Сучасна теорія походження людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Природа і людина. Сучасна теорія походження людини

Зміст

Введення

1. Вплив людини на природу

2. Вплив природи на людину

3. Сучасна еволюційна теорія походження людини

Висновок

еволюційний антропогенез суспільство

Введення

Поява людини як «homo sapiens» (людини розумної) у свою чергу якісним чином змінило як саму біосферу, так і результати її планетарного впливу. Поступово став відбуватися перехід від простого біологічного пристосування живих організмів до розумного поведінки і, головне, до цілеспрямованого зміни навколишнього природного середовища розумними істотами.

Мільйони років тому, на зорі формування людини як розумної істоти, його вплив на природу нічим не відрізнялося від впливу на навколишнє середовище інших приматів. І тільки багато пізніше, фактично лише за останні кілька тисячоліть, його вплив на життя планети стало якісно іншим, все більш істотним. Поступово людина стає вирішальним чинником перетворення органічних і неорганічних форм. Ось чому вивчення еволюційного процесу на Землі і ролі в ньому людини сьогодні надається величезне світоглядне і практичне значення.

Людина як особлива форма життя та істота, що володіє розумом, вносить принципово нові елементи у взаємовідносини з природою. Однак не всі творіння людини перебувають у гармонії з навколишньою дійсністю. І якщо живі організми, створені людиною, в більшості своїй вписуються в загальну систему природи, то цього деколи не можна сказати про предмети, створених людиною: будівлях, спорудах, ландшафтах. Крім того, створене людиною, як правило, не сприяє створенню нових запасів енергії. Нескінченне ж винищення корисних копалин і живої речовини, забруднення навколишнього середовища, сумнівні винаходу (ядерну, водневе, технотронное зброя) ставлять на грань катастрофи саме існування не тільки розумного життя, а й життя як такого.

1. Вплив людини на навколишнє середовище

Масштаби створеної людством матеріальної культури воістину величезні. І темпи її розвитку постійно збільшуються в геометричній прогресії. У наші дні так звана техномасса (тобто все, створене людиною за рік) вже на порядок перевищує біомасу (вага диких живих організмів), відповідно 1013 т / рік і 1012 т / рік [1]. Це тривожний сигнал про необхідність вдумливого ставлення до балансу складових системи «природа - біосфера-людина».

Рівень впливу людини на навколишнє середовище багато в чому визначається ступенем технічної озброєності суспільства. Вона була вкрай мала на початкових етапах розвитку людства. Проте надалі, зі зростанням його продуктивних сил, ситуація почала кардинально змінюватися кардинальним чином. ХХ століття - вік науково-технічного прогресу. Пов'язаний з якісно новим взаємовідношенням науки, техніки і технології, він колосально збільшив масштаби впливу суспільства на природу і поставив перед людством цілий ряд нових, надзвичайно гострих проблем.

За аналогією з «живою речовиною», що лежить в основі біосфери, ми можемо говорити про техновеществе як сукупності всіх існуючих технічних пристроїв і систем (своєрідних техноценозов). Структура техновещества розглядається сьогодні з різних точок зору. Так, в одному випадку класифікація її структури проводиться тільки за аналогією зі структурою і взаємодією складових живої речовини. І до її складу включають: по-перше, технічні пристрої, які видобувають корисні копалини і виробляють енергію, подібно зеленим рослинам у біосфері, по-друге, технічний блок з переробки отриманої сировини та виробництва засобів виробництва; по - третє, техніку, що робить засоби споживання ; по-четверте, технічні системи з передачі, використання і зберігання засобів інформації. У особливий блок виділяють автономні багатофункціональні (роботи, автоматичні міжпланетні станції та інші). Останнім часом з'являються також техносістеми з переробки та утилізації відходів, включенню їх у безперервний цикл безвідходної технології. Це свого роду «технічні санітари», що діють аналогічно біологічним, природним підсистемам. Таким чином, структура техновещества (як сукупність окремих технічних пристроїв і цілих підсистем-техноценозов) все більше відтворює аналогічну організацію природних природних живих систем.

