Класичний, некласичний і постнекласичний етапи розвитку науки

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ Права та масових комунікацій

КАФЕДРА економіки та фінансів

Реферат

нa тeму:

«Класичний,некласичний і постнекласичний етапи розвитку науки»

Виконав

студент 1- го курсу

групи ФКдб 13-1м

Сичов В.В.

Перевірив

Воропай

Харків 2013

План

Вступ

Періодизація науки

Розвиток класичної науки

Некласична наука

Постнекласична наука

Історія природознавства як зміна наукових парадигм

Висновок

Список літератури

Вступ

Наука в її сучасному розумінні є принципово новим чинником в історії людства. Як своєрідна форма пізнання - специфічний тип духовного виробництва і соціальний інститут - наука виникла в Європі, в Новий час, у XVI-XVII ст., В епоху становлення капіталістичного способу виробництва та диференціації (поділу) єдиного раніше знання на філософію і науку. Вона (спочатку у формі природознавства) починає розвиватися відносно самостійно.

В античний і середньовічний періоди існували лише елементи, передумови, "шматочки" науки, але не сама наука. Причина такого положення, зрозуміло, корениться в тих реальних суспільно-історичних, соціокультурних чинниках, які ще не створили об'єктивних умов для формування власне науки.

Саме в XVII ст. сталося те, що дало підставу говорити про наукову революцію - радикальну зміну основних компонентів змістовної структури науки, висунення нових принципів пізнання, категорій і методів.

Соціальним стимулом розвитку науки стало зростаюче капіталістичне виробництво, яке вимагало нових природних ресурсів і машин. Розвиток нового - буржуазного - суспільства породжує великі зміни не тільки в економіці, політиці і соціальних відносинах, воно сильно змінює і свідомість людей. Найважливішим чинником всіх цих змін виявляється наука, і, перш за все, експериментально-математичне природознавство, яке саме в XVII ст. переживає період свого становлення. Поступово складаються в самостійні галузі знання - астрономія, механіка, фізика, хімія та інші приватні науки. Поняття "наука" і "природознавство" у цей період (і навіть пізніше) практично ототожнювалися, тому що формування суспільствознавства (соціальних, гуманітарних наук) за своїми темпами відбувалося дещо повільніше.

Відтепер основним завданням пізнання стало не "обплутування супротивника аргументацією" (як у схоластів), а вивчення - на основі реальних фактів - самої природи, об'єктивної дійсності.

Тим самим, на відміну від традиційної (особливо схоластичної) філософії, що стає наука Нового часу кардинально по-новому поставила питання про специфіку наукового знання і своєрідності його формування, про завдання пізнавальної діяльності та її методи, про місце і роль науки в житті суспільства, про необхідність панування людини над природою на основі знання її законів.

У суспільному житті стали формуватися нова світоглядна установка, новий образ світу і стиль мислення, які по суті зруйнували попередню, багатьма століттями створену картину світобудови і призвели до оформлення принципово нового в порівнянні з античністю і середньовіччям розуміння світу.

Періодизація науки

Оскільки, таким чином, наука - явище конкретно-історичне і не є щось незмінне, а являє собою розвивається цілісність, історичний феномен, що проходять у своєму розвитку ряд якісно своєрідних етапів, то виникає проблема періодизації історії науки, тобто виділення якісно своєрідних етапів її розвитку ("еволюційний зріз").

Наука як цілісне формоутворення, включає в себе ряд окремих наук, які поділяються в свою чергу на безліч наукових дисциплін. Виявлення структури науки в цьому її аспекті ставить проблему класифікації наук - розкриття їх взаємозв'язку на підставі певних принципів та критеріїв і їх виявлення зв'язку у вигляді логічно обгрунтованого розташування у визначений ряд ("структурний зріз"). Обидві проблеми вирішуються по-різному в залежності від предмета дослідження окремих наук, їх методів, цілей наукового пізнання та інших різноманітних обставин.

Що стосується класифікацій сучасних наук, то вони проводяться по самих різних підставах (критеріям). По предмету і методу пізнання можна виділити науки про природу - природознавство, про суспільство - суспільствознавство (гуманітарні, соціальні науки) і про самому пізнанні, мисленні (логіка, гносеологія, діалектика, епістемологія та ін.) Окрему групу залишають технічні науки. Дуже своєрідною наукою є сучасна математика. На думку деяких вчених, вона не відноситься до природничих наук, але є найважливішим елементом їх мислення.

У свою чергу кожна група наук може бути піддана більш докладного членению. Так, до складу природничих наук входять механіка, фізика, хімія, геологія, біологія та інші, кожна з яких поділяється на цілий ряд окремих наукових дисциплін. Наукою про найбільш загальні закони дійсності є філософія, яку не можна, однак, повністю відносити тільки до науки.

За своєю "віддаленості" від практики науки можна розділити на два великих типи: фундаментальні, які з'ясовують основні закони і принципи реального світу і де немає прямої орієнтації на практику, і прикладні - безпосереднє застосування результатів наукового пізнання для вирішення конкретних виробничих і соціально-практичних проблем , спираючись на закономірності, встановлені фундаментальними науками. Разом з тим кордону між окремими науками та науковими дисциплінами умовні і рухливі.

Питання про періодизації історії науки та її критерії до цього дня є дискусійним і активно обговорюється у вітчизняній і зарубіжній літературі. Один із підходів, який отримує у нас все більше визнання, розроблений на матеріалі історії природознавства, насамперед фізики і полягає в наступному.

Науці як такій передує преднаука (доклассический етап), де зароджуються елементи (передумови) науки. Тут маються на увазі зачатки знань на Стародавньому Сході, в Греції і Римі, а також в середні століття, аж до XVI-XVII століть. Саме цей період найчастіше вважають початком, вихідним пунктом природознавства (і науки в цілому) як систематичного дослідження реальної дійсності.

