Размещено на http://www.allbest.ru/

Гіркокаштан звичайний

Домен: Ядерні (Eukaryota)

Царство: Зелені рослини (Viridiplantae)

Відділ: Streptophyta

- Судинні (Tracheophyta)

- Насінні (Spermatophyta)

- Покритонасінні (Magnoliophyta)

- Еудікоти (Eudicots)

Підклас: Розиди (Rosids)

Порядок: Сапіндоцвіті (Sapindales)

Родина: Сапіндові (Sapindaceae)

Рід: Гіркокаштан (Aesculus)

Вид: Гіркокаштан звичайний

Біноміальна назва

Aesculus hippocastanum

Віківиди: Aesculus hippocastanum

Гіркокаштамн звичамйний, кінський каштан звичайний (Aesculus hippocastanum L.) -- рослина родини сапіндових. У народі часто називається просто каштаном, хоча з ботанічної точки зору каштан -- зовсім інша рослина.

Ботанічні характеристики

Дерево з гарною густою кроною до 30 м заввишки. Старе гілля брунатно-сіре, молоді товсті пагони -- світло-бурі, голі. Бруньки до 2,5 см завдовжки, яйцевидні, темно-бурі, клейкі, покриті шкірястою лускою. Листки супротивні, черешкові, до 25 см у поперечнику, пальчастоскладні, складаються з 5-7 сидячих листочків клиновидно-оберненояйцевидних, зморшкуватих, знизу світліших, вздовж жилок пухнастих від рудих волосків. Квітки зібрані в гроно 20-30 см заввишки, чашечки квіток дзвоникуваті, пухнасті з 5 нерівними лопатями. Віночок п'ятипелюстковий, білий з жовтуватою, далі червонястою плямою в зіві. Плід -- зелена тристулкова коробочка 6 см завдовжки з неколючими шпичаками і з однією насіниною 2-3 см в поперечнику, покритою блискучою шкіркою, з сірою плямою на основі. Цвіте в травні, плоди дозрівають у вересні -- жовтні.

Опис

листки і цвіт

Гіркокаштан виростає до висоти у тридцять шість метрів, має купольну крону і товсте гілля. На старих деревах зовнішні гілки часто відвислі з кучерявим закінченням. Листки протилежні, нагадують пальці рук, з п'ятьма, сімома пелюстками. Кожний пелюсток 13 -- 30 см довжиною. Весь листок може сягати в поперек до 60 см. Цвіт за звичай білий з маленькими червоними цяточками. Каштан цвіте на весні. Цвіт має вертикальну форму нагадуючи волоть 10 -- 30 см заввишки з 20 -- 50 квіточками в кожній волоті. В кожній волоті як правило виростає від 1 до 5 плодів. Фрукт -- зелена, м'яка капсула з шипами. У кожній капсулі по одному (рідко два або три) горіхо-подібниї плоди які називаються каштанами або кінськими каштанами. Кожний каштан діаметром 2 -- 4 см, має блискуче коричневе покриття з білявим протином в основі.

Гіркокаштан не є близьким до, власне, каштанів, які в свою чергу належать до родини Букових.

Поширення

Походить з південно-східної Європи, а точніше -- з Балкан. Колись там на гірських схилах росли справжні гіркокаштанові ліси, що подекуди збереглися і в наш час. Пізніше ці дерева почали вирощувати в парках і на вулицях міст.

Історія каштанів у Києві та Україні

Герб Києва в УРСР

Уперше гіркокаштани з'явилися в Києві порівняно нещодавно, у першій половині XIX століття. Їхня поява тут пов'язана з курйозною подією, яка була проявом запопадливості тогочасних вельмож перед імператором Російської імперії Миколою І.^[1] Навесні 1842 року чекали на його приїзд до Києва. Київський генерал-губернатор Бібіков ламав голову над тим, чим би приємно здивувати царя. Було вирішено на честь гостя зробити нову вулицю і обсадити її рідкісними, навіть екзотичними в імперії на той час каштанами. До міста терміново завезли саджанці. Під наглядом офіцерів солдати посадили їх уздовж нової вулиці (нинішній бульвар Тараса Шевченка).

Але не судилося каштанам рости на бульварі. Напередодні приїзду царя солдатів підняли по тривозі і наказали за одну ніч викорчувати всі саджанці, а натомість посадити тополі. п\Причиною такого наказу було те, що посланець, якого губернатор Бібіков відправив до царя, доповів після повернення, що коли цар слухав рапорт про церемонію майбутньої зустрічі в Києві, при згадці про каштани бридливо скривився. Пізніше виявилось, що гримаса царя не мала жодного стосунку до екзотичних дерев.

На щастя, не всі саджанці загинули. Студенти й викладачі київського університету святого Володимира обсадили каштанами головну алею університетського ботанічного саду. Тут і зараз збереглось кілька старих дерев із тих, що мали прикрашати бульвар Т. Шевченка. Чимало саджанців каштана розібрали кияни й висадили їх на інших вулицях.

Пізніше гіркокаштан поширився по всій Україні.

З часів СРСР гіркокаштан було проголошено символом Києва. Квітка й листя каштана були зображені на тогочасному гербі міста. Цікаво, що на гербі квітами каштана був утворений тризуб, який спирався на лук (військову зброю часів Київської Русі).

Вирощування

Гіркокаштани вважалися доволі безпроблемними при вирощуванні. Однак, недавно була помічена Каштанова мінуюча міль яка віднедавна створює проблеми для кінського каштана на більшій частині території Європи. Ця міль спричинює побуріння і передчасне опадання листя, що надає деревам непривабливого вигляду. Кінський каштан також використовується як їжа для гусені Акронікти.



Використання

цвіт червоного гіркокаштана

Збирають кору молодих гілок -- навесні, квіти -- в травні, шкірку насіння -- восени.

Плоди гіркокаштана мають в собі велику концентрацію токсинів класу сапонінів які називаються есколінами які також є токсичними для більшості тварин і для людини. Це есколіни спричинюють руйнування червоних клітин крові. Цей токсин можна вивести з каштана шляхом вилуговування в багаторазовій зміні кипяченої води. Деякі тварини, такі як олень і вивірка, стійкі до цих токсинів і їдять горіх кінського каштана таким як є.

Екстракт каштанових горіхів ("Ескузан") використовують при лікуванні варікозу вен.

