Алхімія: міфи і реальність

Размещено на http://www.allbest.ru/

“Алхімія: міфи і реальність”

Учень: Волошин Андрій

Клас: 8-А

Я обрав цю тему тому що мені завжди було цікаво й захоплююче слухати розповіді і дивитися передачі про людей, які у давнину робили дивовижні відкриття, змінювали світ і переломлювали хід історії, навіть не усвідомлюючи цього. алхімія філософський камінь золото

Алхімія -- це загальна назва систем трансформації людини, що засновані на метафорі хімічних перетворень та використовують хімічні сполуки, а також спроб отримання дорогоцінних металів, еліксирів, філософського каменю, універсального розчинника, питного золота та інших речовин, які начебто володіють дивовижними властивостями. В алхімії людина чи її окремі компоненти (свідомість, дух, душа, тіло, окремі енергії і т. п) розглядаються як субстанції, що володіють окремими фізичними та хімічними властивостями, і з ними здійснюються деякі операції, що описуються мовою хімічних перетворень. Паралельно основній -- хімічній -- метафорі часто розвиваються інші символічні ряди.

В історії науки, алхімія, вживається у двох значеннях:

1. рання форма дослідження природи,

2. рання філософська та спіритуальна дисципліна.

В обох випадках має місце поєднання елементів хімії, металургії, фізики, медицини, астрології, семіотики, містицизму, спіритуалізму та мистецтва як складових частин єдиної великої сили. Широкого практичного застосування алхімія зазнала у Месопотамії, Давньому Єгипті, Персії, Індії та Китаї, а також у Давній Греції та Римі, в Мусульманських цивілізаціях та у Європі аж до ХІХ ст. -- у комплексному вивченні разом із філософією у школах, діапазоном за останні 2500 років.

Західна алхімія завжди була ближчою до Герметизму -- філософської та спіритуальної системи, коріння сягає постаті Гермеса Трісмегіста (Тричі Великого), синкретичного єгипетсько-грецького божества та легендарного алхіміка. Поєднання цих двох дисциплін у західній традиції вплинуло на зародження Розенкрейцерства, важливого езотеричного руху сімнадцятого століття. В епоху раннього Нового часу алхімія еволюціонувала в сучасну хімію.

Походження терміну «Алхімія»

Існує декілька версій походження терміну «Алхімія» (латинське alchimia, alchymia). Одна з них стверджує, що слово виникло від Chymeia -- наливання, настоювання. Далекий відголос практики східних лікарів-фармацевтів, що добували соки лікарських рослин. Згідно з іншою думкою, корінь у слові алхімія -- khem або khбme, chйmi чи chъma, що означає і чорнозем, і свинець, і Чорну країну. Так називали стародавній Єгипет, а з Єгиптом пов'язували мистецтво жерців-знавців руд, металургів, золотих справ майстрів. Також вивчення земних надр (латинське hъmus -- земля). Інші можливі варіанти: давньогрецьке чхмпт -- «сік», «есенція», «волога», «смак», давньогрецьке чхмб -- «сплав (металів)», «лиття», «потік», давньогрецьке чхмехуйт -- «змішування», давньогрецьке Чймбйсб -- «Химера». Старокитайське кім означає золото.

Основні положення алхімії

Усі без винятку алхімічні вчення відрізняються таємничістю та секретністю, що в історії часто давало привід до їх неправильного розуміння. Уявлення про алхімію як про «примітивну хімію», що склалося в науці до кінця XIX століття, було повністю переглянуто у XX столітті.

Реальні алхімічні традиції, напевно, сполучають внутрішню роботу з отриманням деяких речовин. Як і всі езотеричні знання, алхімія будується на постулаті про подібністьмікрокосму і макрокосму.

У всіх алхімічних традиціях виняткову роль має ртуть та її сульфід -- кіновар (HgS), які часом навіть дають назву всій алхімічній системі. Наприклад, «расаяна» (один зі змістів -- «колісниця ртуті», «вчення ртуті») -- індійська алхімічна традиція, «дань»(«цинь») («мистецтво кіноварі») -- китайська. У європейській алхімії слово, яке позначає ртуть, збігається з іменем покровителя алхімії -- Меркурія (бога і планети) та її легендарного засновника (Гермеса Трисмегіста). Дієвості алхімічних методів, як вважали найчастіше, потрібне сприятливе розташування небесних тіл, які спостерігали астрологи. Тобто є також очевидним зв'язок між методами алхіміків та астрологів. Крім того, використовується сірка, 6 традиційних металів (свинець, залізо, мідь, олово, срібло, золото), сполуки арсену (перш за все ауріпігмент та реальгар), стибій, селітри, луги та деякі інші неорганічні та органічні сполуки, а в китайській, індійській і тибетській алхімії, крім того, коштовні камені та трави.

