Українське образотворче мистецтво XX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кабінет Міністрів України

Національний університет біоресурсів і природокористування України

Кафедра культурології

Курсова робота

Українське образотворче мистецтво XX століття

Студентки 1 курсу

4 групи педагогічного

факультету

Олійник Анжели Михайлівни

Київ 2012

Зміст

Вступ

Розділ 1. Основні стилі та напрямки образотворчого мистетцтва 20 століття

1.1 Імпресіонізм

1.2 Футуризм, Формалізм

1.3 Авангардизм

1.4 Супрематизм

Розділ 2. Найвідоміші представники живопису 20 століття

2.1 Микола Пимоненко

2.2 Сергій Васильківський

2.3 Олекса Новаківський

2.4 Олександр Богомазов

2.5 Михайло Бойчук

2.6 Казимир Малевич

Висновк

Список використаних джерел

Вступ

Українське образотворче мистецтво на початку ХХ ст. розвивалось у руслі основних стилів, течій і жанрів світового мистецтва. Українські художники були добре ознайомлені з кращими зразками світового мистецтва. Видатними живописцями жанру побуту був Микола Пимоненко (1862--1912), пейзажисти Сергій Васильківський, В. Орловський, П. Шевченко, Іван Труш, Констянтин Костанді. Майстрами портретного живопису були Іван Труш, брати Федір та Василь Кричевські, Олекса Новаківський. До історичної тематики звертались Ф. Красицький, М. Самокиш, М. Івасюк. Це період особливого сплеску авангардного мистецтва. Український авангард запропонував свій погляд на мистецтво, своє світорозуміння. Особливий внесок зробили Олександр Богомазов(1880--1930), Михайло Бойчук (1882--1939), Казимир Малевич (1878--1935). [1.225]

Об'єктом дослідженн є українське образотворче мистетство xx століття.

Предметом дослідження є українське образотворче мистетство xx століття.

Мета полягає у дослідженні українського образотворчого мистетства xx століття.

Про піднесення мистецького життя свідчило виникнення нових творчих об'єднань і активізація діяльності вже існуючих товариств, зокрема Товариства південноросійських художників (1890), Товариства для розвою руської штуки у Львові (1896), Товариства Харківських художників (1900) та ін. Найдіяльнішим серед них було Товариство південноросійських художників. Навколо нього згрупувалася талановита молодь (П.Нілус, Т.Дворников, Є.Буковецький, Ю.Бершадський). У 1905 р. з ініціативи відомого українського художника ІванаТруша у Львові виникло Товариство прихильників української літератури, науки і штуки, у якому об'єдналися передові митці Західної України. Найвідомішими художніми навчальними закладами - в Україні на початку XX століття залишалися Одеська малювальна школа, художнє училище, створене на базі Київської малювальної школи Миколи Мурашка, та Харківська малювальна школа Марії Раєвської-Іванової, реорганізована 1912 р. в художнє училище. Велику вагу для розвою національного мистецтва мало відкриття в Києві в грудні 1917 р. Української Академії мистецтв, її очолив відомий графік Ю.Нарбут, а членами Академії стали Михайло Бойчук, Олександр Мурашко, М.Бурачек, брати Василь та Федір Кричевські. Більшовики перетворили цей заклад в один з інститутів.[1.345-346]

Розділ 1. Основні стилі та напрямки образотворчого мистетцтва XX століття

1.1 Імпресіонізм

Трохи пізніше, ніж в Західній Європі в Україні на межі століть з'являються художники-імпресіоністи, які прагнуть передати у творах витончене відтворення особистісних вражень та спостережень.

Імпресіонізм (від фр. impression -- враження) -- художній напрям, що заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Мистецька течія, у живописі, а також в літературі та музиці -- котра виникла в 1860-х роках та остаточно сформувалася у другій половині 19 століття у Франції. Засновники імпресіонізму -- як і символізму та експресіонізму -- діяли на противагу реалізму (особливо неокласицизму, а також і натуралізму). Імпресіоністи намагаються у своїх творах відтворити шляхетні, витончені особисті враження та спостереження мінливих миттєвих відчуттів та переживань, природу, схопити мінливі ефекти світла -- проте на відміну від неокласицизму не зобов'язувалися об'єктивно відображати реальність, а натомість поділитися власними почуттями з спостерігачем твору, вплинути на нього. Термін уперше використовувався в негативному значенні при критичній оцінці твору Моне "Враження, схід сонця" (1872). Яскравим представником цієї генерації малярів був Микола Бурачек, відомий картинами Дніпра та Києва.

Довгі роки мешкала під Харковом у селищі Нескучне жінка-маляр Зінаїда Серебрякова (1884-1967), багато творів якої присвячено українському селу та темам Сходу. Вона також належить до вітчизняних імпресіоністів. Після еміграції Серебрякова довгі роки мешкала у Франції та Бельгії. Частину робіт закордонного періоду майстрині передано в Київ. [12.55]

1.2 Футуризм, Формалізм

Розвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки на початку 20 століття проходив у боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму (наприклад, розписи Василя Єрмилова Харківського партійного клубу).

Футуризм -- авангардний напрям у літературі й мистецтві, що розвинувся на початку XX століття здебільшого в Італії й Росії.

Формалізм -- характерна ознака авангардизму і почасти постмодернізму в мистецтві початку XX століття, поняття для характеристики дадаїзму, конструктивізму, кубізму, футуризму, абстракціонізму та інших течій, що об'єднували митців, котрі надавали особливої уваги формі художнього твору.

Формалізм мав прихильників у більшості країн Європи і Америки в усіх різновидах мистецтва, а отже, і в художній літературі, коли на перший план виводилося самоцінне зображення предметного світу, використання принципів кларизму (акмеїзм), можливостей самовитого слова (футуризм) або потоку свідомості ("новий роман") тощо. З другої половини 20-х XX століття упродовж десятиліть будь-який експеримент щодо форми художніх творів у СРСР догматично трактувався як прояв формалізму, переслідувався, оцінювався з політичних, а не з естетичних позицій.

В Україні були репресовані схильні до художнього експерименту поети М. Семенко, Г. Шкурупій, В. Поліщук тощо, інші під тиском "політики партії" перейшли до "соцреалізму".

Увагу до форми твору виявили деякі шістдесятники, і лише у другій половині 80-х поновився рух неоавангардизму з експериментуванням у просторі формотворення. Однак такі тенденції не були новими в історії світового письменства, вони характерні для творчої практики поетів александрійської школи, представників другої софістики, преціозної літератури XVII ст., рококо тощо.

