Мистецтво театру та його природа

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат на тему:

Мистецтво театру та його природа

Театр (грец. місце для видовищ, видовище) - це вид мистецтва, що образно відбиває дійсність, художньо опановує світ у формах драматичної дії.

Природа мистецтва театру синтетична, адже його художній образ виникає завдяки синтезу драматургії, архітектури, живопису, скульптури, музики, майстерності актора. Отже, можна простежити певну закономірність у розвитку процесу синтезації видів мистецтва. Якщо архітектура, живопис, скульптура взаємодіють переважно між собою, то мистецтво хореографії та театру, а далі ми побачимо, що і мистецтво кіно, використовує міжвидовий синтез.

Мистецтво театру цілком слушно вважають колективною творчістю. Порівняно з мистецтвом музики та хореографії процес співтворчості у театрі значно ускладнюється: у постановці спектаклю безпосередньо беруть участь принаймні п'ять осіб:

І тільки, якщо всі вони стають співавторами, спектакль перетворюється у твір мистецтва. Велика відповідальність при його створенні покладається на режисера-постановника, оскільки саме він повинен передати задум драматурга, створити необхідну атмосферу дії, вибудувати композицію спектаклю таким чином, аби вона якомога глибше і яскравіше донесла до глядача основну його ідею. Цей процес надзвичайно складний особливо тоді, коли драматурга і режисера розділяє значний часовий проміжок: необхідно передати атмосферу тієї епохи, у межах якої розгортається дія спектаклю, відтворити специфіку побуту, особливості костюмів тощо. Саме це і допомагає зробити режисерові художник, а музичне оформлення, що покладається на композитора, дає змогу посилити драматичне напруження дії, створити важливий емоційний фон спектаклю.

Зв'язуючою ланкою між драматургом і режисером є актор, який не просто доводить їхній задум до глядача, а й примушує повірити його в те, що відбувається на сцені. Саме актор може порушити міру умовності, що притаманна мистецтву театру. Проте створити повноцінний образ здатний тільки справжній актор, який володіє засобами акторської майстерності: системою зображувально-виражальних прийомів (міміка, дикція, інтонація, пластика, рух тощо), фантазією, вмінням імпровізувати та ін. Це дає можливість акторові встановити емоційний контакт з глядачем, примусити останнього співпереживати дії, що розгортаються на сцені.

Важлива специфічна особливість театру, яка відрізняє його переважно від усіх видів мистецтва (виняток - хореографія), полягає у тому, що глядач має змогу стати свідком процесу художньої творчості, спостерігати створення художнього образу власними очима.

Естетичний вплив справжнього театрального мистецтва, що викликає почуття емпатії - співпереживання у глядача, приводить його до катарсису - духовного очищення, а саме в цьому і полягає надзавдання мистецтва взагалі.

Театр має свої родові модифікації:

Витоки мистецтва театру пов'язані з давніми ритуалами, обрядовими дійствами доісторичної людини. Можна припустити, що, намагаючись відвести від себе гнів духів, наші пращури відчували у собі позасвідому потребу в осмисленні дійсності через її дійову імітацію. Ці обрядово-ритуальні дії набули поширення у часи Стародавнього Єгипту і були пов'язані з культом бога Осіріса. Проте свого апогею вони досягли у давньогрецьких обрядах на честь бога Діоніса, який ніс людям радість життя, веселощі, розваги. Саме діонісійські образи і стали основою для виникнення трагедії, комедії та драми, розвій яких пов'язаний з культурами Стародавніх Греції та Риму.