Фармакологічні властивості

Застосовують при маткових і гемороїдальних кровотечах, геморагічних діатезах, при варикозному розширенні вен, тромбофлебітах (стимулює антитромбічну активність сироватки крові й посилює наповнення кров'ю жильної системи), при атеросклерозі (змінює хімізм, крові і особливо обмін холестерину), для профілактики апоплексії (в корі містяться глікозиди ескулетин і фраксин, які, подібно до дикумарину, уповільнюють зсідання крові, і речовини, рівноцінні хініну), при захворюваннях жовчного міхура, хронічних захворюваннях кишок, при суглобному ревматизмі, артритах різної етіології, малярії, нічному занімінні рук та ніг.

Лікарські форми і застосування

Свіжий, витиснутий з квіток сік вживають при геморої, розширенні вен, тромбофлебітах, атеросклерозі, разом з вітаміном В: всередину -- 25-30 крапель на 1 ложку води двічі на день; законсервований спиртом у співвідношенні 1:2 п'ють по чарці (30-40 г) тричі на день при геморої, варикозному розширенні вен. Внаслідок тривалого вживання соку з квіток гіркокаштану зникають болі і гулі розширених вен, якщо хвороба не запущена. Водний настій кори вживають при тривалих проносах і малярії.

При гемороїдальних кровотечах беруть 1 столову ложку суміші квіток гіркокаштану, квіток арніки і квіток горобини звичайної у співвідношенні 2:1:2 на 1 склянку окропу, напарюють протягом 30 хвилин і п'ють по 1 склянці двічі на день. Ще роблять малі холодні клізмочки з відвару кори гіркокаштану в 1 склянці води. М. А. Носаль рекомендує при гемороїдальних кровотечах, безпосередньо після випорожнення, робити п'ятнадцятихвилинні холодні сидячі ванни, куди додають відвар кори гілок гіркокаштану (50 г на 1 л води). При маткових кровотечах (в період клімактерію, але не в зв'язку із злоякісними пухлинами) промивають піхву двічі на день відваром з шкірки стиглих насінин гіркокаштану (15 г на 0,25 л води -- кип'ятять на малому вогні 10 хвилин).

Спиртовою настойкою шкірки стиглих насінин гіркокаштану (40 г шкірок на 1 л спирту) розтирають болісні місця при ревматизмі, артритах. Екстракт кори на олії захищає шкіру від засмаги.



Використання в зеленому будівництві

Кінський каштан дуже широко використовується в Архітектурі. Той факт, що Кінський каштан завжди має стрункий стовбур дає йому велику перевагу як декоративній рослині. Кінські каштани утворюють просто разючі алеї, особливо в час цвітіння. Кінські каштани не потребують надто багато догляду. Це дерево доволі стійке до важко-забрудненого міського повітря. Кінський каштан росте повільно. Чистять каштани як і більшість насаджень пізньої осені або ранньою весною. Варто зазначити що коли каштани ще маленькі, потрібно обтинати практично всі гілки залишаючи максимум три горішні пагінці. Такий спосіб пришвидшує ріст каштанів. Кінський каштан любить глинясті ґрунти. Найкраще почуває себе на глинясто-піщаних, пористих ґрунтах.

Останніми роками гіркокаштан звичайний масово уражується шкідником - мінуючою міллю, що призводить до передчасного побуріння і опадання листя. Це надає насадженням гіркокаштана непривабливого вигляду і змушує в деяких випадках взагалі відмовлятися від використання цього виду в декоративних насадженнях або заміняти його на більш стійкі до шкідників сорти, щоправда, не завжди успішно.

Осика

Біологічна класифікація

Домен: Еукаріоти (Eukaryota)

Царство: Зелені рослини (Viridiplantae)

Відділ: Streptophyta

Надклас: Покритонасінні (Magnoliophyta)

Клас: Еудікоти (Eudicots)

Підклас: Розиди (Rosids)

Порядок: Мальпігієцвіті (Malpighiales)

Родина: Вербові (Salicaceae)

Рід: Тополя (Populus)

Вид: Осика

Біноміальна назва

Populus tremula L.

Осика (Populus tremula L., Populus pseudotremula N. Rubtz.) -- високе струнке дерево (20-30 м заввишки) родини вербових (Salicaceae) з округлою кроною і циліндричним стовбуром, укритим гладенькою світло-зеленою корою. У старих дерев кора в нижній частині чорна, глибокотріщинувата. Молоді пагони бурі, звичайно голі, блискучі, бруньки клейкі, загострені, Листки (3-7 см завдовжки) чергові, округлі або округлояйцеподібні, виїмчасто-зубчасті, шкірясті, зісподу сизуваті. Черешки довгі, сплюснуті, голі. Квітки роздільностатеві, рослини дводомні. Тичинкові сережки пониклі (7-10 см завдовжки), темно-пурпурові, квітки без оцвітини, на коротких ніжках, приквіткові луски торочкуваті, волохато-війчасті; тичинок 5-8, пиляки пурпурово-червоні. Маточкові сережки тонші, менш яскраві, квітки з келихоподібним диском при основі і грушоподібною голою зеленою зав'яззю та двома пурпуровими приймочками. Плід -- коробочка, видовжено-конічна (до 7 мм завдовжки), відкривається двома стулками. Насіння дрібне, має чубок з сріблястих волосків. Росте осика як домішка у хвойних, хвойно-листяних і листяних лісах. Зрідка утворює чисті деревостани у похідних формах лісостанів. Морозостійка, світлолюбна рослина. Цвіте у березні -- квітні. Рід осик розповсюджений в горах і прирічкових лісах. Особливо багато осик в Східній Азії і в Приатлантичній Америці. Поширена по всій Україні. займає 1,2 % площі державного лісового фонду. Райони заготівель -- Полісся, Лісостеп.



Практичне використання

Деревинна, плетивна, медоносна, лікарська, танідоносна, фарбувальна, декоративна, фітомеліоративна і кормова рослина.

Осика -- дуже важлива деревинна рослина. Деревина її біла, часом з зеленуватим відтінком, однорідна, прямошарова, м'яка, легка, міцна (у сухому місці), добре колеться; незначно жолобиться і розтріскується, швидко набрякає і висихає. Недоліком деревини є те, що вона досить часто піддається гниттю, що призводить до її технічної непридатності. Деревина осики -- прекрасна сировина для целюлозно-паперової промисловості і один серед найкращих матеріалів для одержання штучного шовку. Деревина містить 47% целюлози, 1,5% пентозану, до 2% смоли. Практичний вихід целюлози із деревини 32%. Використовується в сірниковій промисловості (горить безчадним полум'ям), для виготовлення фанери, бочок, лиж, дрібних виробів (лопат, ночов, вуликів тощо). Стовбур осики розпилюють також на дошки, що йдуть на спорудження будівель. Встановлено, що вироби з осикових дощок не потребують фарбування, чим довше вони служать у сухому місці, тим стають міцнішими. За своїми властивостями осика не тільки не поступається перед хвойними породами, а у ряді випадків навіть перевершує їх. Деревину осики можна фарбувати в будь-який колір, як і бавовняну тканину. Вона легко вбирає полімери і стає внаслідок цього наче новим матеріалом -- деревом-пластмасою. Підлога з осикової рейки за естетичними, експлуатаційними та іншими властивостями не поступається перед паркетом.

