Наука i освіта в Україні у ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

20

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

МАРІУПОЛЬСЬКИЙ КОЛЕДЖ ДВНЗ «ПДТУ»

Маріупольський коледж

Контрольна робота

з дисципліни «Українська культура»

На тему:«Наука i освіта в Україні у ХХ ст.»

Виконала :

Студентка гр. З-ПР-12

Друзь Евгенiя

Перевірив:

Викладач Захарова Л.В.

Маріуполь 2012

План

Вступ

Наукові відкриття в галузі фізики

Наукові відкриття в галузі біології

Освіта на початку ХХ століття

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Відомо, що слава Київської Русі гриміла колись світами. Князь Олег Віщий на знак перемоги прибив свого щита на брамі Царгорода. "Іду на Ви!" - сповіщав Святослав перед походом на ворога. Ще в ІХ столітті Київську Русь називали Гарданією, тобто країною міст. Дочок князів руських брали собі за дружин найславніші королі Франції, Чехії, Німеччини, Польщі. Тоді за неписьменних французьких королів підписувалася Ганна-Ярославна. А князівна Конгута, що відзначалася хистом поетичним, була дружиною чеського короля Оттокара ІІ. В "Історії королівства чеського" Вацлава Томека читаємо: "Слава Оттокара рознеслася по всій Європі. Татари називали його залізним королем. Оттокар одружився (1261 р.) з прегарною Конгутою, донькою Ростислава Михайловича, князя руського". Цікаво, що Конгута стала першою значною чеською поетесою, і нині "Антологія давньої чеської літератури", видана в Празі 1987 року, включає вірш Конгути під заголовком"Конгутина-молитва".

У ХV столітті український учений Юрій Дрогобич був широко відомий у Європі як автор одного з перших у світі астрономічних календарів, як доктор медицини і філософії, ректор Болонського університету та професор Ягеллонського університету в Кракові, де його лекції слухав Микола Коперник.

Славнозвісний арабський історик і мандрівник Павло Алепський, що разом зі своїм батьком Антіохійським патріархом Макарієм подорожував Україною в середині ХVІІ століття, був вражений, побачивши країну, "повну мешканців і замків, як гранатне яблуко зерен". Павло Алепський у подорожніх нотатках відзначає високу культуру й освіту населення: "По всій землі козацькій ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малим винятком, навіть здебільшого їхні жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби й церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт і не дозволяють, щоб вони тинялися по вулицях"

Є свідчення, що серед прикутих до турецьких галер полонених запорожців були такі, які знали по шість і більше мов.

Ще в ХVІ столітті в Україні функціонувала вища школа - Острозька академія. А трохи пізніше Михайло Ломоносов навчався в Києво-Могилянській академії, широко відомій на той час у всьому слов`янському світі. Тут навчалося багато молодих людей - східних і південних слов`ян.

А щоб дати освіту царським дітям, як писав І. Огієнко. "1664 року прибув до Москви українець Семен Полоцький, покликаний туди вчити царевичів Олексія і Федора та царівну Софію, навчав він і царевича Петра"...

А потім потягли на Москву наші земляки і "за ласощі та за прихоті мирські" понесли туди свої сили та знання. Степан Яворський, Дмитро Ростовський (Данило Туптала), Феофан Прокопович... Про це свідчить і білоруський дослідник П. Безсонов: "Малороссы заняли здесь самые видные, влиятельные места, от иерархов, до управлений консисторий, ими устроенных, от воспитателей семьи царской до настоятелей монастырских, до ректоров, проректоров и учителей".

У тому ХVІ столітті в Луцьку з`являються поети - творці новітнього книжного вірша - Олена Копоть та Іван Журавницький, які писали народною мовою. Особливо відзначалися вони своїми сатирами, за які були навіть змушені стати перед судом. Це був живий вияв процесів доби Відродження в Україні в ті бурхливі, складні часи.

Повною протилежністю до України в ті часи була Москва. Москва мала сільський характер столиці землеробської держави. Яскраву картину допетровської Москви змалював у праці “Політичні думи” серб Юрій Крижанич, який у другій половині ХVІІ століття 20 років прожив у Москві. Він зазначав, що московіти не вміють культурно розмовляти, а окрім цього, до їх головних пороків відносяться також лінь, пияцтво і марнотратство. Московіти не вміють триматися з гідністю. Від цього в державі панує сваволя, невизначеність або ж надмірна жорстокість.

