Раси та принципи расових класифікацій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Раси та принципи расових класифікацій



1. Головні принципи расових класифікацій

Серед сучасного населення земної кулі розрізняють окремі таксономічні підрозділи, яким властиве певне сполучення спадкових ознак фізичної будови (генофонд). Починаючи з першої половини XIX ст. ці підрозділи позначаються термінами "раса", "географічна раса", "расовий комплекс", "расовий тип" і т. п. Загалом раси -- це великі групи людей, об'єднані спільністю походження та комплексом подібних морфологічних рис. Останнім часом для характеристики рас дедалі ширше застосовуються також деякі фізіологічні ознаки (групи крові та ін.).

Усі сучасні расові класифікації базуються на ієрархічному принципі: кілька основних -- великих -- рас діляться на малі раси та антропологічні типи. При визначенні їхньої кількості беруться до уваги межі поширення, спільність походження та ступінь морфологічної схожості певних комплексів фізичної будови.

Значний вплив на розвиток расознавства мала класифікація, запропонована Й. Денікером у 1902 р. Він виділив шість великих груп (стовбурів), які включають 29 локальних (малих) рас (табл. 19). Класифікація французького вченого побудована на суто морфологічних принципах (причому найбільш цінними ознаками він вважав форму волосся та колір шкіри). Це її перевага й недолік одночасно: з одного боку, на відміну від своїх попередників Денікер цілком відмовився від етнографічних, лінгвістичних чи психологічних характеристик, а з іншого -- недостатньо враховував роль географічного фактора, що й призвело до певних прорахунків: наприклад, негроїдні австралійці потрапили до однієї групи з європеоїдними ассирійцями.

Подальший розвиток расознавства пов'язаний з утвердженням * еволюційного принципу, за яким сучасні расові комплекси виникли на різних етапах історичного розвитку людства. Одним із перших його застосував нідерландський мандрівник і вчений Штратц (1904). Розділивши раси на давні -- "протоморфні", перехідні -- "метаморфні" та пізні -- "архіморфні", він відніс до протоморфних бушменів, негрилів, негритосів, полінезійців, частину американських індіанців; до метаморфних -- "жовто-світлошкірі" народи Східної Європи й Західного Сибіру й "чорно-світлошкірі" Індії та Індокитаю; до архіморфних -- більшість сучасних європеоїдів, монголоїдів і негроїдів.

Таблиця Класифікація рас (за Й. Денікером)

Еволюційний принцип був розвинутий Е. Ейкштедтом(1934), який розділив людство на три великі групи -- лейкодермів (світлошкірих), ксантодермів (жовтошкірих) та меланодермів (чорношкірих), виокремивши в їхніх межах головні расові комплекси ("кола рас"): ізольовані "бічні" раси, що відділилися ще на ранніх етапах расоутворення; "перехідні", котрі поєднують риси кількох рас; і так звані "своєрідні", які ухиляються від головного расового стовбура (табл. 2).

Таблиця 2 Класифікація рас (за Е. Ейкштедтом)

	Лейкодерми	Меланодерми	Ксантодерми
Кола рас	європіди	негріди	монголіди
"Бічні" раси	полінезіди	меланезіди	індіаніди
Перехідні форми	айнуїди	австраліди	коісаніди
Своєрідні раси	веддіди	пігміди	ескіміди
До європідного кола рас входять: а) депігментовані північні раси; північна й східноєвропейська; б) центральні: альційці, динаріди, вірменіди й тураніди; в) південноєвразійські: середземноморська, східна, індійська.
До негрідного кола рас входять: а) контактна з європідами: ефіопська; б) саванні: суданська, нілотська, бантоїдна; в) тропічна гірська: палеонегроїдна.
До монголідного кола рас входять: а) контактна з європідами: сибіріди; б) північні: тунгіди, сініди; в) південна: палеомонголоїдна.

На думку фахівців, схема Ейкштедта загалом досить вдало поєднує морфологічні, географічні та еволюційні підходи до расової систематики. На близьких принципах базуються також класифікації В. Бунака (1956) та Г. Дебеця (1958). Вони мають вигляд еволюційних куща й дерева. Обом схемам властива потрійна ієрархія: стовбур, з якого ростуть великі гілки (сучасні великі чи архаїчні малі раси, що у свою чергу розгалужуються на менші малі раси чи антропологічні типи). Переплетіння гілок на схемі Г. Дебеця, за автором, відбиває процеси змішування у расотворенні.

Великого поширення у фаховій, навчальній та науково-популярній літературі набула расова класифікація московських учених Я. Рогінського та М. Левша, вперше вміщена ними у підручнику "Антропологія" (1955). Тут виділено три великі раси: екваторіальна, або австрало-негроїдна; євразійська, або європеоїдна; азійсько-американська, або монголоїдна, в рамках яких виокремлюються малі раси. Так, євразійська раса складається з атланто-балтійської, середньоєвропейської, індо-середземноморської, біломоро-балтійської та балкано-кавказької; екваторіальна -- з бушменської, негриль-ської, негрської, меланезійської, ведоїдної, австралійської; азійсько-американська -- з північноазійської, арктичної, далекосхідної, південноазійської, американської. Між євразійською й екваторіальними расами розміщуються "перехідні" -- південноіндійська та ефіопська, між євразійською та азійсько-американською -- південносибірська та уральська, між екваторіальною й азійсько-американською -- курильська та полінезійська. В основі даної класифікації лежать географічний, морфологічний і частково еволюційний принципи. Вона зручна й доступна для сприймання, однак значно поступається тим, які повніше враховують ієрархію расових комплексів.