Дрова з осики горять добре, але швидко гаснуть, вугілля не утримує жару. З деревини осики виготовляють вузьку стружку (1,5-2,5 мм) для виготовлення рогожок, що йдуть на основи головних уборів; широка стружка (3 мм) -- для плетіння солом'яних капелюхів, а ще ширша (від 10 мм і більше) -- для плетива, яким прикрашають кошики для квітів, вазони, з них виготовляють штучні квіти. Стружка осики є, крім того, гарним пакувальним матеріалом. Коріння осики використовується на грубе плетиво.

Чубки насіння осики населення нерідко використовує як набивний матеріал, але якість його низька (волоски завдовжки до 5-10 мм крихкі і важко відділяються від насіння). Рано навесні осика має багато пилку і клею, але за наявністю інших медоносів і пилконосів бджоли неохоче її відвідують. На листі осики часом з'являється падь. У народній медицині використовують кору як жарознижуючий засіб (вона містить саліцин), бруньки -- від проносу, дизентерії та ломоти, здебільшого простудної, сік з кухонною сіллю -- від зубного болю, а також при укусах змій.

Спиртовий екстракт з бруньок осики є бактерицидним засобом проти золотистого стафілокока, бактерій кишковотифозної групи тощо. Кору застосовують, крім того, від лихоманки, захворювань сечового міхура, при гіпертрофії передміхурової залози, хронічному циститі, геморої, подагрі, ревматизмі; зовнішньо -- при опіках і виразках.

У ветеринарії молоді пагони осики з листям і невеликою кількістю бруньок використовують для вигнання круглих червів у дрібної рогатої худоби.

Осика -- посередній танідонос; у корі міститься 24,5%, а у листі -- 2,5-б % танідів. Кора і молоді листки дають жовту й зелену фарби. Доведено, що з кори осики можна виділити жирні кислоти, ефіри, гліцерин, спирт та інші речовини. Шляхом селекції виведені форми осики, стійкі проти серцевинної гнилі, невибагливі до родючості ґрунту.

Як декоративну рослину осику рекомендують у зеленому будівництві для великих груп і масивів у парках і лісопарках. Вона витримує ущільнення ґрунту і невелике засолення, досить добре переносить умови міста. Має красиві декоративні форми -- плакучу й пірамідальну. Осику застосовують в лісомеліоративних насадженнях на ґрунтах з достатнім зволоженням. У Лісостепу її вводять в прияружні смуги як коренепаросткову породу, а також для залісення берегів рік і водойм. Певну кормову цінність являють листки осики. Вони містять протеїн (12%) і клітковину (21-24%). Попіл листя містить досить багато кальцію (31,б %), відносно небагато фосфору (4%). Крім того, в ній містяться манган, калій, натрій, магній, сірка, кремній. У свіжих листках містяться вітамін С (222--225 мг%), каротин (354 мг на 1 кг сухої речовини). На пасовищах листки й молоді пагони задовільно, а подекуди й добре поїдаються великого рогатою худобою, кіньми, вівцями, козами.

До тридцяти років осика росте дуже швидко і в 50-60 років досягає розмірів дерев першої величини. Якщо умови були особливо сприятливі, вона підіймається до 30 метрів. Але живе мало: рідко довше ста років, її вік вкорочують паразитичні грибки.

Ялина канадська

Біологічна класифікація

Домен: Ядерні (Eukaryota)

Царство: Зелені рослини (Viridiplantae)

Відділ: Streptophyta

- Судинні (Tracheophyta)

- Насінні (Spermatophyta)

Клас: Хвойні (Coniferopsida)

Порядок: Хвойні (Coniferales)

Родина: Соснові (Pinaceae)

Рід: Ялина (Picea)

Вид: Ялина канадська

Біноміальна назва

Picea glauca

Ялимна канамдська, глаука, бімла або симза (Picea canadensis або Picea glauca) -- хвойне дерево родини соснових (Pinaceae). Батьківщина -- Канада і Аляска, звідки у XVIII столітті ялину завезли в Західну Європу.

Ботанічні характеристики

Будова і життєдіяльність

Канадська ялина може досягати 20-30 м заввишки. Крона -- густа, 60-120 см в діаметрі, конусоподібна. Гілки молодих дерев направлені косо вгору, старих -- опущені донизу.

Хвоя -- з блакитним відтінком, сизо-зелена. Якщо її розтерти -- запах хвоїнок буде нагадувати чорну смородину. Жіночі шишки ялини -- дерев'янисті, повислі, нерозсипні. Насіння -- з ложкоподібним крильцем.

Гілка, шишка і насіннина ялини канадської

Розмноження

Розмножується канадська ялина насінням, розтрушеним з шишок. Штучно її також розводять живцями.

Дерево невибагливе до ґрунту, але краще росте на гарно дренованих суглинках. Також ялина канадська зимостійка і достатньо посухостійка. Доживає до 300 і навіть 500 років.



Поширення

Батьківщина ялини -- Канада і Аляска, де вона -- найпоширеніша з усіх видів ялини. У дикому вигляді дерево і нині росте в лісовій зоні Північної Америки, де займає великі площі, переважно вздовж берегів річок і озер, утворюючи чисті та змішані насадження. В гори піднімається до висоти 1500 м. Канадська ялина - найзимостійкіша з усіх видів ялини.

У Західну Європу її завезли на початку XVIII століття з тієї ж Канади. В Україні канадську ялину найчастіше вирощують як декоративне дерево - у всіх областях країни. За поширеністю вона у нас поступається лише ялині колючій (Picea pungens Engelm.).

Декоративні форми

Відомо близько 20 декоративних форм ялини канадської - різної висоти, конфігурації крони (конічна чи кулеподібна) і кольору хвої (світло-зелена, золотиста, блакитно-зелена чи сизо-блакитна).

Серед садівників особливо популярні карликові канадські ялини, які можна вирощувати навіть у квітниках (їх поєднують, наприклад, з вереском) чи горщиках. Але практично всі декоративні форми дерева схильні до пошкоджень сосновим павутинним кліщем.

· Форма «Ауреа» («Aurea») - дуже швидко росте. Хвоя на верхній стороні має золотавий колір. В культурі відома з 1866 року.

