Традиційні страви в контексті храмового свята села Андруші Переяслав-Хмельницького району Київської області

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Традиційні страви в контексті храмового свята села Андруші Переяслав-Хмельницького району Київської області

Тетяна Грудевич

старший науковий співробітник, НІЕЗ «Переяслав»

Анотація

У статті розглядається харчування мешканців затоплених сіл Переяславщини в храмові дні, регіональні особливості, видова типологія страв та напоїв, зокрема робиться акцент на с. Андруші Переяславського повіту Полтавської губернії кін. ХІХ -- початку ХХ ст.

Ключові слова: храмове свято, церква св. Георгія, страви, затоплені села.

харчування село страва напій

Формування національних свят -- це складний процес, на який впливають культура, релігія народу і його історія. У святах найяскравіше виявляються національні особливості і зв'язок з колективною пам'яттю народу. Велика частина свят тісно пов'язана з подіями реальної або міфологічної історії етнічної групи, і, по суті, є відтворенням в сьогоденні якоїсь події. Можна сказати, що за допомогою участі в святковому дійстві люди занурюються в історію.

Кожна сільська громада -- це своєрідний мікросвіт зі своїми традиціями, повсякденністю. Прикладом її проявів може бути святкування храмового свята, відвідування сільської церкви, проведення сільських сходів та толок. Вона формується на основі взаємодії двох аспектів: матеріального (інфраструктура села та природне оточення), соціально-психологічного (зв'язки селян з навколишнім середовищем та один з одним).

Серед актуальних проблем вивчення явищ матеріальної культури народу важливим є дослідження народної їжі й харчування українців. У кожного народу та регіону є свої власні харчові традиції, що значною мірою залежали від багатьох факторів: природно-географічного середовища; господарської діяльності (землеробство, хліборобство, скотарство, тваринництво, мисливство, рибальство, збиральництво); та ступенем соціально-економічного розвитку суспільства.

Темою народної їжі та харчування українців займалося багато авторів. Найбільш відомі: П. Чубинський, М. Маркевич, Хв. Вовк, О. Воропай, Л. Артюх, С. Носов. Першим систематизованим джерелом і водночас першою спробою тематичного етнографічного узагальнення про українську народну їжу є розділ книги відомого історика і етнографа середини ХІХ ст. М.А. Маркевича. Він подав докладно опис і частково локальну характеристику народних страв. Хв. Вовк спробував зробити типологічний аналіз української їжі і звернув увагу на її локальні особливості. У дослідженнях Лідії Артюх про народне харчування було описано і класифіковано щоденну, святкову обрядову їжу українського селянства другої половини ХІХ -- початку ХХ ст. Вона проаналізувала її соціальні функції, показала тенденції розвитку їжі та харчування народу на сучасному етапі. В її дослідженнях хліб виступає не тільки як продукт споживання, а як один з елементів культурно-побутової традиції, як форма соціального спілкування, традиційна суспільна цінність, яка несе велике символічне навантаження багатьох обрядових дій (весілля, родини, поховання). О. Воропай у своєму етнографічному нарисі висвітлює питання народної їжі, пов'язані різними обрядами, віруваннями, тощо. У дослідженнях П. Чубинського подано докладний опис і частково локальну характеристику, зроблено спробу етнографічної систематизації народних страв. Але на території Переяславщини, зокрема вивченням народної їжі та харчування затоплених сіл Канівським водосховищем досліджень немає. Від часу затоплення лівобережних і правобережних сіл минуло пів століття. Багато чого втрачено безповоротно. Та має глибокий громадський і патріотичний смисл, велике наукове й практичне значення бажання не дати урватися історичній пам'яті, пов'язаній із долею Дніпра.

Після переселення людей з с. Андруші відбулася докорінна трансформація: жителі села змінили місце проживання і асимілювалися у інші громади, на них почали впливати інші соціально-психологічні чинники. Суттєво змінився матеріальний стан переселенців. У с. Андруші вони мали великі двори, житло, господарство, також мали змогу збирати лікарські рослини, ягоди, гриби, займалися рибальством та мисливством. Мешканці села, від старого до малого, любили співати, були свої музики, гармоністи, бубоністи. У кожному господарстві була худоба: корови, кози, коні, гуси, кури, качки, індички. А вже на новому місці переселенці отримали 6-10 соток землі, що не давало їм змоги розвивати домашнє господарство. Великою проблемою стала відсутність на місцях переселення пасовищ для великої рогатої худоби.

