм фондового ринку шляхом емісії цінних паперів));

· канали непрямого фінансування (коли кошти переходять від їх власників до позичальників через спеціальні фінансові інститути (банки, інвестиційні фонди, страхові компанії)).

Ефективність фінансового механізму багато в чому залежить від гармонізації взаємозв'язків між цими каналами, їх взаємоузгодженості.

Справа в тому, що з початку ХХ століття банки почали вести конкуренцію з фондовим ринком шляхом проникнення в механізм його функціонування. Цим моментом визначаються падіння самостійної ролі фондової біржі в економіці, підпорядкування її банками. Біржа перестала бути необхідним посередником на ринку цінних паперів, оскільки більшість операцій з їх купівлі і продажу почали проводити банки. Але в даному випадку слід говорити не про зменшення ролі фондового ринку, а про використання його потенціалу банківською системою. Цей процес був обумовлений монополізацією економіки в кінці XIX - на початку XX століття і виникненням промислово-банківських об'єднань.

Проникнення банків на фондовий ринок на початку ХХ століття призвело до ще більшого підвищення монополізації економіки, що не могло не позначитися на загальному стані економіки капіталістичних країн. Монополістичний банківський механізм не зміг підмінити ринкові функції фондового ринку. Банківські монополії виявилися нездатними ефективно обслуговувати фінансові потреби виробничого сектору, гнучко реагувати на зміни економічної кон'юнктури. Вони орієнтувалися тільки на ті операції, які могли приносити монопольні надприбутки, в той час як приватне підприємництво залишалось без необхідних фінансових ресурсів. Як наслідок, криза 1929-1933 років призвела до заборони участі банків у біржових операціях в США (закон Гласа-Стігола 1933 року), Великобританії, Канаді та інших країнах. Діяльність банків на фондовому ринку почала регулюватись державними органами, як і діяльність всіх інших його учасників, які могли вплинути на погіршення його стану. Криза 22 жовтня 1929 року на Нью-Йоркській фондовій біржі не була першою в історії (найбільш відомими є кризи 1869, 1873, 1895 років в Європі), проте саме вона стала початком не лише найбільшої в історії загальної економічної кризи, відомої під назвою «Велика депресія» 1929-1933 років, а й нового етапу розвитку як економічної теорії, так і економічної практики. Мова йде про принципову переоцінку ролі державного регулювання в механізмі функціонування ринкової економіки.

У США в 1933 році було прийнято закон про емісію цінних паперів, а в 1934 році - закон про біржову торгівлю цінними паперами. У багатьох країнах були створені органи державного регулювання фондового ринку, регламентовані біржові процедури, реєстрація цінних паперів стала обов'язковим правилом. Крім того, були обмежені коливання курсів на біржі, встановлені більш жорсткі умови лістингу, запроваджено державне страхування вкладів. Поступово “дика” біржа перетворювалась на “цивілізовану”.

Саме в США в 30-х роках була заснована система регулювання фондового ринку, яка діє і нині, і наріжним каменем якої є Комісія з цінних паперів і бірж (СЕК). Проте необхідно відмітити, що фондовий ринок значною мірою зберіг свою автономію, біржовики, як і раніше, мають право на саморегулювання, але в рамках тих обмежень, які встановлені державою.

Метою державного втручання у функціонування фондових ринків стало недопущення тієї ситуації, яка склалася в 1929 році, - підвищення надійності операцій з цінними паперами, боротьба з незаконними спекуляціями.

В умовах державного регулювання змінюється роль фондового ринку в економіці. Перш за все це пов'язано з тим, що держава почала активно використовувати фондовий ринок як для залучення необхідних фінансових ресурсів (через облігації державних позик), так і для цілей грошово-кредитної політики (через операції на відкритому ринку). Встановивши правила для гри, держава сама почала грати за цими правилами, що внесло певні особливості у весь процес функціонування ринку. Курси цінних паперів почали віддзеркалювати стан справ не тільки у виробничому, а й у “державному” секторі економіки. Самостійна роль фондового ринку в економіці внаслідок цього дещо знизилась, але це було пов'язано передусім зі зниженням загального впливу ринкових факторів на виробничий процес.

Змінюється також місце фондового ринку в структурі фінансової системи, державне втручання призвело до зміни пріоритетів у стосунках між фондовими біржами і банками. Комерційні банки втратили найбільш прибутковий первинний ринок, що значно знизило їх вплив на ринок цінних паперів. Подальша роль фондового ринку в економіці тієї чи іншої країни почала визначатися саме через визначення державою пріоритетів (шляхом прийняття відповідних законодавчих актів) у взаємовідносинах між фондовим ринком і банківською системою.