У всіх алхімічних системах важливе значення мають ідеї

1. очищення речовин, що беруть участь у роботі, шляхом прожарювання, переплавлення, амальгамування, дистиляції;

2. священного шлюбу, сполучення чоловічого та жіночого принципів, поєднання протилежностей.

Остання в європейській алхімії має форму «хімічного весілля», «королівського шлюбу», сполучення брата і сестри, Сонця і Місяця, Гермафродита і Салмакіди, самця і самки різних тварин, в індійській -- союз Шиви і Шакті, в китайській -- з'єднання дракона і тигра чи зустрічі Пастуха і Ткачихи (Небесної Діви). Для єгипетсько-греко-арабсько-європейської алхімічної традиції виключно важливу роль має також ідея смерті (зазвичай у формі вбивства) і воскресіння.

Жодна з алхімічних традицій не описана скільки-небудь повно сучасною наукою. Дослідження знаходяться у початковій стадії, більш чи менш достовірно реконструйовані лише окремі фрагменти алхімічних систем. Ведуться дискусії навіть з основних питань. Це пов'язано перш за все з самим характером алхімічних вчень, що мають практичну спрямованість та передбачають трансформацію самого алхіміка. Основне відкриття дослідників алхімічних систем полягає в тому, що останні не можна правильно зрозуміти без практичного проходження всіх їх стадій самим дослідником. За своєю будовою алхімічні знання являють собою дивовижні чарівні світи, наповнені загадками і таємницями. Цілком можливо, що нова інформація змінить наше уявлення про середньовічну алхімію та давні часи загалом.

Не зрозуміло, наскільки подібними є алхімічні системи різних культур і, зокрема, наскільки аналогічними є їх кінцеві результати. Також залишаються відкритими питання про походження алхімічних традицій, існування єдиного їх джерела, взаємні зв'язки та запозичення.

Існує думка про наявність генетичного зв'язку всередині таких груп:

1. платонізм, пізньоантичний гностицизм, християнство, неоплатонізм, зорастризм, манихейство, каббала, суфізм, елліністична, єгипетсько-елліністична, візантійська, арабська та європейська алхімія;

2. практики сиддхарів -- доарійського населення Індостана, індійська та буддійська тантра, індійська і тибетська алхімія;

3. даосизм, китайська алхімія та алхімічні практики регіону китайського культурного впливу -- Японія, Корея, Індокитай.

Історія алхімії

Алхімія в Європі з моменту свого зародження знаходилась у напівпідпільному положенні. Однак європейські правителі, як світські, так і церковні, оголосивши алхімію поза законом, у той же час опікувалися нею, розраховуючи на вигоди, які обіцяло знайдення способу отримання золота. Внаслідок цього європейська алхімія початково була вченням, доступним лише небагатьом. Цим пояснюється характерний для європейської алхімії надзвичайно туманний виклад досягнутих результатів.

Багато відкриттів мали сенсаційний характер. У 1602 р. чоботар та алхімік Вінченцо Касціароло у горах Болонії знайшов камінь, який був настільки важким, що Касціароло припустив наявність золота у ньому. Намагаючись виділити золото з каменя, алхімік прожарив його з вугіллям і селітрою та відразу ж помітив, що охолоджений продукт світиться в темряві червонуватим кольором. Звістка про це вразила алхіміків, і важкий шпат (барій сульфат) зробився об'єктом хімічних досліджень. Він отримав низку назв: сонячний камінь, болонський фосфор тощо. У 1774 р. було встановлено, що у важкому шпаті міститься особлива «земля». Невідомий раніше метал отримав назву «барій» від грецького слова «важкий».

У середині XVII століття гамбурзький алхімік Хенніг Бранд, у пошуках філософського каменя переганяючи людську сечу, виявив, що при прожарюванні осаду останній світиться у темряві. Це було щось нове та незвичайне! Цей фокус Бранд показував любителям та отримував за це плату, а потім продав свій «секрет» гамбурзькому алхіміку Іоганну Крафту. Майже сто років існувала "фосфорна спекуляція", оскільки спосіб отримання фосфору тримався усіма в секреті. Тільки у 1743 р. німецький хімік Андрій Сігізмунд Маргграф (1709-1782) знайшов більш досконалий спосіб отримання фосфору та опублікував його. Після цього почалося вивчення фосфору та його сполук.

До середини XVI століття у європейській алхімії стало очевидним розділення, яке швидко збільшувалося. З одного боку, це містичний напрям, представники якого, як і раніше, намагались здійснити трансмутацію металів за допомогою магії, з іншого -- раціональні течії. Найбільш значущими з останніх були ятрохімія та технічна хімія, що стали перехідним етапом від класичної алхімії до нової наукової хімії.

Головним результатом алхімічного періоду, окрім накопичення значного запасу знань про речовини, стало становлення емпіричного (дослідного) підходу до вивчення властивостей речовини. Алхіміки розробили ртутно-сірчану теорію (а згодом теорію трьох принципів - ртуті, сірки та солі), що узагальнювала дослідні дані. У цілому алхімічний період виявився необхідним перехідним етапом між натурфілософією та експериментальним природознавством.