Не випадково 1927 року в Парижі князь Микола Трубецькой писав у книзі "К украинской проблематике": "Та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской украинской культуры".

Переяславська угода справді була поворотнім етапом в історії України, бо відривала нашу батьківщину від традиційних зв'язків з європейськими країнами.

Світову славу мають наукові відкриття в космонавтиці та ракетобудуванні цілої когорти українців: Олександра Засядька, Миколи Кибальчича, О.-Ю. Шергея-Кондратюка і таки ж українців - Костянтина Ціолковського, Сергія Корольова...

Мало хто зараз знає про геніального скульптора Олександра Архипенка, орієнталіста Агатангела Кримського.

А хто пам`ятає про Данила Самойловича - засновника вітчизняної епідеміології, котрий на ціле століття випередив відкриття Луї Пастера?

Хто пам`ятає про славетного українського бджоляра Петра Івановича Прокоповича - засновника вітчизняної науки про бджільництво, винахідника першого в світі рамкового вулика? Але ж саме в його першій у світі бджільничій школі навчалися бджолярі не тільки з України та Росії, а й з Грузії, Угорщини, Італії, Німеччини, Польщі.

Хто знає про те, що син поета Павла Грабовського - Борис - винахідник телебачення, і ще в 20-х роках на створеному ним телеекрані був відображений рух трамваю в Ташкенті?

Натомість у світі знають як "російських" кіномитців Олександра Довженка та Андрія Тарковського, співака Вертинського, мандрівника Міклухо-Маклая, письменників Бальмонта, Мережковського, Пікуля та ще багатьох інших українців.

Ще на початку 20 століття люди не могли собі навіть уявити, що таке автомобіль, телевізор чи комп'ютер. Наукові відкриття в 20 столітті мали істотний вплив на все людство. У 20 столітті було зроблено більше наукових відкриттів, ніж за всі попередні століття. Знання людства стрімко зростають, тому можна з упевненістю сказати, що якщо така тенденція збережеться, то в 21 столітті буде скоєно ще більше наукових відкриттів, що може докорінно змінити життя людини.

У 20 сторіччі відбувся суттєвий прорив в основному в двох сферах: фізики та біології.

Наукові відкриття в галузі фізики

У цій області революція почалася в самому початку 20-го сторіччя, коли Макс Планк вивів формулу розподілу енергії в спектрі абсолютно чорного тіла, з якої випливало, що енергія випромінюється не рівномірно, як припускали раніше, а частинами - квантами. На цій основі Альберт Ейнштейн у 1905 році розвинув квантову теорію фотоефекту. Далі Нільс Бор запропонував модель будови атома, де електрони обертаються по орбітах навколо ядра атома, немов планети навколо сонця.

Але на цьому революція не закінчилася. Альберт Ейнштейн у 1916 році розробив загальну теорію відносності, що практично перевернуло уявлення всіх вчених того часу. Відповідно до цієї теорії, гравітація - це не процес взаємодії полів і тіл у просторі, а результат викривлення простору-часу. Ця теорія пояснила появу так званих чорних дір, а також викривлення світлових променів від зірок при їх проходженні поруч із Сонцем.

Транзистори і інтегральні схеми - наукове відкриття 20-століття. Фото: The Epoch Times.

У 1932 р. Джеймс Чедвік довів існування нейтрона. Це наукове відкриття привело до бомбардування Хіросіми і Нагасакі, до розвитку гонки озброєння і до холодної війни. Але в той же час це відкриття стало поштовхом до розвитку атомної енергетики, а також до використання радіоізотопів в різних наукових сферах. За відкриття нейтрона Джеймс Чедвік у 1935 р. отримав Нобелівську премію в галузі фізики.

16-го грудня 1947 Уолтер Браттейн, Джон Бардін і Вільям Шоклі відкрили властивості напівпровідника - управління великими струмами за допомогою малих. Так з'явився транзистор - прилад, який складався з пари p-n переходів. Принцип роботи транзистора послужив основою для розвитку багатьох сфер наукової діяльності і не тільки. Його винахід призвело до появи мікросхем і мікропроцесорів - основи для сучасних комп'ютерів і радіоелектронної апаратури і т.д.