Мистецтво давньогрецького театру мало надзвичайно умовний характер і являло собою діалог між хором та актором. Розквіт цього виду мистецтва був пов'язаний з іменами трьох поетів-трагіків:

Есхіла (525-456 до н. е.), Софокла (496-406 до н. е.), Евріпіда (480-406 до н. е.), творча спадщина яких і нині привертає увагу сучасного театрального мистецтва. Творчість цих поетів мала тісний зв'язок з традиціями давньогрецької міфології, з якої вони здобували натхнення, брали основні теми, мотиви, сюжети для своїх творів: трилогія про Едіпа - "Лай", "Едіп", "Семеро проти Фів" (Есхіл); "Едіп-цар" (Софокл); "Іпполіт", "Геракл" (Евріпід). Творча діяльність цих художників була теоретично осмислена видатним філософом античності Арістотелем на сторінках його трактату "Поетика". Слід пам'ятати, що і сучасна теорія міфотворчості використовує спадщину цих великих трагіків у своїх концепціях і розробках.

Давньогрецька комедія, що була представлена іменами Арістофана (445-385 до н. е.) та Менандра (343-291 до н. е.), мала демократично-побутовий характер.

Можливо, саме цей розподіл закріпив своєрідну ієрархію жанрів:

трагедія вважалася високим мистецтвом, а комедія - низьким, хоча сама природа трагічного і комічного свідчить про хибність такого підходу.

Театральне мистецтво у Стародавньому Римі не мало великого суспільного значення і не користувалося таким попитом, як у Стародавній Греції. Водночас з Італією пов'язаний розвиток комедії палліата, яка інтерпретувала основні принципи давньогрецької комедії. У цей період відбувається процес удосконалення акторської майстерності, яскраво репрезентованої трагічним актором Езопом і його сучасником - комічним актором Росцієм.

Мистецтво середньовічного театру було представлене літургійною драмою - використанням театральних форм під час церковної служби, містеріями, сюжети яких були взяті з Біблії чи спеціально написані для постановки на площах середньовічних міст, мораліте - алегоричним дійством, що уособлювало вади і доброчесність людини, та фарсом - найдемократичнішим жанром середньовічного театру. Останній у гумористичній формі відтворював звичаї та побут свого часу.

У цей самий період відбувається процес розвитку театрального мистецтва в Україні. У XIII ст. народні ігри та обряди починають збагачуватися засобами сценічної виразності, набирати форм театрального видовища.

Епоха Відродження відкриває нову сторінку у розвитку мистецтва театру, розвій якого пов'язаний з культурами трьох країн Західної Європи: Італії, Іспанії та Англії. Якщо італійський театр цього часу використовував традиції народного мистецтва і будувався на принципах імпровізації та лицедійства - комедія дель-арте (митці наслідували деякі прийоми давньогрецького театру, зокрема маски), то театр Іспанії та Англії філософськи осмислив світ, був засобом аналізу морально-психологічного стану людини. Ці принципи знайшли своє відображення у творчості видатних іспанських драматургів Лопе де Вега Карпйо (1562-1635) - справжнього реформатора іспанського театру, автора відомих "драм честі" ("Овеча криниця") і "комедій плаща та шпаги" ("Собака на сіні") та Кальдерона де ла Барка (1600-1681), трагедії якого завершували "золоте століття" іспанського театру.

Справжній розвій мистецтва театру XVI ст. пов'язаний з творчістю Вільяма Шекспіра (1564-1616), з його трагедіями "Гамлет", "Отелло", "Король - Лір", "Ромео і Джульетта" і комедійними п'єсами "Дванадцята ніч", "Багато галасу даремно" та ін.

У своїх творах Шекспір розглядав складні, суперечливі людські характери, конфлікти, а головне, аналізував одне з найскладніших філософських понять - чинник часу. Час, що має чітку констатацію:

минуле - сучасне - майбутнє, рухає дію шекспірівських п'єс, особливо це простежується у трагедії "Гамлет".

Фактично, починаючи з цього періоду, відбувається процес створення постійних театральних труп (яскравим прикладом цього був шекспірівський театр "Глобус"). Мистецтво театру починає ідентифікуватися як з творчістю драматургів, так і з іменами режисерів та акторів.

Цей процес значно активізується у XVII-XVIII ст. і пов'язаний не тільки з творчістю видатних драматургів Франції Ж.Б. Моль-бра (1622-1673) - "Тартюф", "Мізантроп", "Скупий", її. Корнеля (1606-1684) - "Сід" та Ж. Расіна (1639-1699) - "Федра", а й з діяльністю театру "Комеді франсез" і його видатним актором М. Бароном (1692-1730).