Наука як цілісний феномен виникає в Новий час внаслідок відокремлення від філософії і проходить у своєму розвитку три основних етапи: класичний, некласичний, постнекласичний (сучасний). На кожному з цих етапів розробляються відповідні ідеали, норми і методи наукового дослідження, формулюється певний стиль мислення, своєрідний понятійний апарат і т.п. Критерієм (підставою) даної періодизації є співвідношення (протиріччя) об'єкта і суб'єкта пізнання:

1. Класична наука (XVII-XIX ст.), Досліджуючи свої об'єкти, прагнула при їх описі і теоретичному поясненні усунути по можливості все, що відноситься до суб'єкта, засобів, прийомів та операцій його діяльності. Таке усунення розглядалося як необхідна умова отримання об'єктивно-істинних знань про світ. Тут панує об'єктний стиль мислення, прагнення пізнати предмет сам по собі, безвідносно до умов його вивчення суб'єктом.

2. Некласична наука (перша половина XX ст.), Вихідний пункт якої пов'язаний з розробкою релятивістської і квантової теорії, відкидає об'єктивізм класичної науки, відкидає уявлення реальності як чогось не залежного від форм її пізнання, суб'єктивного чинника. Вона осмислює зв'язки між знаннями об'єкта і характером засобів і операцій діяльності суб'єкта. Експлікація цих зв'язків розглядається в якості умов об'єктивно-істинного опису і пояснення світу.

3. Істотна ознака постнекласичної науки (друга половина XX - початок XXI ст.) - Постійна включеність суб'єктивної діяльності в "тіло знання". Вона враховує співвіднесеність характеру отриманих знань про об'єкт не тільки з особливістю засобів і операцій діяльності суб'єкта, що пізнає, а й з її ціннісно-цільовими структурами.

Кожна з названих стадій має свою парадигму (сукупність теоретико-методологічних і інших установок), свою картину світу, свої фундаментальні ідеї. Класична стадія має своєї парадигмою механіку, її картина світу будується на принципі жорсткого (лапласовского) детермінізму, їй відповідає образ світобудови як годинникового механізму. З некласичної наукою пов'язана парадигма відносності, дискретності, квантування, ймовірно, додатковості.

Постнекласичної стадії відповідає парадигма становлення і самоорганізації. Основні риси нового (постнекласичного) образу науки виражаються синергетикою, що вивчає загальні принципи процесів самоорганізації, що протікають в системах самої різної природи (фізичних, біологічних, технічних, соціальних та ін.) Орієнтація на "синергетичне рух" - це орієнтація на історичний час, системність (цілісність) і розвиток як найважливіші характеристики буття.

При цьому зміну класичного образу науки некласичним, а останнього - постнекласичні не можна розуміти спрощено у тому сенсі, що кожен новий етап призводить до повного зникнення уявлень і методологічних установок попереднього етапу. Навпаки, між ними існує спадкоємність. У наявності "закон субординації": кожна з попередніх стадій входить в перетвореному, модернізованому вигляді в наступну. Некласична наука зовсім не знищила класичну, а тільки обмежила сферу її дії. Наприклад, при вирішенні ряду задач небесної механіки не було потрібно залучати принципи квантової механіки, а достатньо було обмежитися класичними нормативами дослідження.

Слід мати на увазі, що історію науки можна розділити і з інших підстав. Так, з точки зору співвідношення таких прийомів пізнання, як аналіз і синтез (знову ж таки на матеріалі природничих наук), можна виділити дві великі стадії:

I. Аналітична, куди входить - за попередньою періодизації - класичне і некласична природознавство. Причому в останньому йде постійне і неухильне наростання "синтетичної тенденції". Особливості цієї стадії: безперервна диференціація наук; явна перевага емпіричних знань над теоретичними; акцентування уваги перш за все на самих досліджуваних предметах, а не на їх зміни, перетвореннях, перетвореннях; розгляд природи, переважно незмінною, поза розвитку, поза взаємозв'язку її явищ.

II. Синтетична, інтегративна стадія, яка практично збігається з постнекласичною природознавством. Ясно, що суворих меж між названими стадіями провести неможливо: по-перше, глобальною тенденцією є посилення синтетичної парадигми, по-друге, завжди має місце взаємодія обох тенденцій при перевазі одного з них. Характерною особливістю інтегративної стадії є виникнення (почалося вже, принаймні, з другої половини попередньої стадії) міждисциплінарних проблем і відповідних "стикових" наукових дисциплін, таких як фізхімії, біофізика, біохімія, психофізики, геохімія та ін Тому в сучасному природознавстві вже немає жодної науки "у рафінованому чистому вигляді" і йде процес побудови цілісної науки про природу і єдиної науки про всю дійсності в цілому.

Розвиток класичної науки

З перших двох глобальних революцій у розвитку наукових знань, що відбувалися в XVI-XVII ст., Які створили принципово нове у порівнянні з античністю і середньовіччям розуміння світу, і почалася класична наука, що ознаменувала генезис науки як такої, як цілісного триєдності, тобто особливої системи знання, своєрідного духовного феномену та соціального інституту.

Закріплення самостійного статусу науки в XVI-XVII ст було пов'язано з діяльністю цілої плеяди великих учених. Саме до цього часу математика стає універсальною мовою науки, базисом аналітичних досліджень (Р. Декарт), а центральне місце починають займати методології, засновані на дослідному встановленні відносин між фактами і надалі їх узагальненні індуктивними методами (Ф. Бекон). Вихідним пунктом формується класичної науки стала геліоцентрична система світу (Н. Коперник). Той переворот, який здійснив в астрономії польський астроном Микола Коперник (1473-1543), мав величезне значення для розвитку науки та філософії і їх відділення один від одного. У рік своєї смерті він публікує працю "Про обертання небесних тіл", в якому як постулату стверджує, що всі небесні тіла є сферами, що обертаються по кругових орбітах навколо Сонця, що сидить на царському престолі, і керуючого всіма світилами.

У цій геліоцентричної концепції сформульовано нове світорозуміння, згідно яким Земля -одна з планет, що рухається по круговій орбіті навколо Сонця. Здійснюючи звернення навколо Сонця, вона обертається і навколо своєї осі. Уявні рухи планет належать не їм, а Землі і через її рух можна пояснити їх нерівномірності. Ідея руху як природної властивості небесних і земних тіл - найцінніше досягнення концепції Коперника. Крім того, їм висловлена думка про те, що рух тіл підпорядковане деяким загальним закономірностям. Але він був переконаний в кінцівки світобудови і вважав, що Всесвіт десь закінчується нерухомої твердої сферою, на якій закріплені нерухомі зірки.