Наукові відкриття в галузі біології

Революція в цій області пов'язана з відкриттям подвійної спіралі ДНК. Ще в 1869 ДНК відкрив швейцарський біолог Фрідріх Мішер. Але тоді він не припускав, що це носій генетичної інформації, який об'єднує всі живі істоти, починаючи від людини до земляного черв'яка.

Подвійна спіраль ДНК - наукове відкриття 20 століття. Фото: Вікіпедія

У 20-му столітті англійський учений Розалін Франклін, проводячи рентгенівський дифракційний аналіз молекул ДНК, прийшла до висновку, що ДНК має форму подвійної спіралі, яка нагадує кручені сходи. Розалін розповіла про результати свого аналізу дослідникам Кембриджського Університету Френсісу Кріку і Джеймсу Уотсону, які також вивчали структуру ДНК. І в 1953 р. вони запропонували тривимірну структуру молекули ДНК, за що й отримали Нобелівську премію. Але, незважаючи на це, Розалін і далі продовжувала вивчати властивості ДНК, відкриваючи все нові її якості. Наукові роботи Розалін згодом підштовхнули вчених до розробки нових медичних препаратів, появі генної інженерії, клонування тварин, органів людини і навіть до спроби клонування самої людини.

Важливу роль у розвитку біології відіграв відомий вчений Сідні Бреннер, який зробив відкриття в галузі генетичної регуляції розвитку органів. Він вивчав питання про обмеженою тривалістю життя клітини. Згодом було висловлено припущення про запрограмованої смерті клітини - апоптозу. Бреннер спільно з Джоном Салстон займався розшифровкою генома людини. Виконуючи дослідницьку роботу на земляному черв'яку - нематоди, Сталстон визначив перший ген самогубства клітини.

Роберт Горвіц в 70-ті роки, продовжуючи роботу в цьому напрямку, відкрив два гени клітинного самогубства. Пізніше він відкрив ген, який утримує клітину від самознищення. Він знайшов відповідні гени у інших тварин і людини. Ці наукові відкриття дозволяють продовжити роботи в сфері управління процесами старіння організмів і припустити можливість контролю розвитку багатьох смертельних захворювань. У 2002 р. Горвіц і Салстон отримали Нобелівську премію в сфері фізіології і медицини.

Освіта на початку ХХ століття

науковий фізика біологія освіта

Розвиток української культури був невід'ємною складовою тих загальних процесів, які проходили в країні. Ці процеси мали складний, неоднозначний характер: досягнення супроводжувалися значними труднощами й перепонами, і сфера культури, природно, не була винятком. З одного боку, на неї впливало піднесення національно-визвольного, революційного руху, особливо в період 1905- 1907 рр., з іншого - шовіністична політика царської влади, продовження русифікації та репресій. Найбільших масштабів цей курс набув після придушення революції, в період реакції.

Слід також зазначити, що на початку XX ст. розрив у розвитку культури в Україні поглибився: якщо невеликий прошарок суспільства виходив у цьому плані на європейський рівень, то переважна більшість населення не була знайома навіть з найвідомішими досягненнями національної культури. Рівень письменності в Україні був нижчим від середнього для Європейської Росії показника - 4-10% проти 20% у Московській та Петербурзькій губерніях. Особливої шкоди русифікаторська політика завдавала освіті. Після поразки революції в університетах було заборонено викладати українською мовою. Влада не дозволяла брати на викладацьку роботу педагогів, які підозрювались у «мазепинстві», «українському сепаратизмі». Переважна більшість «Просвіт» була закрита.

Разом із тим, головним чином під впливом революційних подій 1905-1907 рр., у сфері культури і духовного життя поступово розвивалися й інші, позитивні процеси. В деяких школах тимчасово запроваджується вивчення української мови, викладання нею. Жінкам було дозволено вступати до вищих закладів у якості вільних слухачок. У ряді українських міст створено вищі жіночі курси. У 1908 р. в Києві засновано Фребелівський жіночий педагогічний інститут. Значного поширення набули культурно-освітні заклади, особливо Народні будинки. Вони мали бібліотеки, вечірні класи для дорослих, їдальні тощо.