Пошуки, що здійснювалися у французькому театрі XVII-XVIII ст., а також у театральному мистецтві Англії, Італії, Німеччини, були стимульовані нормативною естетикою Н. Буало, раціоналістичною філософією Р. Декарта, а пізніше - поглядами та ідеями Просвітництва, зокрема теоріями Дідро, Вольтера, Лессінга. Цей період можна вважати початком процесу дифузії між культуротворчими науками: філософією, естетикою та мистецтвознавством, що матиме цікавий розвиток у майбутньому.

Ситуація, що склалась у цьому виді мистецтва у країнах Східної Європи, зокрема в Україні та Росії, була зумовлена специфікою соціально-політичного розвитку - існуванням кріпацтва. Тому поряд з професійним театром Ф. Волкова, на сценах якого йшли п'єси О. Сумарокова, М. Ломоносова та Д. Фонвізіна, значного поширення набуває кріпацький театр - феномен надзвичайно складний, але водночас цікавий і важливий для теоретичного аналізу. Він фактично не мав аналогів в історії світового театрального мистецтва і інтерпретується як явище тільки російського та українського театру.

У першій половині XVII ст. починають простежуватися перші паростки української побутової драми та інтермедії, а у другій половині XVII ст. виникає унікальне явище в історії українського театрального мистецтва - народний ляльковий театр-вертеп. Разом з китайським театром "тіней", турецьким театром "карагез", західноєвропейським ляльковим театром (маріонетки, ляльки на палицях і ляльки на пальцях) вертеп, з одного боку, зумовлює феномен світового театру ляльок, а з іншого - є втіленням специфіки національної самосвідомості.

Кінець XVIII ст. в історії українського театрального мистецтва пов'язаний з діяльністю професійного театру (Харків, Полтава), фундаторами якого були брати Тобілевичі - І. Карпенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський.

У XIX ст. у країнах Західної Європи великої популярності набувають демократичні тенденції, що приводять до виникнення масових, народних театрів, серед яких особливо слід відзначити "бульварні" театри Парижа, "малі театри" Нью-Йорка і театри "передмістя" Відня. Діяльність професійних театрів цього періоду була пов'язана з двома провідними напрямами - романтизмом, що найяскравіше виявився у театральному мистецтві Англії, Франції та Італії і подарував світові таких блискучих акторів, як Е. Кіна, Ф. Леметра, С. Бернар, Т. Сальвіні і Е. Дузе, та реалізмом, що став однією з основних течій у російському та українському театральному мистецтві.

Цей напрям був яскраво представлений драматургією М.В. Гоголя, О.М. Островського, І.П. Котляревського, Г.Ф. Квітки-Основ'яненка, М.П. Старицького, І.К. Карпенка-Карого, А.П. Чехова, яка стимулювала режисерські та акторські пошуки провідних діячів театру XIX ст. М.С. Щепкіна, М.Н. Єрмолової, В.Ф. Коміссаржевської, М.Л. Кропивницького, М.К. Заньковецької та ін.

ЗАНЬКОВЕЦЬКА МАРІЯ КОСТЯНТИНІВНА - справжнє прізвище Адасовська (1857 - 1934) - українська актриса. Початок її творчої діяльності збігся з важливим етапом у розвитку українського театру - періодом розквіту його драматургії та режисерсько-акторської майстерності. Художні пошуки актриси були безпосередньо пов'язані з театральним рухом, який очолили М. Кропивницький, М. Старицький, М. Садовський та П. Саксаганський. Творчість М.К. Заньковецької насамперед асоціюється з інтерпретацією категорії "трагічного" на українській сцені: Харитина ("Наймичка" І. Карпенка-Карого); Олена ("Глитай, або ж Павук" М. Кропивницького); Катря ("Циганка Аза" М. Старицького); Аксюша ("Ліс" О. Островського) та ін. Жанрово-тематична орієнтація, якій віддавала перевагу актриса, специфіка образного рішення ролей закріпили за нею титул "української Єрмолової". Висока професійна майстерність М.К. Заньковецької, особливості її світовідчуття і світобачення зробили актрису втіленням жіночого начала української національної самосвідомості.