Переселення внесло свої корективи в повсякденності та святкові соціально-психологічні зв'язки між родичами, друзями та громадою села. Колись вони відзначалися глибиною та міцністю, а тепер селяни виявилися відірваними від того соціокультурного середовища, яке створювалося не одну сотню років.

Свята й урочисті ритуали в селянському побуті завжди супроводжували спільними обідами, вечерями. Храм, храмові, або престольні, свята в Україні відзначають у кожному населеному пункті у дні церковного свята своєї парафії. Якщо місцева церква чи собор, освячені на честь того чи іншого святого, то і святкують в той день, ім'я якого святого носить церква. Храмові свята давали можливість широко спілкуватися не лише родичам, які мешкали в одному населеному пункті й належали до однієї парафії, а й тим, хто жив далеко. Також їздили в гості, відвідували близьких. Приймати у цей день гостей вважалося справою честі і обов'язком. Хвалилися один перед одним численністю прибулих «храмців». Відсутність гостей означала неповагу до господаря, який за це піддавався осудові громади. До пристольного свята ретельно готувалися: білили хати, фарбували, святковими рушниками прикрашали не тільки церкву, а й кожну оселю. Варили великий обід, щоб вистачило пригостити гостей. Часто біля церкви робили «складку» -- спільну трапезу. Для цього зносили продукти і готові страви, накривали на церковному подвір'ї столи й частували всіх присутніх. Годування прочан, старців, хворих і калік було одним із важливих звичаїв. Обідали після церковної відправи. Якщо, наприклад, 14 жовтня припадало на середу чи п'ятницю, вживали пісні страви, а як на інший день тижня, то не постилися. Для громадського обіду зносили хліб, пироги, вареники, сметану, ряжанку, голубці, смажену рибу, капусту, солоні огірки, налисники з різноманітними начинками, тощо. На солодке робили сирні запіканки або баби з локшини чи рису. Подавали вареники з ягодами, маком з медом, ягідний чи молочний кисіль. Громадою визначалися досвідчені, охайні куховарки, які варили гаряче: борщ, капусняк чи куліш, робили печеню чи душенину з картоплею і м'ясом.

Храмове свято в с. Андруші традиційно відзначали 6 травня -- в день св. Георгія. Особливість храмового свята в с. Андруші полягала в географічному розташуванні села, яке знаходилося на березі Дніпра. Через село протікали річки Делемуха та Станіслав, було багато ставків, тому переважно страви були рибними. За свідченнями респондентів, особливістю храмового обіду було приготування холодцю із носурів (глибоководної риби), який в літню спеку дуже гарно холонув. На стіл подавали карасі в сметані та смажені, пригощали вареними раками. Обов'язковою стравою був капусняк (місцеві жителі називають страву «капуста»), тушкована в печі картопля, налисники у сметані, квашені огірки в капусті із діжки, голубці, також готували страви з грибів: (білих, лисичок, маслюків, опеньків).

Не обходилися храмові свята без пирогів з різними начинками: з капустою, кашею, грибами, калиною, маком, сушеними яблуками, грушами, сливами, сиром, які потім традиційно після свята давали «на гостинець». Готували їх великими, з малою кількістю начинки. З напоїв до храмового столу подавали домашнє вино, слив'янку, наливки, медовуху, узвар із сушених яблук, груш, слив, жардель (марелі, абрикоси).

Ще одне храмове свято, яке відзначали в с. Андруші, Різдво Пресвятої Богородиці (21 вересня). У цей день не працювали, а після служби у храмі йшли додому, де збирали веселі гостини. Урочистості підкріплювалися святковим застіллям, співом та жартами. На цю пору достигала всіляка городина, садовина, і вже викопували картоплю. Тому нестачі харчів не відчувалося. Окрім обов'язкової страви -- риби, готували всілякі наїдки: капусняк із свининою чи птицею, печеню, голубці з м'ясом, рисом та пшоном, пироги, млинці, вареники. Багато страв готували із сиру -- бабку, запіканку, налисники. Цей сезон передбачає широке вживання різноманітних овочів, фруктів і ягід. Зокрема пироги і вареники були начинені свіжими ягодами -- сливами, яблуками, ожиною, малиною, чорницями. Готували багато страв із грибів білих, маслюків, опеньок. Характерною стравою для даної території була в'ялена риба (лящі), яку давали як гостинець

Музей народної архітектури та побуту в місті Переяслав-Хмельницький, що входить до Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав», містить багато пам'яток архітектури, перевезених із зони будівництва Канівського водосховища, зокрема церкви св. Георгія з с. Андруші Переяслав-Хмельницького району Київської області.