Якщо розглянути сучасну інституціональну структуру фондових ринків, то необхідно виділити як мінімум чотири категорії учасників операцій з цінними паперами: власне біржові фірми (включаючи брокерські і дилерські); комерційні банки; інвестиційні компанії, під якими розуміються всі компанії, які спеціалізуються на операціях з цінними паперами, а не на безпосередньому кредитуванні клієнтів (в США і Канаді вони мають назву інвестиційних банків, у Великобританії - торгових домів, у Японії - домів з операцій з цінними паперами); фінансово-кредитні установи, які звичайно об'єднують під назвою інституціональні інвестори (страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні фонди та ін). У різних країнах їх роль у функціонуванні фондового ринку відрізняється і залежить від розвинутості ринку, історичних традицій та відмінностей в законодавстві.

До 1933 року операції з цінними паперами і грошові кредитні операції часто здійснювалися одним і тим самим фінансовим інститутом. Об'єднання інвестиційних і комерційних операцій призводило до потенційного конфлікту інтересів. Наприклад, інвестиційні банки могли продавати цінні папери, що не користуються попитом, трастовим фондам, якими їхній власний банк міг керувати для системи пенсійного забезпечення компанії або для приватних осіб. Отже, інвестиційні операції банку могли давати дохід за рахунок трастових фондів. І якби ці непривабливі цінні папери були закуплені самим банком, то вкладники могли б підпасти під вищий ризик банкрутства банку. Після масових банкрутств банків у США в 1930-1933 рр. і розслідувань численних зловживань комерційних банків в інвестиційній банківській сфері було прийнято Закон про банки, який забороняв комерційним банкам здійснювати андерайтинг і проводити операції з цінними паперами корпорацій (комерційним банкам було дозволено продавати нові випуски тільки урядових цінних паперів). Цей закон так само заборонив інвестиційним банкам здійснювати комерційну банківську діяльність.

В сучасних умовах регулювання фінансових систем аргументом дозволу банкам брати участь в ринковій діяльності з цінними паперами є те, що вступ банків до цієї сфери значно посилив би конкуренцію. Участь банків у розміщенні цінних паперів призведе до того, що різниця між ціною, гарантованою емітенту цінних паперів, і ціною, сплаченою за них покупцем, зменшиться. Це зменшення різниці означатиме, що і позичальники, і інвестори на фінансових ринках будуть у виграші. Конкуренція з боку банків призвела б також до зменшення брокерської винагороди, що також дуже важливо для інвесторів.

Основними аргументами проти участі банків в операціях з цінними паперами є несправедлива перевага банків у конкуренції з брокерськими фірмами, дестабілізація банківської системи та можливість зловживань комерційних банків в інвестиційній сфері. Перший аргумент пояснюється тим, що вклади населення забезпечують банкам штучно низьку вартість коштів порівняно з брокерськими фірмами, адже вони в багатьох країнах застраховані системою страхування депозитів. Другий аргумент ґрунтується на тому, що операції з цінними паперами є значно ризикованішими, ніж традиційні кредитні операції. Можливість зловживань при розширенні операцій комерційних банків є наслідком потенційного конфлікту інтересів при гарантуванні банком розміщень цінних паперів, численні випадки яких були розкриті в США у 1933 році. Проте прихильники дозволу банкам проводити фондові операції відкидають цей аргумент, акцентуючи на тому, що нині існуюче законодавство і Комісія з цінних паперів зможе запобігти більшості з цих зловживань. Тому пов'язані з ними втрати будуть меншими, ніж вигоди економіки від посилення конкуренції на фінансовому ринку.

Поки теоретична суперечка навколо цього питання триває, на практиці сили конкуренції призводять до того, що закон Гласа-Стігола в США поступово втрачає свою силу. Брокерські фірми почали займатися діяльністю, яка традиційно була притаманна комерційним банкам. Найбільша американська брокерська фірма “Merrill Lynch”, яку в книзі Фредеріка С. Мишкіна названо “банком майбутнього”, ще у 1977 році розробила рахунок для управління готівкою, який забезпечує набір фінансових послуг, що містить кредитні картки, негайне надання позик, привілеї випускання чеків, автоматичне інвестування виторгу з продажу цінних паперів у взаємні фонди та уніфікує ведення обліку. А у вересні 1990 року Федеральна резервна система США зробила історичний крок, дозволивши комерційному банку “J.P. Morgan” гарантувати розміщення акцій, чим окреслила тенденцію легалізації діяльності банків на ринку цінних паперів [2, с.361]. Важливим чинником такої політики стали процеси глобалізації, адже багатьом іноземним комерційним банкам дозволені операції на фондовому ринку, що надає їм переваги у конкуренції з американськими банками.