Переконання Коперника в обмеженості Всесвіту твердої сферою було спростовано датським астрономом Тихо Браге (1546-1601), який зумів розрахувати орбіту комети, що проходила поблизу планети Венера. Відповідно до його розрахунків, виходило, що ця комета повинна була натрапити на тверду поверхню сфери, якби та існувала, чого не відбулося.

З Галілея починається розгляд проблеми руху, що лежить в основі класичної науки. До нього панувало уявлення про рух, сформований ще Аристотелем, згідно з якою воно відбувається, якщо існує сила, яка веде тіло в рух, нема сили, що діє на тіло, немає і руху тіла. Крім того, щоб останнє тривало, необхідно опір, іншими словами, в порожнечі рух неможливо, так як в ній немає нічого, що надавало б опір.

Галілей припустив, що, коли припустити існування абсолютно горизонтальної поверхні, прибрати тертя, то рух тіла буде продовжуватися. У цьому припущенні укладено закон інерції, сформульований пізніше І. Ньютоном. Галілей був одним з перших мислителів, хто показав, що безпосереднє дані досвіду не є вихідним матеріалом пізнання, що вони завжди мають потребу у певних теоретичних передумовах, іншими словами, досвід "теоретично навантажений".

Ідеї закону інерції і застосований Галілеєм метод заклали основи класичної фізики. До його науковим досягненням належать: встановлення того, що швидкість вільного падіння тіла не залежить від його маси, а пройдений шлях пропорційний квадрату часу падіння; створення теорії параболічного руху, теорії міцності та опору матеріалів, створення телескопа, відкриття закону коливання маятника, експериментальне встановлення того , що повітря має вагу. В області астрономічних досліджень Галілей обгрунтував геліоцентричну систему Коперника в роботі "Діалог про дві системи світу - птолемеевскую і Коперникової", доповнивши її своїми відкриттями, що Сонце обертається навколо своєї осі, що на його поверхні є плями, виявив у Юпітера 4 супутники (зараз їх відомо 13), що Чумацький шлях складається із зірок.

Принцип відносності Галілея, перетворення Галілея, принцип інерції і інші поняття безпосередньо увійшли до механіку Ньютона, з якої й почалося класичне природознавство. Нарешті, не можна не відзначити важливість створення величезного обсягу експериментальної інформації, накопиченої до XVII століття, особливо в області астрономії, а також попередньої емпіричної обробки цієї інформації.

Початок першого - класичного - періоду в історії науки зазвичай пов'язують з ім'ям І. Ньютона. Великий внесок Ньютона і в математику, і в оптику, проте, фундаментом класичного природознавства стала створена ним механіка, яка не тільки навела порядок у величезному емпіричному матеріалі, накопиченому багатьма поколіннями вчених, але і дала в руки людей потужний інструмент однозначного прогнозу майбутнього в широкій області об'єктів і явищ природи. Причини переміщення тіл у просторі, закономірності цих переміщень, способи їх адекватного опису завжди були в центрі уваги людини, так як безпосередньо стосувалися найбільш близькою релігійній свідомості області природознавства, а саме - руху небесних тіл. Пошук закономірностей цих рухів був для людини не стільки пов'язаний із задоволенням наукової допитливості, скільки переслідував глибоку релігійно-філософську мету: пізнати сенс буття. Тому таке значення в усі часи приділялася астрономічними спостереженнями, ретельної фіксації найдрібніших подробиць у поведінці небесних тіл, інтерпретації повторюваних подій.

Одним з найбільших досягнень на цьому поприщі стали емпіричні закони І. Кеплера, які переконливо показали існування порядку в русі планет Сонячної системи. Вирішальний же крок у розумінні причин цього порядку був зроблений І. Ньютоном. Створена ним класична механіка в надзвичайно лаконічній формі узагальнила весь попередній досвід людства у вивченні рухів. Виявилося, що все різноманіття переміщень макроскопічних тіл у просторі може бути описане всього лише двома законами: законом інерції (F = ma) та законом всесвітнього тяжіння (F = Gm1m2 / r2). І не лише закони Кеплера, пов'язані з Сонячній системі, виявилися наслідком законів Ньютона, а й усі спостережувані людиною в природних умовах переміщення тіл стали доступними аналітичного розрахунку. Точність, з якою такі розрахунки дозволяли робити прогнози, задовольняли будь-які запити. Найсильніше враження на людей справило виявлення в 1846 році раніше невідомої планети Нептун, положення якої було розраховано заздалегідь на підставі рівнянь Ньютона (Адамс і Левер'є).

У Новий час склалася механічна картина світу, яка стверджує: весь Всесвіт - сукупність великої кількості незмінних і неподільних частинок, що переміщаються в абсолютному просторі і часі, пов'язаних силами тяжіння, підпорядкованих законами класичної механіки; природа виступає в ролі простої машини, частини якої жорстко детерміновані; всі процеси в ній зведені до механічних.

Механічна картина світу зіграла багато в чому позитивну роль, давши природничого розуміння багатьох явищ природи. Таких уявлень дотримувалися практично всі видатні мислителі XVII ст. - Галілей, Ньютон, Лейбніц, Декарт. Для їх творчості характерно побудова цілісної картини світобудови. Ученими не просто ставилися окремі досліди, вони створювали натурфілософські системи, в яких співвідносили отримані дослідним шляхом знання з існуючою картиною світу, вносячи в останню необхідні зміни. Без звернення до фундаментальним науковим підставах вважалося неможливим дати повне пояснення приватним фізичних явищ. Саме з цих позицій починало формуватися теоретичне природознавство, і в першу чергу - фізика.

В основі механістичної картини світу лежить метафізичний підхід до досліджуваних явищ природи як не пов'язаних між собою, незмінним і не розвиваються.