· «Ауреаспіката» («Aureospicata») - відрізняється жовтим кольором хвої і молодих пагонів, але лише влітку. Пізніше дерево стає зеленим. Ця форма виникла в 1890 році в розсаднику в Карлсруе (Німеччина).

Найпоширеніша декоративна форма ялини канадської - «Коніка» («Conica»)

· «Коніка» («Conica») - найпопулярніша конічна форма ялини канадської. В 60 років висота дерева може сягати 4 м. Крона - пірамідальна, щільна, густа та пухка, діаметром до 2 метрів. Світло-зелена хвоя зовсім не колюча на дотик. Росте ця форма канадської ялини дуже повільно. В розсадниках часто пошкоджується червоним павуком.

Вперше ця форма була виведена в Канаді відомими північноамериканськими дендрологами Редером та Джеком на озері Лаган в 1904 році, звідки і поширилась по садах і парках світу.

Коніка ефектна в найрізноманітніших композиціях: на партері чи в групових насадженнях. Рекомендується для вирощування в контейнерах на дахах, терасах, в групових насадженнях біля будинків, для оформлення кам'янистих садів. Дерево тіньовитривале.

Мутанти канадської ялини «Коніка» - «Альберта Глобе», «Лаурін», «Елеганс Компакта», «Гном», «Граціліс Компакта», які часто продають під однією назвою - «Коніка», але вони все ж таки відрізняються.

· «Ехініформіс» («Echintformis») - міні-форма канадської ялини, росте дуже повільно. В 30 років висота дерева - 0,5 м.

Крона кулеподібна, близько 1 м в діаметрі. Пагони короткі, до 2 см довжиною, та, як і бруньки, - коричневі. Хвоя 5-7 мм в довжину, дуже вузька, блакитно-зелена, розташована радіально. Коріння сильне, рясно вітриться. «Ехініформіс» краще росте на малокислих, вологих ґрунтах. Дерево світлолюбне.

Вперше цю форму вивели у Франції в 1955 році, а сьогодні вона широко поширена по всій планеті. Нерідко це дерево плутають зі схожою формою ялини чорної.

· «Елеганс Компакта» («Elegans Compacta») - має конічну форму, але росте швидше, ніж «Коніка» - додає 4-5 см щорічно. Молоді пагони і бруньки жовто-коричневі. Хвоя - свіжо-зелена, 8-10 мм в довжину. Вперше цю форму вивели в 1950 році в Чехословаччині.

· «Гном» («Gnom») - крона теж конічна. Дерево щорічно виростає на 3-5 см. Хвоя виразно сіро-зелена, 8-10 мм в довжину. Походження форми відносять до 1969 року (державний розсадник хвойних рослин в Єжице, Чехословаччина).

· «Граціліс Компакта» («Gracilis Compacta») - карликова форма канадської ялини. Дерево має конічну крону і щорічно виростає на 4-7 см. Хвоя - дуже густа і жорстка, сіро-зелена, 7-10 мм завдовжки. Виведення мутанта відносять до 1960 року (теж в Єжице).

· «Лаурін» («Laurin») - карликова форма, росте дуже повільно - не більше 2,5 см на рік. Пагони розташовані густо. Хвоя - темно-зелена, радіальна, 5-10 мм завдовжки. Максимальна висота дерева - не більше 1,5 м. Форма відібрана в 1970 році в розсаднику Р. Арнольда в Німеччині (м. Голштайн).

· «Нана», Низька («Nana») - карликова форма, до 1 - 2 м заввишки. Щорічно виростає на 2,5-4,5 см. Крона широка, закруглена. Гілки густі, сірі, дуже гнучкі. Хвоя радіальна, тонка, жорстка, сіро-блакитна, 5-7 мм завдовжки. Дерево зимостійке, в культурі відоме з 1828 року. Нині зустрічається нечасто. Рекомендується для групових насаджень в парках та скверах і для вирощування в контейнерах. Ялиною «Нана» озеленюють квартали, балкони і дахи.

· «Пендула» («Pendula») - плакуча форма канадської ялини, виведена А. Карьєром у парку Версаля (Франція). Гілки сильно схилені донизу. Хвоя - густа, блакитно-зелена.

· «Цукерхут» («Zuckerhut») - карликова форма ялини канадської. Вперше її вивели в 1955 році. Дерево росте повільно, не більше 3-5 см на рік. Максимальна висота - 1,5 м. Крона конічна, з загостреною верхівкою, діаметром 0,5-0,8 м. Кора - сіро-коричнева, гладка або луската. Хвоя розташована радіально, яскраво-зелена, дуже м'яка.

Дерево відносно тіньовитривале і морозостійке. У молодому віці може страждати від весняних сонячних опіків. До ґрунту невимогливе, але краще росте на свіжих суглинках або супісках.

Практичне використання

Промисловість

Ялина канадська, як і більшість інших видів ялин, дає цінну деревину - білу, легку і м'яку. Її широко використовують у будівництві, деревообробній, целюлозно-паперовій промисловості. Також з канадської ялини виготовляють музичні інструменти, в тому числі гітари.

Кора ялини має 7-15 % дубильних речовин, тому з неї добувають смолу, дьоготь, терпентину, живицю, деревний оцет.

Озеленення

Ялина канадська - цінна декоративна рослина. Її саджають в парках, скверах, використовують у лісосмугах. Також вона гарно протистоїть вітрам і може використовуватись в вітрозахисних насадженнях.

Ялина канадська як символ

Ялина канадська, як і її родички -- ялина європейська та колюча -- часто слугує атрибутом новорічних свят. Дикорослі форми її нерідко зрубують незаконно. Декоративні -- розводять в горщиках.

Клен звичайний

Біологічна класифікація

Домен: Ядерні (Eukaryota)

Царство: Зелені рослини (Viridiplantae)

Відділ: Streptophyta

- Судинні (Tracheophyta)

- Насінні (Spermatophyta)

- Покритонасінні (Magnoliophyta)

- Еудікоти (Eudicots)

Підклас: Розиди (Rosids)

Порядок: Сапіндоцвіті (Sapindales)

Родина: Сапіндові (Sapindaceae)

Рід: Клен (Acer)

Вид: Клен звичайний

Біноміальна назв Acer platanoides L.