Відзначаючи найважливіше значення техніки в житті людини, не можна не зупинитися на постійно загострюється проблемі необхідності гуманізації техносфери. До останнього часу наука і техніка були націлені головним чином на максимальну експлуатацію природних ресурсів, задоволення потреб людини і суспільства будь-яку ціну. Наслідки непродуманого, некомплексного і, як наслідок, антигуманного впливу на природу пригнічують. Технічні ландшафти з відходів виробництва, знищення ознак життя в цілих регіонах, загнана в резервації природа - реальні плоди негативного впливу людини, збройного технікою, на навколишнє середовище. Все це є також наслідком недостатньої взаємодії природних і суспільних наук в осмисленні даної проблеми.

2. Вплив природи на людину

Людство, незважаючи на всю свою сьогоднішню міць і незалежність, було і залишається складовою частиною єдиної різноманітної природи. Людина, суспільство нерозривно з нею пов'язані і не в змозі існувати і розвиватися поза природи, і в першу чергу без навколишнього їх природного середовища.

Зв'язок людини з навколишнім середовищем особливо яскраво виражена в сфері матеріального виробництва. Природні багатства (в першу чергу такі, як корисні копалини) служать природною основою матеріального виробництва і життя суспільства в цілому. Навіть «вийшовши з природи», людство не в змозі існувати без продуктів праці, отриманих в результаті матеріального виробництва, «олюднення природи», а отже, без природи як такої. Вона є природною основою життєдіяльності людини і суспільства в цілому.

Найбільш тісно людина пов'язаний з такими складовими природи і біосфери, як географічна та навколишнє середовище. Географічне середовище є та частина природи (рослинний і тваринний світ, вода, грунт, атмосфера Землі), яка залучена у сферу життя людини, перш за все у виробничий процес. Вона робить істотний вплив на самі різні сторони життя людини і в першу чергу на розвиток матеріального виробництва. Різноманіття властивостей природи було природною основою поділу праці людини (полювання, рибна ловля, землеробство, скотарство, видобуток корисних копалин). Від особливостей географічного середовища залежать конкретні напрями людської діяльності, зокрема розвиток тих чи інших галузей виробництва в різних країнах і на континентах.

Вплив природи у вигляді конкретної географічної середовища на історичний розвиток того чи іншого народу різний і може бути дуже великою, як, наприклад, у вигляді наявності чи відсутності корисних копалин, сприятливих природних умов для виробництва сільськогосподарських продуктів. Дана відмінність було особливо чутливим для людини на ранніх щаблях існування суспільства, коли перетворення предметів природи становило лише дуже незначний відсоток у порівнянні з прямим їх використанням у готовому вигляді.

У період невисокого рівня розвитку суспільства несприятливі природні умови істотно його гальмували. Не випадково, тому стародавні цивілізації виникли спочатку в найбільш комфортних для людського виду умовах - у південних, близьких до екватора країнах (на берегах Нілу, Євфрату, Тигру, Гангу, Інду). Сприятливий клімат вимагав значно менших затрат праці на виготовлення жител і одягу, на виробництво продуктів. На Півдні відкривалися великі можливості для подальшого поділу праці, виникнення додаткового продукту, появи культури.

Проте кращі природні умови південних країн забезпечували ці переваги головним чином на ранніх щаблях розвитку людства. Надалі ж позитивна роль сприятливого для суспільства клімату парадоксальним чином стала перетворюватися в негативну, бо був відсутній стимул для подальшого розвитку виробництва і суспільства в цілому.

Якщо б людина знаходив всі необхідні йому кошти до існування в готовому вигляді, то він не мав би стимулів для вдосконалення виробництва, а, отже, і для свого власного розвитку. Таким чином, не тільки наявність тих чи інших природних умов для виробництва, але і водночас їх недолік також надавав ускоряющее вплив на розвиток суспільства. Практика показала, що саме наявність різноманітних природних умов є найбільш важливим сприятливим чинником розвитку людини.