Попри розмаїття расових класифікацій, перелік котрих можна було б продовжити, між ними є багато спільного. Як правило, вони розрізняють три великі угруповання: європеоїдів (лейкохроїдів, кавказоїдів, євразійців), що поділяються на світло- й темнопігментовані варіанти; монголоїдів (ксантохроїдів, азійсько-американську расу) з далекосхідними, північне-, південноазійськими, американоїдним та ескімосоїдним типами; негроїдів (меланхроїдів, екваторіальну, або негро-австралоїдну, расу) із власне негроїдним, бушменським, австралійським, меланезійським і пігмейським, чи негрильським, типами. До рангу самостійних або змішаних рас часто потрапляють ефіопська (східноафриканська), ведоїдна, дравідська (південноіндійська), айнська (курильська), полінезійська, уральська та південносибірська. Малі раси, кількість яких у різних класифікаціях коливається здебільшого від 20 до 30, розділяються на антропологічні типи, а ті у свою чергу -- на популяції, тобто ареальні групи людей, пов'язані між собою спільністю походження. Усі сучасні вчені дотримуються видової єдності людства, розглядаючи раси як таксономічні одиниці виду Ното sapiens. Підкреслюється, що в його рамках раси вільно схрещуються між собою й дають плодюче потомство.

Коротка морфологічна характеристика основних расових груп

Майже половину населення земної кулі охоплює велика європеоїдна раса. Вона характеризується світлим або трохи смуглявим кольором шкіри; світлим, змішаним і темним забарвленням очей; м'яким, здебільшого прямим чи хвилястим, рідше -- кучерявим волоссям, колір якого варіює від світлих до темних відтінків; вузьким прямим, опуклим або ввігнутим носом із середнім чи високим переніссям; вузьким або середнім за шириною лицем, добре або середньо профільованим як у горизонтальній, так і у вертикальній площинах. Складка верхньої повіки досить розвинута у північних групах і майже відсутня на півдні Європи; епікантус трапляється рідко, головним чином на півночі та на сході ареалу даного расового комплексу. Третинний волосяний покрив виражений добре або середньо. Зріст варіює від дуже високого до середнього, пропорціям тіла властива мезоморфія. Лопатоподібні різці, як правило, відсутні або не перевищують 5-- 7 %. Дельтовий індекс низький.

Основним ареалом проживання носіїв великої європеоїдної раси до географічних відкриттів кінця XV-- XVIст. була територія Європи, Північної Африки, Передньої та Центральної Азії. Тепер ця раса широко представлена також на Американському континенті (особливо в Північній Америці), у Сибіру й на Далекому Сході, в Австралії та в Південній Африці.

Велика монголоїдна раса, риси котрої властиві приблизно чверті населення земної кулі, характеризується смуглявою шкірою жовтуватих відтінків; темним, іноді чорним, із синюватим вилиском, жорстким прямим, іноді хвилястим волоссям; здебільшого плескатим обличчям із помітно виступаючими вилицями; досить вузьким носом із невисоким або середнім за висотою переніссям; добре вираженими складкою верхньої повіки та епікантусом, який в окремих групах властивий 90-- 95 % носіїв цієї раси; слабко розвинутою бородою й майже повністю відсутнім третинним волосяним покривом на тілі; середньою товщиною губ; в основному середнім зростом; дуже високим відсотком лопатоподібних різців (до 80-- 90 %) і завиткових узорів на кінчиках пальців. У американських індіанців, особливо на півночі континенту, ніс виступає досить сильно, а епікантус трапляється рідко. Монголоїдна раса поширена у Центральній, Північно-Східній і Південно-Східній Азії, а також в Америці.

Велика негроїдна раса, яка охоплює менше 10 % населення земної кулі, визначається темним (від брунатно-жовтуватого до жовто-бурого) кольором шкіри; карими, широко відкритими очима. Форма волосся -- від дуже кучерявого до хвилястого, ніс дуже широкий з середньовисоким та низьким переніссям. Обличчя здебільшого вузьке або середнє за шириною, губи товсті, зубний відділ обох щелеп виступає вперед (альвеолярний прогнатизм); горизонтальне профілювання обличчя середнє або сильне; складка верхньої повіки розвинута слабо; епікантус у дорослих, як правило, відсутній. Зріст варіює від дуже високого до дуже низького. Крім того, між африканськими й австрало-тихоокеанськими популяціями спостерігаються значні відмінності в частоті лопатоподібних форм верхніх різців і величині дельтового індексу.

В минулому негроїдна раса була поширена в Африці південніше Сахари, в Азії (на Зондських та Філіппінських островах), у Меланезії, Австралії, Новій Зеландії й Тасманії. В XIX ст. тасманійці були повністю винищені англійськими колонізаторами. Внаслідок работоргівлі великі групи негрів -- вихідців з Африки нині мешкають на Американському континенті.

Сучасні етноси, як правило (хоча й не завжди), однорідні на рівні великих рас, рідше малих, дуже рідко -- антропологічних типів. Наприклад, більшість європейських народів належить до однієї великої раси -- європеоїдної. Однак в антропологічному складі французів, німців, італійців, поляків тощо виокремлюються різні морфологічні варіанти, які суттєво відрізняються між собою. Так, у Південно-Західній Франції поширені риси індо-середземноморської, у Піденно-Східній -- альпійської, у Північно-Західній -- атланто-балтійської рас (типів).

Ще кращою ілюстрацією тези про незбіг енічних і расових характеристик є американський народ: незалежно від кольору шкіри чи, скажімо, форми волосся всі громадяни США -- нащадки європейських колоністів, корінних жителів континенту й африканських невільників -- мають однакову національну самосвідомість: американець.