Клен звичайний, або гостролистий -- (Acer platanoides L.) -- високе (25-30 м заввишки), струнке дерево роду клен родини сапіндових з колоноподібним стовбуром, вкритим дрібнотріщинуватою темно-сірою корою, з густою розлогою кроною. Пагони буруваті, блискучі з світлими смужками і сочевичками. На пагонах супротивно розміщені притиснуті бруньки, прикриті чотирма-шістьма шкірястими лусками. Верхівкова брунька більша і оточена двома боковими. Листки великі (5 -- 15 см завдовжки, 8-15 см завширшки), 5-7-пальчастолопатеві, при основі серцеподібні. Лопаті загострені, виїмки між ними тупі.; молоді листки по жилках волосисті, у кутках жилок з борідкою волосків. Квітки правильні одностатеві або двостатеві з подвійною оцвітиною, розміщені в багатоквіткових прямостоячих щіткоподібних голих суцвіттях на коротких квітоносах. Чашечка п'ятироздільна (5-7 мм завдовжки, 3-4 мм завширшки), пелюсток п'ять, вони жовтувато-зелені, трохи вужчі і довші за чашолистки, оберненояйценодібні, тупі, звужені в нігтик. Тичинок 5-12, маточка одна, зав'язь верхня з двома стовпчиками.

Клен звичайний

Плід -- блідо-зелена двокрилатка (8-11 см завдовжки), крила її розходяться під тупим кутом. Клен звичайний росте в другому ярусі листяних і мішаних лісів. Тіньовитривала, досить морозостійка рослина. Цвіте у квітні -- травні. Поширений майже по всій Україні. Культивують у парках і захисних насадженнях. Райони заготівель -- правобережний і лівобережний Лісостеп. Прикарпаття та Карпати.

Інші види

За деякими властивостями до клена гостролистого близький клен татарський, або чорноклен -- (A. tataricum L.) Відрізняється від попереднього виду темною корою, видовжено-яйцеподібними (до 10 см завдовжки), цілісними, рідше неглибоко тричінадрізаними великозубчастими, інколи лопатевими листками. Квітки білі, пахучі. Крилатки яскраво-червоні, розходяться під гострим кутом. Росте в підліску або в третьому ярусі листяних і мішаних лісів. Тіньовитривала рослина. Поширений по всій Україні, але переважно в Лісостепу і на півночі Степу. Квітне у травні -- червні.

Клен несправжньоплатановий, клен-явір (A. pseudoplaianus L.) Відрізняється від попередніх видів великими лопатевими листками, зверху темно-зеленими, матовими, зісподу сизуватобілими, здебільшого волосистими. Квітки жовто-зелені, квітконіжки опушені. Крилатки розходяться широкими крилами під гострим кутом. Росте у першому, рідше в другому ярусі листяних лісів. Світлолюбна рослина. Поширений у правобережному Лісостепу і в Карпатах. Квітне у травні-червні.

Практичне використання

Медоносна, деревинна, харчова, кормова, танідоносна, фарбувальна й декоративна рослина. Клен звичайний високопродуктивний весняний медонос і пилконос. На жаль, слабкі сім'ї використовують з нього взяток тільки для розвитку розплоду та власного харчування і лише сім'ї, які вийшли з зимівлі сильними, нагромаджують у вуликах від 4 до 8 кг кленового меду в запас. Медопродуктивність -- понад 200 кг з 1 га. Мед з клена звичайного світлий, запашний, приємний на смак.

Клен татарський зацвітав пізніше від інших видів клена -- наприкінці травня. Це теж високопродуктивний медонос. Він забезпечує підтримуючий взяток після відцвітання плодових дерев. У районах масового поширення забезпечує продуктивний взяток. Бджоли збирають з нього й пилок. Медопродуктивність його -- близько 120 кг з 1 га.

3 клена-явора бджоли теж беруть пилок і нектар, за медопродуктивністю він поступається перед кленом звичайним, але має ту перевагу, що виділяє нектар за будь-якої погоди і бджоли беруть з нього чималий взяток. Медопродуктивність клена-явора 100--120 кг/га, в західних районах України дав продуктивний взяток. Слід зауважити, що на кленах іноді з'являється медв'яна роса, з якої бджоли виробляють шкідливий для них мед. Клени дають прекрасну деревину. Вона щільна, тверда, міцна, колеться туго, у клена-явора, крім того, досить гнучка; деревина білого кольору, у клена звичайного з жовтуватим, а у явора з червоним відтінком з красивими серцевинними променями, легко обробляється і полірується. 3 неї виробляють меблі й музичні інструменти, використовують її в машинобудуванні, авіабудуванні, для виготовлення фанери і токарних виробів. Особливо ціниться деревина клена-явора.

Кленові дрова горять добре і довго утримують жар. Попіл клена гостролистого містить багато поташу. 3 клена звичайного і клена-явора шляхом підсочки навесні добувають сік, з якого виготовляють безалкогольні напої, кленовий сироп. Клени є джерелом для добування таніну і галової кислоти, які використовують у науковій медицині.

У народній медицині сік кленів вживають при цинзі і хворобах сечових органів, а кору як в'яжучий засіб. Листки і плоди клена звичайного -- це високопоживний корм, вміст протеїну в нах коливається від 12,6 до 14,2 %, безазотистих екстрактивних речовин -- від 43,2 до 55,5 % (від абсолютно сухої речовини). Вони поїдаються великою рогатою худобою, іноді свиньми і козами. Листки й плоди клена-явора менш поживні порівняно з попереднім видом, поїдаються великою рогатого худобою і кіньми. Листки клена татарського пізно восени іноді поїдають вівці і кози.

У листках і корі кленів містяться таніди, які використовують для фарбування: опалим листям клена звичайного фарбують тканини в жовтий колір, разом з залізним купоросом -- у чорний, відвар деревина -- в жовто-коричневий колір; корою клена-явора -- вовну в бурий, листками, корою і деревиною клена татарського -- тканини в чорний колір. Клен звичайний і клен-явір широко використовують в зеленому будівництві для створення масивів, груп, алей, вуличних насаджень, узлісь; їх висаджують уздовж доріг.

У клена звичайного відомі такі декоративні форми: строкатолиста, розсіченолиста, з кулястою і колоноподібною кроною та інші, а у клена-явора -- строкатолиста, червонолиста і форма з опушеними зісподу листками. Клен татарський використовують в зеленому будівництві як підлісок у ґрунтах і на узліссях. Клен звичайний і клен татарський мають важливе агролісомеліоративне значення. Вони включені в асортимент державних захисних лісосмуг і в асортимент порід для колгоспних і радгоспних полезахисних насаджень.

Туя західна

Біологічна класифікація

Домен: Еукаріоти (Eukaryota)

Царство: Зелені рослини (Viridiplantae)

Відділ: Streptophyta

Надклас: Насінні (Spermatophyta)

Клас: Хвойні (Coniferopsida)

Порядок: Хвойні (Coniferales)

Родина: Кипарисові (Cupressaceae)

Рід: Туя (Thuja)

Вид: T. occidentalis

Біноміальна назва Thuja occidentalis L., 1753

Туя західна (Thuja occidentalis) -- вид хвойних дерев роду Туя (Thuja) родини кипарисових (Cupressaceae).