Перехід від XIX до XX ст. у світовому театральному мистецтві позначений авангардистськими пошуками та експериментами. Аналогічні процеси відбувалися практично в усіх видах мистецтва, що пояснювалось значним впливом на творчість провідних митців філософських концепцій А. Шопенгауера, С. Кьєркегора, О. Конта, Ф. Ніцше,

3. Фрейда, А. Бергсона та ін.

Саме на зламі століть і розпочнеться цікавий культуротворчий процес активної взаємодії науки та мистецтва (у даному випадку - театрального). Це приведе до виникнення всесвітньо відомої системи К.С. Станіславського, наріжними засадами якої були ідеї надзавдання та наскрізної ідеї, що мали нерозривний зв'язок з мистецтвом "переживання" - одним з провідних принципів театрального мистецтва XX ст.

СТАНІСЛАВСЬКИИ КОСТЯНТИН СЕРГІЙОВИЧ - справжнє прізвище Алексеев (1863-1938) - російський режисер, актор, теоретик і педагог, реформатор російського театру. І глибинне розуміння природи і специфіки театрального мистецтва зумовило своєрідну універсальність Станіславського, що виявилася у трьох іпостасях: художньо-практичній, організаційній і теоретичній.

Творчий шлях митця являв собою рух від акторської діяльності до режисури. Його акторська палітра була надзвичайно різноманітною:

Підколесін в "Одруженні" М. Гоголя, Нещасливцев у "Лісі" О. Островського, Арган в "Удаваному хворому" Ж.Б. Мольєра, Сатін у "На дні" М. Горького, Астров у "Дяді Вані" А. Чехова та ін.

Як режисер К.С. Станіславський здійснив постановки спектаклів "Плоди просвітництва", "Цар Федір Іоанович", обидва О. Толстого, "На дні" М. Горького тощо. Разом зі своїм колегою В.І. Немировичем-Данченком він сприяв популяризації драматургії А.П. Чехова, зокрема дав сценічне життя славнозвісній "Чайці".

Організаційний аспект діяльності митця був пов'язаний зі створенням Московського художнього театру, що посів гідне місце в структурі мистецького руху XX ст.

Теоретичні пошуки К.С. Станіславського уможливили створення так званої "системи Станіславського", що грунтується на вивченні природи акторської професії і є логічним підсумком та узагальненням власного творчого досвіду митця.

Альтернативою системі К. Станіславського стала теорія "відчуження", представниками якої у Росії були В.Е. Мейерхольд (1874-1940) та Є.Б. Вахтангов (1883-1922). У спектаклі Є. Вахтангова "Принцеса Турандот" актор і персонаж спочатку об'єднувалися між собою, а потім повністю розходилися, зберігаючи дистанцію, яка допомагала виконавцеві висловити ставлення до свого героя. У Західній Європі "ефект відчуження" виявився основним естетичним принципом "епічного театру" видатного німецького драматурга, режисера, теоретика мистецтва Б. Брехта (1898-1956). У своїх спектаклях "Матінка Кураж та її діти", "Добра людина з Сезуана" митець апелював до інтелекту та розуму людини.

театральне мистецтво український театр

Режисерські прийоми та художні принципи К.С. Станіславського, В.Е. Мейерхольда, Є.Б. Вахтангова були інтерпретовані на сцені такими блискучими акторами, як В.І. Качалов, М.П. Хмельов, А.Г. Коонен, А.К. Тарасова, та іншими, а у подальшому мали вплив на творчі пошуки О. Єфремова, А. Демидової, О. Табакова, Є. Євстигнєева, С. Юрського, Ю. Мажуги, М. Рушковського та ін.