Однак алхімія мала дуже серйозні негативні риси, які загнали її розвиток у глухий кут. По-перше, обмеженість предмета лише трансмутацією металів: усі алхімічні дії з речовиною були підвладні цій головній меті. По-друге, містицизм. По-третє, догматизм теорії -- вчення Аристотеля, що лежало в основі ідеї трансмутації, приймалося за істину у останній інстанції без будь-яких пояснень. Нарешті, початково характерна для алхімії закритість була серйозною перешкодою для розвитку цього вчення.

Алхімія була історично першою дисципліною, що з'єднала теорію та експеримент. Протягом майже двох тисячоліть -- з часів античності до XVII століття нашої ери -- алхіміки провели велику кількість перетворень речовин. З цих експериментів потім виросла наука хімія.

В Росії алхімія не була широко поширеною: до алхіміків не було довіри ні у влади, ні у народу. Замість алхіміків при аптеках та при царському дворі існували алхімісти. Вони готували звичайні ліки та були, по суті, хіміками-лаборантами.

Алхімісти отримували та очищували найрізноманітніші речовини, змішували їх за вказівками аптекаря. Разом з аптекарем вони брали участь у аналізі та експертизі («надкушуванні») нових ліків. У XVIII столітті назва професії «алхіміст» поступово заміняється на «хімік».

Інтерес до алхімії не зник остаточно і в наш час. Значна частина сучасних прихильників окультизму та езотеричних учень продовжує займатись алхімією і на початку третього тисячоліття, хоча, звісно, без усякого видимого успіху. Крім того, алхімія продовжує викликати інтерес і в досить широкого загалу людей. Як форма знання вона і далі активно взаємодіє в наш час з іншими формами альтернативного щодо науки знання і, мабуть, буде досить активно взаємодіяти з ними в найближчому майбутньому.

Алхіміки

Алхімія в арабському світі

Завоювавши Єгипет у 7 ст., араби засвоїли грецьку культуру, що зберігалася протягом віків александрійською школою. Наслідуючи древнім володарям, халіфи почали підтримувати науку, і у 7-9 ст. з'явилися перші хіміки.

Найбільш талановитим і прославленим арабським алхіміком був Джабір ібн Хайян(кінець 8 ст.), який пізніше став відомим в Європі під іменем Гебер. Джабір вважав, що сірка і ртуть є двома протилежними початками, з яких утворюються сім інших металів; важче від усього утворюється золото: для цього потрібна особлива речовина, яку греки називали xerion «сухий», а араби змінили на al-iksir (так з'явилося слово «еліксир»). Еліксир повинен був володіти і іншими чудовими властивостями: виліковувати від всіх хвороб і давати безсмертя. Інший арабський алхімік, Разі (бл. 865--925) (в Європі відомий під ім'ям Разес) займався також медициною. Так, він описав методику приготування гіпсу і способу накладення пов'язки на місце перелому. Однак найвідомішим лікарем був бухарець Ібн Сина (бл. 980?1037), відомий також під ім'ям Авіценна. Його твори стали настільними книгами для лікарів протягом багатьох віків.

Алхімія в Західній Європі

Першим знаменитим європейським алхіміком став монах-домініканець Альберт фон Больштедт (1193-1280), більш відомий як Альберт Великий (Albertus Magnus). Праці Альберта Великого («Книга про алхімію», «Про метали і мінерали», «Алхімічний свод» та інші) відіграли важливу роль у тому, що натурфілософія Аристотеля стала найбільш важливою для європейських вчених пізнього середньовіччя та початку Нового Часу. Альберт Великий першим з європейських алхіміків детально описав властивості миш'яку, і тому йому часто приписують відкриття цієї речовини. Альберт Великий мав думку про те, що метали складаються з ртуті, сірки, миш'яку та нашатирю.

Сучасником Альберта Великого був англійський монах-францисканець Роджер Бекон (1214-1292). Він написав, зокрема, знамениті трактати «Дзеркало алхімії» та «Могутність алхімії». У трактатах дається детальний опис природи металів з точки зору ртутно-сірчаної теорії. Роджер Бекон визначав алхімію наступним чином: «Алхімія є наука, що вказує, як приготувати і отримати засіб, еліксир, який, якщо його кинути на метал чи недосконалу речовину, робить їх досконалими у момент дотику».

У працях Альберта Великого та Роджера Бекона, як і у працях арабських алхіміків, частка містицизму була порівняно невеликою. У той же час для європейської алхімії в цілому містичні елементи є значно більш характерними, ніж для арабської.

