Концепція самоорганізації. Еволюція як самоорганізаційна система

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Самоорганізація систем. Роль хаосу в самоорганізації систем

2. Синергетисний детермінізм

3. Самоорганізація як основа еволюції

4. Самоорганізація в дисипативних структурах

5. Самоорганізація - джерело і основа еволюції систем

6. Самоорганізація в окремих видах еволюції

7. Еволюція в соціальних та гуманітарних системах

Висновки

Література

Вступ

В даний час концепція самоорганізації одержує все більше поширення не тільки в природознавстві, але й у соціально-гуманітарному пізнанні. Оскільки більшість наук вивчають процеси еволюції систем, остільки вони змушені аналізувати й механізми їхньої самоорганізації. Ось чому концепція самоорганізації стає тепер парадигмою дослідження великого класу систем і процесів, явищ, що відбуваються в них. Зазвичай під парадигмою в науці мають на увазі фундаментальну теорію, яка застосовується для пояснення широкого кола явищ, що відносяться до відповідної галузі дослідження. Прикладами таких теорій можуть служити класична механіка Ньютона або еволюційне вчення Дарвіна.

Зараз значення поняття парадигми ще більше розширилося, оскільки воно застосовується не тільки до окремих наук, але і до міждисциплінарних напрямків дослідження. Типовими прикладами таких міждисциплінарних парадигм є кібернетика, яка виникла піввіку назад і синергетика, яка з'явилася через чверть століття.

самоорганізація кібернетика синергетика еволюція

1. Самоорганізація систем. Роль хаосу в самоорганізації систем

Ранні підходи до вивчення самоорганізації в окремих науках ясно позначилися ще в XVIII ст. Вони пов'язані, насамперед, з діяльністю основоположника класичної політичної економіки Адама Сміта (1723-1790), який в своїй головній праці "Дослідження про природу і причини багатства народів” ясно виразив ідею про те, що спонтанний порядок на ринку є результатом взаємодії різних, часто протилежних прагнень, цілей і інтересів численних його учасників. Саме така взаємодія приводить до встановлення того ніким не передбаченого й незапланованого порядку на ринку, який виражається в рівновазі попиту і пропозиції. Цю головну свою думку А. Сміт виразив у формі метафори “невидимої руки”, яка регулює ціни на ринку: “Кожна окрема людина намагається використати свій капітал так, щоб продукт його володів найбільшою вартістю. Зазвичай вона і не має на увазі сприяти суспільній користі й не усвідомлює, наскільки сприяє їй. Вона має на увазі лише власну вигоду, причому в цьому випадку вона невидимою рукою направляється до мети, яка не входила в її наміри. Переслідуючи свої власні інтереси, вона часто більш дієвим чином служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо прагне служити ім” [1].

Аналогічні ідеї щодо самоорганізації норм моральності в суспільстві висловлювали в тім же столітті шотландські моралісти, які підкреслювали, що принципи морального поводження людей не створюються правителями, політиками й іншими суспільними діячами, а формуються повільно й поступово в ході самоорганізації людей під впливом зміни умов їх життя. Важливо при цьому звернути увагу на те, що ідеї самоорганізації, самовдосконалення й поліпшення діяльності соціальних систем і суспільних установ згадані вчені зв'язують із еволюційними процесами, які відбуваються в життєдіяльності людей. Звичайно, найчастіше ідеї самоорганізації й еволюції не були чітко і ясно виражені, вони скоріше були результатом інтуїтивного прозріння, ніж науковим дослідженням. Тим не менш, від цього їхня цінність не зменшується, бо вони підготували грунт для майбутніх досліджень процесів самоорганізації й еволюції [4].

Еволюційна теорія Дарвіна послужила потужним поштовхом для розгортання досліджень про механізми розвитку різних природних і соціальних систем. Якщо фізичні і хімічні методи дослідження багато чого дали для аналізу структури і функціонування живих систем, то еволюційна концепція біології змусила фізиків і хіміків по-новому поглянути на об'єкти своїх досліджень і природу в цілому. Вони змушені були рахуватися з тим глибоким протиріччям, яке існувало між їхніми поглядами і достовірними фактами і теоретично обгрунтованими твердженнями дарвінівської еволюційної теорії. Формування ідей самоорганізації у фізику було продиктовано якраз прагненням перебороти зазначене протиріччя, яке свідчило про те, що деякі її основоположні поняття та принципи мають занадто ідеалізований характер і неадекватно відображають досліджувану реальність.