3. Сучасна еволюційна теорія походження людини

У першій половині ХIХв. створюються і теоретичні передумови для створення наукового вчення про походження людини. Вони пов'язані з розвитком в біології ідеї еволюції органічних форм. У світлі цієї ідеї емпіричний матеріал про найдавнішому минулому людства отримував якісно нове теоретичне тлумачення. Однак питання про походження людини виводилися за рамки еволюції живого і довго розглядалися у дусі порозуміння з основними релігійними догмами (творіння людини Богом). Навіть Ламарк не зважувався довести до логічного завершення ідею еволюції людини, тобто до заперечення ролі Бога в походженні людини. Він завершив розбір проблеми походження людини у своїй «Філософії зоології» словами про інше походження людини, чим тільки лише від тварин.

Можливість послідовно матеріалістичного вирішення проблеми антропогенезу вперше з'явилася після створення Дарвіном селекційної теорії еволюції органічного світу. Теорія природного відбору завдала нищівного удару по ідеалізму, креаціонізму, телеологізму, стала однією з найважливіших природно-наукових підтверджень матеріалізму, дозволила закласти основи природничо-наукового розуміння антропосоціогенезу.

У 1871 році вийшов у світ праця Дарвіна «Походження людини і статевий відбір», в якому на величезному фактичному матеріалі (з порівняльної анатомії, зоогеографії, історії, археології) Дарвін обгрунтовував два кардинально важливих положення: про тварину походження людини і про те, що сучасні людиноподібні мавпи представляють собою бічні гілки його еволюції, а людина веде своє походження від якихось вимерлих більш нейтральних форм. Хоча ідеї Дарвіна не були прийняті клерикалами і креаціоністами, піддавалися нападкам з боку священнослужителів і реакціонерів самих різних мастей, подальший розвиток вчення про походження людини було можливо тільки в руслі природничо-наукового, матеріалістичного світогляду. Після робіт Дарвіна матеріалістичне положення про тварину походження людини стало наріжним каменем теорії антропосоціогенезу.

Оскільки людина - це не лише біологічне, а й соціальна істота, то його походження не можна звести до дії виключно біологічних факторів еволюції. На певному етапі в біологічну еволюцію предків людини повинен був включитися ще й деякий надбиологического, соціокультурний чинник.

Який же це фактор? Відповідь на це питання дав Ф. Енгельс у роботі «Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину». В її основі лежить ідея про те, що праця - не лише засіб перетворення навколишнього середовища і задоволення потреб людини, але й засіб зміни самої людини [2]. Саме трудова діяльність є загальним підставою людського буття, а разом з тим і вирішальним критерієм, розмежовує людини та її тваринних предків - людиноподібних мавп. Ідея про роль праці в походження людини і суспільства не втратила свого значення і донині. Всі фахівці з давньої археології, палеоантропології виходять з уявлення про вирішальну роль праці в антропосоціогенезу.

Для розгляду проблеми антропогенезу необхідно уточнити, яке місце людини в структурі живого. Звідси випливають основні подібності та відмінності людини від тварин. Вони полягають у наступному:

Подібність людини з тваринами визначається, по-перше, речовим складом, будовою та поведінкою організмів. Людина складається з тих же білків і нуклеїнових кислот, що і тварина, і багато структур і функції нашого тіла такі ж, як і у тварин. Чим вище на еволюційних шкалою стоїть тварина, тим ближче його схожість з людиною. По-друге, людський зародок у своєму розвитку проходить ті ж стадії, які пройшла еволюція тварини. І, по-третє, у людини є рудиментарні органи, які виконували важливі функції у тварин і збереглися у людини, хоча зараз не потрібні йому (наприклад, апендикс, куприк та інші).