До основоположників містичних течій часто відносять іспанського лікаря Арнальдо (Арнольда) з Вілланови (1240-1313) і Раймунда Луллія (1235-1313). Їх праці («Заповіт, що викладає у двох книгах всезагальне хімічне мистецтво» Раймунда Луллія, «Розарій філософів» Арнольда з Вілланови та інші) також були присвячені трансмутації (Луллій навіть стверджував, що йому нібито вдалося отримати філософський камінь та золото), причому особливий наголос робився на магічних операціях, необхідних для отримання бажаних результатів.

До алхіміків можна віднести великого англійського фізика і математика Ісаака Ньютона (1643-1727). Він віддав пошукам філософського каменя та універсального розчинника багато часу і сил. Але Ньютона цікавили не скільки способи отримання золота, скільки вивчення перетворень речовин.

Не менш відомий сучасник Ньютона Роберт Бойль, автор трактату "Хімік-скептик" та один із засновників наукової хімії, також не був чужим алхімічній традиції. Його перу ймовірно належить цікавий алхімічний трактат "Про деградацію золота", де описано "Анти-Еліксир" - протилежність філософського каменю, що здійснює трансмутацію металів у зворотному напрямку.

Досягнення алхімії

Розвиток ремесел і торгівлі, піднесення міст в Західній Європі 12-13 ст. супроводжувалися розвитком науки і появою промисловості. Рецепти алхіміків використовувалися в таких технологічних процесах, як обробка металів. У ці роки починаються систематичні пошуки способів отримання і ідентифікації нових речовин. З'являються рецепти виробництва спирту і удосконалення процесу його перегонки. Найважливішим досягненням було відкриття сильних кислот сірчаної, азотної. Тепер європейські хіміки змогли здійснити багато нових реакцій і отримати такі речовини, як солі азотної кислоти, купорос, солі сірчаної і соляної кислот. Послугами алхіміків, які нерідко були майстерними лікарями, користувалося вища знать. Вважалося також, що алхіміки володіють таємною силою -- перетворення металу в золото.

До кінця 14 ст. інтерес алхіміків до перетворення одних речовин в інші поступився місцем інтересу до виробництва міді, латуні, оцту, оливкового масла і різних ліків. У 15-16 ст. досвід алхіміків все частіше використовувався в гірництві і медицині.

Найважливіші Винаходи Алхіміїї

Мимло -- це розчинна у воді миюча речовина, яка перебуває у рідкому або твердому стані, виготовлена з'єднанням жирних кислот, лугів, рослинних масел.

Історичні джерела вказують на те, що мило виготовлялося ще в стародавньому Шумері в Вавілоні (близько 2800 р. до н. е.). Описи технології виготовлення мила знайдені в Месопотамії на глиняних табличках, що належать приблизно до 2200 р. до н. е. Єгипетськийпапірус середини другого тисячоліття до нашої ери свідчить, що єгиптяни регулярно милися з використанням мила. Широко використовувались подібні миючі засоби і у Стародавньому Римі.

Легенда свідчить, що латинське слово лат. sapo (мило) походить від назви гори Сапо в древньому Римі, де відбувалися жертвоприношення богам[Джерело?]. Тваринний жир, що виділяється при спалюванні жертви, накопичувався і змішувався з деревною золою багаття. Отримана маса змивалася дощем в глинистий ґрунт берега річки Тібр, де жителі прали білизну і, природно, спостережливість людини не упустила того факту, що завдяки цій суміші одяг відпирався набагато легше.

Створення милоподібної напіврідкої речовини "сапо" дало можливість жінкам використати її не лише для прання, але й для косметичних цілей: укладки волосся, фарбування. Проте ефект не був довготривалим, оскільки при попаданні на цю суміш води, утворювалася густа піна і фарба легко змивалась. Пізніше римляни стали використовувати для варіння жири та природну соду, без золи. Таку суміш змішували і тримали на вогні до повного випаровування води, в результаті чого виходили тверді шматки мила. Але мило виявилося таке жорстке, що його використовували тільки для прання.

В Європі і США безперервний процес миловаріння в промислових масштабах з'явився в кінці 1930-х років разом з безперервним процесом гідролізу (розщеплення) жирівводою і парою під високим тиском у миловарних вежах.

Азомтна кислотам, нітрамтна кислота (HNO3) -- сильна одноосновна кислота. Отримується при окисленні аміаку або реакції сірчаної кислоти з нітратом калію. Висококорозійна кислота, реагує з більшістю металів, сильний окислюючий агент. Використовується для нітрації та одержання ефірів органічних сполук, при виробництві сірчаної кислоти, нітратів, вибухових речовин, пластмас, барвників.

Нітратна кислота є одним з найважливіших продуктів хімічної промисловості. Вона виробляється у дуже великих кількостях, використовується для виробництва азотних добрив, у кольоровій металургії для розділення металів, а також хімічній промисловості для виробництва пластмас, вибухових речовин, целулоїду і фотокіноплівки, штучного волокна, органічних барвників, лікувальних речовин тощо.