Схожі закономірності простежуються й при зіставленні лінгвістичних та антропологічних класифікацій народів світу. В деяких випадках (особливо на рівні великих рас та мовних сімей) між ними справді можна провести доволі чіткі паралелі. Наприклад, більшість негроїдів Африки розмовляє мовами нігерійсько-кордофанської, а більшість монголоїдів. Азії -- китайсько-тибетської мовних сімей. Однак мовна спорідненість ще не є запорукою схожості морфо-фізіологічних ознак.

Цю тезу можна проілюструвати прикладом з тюркомовними народами: деякі з них характеризуються яскраво вираженими монголоїдними рисами (якути), інші належать до південних європеоїдів (азербайджанці, гагаузи), ще одні -- до перехідних типів, що склались у процесі взаємодії кількох антропологічних компонентів (казахи, чуваші та ін.).

З іншого ж боку, носії різних за походженням мов можуть мати близький комплекс антропологічних ознак. Зокрема, світлопігментований північноєвропеоїдний тип (раса) поширений і серед германських народів (частина німців, шведів, норвежців, англійців та ін.), і серед фіномовних етнічних груп (естонців і фінів), серед летто-литовців (литовців і латишів), і серед західних і східних слов'ян (північних поляків, росіян, частини білорусів).

Отже, між расою, етносом і мовою немає внутрішнього причинного зв'язку. Є французький народ, але не існує "французької раси", є германські, слов'янські, тюркські мови, але немає "германської", "слов'янської" чи тюркської рас.

2. Антропологічна структура населення Земної кулі

1. Європа

Це -- область поширення різновидів великої європеоїдної раси, які, на думку багатьох фахівців, у загальних рисах склалися ще в добу неоліту (VI-- II тис. до н. е. ).

Одну з перших спроб класифікувати населення Європи зробив американський антрополог Ріплей(1899). Він виділив тут три раси: тевтонську (високорослу, світлопігментовану, доліхокефальну), поширену на півночі континенту; альпійську (середнього зросту, брахікефальну, більш темнооку й темноволосу), локалізовану в центральних, головним чином гірських, регіонах; середземноморську(темнопігментовану, середнього зросту, доліхокефальну), що складає більшість населення Південної Франції, Південної Італії, Сицилії, Сардинії тощо.

Майже одночасно з'явилася класифікація Й. Денікера, який виокремив у Європі шість основних рас:

1) північну (зріст 173 см, доліхокефалія, світла пігментація), до якої близька другорядна підпівнічна раса (мезокефалія, дещо увігнута спинка носа), поширена на півночі Німеччини, у Фінляндії, Латвії, Литві;

2) східну, яка характеризується низьким зростом (154-- 163 см), брахікефалією, світлою пігментацією, увігнутою спинкою носа; ареалом цієї раси, до якої близька другорядна надвіслянська (мезокефальні низькорослі блондини), є Східна Європа;

3) іберійсько-острівну (довгоголова, темноволоса, зріст 161-- 162 см), поширену на Піренейському півострові, в Південній Італії, на Корсиці, Сардинії, Сицилії;

раса класифікація антропологічний расогенез

4) західну (зріст 163-- 165 см, брахікефалія, відносно темна пігментація), локалізовану в деяких центральних, переважно гірських, регіонах Європи;

5) середземноморську (темноволоса, доліхокефальна, зріст 166 см), розселену вздовж морської лінії від Гібралтару до гирла річки Тібр;

6) адріатичну, або динарську (темноволоса, брахікефальна, зріст 168--172 см), властиву населенню східного берега Адріатичного моря та півночі Балканського півострова; до неї, на думку автора, близька другорядна, нижча на зріст, темноволоса й брахікефальна підадріатична раса (Центральна Європа).

(Більшість сучасних дослідників дотримується менш деталізованої схеми, виділяючи в Європі п'ять головних рас (або груп типів): атланто-балтійську, біломоро-балтійську (північні європеоїди), індо-середземноморську, балкано-кавказьку (південні європеоїди), перехідну середньоєвропейську,тотожну альпійській та східній расам Ріплея й Денікера.

Атланто-балтійська раса локалізується на півночі Західної та Східної Європи. Вона представлена серед норвежців, шведів, шотландців, ісландців, данців, німців, фінів, естонців, латишів, литовців, поляків, росіян, білорусів. Крім того, її варіанти простежуються у Північній Франції та Італії. Носії атланто-балтійського комплексу ознак високі на зріст (вище 170 см), світлопігментовані (до 75 . % світлооких і 50 % світловолосих). Волосся м'яке, широко-хвилясте і пряме; третинний волосяний покрив розвинутий помірно. Головний показник -- на межі доліхо- й мезокефалії. Ніс прямий, вузький, і із високим переніссям; обличчя здебільшого вузьке або середнє за шириною, однак на півночі Німеччини фіксується широколиций варіант із тенденцією до сплощення обличчя.

У багатьох регіонах Північної Європи наведені ознаки тісно переплітаються з рисами біломоро-балтійської раси, поширеної серед північних росіян, литовців, латишів, естонців, північних білорусів, карелів, комізирян та ін. Це найбільш депігментована група антропологічних типів. Порівняно з попередньою вона характеризується також меншим зростом, слабшим розвитком третинного волосяного покриву, тенденцією до брахікефалії, ширшим і нижчим обличчям із коротким носом, який нерідко має увігнуту спинку (до 30-40 %):

Найчисельнішою в Європі нині є середньоєвропейська раса, яка обіймає величезну територію від Атлантичного океану на заході до Волги на сході (так званий "пояс шатенів"), її різновиди представлені серед німців, чехів, словаків, поляків, австрійців, росіян, українців, котрим загалом властиві мішаний, іноді -- досить темний колір очей, пряме і хвилясте волосся, переважання брахікефалії, середні розміри обличчя, помірний розвиток третинного волосяного покриву. Ніс здебільшого прямий, перенісся високе. Зріст, як правило, середній. У деяких регіонах півдня й південного сходу європейської частини Росії й особливо в Україні відчувається значний вплив понтійського (південноєвропеоїдного) темнопігментованого компонента. Крім того, в Поволжі й Приураллі помітна домішка монголоїдних рис, що виявляється у збільшенні діаметра вилиць, інтенсивнішому розвитку складки верхньої повіки, появі епікантуса.