Поява в процесі ембріонального розвитку людини хорди, зябрових щілин в порожнині глотки, дорсальной порожнистої нервової трубки, двосторонньої симетрії в будові тіла визначає приналежність людини до типу хордових. Розвиток хребетного стовпа, серце на черевній стороні тіла, наявність двох пар кінцівок - до типу хребетних. Теплокровність, розвиток молочних залоз, наявність волосся на поверхні тіла свідчать про належність людини до класу ссавців. Розвиток дитинчати всередині тіла матері та харчування плоду через плаценту визначають приналежність людини до підкласу плацентарних. Безліч більш приватних ознак чітко визначають становище людини в системі загону приматів. Отже, з біологічної точки зору, людина - один з видів ссавців, що відносяться до загону приматів, підряду вищих.

Однак і відмінності від тварин фундаментальні. До них, перш за все, відноситься розум. Найбільш вищі тварини не мають здатність до понятійного мислення, то є до формування абстрактних, абстрактних уявлень про предмети, в яких узагальнені основні властивості конкретних речей. Мислення тварин, якщо про таке можна говорити, завжди конкретно; мислення людини може бути абстрактним, далеким, узагальнюючим, понятійним, логічним. Завдяки здатності до понятійного мислення, людина усвідомлює, що він робить, і розуміє світ. Другим головним відмінністю є те, що людина має промовою. У тварин може бути дуже розвинена система спілкування за допомогою сигналів, але тільки у людини є друга сигнальна система - спілкування за допомогою слів. У природознавстві передбачається, що мова сталася зі звуків, вимовних при роботі, які потім ставали спільними в процесі спільної праці. Таким же шляхом у процесі суспільної праці поступово міг виникнути розум.

Здатність до праці - ще одне фундаментальне відмінність людини від тварин. Тільки людина здатна виготовляти, творити знаряддя праці. З цим пов'язані твердження, що тварини пристосовуються до навколишнього середовища, а людина перетворює її, і що, в кінцевому рахунку, праця створила людину. Зі здатністю до праці співвідносяться ще два відмітних ознаки людини: прямоходіння, яке звільнило його руки, і, як наслідок, розвиток руки, особливо великого пальця на ній. Нарешті, ще дві характерні ознаки людини, що вплинули на розвиток культури, - використання вогню і поховання трупів.

Таким чином, головні відмінності людини від тварин: понятійне мислення, мова, праця - стали тими шляхами, якими йшло відокремлення людини від природи.

Сучасною наукою вже створено достатньо цілісна і струнка загальна картина виникнення людини. Загальною передумовою виникнення людства виступило тривалий історичний розвиток природи. П'єдесталом антропосоціогенезу стало розвиток органічного (біологічного) світу в його єдності з геологічними, географічними, кліматичними, фізико-хімічними, космічними і іншими неорганічними (абіотичними) системами. Відповідно до сучасної теорією еволюції, історичний розвиток біологічних організмів визначається рядом еволюційних факторів (мутаційними процесами, популяційними хвилями, ізоляцією, природним відбором та іншими), включеними у взаємодію з абіотичних системами природи. Елементарної еволюціонує системою є не окремий індивід, а популяція. Через послідовну зміну поколінь зберігаються і затверджуються ті ознаки, які виявляються зручними в даних умовах середовища. Така взаємодія абіотичних систем з еволюційними факторами визначало передумови і перебіг антропосоціогенезу.

Становлення людини відбувалося в останній період кайнозойської ери історії Землі, в кінці епохи неогену. Оскільки найбільша кількість копалин останків вищих людиноподібних мавп епохи пліоцену знайдені в Південній Азії і Східній Африці, то саме ці області претендують на те, щоб вважатися прабатьківщиною людства.