Насамперед, поняття про оборотні процеси, міцно затвердилося в механіці, воно не враховувало реального характеру процесу змін у природі. Дійсно, для механічного опису процесів досить задати лише початкові координати і швидкість рухомого тіла. Тоді за допомогою системи диференціальних рівнянь, що описують рух, можна однозначно визначити положення тіла в будь-який момент, як у минулому, так і в сьогоденні. Тому фактор часу по суті справи не грає ніякої ролі в механіці [2].

Таке уявлення вкрай спрощує властивості реальних процесів, і в середині минулого століття фізики у зв'язку з вивченням теплових процесів змушені були ввести фактор часу, який відбивав би реальні зміни, що відбуваються в ході еволюції системи. Але уявлення про еволюцію в класичній термодинаміці, що вивчає ізольовані системи, були зовсім чужі механіці. У той же час еволюція в термодинаміці розумілася зовсім інакше, ніж в біології. Справа в тому, якщо в теорії Дарвіна еволюція приводила до вдосконалення й ускладнення живих систем у результаті їхньої адаптації до мінливих умов навколишнього середовища, то в класичній фізиці вона зв'язувалася з дезорганізацією й руйнуванням системи. Таке уявлення випливало із другого початку термодинаміки, згідно з яким закрита система поступово еволюціонує в бік безладу і дезорганізації.

Різке протиріччя між біологічною та фізичною еволюцією вдалося дозволити тільки після того, коли фізика звернулася до поняття відкритої системи, тобто системи, яка обмінюється з навколишнім середовищем речовиною, енергією та інформацією. За певних умов у відкритих системах можуть виникнути процеси самоорганізації в результаті одержання нової енергії і речовини ззовні і дисипації, або розсіювання, використаної в системі енергії. Таким чином, було встановлено, що ключ до розуміння процесів самоорганізації втримується в дослідженні процесів взаємодії системи з навколишнім середовищем [2].

До встановлення загального погляду на процеси самоорганізації різні вчені йшли різними шляхами. Автор терміна "синергетика" німецький фізик Герман Хакен, що працював в лабораторіях фірми Белла над новими джерелами світла, досліджував механізми кооперативних процесів, які відбуваються в твердотільному лазері. Він з'ясував, що частки, що становлять активне середовище резонатора, під впливом зовнішнього світлового поля починають коливатися в одній фазі. В результаті цього між ними встановлюється когерентна, або погоджена, взаємодія, що призводить в кінцевому підсумку до їх кооперативного, або колективного поводження [1].

Однак у перший час, за його власним визнанням, він ясно не розумів, що подібні процеси можуть відбуватися і в інших системах, а лазер - лише один з типових їх представників.

Видатний теоретик самоорганізації І.Р. Пригожин прийшов до своїх ідей з аналізу специфічних хімічних реакцій, які приводять до утворення певних просторових структур із часом при зміні концентрації реагуючих речовин. Разом зі своїми співробітниками він побудував математичну модель таких реакцій, які вперше експериментально були вивчені нашими вітчизняними вченими Б. Бєлоусовим і А. Жаботинським.

Теоретичною основою моделі стала нелінійна термодинаміка, що вивчає процеси, що відбуваються в нелінійних нерівноважних системах під впливом флуктуацій. Якщо така система вилучена від крапки термодинамічної рівноваги, то виникаючі в ній флуктуації в результаті взаємодії із середовищем будуть підсилюватися й зрештою приведуть до руйнування колишнього порядку або структури, а тим самим і до виникнення нової системи. Структури і системи, що виникають при цьому, І.Р. Пригожий назвав дисипативними, оскільки вони утворюються за рахунок дисипації, або розсіювання, енергії, використаної системою, і одержання з навколишнього середовища нової, свіжої енергії. За дослідження з термодинаміки дисипативних структур І. Р. Пригожину була присуджена Нобелівська премія з хімії [4].

На початку 1960-х рр.. Е. Лоренц, вивчаючи комп'ютерні моделі пророкування погоди, прийшов до важливого відкриття, що рівняння, що описують метеопроцеси, при майже тих же самих початкових умовах приводять до абсолютно різних результатів. А це свідчило про те, що детерміністська система рівнянь виявляє хаотичне поводження. Звідси був зроблений висновок, що хаос також характеризується певним порядком, який, проте, має більш складний характер. Його можна розглядати як вид регулярної нерегулярності.

