Пенсійне забезпечення непрацездатних через систему соцстраху в УСРР у 20-х роках ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Донецький національний університет імені Василя Стуса

Пенсійне забезпечення непрацездатних через систему соцстраху в УСРР у 20-х рр. ХХ ст

Прилипко Р.Д.

Реформа пенсійного забезпечення в сучасній Україні вимагає вивчення досвіду реформування означеної галузі в історичній ретроспективі. Найбільш корисним у цьому плані є аналіз системи пенсійного забезпечення в УСРР у період нової економічної політики. При переході до ринкових трансформацій в економіці, проблема забезпечення непрацездатних верств населення постала особливо гостро. В умовах дефіциту державного бюджету радянським керівництвом було прийнято рішення про побудову системи пенсійного забезпечення на принципах соціального страхування. Окрім матеріального забезпечення пролетаризованих верств, основним завданням такого рішення було намагання запобігти їх декласуванню в умовах тимчасового відступу від впровадження комуністичної доктрини.

Проблема пенсійного забезпечення в УСРР у досліджуваний період не знайшла належного висвітлення в науковій літературі. Виняток складають окремі праці, в яких автори з нових концептуальних позицій висвітлюють визначені аспекти. Так, В. Шарпатий, розкриваючи проблеми соціального забезпечення в радянській Україні упродовж 1920-1930-х рр., акцентує увагу на проблемах [31], соціально-ідеологічних основах [32] та основних етапах становлення системи пенсійного забезпечення в УСРР [33]. Через призму діяльності органів соціального страхування розкривають означену тему О. Мельничук та О. Мурашова. У своїх статтях вони зосереджуються на висвітленні питань організації пенсійного забезпечення [10], розвитку системи державного пенсійного страхування в УСРР [9], її функціонування в регіональному [12] та соціальному [8] вимірах.

Метою означеної статті є розкриття державної політики та практики у сфері пенсійного забезпеченні непрацездатних на принципах соціального страхування.

Більшовики, що прийшли до влади із соціальними обіцянками для робітників, декларуючи готовність їх виконання, одним із перших декретів РНК РСФРР від 8 листопада 1917 р. проголосили про подвоєння розміру існуючих пенсій потерпілим від нещасних випадків на виробництві за рахунок додаткових внесків підприємців [18, с. 73]. Однак такі заяви мали більшою мірою політичний, ніж економічний підтекст. В умовах громадянської війни та періоду воєнного комунізму пенсійне забезпечення носило формальний характер, охоплюючи вузьку соціальну базу та забезпечуючи пенсіонерів мізерними виплатами. При цьому, за свідченнями працівників наркомату соціального забезпечення, пенсіонерів цікавили не стільки самі виплати, скільки можливість бути звільненими від виконання окремих повинностей [7, с. 5].

Запровадження нової економічної політики, що базувалася на ринкових механізмах господарювання, значно ускладнило ситуацію. Через скорочення обсягів виробництва із підприємств була вивільнена значна частка пристарілих працівників та інвалідів. Вже на 1 листопада 1921 р., за даними наркомату соціального забезпечення УСРР на обліку перебувало понад 180 тис. пенсіонерів, з яких 38 тис. обслуговувалися закритими установами собезу [16, с. 10]. На переконання В. Чубаря, що виступив на шостій конференції КП(б)У у грудні 1921 р. із доповіддю «Промисловість в умовах нової економічної політики» виходом із ситуації було запровадження державного страхування робітників [22, арк. 25]. Вже 10 грудня 1921 р. декретом РНК УСРР основні принципи пенсійного страхування були втілені в життя. Документ передбачав призначення та виплату робітникам та службовцям пенсій з інвалідності та у разі втрати годувальника. Збір внесків із власників підприємств планувалося розпочати з січня 1922 р. Причини, що призвели до втрати працездатності не впливали на виплату пенсій. Ними могли бути: інвалідність, загальне захворювання чи старість. При цьому, на пенсію при досягненні пенсійного віку могли претендувати лише особи, які мали інвалідність [6, Ст. 187].