До середини XIX століття авторитет класичної механіки зріс настільки, що вона стала вважатися еталоном наукового підходу в природознавстві. Широта охоплення явищ природи, однозначна визначеність (детермінізм) висновків, характерні для механіки Ньютона, були настільки переконливі, що сформувалося своєрідне світогляд, відповідно до якого механістичний підхід слід застосовувати до всіх явищ природи, включаючи фізіологічні і соціальні, і що треба тільки визначити початкові умови, щоб простежити еволюцію природи в усьому її різноманітті. Це світогляд часто називають "детермінізмом Лапласа", в пам'ять про великого французькому вченому П-С. Лапласа, який зробив великий внесок у небесну механіку, фізику і математику.

Дуже образно про це сказав сам Лаплас: "Розум, якому були б відомі для будь-якого моменту часу всі сили, одушевляють природу, обняв би в одній формулі рух найбільших тіл Всесвіту нарівні з рухом атомів. І майбутнє, також як і минуле постало б перед його очима ".

Однак, ця програма - зведення всіх природних явищ до механічного руху під дією сил - виявилася не реалізованої, перш за все, через проблеми з описом світлових, електричних і магнітних явищ. У другій половині XIX століття стало ясно, що матеріальний світ не зводиться тільки до механічних переміщенням речовини. Ще однією формою існування матерії було визнано електромагнітне поле, найбільш повну теорію, що її Він створив Дж.К. Максвелл.

Після цього, в кінці XIX ст., Більшість вчених вважали, що створення повної і остаточної природничо-наукової картини світу практично завершено. Всі явища природи, відповідно з цією картиною світу, є наслідком електромагнітних і гравітаційних взаємодій між зарядами і масами, які призводять до однозначного, повністю певного початковими умовами поведінки тіл (концепція детермінізму). Критеріями істинності в такій картині світу є, з одного боку, експеримент ("практика - критерій істини"), а з іншого боку - однозначний логічний висновок (з XVII століття, як правило, математичний) з більш загальних посилок (дедукція). Відзначимо тут також, що одним з головних методологічних принципів класичного природознавства була незалежність об'єктивних процесів в природі від суб'єкта пізнання, відокремленість об'єкта від засобів пізнання.

Подальший розвиток науки вносить суттєві відхилення від класичних її канонів.

Некласична наука

Підриву класичних уявлень в природознавстві сприяли деякі ідеї, які зародилися ще в середині XIX століття, коли класична наука перебувала в зеніті слави. Серед цих перших некласичних ідей, в першу чергу, слід зазначити еволюційну теорію Ч. Дарвіна. Як відомо, відповідно до цієї теорії біологічні процеси в природі протікають складним, незворотнім, зигзагоподібним шляхом, який на індивідуальному рівні абсолютно непередбачуваний. Явно не вписувалися в рамки класичного детермінізму і перші спроби Дж. Максвелла і Л. Больцмана застосувати ймовірнісно-статистичні методи до дослідження теплових явищ. Г. Лоренц, А. Пуанкаре та Г. Мінковський ще наприкінці XIX століття почали розвивати ідеї релятивізму, піддаючи критиці усталені уявлення про абсолютний характер простору і часу. Ці та інші революційні з точки зору класичної науки ідеї привели на самому початку XX століття до кризи природознавства, корінний переоцінці цінностей, що дісталися від класичної спадщини.

Наукова революція, що ознаменувала перехід до некласичного етапу в історії природознавства, в першу чергу, пов'язана з іменами двох великих учених XX століття - М. Планком і А. Ейнштейном. Перший ввів у науку уявлення про кванти електромагнітного поля, але по істині революційний переворот у фізичній картині світу зробив великий фізик-теоретик А. Ейнштейн (1879-1955), який створив спеціальну (1905) і загальну (1916) теорію відносності.

Як ми пам'ятаємо з попереднього розділу, в механіці Ньютона існують дві абсолютні величини - простір і час. Простір незмінно і не пов'язано з матерією. Час - абсолютно і ніяк не пов'язане ні з простором, ні з матерією. Ейнштейн відкидає ці положення, вважаючи, що простір і час органічно пов'язані з матерією і між собою. Тим самим завданням теорії відносності стає визначення законів чотиривимірного простору, де четверта координата - час. Ейнштейн, приступаючи до розробки своєї теорії, прийняв у якості вихідних два положення: швидкість світла у вакуумі незмінна і однакова для всіх системах, що рухаються прямолінійно і рівномірно один щодо одного, і для усіх інерційних систем всі закони природи однакові, а поняття абсолютної швидкості втрачає значення , так як немає можливості її знайти.

Крім того, він побудував математичну теорію броунівського руху, розробив квантову концепцію світла, а за відкриття фотоефекту в 1921р. йому була присуджена Нобелівська премія, дав фізичне тлумачення геометрії М. М. Лобачевського (1792-1856).

Буквально протягом першої чверті століття був повністю перебудований весь фундамент природознавства, який в цілому залишається досить міцним і в даний час.

Що ж принципово нового в розумінні природи принесло з собою некласична природознавство?

1. Перш за все, слід мати на увазі, що вирішальні кроки в становленні нових уявлень були зроблені в галузі атомної та субатомній фізики, де людина потрапила в абсолютно нову пізнавальну ситуацію. Ті поняття (положення в просторі, швидкість, сила, траєкторія руху тощо), які з успіхом працювали при поясненні поведінки макроскопічних природних тіл, виявилися неадекватними і, отже, непридатними для відображення явищ мікросвіту. І причина цього полягала в тому, що дослідник безпосередньо мав справу не з мікрооб'єктами самими по собі, як він до цього звик в рамках уявлень класичної науки, а лише з "проекціями" мікрооб'єктів на макроскопічні "прилади". У зв'язку з цим у теоретичний апарат природознавства були введені поняття, які не є спостерігаються в експерименті величинами, а лише дозволяють визначити ймовірність того, що відповідні спостережувані величини будуть мати ті чи інші значення в тих чи інших ситуаціях. Більш того, ці неспостережний теоретичні об'єкти (наприклад, y - функція Шредінгера в квантовій механіці або кварки в сучасній теорії адронів) стають ядром природничонаукових уявлень, саме для них записуються базові співвідношення теорії.

