Класифікація бичоносців. Джгутикові

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

І. Клас джгутикові, або бичоносці (Mastigophora)

Класифікація бичоносців і їх загальна характеристика

Підклас рослинні джгутикові (phytomastigina)

Підклас тваринні джгутикові (zoomastigina)

Будова та особливості фізіологічних функцій

Розмноження

Евглена зелена - представник мікотрофних бичоносців

ІІ. Тип плоскі черви (Plathelminthes, або Platodes)

Особливості зовнішньої та внутрішньої будови вільноживучих та паразитичних плоских червів

Класифікація плоских червів

Клас війчасті черви, або тубелярії

Клас сисуни, або трематоди

Клас моногенетичні сисуни, або моногенеї

Клас стьожкові черви, або цестоди

Риси подібності плоских червів та кишковопорожнинних тварин

Використана література

бичоносець джгутиковий черв будова

І. Клас джгутикові, або бичоносці (Mastigophora)

Класифікація бичоносців і їх загальна характеристика

Джгутикові (бичоносці) - численна і різноманітна група одноклітинних, широко розповсюджена в природі. Характерна особливість підтипу - наявність джгутиків, що служать органоїдами руху. Кількість джгутиків не є сталою для різних видів. Здебільшого є лише один, нерідко два, іноді вісім. Є види, у яких їх налічується декілька десятків, навіть сотень.

У незначної кількості видів бичоносців паралельно з джгутиками тимчасово або постійно спостерігаються псевдоподії.

Наявність тих і інших органоїдів у саркодових та бичоносців свідчить про спільність філогенетичних коренів і обґрунтовує об'єднання цих двох підтипів в тип Sarcomastigophora. Підтип нараховує понад 6000 видів.

В межах підтипу бичоносців спостерігається своєрідна концентрація зв'язків між рослинними і тваринними організмами. За характером обміну речовин вони ніби займають проміжне становище, у них можна спостерігати всі процеси від типового рослинного до тваринного способу живлення. Одні з них мають хлорофіл і здатні фотосинтезувати, як справжні зелені рослини. Таких бичоносців називають автотрофними, а їх спосіб живлення - голофітним, або рослинним. Для інших груп характерний гетеротрофний обмін - живлення готовими органічними рештками. Серед останніх розглядають бичоносців, що живляться продуктами розпаду складних органічних речовин, які осмотичним шляхом надходять до їх тіла. Такий спосіб живлення називають сапрофітним, а організми, для яких він характерний - сапрофітами. Бичоносці цієї групи живуть в забруднених водоймах, що містять велику кількість органічних речовин. Споживаючи їх, бичоносці - сапрофіти відіграють важливу роль в очищенні водойм.

Осмотичних характер притаманний і для значної частини тих гетеротрофів, що ведуть паразитичний спосіб життя. Саме так живляться, наприклад внутрішньоклітинні паразити та ті види, що мешкають в крові, а також значна частина просвіту кишок.

Ще одна група гетеротрофів представлена типовими тваринними формами, для яких характерне живлення сформованими частками їжі - водоростями, бактеріями, іншими одноклітинними. Тваринний спосіб живлення називають голозойним, або анімальним.

Нарешті, є види, які можуть користуватися обома способами обміну речовин - автотрофним та гетеротрофним, як це характерно, наприклад, для евглени зеленої. Це так звані мікотрофні організми зі змішаним (мікотрофним) способом живлення.

Особливості джгутикових стосовно способів живлення дають можливість розглядати цей підтип загалом, не вилучаючи з нього рослинні форми.

Підклас рослинні джгутикові (phytomastigina)

До цього класу належать бичоносці з автотрофним (в окремих випадках голозойним) та мікотрофним способом живлення. Фітомастігіни мають хроматофори, що містять хлорофіл та інші пігменти. Первинні продукти фотосинтезу - крохмаль, та інші полісахариди подібної будови.

До класу рослинних джгутикових відносяться такі ряди: Chrysomonadina, Dinoflagellata (Pridinea), Euglenoidea, Phytomonadina.