Відповідно до теорії, людина і сучасні людиноподібні мавпи виникли від жив період неогену одного загального предка - мавпоподібних істоти. Подальший розвиток антропології повністю підтвердило цю ідею. Чотири види відомих зараз антропоїдів (людиноподібних мавп) - шимпанзе, горила, орангутанг і гібон - представляють собою бічні гілки «родичів» людини і теж походять від вимерлих мавп епохи неогену. Розквіт вищих мавп припав на неоген. У міоцені сформувалося те відгалуження від загального стовбура мавп, яке через вищих мавп призвело до далеких мавпячим предкам людини (понгідно-гомінідний стовбур). За останніми даними, це відгалуження відбулося не більше 23 - 20 мільйонів років тому (егіптопітек). Знайдені останки вищих мавп, що жили в цей час і які мали за деякими властивостями (зокрема будова зубів) вже великою схожістю з людиною, ніж з нині живуть групами вищих мавп.

Один з украй цікавих питань антропології: яка з нині живих людиноподібних мавп ближче до людини? В історії вчень про походження людини відзначені спроби зблизити людини і з горили, і з гібонів, і навіть з орангутангом з подібності окремих морфофізіологічних рис. Труднощі вирішення цього питання пов'язані з нерівномірним, «мозаїчним» характером еволюції гомінідів (зокрема, швидкість морфологічних змін не збігається з темпами біохімічної еволюції). Як нещодавно остаточно з'ясувалося, таким найближчим «родичем» людини є шимпанзе.

Друге питання пов'язане з визначенням часу виділення філетіческіх лінії людини. Довгий час з-за недостатності палеонтологічного матеріалу з цього питання існували різні точки зору. Нові аспекти тут виявилися з розвитком еволюційної біохімії та методу молекулярної гібридизації, що дозволяє оцінити ступінь генетичної спорідненості зіставляються організмів. Ці дані свідчать про те, що «еволюція людської лінії зайняла не більше 10 мільйонів років, а мавпячий предок гомінідів мав риси подібності з шимпанзе, був, по суті,« шімпанзеподобен ».

Основні шляхи перебудови тілесної організації викопного предка в напрямку олюднення - прямоходіння, розвиток руки і мозку (так звана гомінідний тріада). Безпосереднім попередником людини були людиноподібні мавпи, у яких верхні кінцівки вже виконували функції опори тіла і пересування і могли стати придатними для використання природних предметів (каменів, палиць, кісток), а потім і виготовлення знарядь. Таке відсутню ланку в ланцюзі мавпячих предків людини було виявлено в 1924 році в Південній Африці, де були знайдені кісткові залишки австралопітекових - вимерлих вищих приматів, вік яких становить від п'яти до одного мільйона років. Австралопітекових були не антропоїдних, а гомінідний (тобто близькими до людини) приматами, не деревними, а наземними істотами, вели стадний спосіб життя і пересувалися на двох ногах. Австралопітекових були широко поширеною, біологічно процвітаючою (з великою чисельністю і широким ареалом проживання) расою мавп. Існує кілька десятків їх видів, тому вони були перспективними в еволюційному відношенні.

Становище радикально змінилося після того, як у Східній Африці наприкінці 1950-х - початку 1960-х років англійський антрополог Л. Лики виявив у олдувайской ущелині (Танзанія) найдавнішу викопну форму людської істоти - Homo habilis (людина уміла). Гомо хабіліс займає проміжне положення між австралопітекових і змінили його 1,5 мільйона років тому Homo erectus (людина прямоходяча) - пітекантроп, синантроп та інші.