Помрох (рос. порох, англ. powder, нім. Pulver n) - тверда система, яка містить органічні і неорганічні сполуки, здатні стійко (без переходу у детонацію) горіти у широкому інтервалі зовнішнього тиску (0,1-1000 МПа), виділяючи велику кількість газів з т-рою 1200-3700°С.

Першим представником пороху і вибухових речовин був димний порох -- механічна суміш калієвої селітри, вугілля і сірки, звичайно в співвідношенні 75:15:10. Подібні склади з'явилися ще в старожитності і застосовувалися головним чином у якості запальних і руйнівних знарядь. Найбільш давній опис такої речовини (682 р.) міститься у „Безцінних рецептах” китайського алхіміка Сунь Симяо. Писемні свідоцтва застосування пороху у військових діях походять з китайських джерел на межі I та II тисячоліть нашої ери. У 1044 р. у Китаї вийшов трактат Цинь Кунлі „Основи військової справи”, що містив рекомендації до застосування пороху.

Метальну здатність димного пороху було відкрито значно пізніше і послужило поштовхом до розвитку вогнепальної зброї. У Європі (у тому числі і на Русі) відомий з 13 століття ; до середини 19 століття залишався єдиною вибуховою речовиною бризантної дії і до кінця 19 століття - метальним засобом.

З винаходом нітроцелюлозних порохів димний порох значною мірою утратив своє значення.

§ піроксиліновий порох був отриманий у Франції П. В'єлем у 1884,

§ баліститний порох -- у Швеції А. Нобелем у 1888,

§ кордитний порох -- у Великобританії у кінці 19 століття.

Приблизно в той же час (1887-91) у Росії Менделєєв розробив піроколлоїдний порох, а група інженерів Охтенського порохового заводу - піроксиліновий порох. У 30-х роках 20 століття в СРСР уперше минулому створені заряди з баліститного пороху для реактивних снарядів, що успішно застосовувалися військами в період Другої світової війни(реактивні системи залпового вогню). Сумішні порохи для ракетних двигунів були розроблені наприкінці 40-х років.

Моромзиво (зах. також льодим) -- заморожений солодкий десертний продукт. Морозиво виготовляється звичайно з молока, вершків, масла, цукру з додаванням смакових та ароматичних речовин.

Морозиво може бути також фруктовим (на основі соку і мякоті фруктів і ягід). Таке морозиво називається "щербет".

За право називатися батьками морозива можуть поборотися кілька претендентів. У першу чергу, китайці -- саме вони першими почали робити солодкий лід, рецепт якого тримався у суворій таємниці. Китайці вважали, що технології виробництва шовку й морозива принесуть їм світову славу. З шовком так і вийшло. А стосовно морозива вони прорахувалися. У китайців цей засіб від спеки перейняли араби, індуси, перси. У IV столітті до н. е. Олександр Македонський, який погано переносив спеку, вживав фруктові соки зі снігом, який доставляли з гірських вершин раби. Любив морозиво і римський імператор Нерон (1 століття н. е.). В Київській Русі, де також ніхто не знав нічого про китайське морозиво, популярністю користувався рецепт холодного десерту: заморожене молоко дрібно стругали й перемішували зі свіжими ягодами. Трохи пізніше почали заморожувати сир, вершки й додавати сухі родзинки чи абрикоси.

У ХІІІ столітті італійський мандрівник Марко Поло привіз у Європу кілька рецептів невідомого доти продукту. Влітку 1660 італієць Франческо Прокопіо відкрив у Парижі продаж морозива і став першим європейським морозивником. Незабаром морозиво підкорило увесь світ. З 1750 року у Франції стали виготовляти цей продукт, який швидко став популярним, цілорічно. У США перше згадування про відкритий продаж морозива зустрічається в травні 1777 року. Виробництво його стрімко зросло наприкінці ХІХ століття, коли з'явилися досконалі холодильні машини.

Словом, морозиво -- продукт інтернаціональний. Слов'яни принесли в рецептуру продукту різноманітні наповнювачі, в Західній Європі винайшли безліч промислових способів його виробництва, американці придумали автомат для виробництва вафельних стаканчиків та ескімо (морозиво на паличці, глазуроване шоколадом). 1851 року в Балтиморімолочар Джекоб Фуссель заснував першу у світі фабрику з виробництва морозива.

Омцет (лат. Acetum) -- 4 -- 12 % розчин оцтової кислоти у воді, для харчових потреб вживається понад 5000 років. До розвитку синтетичної хімії у 20-му сторіччі оцет виготовляли ферментацією вина. У наш час дешевий оцет виробляють з синтетичної оцтової кислоти, хоча в країнах Західної Європи на даний час в кулінарії надають перевагу натуральному -- виготовленому з червоного (Бальзамічний оцет) чи білого винограду.