Крім масових агітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу досягла станкова графіка та живопис. У галузі станкової графіки працювали Михайло Жук, Іван Падалка, Володимир Заузе. У живописі найвідомішими були полотна Киріака Костанді, Федора Кричевського, Олександра Мурашка. Георгій Нарбут оформив перші українські радянські книги та журнали "Мистецтво", "Зорі", "Сонце труда". У Західній Україні в перші післяреволюційні роки працювали Іван Труш, Антон Монастирський, Осип Курилас.[12.18]

1.3 Авангардизм

Київський художній інститут (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) став справжнім центром авангардного образотворчого мистецтва.

Авангардизм (від фр. avant -- попереду та garde -- охорона) -- термін на означення так званих "лівих течій" у мистецтві, більш радикальних, ніж модернізм.

Яскравою сторінкою став український авангард початку 20 століття, представлений іменами художників Олександра Богомазова, Михайла Бойчука, Анатолія Петрицького та ін. Михайло Бойчук започаткував новий напрям монументального мистецтва 20 століття -- неовізантизм, поклавши в його основу органічне поєднання традицій давньоруського іконопису з конструктивними особливостями візантійського живопису. На жаль, багато видатних художників (Михайло Бойчук, Василь Седляр, Іван Падалка та ін.) були знищені комуністичним режимом в часи репресій. Український живопис 60--80 років 20 століття, характеризувався негативними тенденціями партійного диктату соціалістичного реалізму, що насаджував народницький академічний стиль 19 століття, пропагандизм і догматичність. Крім того, згідно з гаслом про те, що мистецтво повинне бути зрозумілим "широким масам", на творчий експеримент, пошук нових форм була фактично накладена заборона. Водночас і далі творили такі видатні художники як Олексій Шовкуненко, Тетяна Яблонська, Садовського Віталія, Михайло Дерегус, Василь Касіян. Сьогодні твори Тетяни Яблонської, Івана Марчука, Феодосія Гуменюка, Садовського Віталія, Андрія Чебикіна, Олександра Бородая та інших відомі далеко за межами України. Комплекс явищ у мистецтві 1-ої третини XX ст., якому притаманне прагнення до радикального оновлення змістовних та формальних принципів творчості, і як наслідок, відмова від канонів мистецтва епох, що передували йому. Авангардистські тенденції виявились у мистецтві Західної Європи, США, Росії, Латинської Америки, хоча в кожному регіоні мали свої специфічні найхарактерніші особливості (наприклад, російський авангардизм початку століття). Авангардизм проявився у цілій низці течій та шкіл (фовізм, кубізм, футуризм, абстракціонізм, дадаїзм, сюрреалізм, експресіонізм, конструктивізм, імажизм) -- торкнувся різних царин мистецва (живопис, скульптура, архітектура, література, музика, кіно).[12.67]

1.4 Супрематизм

Мистецтво авангардизму складне і суперечливе, воно містить у собі продуктивні пошуки нових художніх форм і бачення світу. Серед його експериментів є невдалі "одноднівки", данина швидкоплинній моді, але залишається й те, що визначило нові імпульси в культурі нашого часу.

Супрематизм -- напрям модерного мистецтва, безпредметність, абстрактний геометризм, що виник на початку ХХ століття. Зачинателем вважається К. Малевич (народився 1879 в Києві -- помер 1935 в Ленінграді). Напрям вийшов від кубізму і футуризму, він знайшов застосування в урбаністиці, плакаті і графіці. В Україні супрематизм пропагувала "Нова Генерація" (В. Єрмілов й ін.). У Галичині він відбився у деяких творах П. Ковжуна (екслібрис С. Гординського).

Супрематизм, за Малевичем, - це остаточний розрив живопису із зображенням реального світу. На думку митця, усі зусилля потрібно зосередити на кольорі, формі, фактурі, русі. "Коли зникне звичка бачити в картинах куточки природи, мадонн та безсоромних венер, тоді тільки побачимо чисто живописний витвір" - писав художник в одному із своїх маніфестів. "Чорний квадрат" був символом кінця старого предметно-натурального і першим кроком до нового мистецтва. "Розфарбована площина, - писав художник про свою картину, - є найелементарнішою формою виразу чистого кольору, вивільненого від тиску предметів". Більшовицьку революцію К. Малевич, як і більшість модерністів, зустрів із захопленням, сподіваючись, що великий соціальний експеримент приведе до оновлення мистецтва у всесвітньому масштабі. Художник виступив з програмою супрематизму і оформив її у книзі "Світ без предметів" (нім. мовою, 1928). Супрематизм Малевича розвивався кількома стадіями. Спочатку митець творив у стилі супрематичного живопису, портрету. Сюди відносять картини із сільського життя, серію робіт, присвячених голодомору 1932-33 тощо .Власне супрематизм як такий з'являється 1915 року: на Останній футуристичній виставці картин "0,10" (нуль-десять), що відкрилася 17 грудня в приміщенні Художнього бюро Надії Добичиної, було представлено "Чорний квадрат" та інші роботи. Спеціально до цієї події Малевич підготував вихід своєї першої брошури "Від кубізму до супрематизму", у якій визначає, що супрематизм характеризується регулярними геометричними фігурами, написаними чистими локальними кольорами й зануреними у трансцендентну (незбагненну) білу безодню. Фоном для супрематичних композицій завжди є білий колір. Усі вони мають широкі, розгорнуті назви: "Живописний реалізм футболіста - Барвисті маси в 4-му вимірі", "Живописний реалізм селянки у 2-х вимірах" (перша назва "Червоного квадрату"). Останньою стадією супрематизму Малевича вважається "Білий квадрат" ("Біле на білому") - середина 1918 року. Проте найвизначнішим супрематичним шедевром світ визнав "Чорний квадрат". Його поява була сенсацією, свого роду екпериментом нового мистецтва. На цьому полотні ми бачимо ідеальну статику (тільки вертикальні та горизонтальні лінії) та абсолютний контраст (чорне + біле). Кожен знаходить у квадраті щось своє. Хтось бачить у ньому безодню, хтось - Усесвіт. Для когось це є поєднанням усіх існуючих кольорів, а для когось іншого - повна відсутність кольору...[11.56]