Знахідка синантропа, одним з відкривачів якого був Тейяр де Шарден, дозволила заповнити найважливіший прогалину в ряду антропогенезу і показати яким шляхом йшов розвиток від предчеловека до «людині розумній»: збільшення і ускладнення мозку, випрямлення чола, оволодіння вогнем і знаряддями. На думку Тейяра де Шардена, поява homo sapiens - це стрибок в антропогенезу. «Людина, - пише він, - увійшов безшумно ... він йшов настільки тихо, що коли ми починаємо його помічати, по нестираним слідах кам'яних знарядь, що видають його присутність, він вже покриває весь Старий Світ - від Мису Доброї Надії до Пекіна. Безумовно, він вже говорить і живе групами. Він вже добуває вогонь »[3]. При цьому автор робить вельми характерний висновок про те, що «виникнення людини - це процес колективний, і« першою людиною »є і може бути тільки безліч людей ...» [4]. Заслуга Тейяра де Шардена полягає не тільки в тому, що він як один з відкривачів синантропа допоміг замкнути ланцюг наших уявлень про антропогенез, знайшовши критичне, відсутню в ній ланка між обезьяночеловек і неандертальцем. Його заслуга полягає також у тому, що він обгрунтував єдність біологічної та соціальної природи людини. Якщо уявити найближчий до homo sapiens ряд у загальному ланцюжку антропогенезу, то з точки зору Тейяра де Шардена, він буде мати наступний вигляд: австралопітек - пітекантроп - синантроп - homo sapiens.

У 1856 році в долині Неандерталь в Німеччині виявили останки істоти, що жив 150 - 40 тисяч років тому, названого неандертальцем. У викопному вигляді вони знайдені ще в чотирьохстах місцях Північної півкулі Євразії. За часом з епохою неандертальців збіглася епоха Великого заледеніння. Він мав об'єм мозку, близький до сучасної людини, але похилий лоб, надбрівні дуги, низьку черепну коробку; жив у печерах, полюючи на мамонтів. У неандертальців вперше були виявлені поховання трупів.

Цей вид спочатку свого виникнення дав дві гілки еволюції: одна була представлена людьми звіроподібним, дуже великими, але за будовою колишніми ближче до найдавніших людей: вони були тупиковою гілкою еволюції. Люди іншої гілки були менше зростанням і менш розвинені фізично, але за морфологічними ознаками були ближче до сучасної людини. Вони жили великими зграями, у них був поділ праці між чоловіками і жінками. Промова була ще примітивна, але логічне мислення вже було розвинене. Лише ті племена, де починали зберігати старих, вчитися у них і переймати життєвий досвід, отримували перевагу в боротьбі за існування.

Нарешті, в печері Кро-Маньон у Франції в 1868 році були знайдені останки істоти, близького за виглядом і обсягом черепа (до 1600 см3) до сучасної людини, який мав зріст 180 см і жив 40 - 15 тисяч років тому. Це і є «Людина розумна». У ту ж епоху з'явилися расові відмінності. Усередині виду Homo sapiens виділяють три великі раси, що склалися, мабуть, більше ста тисяч років тому: негроїдної (чорну), европеоидную (білу), монголоїдну (жовте). Кожна з них ділиться на малі раси. Відмінності між расами зводяться до особливостей кольору шкіри, волосся, очей, форми носа, губ і так далі. Є думка, що ці відмінності виникли в процесі пристосування людських популяцій до місцевих природних умов. Наприклад, темне забарвлення шкіри могла поступово утворитися як захист від сильної дії сонячних променів: адже і люди європеоїдної раси загоряють на сонці. Протягом багатьох поколінь цей засмага міг перетворитися в спадкову особливість. Вузький розріз очної щілини у монголів, можливо, розвинувся як пристосування до сухого, різко континентального клімату азіатських степів з сильними піщаними бурями.

У той же час багато расові ознаки не мали і в минулому значення для життя організму. Отже, вони не могли виникнути і в порядку пристосування до географічних умов.

Ймовірно, расові особливості виникали і закріплювалися в окремих груп людства і в результаті їх тривалої роз'єднаності - географічної ізоляції за гірськими хребтами, льодовиками, водними перешкодами. Іноді расові відмінності формувалися через замкнутості окремих суспільних груп - племінних, релігійних. Природний відбір, що визначає розвиток тварин, не має значення в людському суспільстві. Тому у ізольованих груп людей могли поширюватися і закріплюватися в якості загальних спадкових ознак випадкові, байдужі для успішної боротьби з природою морфологічні особливості.

Отже, лінія еволюції людини вибудовується таким чином: «Людина уміла» (австралопітек) - «Людина прямоходяча» (пітекантроп, синантроп) - «людина неандертальський» - «Людина розумна» (кроманьйонець).