Українські вчені та інженери зробили чималий внесок у розвиток науки й техніки. М. Курако розробив і реалізував проект доменної печі, що відповідав кращим європейським зразкам. Д. Григорович сконструював перший у світі гідролітак, І. Сікорський - перший багатомоторний літак. П. Нестеров обґрунтував теорію вищого пілотажу і продемонстрував на практиці низку нових прийомів, у тому числі «мертву петлю». Д. Заболотний уперше в світі визначив ефективні методи боротьби з чумою. Вагомий доробок у галузі української лінгвістики належить Б. Грінченку, авторові чотиритомного «Словника української мови». Друкуються перші праці з національної історії - «Історія України-Русі» М. Аркаса, «История украинского народа» О. Єфименко та ін. Найвизначнішу роль у становленні й розвитку української історичної науки відіграли в цей час роботи М. Грушевського - «Очерк истории украинского народа», «Ілюстрована історія України». Багато років учений присвятив праці над багатотомною «Історією України-Русі», яка стала першим фундаментальним дослідженням української історії із стародавніх часів до середини XVII ст. Плідно працювали в цей час також Д. Багалій, Д. Яворницький, І. Лучицький, В. Барвінський та ін.

На початку XX ст., незважаючи на обмеження з боку влади, чималих успіхів досягає українська література. Одним з найвидатніших творів цієї доби стала поема І.Франка «Мойсей», сповнена глибокої віри в силу й непереможність українського народу. Одним із вищих досягнень української прози вважається повість М. Коцюбинського «Фата моргана». У 1903 р. вперше побачив світ гостросоціальний роман Панаса Мирного та І. Білика «Пропаща сила» («Хіба ревуть воли, як ясла повні»), який автори закінчили ще в 1875 р., але не змогли видати в зв'язку з горезвісним Ємським указом. Пафосом свободи й непокори пройняті палкі твори Лесі Українки. Помітними постатями в українській літературі були Я. Грабовський, М. Черемшина, Л. Мартович, А. Тесленко, С. Васильченко та ін.

Долаючи заборони, розвивалося українське мистецтво. Неперевершений внесок в національну музичну культуру зробив М. Лисенко. В 1904 р. він організував у Києві музично-драматичну школу, яка готувала фахівців різних галузей музичного мистецтва. Серед її вихованців - композитор К. Стеценко, співак М. Микита, та ін. Всесвітньовизнаною співачкою стала С. Крушельницька, чий неповторний голос ввійшов у світову скарбницю вокального мистецтва. В українському театрі існувала ціла плеяда видатних митців - М. Кропивницький, П. Саксаганський, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Заньковецька та ін. У 1907 р. М. Садовський створив у Києві перший український стаціонарний театр, де здійснив постановку таких відомих українських опер, як «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка», «Різдвяна ніч», «Енеїда», «Роксолана» та ін. В образотворчому мистецтві плідно працювали І. Труш, С. Васильківський, М, Самокиш, М. Пимоненко, О. Мурашко та ін. Український живопис знаходив своїх шанувальників не лише в Україні, а й далеко за її межами.

Таким чином, у період після революційної реакції українська культура не тільки вижила, а й примножувала свої досягнення, сприяючи зміцненню національної самосвідомості народу.

На початку ХХ століття система середньої освіти перетворилася. Про це свідчило збільшення числа середніх навчальних закладів та учнів у них. Якщо на 1900 році в 16 школах середньої ступені навчалися 2541 учень чоловічої статі і 2316 жіночої, то в 1914 році в губернії існувало вже 31 навчальний заклад, де були відповідно 4511 і 5334 учнів.

За звітами Ярославської міської думи, в 1907 році поряд з існуючими трьома однокласні школи з'явилися ще дві: чоловіче училище «В пам'ять відкриття 1-ї Державної думи» і 2-е Духовне жіноче. А 1 листопада 1909 року на кошти міського товариства були відкриті три нових змішаних початкових школи: Нікітська, Предтеченська і 2-я Тверіцкая. Серед початкових навчальних закладів особливе місце займали міські школи підвищеного типу. У губернському центрі на 1910 рік таких було три: двокласне Воскресенське жіноче і два чотирикласна чоловічих.

Основним видом середньої школи залишалася гімназія. На початок ХХ століття в губернії існувало 7 гімназій, з них 5 - жіночих. Всі вони були побудовані за класичним типом. У чоловічих гімназіях курс навчання складав 7 річних класів. Аналогічний порядок діяв і в жіночих середніх навчальних закладах. Однак тут мався і восьмий додатковий клас, випускниці отримували атестати домашніх наставниць.