2. Другою особливістю некласичного природознавства є переважання ж до згаданого ймовірнісно-статистичного підходу до природних явищ та об'єктів, що фактично означає відмову від концепції детермінізму. Перехід до статистичного опису руху індивідуальних мікрооб'єктів було, напевно, самим драматичним моментом в історії науки, бо навіть основоположники нової фізики так і не змогли змиритися з онтологічною природою такого опису ("Бог не грає в кості", - говорив А. Ейнштейн), вважаючи його лише тимчасовим, проміжним етапом природознавства.

3. Далеко за рамки природознавства вийшла сформульована Н. Бором і стала основою в некласичної фізики ідея додатковості. Відповідно до цього принципу, отримання експериментальної інформації про одні фізичних величинах, що описують мікрооб'єкт, неминуче пов'язане з втратою інформації про деяких інших величинах, додаткових до перших. Такими взаємно додатковими величинами є, наприклад, координати та імпульси, кінетична і потенційна енергія, напруженість електромагнітного поля і число фотонів і т.п. Таким чином, з точки зору некласичного природознавства неможливо не тільки однозначне, але і всеосяжне передбачення поведінки всіх фізичних параметрів, що характеризують динаміку мікрооб'єктів.

4. Для некласичного природознавства характерно об'єднання протилежних класичних понять і категорій. Наприклад, у сучасній науці ідеї безперервності і дискретності вже не є взаємовиключними, а можуть бути застосовані до одного й того ж об'єкту, зокрема, до фізичного поля або до мікрочастинок (корпускулярно-хвильовий дуалізм). Іншим прикладом може служити відносність одночасності: події, одночасні в одній системі відліку, виявляються неодночасно в іншій системі відліку, що рухається щодо першої.

5. Сталася в некласичній науці і переоцінка ролі досвіду і теоретичного мислення в русі до нових результатів. Перш за все, була зафіксована і усвідомлена парадоксальність нових рішень з точки зору "здорового глузду". У класичній науці такого різкого розбіжності науки зі здоровим глуздом не було. Основним засобом руху до нового знання стало не його побудова знизу, відштовхуючись від фактичної, емпіричної сторони справи, а зверху. Явна перевага методу математичної гіпотези, ускладнення математичної символіки все частіше стали виступати засобами створення нових теоретичних конструкцій, зв'язок яких з досвідом виявляється не прямий і не тривіальний.

Як реакція на кризу механістичного природознавства і як опозиція класичному раціоналізму в кінці XIX ст. виникає напрям, представлене В. Дільтея, Ф. Ніцше, Г. Зіммель, А. Бергсоном, О. Шпенглером та ін, - "філософія життя". Тут життя розуміється як первинна реальність, цілісний органічний процес, для пізнання якої неприйнятні методи наукового пізнання, а можливі лише внераціональний способи - інтуїція, розуміння, вживання, вчувствованіе та ін

Представники баденською школи неокантіанства В. Віндельбанд (1848-1915) і Г. Ріккерт (1863-1936) вважали, що "науки про дух" і природничі науки, насамперед, розрізняються за методом. Перші (ідіографіческіх науки) описують неповторні, індивідуальні події, процеси, ситуації, другі (номотетический), абстрагуючись від несуттєвого, індивідуального, виявляють спільне, регулярне, закономірне в досліджуваних явищах.

Зазнавши на собі сильний вплив В. Віндельбанда і Г. Ріккерта німецький соціолог, історик, економіст Макс Вебер (1864-1920) не розділяє різко природні та соціальні науки, а підкреслює їх єдність і деякі загальні риси. Істотна серед них та, що вони вимагають "ясних понять", знання законів і принципів мислення, вкрай необхідних в будь-яких науках. Соціологія взагалі для нього наука "номотетический", яка будує свою систему понять на тих же підставах, що й природничі науки - для встановлення загальних законів соціального життя, але з урахуванням її своєрідності.

Предметом соціального пізнання для Вебера є "культурно-значуща індивідуальна дійсність". Соціальні науки прагнуть зрозуміти її генетично, конкретно-історично, не тільки яка вона сьогодні, а й чому вона склалася такий, а не інший. У цих науках виявляються закономірно повторювані причинні зв'язки, але з акцентом на індивідуальне, одиничне, культурно-значуще. У них переважає якісний аспект дослідження над кількісним, встановлюються імовірнісні закони, виходячи з яких пояснюються індивідуальні події. Мета соціальних наук - пізнання життєвих явищ у їх культурному значенні. Система цінностей вченого має регулятивний характер, визначаючи вибір ним предмета дослідження, застосовуваних методів, способів утворення понять.

Вебер віддає перевагу причинному поясненню порівняно із законом. Для нього знання законів не мета, а засіб дослідження, яке полегшує зведення культурних явищ до їх конкретних причин, тому закони застосовні настільки, наскільки вони сприяють пізнанню індивідуальних зв'язків. Особливе значення для нього має розуміння як своєрідний спосіб осягнення соціальних явищ і процесів. Розуміння відрізняється від пояснення в природничих науках, основним змістом якого є підведення одиничного під загальне. Але результат розуміння не є остаточний результат дослідження, це лише високого ступеня ймовірності гіпотеза, яка для того, щоб стати науковим положенням, повинна бути верифікована об'єктивними науковими методами.

Як своєрідний інструмент пізнання і як критерій зрілості науки Вебер розглядає оволодіння ідеальним типом. Ідеальний тип - це раціональна теоретична схема, яка не виводиться з емпіричної реальності безпосередньо, а подумки конструюється, щоб полегшити пояснення "неозорого різноманіття" соціальних явищ. Мислитель розмежовує соціологічний та історичний ідеальні типи. За допомогою перших науковець "шукає загальні правила подій", за допомогою других - прагне до каузального аналізу індивідуальних, важливих в культурному відношенні дій, намагається знайти генетичні зв'язки. Вебер виступає за сувору об'єктивність в соціальному пізнанні, так як вносити особисті мотиви в проведене дослідження суперечить сутності науки. У цьому зв'язку можна розкрити протиріччя: з одного боку, за Вебером, вчений, політик не може не враховувати свої суб'єктивні інтереси і пристрасті, з іншого боку, їх треба повністю відкидати для чистоти дослідження.