Розділ 2.найвідоміші представники живопису XX ст

2.1 Микола Пимоненко

образотворчий мистецтво імпресіонізм живопис

Народився у Києві 1862 року в родині майстра іконопису. Батько - Корнилій Данилович Пимоненко споруджував вівтарі й розписував церкви. З 1878 навчався у Київській рисувальній школі. Учень відомих українських художників М. Мурашка, Й. Будкевича , Х. Платонова. У 1881 році склав іспит при Київському навчальному окрузі. Його екзаменаційні роботи були надіслані до Петербурзької Імператорської академії мистецтв, і за рішенням її Ради від 3 грудня 1881 отримав звання вчителя малювання в нижчих загальноосвітніх навчальних закладах. З 1882 року навчався в Петербурзькій Академії художеств, яку через хворобу легенів та матеріальні нестатки залишив у 1884 році. Нагороджений двома малими та однією великою срібними медалями Петербурзької Академії художеств. Повернувшись до Києва, викладав у Рисувальній школі М. Мурашка. Після її закриття в 1901 році обійняв посаду штатного викладача малювання Київського політехнічного інституту, на якій пропрацював до останніх днів життя. Водночас, до 1906 року викладав у новоствореному Київському художньому училищі, одним з організаторів якого він був. У 90-х роках ХІХ століття брав участь у розписах Володимирського собору в Києві. Виконав образи Святої Анни і Миколи Мірлкійського та деякі образи на фронтоні. У 1897 році за ці розписи отримав орден Святої Анни ІІІ ступеня. У 1891 році отримав звання почесного вільного общнника Академії мистецтв. З 1899 року і до кінця життя -- дійсний член Товариства пересувних художніх виставок. Член Товариства мюнхенських художників і Паризького інтернаціонального союзу мистецтв та літератури. У 1904 році Рада Імператорської Академії мистецтв "за известность на художественном поприще" присвоїла Миколі Пимоненку звання академіка живопису. Був одружений з донькою академіка живопису Володимира Донатовича Орловського. З дружиною Олександрою і дітьми проживав в окремому флігелі, побудованому в Києві на території садиби В.Орловського. Щоліта працював у селі Малютянка на Київщині, де обладнав власну майстерню. Помер у березні 1912 року. Похований на Лук'янівському цвинтарі в Києві. На посмертній виставці в Академії мистецтв, яка відбулася на початку 1913 року, експонувалися 184 картини, 419 етюдів, 112 малюнків олівцем. Всього ж малярська спадщина Пимоненка налічує понад тисячу робіт, серед яких кілька сотень закінчених живописних полотен. Видатний український художник-жанрист. Зробив значний внесок у створення національної школи реалістичного мистецтва. Найвідоміші картини - "Весілля в Київській губернії" (1891 р.), "Свати" (1893 р.), "Ворожіння" (1893 р.), "Біля колодязя (Парубки)" (1894 р.), "Київська квіткарка" (варіанти 1897 і 1908 рр.), "На ярмарку" (1898 р.), "Жертва фанатизму" (1899 р.), "Сінокіс" (1900 р.), "Брід" (1901 р.), "Вихід з церкви в Страсний четвер" (1907 р.), "Зустріч з земляком" (1908 р.), "Гуси, додому!", "Суперниці. Біля колодязя" (1909 р.), "Гопак" (1909 р.) і багато інших. Відомий також як портретист - портрети художника М.Мурашка (1888 р.), І.Мацієва (1895 р.), дружини Олександри та дітей. У селі Малютянка, де була дача живописця, діє Музей Миколи Пимоненка. Ряд творів художника зберігається у Національному художньому музеї України.[16.26-27]

2.2 Сергій Васильківський

Сергій Іванович Васильківський народився 7 жовтня 1854 року у мальовничому місті Ізюм Харківської губернії в сім'ї писаря. Середовище і оточення, в якому зростав майбутній художник на Слобожанщині, було особливо благодатним для формування його творчої особистості. Його дід-чумак, який походив з козацького роду, привив молодому Сергієві інтерес до української старовини, а мати -- любов до народних пісень і фольклору.

1861 року батьки Сергія переїхали до Харкова, головного культурного центру Слобожанщини. Перші навички в мистецтві Васильківський одержав у Харківській гімназії від учня Карла Брюллова у Петербурзькій Академії мистецтв -- Дмитра Безперчого. В роки навчання молодий митець мав змогу користуватися бібліотекою свого родича, поета Володимира Александрова, в якій були твори Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, що справили на нього глибоке враження.

Після п'яти років навчання в гімназії на вимогу батька Васильківський вступив до Харківського ветеринарного училища. Але 1873 року він залишив там навчання, через неплатоспроможність і влаштувався працювати деякий час канцелярським службовцем при Харківському казначействі. У 1876--1885 роках Васильківський навчався у пейзажному класі Петербурзької Академії Мистецтв у Михайла Клодта (1832--1902) і Володимира Орловського (1842--1914). Успішне навчання доповнювалося враженнями від виставок передвижників та поїздок на батьківщину.1879 року за етюд з натури Васильківський одержав першу академічну нагороду -- малу срібну медаль. У студентські роки він зазнавав нестатків, жив на горищі в Академії, у так званій "казьонці", разом з Порфирієм Мартиновичем, Опанасом Сластьоном, Геннадієм Ладиженським , Миколою Самокишем, Яном Ціонглінським, згодом видатними художниками. 1881 року Васильківський здобув другу малу срібну медаль.[6.37]

1883 року, виконавши навчальну програму, молодий Сергій часто подорожував Україною і створив низку відомих пейзажів "Весна в Україні", "Влітку", "Кам'яна балка", "На околиці", що дозволили йому взяти участь у конкурсі на золоту медаль та всеросійській академічній виставці. За пейзажні етюди, в яких художник передавав мальовничість української природи, він отримав 5 срібних і одну малу золоту медаль, а за картину "На Дінці" (1885, не збереглася) -- велику золоту і право на зарубіжну поїздку для фахового вдосконалення.

У березні 1886 року Васильківський виїхав за кордон. Він жив у Франції і подорожував Англією, Іспанією, Італією, Південною Африкою та Німеччиною, де познайомився з колекціями художніх музеїв. Художник удосконалив майстерність, користуючись порадами В. Орловського та І. Похитонова, які жили в той час у Парижі. Васильківський багато працював і виставляв свої твори у Паризькому салоні. Перебування за кордоном укріпило рішення майстра спрямувати свій талант на розвиток пейзажного жанру в українському мистецтві. Васильківський мандрував пішки Харківщиною і Полтавщиною, спускався Дніпром до Запоріжжя. Художник малював українські праліси та левади, сільські хати і вулиці в різні пори року, часто з невибагливими жанровими мотивами, що органічно вписувалися в природу. Уникаючи спрощення, він поглиблював тональну просторовість і структуру образотворення. В канву сучасних образів української землі впліталися ліричні відступи, історичні пейзажі на козацьку тематику, які передавали дух минулої епохи.