Ряд Chrysomonadina. Складається із малих джгутиконосців з 1-3 джгутиками і з диско видними хроматофорами золотисто-бурого кольору. Більшість із хризомонад здатні відкидати псевдоподії. Продукт асиміляції - полісахарид лейкозин. Зазвичай у прісних і морських водоймах. Є декілька колоніальних видів, серед яких у прісних водоймах зустрічаються деревовидні колонії і шароподібні.

Ряд Dinoflagellata (Pridinea). Численна група одноклітинних, що набула широкого розповсюдження в морських та прісних водоймах. Переважна більшість форм веде планктонний спосіб життя.

Характерною рисою цих тварин є наявність в більшості видів панциря, що складається з клітковинних пластинок, з'єднані між собою швами.

Друга цікава особливість - наявність двох джгутиків, що беруть початок поряд на тій ділянці тіла, яку умовно називають черевною. Один з них спрямований до заднього кінця тіла і вільно виходить в оточуюче середовище, а інший огортає тіло в екваторіальному напрямку і розміщує в глибокій борозенці.

Панцирні бичоносці мають різноманітне забарвлення, здебільшого їх цитоплазма бурого кольору завдяки великій кількості дрібнесеньких диско видних хроматофорів, які містять хлорофіл. Іноді хроматофори бувають золотистими, зеленими і навіть синіми. Продукт фотосинтезу - крохмаль, зерна якого розкидані по цитоплазмі.

Методами електронної мікроскопії та молекулярної біології розкрито ще одну надзвичайно цікаву особливість панцирних бичоносців. Виявляється, що їх ДНК, яка входить до складу хромати нової речовини ядра, не утворює сполук з білками. В цьому плані панцирні стоять ближче до прокаріотів (бактерії, синьо-зелені водорості), до складу хромосом яких білки теж не входять. У еукаріотних організмів ДНК, як відомо завжди утворює сполуки з ядерними білками (пістонами). Викладені факти послужили приводом для вилучення дінофлягелят в окрему групу організмів, яка за будовою клітини займає проміжне місце між прокаріотами і еукаріотами.

Серед панцирних бичоносців є форми з галозойним живленням. До таких належить широко розповсюджена в теплих морях морська свічка (Noctiluca miliaras). Це звичайна планктонна форма фауни найпростіших Чорного моря. Вона має кулькоподібне тіло досить великих розмірів - до 2 мм.

Через відсутність хроматофорів морська свічка не здатна до фотосинтезу. Тіло морської свічки не має клітинної оболонки. Цікава особливість спостерігається в будові ендоплазми. Основна її маса скупчується під ротовим отвором. Від цього скупчення в усіх напрямках розходяться тяжі з численними жировими включеннями, решта ж тіла сильно вакуолізована. Така будова цитоплазми обумовлює зменшення питомої ваги тваринки і є пристосуванням до планктонного способу життя.

Морська свічка, як і інші представники роду здатна світитися. При механічних та хімічних подразненнях тварина спалахує яскравими голубими, білими, світло-жовтими зірочками. При масовому розмноженні морських свічок, що відбувається наприкінці літа, поверхневі шари моря переливаються міріадами вогнів. Здатність до випромінювання світла внаслідок хімічних реакцій називається біолюмінесценцією. Січення відбувається завдяки окисленню краплинок жиру в цитоплазмі тварини.

Вважають, що біологічне значення цієї тварини полягає в принаджуванні здобичі, особин протилежної статі, захисту від ворогів.

Ряд Euglenoidea. Містить багато найбільш великих, частіше за все одноджгутикових, забарвлених у зелений колір прісноводних джгутиконосців.

Представники ряду Евгленові широко розповсюджені в прісних водоймах, особливо в забруднених органічними речовинами, незначна кількість видів пристосувалася до життя в ґрунті. Евгленові мають один, іноді два джгутики. Тіло їх покрите пелікулою. У одних видів пелікула тонка та еластична і вони здатні до скорочення та видовження, у них в пелікулі спостерігаються потовщення, що розміщуються рядами. В передній частині тіла розміщується скоротлива вакуоля та яскраво-червоне очко - стигма, причому ця остання характерна лише для тих форм, що мають лише зелене забарвлення, а таких серед евгленових переважна більшість. В їх цитоплазмі містяться зелені хроматофори, в яких знаходиться хлорофіл. Порівняно невелика кількість евгленових - безбарвні тварини з сапрофітним способом живлення. Для тваринок з галозойним способом живлення характерна наявність спеціалізованих органел - клітинного рота (цитостом) та клітинної глотки, на дні якої формується травна вакуоля. В забарвлених форм таких органел не спостерігається. Продукт асиміляції - близький крохмалю полісахарид параміл.