Визначення стану інвалідності та ступеню втрати працездатності, а також часу її настання покладалося на органи лікарської експертизи. При цьому наркомат соціального забезпечення пропонував вивести ці органи із структури охорони здоров'я та підпорядкувати собі. Оскільки виплатою пенсій планувалося охопити лише пролетарські елементи, законодавцем було передбачено обов'язкову вимогу щодо необхідного стажу роботи. Контроль за визначенням такого стажу мали здійснювати народні суди. Підставою для припинення виплати пенсії була наявність будь-якого прибутку. Пенсій позбавляли осіб самостійної праці, засуджених до позбавлення волі, а також священнослужителів [17, с. 40].

Законодавство 1920-х рр. визначало дві форми пенсійного забезпечення: грошову, що реалізовувалася через виплату пенсій; натуральну, яка включала соціальні послуги, що надавалися в спеціальних інвалідних установах. В період, коли соціальним страхуванням опікувався наркомат соціального забезпечення - переважали натуральні форми, однак з переходом у підвідомчість наркомату праці на перше місце виходять грошові пенсії для інвалідів [19, с. 12].

Розмір виплаченої пенсії напряму залежав від ступеня втрати працездатності, що виражався у віднесенні застрахованих до однієї із шести груп інвалідності. Представникам перших трьох груп була протипоказана будь-яка систематична професійна робота, а тому пенсія, що виплачувалася у грошовому виразі, була, як правило, єдиним засобом до існування. Інваліди 4-6 груп потребували, здебільш, переведення на легшу роботу. Для них передбачалася виплата допомог, в обсязі, передбаченому для забезпечення безробітних. За бажанням інвалідів грошові чи натуральні виплати могли бути замінені поміщенням до спеціальних установ собезу чи включенням до складу інвалідної кооперації [17, с. 105].

За статистикою, основними причинами непрацездатності в 1920-х рр. було загальне захворювання та старість. Частка осіб даної категорії складала пересічно 90-95% від загальної чисельності інвалідів. Серед інших причин слід назвати виробничий травматизм (5-9%), поранення чи контузію під час військових дій (0,8-1%), професійне захворювання на виробництві (0,1-0,5%) [23, арк. 35].

Обсяг пенсій у разі годувальника визначався кількістю утриманців. Практика діяльності органів соціального захисту підтверджує, що на першому місці були сім'ї з одним утриманцем. Їх частка впродовж 1923-1929 рр. зросла від 38 до 54,5%. Чисельність сімей з двома утриманцями фактично залишалася незмінною. Натомість, кількість сімей з трьома непрацездатними зменшилася від 35 до 19% [23, арк. 40].

Найбільша питома вага осіб, що втратили працездатність і потребували соціального захисту спостерігалася у металургійній, хімічній, вугледобувній та деревообробній промисловості. В територіальному розрізі найбільшу кількість інвалідів обслуговували в Харківському та Київському округах [21, с. 79].

Щодо розмірів пенсійного забезпечення, то їх визначення було компетенцією Головного управління соціального страхування УСРР і встановлювалося співвідносно до заробітної плати: від середнього заробітку для інвалідів І групи - до половини заробітку для інвалідів ІІІ групи[17, с. 25].

Зважаючи на те, що інфляція радянських грошових знаків на початку 1920-х рр. остаточно знецінювала мізерні і без цього пенсії, наркоматом праці було прийнято рішення пов'язати розміри пенсій із вартістю набору Держплану, який визначався в золотих карбованцях за довоєнним курсом. А вже починаючи із 1 січня 1924 р. нарахування пенсій здійснювалося у червонцях [25, арк. 120]. Визначені на державному рівні розміри пенсій для непрацездатних не були остаточними. Страхові органи на місцях, за наявності коштів, могли збільшувати їх обсяг до 70% бюджетного продуктового набору. Так само при виявлені у пенсіонера інших побічних доходів, розміри пенсії могли бути зменшені [17, с. 25]. Таким чином, незважаючи на те, що в основу призначення та виплати пенсій були покладені страхові принципи, їх регулювання продовжувало здійснюватися в ручному режимі за правилами соціального забезпечення.