Поява в селі Андруші православної церкви відноситься до XVIII ст. На західній околиці села, на пагорбі, в 1768 р. місцевим майстрами була зведена дерев'яна двопристольна церква. Територія церковища займала 1 десятину 280 кв. сажнів. Головний престол був освячений на честь Святого Георгія Переможця, другий -- Різдва Богородиці. До парафії Георгіївської церкви було долучено населення хутора Чубуки та сіл Карань і Слобідка.

Георгіївська церква з с. Андруші є пам'яткою історії та архітектури XVIIIXIX ст., тому було прийнято рішення про її збереження. На протязі 1969-1970-х років силами реставраторів та громади села Андруші церкву св. Георгія було перевезено до музею та реставровано.

Точність і лаконічність архітектури церкви, скромність декоративних прикрас, гармонійність пропорцій, спрямованість вертикалі до зеніту -- основні архітектурні особливості церкви св. Георгія, які говорять про високий художній смак майстрів, багатство та своєрідність народних будівельних традицій.

Це однобанна споруда висотою 27,5 метрів. Церква триярусна, належить до типу хрещатих будівель з невиділеним внизу квадратним зрубом центральної дільниці. Всі рукави у плані прямокутні, а над західним раменом підноситься вгору дзвіниця. Заснована будівля на грубих дубових підвалинах, і первісно стояла на кам'яних брилах, а після перевезення на територію музею під неї підвели підмурок.

На початку 30-х років ХХ ст. церкву закрили і в ній влаштували зерносховище, а потім -- клуб. Та церковна громада залишилася і проводила богослужіння в будинку, де колись розміщувалися причетники. Релігійні відправи припинилися тільки тоді, коли в 1937 р. священика Миколая Пономаренка засудили до розстрілу (реабілітований у 1989 р.) У 1947 р. була утворена нова громада віруючих. Храм відкрили, богослужіння відновили. Щоправда, служби відбувалися лише в святкові дні.

У травні 2010 р. в Музеї народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини, поруч з церквою св. Георгія, було встановлено меморіальну дошку з написом: «В царствование императора Николая І во время управления государственными крестьянами министра графа Киселева и при управлении сею частию в Полтавской губернии полковника Арандаренка заложено село Андруши, мая 30 дня после разрушения его наводнением реки Днепра в 1845году» та започатковано проведення зустрічі земляків -- «Храмове свято св. Георгія. День зустрічі жителів затоплених сіл».

Типовим проявом ностальгічних почуттів за малою Батьківщиною є зустрічі земляків, хоча відмічається ослаблення спілкування між односельцями, що негативно відображається на їх психологічному стані. У мікрорайоні Андруші міста Переяслава-Хмельницького жителі з с. Андруші намагалися селитися компактно, що відобразилося в назві вулиці -- Андрушівська, Канівська, хоча в багатьох переселенців з затоплених сіл було небажання селитися на низинних ділянках, коли хата знаходиться нижче рівня дороги, а господарські споруди будуються без дотримання меж з сусідніми будівлями. Багато переселенців з затоплених сіл: Гриценко Ніна, Свитко Микола, Свитко Анатолій, Сорокова Софія, Шпиталь Іван, Шпиталь Анатолій, Свитко Григорій, Боярин Петро, Глушко Олександр, Удод Олександр збирають матеріал про свій втрачений назавжди мальовничий край.

Через рік, 6 травня 2011 р., була започаткована Книга Пам'яті жителів затоплених сіл Переяславщини, в якій свій перший запис зробив Генеральний директор Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав», фундатор музейної справи, Михайло Іванович Сікорський.

У Музеї народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини стало традиційним з 2010 р. відзначати «Храмове свято св. Георгія», на яке запрошують жителів затоплених сіл. Земляки спілкуються між собою, відвідують храм св. Георгія, де проходить молебень, слухають декламацію творів Т.Г. Шевченка, написаних на Переяславщині, виступи аматорських та народних колективів, відбуваються виставки та проводяться храмові обіди. Відбувається це свято поруч з церквою св. Георгія в Музеї народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини.

Про свято зі словами подяки пише Сорокова Софія Федорівна, жителька с. Зарубинці: «Дуже гарний захід, який кріпить коріння українців».

Размещено на Аllbеst.ru