Ряд Phytomonadina. Включає в себе велику кількість дводжгутикових зелених видів з чашовидними хроматофорами. Продукт асиміляції - крохмаль. Здебільшого прісноводні, частково - морські види.

Тіло фітомонад покрите клітковинною оболонкою, що надає їм постійної форми. Його передній кінець несе два, рідше іншу кількість джгутиків. Більшість видів мають зелені хроматофори. В окремих хроматофори забарвлені в червоний колір через присутність в них пігменту гематохрому. Обмін речовин здійснюється за автотрофним, або мікотрофним типом. Для окремих безбарвних форм характерне гетеротрофне живлення.

Поряд з одинокими, часто поліморфними, є й колоніальні форми. Особливо багато їх в родині вольвоксових. Вольвоксові часто розглядають як приклад перехідних форм між одноклітинними та багатоклітинними організмами, вони дійсно мають окремі ознаки багатоклітинних: всі клітини колонії з'єднані між собою цитоплазматичними нитками, спостерігається початкова їх диференціація та координація між окремими клітинами. Так рух колонії вольвокса відбувається внаслідок синхронного коливання джгутиків тисяч клітин.

Для фітомонадових характерне як нестатеве, так і статеве розмноження. Останнє має іноді досить складний характер. Продуктом обміну речовин є крохмаль.

Підклас тваринні джгутикові (zoomastigina)

На відміну від рослинних бичоносців зоомастігіни не містять хроматофорів. Живуть тваринні бичоносці в морських та прісних водоймах. Живлення сапрофітне, або анімальне. Значна частина цих одноклітинних адаптувалася до паразитичного способу життя. Кількість джгутиків може бути різною (від 1-2 до багатьох десятків). Розмноження здійснюється як нестатевим, так і статевим способом.

Підклас включає в себе такі ряди: Choanoflagellata, Rhizomastigiana, Kinetoplastida, Polumastigina, Hupermastigina, Opalinina.

Ряд Choanoflagellata. Вільноживучі поодинокі або колоніальні форми з одним джгутиком і розміщеним у його основі цитоплазматичним комірчиком. Електронно-мікроскопічні досліди показали, що комірчик складається із багатьох тісно розміщених одна біля одної паличок. Форми колоній комірцевих бичоносців різноманітні: існують сферичні і деревоподібні колонії.

Ряд Rhizomastigiana. Цей невеликий по кількості ряд вільноживучих найпростіших цікавий тим, що представники його володіють 1-3 джгутиками і разом з тим добре розвиненими псевдоподіями. Вони суміщають таким чином ознаки двох різних класів.

Ряд Kinetoplastida. Ряд характерний тим, що його представники мають особливий, зв'язаний з джгутиком органоїд - кінетопласт. Джгутик частіше за все один, рідше їх два. Більшість представників веде паразитичний спосіб життя.

Серед паразитичних Kinetoplastida особливу увагу заслуговують кров'яні паразити багатьох хребетних - трипаносоми. Це відносно невеликі джгутикові довжиною 20-70 мкм з стрічкоподібним приплюснутим тілом. Трипаносоми живуть в крові хребетних, але переносником їх служать різноманітні кровососні безхребетні.

Родинні трипаносомам лейшманії являють собою бичоносців, які в організмі людини є внутрішньоклітинними паразитами. При цьому їх джгутиковий апарат частково редукований: паразит має вигляд маленької округлої клітини з ядром і кінетопластом.

В природі існують джерела збудників лейшманіозів людини - це собаки, а для кожного лейшманіозу - і гризуни. В норах останніх поселяються москіти, які передають паразитів людині.

Ряд Polumastigina. Виключно паразитичні найпростіші, які мають декілька джгутиків, іноді володіють опорним тяжем - аксо стилем і ундуліруючою мембраною. В людині паразитують види роду Trichomonas.