Йод (пол. jod, англ. iodine, нім. Jod n) -- хімічний елемент, символ І, атомний номер 53; атомна маса 126,9045. Був відкритий у 1811 році французьким аптекарем Куртуа. Кристали чорно-сірого кольору з металічнимблиском; належить до галогенів. Погано розчинний у воді, розчиняється у спирті, водних розчинах йодидів,хлороформі, чотирихлористому вуглецю.

Йод відкрив у 1811 році французький хімік Б. Куртуа, якому допомогла кішка. У хімічній лабораторії вона перекинула склянку із сульфатною кислотою на попіл з морських водоростей. Відразу з'явилася хмаринка фіолетового кольору парів невідомої речовини. Почавши нагрівати матковий розсіл золи з концентрованоюсірчаною кислотою, спостерігав виділення фіолетового пара, який конденсувався як згусток темних блискучих пластинчастих кристалів. У 1813--1814 роках французький хімік Ж.-Л. Гей-Люссак і англійський хімік Р. Девідовели елементарну природу йоду.

Спирти - похідні вуглеводнів, у молекулах яких один або кілька атомів водню заміщені гідроксильними групами (OH). Гідроксильну групу зв'язану з sp3-гібридизованим атомом вуглецю (карбону) називають спиртовою.

Етиловий спирт, вірніше рослинний хмільний напій, що його містить, був відомий людству з глибокої давнини. Вважається, що не менш ніж за 8000 років до нашої ери люди виготовляли легкі спиртні напої з фруктів і меду.

Вперше спирт з вина отримали в 6-7 століттях арабські хіміки, а першу пляшку міцного алкоголю (прообразу сучасної горілки) виготовив перський алхімік Ар-Рази в 860 році.

У Європі етиловий спирт був отриманий із продуктів бродіння в 11-12 столітті, в Італії.

До Росії спирт вперше потрапив у 1386 році, коли генуезьке посольство привезло його з собою під назвою «аква віта» і презентувала царського двору.

У 1660 році англійський хімік і богослов Роберт Бойль вперше отримав зневоднений етиловий спирт, а також відкрив його деякі фізичні і хімічні властивості, зокрема виявивши здатність етанолу бути високотемпературним пальним для пальників. Абсолютний (безводний) етиловий спирт був отриманий у 1796 році російським хіміком Т.Є. Ловіцем.

У 1842 році німецький хімік Я.Г. Шіль відкрив, що спирти утворюють Гомологічний ряд, відрізняючись на деяку постійну величину. Щоправда, він помилився, описавши її як C2H2. Через два роки, інший хімік Шарль Жерар встановив вірне гомологічної співвідношення CH2 і передбачив формулу і властивості невідомого в ті роки пропілового спирту.

У 1850 році англійський хімік Олександр Вільямсон, досліджуючи реакцію алкоголятів з етил йодидом, встановив, що етиловий спирт є похідним від води з одним зміщенням воднем, експериментально підтвердив формулу C2H5OH.

Вперше синтез етанолу дією сірчаної кислоти на етилен здійснив у 1854 році французький хімік Марселен Бертло.

Перше дослідження метилового спирту було зроблено в 1834 році французькими хіміками Жаном-Батистом Дюма і Еженом Пеліго; вони назвали його "метиловим або деревним спиртом", так як він був виявлений в продуктах сухої перегонки деревини. Синтез метанолу з метилхлориду здійснив французький хімік Марселен Бертло в 1857 році. Ним же, вперше був відкритий в 1855 році ізопропіловий спирт, синтезований дією на пропен водної сірчаної кислоти.

Вперше третинний спирт (трет-бутанол, 2-метил-пропан-2-ол) синтезував в 1863 році відомий російський вчений А.М. Бутлеров, поклавши початок цілої серії експериментів у цьому напрямку.

Представник двоатомних спиртів - етиленгліколь - вперше був синтезований французьким хіміком А. Вюрцом в 1856 році. Триатомний спирт - гліцерин - був виявлений у природних жирах ще в 1783 році шведським хіміком Карлом Шеєле, однак його склад був відкритий тільки в 1836 році, а синтез здійснено з ацетону в 1873 році Шарлем Фрідель.

Пластична маса (пластмаса) -- штучно створені матеріали на основі синтетичних або природних полімерів. Пластмаси формують при підвищеній температурі, у той час коли вони мають високу пластичність. Сировиною для отримання полімерів є нафта, природний газ, кам'яне вугілля, сланці.

Поширенню пластмас сприяють їх мала густина, що значно зменшує масу деталей, висока корозійна стійкість, широкий діапазон властивостей. Добрі антифрикційні характеристики багатьох пластмас дають можливість з успіхом застосовувати їх для виготовлення підшипників ковзання. Високий коефіцієнт тертя деяких пластмас дозволяє використовувати їх для гальмових пристроїв. Певні пластмаси мають специфічні властивості: високі електроізоляційні характеристики, велику прозорість та ін.