У Ярославлі в 1908 році була створена губернська комісія, однією з цілей якої стало виявлення «запитів середньої та професійної освіти». Земські управи вимагали відкриття чоловічих гімназій в повітових містах: Мологе, Пошехонье, Угличі. За підсумками роботи комісії Ярославська міська дума дійшла висновку про «невідкладної необхідності відкриття хоча б однієї чоловічої і однієї жіночої гімназії». Дума висловила готовність провести відведення землі під будівлю будівель і намір зробити позику в 100 тис. рублів для асигнування їх на будівництво та обладнання гімназій. На кошти міських і земських товариств видавалися безоплатні допомоги при відкритті гімназій, на прибудову та ремонт шкільних приміщень, для створення шкільних бібліотек та музеїв. Гімназії Ярославля звільнялися від плати за комунальні послуги.

З початку ХХ століття відкрилося 7 приватних середніх навчальних закладів, з них дві чоловічі гімназії в Ярославлі (Щеголева і Н.Н.Віноградовой), решта жіночі: в Ярославлі - О.Корсунской і П.Д.Антіповой, в Данілова - Г.Головіной, в Рибінську - О.Вольской, в Романові-Борисоглібська - О.Люйтен. У приватних школах вводилися різні нововведення, а більш низька плата за навчання робила їх привабливими для демократичних верств суспільства. Всі подібні навчальні заклади мали права державних. Але в них були великі можливості для вдосконалення організаційно-виховного процесу.

Кількість гімназій зростала. У 1909 році їх було 13, а до 1914 року вже 19. Половина знову відкритих навчальних закладів припала на повітові міста.

У Переславль-Заліському повіті в 1915 році було 82 земських школи, 10 міністерських і 36 церковно-приходських. У Переславлі-Заліському малися чоловіча та жіноча гімназії.

На початку ХХ століття в системі середньої освіти складалася тенденція до збільшення кількості учнів з міщан і селян. Широкий доступ до середньої освіти представникам нижчих верств забезпечували реальні та комерційні училища - в Ярославлі на 1912 рік їх діяло 3 із загальним числом учнів 482.

Розвивалася благодійність в галузі освіти. За заповітом петербурзького купця, вихідця з селян Рибінського повіту М.Е.Комарова будується ремісниче технічне училище в Рибінську. Подібне училище будує в Ярославлі на Духівському вулиці Н.П.Пастухов. Фабриканти Карзінкіна будують училище для робітників Великий ярославської мануфактури неподалік від фабрики. Ярославський купець В.К.Іванов заснував і утримував зразкове початкове училище в Нікольському Романов-Борисоглібського повіту.

Благодійна діяльність громадських організацій і приватних осіб сприяла демократизації соціального складу учнів. У губернії існувало товариство для допомоги учням недостатнього стану, який вносило плату за навчання, допомагало купувати одяг, взуття, книги. Деякі учні звільнялися від плати частково або повністю. Так, у 1914 році було внесено згаданим товариством 555 руб. за 36 учениць приватної жіночої гімназії Люйтен. Звільнялися від плати за навчання «по бідності» та інших причин ». Кількість таких учнів було досить високим, досягало 1/4 від загального числа (в 1912 р. з 267 учнів ростовської гімназії ім. Кекіна повністю від плати було звільнено 64). Доступності освіти сприяли стипендії, що видавалися учням при досягненні успіхів у навчанні. Вони отримували стипендії від земств, товариств, з капіталів, пожертвуваних приватними особами.

Особливе значення мало губернське товариство взаємодопомоги вчителів. Воно організовувало позичкові операції для педагогів, видавало посібники вчителям по хвороби, інвалідності, на навчання дітей. З 1904 р. суспільство досягло угод з лікарями на безкоштовне обслуговування викладачів, а з транспортними компаніями, власниками магазинів, аптек по наданню послуг і товарів за зниженими цінами.

У Ярославлі на початку ХХ століття існують Демидівський ліцей, два реальних училища, комерційне училище, кадетський корпус. У 1908 році відкривається учительський інститут, з'являється відділення Московського археологічного інституту. У 1910-і роки був розроблений план перетворення Демидівського ліцею в повний університет, проте війна завадила швидкому здійсненню цього задуму.