Ми бачимо звідси, що дослідження процесів самоорганізації на початку 1960-х рр.. обмежувалися окремими природничими й інженерними дисциплінами. Самі дослідники не надавали їм узагальнюючого характеру й тому ніхто тоді не передбачав, що з них в 70-х рр.. сформується єдина парадигма міждисциплінарного дослідження. Однак поступово вчені у своїх дослідженнях стали виходити за рамки своїх дисциплін, почали зауважувати аналогію між поняттями й рівняннями, які застосовувалися для аналізу різних за конкретним змістом процесів. Таким чином, повільно, але неухильно формувалося переконання, що у всіх цих дослідженнях існує єдине концептуальне ядро, яке служить загальною їхньою основою. По суті саме це ядро й становить парадигму досліджень процесів самоорганізації [4].

Для наукового пізнання цього часу найбільш характерним був перехід від дослідження окремих предметів і процесів до вивчення їхніх цілісних систем, від розгляду їхнього буття й існування - до аналізу їхнього виникнення і розвитку. Такий перехід чітко виражений у новому системному методі дослідження, який отримав широке поширення після Другої світової війни у формі комплексних і міждисциплінарних досліджень. І кібернетика й синергетика розвиваються в руслі загального системного руху науки, досліджуючи такі найважливіші аспекти систем, як їх динамічна стійкість, самоорганізація й організація й особливо механізм виникнення нових системних якостей.

Відмінність кібернетики від синергетики полягає насамперед у тому, що перша акцентує увагу на аналізі динамічної рівноваги в самоорганізованих системах. Тому вона спирається на принцип негативного зворотного зв'язку, відповідно до якого всяке відхилення системи коректується керуючим пристроєм після одержання інформації про це. У цьому сенсі допустимо, мабуть, також говорити про самоорганізацію, але тут ця самоорганізація закладена в систему самою природою, як це видно на прикладі гомеостазу у функціонуванні живих систем, або вона заздалегідь планується й конструюється людиною, наприклад, в автоматах і інших подібних пристроях. У синергетики в протилежність кібернетиці досліджуються механізми виникнення нових станів, структур і форм у процесі самоорганізації, а не збереження або підтримки старих форм. Саме тому вона спирається на принцип позитивного зворотного зв'язку, коли зміни, що виникли в системі, не придушуються або коректуються, а, навпаки, поступово накопичуються і в кінці кінців призводять до руйнування старої і виникнення нової системи [2].

Для характеристики процесів, що самоорганізуються в літературі вживаються різні терміни, починаючи від синергетичних і кінчаючи нелінійними нерівноважними системами або навіть системами самооновлюваними. Але в цілому всі вони виражають ту саму ідею, тому що мова в них йде про складноорганізмові системи, що є системами відкритими, що перебувають удалині від крапки термодинамічної рівноваги. Хоча для всіх них поки не існує єдиної фундаментальної теорії, у загальну парадигму їх поєднує приналежність до складноорганізмових систем.

2. Синергетичний детермінізм

Узагальнення результатів, отриманих фахівцями у зв'язку з дослідженнями із синергетики, дозволяє визначити синергетичний детермінізм (синергетичну концепцію) самоорганізації у вигляді наступних положень:

1. Об'єктами дослідження є відкриті системи в нерівноважному стані, що характеризуються інтенсивним обміном речовин і енергією між підсистемами, а також між системою та її оточенням.

2. Розрізняються процеси організації та самоорганізації. Їх загальний ознака - зростання порядку, обумовлене протіканням процесів, протилежних встановленню термодинамічної рівноваги, незалежно від впливу взаємодіючих елементів зовнішнього середовища.

3. Результатом самоорганізації стає виникнення, взаємодія, а також взаємодія (наприклад, кооперація) складніших в інформаційному сенсі об'єктів, ніж елементи зовнішнього середовища, з яких вони виникають. Система і її складові є динамічними утвореннями.

4. Поведінка підсистем і системи в цілому істотно характеризується спонтанністю - акти поведінки не є сильно детермінованими.

5. Процеси самоорганізації відбуваються в середовищі поряд з іншими процесами, зокрема, мають протилежну спрямованість[4].

Синергетика заснована на ідеях цілісності світу і наукового знання про нього, спільності закономірностей розвитку об'єктів усіх рівнів матеріальної і духовної організації, нелінійності (багатоваріантності і незворотності), глибинного взаємозв'язку хаосу і порядку (випадковості і необхідності) [3].