Із створенням в 1925 р. єдиного координуючого органу - Союзної ради соціального страхування розпочинається уніфікація та централізація пенсійного законодавства. Вже в серпні було прийнято перший загальносоюзний акт, що стосувався пенсійного забезпечення інвалідів та сімей, що втратили годувальника. Його положення засвідчували, передусім, прерогативу союзних органів у визначенні обсягів пенсійного забезпечення, а також категорій осіб, на які воно поширювалося. Крім того, з цього часу спостерігається прагнення владних структур встановити пільги в забезпеченні робітників провідних галузей промисловості. Для цього території союзних республік поділялися на п'ять тарифних смуг із різними розмірами забезпечення. Більшість територій УСРР належали до 3-5 смуг, де розміри пенсій були найнижчими [29, арк. 174].

Простежуючи динаміку росту пенсійних виплат робітникам та службовцям впродовж 1920-х рр., найдоцільніше розглядати їх у співвідношенні із заробітною платою. Статистичні дані, наведені у звітах страхових органів за 1923-1929 рр. свідчать не лише про щорічне збільшення заробітної плати, але й про зростання питомої частки пенсійних виплат. Так, якщо в 1924 р. пенсії інвалідів І-ІІІ груп складали від 40 до 22% заробітної плати відповідно, то в 1929 р. - від 56 до 27%. В цей же час розміри пенсій інвалідів через трудове каліцтво та професійне захворювання сягали від половини до повного заробітку [5, с. 40].

Окрім розмірів пенсій не менш важливим критерієм була тривалість їх виплат. Законодавець визначав, що пенсії виплачуються з моменту звернення до смерті, відновлення працездатності, досягнення працездатного віку (16 р.) або ж досягнення дитиною, за якою здійснюється догляд восьми. Питання про призначення пенсій вирішували спеціальні комісії, які засідали при страхових касах не менше двох разів на місяць. При неможливості визначити ступінь втрати працездатності, залучалися представники бюро лікарської експертизи. Лише в травні 1927 р. при наркоматі праці було утворено Головну комісію у пенсійних справах, яка розглядала скарги на постанови місцевих комісій. До її складу входили представники соцстраху, профспілок, відділу робітничої медицини [28, арк. 7-8].

Як свідчать архівні документи робота комісії не завжди була бездоганною. Серед недоліків відзначали: безпідставну відмову у прийнятті документів, неоднакову методику призначення пенсій. Для виправлення ситуації Головне управління наполягало на колегіальному прийнятті рішень та більш уважному відношенні до призначення пенсій пролетарським елементам. Однак діяльність вказаної інституції і надалі залишалася неефективною, через що постановою РНК УСРР від 29 грудня 1927 р. головна пенсійна комісія була ліквідована [22, арк. 163].

Фінансування пенсійних виплат робітникам та службовцям здійснювалося із фонду соціального страхування. Розміри страхових внесків, що сплачувалися роботодавцями, диференціювалися залежно від наявності на виробництві небезпечних та шкідливих факторів в обсязі від 7 до 10%. Для окремих державних підприємств НКСЗ міг зменшувати розміри внесків, але не більше ніж на чверть. З моменту переходу страхування у відання наркомату праці розміри внесків для роботодавців були зменшені до 5,5%. Від сплати внесків звільнялися соціальні установи собезу, які використовували працю інвалідів [20, с. 99].