Починаючи з Вебера намічається тенденція на зближення природничих і гуманітарних наук, що є характерною рисою постнекласичного розвитку науки.

Постнекласична наука

Постнекласична наука формується в 70-х роках XX ст. Цьому сприяють революція в зберіганні та отриманні знань (комп'ютеризація науки), неможливість вирішити ряд наукових задач без комплексного використання знань різних наукових дисциплін, без урахування місця і ролі людини у досліджуваних системах. Так, в цей час розвиваються генні технології, засновані на методах молекулярної біології і генетики, які спрямовані на конструювання нових, раніше в природі не існували генів. На їх основі, вже на перших етапах дослідження, були отримані штучним шляхом інсулін, інтерферон і т.д. Основна мета генних технологій - видозміна ДНК. Робота в цьому напрямі привела до розробки методів аналізу генів та геномів, а також їх синтезу, тобто конструювання нових генетично модифікованих організмів. Розроблено принципово новий метод, який призвів до бурхливого розвитку мікробіології - клонування.

Внесення еволюційних ідей в область хімічних досліджень призвело до формування нового наукового напрямку - еволюційної хімії. Так, на основі її відкриттів, зокрема розробки концепції саморозвитку відкритих каталітичних систем, стало можливим пояснення самовільного (без втручання людини) сходження від нижчих хімічних систем до вищих.

Намітилося ще більше посилення математизації природознавства, що спричинило збільшення рівня його абстрактності і складності.

Природознавство кінця XX століття характеризується низкою специфічних рис, які дозволяють говорити про вже почався повороті до нового етапу його розвитку. Цей етап, що отримав назву постнекласичного (або неонеклассіческого), був викликаний не стільки проблемами фізики "переднього краю" (мікросвіт, космос), скільки гострою необхідністю зрозуміти складні економічні, соціально-політичні, суспільні процеси, ініційовані науково-технічним прогресом. З огляду на те, що наслідки цього прогресу виявилися далеко не однозначними, більше того, почали загрожувати людству (ядерна, екологічна катастрофа, деградація культури і людської психіки), потрібна науково обгрунтована реакція суспільства на ці негативні наслідки.

Для виконання цього соціального "замовлення", наука повинна була перейти до вивчення великих і дуже складних систем, якими є людина, біосфера, суспільство і т.п. Для аналізу таких систем ученим довелося відмовитися від аналітичного підходу до досліджуваних об'єктів, заснованого на все більшій і більшій "зануренні" в глиб його структури. Основними методами дослідження стають синтетичні методи, концентрують увагу на специфічних особливостях поведінки складних саморозвиваються, пронизаних численними нелінійними зворотними зв'язками між підсистемами. Саме ці зворотні зв'язки обумовлюють індивідуальну неповторність еволюції складних систем. Одним з перших застосував такий синтетичний метод основоположник кібернетики Н. Вінер. Розвитку системного підходу та його застосування до складноструктурованих об'єктів призвело, врешті-решт, до створення нового напряму в природознавстві - синергетики, в основу якої були покладені роботи Германа Хакена, Іллі Пригожина та інших. Синергетика вивчає поведінку здатних до самоорганізації складних систем, що знаходяться далеко від стану теплової рівноваги і інтенсивно обмінюються енергією з навколишнім середовищем. За певних умов поведінку таких систем різко відрізняється від поведінки звичайних фізичних об'єктів, що вивчаються в рівноважної термодинаміки. Зокрема, такі складні системи починають розвиватися в напрямку ускладнення своєї структури, причому "траєкторії" такого розвитку можуть роздвоюватися (у точках біфуркації), внаслідок чого розвиток системи стає непередбачуваним, залежних від власної передісторії.

Якщо класична і некласична наука займалася в основному вивченням безперервно протікають процесів, досить плавних переходів між станами розглянутих об'єктів, то постнекласична наука починає в першу чергу цікавитися питаннями виникнення нових якостей, пов'язаних з переходом на більш високі рівні структурної організації. У зв'язку з цим можна говорити про поворот від науки "існуючого" до науки "виникає", повороті від "буття" до "становленню". Еволюційна наука поступово переходить від індуктивно-емпіричного до дедуктивно-теоретичного рівня пізнання.

По-новому на етапі становлення постнекласичної науки зазвучали ідеї В.І. Вернадського про біосферу та ноосферу, висловлені ним ще в 20-х роках XX ст., Що розглядаються нині як природно-наукове обгрунтування принципу універсального еволюціонізму.

Вернадський стверджує, що закономірним етапом досить тривалої еволюції розвитку матерії є біосфера - цілісна система, яка має високий ступінь самоорганізації та здатністю до еволюції. Це особливе геологічне тіло, структура і функції якого визначаються специфічними особливостями Землі і космосу. Біосфера є системою, що самоорганізується, чиє функціонування обумовлено "існуванням в ній живої речовини - сукупності живих організмів, в ній живуть. Біосфера - жива динамічна система, що знаходиться у розвитку, що здійснюється під впливом внутрішніх структурних компонентів її, а також під впливом все зростаючих антропогенних факторів. Завдяки останнім зростає могутність людини, в результаті діяльності якого відбуваються зміни структури біосфери. Під впливом наукової думки людини і людської праці вона переходить у новий стан - ноосферу. У концепції Вернадського показано, що життя являє собою цілісний еволюційний процес (фізичний, геохімічний, біологічний) , що входить у космічну еволюцію.

Таким чином, в постнекласичній науці затверджується парадигма цілісності, згідно з якою світобудову, біосфера, ноосфера, суспільство, людина і т.д. являють собою єдину цілісність. І проявом цієї цілісності є те, що людина знаходиться не поза досліджуваного об'єкта, а всередині нього, вона лише частина, пізнаються ціле. І, як наслідок такого підходу, ми спостерігаємо зближення природничих та суспільних наук, при якому ідеї і принципи сучасного природознавства все ширше впроваджуються в гуманітарні науки, причому має місце і зворотний процес. Так, освоєння наукою саморозвиваються "человекоразмерних" систем стирає раніше нездоланні кордону між методологіями природознавства і соціального пізнання. І центром цього злиття, зближення є людина.