Починаючи з академічного періоду, Васильківського приваблювали мотиви сутичок козаків з татарами. Він відвідував батальну майстерню, де навчався його приятель М. Самокиш. Переважно, твори художника мали узагальнений характер, в яких була відсутня динамічна дія чи поширений в той час етнографічно-побутовий сюжет, за винятком таких, як "Сутичка козаків з татарами" (1892, місцезнаходження невідоме) і "Побачення" (1894, Харківський художній музей). Вони трактувалися романтично і були споріднені за настроєм з народним пісенним фольклором.

Типовий сюжет Васильківського -- озброєний козак-вершник в степу або група козаків на сторожі, в кінному поході чи на відпочинку "Козачий пікет", 1888, Харківський художній музей; "Сторожа Запорозьких Вольностей" ("Козаки в степу"), близько 1890, Національний музей образотворчого мистецтва; "На варті", близько 1890, Одеський художній музей; "Козак в степу. Тривожні ознаки", близько 1905, Сумський художній музей. До цієї групи творів близькі і краєвиди, в назвах яких народна пам'ять зберегла інформацію про історичне минуле ("Козача гора", 1890, Харківський історичний музей; "Козача левада", близько 1890, Сумський художній музей).

В центрі картини "Козачий пікет" (1888) -- троє коней на світанковому лузі; справа, біля багаття, сидять козаки, що несуть варту у степу. Простір неба і глибина неозорих далей, оповитих блакитно-ліловим туманом, соковитість степових трав і вологість повітря передаються тональними градаціями колірних відтінків. Жанрова сцена виступає невід'ємною частиною світу природи, тому картина, позначена рисами історичного полотна, по суті залишається пейзажем.

Картина "Сторожа Запорозьких Вольностей" вважається найбільш значним твором митця на історичну тему. Два вершники, зупинивши коней, вслухаються в тишу безлюдного, випаленого сонцем степу. В міцних постатях -- впевненість і гідність. Зображені зі спини, в легкому повороті вліво; попереду, на горизонті, блищить смуга Дніпра, справа -- курган; над ними високе небо з хмарами: невід'ємні від пейзажу вони підсилюють його значимість. Вершники на сторожі. Їх статичність тимчасова і в будь-який момент може змінитися на рух. В загальній світлій колірній гамі зеленкувато-вохристих і голубуватих тонів стриманим акцентом виступає контраст червоного і білого у козацькому одязі. Спрямований вглиб, до горизонту, рух хмар, плавні, спокійні ритми просторових планів передають безмежність світло-повітряного середовища, епічність пейзажу. Відмовившись від зовнішньої оповідності, художник досягає внутрішнього заглиблення у простий сюжетний мотив, сутністю якого є ідея патріотизму.

"Козача левада" -- один з кращих зразків пейзажного жанру в українському мистецтві кінця 19 ст. Стелиться вглибину затишний заливний луг. За ним блакитніє подана узагальнено смуга дерев. (В Україні луг з деревами біля ставка чи річки називають левадою -- у таких місцях зупинились перепочити або оселялись козаки, чумаки). Високе небо у світлих хмарах, правдиве, точного відтворене освітлення. Небо і земля майже порівну ділять вертикаль формату -- це надає простому мотиву величності, а неспішне чергування планів залучає до споглядання, до вживання в напоєний сонцем і повітрям, оновлений голубою імлою літній краєвид з характерними прикметами сільського життя. Справа, на другому плані -- темно-зелені високі осокори (теж подані загальною масою). Постаті двох селян, що відпочивають у їх затінку, і воли в центрі композиції, що п'ють воду з озерця, гармонійно вписуються в нього. В колориті панує м'яка насичена гама зелено-блакитних кольорів, збагачена відтінками і рефлексами; градації тонів створюють ілюзію просторової глибини. Виразність картині додає і різноманітна фактура живописної поверхні -- трави на передньому плані написані точно і вільно, луг -- пастозно, а небо -- більш щільним мазком. Поєднання образу неминучої краси і величі природи з назвою -- "козача левада" -- розширює асоціативний потенціал твору, виявляє його надчасність.

Портретист Тараса Шевченка Васильківський -- автор відомого портрета Шевченка з авторським підписом (1910--11), на якому поет зображений на повний зріст, сидячи, на тлі віддаленої широкої панорами степу з низьким горизонтом та високим небом. Васильківський є також автором портрета поета (1907), який писав, спираючись або на один з найбільш тиражованих на той час фотопортретів, зроблений М. Доссом у квітні 1858, або на портрет Шевченка, вміщений у виданні: Шевченко Т. Г. Кобзарь: С портретом и автографом. -- К., 1899; або ж на образ поета, створений І. Рєпіним за тією самою фотографією. Цей портрет не підписаний, проте за написом на звороті І. Бойка, вірогідно нащадка колишнього його власника С. І. Бойка, знайомого Васильківського, створений художником 1907. За способом моделювання обличчя та колористичним вирішенням тла портрет близький до підписаного. Обидва зберігаються в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві. Васильківський був членом журі конкурсу на проект пам'ятника Шевченкові 1911 [1]. Видано три листівки з репродукцією відомого портрета Шевченка.

Високо цінуючи творчу незалежність, Васильківський не зв'язував себе членством у якомусь одному об'єднанні і представляв роботи на виставки різних товариств Петербурга, Харкова, Києва. Від Академії Васильківський відійшов.

У 1900 р. організував у Харкові першу персональну виставку (120 творів). Усвідомлюючи суспільну роль мистецтва, брав участь у різних акціях -- ініціював і очолив оздоблення будинку Полтавського земства (1901--1906, за участю Миколи Самокиша, М. Ткаченка, М. Беркоса, М. Уварова); разом з Самокишем видав альбом "З української старовини" (1900, російською мовою, перевиданий виданням "Мистецтво" у 1991 р. українською мовою) та "Мотиви українського орнаменту" (1912); був серед організаторів художнього училища у Харкові (1912). З метою збору матеріалів до альбому і розписів будинку земства у 1890--1900 рр. об'їздив Україну, побував на Кубані.

Для Полтавського земського будинку Васильківський виконав три великоформатні композиції, в яких постав історичний образ Полтавщини у характерних сюжетах: "Козак Голота", "Чумацький ромоданівський шлях", "Вибори полковника Мартина Пушкаря" (загинули разом з будинком під час німецької окупації в роки війни)[15.35-37]

2.3 Олекса Новаківський

Олекса Новаківський народився у с. Слободо-Ободівка в сім'ї лісника. Мистецьку освіту здобув, навчаючись в Одесі (1888-1892) у художника-декоратора Ф. Клименка та у Краківській Академії красних мистецтв (1892--1900) у Л. Вичульського і Я. Станіславського. Довгий час працював у с. Могила біля Кракова.