Опис

Це вічнозелене однодомне дерево, до 30 м заввишки. Крона густа, пірамідальна. Кора стовбура темно-бура або сірувато-коричнева, повздовжньо-борозенчаста, однорічних пагонів -- зелена, при основі -- червоно-коричнева. Листки лусковидні (у ювенільних рослин -- голковидні), розміщені супротивно. Чоловічі шишечки (мікростробіли) приверхівкові, в пазухах листків, майже сидячі, дрібні (до 2 мм у діаметрі), округлі, жовтаві. Жіночі шишечки (мегастробіли) овально-яйцевидні, світло-зелені, роз-міщені на кінцях укорочених охвоєних гілочок. Стиглі шишки донизу відігнуті, світло-коричневі або коричнево-бурі, видовженоовальні, їхні луски шкірясто-дерев'янисті, черепичасто налягають одна на одну. Запилюється у першій половині квітня. Насіння достигає у рік запилення.

Поширення

Батьківщина туї західної -- Північна Америка. Майже по всій території України її культивують як декоративну рослину.

Заготівля і зберігання

Для виготовлення ліків використовують молоді охвоєні пагони (Turiones Thujae occidentalis) туї. Заготовляють їх у квітні -- травні і використовують свіжими або сушать.

Липа серцелиста

Біологічна класифікація

Домен: Ядерні (Eukaryota)

Царство: Зелені рослини (Viridiplantae)

Відділ: Streptophyta

- Судинні (Tracheophyta)

- Насінні (Spermatophyta)

- Покритонасінні (Magnoliophyta)

- Еудікоти (Eudicots)

Підклас: Розиди (Rosids)

Порядок: Мальвоцвіті (Malvales)

Родина: Мальвові (Malvaceae)

Рід: Липа (Tilia)

Вид: Липа серцелиста

Біноміальна назва Tilia cordata Mill.

Липа серцелиста (Tilia cordata Mill.) (T. parviflora Ehrh.). Дерево родини липових до 25 м заввишки з густою, розлогою кроною. Стовбур могутній з темною поздовжньо-борозенчастою корою. Молоді гілки жовтувато-коричневі, звичайно голі. Листки (5-10 см завдовжки) чергові. Пластинка листка удвічи довша за черешок або дорівнює йому, округла або трохи видовжена, при основі серцеподібна, на верхівці відтягнутозагострена, краєм зарубчасто-пилчаста. Зверху листка ясно-зелені, зісподу сизі з борідками рудих волосків у кутках жилок. Квітки правильні, розміщені в пазушних 3-11-квіткових щіткоподібних напівзонтиках. Приквітковий листок (6-8 см завдовжки), що зрісся з квітоносом на третину довжини, лишається при плодах, довгастий, тупий, жовтувато-зелений. Оцвітина подвійна, чашолистків п'ять (4-5 мм завдовжки), яйцеподібноланцетні, пелюсток п'ять, вузько-оберненояйцеподібні, жовтувато-білі. Тичинок багато, зрослися при основі у п'ять пучків. Маточка одна, зав'язь верхня, стовпчик один з п'ятилопатевою приймочкою. Плід -- яйцеподібно-кулястий горішок (5-7 мм завдовжки), невиразно гранчастий, опушений, з крихким оплоднем. Липа серцелиста росте у другому ярусі листяних, рідше мішаних лісів. Тіньовитривала, морозостійка рослина. Цвіте у червні-липні.

Поширена майже в усій Україні, крім крайнього Степу, на Поліссі рідше. Райони заготівель -- Хмельницька, Вінницька, Київська, Полтавська, Черкаська, Сумська, Харківська, Донецька області. Запаси сировини значні.

Близькі види

Липа європейська (T. europaea L.). Відрізняється від липи серцелистої тим, що листки у неї зверху темно-зелені, зісподу бліді, а жилки щетинисто-білоопушені. Квітки крупніші, суцвіття 3-8-квіткові. Пелюстки на краю світліші, ніж на середній лінії. Плоди з добре виявленими ребрами. Зацвітає на десять днів раніше від липи серцелистої. Росте у листяних і мішаних лісах у західних районах України. Тіньовитривала рослина. Культивують у садах і парках. Цвіте у червні -- липні.

Липа широколиста (T. platyphyllos Scop.). Високе дерево до 35 м заввишки. Від попередніх видів відрізняється більшими листками з білими пучками волосків у кутках жилок. У суцвітті тільки 2-3 квітки. Плоди ребристі до 12 мм у діаметрі, оксамитово-пухнасті. Росте в мішаних і широколистяних лісах у західних областях України. Культивують у садах і парках. Цвіте у червні.

Практичне використання

Медоносна, деревинна, харчова, вітамінозна, лікарська, ефіроолійна, танідоносна, волокниста, кормова, декоративна і фітомеліоративна рослина. Липа серцелиста важливий, але дуже примхливий літній медонос, який дає продуктивний взяток. У Лісостепу та на Поліссі разом з гречкою створює липово-гречковий тип взятку. Найкраще виділяється у неї нектар з 20-25-річного віку, коли дерева розташовані не дуже густо. Особливо інтенсивно виділяється нектар у теплу погоду (температура до 25°), з мінливою хмарністю, високою вологістю повітря. Липа здебільшого медонос, пилку з неї бджоли збирають мало. Іноді після цвітіння липи бджоли вбирають з неї падь, яку виділяє липова попелиця, Ця падь -- одна з найбільш шкідливих для бджіл. Медопродуктивність липи 600--800 кг на 1 га насадження. В Україні збір липового меду на одну бджолину сім'ю коливається від 7 до 20 кг. Липовий мед світло-жовтого кольору, часом зеленкуватий, з ніжним запахом липового цвіту, найкращий серед багатьох сортів, дуже смачний, корисний для здоров'я людини й ціниться вище інших сортів меду. Крім липи серцелистої, важливе значення як медонос має липа європейська. Медопродуктивність її до 800 кг з 1 га насадження.

Липа серцелиста -- цінна лікарська рослина. У науковій медицині використовують висушені суцвіття липи -- Floies Ti1ia як потогінний і бактерицидний засіб для полоскання рота. У народній медицині застосовують у сумішах з іншими рослинами при захворюваннях шлунка, печінки, кишечника, нирок. Вугілля з липи -- при проносах, дизентерії, опіках, хворобах шкіри, виразках. Квітки липи містять 0,04-0,05% ефірної олії, глюкозиди, сапоніни, дубильні речовини, цукор, каротин, вітамін С. Їх використовують у лікеро-горілчаній промисловості, а ефірну олію -- в парфумерії.