Концепція відкритої раціональності, що розвивається в постнекласичній науці, висловилася, зокрема, в тому, що європейська наука кінця XX - початку XXI ст. стала орієнтуватися і на східне мислення. Без цього, можливо, немислима сучасна концепція природи.

Центральною ідеєю концепції глобального еволюціонізму є ідея (принцип) коеволюції, тобто сполученого, взаємообумовлені зміни систем, або частин всередині цілого. Виник в області біології при вивченні спільної еволюції різних біологічних видів, їх структур та рівнів організації поняття коеволюції сьогодні характеризує кореляцію еволюційних змін як матеріальних, так і ідеальних систем, що розвиваються. Уявлення про коеволюційний процесах, що пронизують усі сфери буття - природу, суспільство, людину, культуру, науку, філософію і т.д., - ставить завдання ще більш тісної взаємодії природничо-наукового і гуманітарного знання для виявлення механізмів цих процесів.

Ідея синтезу знань, створення загальнонаукової картини світу стає основоположною на етапі постнекласичного розвитку науки. Однією з досить вдалих спроб створити сучасну загальнонаукову картину світу на основі ідей глобального еволюціонізму є концепція Е. Янча. Еволюція представляється йому цілісним процесом, складовими частинами якого є фізико-хімічний, біологічний, соціальний, екологічний, соціально-культурний процеси. На кожному рівні виявляються специфічні його особливості.

Джерелом космічної еволюції Е. Янч називає порушення симетрії, що виражається в перевазі речовини над антиречовиною, що спричинило виникнення різного роду сил - гравітаційних, електромагнітних, сильних, слабких. На наступному етапі еволюції виникає життя - "тонка сверхструктурірованная фізична реальність", ускладнення якої призводить до коеволюції організмів та екосистем, у результаті чого згодом відбувається соціальна еволюція, при якій виникає специфічна властивість, пов'язане з розумовою діяльністю. Тим самим Е. Янч включає в самоорганізується Всесвіт людини, надавши глобальної еволюції гуманістичний зміст.

Становлення постнекласичної науки не призводить до знищення методів і пізнавальних установок класичного і некласичного дослідження. Вони будуть продовжувати використовуватися у відповідних їм пізнавальних ситуаціях, постнекласична наука лише чіткіше визначить область їх застосування.

Однак особливість сучасного природознавства полягає не тільки у формуванні єдиного погляду на процеси у природі. Змінюється роль природознавства і науки в цілому. "Планетарні" можливості людини зараз такі, що процес пізнання природи вже не можна вважати актом "безпристрасного" спостереження за чимось зовнішнім по відношенню до спостерігача. У зв'язку з цим вперше за всю історію людства постає питання про "ціну" знання, яка не повинна бути настільки "високою", щоб отримане знання призвело б людський рід до загибелі. Іншими словами, "істина" перестає бути самодостатньою категорією науки ("Не шукай в науці тільки істину і не користуйся нею на зло або заради користі", - говорив академік Д. С. Лихачов). Якщо апофеозом класичної та некласичної науки була законосообразности істина і раціональним вважалося тільки те, що веде до неї, то в постнекласичній науці виникає нова ідеологія раціональності: раціонально те, що веде до виживання. Таку ідеологію можна було б назвати гуманітарною антропоморфізмом.

Історія природознавства як зміна наукових парадигм

Аж до останнього часу розвиток науки зазвичай розглядалося як поступовий процес накопичення знань, при якому факти, теорії, методи досліджень складаються у все зростаючій запас досягнень. Однак, те, що далеко не все з минулого науки витримує випробування часом і зберігає актуальність, свідчить не стільки про монотонному накопиченні, скільки про постійне переосмисленні накопичуваної інформації, ревізії досягнутих результатів, зміні пріоритетів і напрямів наукового пошуку. Розуміння цього призвело на початку 60-х років нашого століття до появи нового підходу до питання про сутність і закономірності прогресу в науці, який базується на уявленні про стрибкоподібної зміні основних концептуальних схем, моделей постановки проблем та їх рішень - того, що зазвичай розуміють під терміном парадигма. Автор цього підходу, американський історик і філософ Т. Кун, вперше звернув увагу на чергування певних фаз пізнавальної активності, які характерні як для вузьких областей знання, так і для цілих напряму в науці. Велика частина історичного часу доводиться, на його думку, на період "нормальної" науки, яка є найвищою мірою кумулятивний (накопичувальний) процес, спрямований на постійне розширення наукового знання та його уточнення в рамках загальноприйнятої парадигми. Образно висловлюючись, на цьому етапі природу як ніби намагаються "втиснути" в парадигму як у заздалегідь збиту і досить тісний "коробку". Іншими словами, парадигма є для "нормальної" науки і критерієм істини, і критерієм науковості, і критерієм значимості, відповідно до якого визначаються пріоритетні напрямки досліджень. Все, що не вписується в парадигму, оголошується ненауковим і не заслуговує на увагу членів наукового співтовариства. В якості прикладів можна згадати корпускулярну парадигму в ньютонівської оптиці (світло - потік частинок) і згодом змінила її хвильову парадигму в класичній теорії електромагнетизму (світло - хвиля).

У міру поглиблення і розширення фронту наукових досліджень у рамках "нормальної" науки, вдосконалення наукових засобів і методів, у полі зору вчених все частіше потрапляють факти, які не вписуються у загальноприйняту парадигму. Якщо на початку ці факти ("аномалії") після спроб "прив'язати" їх до парадигми, оголошуються неактуальними (іноді їх навіть позбавляють статусу науковості), то після того, як інформація про "аномаліях" набирає "критичну масу", відбувається наукова революція, супроводжується не просто уточненням або переосмисленням старої парадигми, а переходом на нову парадигму, для якої характерний принципово новий погляд на природу. У цьому сенсі, наприклад, ньютонівська маса m0 не є просто граничним значенням релятивістської маси m = m0 /, при v ® 0, як про це пишуть у підручниках фізики. Набагато важливіше те, що ньютонівська механіка побудована на концепції постійної маси тіл, у той час як у ейнштейнівської теорії відносності маса тіла змінюється при зміні швидкості руху.