У цілому ж розподіл “функціональних обов'язків” між основними учасниками фінансового ринку можна подати наступним чином. Вільні кошти, які мобілізуються страховими компаніями, пенсійними фондами, ощадними організаціями, потрапляють на ринок цінних паперів, де вони використовуються, в тому числі інвестиційними та біржовими компаніями, переважно для купівлі акцій, облігацій та інших фондових цінностей. У деяких випадках, якщо це дозволено законодавством, вони передаються під управління в комерційні банки або спеціалізовані кредитні фірми. Частина вільних грошей населення відразу потрапляє на ринок цінних паперів, коли власник коштів вносить біржовій фірмі свої розпорядження стосовно кожної операції.

Комерційні банки мобілізують тимчасово вільні кошти населення і корпорацій і використовують їх як джерела кредитування промисловості та уряду. Кредитування відбувається як шляхом видачі кредиту, так і шляхом придбання зобов'язань позичальника.

Але в більшості країн з розвинутою ринковою економікою поступово зникає різниця між комерційними та інвестиційними банками, ринками облігацій та кредитів, депозитами та купівлею векселів. В умовах глобалізації фінансових ринків чітко виявляється тенденція до створення в окремих країнах універсальних фінансових систем, які поєднують в собі і комерційні, і інвестиційні, і страхові функції.

Новий етап розвитку фондового ринку, який відбувся наприкінці 90-х років, пов'язаний з „революцією”, яку здійснили фондові Інтернет-брокери. Згідно з дослідженнями світової Асоціації індустрії цінних паперів у 1998 році 10% всіх інвесторів здійснювали угоди з цінними паперами за допомогою Інтернету, в 1999 році їх кількість зросла до 18%, тобто майже вдвічі. Б. Гейтс взагалі назвав сучасні банки “динозаврами”, оскільки “розвиток технологій дозволить значно знизити витрати, що знищить банки в тому вигляді, в якому вони є зараз” [4, с.22].

Ще одне цікаве зауваження стосовно взаємозв'язку банківської системи і фондового ринку можна зробити, використовуючи методологію інституціональної економічної теорії. Згідно з теорією трансакційних витрат Р. Коуза природу банків та інших фінансових інститутів можна пояснити мінімізацією трансакційних витрат на фінансовому ринку. Опис механізмів, за допомогою яких фінансові посередники зменшують ці витрати, можна знайти, наприклад, у Фредеріка С. Мишкіна: економія масштабу, вдосконалення експертизи прийому інвестиційних рішень і т.д. [2, розд.8]. Фредерік С. Мишкін виділяє такі основні загадки фінансової структури, які, на наш погляд, є взаємопов'язаними:

1. Акції не є важливим джерелом фінансових коштів для фірм. У 1970-1985 рр. ринок акцій забезпечував лише 2,1% фінансування американських фірм.

2. Випуск цінних паперів, що приймаються ринком, - не головний спосіб фінансування фірмами їхніх операцій.

3. Банки відіграють найважливішу роль у фінансуванні ділової активності фірм. Банківські позики американських фірм у 1970-1985 рр. складали 61,9% всіх джерел зовнішніх залучень.

Ці „загадки” були дуже скоро розв'язані в ході подальшого розвитку ринкових відносин. Подальша автоматизація та комп'ютеризація фінансових ринків, розвиток міжнародного законодавства у сфері фінансових операцій призвели до різкого скорочення трансакційних витрат, що обумовило зміну акцентів у відносинах між банками і фондовим ринком.

У цих умовах (глобалізації і технічного прогресу) значно зростає роль саме фондових ринків в економічній системі і їхнього впливу на розвиток виробничого сектору, який стає дедалі більш чутливим до потрясінь на ринках цінних паперів і валюти. Сек'юритизація фінансових операцій стає однією з основних тенденцій розвитку світового фінансового ринку.

Цей процес можна також простежити за допомогою аналізу показника співвідношення міжнародних операцій з акціями та облігаціями до ВВП тієї чи іншої країни. Так, якщо в 1975 році це співвідношення в постіндустріальних країнах складало максимум 5%, то до кінця 1988 року воно збільшилось до 800% [5, с.15]. У кінці 90-х років ХХ століття майже 70% громадян США, що працюють, спрямовували свої заощадження не на банківські рахунки, а в інвестиційні фонди, які вкладали ці кошти в цінні папери на фондовому ринку [3, с. 83].