Синергетика вивчає відкриті (обмінюються речовиною і енергією з зовнішнім світом, що мають джерела і потоки енергії) нелінійні (описувані нелінійними рівняннями) системи. Предмет синергетики - механізми самоорганізації, механізм мимовільного виникнення, відносно стійкого існування і саморуйнування макроскопічних упорядкованих структур, що характеризують такого роду системи. Тому синергетику розвивають представники найрізноманітніших дисциплінарних областей (фізики, біології, хімії, математики). Г. Хакен підкреслював, що назвав нову дисципліну синергетикою не тільки тому, що вона досліджує спільну дію багатьох елементів систем, але й тому, що для знаходження загальних принципів, керуючих самоорганізацією, необхідне кооперування різних дисциплін.

Синергетика має власну мову. Це мова таких понять, як “атрактори” і “біфуркації”, “фрактали” і “детермінований хаос”. Поняття аттрактора близьке поняттю мети. Останнє можна розкрити в широкому сенсі як спрямованість поведінки нелінійної системи, “кінцевий стан” (кінцеве від ¬ носійство, завершуючий етап еволюції) системи. Під аттрактором в синергетики розуміють стійкий стан системи, який ніби притягує (від латинського аttrahere - притягати) до себе безліч траєкторій системи, визначених різними початковими умовами. Якщо система потрапляє в конус аттрактора, вона неминуче еволюціонує до стійкого стану (структури). На рівні математичного опису біфуркація означає розгалуження рішень нелінійного диференціального рівняння. Фізичний сенс біфуркації: точка біфуркації - точка розгалуження шляхів еволюції системи. Іншими словами, нелінійна система “таїть у собі” біфуркації. Фракталами називаються об'єкти, що володіють властивістю самоподібності [10].

Синергетика розглядає випадковість, що грає особливу роль у процесах самоорганізації, як елемент світу. Випадковості на мові синергетики називаються флуктуаціями. Випадковість - творче, конструктивне начало; вона здатна грати роль механізму, що виводить систему на аттрактор, на одну з власних структур середовища, на внутрішню тенденцію її організації.

3. Самоорганізація як основа еволюції

Незважаючи на те, що ідеї еволюції, починаються від космогонічної гіпотези Канта - Лапласа і кінчаючи еволюційною теорією Дарвіна, одержали широке визнання в науці, проте, вони формулювалися скоріше від інтуїтивних, чим від теоретичних термінів. Тому в них важко було виявити той загальний механізм, за допомогою якого здійснюється еволюція. Як зазначалося вище, головною перешкодою тут служило різке протиставлення живих систем неживим, суспільних - природним. В основі такого протиставлення лежали занадто абстрактні, а тому неадекватні поняття й принципи класичної термодинаміки про ізольовані системи. Саме тому еволюція фізичних систем зв'язувалася з їхньою дезорганізацією, що суперечило загальноприйнятим у біологічних і соціальних науках уявленням про еволюцію [5].

Щоб дозволити виникле глибоке протиріччя між класичною термодинамічною еволюцією, з одного боку, і еволюцією біологічною й соціальною, а з іншого - фізики змушені були відмовитися від спрощених понять і схем, і замість них ввести поняття про відкриті системи і необоротні процеси. Завдяки цьому виявилося можливим розвинути нову нелінійну й нерівноважну термодинаміку необоротних процесів, що стала основою сучасної концепції самоорганізації.

4. Самоорганізація в дисипативних структурах

Численні приклади самоорганізації в гідродинамічних, теплових і інших фізичних системах, не говорячи вже про системи живої природи, учені зауважували давно. Але в силу домінуючих в науці свого часу поглядів вони просто не помічали їх або намагалися пояснити за допомогою існуючих тоді понять і принципів.

Оскільки в науці XVII - першої половини XIX ст. домінувала механістична парадигма, остільки в ній всі процеси намагалися пояснити шляхом віднесення їх до законів механічного руху матеріальних часток. Передбачалося, що ці частки можуть рухатися, не взаємодіючи один з одним, а найголовніше - їх положення і швидкість руху будуть точно й однозначно певними в будь-який момент у минулому, сьогоденні і майбутньому, якщо задані їхнє початкове положення й швидкість. Отже, у такому механічному описі час не грає ніякої ролі і тому його знак можна міняти на зворотний. Внаслідок цього подібні процеси стали називати оборотними. Однак у більшості реальних випадків доводиться враховувати зміну систем у часі, тобто мати справу з необоротними процесами [11].