Таким чином, в результаті наукової революції відбувається не стільки стрибок на більш високий рівень знання (хоча і це має місце), скільки перебудова самих поглядів на проблему, "реструктуризація" наукової інформації. Після цього знову настає кумулятивний період "нормальної" науки, але вже в рамках нової парадигми.

Описаний процес дуже нагадує еволюцію в часі складних систем, що самоорганізуються, що знаходяться далеко від стану теплової рівноваги, які вивчаються синергетикою. Поведінка таких систем також характеризується періодом "накопичення" нестійкостей, в результаті чого в певні моменти (точки біфуркацій) відбувається стрибкоподібне, "катастрофічна" зміна структури, причому яка з можливих структур реалізується - передбачити неможливо.

Слід зазначити, що розглянутий підхід до динаміки наукового знання поки ще перебуває в стадії розвитку і має чимало критиків. Зокрема, до цих пір немає єдиної думки про те, з якого "мінімального" рівня (наука в цілому, розділи науки, галузі знання, окремі наукові проблеми) доречно вводити поняття парадигми. Наприклад, чи відноситься флогістону і киснева теорія горіння до різних хіміко-фізичних концепціям або ж ці теорії належать до різних парадигм (як вважає Т. Кун).

Так чи інакше, одна з існуючих точок зору полягає в гранично широкому тлумаченні терміна парадигма як концептуального та методологічного базису науки. Відповідно з цією точкою зору за всю історію природознавства існували дві глобальні концептуально-методологічні конструкції, дві парадигми: ньютонівська і еволюційна. Відповідно до першої природа в цілому якісно не розвивається, а всі зміни пов'язані лише з кількісними характеристиками існуючих матеріальних зв'язків. Найбільш категорично ньютонівська парадигма виявляє себе в динамічних теоріях, що описують однозначне, суворо визначений початковими умовами поведінку об'єктів. Але навіть у статистичних теоріях, де опис динаміки поведінки носить імовірнісний характер, однозначність і визначеність у поведінці розглянутих об'єктів залишається, правда, належить вона вже не до самих об'єктів, а до середніх значень, середнім відхиленням та іншими параметрами, що описує випадкові величини. Очевидно, аж до теперішнього часу ньютонівська парадигма була характерна для фізики, хімії та інших розділів природознавства, що вивчають фундаментальні явища в порівняно нізкоорганізованних структурах.

Інший підхід до явищ природи характерний для еволюційної парадигми. Відповідно до неї динаміка процесів у природі має непередбачуваний, унікальний характер. Це, звичайно, не виключає існування певних закономірностей поведінки, але ці закономірності виявляються швидше як тенденції розвитку, ніж як однозначна залежність від початкових умов. Крім того, відповідно до еволюційної парадигмою зміни в природі можуть призводити до появи якісно нових об'єктів (наприклад, народження зірки з газопилової хмари або народження людини), що володіють властивостями, які повністю були відсутні у структурних одиниць, що утворюють ці об'єкти. Така поведінка, в першу чергу, характерно для космічних, біологічних, соціальних процесів.

Можна сказати, що ньютонівська парадигма сприймає природу як "світ існуючий", а еволюційна парадигма - як "світ виникає". Якщо ще зовсім недавно здавалося, що тільки ньютонівська парадигма задовольняє критеріям науковості, то зараз можна з упевненістю сказати, що еволюційна парадигма є настільки ж фундаментальним поглядом на матеріальний світ.

Висновок

Наука займає своє гідне місце як сфера людської діяльності, найголовнішою функцією якої є вироблення і систематизація об'єктивних знань про дійсність. Вона є одна з форм суспільної свідомості, спрямована на предметне осягнення світу, передбачає отримання нового знання. Мета науки завжди була пов'язана з описом, поясненням і прогнозом процесів і явищ дійсності на основі відкритих нею законів. Система наук умовно ділиться на природні, суспільні й технічні. Вважається, що обсяг наукової діяльності, зростання наукової інформації, відкриттів, числа наукових працівників подвоюється в середньому приблизно кожні 5-10 років. А в розвитку науки чергуються нормальні і революційні періоди, так звані наукові революції, що призводять до зміни її структури, принципів пізнання, категорій, методів та форм організації.

Одна з найбільш цікавих проблем зовнішньої історії полягає в тому, щоб уточнити психологічні і, звичайно, соціальні умови, необхідні (але, звичайно, завжди недостатні) для наукового прогресу, однак у самому формулюванні цієї "зовнішньої" проблеми повинна приймати участь деяка методологічна теорія, деякий визначення науки. Історія науки є історія подій, обраних і інтерпретованих деяких нормативних чином. І якщо це так, то проблема оцінки конкуруючих логік наукового дослідження і, отже, конкуруючих реконструкцій історії - проблема, на яку до цього часу не звертали уваги, - набуває першочергового значення.

Завданням філософії науки було визначити принципи раціонального дослідного поведінки, принципу спираючись на які, можна придбати якісь знання про всю дійсності; дати науці теоретичну основу для раціональних дій. Однак замість цього філософія науки відкрила дослідникам нові труднощі та обмеження наукових знань.

Використана література

наука некласичний природознавство

1. Історія науки Кохановський В.П., Золотухіна Є.В., Лешкевіч Т.Г., Фатхі Т.Б. Філософія для аспірантів: Навчальний посібник. Вид. 2-е - Ростов н / Д: "Фенікс", 2003. - 448 с.

2. Стьопін В.С. З 79 Філософія науки. Загальні проблеми: підручник для аспірантів і здобувачів наукового ступеня кандидата наук / В.С. Стьопін. - М.: Гардаріки, 2006. - 384с.

3. Лешкевіч Т.Г. «Філософія науки: традиції та новації» М.: ПРІОР, 2001

4. Спиркин А.Г. Філософія. Підручник. М., 1999. Гол. XII

5. Алексєєв П.В., Панін О.В. Філософія. Підручник. М., 1997.

6. Коротка філософська енциклопедія. М., 1994.

7. Структура розвитку науки. З Бостонських досліджень з філософії науки. М., 1978. С. 170-190.

Размещено на Allbest.ru