Наведемо основні стадії еволюції людини в таблиці:

Необхідно відзначити, що антропогенез не слід представляти у вигляді лінійного процесу. У органічного життя (як втім, і в соціальній), мабуть, взагалі малоймовірний суворо лінійний процес розвитку та монофакторной детермінації еволюції. Тому, очевидно, слід прислухатися до думки Р. Левонтін, концепція якого до того ж добре узгоджується з теорією самоорганізації. «Всі спроби довести, - пише він, - що той чи інший викопний є нашим прямим предком, відображають застаріле уявлення про еволюцію як про строго лінійному процесі і про те, що всі викопні форми повинні складати якусь єдину послідовність, що сполучає минуле з сьогоденням» [ 5]. Говорячи про нелінійність процесу антропогенезу, слід також мати на увазі, що еволюція здійснюється в процесі постійного виникнення нових відгалужень, велика частина яких дуже швидко зникає. У кожний період часу існує безліч паралельних еволюційних ліній, що походять від спільного предка.

Сучасна еволюційна теорія поділяє складний еволюційний процес на два етапи: мікро - і макроеволюції. Макроеволюціонний процес охоплює великі проміжки часу, великі території і призводить до виникнення всіх систематичних одиниць крупніше виду (рід, сімейство, клас, тип). Проте при великих масштабах залишаються нез'ясованими початкові етапи еволюційного процесу, що реалізуються на популяційно-видовому рівні.

Мікроеволюція включає еволюційні процеси, що відбуваються в межах популяції в порівняно короткі проміжки часу, і закінчується утворенням нових видів.

Для сучасного етапу еволюції людини характерно різке зниження ролі біологічних факторів; провідне значення набули соціальні фактори. Однак життєдіяльність кожної окремої людини підпорядкована біологічним законам. Зберігає своє значення і мутаційний процес як джерело генотипової мінливості. Певною мірою діє стабілізуюча форма природного добору, усуваючи різко виражені відхилення від середньої норми. Втрачає своє значення як еволюційний чинник та ізоляція.

Зменшення ролі класових, релігійних, расових та інших бар'єрів, підвищення частоти змішаних шлюбів призводить до посилення генотипического розмаїття людства. У процесі соціальної еволюції створюються все більш сприятливі можливості для розкриття індивідуальності кожної людини.

Висновок

Така загальна теоретична ситуація розробки проблеми антропогенезу на сьогоднішній день. Не все в ній до кінця з'ясовано і пояснено, не в усьому вчені згодні між собою. Але в цьому немає нічого дивного, бо ми маємо справу з вінцем творіння природи - людиною. Важливо підкреслити наступне: в науці можна вважати доведеним той факт, що людина - це продукт природного розвитку природи. Своїм корінням вона йде в біосферу Землі і є її закононароджених дитям.

Список літератури

1. Гусейханов М.К., Раджабов О.Р. Концепції сучасного природознавства: Підручник. - 6-е вид., Перераб. і доп. - М.: Видавничо-торгова корпорація «Дашков і Ко», 2008. - 540с.

2. Данилова В.С., Кожевников М.М. Основні концепції сучасного природознавства: Навч. посібник для вузів. - М.: Аспект Пресс, 2000. - 256 с.

3. Концепції сучасного природознавства / Под ред. професора С.І. Самигіна. Серія «Вища освіта«. - 6-е вид., Перераб. і доп. - Ростов н / Д.: «Фенікс», 2005. - 448с.

4. Концепції сучасного природознавства: Підручник для вузів / Під ред. проф. В.Н. Лавриненко, проф. В.П. Ратникова. - 3-е изд., Перераб. і доп. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2007. - 317 с.

5. Найдиш В.М. Концепції сучасного природознавства: Підручник. - Изд.3-е, перероб. і доп. - М.: Альфа-М; ИНФРА-М, 2007. - 704с.

Размещено на Allbest.ru