Як вже зазначалося вище, вперше такі процеси стали вивчатися в термодинаміці, яка почала досліджувати принципово відмінні від механічних теплові явища. Тепло передається від нагрітого тіла до холодного, а не навпаки. З плином часу воно рівномірно розподіляється в тілі або навколишньому просторі. Всі ці найпростіші явища не можна було описувати без обліку фактора часу. На такий феноменологічної основі були сформульовані вихідні початки або закони класичної термодинаміки, серед яких найважливішу роль відіграє закон ентропії.

Поняття ентропії характеризує ту частину повної енергії системи, яка не може бути використана для виробництва роботи. Тому на відміну від вільної енергії вона являє собою відпрацьовану енергію. Якщо позначити вільну енергію через F, ентропію - S, то повна енергія системи Е буде дорівнювати:

E = F + ST,

де Т - абсолютна температура за Кельвіном.

Згідно з другим законом термодинаміки, ентропія в замкнутій системі постійно зростає і в кінцевому рахунку прагне до свого максимального значення. Отже, по мірі зростання ентропії можна судити про еволюцію замкнутої системи, а тим самим і про час її зміни. Так вперше в фізичну науку були введені поняття часу й еволюції, пов'язані зі зміною систем. Але поняття еволюції в класичній термодинаміці, як ми вже відзначали вище, розглядається зовсім інакше, ніж в загальноприйнятому сенсі. Це стало цілком очевидним після того, коли німецький учений Л. Больцман (1844-1906) став інтерпретувати ентропію як міру безладдя в системі. Таким чином, другий закон можна було тепер сформулювати так: замкнута система, надана сама собі, прагне до досягнення найбільш ймовірного стану, що полягає в її максимальній дезорганізації. Хоча чисто формально дезорганізацію можна розглядати як самоорганізацію з негативним знаком або самодезорганізацію, тим не менш, такий погляд нічого спільного не має зі змістовною інтерпретацією самоорганізації як процесу становлення якісно нового, більш високого рівня розвитку системи. Але для цього необхідно було відмовитися від таких далекосяжних абстракцій, як ізольована система і рівноважний стан.

Тим часом класична термодинаміка саме на них якраз і спиралася і тому розглядала, наприклад, частково відкриті системи або знаходяться поблизу від точки термодинамічної рівноваги як вироджені випадки ізольованих рівноважних систем. Очевидно, що для пояснення процесів самоорганізації необхідно було ввести нові поняття і принципи, які б адекватно описували реальні процеси самоорганізації, що відбуваються в природі і суспільстві. Найбільш фундаментальним з них, як ми вже знаємо, є поняття відкритої системи, яка здатна обмінюватися з навколишнім середовищем речовиною, енергією або інформацією. Оскільки між речовиною і енергією існує взаємозв'язок, можна сказати, що система в ході своєї еволюції виробляє ентропію, яка, однак, не накопичується в ній, а віддаляється і розсіюється в навколишньому середовищі. Замість неї з середовища надходить свіжа енергія й саме внаслідок такого безперервного обміну ентропія системи може не зростати, а залишатися незмінною або навіть зменшуватися. Звідси стає зрозумілим, що відкрита система не може бути рівноважною, тому її функціонування вимагає безперервного надходження енергії й речовини із зовнішнього середовища, внаслідок чого нерівновага в системі підсилюється [7].

5. Самоорганізація - джерело і основа еволюції систем

В існуючих теоріях еволюції основна увага звертається на вплив навколишнього середовища на систему. Саме в зміні або ж виникненні нових чинників середовища бачили в минулому головну рушійну силу еволюції. Навіть в дарвінівської теорії походження нових видів рослин і тварин шляхом природного відбору головний акцент робився на середину, яка виступала в ролі визначального чинника адаптації живих систем до мінливих умов їхнього існування. Не підлягає сумніву, що зовнішні умови, середовище проживання мають величезний вплив на еволюцію, але цей вплив не меншою мірою залежить також від самої системи, її стану і внутрішньої схильності.

З точки зору парадигми самоорганізації стає ясним, що умовою розвитку не тільки живих, але і динамічних систем взагалі є взаємодія системи і навколишнього її середовища. Тільки в результаті такої взаємодії відбувається обмін речовиною, енергією та інформацією між системою та її оточенням. Завдяки цьому виникає і підтримується нерівновага, а це в кінцевому підсумку призводить до спонтанного виникнення нових структур.