Важливою перевагою пластмас є можливість їх переробки у вироби найбільш продуктивними способами з коефіцієнтом використання матеріалу 0,9-0,95 -- литтям, видавлюванням тощо.

Водночас пластмасам притаманні і деякі недоліки: невисокі міцність, твердість і жорсткість, велика повзучість, особливо у термопластів, низькатеплостійкість (більшість пластмас має робочу температуру не вищу, ніж 200 °C, і лише деякі можуть працювати при 300--400 °С), низькатеплопровідність (в 500--600 разів менша, ніж у металів), здатність старіти (втрачати властивості під впливом тепла, світла, води та інших факторів).

При старінні зменшується еластичність і міцність пластмас, збільшується їх жорсткість і крихкість. Під еластичністю розуміють здатність матеріалу до великих зворотних деформацій. Цей термін за фізичним сенсом аналогічний пружності, але перший вживається для аморфних, а другий -- для кристалічних тіл.

Більшість полімерів перебуває в аморфному (склоподібному) стані. Такі полімери називають смолами. В пластмасах може бути присутньою певна кількість кристалічної фази, яка підвищує міцність, жорсткість і теплостійкість полімера. У виробництві пластмас використовують в основному синтетичні смоли.

Крім полімерів пластмаси можуть містити наповнювачі, пластифікатори та спеціальні добавки, що надають пластмасі певних властивостей.

Наповнювачами (зміцнювальними компонентами) можуть бути органічні або неорганічні речовини у вигляді порошків (графіт, деревне або кварцове борошно), волокон (паперових, бавовняних, азбестових, скляних) або листів (тканина,папір, деревний шпон). Наповнювачі підвищують міцність, зносостійкість, теплостійкість та інші властивості пластмас. Їх частка у пластмасі може досягати 40-80 %.

Пластифікаторами вводять для підвищення пластичності та еластичності пластмас (гліцерин, касторове або парафіновемасло).

Добавками можуть бути:

§ стабілізатори -- речовини, які уповільнюють старіння (сажа, сірчані сполуки, феноли);

§ мастильні матеріали -- речовини, що усувають прилипання матеріалу до прес-форми, збільшують його текучість, зменшують тертя між частинками композиції (віск, стеарин,олеїнова кислота);

§ барвники -- речовини, що надають пластмасовим виробам декоративного вигляду (охра та ін.);

§ каталізатори -- речовини, що прискорюють твердіння пластмаси (уротропін, оксиди металів);

§ антипірени -- речовини, які зменшують горючість полімерів (наприклад, сполуки сурми);

§ антистатики -- речовини, які перешкоджають виникненню і накопиченню статичного електричного заряду у виробах з полімерних матеріалів;

§ пороутворювачі -- речовини, які розпадаються під час нагрівання, виділяючи гази, що спінюють смолу, внаслідок чого утворюється поро- та пінопласти з пористою структурою.

Філософський камінь (також відомий як Магістерій або Еліксир) -- в уявленнях середньовічних алхіміків невідомий хімічний реактив, необхідний для успішного перетворення (так званої трансмутації) металів у золото або срібло.

Одним із головних завдань алхіміків було добування двох таємничих речовин, за допомогою яких можна було б досягти перетворення (удосконалення) металів. Найважливіший із цих двох препаратів, що мав володіти властивістю перетворювати на золото не лише срібло, а й неблагородні (недосконалі) метали, наприклад, свинець, ртуть та інші, носив назву філософського каменя, великого еліксиру,магістеріуму, червоної тинктури, вважався панацеєю та еліксиром молодості.

Цій речовині приписувалася могутня сила: вона повинна була не лише перетворювати метали, а й слугувати універсальними ліками.Розчин її, так званий золотий напій (лат. аurum potabile), вжитий у малих дозах, повинен був зцілювати всі хвороби, молодити старе тіло та подовжувати життя.

Інший таємничий засіб, вже другорядний за своїми властивостями, носив назву білого лева, білої тинктури або малого магистеріуму, та повинен був мати здатність перетворювати всі неблагородні метали на срібло.

Зародження сучасної хімії

Ятрохімія

Абсолютно інших поглядів, щодо алхімії дотримувався Парацельс (1493--1541). Під таким ім'ям («перевершуючий Цельса») увійшов в історію швейцарський лікар Пилип фон Гогенгейм. Парацельс, як і Авіценна, вважав, що основне завдання алхімії не пошуки способів отримання золота, а виготовлення лікарських засобів. Він запозичав з алхімічного вчення те, що існують три основні частини матерії ртуть, сірка, сіль, яким відповідають властивості летучості, горючості і твердості. Ці три елементи складають основу макрокосму (Всесвіту) і пов'язані з мікрокосмом (людиною), утвореним духом, душею і тілом. Переходячи до визначення причин хвороб, Парацельс стверджував, що лихоманка і чума відбуваються від надлишку в організмі сірки, при надлишку ртуті наступає параліч і т. д. Принцип, якого дотримувалися всі ятрохіміки, полягав в тому, що медицина це справа хімії, і все залежить від здатності лікаря виділяти чисті речовини з нечистих субстанцій. У рамках цієї схеми всі функції організму зводилися до хімічних процесів, і завдання алхіміка полягало в знаходженні і приготуванні хімічних речовин для медичних потреб.