У листках липи містяться вітамін С (118--245 мг%), каротин (до 21,2 мг%) і таніди. 3 них готують вітамінний напій.

Плоди липи у саду Києво-печерської лаври

Плоди липи їстівні й поживні, за смаком подібні до горіхів. У них міститься напіввисихаюча жирна олія (в неочищених -- до 23%, в очищених -- до 58%). У корі гілок є до 8% напіввисихаючої жирної олії, за смаком подібної до мигдалевої. Липова олія, виготовлена з плодів, вважається доброю харчовою олією, а макуха придатна для використання в кондитерській справі та на корм худобі.

Деревина липи без'ядрова, біла або червонясто-біла, легка, м'яка, легко обробляється, добре фарбується і полірується. Використовується для виробництва меблів, протезів, токарних і різьбярських виробів. Липова фанера використовується в авіації. Липові дрова дають слабкий і нетривкий жар, вугілля з липових дров вважається одним із найкращих для виготовлення пороху. З кори липи одержують лико, яке йде на виготовлення кошиків, мочалок, рогож, щіток, мотузків, канатів. У корі липи міститься 2-4, а в деревині 4-8% танідів.

Липа серцелиста і європейська як улюблені декоративні рослини культивуються в садах і парках, на вулицях, уздовж шляхів. У полезахисному лісорозведенні липа ціниться як ґрунтозатінююча супутня порода, використовується для яружно-балкових і масивних насаджень у Лісостепу і Степу. Листки липи влітку містять багато протеїну (до 18.5%) і мало клітковини (до 18,7%), жир (до 2,2%), безазотисті екстрактивні речовини (до 53%). Навіть листки осінньої заготівлі містять відносно багато протеїну і мало клітковини. Є дані про те, що листя і гілки липи не поїдаються сільськогосподарськими тваринами, за винятком овець, проте їх охоче їдять лісові звірі.

Збирання, переробка та зберігання

Суцвіття липи заготовляють під час цвітіння в суху погоду, вибраковуючи пошкоджені. Сушать сировину на горищах під залізним дахом або під навісом з гарною вентиляцією, розстеливши тонким шаром (3-5 см), або в сушарці при температурі 25-30°. Слід пам'ятати, що на пересушених суцвіттях квітки обсипаються, внаслідок чого знижується якість сировини. Потребує бережливого використання.

Зелені насадження є одним із найважливіших і найефективніших видів благоустрою міста. Значення зелених насаджень для життя людини, особливо в місті, дуже велике.

Містобудівне значення зелених насаджень досить різноманітне. Зелені насадження є потужним регулятором температурного режиму міста, сприятливо впливають на склад і чистоту повітря, можуть бути використані для боротьби з міським шумом: створюють ландшафтну різноманітність міста в цілому й окремих його частин; поліпшують самопочуття людини, створюючи на неї великий гігієнічний і психологічний вплив. Рослинність, маючи велике розмаїття форм, кольорів і фактур, збагачує архітектурні ансамблі та відіграє провідну роль в архітектурі садів і парків.

Озеленені території і зелені насадження в міському середовищі виконують кілька різних функцій, в тому числі екологічні, соціальні, економічні, містобудівні, історико-культурні та ін. Доказом того, що всі функції зелених зон в рівній мірі важливі для громадян, є те, що кількість і якість зелених насаджень - визнаний міжнародний індикатор відповідності міст принципам стійкого розвитку (1). Стійкий розвиток - це такий розвиток суспільства, який задовольняє трьом типам цілей - економічним, соціальним та екологічним, а також утримує розвиток суспільства в рамках, в яких наявні ресурси використовуються з урахуваннням потреб майбутніх поколінь. Якщо ж говорити про роль зелених насаджень не лише для суспільства, а в комплексі, то на перше місце, безумовно, висуваються їхні екологічні функції.

Екологічні функції зелених зон

Зелені зони оздоровлюють повітряний басейн міста і поліпшують його мікроклімат. Зелені насадження поглинають вуглець і виділяють кисень, знижують температуру в спекотну погоду (за рахунок випаровування вологи), знижують рівень міського шуму, запиленість і загазованість повітря, захищають від вітрів.

В спеціальній літературі приводяться різноманітні дані, що характеризують здатність зелених насаджень оздоровляти повітряне середовище:

- один гектар лісу здатен відчистити від пилу і шкідливих домішок більше 18 000 000 м3 повітря в рік;

- один гектар зелених насаджень поглинає з повітря до 8 кг вуглецю на годину, що відповідає його виділенню за той же час 200 людьми;

- дерева і кущі, що зростають на 1 га озелененої території, уловлюють за сезон біля 60 тон пилу (1).

Зелені зони в містах винятково потрібні, оскільки лише вони здатні зберегти для міського ландшафту екосистемні функції. Зокрема, зелені зони забезпечують місця мешкання тварин і зростання рослин. Хоча міста являють собою своєрідні «чорні дірки» на карті живої природи, вони здатні слугувати в якості екологічних коридорів (1). Більше того, міські зелені зони є місцями мешкання синантропних видів тварин - тих, чиє життя в більшій чи меншій мірі прив'язане до людської цивілізації, та зростання культурних рослин (у т.ч. паркових форм).

До екосистемних функцій озеленених територій належить і те, що фактично, вони є єдиними міськими територіями, поверхня яких не вкрита асфальтом, каменем і будівлями. Таким чином, лише тут можливе проникнення атмосферних опадів в ґрунт, що з одного боку знижує кількість ливневих стоків, що потрапляють в міську каналізацію, а з іншого боку - необхідне для підтримання рівня ґрунтових вод і нормального живлення тих же дерев та кущів (1).

Лише зелені насадження можуть виконувати функцію переробки мертвої органічної речовини і формування ґрунту в межах населених пунктів.



Соціальні функції

Зелені зони в місті, як у складі потужних паркових насаджень, так і в формі насиченого окремо розташованими деревами вуличного озеленення, є важливою складовою поняття «висока якість життя». На це чітко вказує аналіз цін на нерухомість і результати соціологічних досліджень, опитувань.

Міська природа оточує жителя міста більшу частину його життя і слугує для нього повсякденним природним фоном (2). Зелені зони в місті грають роль зв'язуючої ланки з природою і забезпечують «відчуття пори року».

В цих умовах можливо розглядати озеленені простори як місця для відпочинку громадян. Це в першу чергу стосується маломобільних і незахищених прошарків населення, які в силу фізичних чи фінансових причин не можуть часто виїжджати за місто: людям похилого віку, інвалідам, матерям з маленькими дітьми, незабезпеченим громадянам. Що стосується доступності зелених зон, то більшість населення вважає, що живе більш-менш неподалік паркових зон, проте поняття «поряд» варіює в залежності від соціальної групи. Люди до 30 років вважають, що живуть поряд з парками значно частіше, ніж люди після 60 років, так як перші більш мобільні.