З 1913 жив у Львові, куди переїхав за допомогою митрополита А. Шептицького. Новаківський, крім творчої роботи, займався і педагогічною діяльністю: мав надзвичайно багато учнів, проте жоден з них не перевершив самого Новаківського.

В 1923року заснував у Львові мистецьку школу. У 1924-25 рр. очолював факультет мистецтва Львівського (таємного) Українського Університету.

Помер у Львові, похований на Личаківському кладовищі. У Львові відкрито художньо-меморіальний музей художника.

Олекса Новаківський - то ціла епоха в українському малярстві кінця ХІХ - початку XX століття. Творчість художника являє собою літопис буднів, своєрідне дзеркало життя західно-українського суспільства. За свідченнями його сучасників, він належав до тих художників, які не люблять працювати у тиші своїх майстерень, віддалені від реальності, замкнені у власному світі. О.Новаківський був справжнім народним художником і йому випало творити так, щоб пробуджувати у виснажених важкою недолею земляків-галичан високий дух українства.

Його ім'я добре відоме в Польщі, де він навчався, робив перші кроки у малярстві й утверджувався як художник. Роботи О.Новаківського зберігаються далеко за межами України, у приватних колекціях. Привезені українськими емігрантами, вони презентують глибоко філософське за змістом, самобутнє за колоритом, ліричне за настроєвістю і реалістичне за суттю малярство. Чимало з його творів дбайливо зберігається у родинах галицьких інтелігентів - сучасників майстра - і передаються у спадок з покоління у покоління. Проте вони, на жаль, недоступні для шанувальників мистецтва.

У сталінський період ім'я Олекси Новаківського взагалі замовчувалося, а коли в наступні роки митцеві врешті-решт було "дозволено" стати класиком, то згадувалося лише у помітно здеформованому, обкроєному вигляді. Під суворою забороною опинився і ряд важливих тем та фактів з його творчої біографії: довголітні стосунки із митрополитом А.Шептицьким, контакти з такими видатними сучасниками, як М.Вороний, родиною Барвінських, Колесс, Малицьких, Морачевських та багатьма іншими. Сюди відноситься також розгляд досі замовчуваних або маловідомих мотивів у творчості художника, - його праця над темою визвольних змагань УСС ("Стрілецька Мадонна", "Ангел Смерті", проекти гербового знаку УСС, нариси до композиції "За волю"), твори релігійної тематики ("Серце Ісуса", "Срібна Мадонна", "Мати Милосердя", ескізи саркофагу для праху Йоса-фата Кунцевича та ін.). Олекса Харлампійович Новаківський народився у с.Слободо-Ободівці Ольгопільського повіту Кам'янець-Подільської губернії (тепер с.Нова Ободівка Тростянецького району Вінницької області) в сім'ї лісника. Живопису майбутній митець спершу вчився в одній з приватних шкіл м. Одеси, а згодом - у Краківській художній академії (1892-1900). Краків, що був тоді центром духовно-творчих шукань "молодої Польщі", став для О.Новаківського тим сприятливим грунтом, що якнайкраще відповідав душі українця, з його не заспокоєними суспільними сподіваннями та ностальгією. Краківське творче середовище сформувало його як митця, котрим рухала незборима віра у високу місію мистецтва, майже релігійне ставлення до творчості.

Вже у ранній період творчості (т. зв. "могилянський", 1900-1913) художник створив значну кількість полотен, що засвідчили появу в українському образотворчому мистецтві визначного живописця, майстра високої культури. Один із кращих його творів - пейзаж "Весна в Могилі" (1911), в якому з надзвичайною правдивістю митець передав стан весняного пробудження природи.

Хто знає, як склався б подальший творчий шлях О.Х.Новаківського, якби не його знайомство з митрополитом А.Шептицьким, який у 1911 р. відвідав експозицію Виставки Польського Товариства прихильників красних мистецтв у Кракові, де О.Новаківський з великим успіхом дебютував своїми творами (сто полотен). В його особі доля подарувала початкуючому художнику щедрого мецената і мудрого вчителя, який не тільки підтримав матеріально, а й справив вплив на формування свідомості митця.

Скориставшись запрошенням митрополита, О.Новаківський з 1913 р. жив та працював в Україні. Для нього Львівський період творчості (1913- 1935) став найпліднішим. У доробку митця з'явився ряд монументальних, масштабних за думкою образів суспільно-патріотичного та філософського звучання, полотен, які на правах шедеврів увійшли до золотого фонду українського національного образотворчого мистецтва. Тоді ж остаточно викристалізувався його неповторний оригінальний живописний стиль як українського національного майстра. І сприяли тому безпосередні контакти з рідною культурою та мистецтвом, від яких він раніше був відірваний, серйозне вивчення історії України, усної народної поезії, знайомство з творчістю українських середньовічних майстрів та зразками національного образотворчого фольклору. Все це у поєднанні з попередніми здобутками митця, які базувалися на засвоєнні класичної спадщини та досягненнях новітнього європейського мистецтва, і спричинило появу того, що ми сьогодні називаємо феноменом О.Х.Новаківського.

О.Х.Новаківський - художник-інтуїтивіст, схильний до візіонерського мислення. Часи творіння для нього були свого роду містичним дійством, під час якого не просто фіксувалося бачене, а з елементів чуттєвої реальності синтезувалася інша, духовна, суть світу. Кожен образ Новаківський народжував у стані крайнього напруження духовних і фізичних сил, прагнучи, щоб його образи промінились сакральним натхненням, щоб очищали і піднімали людину над станом буденної свідомості.

У всьому українському живописі кінця XIX - початку XX ст. не було митця, крім О.О.Мурашка, який міг би зрівнятися з О.Х.Новаківським у майстерності колористичного вирішення живописних полотен. Палітра його настільки багата й насичена дзвінкими кольоровими сполученнями, що живопис мимоволі асоціюється з музикою.

"В кожному своєму творові, - наголошував сам художник, - стараюся шукати музики... Під час малювання чую цілі симфонії. Тоді хотів би я віддати свої візії в милозвучних гамах, чистих тонах, в глибокім акорді". "Музикальність" творів О.Новаківського була тією визначальною рисою, що викликала чи не найбільше визнання і захоплення його сучасників. За матеріальної підтримки А.Шептицького у Львові діяла приватна мистецька школа О.Новаківського (1923-1935). Атмосфера творчого ентузіазму, що панувала у цьому закладі, притягувала молодь з усіх куточків України - із Галичини, Буковини, Гуцульщини, навіть з Волині та Наддніпрянщини. За понад десятилітній період існування у її стінах навчалися більше 90 учнів, зокрема такі визначні майстри, як Г.Смальський, Р.Сельський, С.Гебус-Баранецька. Чимало художників, котрих доля змусила емігрувати, продовжували працювати у стилі Новаківського - Святослав Гординський, Іванка Нижник-Винників.