У 1914-1916 роках кількість навчальних закладів в губернії зросло за рахунок евакуйованих гімназій і училищ із західних регіонів. Народна освіта розвивалося дуже швидкими темпами, які відповідали подвійному запитом суспільства: до введення загальної початкової освіти, що планувалося здійснити в 1910-і роки і до поглиблення освіти. Приватна освітня ініціатива, зростання державних асигнувань на освіту робили можливим вирішення цих завдань в губернії в недалекій перспективі.

У 1917 році, в обстановці суспільної кризи, була розпочата передача церковнопарафіяльних шкіл міністерству освіти, а в цілому процеси в системі освіти приймають в цей час некерований характер. При всій антиукраїнської антинародної спрямованості своєї політики царський уряд змушений був піти на розширення шкільної мережі в Наддніпрянщині. Протягом 1897-1911 pp. кількість початкових шкіл зросла тут з 13 570 до 18 719.

За законом від 25 червня 1912 р. було впроваджено новий тип народних шкіл, т. зв. вищих початкових училищ з 4-річним терміном навчання. На 1 січня 1916 р. в Україні діяло понад 300 таких закладів.

В результаті цього помітно підвищився рівень грамотності населення. Так, в 15 повітах Полтавської губернії за 1897-1910 pp. грамотність підвищилася з 16,9 до 23,7%.

Однак кількість шкіл в Україні не відповідала потребам населення в початковій освіті. За даними одноденної перепису шкіл, проведеного 18 січня 1911 p., Відсоток дітей, яким відмовлено в прийомі в школи, склав в Київському окрузі 21,9%, в Одеському - 21,1% загальної кількості учнів.

До того ж обсяг і рівень знань, які давала початкова школа, набагато відставали від вимог часу.

У зв'язку з подальшим зростанням потреби в грамотних людях і фахівцях, а також під впливом революційного руху мережа середніх навчальних закладів та учнів у них збільшувалися. У1914-1915 pp. в Україні було 26 тис. загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося 12,5 тис. учнів і понад 60 професійно-технічних училищ, де здобували освіту і ремесло бл. 5 тис. чоловік. Але це все далеко не задовольняло потреб народу. Адже ок. 70% населення не вміло читати і писати.

Аналогічною була ситуація у вищій школі. Кількість студентів в університетах на поч. XX в. зросла в середньому більш ніж у два рази.

Так, у Київському університеті у 1895 р. навчалося понад 2300 студентів, а в 1913 р. - майже 5000. Студентів у Новоросійському університеті протягом 1901-1914 pp. стало більше в 3 рази.

Всього в 1908-1910 pp. в університетах України навчалося бл. 12,7 тис. осіб.

Революція 1905-1907 pp. змусила уряд декілька відкрити університетські двері для вихідців з "нижчих" станів. Так, в Харківському університеті в 1908 р. навчалося майже 4300 студентів, з яких дітей дворян, чиновників, духовенства, купецтва - понад 2400, дітей міщан, майстрових, селян - більше 1400.

У 1910 р. студенти "нижчих" станів в Київському університеті становили 36% ^ Новоросійському-41, 7%. Це були, як правило, діти міських і сільських підприємців.

Робітникам і селянам доступ в університети залишався практично закритим.

На всій території України не було жодного вузу з українською мовою викладання, а в царській Росії - навіть жодної української школи недержавному забезпеченні.

Реформа в області освіти стала однією з найважливіших серед комплексу перетворень, що послідували услід за маніфестом 1861 році. У 1864 році було опубліковано «положення про початкові народні училища», згідно з яким у Росії розширювалася мережа початкових навчальних закладів, які ділилися на 3 види: 1. Земські школи, створені силами місцевих земських установ. 2.Церковние школи. 3.Народние училища Міністерства народної освіти. Тоді ж було введено новий статут середніх навчальних закладів, які відтепер поділялися на 2 типи: Класичні гімназії - у них основний упор робився на вивчення предметів гуманітарного циклу і, перш за все «класичних» мов (давньогрецької та латини). У гімназіях в основному навчалися діти дворян і чиновників. Програма Реальних училищ відрізнялася від гімназійної великою увагою до природничих предметів: математики, фізики, хімії. В реальні училища воліли віддавати своїх дітей представники буржуазії. Випускники гімназій могли без іспитів вступати до університетів. Реальні училища готували до вступу в технічні вищі навчальні заклади. В кінці століття (1896 року) до названих типах навчальних закладів додалися Комерційні училища, відкриті за ініціативою представників великої буржуазії. Великі успіхи були зроблені в сфері жіночої освіти. У II половині XIX століття в багатьох повітових містах з'являються жіночі прогімназії і гімназії.