Цілком оригінальним явищем у театральному мистецтві XX ст. був театр "Березіль", заснований видатним українським режисером Л. Курбасом (1887-1937). Творчі пошуки митця привели його до ідеї "перетворення дійсності" та концепції "фантастичного реалізму", які визначили напрям роботи театру "Березіль", зокрема спектаклів "Цар Едіп" (Софокл), "Мина Мазайло", "Маклена /раса" (М. Куліш), що мали відверто європейську орієнтацію.

Художні пошуки Л. Курбаса вплинули на подальший розвиток українського театрального мистецтва, зокрема на творчість А.М. Бучми, Н.М. Ужвій, Б.С. Ступки, Ф.М. Стригуна та ін.

Західноєвропейський театр XX ст. у кращих його зразках характеризувався акцентуванням уваги на філософсько-естетичному осмисленні світу, в якому превалювала відверто екзистенціальна орієнтація. Ця тенденція чітко простежувалася у спектаклях, поставлених Ж. Віларом з Ж. Філіппом у головних ролях (Франція), Л. Олів'є, П. Бруком (Англія), Е. Де Філіппо (Італія).

ВІЛАР ЖАН (1912-1971) - французький актор і режисер. Специфіку його художніх пошуків зумовив принцип полярності, що, з одного боку, був пов'язаний з наслідуванням кращих традицій французького театрального мистецтва, а з іншого - з яскравими новаторськими експериментами. На сцені Національного театру Франції Ж. Віларом були поставлені як спектаклі класичного репертуару - "Од" Корнеля, "Макбет" та "Річард III" У. Шекспіра, п'єси Мольєра, так і твори драматургії XX ст. (О'Кейсі, Б. Брехта.

Творчій манері Ж. Вілара була притаманна інтелектуальна витонченість, яку значною мірою стимулювали прекрасна освіта митця і широта його художнього діапазону - режисерсько-акторська діяльність органічно поєднувалася Ж. Віларом з поетичною творчістю. Ім'я Ж. Вілара в історії французького і світового театрального мистецтва асоціюється зі створенням оригінальної моделі трагікомічного.

У другій половині XX ст. виникла практика проведення театральних фестивалів, що відкрили можливості для обміну творчим досвідом і сприяли діалогу культур. Цей рух був започаткований Авіньйонським фестивалем Ж. Вілара, традиції якого тривають і донині, стимулюючи появу нових театральних форумів.

Театральне мистецтво Західної Європи XX ст. цікаве і своїми відверто формалістичними пошуками, що велися у межах експресіонізму та сюрреалізму.

Експресіоністичний напрям у театральному мистецтві 20-х років був найяскравіше представлений у творчості німецьких драматургів і режисерів Е. Піскатора та М. Рейнхардта. У своїх спектаклях вони відтворювали атмосферу "експресіоністичної напруги", використовуючи для цього "гру світла та тіні", що давало змогу підмінити звичайні декорації уявними, вносили значні корективи у розробку композиційної побудови спектаклю, в прийоми акторської гри тощо.

Принципи сюрреалізму мали значний вплив на творчість відомого французького драматурга та режисера А. Арто, який намагався створити "театр жорстокості". У своїх спектаклях він відтворював сни, тяжіння до злочинів тощо, намагаючись таким чином показати, що людиною керує позасвідома сфера її психіки, яка і визначає сутність людської особистості. Пошуки Арто мали великий вплив на розвиток світового театрального мистецтва: на творчість С. Беккета та Е. Іонеско, а також на художні експерименти сучасних театральних режисерів, зокрема А. Васильєва.

Ситуація, що сьогодні склалася у театральному мистецтві України, ототожнюється з діяльністю провідних стаціонарних театрів країни, а також з творчими пошуками театрів-студій, які є важливою складовою сучасного театрального руху. Мета цих художніх експериментів полягає у необхідності створити цілісну модель українського театрального процесу кінця XX ст.

Отже, феномен театрального мистецтва пов'язаний з осмисленням художньої спадщини минулого, з творчими пошуками сучасних театральних діячів, які філософськи осмислюють світ і намагаються розкрити морально-психологічний стан особистості.

Размещено на Allbest.ru