Індо-середземноморська раса в Європі поширена серед іспанців і португальців, південно-західних французів, італійців, південних греків, їй притаманні смуглявий колір шкіри, темне хвилясте волосся, здебільшого карі очі (хоча в окремих групах змішані відтінки складають 10-- 25 %), прямий і вузький ніс із високим переніссям, середній розвиток третинного волосяного покриву, доліхо- або мезокефалія, переважно середній зріст. Складка верхньої повіки розвинута слабко, епікантус відсутній. Пропорції тіла часто лептосомні.

Так само темнопігментованою є балкано-кавказька раса, поширена головним чином серед етнічних груп гірського поясу Європи (Альпи, Балкани, Карпати). Вона визначається також брахікефалією, хвилястим волоссям, широким обличчям із сильно випнутим носом (часто з опуклою спинкою), значним розвитком третинного волосяного покриву, високим зростом.

Крім наведених вище груп антропологічних типів, деякі фахівці виділяють в Європі ще одну --лопарську расу, носіями якої нині є лопарі (саами). Характерними рисами цієї невеликої етнічної групи, що займає схід Скандинавії та Кольський півострів, є світла шкіра із смуглявими відтінками, м'яке, пряме або широкохвилясте . темне волосся, здебільшого темне забарвлення очей (змішані відтінки їх складають приблизно ЗО-- 40 %), слабкий розвиток третинного волосяного покриву, великі розміри голови, низьке обличчя, короткий ніс із широкими крилами, низький зріст (у середньому 155-- 156 см), приземкуватість, короткі ноги й довгі руки,

В антропологічній літературі можна також натрапити на опис так званої палеоєвропейської раси, осередки котрої розкидані на Британських островах (особливо в Ірландії), в Бельгії, Центральній Німеччині, Скандинавії та в інших регіонах. Носіям цього комплексу властиві високий зріст, широкі плечі, розвинута грудна клітка, висока голова, широкий і високий лоб із сильно розвинутим надбрів'ям, дещо сплощене обличчя із середнім або великим носом (його спинка має пряму або ввігнуту форму), широкою й високою нижньою щелепою з випнутим підборіддям. Третинний волосяний покрив на обличчі й на тілі розвинутий середньо. Очі світлі (нерідко із блакитним відтінком) або змішаного забарвлення. Колір шкіри дуже світлий, із веснянками.)

2. Азія

Населення цього величезного континенту нині включає представників усік трьох великих рас, Однак чисельно переважають монголоїди. Палеоантропологічні знахідки свідчать про те, що антропологічні типи основного ареалу великої монголоїдної раси (Центральна та Східна Азія) загалом склалися принаймні в добу неоліту.

Більшість сучасних дослідників розрізняють дві гілки "класичних" монголоїдів: тихоокеанську, яка охоплює далекосхідну й південноазійську раси, та північну (північноазійська та арктична раси).

Далекосхідна раса переважає серед китайців і корейців. Вона характеризується прямим жорстким дуже темним волоссям, темним забарвленням очей, високим плескатим середнім за шириною обличчям, досить довгим носом із прямою спинкою, який слабко або помірно виступає з площини обличчя, розвинутою складкою верхньої повіки, наявністю епікантуса - Епікантус -- складка верхньої повіки у внутрішньому куті ока(який властивий близько 70 % дорослих осіб), високим мезокефальним черепом, середнім розвитком третинного волосяного покриву й середнім зростом. Особливий варіант далекосхідної раси представлений серед японців, їм притаманні сильніший розвиток третинного волосяного покриву, хвилясте волосся, товсті губи, менший зріст.

Піеденноазійська раса поширена на півдні Китаю (південні китайці, мяо, яо та ін. ), в Індокитаї (в'єтнамці, сіамці тощо), на Зондських островах (яванці, зондці та ін. ) і в суміжних регіонах. Вирізняється темнішим кольором шкіри, ніж попередня. Череп невеликих розмірів, відносно широкий, лоб опуклий. Обличчя досить низьке, менш плескате, епікантус трапляється рідше (15--50 %), губи товстіші, ніс ширший, зріст невисокий.

Північні монголоїди займають величезну територію від Єнисею на заході до арктичного й тихоокеанського узбережжя на сході, однак їхня загальна чисельність є невисокою.

Північноазійська мала раса представлена багатьма корінними народами Сибіру, Монголії, Північного Китаю: евенками, якутами, бурятами, «аяха-монголами та ін. її риси: пряме жорстке іноді -- досить м'яке волосся чорного або темно-русявого кольору, світліша, ніж в інших монголоїдів, шкіра, темне, нерідко -- світло-каре забарвлення райдужної оболонки ока, дуже плоске, високе І": широке обличчя. Ніс здебільшого вузький, із низьким переніссям; розріз очей вузький, що пов'язано із сильним розвитком складки верхньої повіки й епікантуса (50--80 %); губи тонкі. Зріст середній або невисокий.

Арктична раса в Азії поширена на Чукотському півострові та в деяких суміжних регіонах серед чукчів, ескімосів, коряків га ін. До її характеристик належать пряме жорстке темне, як у тихоокеанських монголоїдів, волосся, карі очі; обличчя менш плоске, часто прогнатне; ширина вилиць помірна; епікантус трапляється рідше (від ЗО до 50 %); ніс довший, ніж у представників північноазійської раси, перенісся вище. Зріст загалом невисокий, тіло й руки коротші, ноги довші, грудна клітка округліша.