Ряд Hupermastigina. Сюди відносяться багатоджгутикові і часто багатоядерні форми, які мешкають в кишечнику термітів і деяких тараканів. Більшість Hupermastigina володіють складною організацією. У них є аксистили, часто особливі опорні структури, які підтримують ядро, складні парабазальні апарати.

Hupermastigina - корисні симбіонти термітів.

Ряд Opalinina. Великі, зазвичай багатоядерні паразитичні найпростіші, які живуть у задньому кишечнику найрізноманітніших амфібій. Опаліни не мають рота і харчуються сапрофітно. Велику роль в цьому процесі відіграє піноцитоз. Тіло опалін покрите великою кількістю джгутиків, рівномірно розміщених по всій поверхні тіла.

Життєвий цикл опалін дивовижно відповідає життєвому циклу хазяїв - амфібій. Статевий процес у них відбувається раз на рік і співпадає з часом розмноження хазяїна, який Адя цього йде у воду.

Організація і життєвий цикл опалин настільки своєрідні, що багато учених виділяють їх в самостійний підклас джгутиконосців, рівноцінний zoomastigina і phytomastigina.

Паразитами людини і тварин є найпростіші з ряду багатоджгутикових. Вони мають понад чотири, а деякі представники - по кілька десятків джгутиків, з яких один - рульовий, напрямлений назад. Характерним для цих найпростіших є те, що в них є особлива осьова паличка - аксо стиль. Це опорний елемент. У людини паразитують представники роду трихомонади: у товстій кишці - кишечка трихомонади, що може спричинити розлад кишечнику, у тонких кишках і в жовчних протоках печінки - лямблії. Цього паразита відкрив і описав у 1859р. чеський учений Д.Ф. Лямбль, який тривалий час працював у Росії.

Будова та особливості фізіологічних функцій

Форма тіла досить різноманітна: веретеновидна, овальна, кулькоподібна. На передньому кінці тіла розміщуються джгутики. У представників такого ряду як Hupermastigina джгутиків багато і вони покривають усе тіло. Іноді, якщо джгутиків два або більше, один з них завертається назад і між ним та поверхнею тіла утворюється особлива цитоплазматична хвилеподібна перетинка, яка в таких випадках відіграє роль керма при рухах тварин. Рухи ці досить своєрідні. Джгутик, опускаючи конусоподібну фігуру, вгвинчується в товщу води і тягне за собою тіло тварини, яка теж обертається при цьому навколо своєї осі. Основні компоненти клітини бичоносців - цитоплазма та пухирцевидне ядро (здебільшого одне). Цитоплазма має типову двошарову структуру і як і в інших найпростіших, складається з двох шарів: щільного, прозорого, однорідного, зовнішнього - ектоплазми та внутрішнього - рідкої зернистої ендоплазми - пелікулою - еластичною оболонкою, яка дає можливість тварині тимчасово змінювати форму тіла. У окремих джгутикових тіло покривається щільною клітинною оболонкою, своєрідним панцирем.

Вивчення джгутиків під електронним мікроскопом показало складну їх ультраструктуру. Кожний джгутик складається з двох частин. Та його частина, що знаходиться в зовнішньому середовищі, є рушійним чинником. Друга частина занурена в цитоплазму і носить назву базального тільця, або кінетосоми. Зовні джгутик покритий елементарною мембраною, яка є продовженням зовнішньої елементарної мембрани клітини. Всередині джгутик заповнений рідиною, в якій в чіткій закономірності розміщуються 11 мікрофібрил. По довжині джгутика проходять дві центральні фібрили, що беруть початок в ектоплазмі від особливої гранули, яка називається аксіальною. По периферії джгутика під мембраною проходять дев'ять фібрил, кожна з яких складається з двох трубочок. Рух джгутика здійснюється за рахунок зміни конфігурації периферійних фібрил, тоді як центральні виконують опорну функцію. По периферії кінетосоми розміщуються 9 фібрил, що є продовженням периферійних фібрил рушійної частини джгутика.

У деяких бичоносців поряд з кінетосомою розташовується парабанзальне кільце.

У рослинних форм є особливі світлочутливі органоїди - «очні плями», або стигми. У евглени зеленої стигма - це скупчення червоного дрібнозернистого пігменту. У інших джгутикових стигма може мати великі розміри, і пігмент в ній розміщується чашоподібно.