Початком практики органів соціального захисту із забезпечення пенсіями робітників та службовців УСРР можна вважати травень 1922 р., коли до наркомату праці стали надходити перші відомості про призначення та виплату пенсій з інвалідності (переважно через виробничий травматизм) в окремих губернських центрах. Зокрема, в доповідній записці наркомату соціального забезпечення до Раднаркому УСРР від 20 червня 1922 р. повідомлялося про виплату пенсій 231 інваліду, що проживали у Києві, Одесі, Вінниці. Обсяг забезпечення становив пересічно від 5 до 10 тис. радзнаків. На кінець 1921/22 операційного року в УСРР за рахунок коштів соціального страхування вже обслуговувалося майже 2 тисячі пенсіонерів, при цьому майже 30 тис. продовжували залишатися на утриманні відділів соціального забезпечення на місцях [26, арк. 78]. Архівні матеріали свідчать, що активний розвиток пенсійного забезпечення за рахунок страхових коштів розпочався лише після переходу страхових органів у відання наркомату праці. Це, значною мірою, пояснюється позицією наркомату соціального забезпечення, який, гальмуючи справу, намагався зберегти власний контингент, гарантуючи собі місце в системі соціального захисту населення.

З самого початку наркомат праці організував роботу за двома напрямками: 1. оголосив про прийом на обслуговування з 15 серпня 1923 р. всіх осіб, що втратили працездатність через інвалідність або ж втрату годувальника через нещасний випадок на виробництві за часів радянської влади; 2. активізував роботу про передачу від наркомату соціального забезпечення до органів соціального страхування справ пенсіонерів з робітників та службовців [27, арк. 86].

Поступове зростання реального розміру пенсії було однією із основних причин збільшення кількості осіб, що бажали її отримати. З кожним роком на пенсію оформлялися все більше тих робітників, які раніше через незначні обсяги виплат продовжували працювати. Так, приміром, якщо у 1922/23 р. на обліку перебувало 20 265 пенсіонерів [11, с.319], то в 1928/29 р. - 157451 [23, арк. 84]. влада пенсія страхування грошовий

Діяльність страхових органів по забезпеченню пенсіями упродовж досліджуваного періоду характеризувалася рядом проблем, які доводилося вирішувати. Так, ненадходження страхових внесків на початковому етапі змушували страхові органи продовжити собезівську практику зрівнялівки у призначенні пенсій. Майже до початку 1924 р. особи, інвалідність яких наступила через трудове каліцтво були прирівняні до інвалідів через загальне захворювання. Така ситуація негативно позначалася на працевлаштуванні робітників в галузях промисловості з підвищеними ризиками для здоров'я. Лише в новому операційному 1924/25 році рішенням союзного наркомату праці дану категорію осіб була виокремлено із загальної когорти інвалідів праці [14, с. 1].

Ще одна проблема полягала в тому, що впродовж 1920-х рр. так і не було започатковано системної профілактики та лікування професійних захворювань. Заклади Робмеду лише налагоджували диспансерний облік. Відсутність періодичних медичних оглядів для робітників шкідливих виробництв виключала можливість реєстрації осіб, що мали професійні захворювання [13, с. 154].

Розмір реальної пенсії та її місце в системі доходів можна визначити через співставлення пенсійних виплат із середньою заробітною платою на той час. Так, за період 1924-1929 рр. частка пенсії інвалідів праці по відношенню до середнього заробітку зросла від 27,5 до 33,4%, в той час як пенсія сім'ям, що втратили годувальника із 22,6 до 24,3%. Більш вагоме значення мали пенсії через виробничий травматизм чи професійне захворювання. Їх частка в 1927 р. для інвалідів ІІ групи складала 61%, а для інвалідів І групи - 80% середньомісячного заробітку [4, с. 94].

