Культура незалежної України

Традиційними стали в Україні кінофестивалі. Міжнародний кінофестиваль "Молодість", започаткований ще у 1970 р. в Києві як республіканський фестиваль студентських фільмів, у 1990-і рр. став провадитись як спеціалізований Київський міжнародний фестиваль студентських і дебютних фільмів. Проведення подібного роду кінофестивалів збагачує культурний простір України, сприяє виявленню обдарованої кіномолоді, зростанню молодих кінематографістів. Свої дебюти в Києві показували режисери з прекрасним майбутнім: В. Абдрашитов, К. Геворкян, О. Учитель, О. Говоркін, О. Балабанов, І. Квірікадзе, Ю. Лоднієкс. На "Молодості" нагороджувалися картини українських режисерів А. 3агданського ("Майстер", 1977), С. Буковського ("Марш-кидок", 1985), О. Роднянського ("Стомлені міста", 1988), з іменем яких пов'язано злет українського документального кіно наприкінці 1980-х-на початку 1990-х рр.

Найкращим українським фільмом 1998 р. на ХХVІІІ-у Міжнародному кінофестивалі визнано художній фільм "Дві Юлії", знятий кінорежисером О. Дем'яненко. Фільм відзначено щорічною премією "Арсенал". Фестиваль надав можливість киянам і гостям столиці ширше познайомитись із кращими стрічками світового кіномистецтва.

Восени 2000 р. відбувся ХХХ-й Київський міжнародний фестиваль студентських і дебютних фільмів "Молодість", який відкрився фільмом Л. Осики "Камінний хрест" (відреставрована копія з англійськими субтитрами), який є яскравою кінометафорою українського життя. Фестивалем було запропоновано велику позаконкурсну програму - ретроспективи майстрів світового кіно (Л.Осики, Р. Брессона, Д. Ліна, М. Лауелла та Е. Лрессбурґера, Ф. Озона та інш.). Уперше за кілька останніх років у найвагомішій частині програми - конкурсі повнометражних фільмів - був представлений український фільм "Мийник автомобілів" В. Тихого.

Останнім часом у конкурсній програмі Міжнародного кінофестивалю "Молодість" беруть участь фільми з понад 30-ти країн світу, в інформаційному блоці демонструються ретроспективи картин окремих кіношкіл та міжнародних фестивалів. На "Молодості" почали свою фестивальну одіссею такі відомі тепер режисери, як Д. Бойл (Великобританія), Ф. Озон (Франція), Т. Тіквер та Г. Маугг (Німеччина), Д. Євстигнєєв (Росія), Е. 3онка (Франція).

Кінопрокат України в 1990-і рр. зазнав серйозних втрат. Кінотвори нерідко ставали недоступними глядачеві через його низьку купівельну спроможність; із-за значного скорочення відвідування кінотеатрів кінопоказ став зовсім нерентабельним. Останніми роками, внаслідок численних реорганізацій, українська державна кінематографія фактично втратила кінопромисловість, а з 1991 р. - й кінопрокат та кіномережу, які перейшли у підпорядкування місцевих органів влади як комунальна власність. Так відплив глядачів, високі комунальні платежі призвели до скорочення чи повного згортання кінопоказу, особливо в сільській місцевості. Пропозиції Міністерства культури та мистецтв України щодо структури управління та державної підтримки кіномережі й кінопрокату на місцях були проігноровані. Це зумовило різке скорочення сільської кіномережі, особливо у Вінницькій, Дніпропетровській, Кіровоградській, Сумській та Харківській областях.

Наприкінці 1990-х рр. лише 2-3% міських кінотеатрів могли функціонувати за рахунок надходжень від кінопоказу. Різке зменшення доходів від кінопоказу призвело до того, що державні прокатні організації стали не в змозі закуповувати нові фільми.

Не менш важливими були проблеми, пов'язані з приватизацією. Приватизація підприємств кінопрокату та кінотеатрів призвела до ліквідації їхньої діяльності щодо кінообслуговування населення, як це сталося, зокрема, в Дніпропетровській області, де було приватизовано державне підприємство "Кіновідеопрокат".

Нині в Україні налічується близько 15 тис. кіноустановок, зокрема 837 міських кінотеатрів. У підпорядкуванні Міністерства культури та мистецтв діють Київська копіювальна фабрика й Одеське конструкторське бюро. У 1995 р. було ухвалено рішення про подвійне підпорядкування кінопрокату та кіномережі. Виробляються законодавчі та нормативні акти, спрямовані на підтримку національної кінематографії. Зокрема, 9 червня 1997 р. була ухвалена постанова Кабінету Міністрів України "Про структурну перебудову в галузі кінематографії", яка сприяла вдосконаленню структури державного управління кіновідеомережею та кіновідеопрокатом, державному регулюванню розповсюдження та демонстрування кіно- й відеофільмів, створенню базових кінотеатрів - центрів вітчизняного кіномистецтва - та нових форм показу.

Але попри все кіномистецтво все ще цікавить публіку. Досвід "Кінопалацу", "Жовтня", "Кінопанорами", "Дружби" - кінотеатрів, де встановлено сучасне обладнання, де створено більшою чи меншою мірою комфортні умови, - свідчить про любов глядачів до цього виду мистецтва, а також про те, що з економічною стабільністю публіка повернеться до кінотеатрів. Сучасне вітчизняне кіно далеко не завжди виробляє шедеври. Однак навіть не зовсім вдалі фільми (прикладом є "Роксолана" Б. Небієрідзе та останній витвір М. Засєєва-Руденка - "Чорна рада") дивляться. Значний успіх здобув фільм А. Матешка "День народження Буржуя". Запущено у виробництво вражаючий за розмахом та бюджетом проект Ю. Іллєнка під робочою назвою "Молитва за гетьмана Мазепу".