Крім функції руху джгутики беруть участь в надходженні в організм оформлених часток їжі. Біля їх основи розміщуються липкі ділянки цитоплазми.

Внаслідок обертових рухів поблизу основи джгутика створюється своєрідна лійка, в яку втягуються завислі частинки їжі. Бичоносці можуть нагромаджувати в цитоплазмі запасні речовини у вигляді краплинок жиру, полісахаридів глікогену, крохмалю, парамілу.

Ядро, як правило, одне, та є двохядерні та багатоядерні форми.

Розмноження

Для більшості бичоносців характерне нестатеве розмноження, причому, на відміну від інших найпростіших, поділ клітини здійснюється не в екваторіальному, а в меридіональному напрямку.

Мітотичний поділ ядра супроводжується діленням цитоплазми, яке починається на передньому поясі. Перерозподіл органоїдів між дочірніми клітинами здійснюється різними способами. Так, якщо джгутик лише один, то перед поділом він може відкритися, і тоді дочірні клітини формують джгутики знову, або ж залишаються в одній з них. В такому випадку інша дочірня клітина добуває один джгутик.

У зелених бичоносців хроматофори теж діляться та розходяться по дочірніх клітинах.

У колоніальних палінтомічних бичоносців (вольвокс) при нестатевому розмноженні кожна клітина колонії ділиться декілька разів так, щоби в дочірній колонії утворилося стільки ж клітин, скільки їх було в материнській. В результаті утворюється декілька молодих колоній.

Колонії різних видів бичоносців відрізняються не лише за формами, а й за типом розвитку.

Статевий процес властивий лише незначній кількості бичоносців, здебільшого спостерігається він лише у представників класу Рослинні джгутикові.

В основі статевого процесу лежить копуляція (злиття) двох особин. Найпримітивніша форма такого процесу - це так звана ізогамна копуляція. В цьому випадку між гаметами ні в морфологічному, ні в функціональному апексах не спостерігається ніякої різниці.

В 16-клітинної колонії Pandorina копуляція відбувається таким чином: в цього виду рухливі гамети розрізняються між собою лише за розмірами.

Таким чином, у джгутикових спостерігається послідовні етапи еволюції статевого процесу, що має важливе значення для розуміння його походження у багатоклітинних організмів.

Запліднена макрогамета покривається щільною оболонкою. Шляхом палі томних ділень вона дає початок новим колоніям.

У всіх бичоносців, яким властивий статевий процес, перші два ділення зиготи здійснюється шляхом мейозу, тобто для цих тварин характерна зиготична редукція.

Якщо в ставку, або озері сильно розмножуються джгутикові, які мають в цитоплазмі червоний пігмент гематохром, виникає червоне «цвітіння» води.

Евглена зелена - представник мікотрофних бичоносців

Типовим представником евгленовим є евглена зелена (Euglena viridis), що живе в забруднених ставках, калюжах. Характерною її особливістю, як і багатьох інших евгленових, є здатність змінювати спосіб живлення та тип обміну речовин в залежності від умов навколишнього середовища. На світлі евглени властивий типовий автотрофний обмін, в її тілі відбувається процес фотосинтезу та засвоєння мінеральних солей з навколишнього середовища.

В темноті евглени втрачають хлорофіл, стають безбарвними і переходять на гетеротрофний обмін, використовуючи органічні речовини, що надходять до організму не шляхом заковтування, а дифузно, через пелікулу. Розмножуються евглени поздовжнім поділом, що починається з переднього кінця тіла. Іноді поділу передує утворення цисти. Цисти утворюються також і при несприятливих умовах, наприклад, при пересиханні водойм.

Евглена зелена - представник мікотрофних бичоносців.

ІІ. Тип плоскі черви (Plathelminthes, або Platodes)

Особливості зовнішньої та внутрішньої будови вільноживучих та паразитичних плоских червів

Тип плоских червів представлений двосторонньо-симетричними тваринами, через тіло яких можна провести лише одну площину симетрії. Двостороння симетрія вперше появилась саме в цієї групи безхребетних.

Усіх тварин, які за своєю організацією вищі від кишковопорожнинних, починаючи з типу плоских червів, відносять до тришарових, або двобічносиметричних (білатеральних), тварин.