Звичайно, на різних рівнях еволюційних сходів самоорганізація набуває свій специфічний характер. Так, уже на предбіологічній стадії виникають автопотичні системи, які не просто взаємодіють із середовищем, але постійно оновлюють себе і тим самим підтримують своє існування і відносну автономність. Елементарною автопотичною живою системою є клітина, яка безперервно оновлює склад своїх молекул в результаті взаємодії двох протилежних процесів. В подібному процесі самооновлення елементів автопотичних систем деякі вчені бачать не тільки прообраз метаболізму, але і обмін речовин в цілому. Протилежні їм аллопотичні системи, функціонування яких відбувається ззовні. Типовими системами такого роду є машини, які конструюються з метою виробництва певної продукції [8].

В останні десятиліття робилося чимало спроб опису еволюції в термінах сучасних наукових теорій. Найбільш цікавим з них представляється, по-перше, кібернетичний підхід, розвинений англійським біологом-кібернетиком Россом Ешбі, який пов'язує еволюцію з досягненням ультрастійкого стану, при якому система поступово адаптується до свого оточення, поки не досягне рівноваги. На відміну від парадигми самоорганізації тут не звертається увага на те, що в ході еволюції відбувається посилення, інтенсифікація взаємодії системи з навколишнім середовищем. Замість цього говориться, що коли система досягає стабілізації, то її взаємодія із середовищем завершується рівновагою. Але рівновага не виключає взаємодії і до того ж є відносною. По-друге, для вивчення еволюції нерідко звертаються до математичної теорії катастроф, розробленої французьким математиком Рене Томом (р. 1927). Однак вона, мабуть, в ще більшому ступені не підходить для представлення еволюційних процесів, оскільки розглядає розвиток від заданого рівноважного стану системи до іншого як "катастрофу". Такий підхід видається цілком переконливим, коли мова йде про перехід від стійкого стану системи (наприклад, корабля, літака, споруди) до нестійкого і врешті-решт до катастрофи. Але еволюційні процеси мають абсолютно протилежний характер - вони призводять до виникнення більш стійких динамічних систем.

Щоб зрозуміти, чому самоорганізація складає основу еволюції систем, необхідно нагадати, що в дисипативних структурах спонтанний порядок і нова стійка динамічна структура виникають завдяки посиленню флуктуації, а останні залежать від інтенсивності взаємодії системи з оточенням. Безперервне їх взаємодія на всьому протязі динаміки системи визначає еволюцію останньої. Це означає, що еволюція системи відповідним чином впливає на розвиток середовища, точніше кажучи, тих зовнішніх, оточуючих систем, з якими вона взаємодіє. Ось чому тут можна з відомими застереженнями говорити не просто про еволюцію, а про коеволюцію [2].

Зазвичай при аналізі еволюційних процесів поступові зміни, які при цьому відбуваються, характеризують як випадкові, а сукупний їх результат як необхідний. Хоча таке подання і підкреслює існування зв'язку між ними, тим не менш, не розкриває механізму взаємодії між двома взаємодоповнюючими сторонами єдиного процесу еволюції. Парадигма ж самоорганізації дозволяє це зробити. Дійсно, на мікрорівні при самоорганізації відбувається процес розширення або посилення флуктуації внаслідок збільшення нерівноважності системи під впливом середовища. Цей процес залишається непомітним на макрорівні, поки зміни не досягнуть певної критичної точки, після якої спонтанно виникає новий порядок або структура.

6. Самоорганізація в окремих видах еволюції

Теорія дисипативних структур, що виникла на основі дослідження найпростіших фізико-хімічних систем, виявилася здатною пояснити багато еволюційних процесів, що відбуваються в біологічних, екологічних і навіть соціально-культурних системах. Зрозуміло, на цьому шляху зустрічається чимало труднощів і проблем, які чекають свого дозволу. Але головна її перевага полягає в тому, що нова парадигма допомагає поглянути на світ і складові її системи з точки зору їх виникнення та розвитку без залучення будь-яких містичних сил на кшталт горезвісної “життєвої сили" або ще більш ранньої "ентелехії" [9].

Спроба приписати якісно відмінним від неорганічних систем живим системам особливі надприродні, а тому нез'ясовні раціональним способом властивості або якості по суті справи встановлює непрохідні кордони між ними. В результаті цього усувається можливість встановлення будь-якого зв'язку між неживою і живою природою, неживих і одухотворених світом, а тим самим ліквідується будь спроба поглянути на весь навколишній світ з точки зору його еволюції. Вчення про дисипативні структури може розкрити механізми еволюції в конкретних видах еволюції, починаючи від найпростіших систем неживої природи і закінчуючи складними формами еволюції в біологічних, соціально-економічних і культурно-історичних системах.