Значні контингенти корінного населення Азії входять до великої європеоїдної раси, представленої багатьма різновидами індо-середземноморської та балкано-кавказької групи типів. Перша з них поширена серед арабів Близького Сходу й Аравійського півострова, азербайджанців Східного Закавказзя, курдів і персів Ірану, туркменів, таджиків та узбеків Середньої Азії, сикхів, пенджабців Індії та ін. , друга -- серед вірменів, грузинів, осетинів Кавказу, турків та ассирійців Передньої Азії та ін. Крім того, великі групи європеоїдної людності Східної Європи (особливо росіян) нині мешкають у Сибірі, на Далекому Сході, в Казахстані.

На північному заході Азійського континенту, де здавна стикалися хвилі монголоїдного та європеоїдного населення, поширені перехідні -j- уральська й південносибірська раси.

Уральська раса простежується в Приураллі, Заураллі й Західному Сибіру

Для неї характерні світлий колір шкіри, темне або темно-русяве пряме чи широкохвилясте, часто досить м'яке волосся, здебільшого мішані відтінки забарвлення очей (60--70%), невелике відносно широке, низьке, помірно сплощене обличчя. Ніс прямий або з увігнутою спинкою, нерідко з піднятим кінчиком; епікантус трапляється відносно рідко (10--30%); товщина губ середня. Третинний волосяний покрив розвинутий досить слабко. Зріст середній або низький.

Ареал південне сибірської раси -- степи Казахстану, гірські райони Тянь-Шаню, Алтайсько-Саянське нагір'я, їй властива світла або смуглява шкіра; волосся здебільшого пряме, жорстке, трохи темніше, ніж у представників уральських типів; забарвлення очей, як правило, мішане. Обличчя досить високе й широке, ніс із прямою, іноді опуклою спинкою; епікантус трапляється порівняно рідко; форма голови брахікефальна. Зріст середній.

У Південній Індії, у Шрі-Ланці, на півострові Малакка й деяких островах Індонезії поширена ведоїднараса, що її часто розглядають як грацильний варіант австралоїдів. Носіям даного комплексу ознак (ведам, племенам, мунда, тоалам, малангам та ін. ) властиві помірно темні відтінки шкіри, густе чорне хвилясте волосся, товсті або середні за товщиною губи, помірний прогнатизм, середня ширина носа; слабкий третинний волосяний покрив. Зріст середній або низький.

В окремих регіонах півострова Малакка, на Філіппінських та Андаманських островах поширена ще одна австралоїдна раса -- меланезійська, що складається принаймні з чотирьох варіантів. Так, андаманці, аета з філіппінського острова Лусон і семанги -- мешканці Малакки належать до пігмейського (негритоського) типу, головними ознаками котрого є дуже низький зріст (близько 145-- 150 см), темні шкіра, очі й так само темне кучеряве волосся, відносно слабкий розвиток третинного волосяного покриву, широкий ніс, помірний прогнатизм.

Проміжне становище між європеоїдними індо-середземно-морськими та австралоїдними ведоїдними типами займає південно-індійська, або дравідська раса (таміли, телуги та інші етнічні групи півдня Індостану), якій властиве таке поєднання ознак: темна шкіра з коричневим відтінком, хвилясте, трохи кучеряве темне волосся, карі очі, слабкий або середній розвиток третинного волосяного покриву, середній або невисокий зріст, середньої ширини обличчя з досить широким, але значно вужчим, ніж у негроїдів Африки та австралійців, носом.

3. Америка

Переважну більшість сучасного населення цього континенту становлять нащадки європейських колоністів -- носіїв великої європеоїдної раси. Крім того, тут проживають близько 50 млн. негрів.

Великі групи людності Центральної й Південної Америки представлені іспано-індіанськими й португало-індіанськими метисами, а також мулатами. Що ж до корінних жителів континенту -- індіанців та ескімосів, то чисельно вони значно поступаються іншим етнічним і расовим групам.

Ескімоси заселяють арктичне узбережжя й острови Канади і Гренландії.

Й. Денікер виділяв серед американських індіанців чотири раси: північноамериканську, що характеризується високим зростом, мезокефалією, прямим чи орлиним носом;

середньоамериканську(малий зріст, брахікефалія, прямий чи орлиний ніс);

патагонську (високий зріст, темно-буре забарвлення шкіри, брахікефалія(кругла форма черепної коробки), чотирикутне обличчя);

південноамериканську (малий зріст, пряма чи ввігнута спинка носа)

Що ж до сучасних фахівців, то вони здебільшого обмежуються виділенням однієї малої раси -- американської (різновиду великої монголоїдної раси). З азіатськими монголоїдами її зближують жовтувато-бурий колір шкіри, пряме жорстке чорне волосся, карі очі, слабкий розвиток третинного волосяного покриву, помітне виступання вилиць, високі очні орбіти, добре або середньо розвинута складка верхньої повіки, високий відсоток лопатоподібних різців і завиткових узорів на кінчиках пальців.

4. Африка

В антропологічному складі корінного населення Африки виокремлюються такі малі раси: індо-середземноморська, поширена на північ від Сахари; негрська, властива мешканцям Судану, центральних регіонів й більшої частини півдня континенту; негрильська, що трапляється у тропічних лісах басейну р. Конго; бушменська -- на південному заході -- й ефіопська, яка охоплює більшість населення Сомалійського півострова та Ефіопського нагір'я.