Кіномистецтво нині переживає труднощі не тільки матеріального порядку. Йому нелегко витримувати й конкурентну боротьбу з телебаченням. Традиційні публічні кінотеатри вочевидь програють суперництво з домашніми, камерними. Телебачення переманює в кіно не лише глядачів, а й режисерів, артистів. У боротьбі за глядача кінотеатри дедалі частіше вдаються до показу голлівудських фільмів з дорогими зйомками, ефектних, але далеко не завжди художньо досконалих. Сьогодні на екранах України понад 90% фільмів - американські картини й тільки 0,3% - українські.

Отже, підсумовуючи розвиток художньої культури сучасної України, можна виділити кілька важливих тез. По-перше, сучасна українська національна художня культура спирається на багатовікову історичну традицію. 90-ті рр. ХХ ст. стали періодом повернення забутих культурно-духовних цінностей із забуття, відновлення імен українських письменників, митців, художників, мовознавців, кінорежисерів, композиторів, діячів освіти та науки.

По-друге, тривалі періоди розвитку української культури в умовах бездержавності визначили з одного боку, незавершеність, неповноту її структури, але з іншого - забезпечили її демократизм, орієнтацію на демократичні, народні цінності суспільства. Період незалежності України в цьому плані був надзвичайно важливим, оскільки саме завдяки досягненню самостійності держави, вдалось вивільнити творчу енергію української національної інтелігенції, спрямувати її на відновлення національних традицій української художньої культури, очистити її від радянських канонів та зразків.

По-третє, культурний плюралізм періоду незалежної України дав змогу не тільки ознайомити широкий загал із цінностями та шедеврами світової культури та стимулювати творчість вітчизняних митців, а й створив умови для проникнення у духовну сферу масової культури. Пропагуючи насилля, антигуманність, меншовартість, вона в умовах фактичної відсутності стійкого національного культурного імунітету становить серйозну загрозу для суспільства. Сьогодні ми спостерігаємо цікавий художній феномен: співіснування переважно високо духовної культури, пов'язаною з національними традиціями та академічною спрямованістю та масової, яка заволоділа досить суттєвою аудиторією сучасних українців.

Проте, знаходячи підтримку сучасної української політичної еліти, небайдужої української громадськості, на початку третього тисячоліття українська художня культура постала як цілісна система у своєму національному багатстві й багатоманітності, незважаючи на цілу низку несприятливих умов та певну матеріальну скруту. На черзі стоїть сьогодні питання про остаточне утвердження української мови як культурно-духовної та державної першооснови, яка б гармонійно розвивалася з російською та мовами національних меншин. Оскільки мова є кодом і ключем кожної національної культури, то перспективи розвитку сучасної української духовності мають ґрунтуватися саме на мовно-освітньому та художньому вихованню. Живопис, театр, кіно, скульптура, архітектура останнього десятиріччя XX ст. та початку ХХІ ст. демонструє величезне розмаїття образних систем. Вибір пластичної мови відповідає як індивідуальним вимогам, так і втілює провідні національні архетипи та особливості. У сучасне мистецтво, театр, музику ввійшло нове покоління молоді, достатньо мудрої, яке знає ціну та значення творчості. Ці митці говорять сучасною українською художньою мовою, їхній мистецький доробок специфічний, породжений внутрішнім культурним контекстом, без якого вони не можуть бути до кінця розкритими і почутими. А факт комунікації вітчизняного та зарубіжного мистецтва видається симптомом нормалізації художньої ситуації на сучасному етапі.

Висновки

Отже, попри всі соціально-економічні труднощі, українське мистецтво живе й набирає сили як уособлення національної духовності та менталітету. Немало талановитих українських художників, які працюють в Україні чи за її межами, знані в світі й достойно репрезентують мистецтво свого народу. А сучасне українське необарокове (постмодерністське) мистецтво розробляє ті ж самі теми, проблеми, що й сучасні художники Заходу, використовує ідентичні прийоми, залишаючись у межах національних особливостей, архетипів, та традицій.

Незважаючи на економічні труднощі 90-ті рр. ХХ ст. - початок ХХІ ст. стали періодом відродження національної музичної творчості в Україні, пов'язаного з розвитком сучасної української пісні, плідною працею вітчизняних композиторів, пісенними фестивалями. Найбільшого значення для підвищення популярності української музики мав український фестиваль сучасної пісні та популярної музики «Червона рута». В сучасній Україні активно формується професійне коло вітчизняних музикантів і артистів, виконавців української пісні, які завойовують світ мелодичністю та яскравістю українського слова.

Період незалежності став етапом відродження українського театрального мистецтва. Незалежна Україна дістала у спадок значну частину зросійщених театрів, більшість музично-драматичних театральних установ Сходу і Півдня Україна були двомовними. До цього слід додати також падіння престижу професії актора, режисера, драматурга. Тільки за умов свободи слова та вільного розвитку українського суспільства, відбулось становлення вільного театру, що виховує новий тип актора та глядача. Вже на сучасному етапі здійснюється низка талановитих постановок, які увійшли до скарбниці театрального мистецтва. Розвиток українського театру пов'язаний з новаторською діяльністю таких режисерів, як А. Жолдак, Р. Віктюк, І. Борис, С. Данченко, В. Петров, С. Мойсеєв. Значення театрального мистецтва в контексті національного поступу неабияке, оскільки саме сучасний український театр у своїх найактивніших шуканнях виробляє і пропагує різні варіанти взаємопроникнення життя в його найрізноманітніших сферах і проблемах, актуалізує духовний пошук національної ідентичності та здійснює творчий провід у розвитку всієї української культури періоду сучасності.

Размещено на Allbest.ru