Однією із форм пенсійного забезпечення, яку теж використовували у своїй роботі органи соцстраху було надання трудової допомоги пенсіонерам - через участь їх у виробничих, торгових та сільськогосподарських кооперативах. Таку форму роботи під керівництвом наркомату соціального забезпечення було розпочато ще наприкінці 1922 р. Вже на 1 липня 1924 р. усіма видами кооперації було охоплено майже 12 тис. інвалідів. Роль соцстраху в даному випадку полягала у фінансуванні таким особам вступного внеску в обсязі піврічної пенсії з інвалідності. Для цього між страховими касами та кооперативним інвалідними союзами укладалися договори, за якими на союзи покладалися організаційні питання кооперування, а на соцстрах - фінансові. При цьому для інвалідів перших трьох груп нарахування здійснювалися виходячи із розміру попередньої заробітної плати, а для інших трьох груп - в обсязі допомоги із безробіття. При перевищенні лімітів, різницю між сумою пайового внеску та грошовою сумою соцстраху сплачував сам інвалід. На весь термін перебування пенсіонера в інвалідній кооперації, страхові органи звільнялися від обов'язку сплати йому соціальної пенсії [3, арк. 614].

Організація пенсійної справи страховими органами не завжди була бездоганною. Дуже часто діяльність пенсійних відділів викликала критику та незадоволення з боку самих пенсіонерів. В скаргах, що надходили до центральної пенсійної комісії, найчастіше нарікали: на невчасне прийняття рішень про призначення пенсії; некомпетентні дії лікарсько-контрольної комісії при визначені ступеня втрати працездатності; відсутність серед членів ЛКК кваліфікованих медичних працівників [15, с. 21].

Суттєві зміни принципів соціального захисту непрацездатних відбулися із згортанням НЕПу та взяттям курсу на форсований розвиток економіки. В умовах посилення класових позицій основна увага акцентувалася на забезпеченні робітників провідних галузей промисловості. Зокрема, у постанові ЦК ВКП(б) від 28 вересня 1929 р. перед страховими органами ставилося завдання поширити виплату пенсій за віком на промислових робітників. Такий крок, на думку партійного керівництва, дозволив би більш ширше залучати до виробництва молодь.

Іншою тенденцією, що проглядалася в рішенні партійного керівництва було прагнення до зменшення витрат із фондів соціального страхування. У зв'язку з цим пропонувалося: 1. замінити виплату грошових допомог інвалідам трудовими формами допомоги; 2. провести диференціацію у матеріальному забезпеченні робітників та службовців невиробничої сфери залежно від тривалості трудового стажу; 3. зменшити розміри пенсій для інвалідів, що мали додаткові прибутки [1, с. 45].

Реалізовуючи поставлені завдання, за рішенням СРСС вже в 1929/30 р. пенсія у зв'язку із старістю призначалася робітникам хімічної, поліграфічної, текстильної, тютюнової, гірничої та металургійної промисловості, залізничного та водного транспорту. При цьому на пенсію не могли претендувати: позбавлені виборчих прав; члени індивідуальних селянських господарств; особи, що займалися особистим промислом і обкладалися податком в індивідуальному порядку. Як свідчить практика, впродовж 1920-х рр. пенсії за віком в УСРР не набули значного поширення. Так, на січень 1930 р. із 84 тис. пенсіонерів лише 2 тис. складали пенсіонери за старістю. На їх забезпечення в рік витрачалося майже 100 тис. крб. [24, арк. 29].

Введення в експлуатацію нових промислових об'єктів зумовлювало потребу у робітничих кадрах, в першу чергу кваліфікованих. Для зацікавленості робітників у продовженні роботи на підприємстві, через зміни до законодавства, пропонувалося зберігати за кваліфікованими фахівцями не менше 75%, а за некваліфікованими - 50% пенсії за віком. Крім того, при відпрацюванні робітниками більше двох років після призначення пенсії, їм гарантувалося підвищення розміру майбутньої пенсії не менше, ніж на 20% [2, арк. 104].