Діяльність мистецької школи Олекси Новаківського дозволяє розглядати її сьогодні як унікальне явище. Це був не тільки перший в Галичині мистецький заклад із чіткою українською національною орієнтацією, а й активний осередок духовно-мистецького життя, який і в наступні десятиліття мав широкий резонанс у діяннях української культури не тільки в Україні, а й далеко поза її межами - у багатьох країнах Західного світу.[10.78-79]

2.4 Олександр Богомазов

Народився художник у м. Суджі (тепер Харківська область) у 1880 році. Вчився спочатку в глухівській, потім - в київській гімназії, у Херсонському земському сільськогосподарському училищі і, нарешті, прийняв остаточне рішення серйозно зайнятися малярством, яке вабило його змалку. У 1902 році О. Богомазов вступає до Київського художнього училища, де вчиться одночасно з Архипенком, Екстер, Малевичем та іншими відомими у майбутньому митцями. Щоправда, через три роки його разом з іншими було виключено з училища - через участь у студентських заворушеннях. Продовжує художник своє навчання у приватних студіях - у Києві вчиться у С. Світославського, а далі виїжджає до Москви, де бере уроки в К. Юона та Ф. Рерберга. Повернувшись у 1908 році до Києва, О. Богомазов поновив свої студії у художньому училищі, і саме там зустрів своє кохання - молоду художницю Ванду Монастирську, що буде поруч із ним до його останніх днів. Ми вже згадували про участь маляра у виставці "Ланка" ("Звено"), що відбулася в Києві 1908 року, але найвизначнішою подією у творчості митця стане 1914 рік - плідний та щасливий. Цього року відбудеться виставка київської групи "Кільце", де роботи Богомазова займали чільне місце, тоді ж він написав трактат "Живопис та елементи", який, за свідченням Е. Димшиця "випередив теоретичні досягнення "супрематизму К. Малевича і "Крапки та лінії на площині" В. Кандінського…". У трактаті автор намагається знайти зв'язок елементів живопису - ліній, форми, та ін. - з тим враженням, що вони справляють на глядача. Ось що пише про цю роботу В. Маркаде: "Знання якості предмета породжується порівнянням його з іншими схожими предметами. Розвиток малярства живиться живописним розмаїттям предметів. Розмаїття характерних предметних ознак розгортається спіраллю, яка охоплює все більшу кількість предметів, аж до несхожих між собою. Пошуки ритмічних елементів різного змісту спираються на різноманітні емоції, які вони викликають. Організовуючи рух живописних елементів, художник прагне досягти напруженості зв'язків між ними. Картина ж виконує роль передавача естетичних відчуттів художника, викликаних красою та багатством природи. Ця роль була втрачена через умовні канони академізму й натуралізму, що торкаються лише поверхні природи. Нове мистецтво звертається до глядачів, пропонуючи їм переоцінені якості живопису: "Нова" картина - це думка художника, втілена в реальних знаках його мистецтва, це результат його натхнення, схвильованого пластичною красою Всесвіту, в якому Митець енергійно утверджує своє "я". Перемігши силу предмета, він досягає глибокого синтезу".

Живопис же самого О. Богомазова вражає колористикою, загострені лінії надають його картинам надзвичайно експресивного забарвлення. Наскільки різними є його цикл "Враження про Кавказ" та знаменитий, вражаючий "Локомотив!" Ось що пише Д. Горбачов: "Будь-який предмет, явище, подія, за Богомазовим, мають свою динамічну напругу, свою кількість і якість руху, свою неповторність, і він добирав з них найактивніші, найхарактерніші й найдійовіші риси. Лаконізм його малюнків - дивоглядний: виразність фігури, скажімо, перехожого досягається часом двома-трьома рухами ліній - як ієрогліф у китайській каліграфії. Задовго до професійних психологів він уже знав, що предмет упізнається за найактивнішими його ознаками - кутами і крутими вигинами. На його малюнках сперечаються, перегукуються і творять дружний ритм саме кутасті й овальні силуети. Пасивні місця художник вилучає, залишаючи пробіли, інтервал, "білий звук". Такі паузи спонукають око глядачеве робити стрибки, а художникові дозволяють розвантажити конструкцію картини, погратися контрастами цієї хвилюючої "азбуки Морзе". Таку переривчасту пульсуючу форму можна назвати, за Кульбіним, пластичною інтерференцією".

Як і багато інших митців, що радо вітали створення Української Радянської Республіки, сподіваючись знайти довгоочікувану волю, О.Богомазов віддано працював керівником оформлення революційних свят, розмальовував пароплави та потяги й через важкі умови роботи захворів на сухоти. Не менш активно художник займався викладацькою діяльністю - з 1922 року йому було запропоновано посаду професора у Київському художньому інституті.

Ось що згадує дочка художника Я.О. Іванникова-Богомазова: "Батько не розлучався із блокнотом та олівцем. Де б він не ходив, обов'язково робив замальовки людей з натури: пара штрихів - і на папері виникала фігурка - крокуюча, біжуча, зрідка - статична. Він сприймав навколишній світ у невпинному русі, мінливий та непередбачений. Часто розповідав, яким прекрасним буде наше майбутнє. Тато знався на поезії, музиці. Сам писав вірші та грав на віолончелі, навчав мене грі на піаніно.

Одного разу ми почали суперечку про кольори. Я намалювала метелика з чорною каймою на крилах. Тато зауважив, що в природі не існує чорного кольору в чистому вигляді, він завжди несе в собі відтінок якогось іншого тону. Я відчайдушно захищалася, наводячи у приклад чорних жучків, метеликів із чорними візерунками. Але у батька був великий запас терпіння, і поступово він навчив мене дивитися на природу очима художника, схоплювати миті, коли світло й тінь змінюють форму предметів і на долі секунди розцвічують усе навколо, цілком невимовно й неповторно. Я вдивлялася у стовбури сосен, і на мить вони ставали ліловими, під впливом гри світла й тіні то звужувались донизу, то знов розширювалися. На очах усе перемінювалося, раптом сонячний промінь вихоплював золотаво-оранжевий стовбур та віяло матово-зелених лапатих гілок" .