Риси індо-середземноморської раси -- однієї з гілок південних європеоїдів -- представлені серед землеробської арабської людності й кочових берберських племен, яких античні джерела називали "лівійцями". Між цими групами відзначені певні відмінності: бербери трішки нижчі на зріст, який у кабілів становить близько 165 см, більш широколиці. Крім того, вони характеризуються переважанням прямої спинки носа, яка в арабів часто має випуклу форму, й наявністю світлоокого й відносно світловолосого компонента.

Негрська раса загалом характеризується темним забарвлення шкіри, волосся та очей, жорстким, спіральне закрученим волоссям, високим прямим і опуклим лобом зі слабко розвинутим надбрів'ям. Обличчя дещо сплощене, вузьке й досить низьке, очні орбіти високі. Ніс широкий, із низьким і сплющеним переніссям, губи товсті, нижня частина обличчя випнута вперед, тобто прогнатна. Третинний волосяний покрив розвинутий слабко.

Серед представників негроїдної раси розрізняють кілька типів, пов'язаних з кольором шкіри, який варіює від світло-коричневого до темно-шоколадного; рисами обличчя (насамперед товщиною губ та шириною носа) й довжиною тіла, міжгрупова мінливість котрої становить 162-- 180 см. Найбільш темношкірі та високорослі групи -- суданці й нілоти, що визначаються також меншою довжиною й шириною носа.

Негрильська раса представлена малочисельними пігмейськими племенами. Перші згадки про них містять твори античних авторів -- Геродота, Гомера, Гесіода, які приписували їм зріст 50 см (саме слово "пігмей" давньогрецькою означає "лікоть", а ця міра приблизно складає 46 см). Однак знайомство європейців з пігмеями відбулося лише в 70-х роках минулого століття.

За багатьма ознаками (кучерява форма волосся, темний колір волосся та очей) представники негрильської раси близькі до сусідніх негрських груп, відрізняючись від них дуже низьким зростом, ще ширшим носом з опуклою спинкою, який помітно випинається з площини обличчя, сильним розвитком волосяного покриву на обличчі й тілі, дещо світлішою шкірою. Негрилям властиві також специфічні пропорції тіла, які характеризуються малою довжиною тулуба, короткими ногами й довгими руками. Між негрильською та негрською расами існує чимало перехідних типів, які сформувалися внаслідок шлюбних контактів.

Особливе місце на антропологічній карті Африки займає населення о. Мадагаскар -- мальгаші, фізичний тип яких склався за участю негроїдних груп і популяцій південноазійського походження, що з'явилися тут у І тис. до н. е. На заході острова переважають негроїдні, в центральних і південних регіонах -- монголоїдні риси.

У Південно-Африканській Республіці поряд з негроїдними народами нині мешкають великі групи європеоїдів -- здебільшого нащадки колишніх колоністів -- бурів (голландців) та англійців, а також багато вихідців з Індії та інших азійських країн.

5. Австралія та Океанія

Переважну більшість сучасного населення Австралії становлять нащадки європейських колоністів. Корінні мешканці аборигени, загнані у важкодоступні, мало придатні для життя регіони, разом із метисами не перевищують 1 % усієї людності континенту. Аборигени належать до окремої гілки негроїдів -- австралійської раси, яка характеризується темно-шоколадним або шоколадно-чорним кольором шкіри (загалом трохи світлішим, ніж у африканських негрів), широко- чи дрібнохвилястим волоссям (із варіацією забарвлення від коричневого до чорного). В деяких групах, що мешкають у пустелях Західного плато, в дітей часто спостерігається світле, навіть біляве волосся (з віком воно темнішає). Очі темно-карі; їхній розріз широкий, але очне яблуко посаджене дуже глибоко. Обличчя низьке, лоб спадистий, із розвинутими надбрівними дугами. Ніс із середнім чи відносно широким переніссям і дуже широкими крилами. Губи середньої товщини. Щелепи помітно виступають уперед. Підборідковий виступ розвинутий слабко. Форма голови доліхокефальна. Характерною рисою австралійців, яка одразу впадає у вічі, є значний розвиток третинного волосяного покриву на тілі й ще сильніший на обличчі. Зріст середній або високий.

Меланезійська мала раса поширена на Новій Гвінеї та островах Меланезії. Внаслідок ізоляції мешканців цих територій, розділених водними просторами, в її межах виділяють кілька варіантів. Одним із них єпапуаський, детально описаний М. Миклухо-Маклаєм. Папуасам Нової Гвінеї властиві темне забарвлення шкіри, очей та волосся, що має спіральну або дрібнохвилясту форму, коротке, досить широке обличчя, великий ніс зі своєрідним гачкоподібним вигином спинки й опущеним кінчиком, помірний розвиток третинного волосяного покриву, загалом досить низький зріст

Що ж до власне меланезійського типу, який переважає серед етнічних груп островів Меланезії (Адміралтейства, Соломонових, Санта-Крус та ін. ), то він характеризується помірно кучерявим волоссям, темно-коричневим кольором шкіри, досить широким і прогнатним обличчям із прямою спинкою носа. Схожі риси притаманні негритоським популяціям^

Ще одна дуже своєрідна раса -- полінезійська -- поширена в Новій Зеландії, на островах Полінезії та Мікронезії. Вона характеризується світло-коричневим кольором шкіри (часто із жовтуватим відтінком), темним слабкохвилястим або прямим волоссям, темними очима, слабким розвитком третинного волосяного покриву на тілі й середнім -- бороди. Обличчя велике, гармонійної будови; вилиці виступають, ніс відносно широкий, губи середні за товщиною. Епікантус трапляється рідко. Зріст здебільшого високий. Через оригінальне поєднання ознак, властиве полінезійцям, їх відносили і до європеоїдів, і до монголоїдів, і до австралоїдів. Нині більшість дослідників схильні вважати їх носіями "пом'якшених" рис австралоїдних і монголоїдних типів.