Згодом поодинокі заходи переросли в чітко розроблену систему використання праці інвалідів в спеціальних артілях, трудових колоніях, профілакторіях. На думку партійних ідеологів залучення інвалідів до трудових процесів дозволяло останнім не лише покращити матеріальне становище але й відчувати себе потрібними соціалістичному суспільству. Знання та досвід інвалідів пропонувалося використовувати на посадах майстрів, роботах, що не завдають шкоди здоров'ю. Кількість груп інвалідності скорочувалася із шести до трьох, при цьому не підлягали працевлаштуванню лише інваліди перших двох груп. З пропагандистською метою організовувалися спеціальні тижневики, бесіди [30, арк. 99].

Обмеження розмірів пенсійних виплат чи відмова у їх призначенні здійснювалися також через запровадження вимог щодо тривалості страхового стажу. Так, для робітників, що працювали на підземних та шкідливих роботах - стаж роботи, що давав право на пенсію, становив від одного до шести років, для інших категорій робітників - від двох до восьми років, для службовців - від двох до дванадцяти років.

Забезпечуючи пенсіонерів за рахунок коштів соцстраху, влада не забувала і про альтернативні форми громадської допомоги непрацюючим. Для цього при страхових касах на добровільних засадах створювалися громадські каси взаємодопомоги, які піклувалися про надання кредитів, організовували громадське харчування, забезпечували тимчасовим житлом членів каси [2, арк. 45].

З метою загострення соціальних протиріч в умовах взятого курсу на усуспільнення селянських господарств соціальний захист непрацездатних було поширено і на пролетаризовані прошарки селянства - сільських наймитів. При підтверджені стажу роботи за наймом вони могли розраховувати на отримання пенсій від 5,5 до 42 крб. в місяць у разі настання загального захворювання та до 64 крб. - у разі настання інвалідності через трудове каліцтво чи професійне захворювання. Нерідко соціальний захист непрацездатних розглядався в якості заохочення за усуспільнення власного селянського господарства. Так, всеукраїнська рада соціального страхування своєю постановою від 19 жовтня 1929 р. рекомендувала страховим органам на місцях зменшувати розміри пенсій для се- лян-одноосібників, а також повністю позбавляти пенсій селянські господарства, віднесені до розряду «куркульських». При цьому осіб, що зазнали ушкодження здоров'я через дії заможних селян, прирівнювали інвалідів через виробничий травматизм [30, арк. 58].

Отже, проголошене більшовиками пенсійне забезпечення непрацездатних в умовах нової економічної політики реалізовувався, значною мірою за рахунок коштів соціального страхування. Основним завданням страхових органів було забезпечити соціальний захист промислових робітників, що втратили працездатність. Якщо в першій половині 1920-х років основним ризиком для такого забезпечення слугувала інвалідність, то згодом були запроваджені пенсії за віком та за вислугу років. Із згортанням НЕПу, основним завданням соціального захисту було забезпечити пенсійними виплатами непрацездатних робітників провідних галузей промисловості. З цією метою проводилися періодичні «чистки» пенсіонерів, диференціація пенсій залежно від соціального статусу та території проживання, часткова заміна грошових виплат трудовими формами допомоги.

Список використаних джерел

1. Ахматовский, И., Таубер, А., 1940. Всесоюзная коммунистическая партия (большевиков) о социальном страховании. Сборник документов. М.: Профиздат, 112 с.

2. Забелин, ЛВ., 1928. Промышленность и социальное страхование. М.: Вопросы труда, 128 с.

3. Забелин, ЛВ., 1930. Социальное страхование в жизни рабочего СССР. М.: Гострудиздат, 90 с.

4. Кодекс законов о труде 1922 г. Харьков: б.в., 46 с.

5. Корнеев, И., 1921. Профсоюзы и социальное страхование рабочих // Вестник социального обеспечения. №3. С.4-5.