Але невблаганна хвороба підірвала здоров'я колись дужого чоловіка: якщо порівняти фотографії О. Богомазова 1920 та 1924 рр. - кидається у вічі, як його залишають сили. У 1930 році художник, якого за життя звали "українським Пікассо", помер. Спогади доньки О. Богомазова закінчуються такими рядками: "На траурних зборах Київського художнього інституту було вирішено: замість закупки традиційних вінків на могилу батька передати всі кошти, надіслані профспілковими та громадянськими організаціями у фонд будівництва літака "В защиту Родины" та на культурну роботу в колгоспі на його батьківщині. Так ми з мамою залишилися самі..."[9.35]

2.5 Бойчук Михайло

Соціолог В. Старосольський за метричним записом у церковній книзі встановив точну дату народження митця -- 30 жовтня 1881 року. Його рідне село Романівка -- глухий закуток за 18 кілометрів від Теребовлі.

Батько -- рільник, підписував свої листи -- Лев або Левонтій. Мати -- Ганна, дочка Андрія. Після її смерті (9 квітня 1907 р.) батько одружився вдруге. Від першого шлюбу він мав дітей Михайла, Івана, Дмитра, Марію, Тимка, Катерину та Юлію, від другого -- Олену й Розалію. Родина посідала 14 моргів поля. Хата згоріла після війни, і згодом її розібрали, -- разом із нею пропали ранні малюнки Михайла.

1898 -- майбутній митець прибув до Львова для навчання в малярській школі. Навчався в студії Ю. Панькевича у Львові.

Підтриманий Науковим товариством iм. Т.Шевченка на чолі з М.Грушевським (з 1912 року сам стає членом товариства), на кошти НТШ і митрополита Андрея Шептицького, він навчався у Віденській академії мистецтв, потім -- у Леона Вичулковського в Краківській.

Закінчивши академію із срібною медаллю, поїхав вчитися до Мюнхенської академії, потім на кілька років -- до Парижу, де він стає одним із засновників української громади. Вивчаючи досягнення світової культури, художник водночас заглибився у народне примітивне мистецтво.[20.46]

Відвідини Парижа

Опинившись 1908 року в Парижi -- столиці тодішнього мистецького життя Європи -- М. Бойчук в оригіналах вивчає творчість Сезанна, Ренуара, ознайомлюється з Пікассо. Ці майстри остаточно ствердили його сумніви щодо академічної рутини офіційної школи. Вони приваблюють його аналізом художньої культури сучасного й минулого, а також простого й виразного мистецтва примітиву. Разом з тим Бойчука не захоплюють індивідуалістські, роз'єднані формальні пошуки. Саме в Парижi у нього "виникла думка зробити мистецтво добром, надбанням народних мас". М.Бойчук замислюється над вагою колективності в мистецтві (йшлося не лише про колективність сприймання, щоб твори стали колективною власністю, а й про колективну творчість). Так він прийшов до ідеї монументалізму.[2.23]

Своїх послідовників, а потім і учнів Бойчук переконував:" Не бійтеся втратити свою індивідуальність. Хто краще Працює, до того приглядайтесь. Не треба боятись запозичувати у іншого, треба намагатися зробити краще. Індивідуальність сама виявиться, коли майстер визріє."

Група митців, так званих "бойчукістів", що утворилася під його началом (Микола Касперович, Софія Бодуен-де-Куртене, Софія Налепинська), свідомо пішли на авторське самозречення, працюючи колективно.

Студіюючи в Парижi історію мистецтв, художники невдовзі прийшли до орієнтації на мистецтво Візантії й Київської Русі, вбачаючи у ньому вершинні явища художньої творчості (М.Бойчук прагнув саме на таких засадах почати відродження нового українського мистецтва). Разом, у паризькому "Салоні незалежних", вони почали й виставлятись під спільним гаслом "Відродження візантійського мистецтва". 1909 він засновує тут майстерню неовізантійського мистецтва, яка стала початком його творчої школи.[4.19]

Про чергову таку виставку, в якій взяли участь понад дві тисячі авторів, петербурзький елітарний журнал "Аполлон" 1910 року писав:" Серед анархії й вакханалії, що панують на виставці Незалежних, у дружніх засиллях цієї (тобто Бойчукової) тісної групи відчувається щось серйозне й велике -- туга за монументальним стилем, за анонімною й колективною творчістю, за живописом як професійною таємницею партизанів (художників) і ченців."

У Парижi Михайло Бойчук одружився із Софією Налепинською. У 1910--1911 роках він бував також в Італії, де вивчав твори монументального мистецтва, передусім періоду проторенесансу, опановував різні технічні прийоми в темпері та фресці.

В 1911--1912 роках Михайло Бойчук проживав у Львові. Працював над монументальними розписами у м. Ярослав (нині Польща), реставрував ікони в Національному музеї у Львові, розписав церкву монастиря оо. Василіян у с. Словіта (нині Золочівського району Львівської області), намалював ікону "Покрова Богородиці", автопортрет та ін. На запрошення Російського археологічного товариства провів реставраційні роботи в храмі в с. Лемешах Чернігівської губернії (1912--1914).

Під час Першої світової війни Бойчука разом з його молодшим братом Тимком як австрійських підданих росіяни заслали в Арзамас, де довелося зазнати напівголодного існування. А коли в Києві заходились організовувати Українську Академію мистецтв (1917), з-поміж митців тодішньої України на її професора обрали Михайла Бойчука. Тож з 1917 року він працює у Києві. Реставрував кілька творів у збірці В. I. Ханенка, запропонував метод закріплення фресок у хрещальні Софійського собору (1919), 1924 року відкрив фрескові розписи в Успенському соборі Єлецького монастиря в Чернігові.