Банківська система уже починає пристосовуватися до нових умов конкурентного середовища: в США частка цінних паперів в банківських пасивах за останні 20 років ХХ століття зросла з 24 до 40%, у Франції - відповідно з 45 до 70% [7, с. 6]. Причому мова йде про цінні папери, які вільно обертаються на ринку. Згідно з даними Банку міжнародних розрахунків, сумарний обсяг емісії власних цінних паперів банків, які знаходяться в обігу по всьому світу, досяг до кінця 2000 року 2,4 трлн дол.

Фондовий ринок як найбільш динамічна частина фінансового ринку починає визначати якість розподілу ресурсів у всій економічній системі. Очевидною стає тенденція до зміни структури ринку фінансових інструментів на користь інструментів реального сектору - корпоративних цінних паперів та їх похідних. За десятиліття з 1979 по 1989 рік провідні світові індекси акцій зросли в 10 разів [7, с.46]. Протягом 1990-2000 років щорічний приріст операцій на світовому валютному ринку збільшився в 2 рази (з 880 млрд до 1900 млрд. дол.), на ринку облігацій - в 5 разів (з 190 млрд до 950 млрд дол.) і на ринку акцій - в 20 разів (з 40 млрд до 800 млрд дол.). Як наслідок загальносвітової тенденції, в Європі на зміну домінування інвестицій в державні цінні папери та корпоративні облігації з'являються вкладення в корпоративні акції. Наприклад, у Німеччині за три останні роки минулого століття кількість інвесторів, які вклали свої кошти в акції корпорацій, збільшилась з 8,2 млн до 11,3 млн осіб, що становить 18% дорослого населення країни. За прогнозом фахівців американського банку JP Morgan, на початку 21 століття ця тенденція буде поширюватись: в 2004 році загальна сума вкладень в облігації не перевищуватиме трильйон євро, в той час як вкладення в акції досягнуть величини 6,3 трлн євро [8, с. 39].

Банківський сектор значною мірою починає поступатися фондовому ринку в ролі перерозподілу фінансових ресурсів. За даними “Файненшл таймс” (14.03.2000 р.), в 1999 році банківські кредити складали усього 25% коштів, які залучили до своєї діяльності виробничий сектор та уряди в усьому світі.

Зросла взаємозалежність між фондовим та реальним сектором економіки. Для підприємств, які тільки створюються, емісія цінних паперів стала основним засобом мобілізації необхідних фінансових коштів. Подальше удосконалення механізмів фондового ринку дозволило більшою мірою забезпечувати перерозподіл коштів на користь більш прибуткових і перспективних компаній, що призвело до позитивних структурних зрушень. У другій половині 90-х років в США 60% всього об'єму щорічних інвестицій в економіку (приблизно 450 млрд дол.) призначались для компаній, пов'язаних з інформаційними технологіями. Ринкова капіталізація компаній, які займаються високими технологіями, на кінець 1999 року перевищувала 2,7 трлн дол. [5, с.16].

Фондовий ринок перетворюється на дієвий каталізатор науково-технічного прогресу в реальному секторі, забезпечуючи зростання продуктивності праці. Аналіз структури інвестиційної активності за останнє десятиліття ХХ століття та перші роки ХХІ століття свідчить про те, що найбільшим попитом на фондовому ринку користувались акції компаній, що пов'язані з Інтернет-технологіями, розробленням сучасних засобів комунікації, програмного забезпечення, а також компанії таких напрямків, як біотехнологія, роботобудування, фармацевтика, генна інженерія і т.д.

банк трансакційний фінансовий

Література

1 Долан Э.Дж. и др. Деньги, банковское дело и денежно-кредитная политика/Пер. с англ. В. Лукашевича и др.; Под общ. ред. В.Лукашевича, М. Ярцева. - СПб., 1994. - 496 с.

2 Мишкін, Фредерік С. Економіка грошей, банківської справи і фінансових ринків/Пер. з англ. С. Панчишина, А.Стасишина, Г.Стеблія. - К.: Основи, 1999. - 963 с.

3 Барановський О.І. Індикатори безпеки фондового ринку//Фінанси України. - 1999. - № 9. - С. 83-93.

4 Чибриков Г.Г. Взаимодействие финансовой системы и реального производства в современном мире//Вестник МГУ. Серия «Экономика». - 1999. - № 6. - С. 16-23.

5 Овсепян М.Г. Процесс глобализации и основные тенденции развития финансового рынка//Финансы. - 2002. - №2. - С. 14-17.

6 Захаров А. Банки и рынок капитала в России//Известия. - 2001. - 20 сентября. - С. 6.

7 Аникин А.В. О типологии финансовых кризисов//Вестник МГУ. Серия «Экономика». - 2001. - № 4. - С. 43-55.

8 Шаров О. Тенденції розвитку європейського фондового ринку//Вісник НБУ. - 2001. - №10. - С. 38 - 43.

Размещено на Allbest.ru