Висновок

Отже, раси - це великі групи людей, об'єднані спільністю походження та комплексом подібних морфологічних рис. Для їх характеристики беруть до уваги межі поширення, спільність походження, ступінь морфологічної схожості певних комплексів фізичної будови. Останнім часом дедалі ширше застосовують також деякі фізіологічні ознаки (групи крові та ін. ). Значний вплив на розвиток расознавства мала класифікація, запропонована Й. Денікером у 1902 році.

3. Географічна ізоляція та змішування як чинники расогенезу

На ранніх етапах расотворчих процесів людські колективи характеризувалися низькою чисельністю. Так, густота населення верхньопалеолітичної доби дорівнювала близько 1 чол. на 100 км2, а чисельність пересічної первісної громади мисливців та збирачів цієї епохи становила 25--40 осіб. Освоюючи територію земної кулі, колективи першопроходців часто набували статусу популяцій, ізольованих від інших природними перепонами: високими гірськими хребтами, непролазними тропічними джунглями, широкими повноводними ріками, пустелями і т. п. Природно, що члени цих колективів були пов'язані між собою тісними родинними стосунками. В таких невеликих популяціях -- демах, де протягом тривалого часу мали місце внутрішньогрупові шлюби, відбувався перерозподіл частот расових ознак, наслідком якого могли бути цілковите зникнення або, навпаки, різке переважання деяких з них. Ці процеси дістали назву генетико-автомсітичних, або “генного дрейфу ”.

Слід мати на увазі, що ізоляція і стимульовані нею генетико-автоматичні процеси передусім сприяли перерозподілу ознак, які контролюються однією або небагатьма парами алелів (наприклад, груп крові). Це було доведено під час вивчення ізолятів Таджикистану та Дагестану. Саме дією генного дрейфу можна пояснити різке зниження концентрації групи крові В(ІІІ) серед етнічних груп Північно-Східної Азії та практично цілковите її зникнення в індіанців Америки. Це ж стосується й значного підвищення частоти антигена А(ІІ) в аборигенів Австралії. Ймовірно, ізоляція тих нечисленних популяцій неоантропів, які першими просунулися в Східну Азію, стала головною причиною первинної диференціації людства на західний та східний расові стовбури, в основі якої лежать одонтологічні й дерматогліфічні ознаки. Багато з них має відносно просту форму успадкування і є “нейтральними” з точки зору пристосування до зовнішнього середовища. Що ж до “класичних” расових характеристик (волосяний покрив, пігментація, будова обличчя тощо), то, будучи полігенними, вони значно менше піддаються дії генного дрейфу.

На думку багатьох учених, генетико-автоматичні процеси відіграли важливу роль у формуванні фізичних рис таких своєрідних груп, як айни Курильських островів, алеути й ескімоси арктичних областей Американського континенту й Північно-Східної Азії, полінезійці Океанії, вогнеземельці Південної Америки, тибетці високогірних плато Центральної Азії, бушмени й готентоти пустелі Калахарі. З ними пов'язують також підвищену концентрацію рецесивних мугацій депігментації шкіри, волосся та очей на півночі Європи. Велике значення для розуміння дії генетико-автоматичних процесів на окраїнах ойкумени мають праці визначного російського генетика М. Вавилова. Він уперше обгрунтував думку про те, що рецесивні гени поступово витісняються на околицях видових ареалів.

Слід мати на увазі, що ізоляція первісних колективів не була цілковитою навіть на світанку людської історії, поєднуючись із більш-менш інтенсивним змішуванням з сусідніми групами. “Найвражаючішою рисою загальної історії людства, -- писав з цього приводу американський генетик Р. Левонтін, -- є безперервна і широка міграція і, отже, змішування груп з різних регіонів... Твердження, що існують стабільні чисті раси, які лише тепер наражаються на небезпеку змішування внаслідок сучасної індустріальної культури, є повною нісенітницею”.

Переконливим доказом важливої ролі змішування на найбільш ранніх етапах расотворення є наявність давніх контактних, або перехідних форм, що склалися в добу палеоліту -- мезоліту на перетинах ареалів великих рас. До них належать такі малі раси: ефіопська, котра певним чином поєднує в собі негроїдні та південноєвропеоїдні риси; південноазійська, яка відіграє роль проміжної ланки між монголоїдними та австралоїдними популяціями; південноіндійська -- морфологічно близька до ефіопської, яка уособлює перехід від південних європеоїдів до австралоїдів; айнська та полінезійська, що вважаються перехідними між азійськими й океанійськими групами. Можливо, давньою контактною расою є й уральська, однак питання про її походження не можна вважати вирішеним остаточно: деякі вчені вважають, що вона склалася доволі пізно в процесі взаємодії європеоїдних та монголоїдних популяцій.

Змішування носіїв різних расових комплексів тривало і в наступні історичні періоди. Так, постійні контакти між європеоїдними й монголоїдними популяціями на території Південного Сибіру й Центральної Азії в добу неоліту, раннього заліза і в пізніші часи спричинили формування південносибірськоі раси. Мішаним є й антропологічний склад населення Європи, на теренах якої кельти спочатку поглинули прадавню неолітичну людність, нині представлену басками Північно-Західної Іспанії та Південно-Західної Франції; згодом германські племена асимілювали кельтів Центральної Європи, слов'янські -- фракійців та ілірійців Балканського півострова та фінів Східної Європи тощо. Під час Великого переселення народів у Східній та Центральній Європі з'явилися й носії монголоїдних рис -- гунни й авари, які, за висловом літописця, “примучували дулібів”, тобто східнослов'янське плем'я, що мешкало на Волині. Подібні процеси відбувалися і в інших регіонах Старого Світу, Починаючи з 632 р., після смерті пророка Мухамеда, араби швидко поширилися в Північній Африці, де змішалися з місцевими берберськими племенами, залишки яких уціліли лише в північно- західних областях континенту.