7. Еволюція в соціальних і гуманітарних системах

Незважаючи на істотну відмінність соціально-культурної еволюції від біологічної, між ними існує також велика подібність і, можна навіть сказати, глибока аналогія. Недарма видатні вчені характеризують соціальну еволюцію як продовження біологічної або генетичної еволюції іншими засобами. Деякі навіть вважають культуру більш потужним засобом пристосування.

Аналізуючи особливості соціально-культурної еволюції, слід уникати двох крайнощів. По-перше, не забувати, що людина як біосоціальна істота з'являється як закономірний продукт еволюції матеріального світу, а тому його еволюція, як і еволюція суспільства в цілому, виявляє цілий ряд істотно аналогічних ознак і особливостей. По-друге, оскільки ніяка аналогія не означає тотожності, то стає необхідним розкрити, перш за все, ті відмінні риси, які притаманні саме суспільству і людині як соціальній суті [12].

Якщо розглядати соціально-культурну еволюцію як продовження генетичної еволюції іншими засобами, то неважко буде зрозуміти, що при цьому процеси самоорганізації значно ускладняться, а сама еволюція таких систем набуває якісно відмінний характер.

Формування людського роду, його виділення з тваринного світу і перш за все від найближчого загону приматів за сучасними уявленнями почалися приблизно понад 10 мільйонів років тому. Раніше вважалося, що найближчими предками людини були австралопітеки, що жили приблизно 3 мільйони років тому, але тепер встановлено, що вони мали спільним предком мавпоподібних істот, названі рамапітеки, які з'явилися приблизно 12-14 мільйонів років тому. Рамапітеки спочатку жили в лісах, але потім в силу геологічних змін змушені були покинути їх і почати обживати степ. Оскільки пересуватися по рівнині було набагато зручніше без передніх кінцівок, то поступово рамапітеки набули здатності до прямоходіння. Раніше цю здатність приписували людині, що жила близько 1,5 мільйона років тому.

Якщо виходити з трудової теорії антропогенезу, то слід зазначити, що перші кам'яні знаряддя з'явилися близько 2,6 мільйона років тому. Вони були знайдені поблизу тих же місць, де були виявлені австралопітеки. По-видимому, ще раніше з'явилися примітивні знаряддя для полювання. Перехід до трудової діяльності благотворно позначився на розвитку тих органів людини, які були безпосередньо з нею пов'язані. Мова йде в першу чергу про зростання обсягу мозку і становленні мови як найважливішого засобу спілкування. Хоча зазвичай вважають, що homo sapiens з'явився не пізніше 40 тисяч років тому, але деякі вчені вважають, що становлення такої людини і перехід до цивілізації зайняв не менше 100 тисяч років. Підтримуючи своє існування полюванням, рибальством, збиранням їстівних рослин, первісні люди не могли жити поодинці, щоб не стати жертвою голодної смерті при невдалому видобутку. Швидше за все, вони полювали або селилися невеликими загонами, в яких існувала колективна власність. Але така первісна, інстинктивна мораль поступово прийшла в різке протиріччя з новими умовами життя, коли люди перейшли до розведення худоби і землеробства, стали більш регулярно обмінюватися продуктами своєї праці. Тут уже замість колективної власності з'являється власність приватна, а разом з нею і нові цивілізовані мораль і право [6].

Нові правила поведінки формувалися поступово, по мірі того, як люди переконувалися в тому, що дотримання таких правил виявилося вигідним для тих спільнот, які завдяки цьому отримували певну перевагу перед іншими: вони допомагали їм вижити. Поступово, але неухильно цивілізовані норми поведінки і правила практичної діяльності проникають в більш великі спільноти людей. Саме такі норми, правилами угоди і сформували той розширений порядок у суспільстві, який робить можливим його існування.

Соціальна еволюція, як і еволюція природна, виникає в результаті взаємодії з навколишнім середовищем. В останній період з'являються випадкові зміни, до яких живі організми або спільноти людей повинні адаптуватися. У природі така адаптація відбувається шляхом природного відбору, в результаті якого перемагають в боротьбі за існування і залишають потомство найбільш придатні до умов нового існування групи рослин і тварин. Таким чином, еволюція тут відбувається шляхом генетичної передачі спадкової інформації від батьків до нащадків [5].