До початку 60-х років у країні було вже 7 університетів: у Москві, Санкт-Петербурзі, Дерпті (Тарту), Вільно (Вільнюсі), Харкові, Києві, Казані. Пізніше були відкриті університети в Одесі, Варшаві, Томську. Перед самою революцією університет був відкритий в Пермі. У 1863 році вступив у дію новий університетський статут, що розширив права університетів по самоврядуванню. Крім класичних університетів збільшилася кількість Вищих технічних навчальних закладів. Були засновані політехнічні інститути в Києві, Петербурзі, Новочеркаську; технологічний інститут в Томську. Важливим нововведенням була поява вищої жіночої освіти (до цього у вищі навчальні заклади приймали лише чоловіків). Відкриваються вищі жіночі курси. Найбільшою популярністю користувалися курси професора В.І. Герье, засновані в 1872 році в Москві і знамениті «Бестужевські курси» (названі так по імені їх офіційного керівника історика професора К.Н. Бестужева-Рюміна) у Петербурзі (1878год).

Висновок

Родоначальником наукової педагогіці в Росії став Костянтин Дмитрович Ушинський (1824-1871). Прихильники демократизації народної освіти, він затвердив в якості основи своєї педагогічної системи ідею виховує навчання. Перу Ушинського належать праці з педагогіки і підручники для шкіл, які витримали десятки видань. Багато сил віддав педагогіці Л.Н.Толстой.

Реформування освіти принесло певні плоди. Якщо на початку 60-х років рівень грамотності становив лише 5%, то до кінця століття (1897 року) завдяки зусиллям земських учителів і просвітителів з духівництва грамотні становили 21% всього населення Росії. Уряд не проявляло посадової уваги до сфери освіти. Платню вчителів продовжувало залишатися дуже маленьким. Асигнування на народну освіту були надзвичайно мізерні. У порівнянні з країнами Заходу, Росія продовжувала залишатися країною з дуже низьким рівнем грамотності.

Рисою своєрідності російської культури II половини XIX століття було те, що відносно низький рівень елементарної грамотності переважної більшості населення поєднувалося в Росії з незвичайно високими темпами розвитку вітчизняної науки, яка досягала в цей час великих успіхів. Особливо широку популярність у світі здобули дослідження в галузі природознавства. Основоположником вітчизняної школи фізіології став І.Н. Сєченов. Його праці, присвячені вивченню головного мозку і нервової системи, з'явилися великим внеском у біологію. Роботи по теоретичному і експериментальному вивченню фізіології нервової вищої діяльності були продовжені великим вітчизняним ученим, лауреатом Нобелівської премії, академік Петербурзької АН, Іваном Петровичем Павловим (1849-1936), що встановив за допомогою розробленого ним методу умовних рефлексів, що в основі психічної діяльності лежать матеріальні фізіологічні процеси, що відбуваються в корі головного мозку.

Список використаних джерел

1. "Слава і біль України" - Леоніла Міщенко, доктор філологічних наук, професор Львівського національного університету ім. Івана Франка

2. “Україна і Росія: партнерство чи протистояння?” (Етнологічний аналіз) - Гринів Олег, Львів, Інститут народознавства НАН України 1996р

3. Сайт "Агропчелопром"

4. Культурологiя України 1999 p.

5. И. И. Кальной, Ю. А. Сандулов. Философия для аспирантов. От философии сродности до философии общего дела, от монолога к диалогу

6. Лосев А. Г. С. Сковорода в истории русской культуры

7. Луцький Ю. Між Гоголем і Шевченком. - К.,1998. - С.140;

8. Лесь Курбас на сайте «Великие украинцы»

9. Українська і світова культура. Історія і сучасність. Київ, 1995

10. http://www.epochtimes.com.ua/ru

11. http://ru.wikipedia.org

Размещено на Allbest.ru