У так званих білатералій тканини і органи розвиваються з трьох зародкових листків: зовнішнього - ектодерми і середнього - мезодерми. У процесі еволюції ці тварини перейшли від сидячоприкріпленого способу життя до активного руху - повзання. Тому в них розвинулася білатеральна симетрія тіла з переднім і заднім кінцями, спинним і черевним , правим і лівим боками тіла.

Тіло двобічносиметричних тварин можна поділити на дві частини, приблизно однакові за будовою, лише однією площиною симетрії, що називається сагітальною.

Важлива особливість будови плоских червів - наявність у них шкіряно-мґязового мішечка. Так називається сукупність епітелію і розташований безпосередньо під ним складної системи мішечних волокон. Ці волокна не рідко розташовуються в декілька слоїв.

Тіло плоских червів має полоті - це паренхімні, які мають велику кількість клітин. Паренхіма займає всі проміжки між органами, її роль багатогранна. Вона має опорне значення, слугує місцем накопичення запасаючих корисних речовин, грає важливу роль у процесах обміну.

Стравохідний канал ще примітивний пристрій, який складається лише з ектодермальної передньої кишки, або глотки і ендодермальної середньої кишки, сліпо замкнутої. Задньої кишки і заднього проходу немає. У паразитичних форм травна система може бути дещо редукованою, або відсутньою взагалі.

Нервова система складається із парного мозкового ганглію і нервових стволів, які ідуть ззаду, з'єднані кільцевими перемичками. У плоских червів формується центральний регуляційний апарат нервової системи.

Кровоносна і дихальна системи відсутні.

Вперше з'являються спеціальні органи виділення, сформовані по типу так званих протонефридіїв. Вони представлені системою каналів.

Статева система плоских червів гермафродитна; як правило формується складна система проток, які слугують для виділення статевих продуктів, і з'являються органи, які забезпечують можливість внутрішнього запліднення.

Класифікація плоских червів

До типу плоских червів належать 5 класів: війчасті черви, дигенетичні сисуни, моно генетичні сисуни, стьожкові черви і листоподібні.

Клас війчасті черви, або тубелярії

Тубелярії - типові представники плоских червів. У них виявлені всі характерні ознаки цього типу. Переважна більшість видів тубелярій - вільноживучі тварини. Це в основному морські і прісноводні форми, які ведуть хижацький спосіб життя. Наземні види живуть у тропічних країнах, деякі з них - паразити безхребетних. Тепер відомо понад 1600 видів війчастих червів, з яких 80 ведуть паразитичний спосіб життя.

Тіло витягнуте в довжину, листовидне і звичайно не має будь-яких придатків. Величина тубелярій невелика і займає від міліметра до декількох сантиметрів. Дуже рідко тіло не має кольору, або має білий колір; зазвичай дуже яскраве.

Особливості будови кишечника мають важливе значення в систематиці тубелярій.

У найпростіших тубелярій, яких виділяють у ряд без кишкових, кишечник відсутній. У багатьох тубелярій є орган рівноваги - стато цист.

Війчасті черви хижаки, вони нападають на дрібних тварин, наприклад на рачків.

Практичне значення представників цього класу не велике. Деяку роль вони відіграють у житті риб. Загальна біомаса тубелярій у морських і прісних водоймах дуже велика. Тому вони відіграють важливу роль як компоненти морських і прісноводних біоценозів.

Тубелярії - найбільш примітивна група серед нижчих червів і взагалі всіх двобічносиметричних тварин (білатералій).

Рух тубелярій, з однієї сторони, - результат биття війок зовнішнього епітелію, з іншої - зумовлюються скороченням шкірно-м'язового мішечка. Тубелярії і повзають і плавають. Малі форми головним чином плавають за допомогою війок. Більш великі представники повзають, витягуючи, скорочуючи і вигинаючи тіло.

Рот поміщується на невеликій відстані від кінця тіла, посередині брюшної сторони, або блище до заднього полюса. Рот веде в ектодермальну глотку, яка, в свою чергу, переходить в середню кишку. У деяких великих тубелярій ротові отвори відкриваються не в глотку, а в особливе глибоке вирячування зовнішніх покривів, які мають назву глоткові кишені. Рот поміщується на невеликій відстані від кінця тіла, посередині черевної сторони, або блище до заднього полюса.