6. Мельничук, ОА, 2008. Пенсійне страхування інтелігенції в УСРР у 20-х рр. ХХ ст. // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського. Серія: Історія. Вип. 14. Вінниця: ДКФ, С.204-207.

7. Мельничук, ОА., Мурашова, ОП., 2017. Розвиток системи державного пенсійного страхування в Україні у 20-х рр. ХХ ст.. // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць. К.: ВІР УАН, Вип.127 (№12). С.42-45.

8. Мельничук, ОА., 2008. Організація пенсійного страхування в УСРР у 1920-х рр. // Беларусь і суседзі: гістарьічньїе шляхі, узаемадзеянне і узаемауплывы», міжнародная навуковая канферэнцыя, 9-10 кастрычшка 2008 г. [Матэрыалы]. Гомель: ГДУ імя Ф. Скарыны, С. 265-272.

9. Мельничук, ОА., 2009. Соціальне страхування в радянській Україні (20 - 30-ті рр. ХХ ст.). Вінниця: «Едельвейс і К», 372 с.

10. Мельничук, ОА., 2011. Організація пенсійного страхування на Поділлі у 1920-х рр. // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського. Серія: Історія. Вип. 19. Вінниця: ДКФ, С.61-65.

11. Мовчан, ОМ., 2011. Повсякденне життя робітників УСРР. 1920-ті рр. К.: Інститут історії України НАН України, 312 с.

12. Немченко, Л., 1924. Новое в страховании инвалидности // Вопросы страхования. №5. С.1.

13. Ростовський, И., 1927. Массовый контроль // Вопросы страхования. №48. С.21.

14. Рохлин, А., 1922. Собесы, профсоюзы и инвалиды труда // Вестник социального обеспечения. №1-3. С.6.

15. Сборник постановлений и распоряжений по социальному страхованию. Харьков: Уполнаркомтруд РСФСР при СНК УССР, 1923. 332 с.

16. Систематический сборник важнейших декретов 1917-1920. М.:Б.в., 1920. 246 с.

17. Теттенборн, 3., 1927. Пенсионное обеспечение инвалидов труда и членов семейств застрахованных. М.: Вопросы труда, 76 с.

18. Фрейман, ИИ., 1926. Сборник действующего законодательства по социальному страхованию на Украине. Харьков: Вопросы труда, 1926. 499 с.

19. Фрейман, ИИ., 1927. Материалы по статистике социального страхования на Украине. Харьков: Издательство «Вопросы труда», 205 с.

20. Шарпатий, ВГ., 2008. Проблеми пенсійного забезпечення в УСРР (1919-1922 рр.) // Науковий часопис НПУ іменіМ.П. Драгоманова. Випуск 5. С. 89-94.

21. Шарпатий, ВГ., 2010. Соціально-ідеологічні основи системи соціального забезпечення в УРСР 1920х рр. // Науковий часопис НПУ імені М.П. Драгоманова. Випуск 7.С. 95-105.

22. Шарпатий, ВГ., 2010. Становлення системи пенсійного забезпечення в УСРР (1919-1929 рр. ) // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія : Історія. Вип. 17. С. 16-21.

Анотація

У статті проаналізовано організаційно-правові заходи радянської влади із забезпечення пенсіями непрацездатних на принципах соціального страхування. Розглянуто дві основні форми забезпечення: грошову та натуральну. Висвітлено причини непрацездатності, розкрито розмір та обсяг забезпечення пенсіями, простежено практику діяльності органів соціального захисту.

Ключові слова: інвалідність, нова економічна політика, пенсійне забезпечення, соціальне страхування, старість.

The article analyzes the organizational and legal measures of the Soviet authorities to provide pensions for the disabled on the principles of social insurance. Two basic forms of collateral are considered: monetary and natural. The reasons of disability are covered, the size and extent of providing pensions are revealed, the practice of activity of social protection bodies is traced.

Keywords: disability, new economic policy, pension, social insurance, old age.

Размещено на Allbest.ru