Разом з тим, в зелених зонах формується особливе соціальне середовище, що включає в себе спілкування людей різних поколінь по інтересам, проведення культурних подій тощо. Парки і сквери міста є одними з основних складових його комунікаційного простору.

Зелені насадження дають можливість для занять спортом і покращення здоров'я громадян. В силу того, що озеленені території мають виключно благотворний вплив на нервову систему людини, вони є невід'ємною частиною лікувального процесу в санаторіях, лікарнях і інших лікувальних та оздоровчих закладах (1).

На газонах у парку можна посидіти і відпочити. Потребу у цьому принаймні інколи відчуває більшість громадян. І очевидно, ця потреба є потребою посидіти на траві у принаймні відносній тиші та з принаймні невеликим рівнем загазованості повітря. Вузька, майже позбавлена трави смужка газону вздовж транспортної магістралі не підходить для таких потреб.

Озеленені території міст мають значення і для науки. Місто - це теж природа, хоча і зовсім не дика, проте така, вивчення якої з огляду на її постійну близькість до людини не менш важливе та надзвичайно актуальне в практичній значимості. Формуються спеціальні науки, такі як урбоекологія, об'єктом вивчення яких є природа міст. В останні десятиріччя серед спеціалістів, зокрема закордонних, спостерігається порив до вивчення рослинності міст. Вже не є таємницею різноманітні можливості міської природи в педагогічній і просвітницькій роботі (1).

Для міських дітей, школярів і студентів, парки можуть бути чи не єдиним джерелом долучення до природи на уроках на відкритому повітрі, для практичних занять з природничих та краєзнавчих наук, малювання; естетико-виховної функції. Годі порівнювати психологію дитини, що росте у безпосередньому контакті з природою, гуляє у парку, бачить диких птахів, комах, захоплюється пагорбами, старими деревами, із психологією дитини, що виросла у урбаністичному ландшафті, серед промзони, висотних будинків та гаражів. Що згадуватиме і чим гордитиметься перша дитина, а чим друга?

Історико-культурні функції

Багато об'єктів озеленення і міської природи, особливо у великих містах, що мають багату історію, є об'єктами, наділеними історичним, культурним або навіть культовим значенням. Багато парків, островів, схилів і вікових дерев стають частинами історії, літератури, фольклору.

Історичні сади і парки створюють відчуття культурної причетності до минулого, відчуття індивідуальності даного місця (1).

Зелені зони можуть згадуватись у творчості відомих письменників і поетів.

ПРИКЛАД

З творчості Василя Стуса, скажімо, можна привести численні приклади рядків про зелені зони Києва: «На Лисій горі догоряє багаття нічне, І листя осіннє на Лисій горі догоряє...»; «Сиве небо обрієм пролилося. Лиловіє Труханів острів. І Дніпро у моїх очах, Катери і автомобілі. І не розхлюпати себе. І не витримати, За тамбережні гони Серця не виплескати».

Містобудівні функції міського озеленення

Зеленим насадженням відводиться одне з провідних місць в архітектурно-планувальній структурі міських поселень. По-перше, вони задіяні в формуванні основних елементів забудови, структури кварталів, житлових масивів і районів, в тому числі формують розриви в забудові, включаючи санітарно-захисні зони підприємств, що знаходяться в межах міста, забезпечуючи захист від джерел забруднення. Відповідно до Державних будівельних норм України, планувальну структуру сельбищної території міських і сільських поселень слід формувати з урахуванням взаємопов'язаного розміщення різноманітних зон, в тому числі і зелених зон загального користування.

По-друге, сади і парки можуть розташовуватись в тих районах, де будівництво не можливе з міркувань екологічної чи інженерної безпеки - в районах слабких ґрунтів, рекультивованих сміттєзвалищ та територій підприємств (1).

По-третє, зелені насадження та озеленені території впливають на візуальні характеристики міського середовища, надаючи їм особливий колорит багатством форм і барв (4).

По-четверте, середовищеутворююча функція зелених зон може грати і містобудівну роль. Як було сказано вище, рослини в місті знижують перепади температур і пом'якшують мікроклімат. Таким чином, рослинність попереджає розтріскування поверхонь, викликане постійним швидким нагріванням і охолодженням, що подовжує термін безремонтного функціонування цих поверхонь. Крім того, рослинність знижує навантаження на системи кондиціонування в містах (1).

Економічні функції зелених зон

З економічної точки зору, наявність зелених зон відображається на цінах на нерухомість. Парки і сквери збільшують вартість розташованих неподалік об'єктів нерухомості, як комерційної, так і житлової. Ціни на нерухомість спричиняють вплив на податкові надходження в бюджети різних рівнів, а також на прийняття інвестиційних рішень. Податкові надходження та інвестиційний клімат, в свою чергу, впливають на фінансове положення і соціальне благополуччя міста (1). При цьому важливо утримувати баланс між збереженням інвестиційної привабливості і збереження її причини - наявності зелених насаджень. липа ялина гіркокаштан осика

Ті ж механізми - сприйняття гостями міста естетичної, історико-культурної і екологічної функцій - призводять до того, що наявність зелених насаджень сприяє створенню позитивного образу міста і вносять вклад в формування його туристичної привабливості.

Наявність і якість зелених зон, через сприйняття населенням їх екологічної і соціальної функцій, виражається і на міграціях населення. Часом процес зменшення і деградації зелених зон в містах призводить до того, що люди з високим достатком мають можливість переселитись за місто, в той час, як прошарки з низьким достатком лишаються в погіршеному міському середовищі (1).

В залежності від розташування, зелені зони в містах несуть різноманітне функціональне навантаження. Відповідно до містобудівного зонування території, роль тих чи інших парків і лісопарків може набувати різного значення та функціонального навантаження.

Проте, виконання цих функцій у великій мірі залежить від якості зелених зон, тобто здатності задовольняти поставлені чи пропоновані вимоги. Пригнічені насадження не здатні повноцінно виконувати екологічну функцію, а окремо стоячі дерева - соціальну. Якість зелених зон, в свою чергу, залежить від вжиття заходів по їх утриманню.

Для того, щоб зелені зони лишались здатними забезпечувати функціональні потреби міста, необхідні значні скоординовані зусилля з боку органів, що завідують ними, по регулюванню об'ємів насаджень в місті і підтриманню їх в належному стані (1).

Размещено на Allbest.ru

...