Нервова система тубелярій складається із мозкового ганглію і нервових стволів, що відходять від нього.

Органи чуття у тубелярій розвинені порівняно добре. Для відчуття слугує всенький шкіряний покрив. Механічні і хімічні подразнення сприймаються довгими війками. Тубелярії і повзають і плавають. Малі форми головним чином плавають за допомогою війок.

Органів дихання у тваринок немає.

Видільна система, як окрема система органів вперше з'явилася у війчастих червів. Вона представлена двома або декількома каналами, кожен з яких одним кінцем відкривається назовні.

Статева система червів гермафродитна і не рідко складно построєна. Для більшості тубелярій характерно також наявність компактних статевих залоз.

В більшості випадків розмноження лише статеве. Ембріональний розвиток в різних підрядах війчастих сильно відрізняється. Зазвичай яйця отримують повне, але не рівномірне ділення, що нагадує спіральний тип дроблення кільчастих червів.

Клас сисуни, або трематоди

До цього класу належать понад 3 тис. видів. Всі вони ведуть виключно паразитичний спосіб життя. Статевозрілі трематоди - марити паразитують в усіх класів хребетних тварин і в тілі людини, зрідка і безхребетних. Усі вони ендопаразити. Ендопаразити - паразити внутрішніх органів. Личинкові стадії трематоди паразитують як у безхребетних, так і в хребетних тварин.

Важливою пристосовною ознакою в будові трематоди є двоє присосків, за допомогою яких вони прикріплюються до органів хазяїна (найчастіше до стінок кишечника) і пересуваються. Та цю особливість вказує і сама назва класу - трематоди. Один з присосків - ротовий, другий - черевний, він визначає черевний бік паразита. Присоски мають спеціальну мускулатуру, яка особливо сильно розвинена у паразитів кишечника.

Тіло трематоди вкрите щільним покривом - кутикулою. Це має захисне значення: завдяки наявності такого покриву тварини не перетравлюються під дією травних соків хазяїна.

Ротовий отвір відкривається на дні переднього присоска. Кишечник поділяється на дві основні гілки, які в деяких видів, наприклад у печінкового сисуна, можуть мати багато розгалужень.

Розмноження у трематоди виключно статеве. Переважна більшість - гермафродити. Органи розмноження дуже складної будови і займають більшу частину тіла. Найчастіше розмножуються з чергуванням поколінь і зміною хазяїнів.

Тварина в якій паразит досягає статевої зрілості і розмножується статевим способом, називається остаточним, або дефінітивним хазяїном. Організм в якому паразит живе в молодому, личинковому стані, а якщо розмножується, то безстатевим способом або партеногенно, називається проміжним хазяїном.

Людина може заразитися, якщо буде вживати в їжу не миті овочі.

Один з найнебезпечніших трематодозів - опісторхоз, збудником якого є сибірський, або котячий, сисун - розвиваються з двома проміжними хазяїнами. Присоски мають спеціальну мускулатуру, яка особливо сильно розвинена у паразитів кишечника. Тіло трематоди вкрите щільним покривом - кутикулою. Це має захисне значення: завдяки наявності такого покриву тварини не перетравлюються під дією травних соків хазяїна.

Статевозрілі трематоди - марити паразитують в усіх класів хребетних тварин і в тілі людини, зрідка і безхребетних

Внаслідок зараження буває жовтяниця і цироз печінки, при сильному зараженні це призводить до смерті.

Клас моногенетичні сисуни, або моногенеї

До недавнього часу моно генних сисунів вважали підкласом класу трематоди.

Але на відміну від дигенетичних трематоди - ендопаразитів моно генетичні сисуни, як правило, - ектопаразити і тільки поодинокі види деякий час ведуть ендопаразитичний спосіб життя.

До цього класу належать близько 1500 видів. Вивчені моно генетичні сисуни не повністю, вважають, що кількість видів цих паразитів значно більша і дорівнює кільком тисяч видів. Основне місце їх локалізації - зябра й шкіра риб, зрідка амфібій і рептилій.

Майже в усіх моногеноідей тіло сплющене, витягнуте в довжину, розширене в задній частині. Органи фіксації в моногеноідей розвинені краще ніж у трематоди.