Основними представниками ятрохімічного напряму були Ян Гельмонт (1577--1644), за професією лікар; Франциск Сильвій (1614--1672), що користувався, як медик, великою славою і усунув з ятрохімічного вчення духовні впливи; Андреас Лібавій (бл. 1550--1616), лікар з Ротенбурга. Їх дослідження багато в чому сприяли формуванню хімії як самостійної науки.

Механістична філософія

З зменшенням впливу ятрохімії натурфілософи знову звернулися до вчень древніх про природу. На перший план у 17 ст. вийшли атомістичні переконання. Одним з найвидніших вчених авторів нової теорії був філософ і математик Рене Декарт (1596--1650). Свої погляди він виклав в 1637 у творі «Міркування про метод». Декарт вважав, що всі тіла «складаються з численних дрібних часток різної форми і розмірів,… які не настільки точно прилягають один до одного, щоб навколо них не залишалося проміжків; ці проміжки не пусті, а наповнені… розрідженою матерією». Свої «маленькі частинки» Декарт не вважав атомами, тобто неподільними; він стояв на точці зору нескінченної подільності матерії і заперечував існування пустоти. Одним з найвидніших противників Декарта був французький фізик і філософ П'єр Гассенді (1592--1655). Атомістика Гассенді була по суті переказом вчення Епікура, однак, на відміну від останнього, Гассенді визнавав створення атомів Богом; він вважав, що Бог створив певне число неподільних і непроникних атомів, з яких і складаються всі тіла; між атомами повинна бути абсолютна пустота. У розвитку хімії 17 ст. особлива роль належить ірландському вченому Роберту Бойлю (1627?1691). Будучи прихильником експериментального підходу до визначення хімічних елементів (який зрештою і був прийнятий), він не знав про існування реальних елементів, хоч один з них -- фосфор ледве не відкрив сам. Звичайно Бойлю приписують заслугу введення в хімію терміну «аналіз». У своїх дослідах з якісного аналізу він застосовував різні індикатори, ввів поняття хімічної спорідненості. Спираючись на праці Галілео Галілея (1564--1642) іЕванджеліста Торрічеллі (1608--1647), а також Отто Геріке (1602--1686), що демонстрував в 1654 «магдебургскій півкулі», Бойль описав сконструйований ним повітряний насос і досліди з визначення пружності повітря за допомогою U-подібної трубки. Внаслідок цих дослідів був сформульований відомий закон про зворотну пропорційність об'єму і тиску повітря. У 1668 Бойль став дійсним членом щойно організованого Лондонського королівського товариства, а в 1680 був обраний його президентом.

Технічна хімія

Наукові успіхи і відкриття не могли не вплинути на технічну хімію, елементи якої можна знайти у 15-17 ст. У середині 15 ст. була розроблена технологія повітродувних сурм. Потреби військової промисловості стимулювали роботи з удосконалення технології виробництва пороху. Протягом 16 ст. подвоїлося виробництво золота і в дев'ять разів зросло виробництво срібла. Виходять фундаментальні праці з виробництва металів і різних матеріалів, що використовуються в будівництві, при виготовленні скла, фарбуванні тканин, для збереження харчових продуктів. З розширенням споживання спиртних напоїв удосконалюються методи перегонки, конструюються нові перегінні апарати. З'являються численні виробничі лабораторії, передусім металургійні. Серед хіміків-технологів того часу можна згадати Ванноччо Бірінгуччо (1480--1539), чия класична праця «Піротехнія» була надрукована в Венеції в 1540 і містила 10 книг, в яких мова йшла про родовища, випробування мінералів, приготування металів, перегонку, військове мистецтво і феєрверки. Інший відомий трактат, «Про гірництво і металургію», був написаний Ґеорґом Аґріколою (1494--1555). Варто згадати також Йогана Глаубере (1604--1670), голландського хіміка, творця глауберової солі.

Висновок

Згідно до вище сказаного ми можем рішуче стверджувати , що алхімія є важливим кроком в історії розвитку науки і тим самим являє собою незамінну частину у еволюції хімії. Ми можемо спостерігати скільки надзвичайних винаходів було зроблено протягом періоду алхімії і як вони змінювали наше бачення про навколишнє середовище. Тому на данний момент наша головна задача впевненитись в тому, що ми не зупиняємося на досягненому і будемо крокувати до яскравого майбутнього.

Размещено на Allbest.ru