Особливо грандіозних масштабів процеси змішування набули під час європейської колонізації Америки. Так, понад 80 % сучасного населення Мексики є іспано-індіанськими метисами, майже чверть кубинців -- мулати, тобто нащадки іспанців та негрів-невільників. Дуже високим є відсоток мулатів та метисів серед сучасного населення Бразилії. Нащадки іспанських колоністів та місцевих індіанських племен складають значну частку людності Болівії, Колумбії, Перу та інших країн Центральної Америки.

Великі групи мішаного населення утворилися в Сибіру, де під час російської колонізації переселенці мали інтенсивні шлюбні контакти з місцевою людністю -- носіями монголоїдних типів. Найбільшою з них є російсько-якутське населення Верхньої Лени.

Переміщення великих масивів людей, що відбувалося впродовж останніх тисячоліть, спричинило розмивання, розрив, а то й цілковите знищення первісних ареалів расових типів. У зв'язку з цим раса розглядається в сучасній науці як динамічна, мінлива в часі і просторі категорія, “епізод в еволюції, що триває іноді тисячоліття, але неодмінно змінюється іншим” (В. Алексеев).

4. Зміни расових ознак та їхніх комплексів у ході соціально-економічного розвитку людства

Крім змішування, значну роль у процесі расотворення відігравали й інші чинники. Про це свідчить аналіз епохальних змін багатьох морфологічних ознак, які залучаються для расових класифікацій.

Починаючи з VI-- II тис. до н. е. на території Євразії, від Атлантичного океану на заході до МІнусинських степів у Західному Сибіру на сході, проходив процес грацилізації, тобто зменшення загальної масивності кістяка, нахилу лоба, вираженості надбрів'я, ширини обличчя тощо. На думку Г. Дебеця, він був пов'язаний зі змінами в господарській діяльності людей, передусім із поступовим переходом від мисливства, рибальства і збиральництва до землеробства. Останнє сприяло різкому збільшенню частки рослинної їжі в харчуванні. Це вплинуло на діяльність залоз внутрішньої секреції, викликавши значні зміни в темпах росту організму, строках статевого дозрівання і,як наслідок, -- у морфологічній будові тіла людини. На користь цього припущення свідчить той факт, що грацилізація практично не торкнулася тих народів (австралійців, ескімосів, індіанців Вогненної Землі та ін.), котрі через особливості свого історичного розвитку й донині зберігають архаїчні форми господарства.

Ще в минулому столітті було помічено, що в різних місцях земної кулі протягом останнього тисячоліття відбулося значне збільшення показника голови -- брахікефалізація, тобто заміна видовженої форми голови короткою. Так, із XII--XIV до середини XIX ст. у населення Підмосков'я цей показник зріс приблизно з 74 до 81. Брахікефалізація спостерігалася в багатьох країнах Європи -- Франції, Німеччині, Австрії, Чехії, Польщі, Україні, а також на півдні Сибіру, в Японії тощо. Природа цих епохальних змін не зовсім зрозуміла. В. Бунак пов'язував їх зі змінами в темпах росту організму людини, зумовленими підвищенням загального рівня життя. Висловлювалися й інші припущення. "Можливо також, що збільшення головного показника, -- наголошували М. Чебоксаров та Чебоксарова, -- найбільш інтенсивне в змішаних популяціях, залежить від домінування в ряду полімерних алелів, які контролюють форму голови, генів, які контролюють ріст черепа в ширину, над генами, які стимулюють його ріст у довжину”. Для аргументації цієї думки згадані автори наводять такий приклад: головний показник прибережного населення Індонезії та Філіппінів, мішаного в расовому плані, як правило, вищий, ніж в ізольованих народів, котрі живуть у віддалених регіонах великих островів або на дрібних островах.

Поліпшення соціально-економічних умов вплинуло на епохальну динаміку довжини тіла (зросту). Починаючи з другої половини XIX ст. майже повсюдно в Європі, США, Японії та інших регіонах вона повільно, але невпинно зростала. Так, у Скандинавії за останнє століття довжина тіла збільшилась приблизно на 10 см (із 164-- 165 до 173-- 174 см). Ще інтенсивніше “підростала” людність Європи й США впродовж останніх десятиліть, коли значно посилилися процеси акселерації -- прискореного фізичного, фізіологічного й психічного розвитку дітей і підлітків. З акселерацією пов'язують також подовження репродукційного періоду, збереження працездатності у більш зрілому віці, збільшення тривалості життя в економічно розвинутих країнах.

Отже, морфофізіологічне різноманіття людства зумовлене взаємодією багатьох біологічних та соціальних чинників. З біологічної точки зору вид Homo sapiens, який налічує близько 10 000 поколінь, є молодим, і расотворчі процеси ще дуже далекі від свого завершення. Попри етнічну, культурну, релігійну, кастову розпорошеність людей, расові відмінності поступово нівелюються. “Якщо стосовно людської еволюції щось і ясно, так це те, що процес диференціації людей, який відбувається в локальних групах, хоча значною мірою й обумовлює нашу біологічну різноманітність, та все ж згасає, -- так оцінює перспективи расотворчих процесів генетик Р. Левонтін. -- Уніфікуючі сили міграції й загального добору, які діють у спільному середовищі й спільних культурних умовах, сильніші, ніж будь-коли”.

Размещено на Allbest.ru

...