Життєвий цикл моно генетичних сисунів не зв'язаний зі зміною хазяїна і чергуванням поколінь. Розвиток моногеноідей прямий: з яйця вилуплюється личинка, подібна до дорослого гельмінта. Деякий час вона вільно плаває у воді, натрапивши на хазяїна, прикріплюється до нього, росте і через деякий час перетворюється в статевозрілу особину. Личинки моногеній мають кишечник.

Моногенеї завдають великої шкоди рибному господарству, особливо в ставках. Численні представники цього класу - збудники тяжких захворювань риб.

Особливо небезпечними паразитами є численні види роду дактилогіус. Цікавий тим, що личинки його живуть поодинці. Згодом молоді диплозоони з'єднуються і в такому стані перебувають все життя. Якщо молодий диплозоон не зустрінеться з іншою особиною - він гине.

Клас стьожкові черви, або цестоди

Як трематоди і моногонії, усі без винятку цестоди - паразити. До цього класу належать понад 3000 видів.

Всі вони ведуть виключно паразитичний спосіб життя. Статевозрілі трематоди - марити паразитують в усіх класів хребетних тварин і в тілі людини.

Організація стьожкових червів відповідно до умов їх життя змінилася більше, ніж трематоди і моногеней.

Розмір тіла цих гельмінтів різний. Є види дуже дрібні, завдовжки 1-2 мм. Проте більшість цестод досягає у довжину і кількох десятків сантиметрів, а іноді й метрів.

Важливою ознакою пристосування до життя стьожкових червів є те, що в них повністю відсутні органи травлення, навіть у личинок.

Цестоди - гермафродити. Органи розмноження в них дуже складні. Ведучи ендопаразитичний спосіб життя, тварини продукують величезну кількість яєць. Так, з кишечника людини, в якому живе бичачий ціп'як.

Справжніх цестод поділяють на кілька рядів, з яких найважливішими є стьожки та ціп'яки.

Цестоди завдають великої шкоди людині і тваринам. У людини паразитує 32 види гельмінтів, у великої рогатої худоби - понад 30 видів, а в овець і кіз - ще більше.

Стьожки - примітивний і давній ряд. Більшість представників його тією чи іншою мірою паразитують у рибах.

Риси подібності плоских червів та кишковопорожнинних тварин

Усіх тварин, які за своєю організацією вищі від кишковопорожнинних, починаючи з типу плоских червів, відносять до тришарових, або двобічносиметричних (білатеральних), тварин.

Будова і функції плоских червів свідчать про близьку спорідненість з кишковопорожнинними (внутрішньоклітинне травлення в ряді форм, органи рівноваги - статоліти, у багатьох видів тубелярій є залишки променевої симетрії в будові нервової, а частково й видільної систем). Така подібність особливо яскраво виявляється при порівнянні війчастих червів з цікавою групою повзаючих реброплавів з ряду планктюктенід.

Використана література

В.Ф. Натали Мазурмович Б.М. - Безхребетні тварини; посібник для вчителів, «Рад. школа», 1974

В.А. Догель «Зоология беспозвоночных». - Москва. Высшая школа, 1975г.

С.М. Вдовиченко « Під царство Багатоклітинні (Metazoa). Особливості розмноження і ембріоногенезу. Походження. Систематика. Фагоцитоподібні багатоклітинні. - Вінниця: ВКП «Ікар - У», 1999р.

Герасимов В.П. «Беспозвоночные животные, изучение их в школе: Простейшие. Кишечнополостные черви.

«Курс зоологии в 2-х томах «Под ред. проф. Б.С. Матвеева 4 изд. 7-е Т.1-2. - Москва. Высшая школа, 1966г.

Акимушкин И.И. «Мир животных». - Москва. Молодая гвардия, 1992г.

«Жизнь животных в 6-ти томах» Редколлегия Зеневич А.А. и др. Беспозвоночные. Москва. Просвещение, 1868г.

Савчук М.П. «Зоологія безхребетних». - Київ, Радянська школа, 1965р.

Серавин Л.Н. Простейшие… Что это такое? - Л. Отделение: - 1984г.

Размещено на Allbest.ru

...