З того ж 1924 року він професор Київського художнього інституту. Михайло Бойчук узяв участь у монументальній пропаганді, очолив перші державні майстерні. Його група розписала агітпароплав "Більшовик", Луцькі казарми в Києві (1919), оформляла свято 1 травня 1919 року, декорувала Київський оперний театр під час першого Всеукраїнського з'їзду представників волосних виконкомів (1919), навесні 1921 року на запрошення уряду УРСР оформив приміщення Харківського оперного театру, де відбувся п'ятий Всеукраїнський з'їзд Рад, працював на Всесоюзній сільськогосподарській виставці 1923 року, виконав близько двадцяти портретів кооперативних і державних діячів на повний зріст для Київського кооперативного інституту, зробив розписи санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибейському лимані в Одесі (1928), Червонозаводського театру в Харкові (1933--1935).[3.11]

У своїх творчих пошуках М. Бойчук був близький із мексиканським митцем Дієго Рів'єрою. Крім того, з 1909 року М. Бойчук працював у галузі графіки. Відомі обкладинки для Товариства прихильників українського письменства і науки (Львів, початок ХХ ст.), плакати "Шевченківське свято" та "Несіть подарунки Червоній Армії" (обидва з 1920). Разом з учнями він виконав серію обкладинок для черкаського видавництва "Сіяч" (1918, друкувалися за підписом "Робітня Бойчука" та анонімно), а також є автором ряду станкових творів "Збори жіночого активу" (1929), портретів Б.Лепкого та С.Жеромського (початок 20 ст.), театральних декорацій для постановок "Молодого театру" в Києві ("Йоля" Ю. Жулавського, "Чорна Пантера і Білий Медвідь" В.Винниченка -- обидва 1918 року), ескізів багатофігурного гобелена "Обжинки" (1935).

Наприкінці 1925 в Києві було засновано Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), що об'єднувала "бойчукістів". АРМУ пропагувала впровадження мистецтва в побут, поєднання його з життям, заперечувала натуралістичний реалізм. "Бойчукісти" прагнули до національної своєрідності українського мистецтва. Ці ідейно-художні принципи не вкладалися канонізовані рамки "радянського мистецтва", викликали з боку "войовничих соціалістів" звинувачення у спотворенні образів радянських людей, соціалістичної дійсності. До того ж ще дошкуляла недоброзичливість інших митців, продиктована групівщиною. Останнє змусило Михайла Бойчука 1931 року залишити Київ.

Спочатку Бойчук викладав у Ленінградській академії мистецтв, був керівником кафедри композиції АМ, а вже 1932 повертається в Україну -- в Харків.

У листопаді 1926 -- травні 1927 Бойчук разом із дружиною Софією Налепинською-Бойчук, учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром мали творчу подорож до Німеччини, Франції, Італії. Поїздка за кордон стала однією з формальних підстав для їхнього арешту та звинувачення у "шпигунстві" й участі в "контрреволюційній організації".

25 листопада 1936 органи НКВС заарештували Михайла Львовича Бойчука, а 13 липня 1937 в Києві разом з його талановитими учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром розстріляли.

Софію Налепинську-Бойчук стратили 11 грудня 1937 також як "шпигунку" і "дружину керівника націоналістичної терористичної організації серед художників". Долю цих чотирьох розділила більшість учнів Михайла Бойчука.

Сучасників М. Бойчука дивувала його свідома відмова від участі у виставках. Він же не бачив у цьому потреби, вважаючи, що призначення фресок монументалістів -- громадські будівлі й широкі майдани, де вони "експонуються" постійно. Чи міг Михайло Львович передбачити, що ці його монументальні твори радянського часу (буквально всі до одного) будуть знищені, а недоброзичливці казатимуть потім, що з нього ніякий митець, бо в нього немає творів.

Bci фрески були терміново заштукатурені після арешту художника. Вже 1952 року згідно з наказом № 2115 Комітету в справах мистецтв фрески були вилучені з Національного музею Львова і знищені. В підвалі Львівської бібліотеки АН УРСР серед "ідейно шкідливих" експонатів загинуло і 14 творів М.Бойчука: "Милосердя", "Сон", "Богородиця з дитям", "Біля криниці", "Письменниця" та інші. Проте вдалося зберегти деякі твори Михайла Бойчука завдяки львівській художниці Ярославі Музиці, яка з 1914 року (коли М.Бойчук вимушено залишив Львів, покинувши картини в своїй майстерні) зберігала твори митця та його невеликий, але значної наукової вартості архів. З погляду монументаліста те, що ми можемо бачити зараз у натурі, -- лише ескізи, підготовчі начерки до іншого -- більшого й барвистішого.

Але працю Михайла Бойчука не можна міряти лише кількістю творів (чи створених, чи лише збережених). Крім творів живопису, графіки він виступив як новатор-монументаліст, що створив свою школу в монументальному малярстві, колектив однодумців і послідовників (над розписом приміщень 4 поверхів Луцьких казарм у Києві 1919 р. працювали близько 200 художників).

"Навіть на інші, дужчі індивідуальності Бойчук потрафив вплинути так, що головні напрямки сучасного українського мистецтва пішли майже без винятку шляхом монументалізму", -- так оцінював роль і значення творчого пошуку цього митця відомий графік і художній критик Павло Ковжун.

М.Бойчук підготував плеяду учнів, з яких Тимофій Бойчук (брат Михайла Львовича), Кирило Гвоздик, Антоніна Іванова, Сергій Колос, Оксана Павленко, Іван Падалка, Олександр Мизін, Василь Седляр, Микола Рокицький (так звані "бойчукісти") втілили його творчі ідеї також у кераміці, тканині, книжковій графіці тощо.[2.10]

Увічнення пам'яті у 1991 -- у Львові, Києві, Тернополі та інших містах проходила виставка "Бойчук і "бойчукісти, бойчукізм".1990 -- засновано Тернопільську обласну мистецьку премію імені Михайла Бойчука.1992 -- у рідному селі Романівка братам Бойчукам встановлено пам'ятник (скульптор Б. Рудий). Іменем братів Бойчуків названо вулиці в Тернополі, Львові й Теребовлі.2000 -- ім'я Михайла Бойчука надано Київському інституту прикладного мистецтва й дизайну.

2.6 Казимир Малевич

Народився у Києві у сім'ї Северина та Людвіки Малевичів. Батько був інженером цукрового виробництва, тому сім'я часто переїзджала з одного містечка до іншого, від однієї цукроварні до іншої.

До 17 років жив на Поділлі -- Ямпіль, Харківщині -- Пархомівка (з 1890 по 1894, у Пархомівському художньому музеї є кілька робіт українського авангардиста) і Білопілля, Чернігівщині -- Вовчок і Конотоп.

Малювати вчився у Миколи Пимоненка, в Київській мистецькій школі (1895--1897).В 1904 переїхав у Москву. Вдосконалював майстерність в училищі живопису, скульптури і архітектури (1904--1905) та в студії Ф. Рерберга (1905--1910). У картинах першого періоду творчості намагався поєднати принципи кубізму, футуризму і експресіонізму. Брав участь у виставках об'єднань художників "Бубновий валет" (1910) і "Віслючий хвіст" (1912) та ін., на яких виставляв свої роботи, написані в неопримітивіському: ("Селяни в церкві", 1911-12; "Врожай", 1911) та кубофутуристському стилі ("Англієць в Москві", 1914).