У соціально-економічній і культурній еволюції безпосередній досвід, набутий людьми в процесі пристосування до змін навколишнього середовища, у спадок нащадкам не передається. У цьому відношенні еволюція соціальних систем принципово відрізняється від еволюції природних систем. Тим не менш, у суспільства існують свої методи і засоби передачі придбаного і накопиченого досвіду, причому не тільки індивідуального, а й соціального характеру. Сюди відносяться всі способи передачі досвіду, починаючи від найпростіших навичок і правил поведінки і закінчуючи складними прийомами професійної діяльності, накопиченими знаннями та загальнолюдськими нормами поведінки. Проте варто зазначити, що соціальна і культурна еволюція пов'язана не стільки з передачею індивідуального досвіду, навичок, знань і правил поведінки, скільки з засвоєнням багатющого досвіду, знань і традицій в цілому всіх попередніх поколінь людей в тій мірі, в якій вони зафіксовані. Саме завдяки цьому соціальна еволюція відбувається незрівнянно більш швидкими темпами, ніж еволюція біологічна.

Висновки

Природа раціональна і гармонійна, і ця гармонійність досягнута за рахунок точної відповідності систем і рівнів організації: перерозподіл енергії між молекулами повітря породжує найпотужніші урагани, кілька квантів сонячного світла, поглинені зерном хлорофілу, породжує все необхідне для існування живого.

Необхідно усвідомити, що створювані штучні системи є частиною загального світу і, отже, в них повинні в максимальному ступені враховуватися і загальні процеси самоорганізації.

Традиційний підхід до управління природними та соціальними процесами заснований на лінійному уявленні про функціонування систем природи і суспільства. Згідно з цим поданням результат зовнішнього керуючого впливу є однозначним і лінійним наслідком докладених зусиль, що відповідає схемі: керуючий вплив > бажаний результат. Знання принципів самоорганізації складних систем дає нові надії, розкриваючи нові напрямки пошуку способів управління складними системами. Складна нелінійна система здатна сама себе будувати, структурувати, потрібно тільки правильно ініціювати бажані тенденції її саморозвитку. Виділяють три процесу самоорганізації:

- процеси виникнення якісно нового цілісного формування з якоїсь сукупності об'єктів певного рівня;

- процеси, що підтримують певний рівень організації при обліку зовнішніх і внутрішніх умов їх функціонування;

- процеси вдосконалення організацій, здатні накопичувати і використовувати минулий досвід.

Основною характеристикою самоорганізації будь-якої системи її еволюції є необоротність, що виражається в певній спрямованості її змін. Тому, варто розуміти, що еволюційні зміни в системі це зміни, що протікають в одному напрямі і є необоротними і важливими в світі.

Література

1. Бабушкин А.Н. Современные концепции естествознания: Лекции по курсу. - С. Пт.: Лань, 2002. -208 с.

2. Бобильов Ю.В. Концепції сучасного природознавства: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. Закладів / Дніпропетровський університет економіки та права. -К.: Центр навчальної літератури, 2003.-244 с.

3. Горехов А.А. Концепции современного естествознания: Учеб. пособие.-М.: Центр, 2001.-208 с.

4. Горохов В.Г. Концепции современного естествознания и техники: Учеб. пособие для студ. ВУЗов. - М.: Инфра-М, 2000.-608 с.

5. Грушевицкая Т.Г. Концепции современного естествознания: Учеб. пособие для студ. висш. учебн. заведений обуч. по гуман. спец./ Т.Г. Грушевицкая, А.П. Садовин. - М.: ЮНИТИ, 2003-680 с.

6. Дубнищева Т.Я. Концепции современного естествознания: ученик для студентов высших учебных заведений. - 3-е издание. - М.: ПКЦ "Маркетинг"; Новосибирск: ООО "Издательство ЮКЭФ", 2001.-832 с.

7. Концепції сучасного природознавства: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Я.С. Карпов, В.В.Кисельник, В.Г. Кремень та ін.-К.: Професіонал, 2004.-495.

8. Польшаков В.І. Концепції сучасного природознавства: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В.І. Польшаков, М.В. Богдан:- К.: Центр навч. літератури, 2004.-176 с.

9. Пригожий І.Р., Стенгерс І. Порядок з хаосу. - М., 1986.

10. Рузавін Г.І. Самоорганізація і організація в розвитку суспільства. Питання філософії, 1995, № 8.

11. Рузавин Г.И. Концепции современного естествознания: учебник для студентов ВУЗов.- М.: ЮНИТИ, 1999.-288 с.

12. Хакен Г. Синергетика. - М., 1980.

Размещено на Allbest.ru