Творчість Леонардо да Вінчі

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ім. С. ОРДЖОНІКІДЗЕ

ІНСТИТУТ УПРАВЛІННЯ У МАШИНОБУДІВЕЛЬНОЮ ПРОМИСЛОВОСТІ

КАФЕДРА КУЛЬТУРОЛОГІЇ І МЕНЕДЖМЕНТУ В СФЕРІ КУЛЬТУРИ

РЕФЕРАТ

з культурології

Творчість Леонардо да Вінчі

Виконав: студент

другого курсу спеціальності

маркетинг Труханів І. А.

Викладач: Левкович Л. Н.

Москва 1998 г.

Зміст

«Я підійшов до входу в велику печеру ...»

Творчість Леонардо да Вінчі. «Мадонна з квіткою»

Всепоглинаючої прагненні до істини

Живопис - цариця мистецтв

«Таємна вечеря»

Втрачені шедеври

«Джоконда»

Відокремлене споглядання

Список використаної літератури

«Я підійшов до входу в велику печеру ...»

«Підкоряючись жадібному своєму потягу, бажаю побачити безліч різноманітних і дивних форм, вироблених майстерною природою, блукаючи серед темних скель, я підійшов до входу у велику печеру. На мить я зупинився перед нею вражений ... Я нахилився вперед, щоб роздивитися, що відбувається там у глибині, але велика темрява заважала мені. Так пробув я деякий час. Раптово в мені прокинулося два почуття: страх і бажання, і страх перед грізною і темної печерою, бажання побачити, чи немає чогось чудесного в її глибині ».

Так пише про себе Леонардо да Вінчі. Чи не відображений в цих рядках життєвий шлях, розумова спрямованість, грандіозні пошуки і художня творчість цієї людини, одного з найбільших геніїв світової історії?

За свідченням Вазарі, він «своєю зовнішністю, являющей вищу красу, повертав ясність кожної засмучений душі». Але в усьому, що ми знаємо про життя Леонардо, немає як би самою особистому житті: ні сімейного вогнища, ні щастя, ні радості або горя від спілкування з іншими людьми. Немає і громадянського пафосу: вируючий казан, який представляла собою тодішня Італія, роздирається суперечностями, не обпалює Леонардо да Вінчі, як ніби б ніяк не турбує ні серця його, ні дум. А між тим немає, бути може, життя більш палкою, більш вогненної, ніж життя цієї людини.

Пізнати і в пізнанні оволодіти світом видимим і невидимим, тим, що криється в темній печері. Бо людина універсальний. Пізнати досвідом і опанувати у творчості, бо для людини небо не «занадто високо», а центр землі не "занадто глибокий» і людина має наслідувати сам тій силі, тієї енергії, яку у покірному невіданні він так довго називав богом. Влада через пізнання. Яка упоительная мрія, п'янка пристрасть! Цією пристрастю був одержимий Леонардо, і в серці його і в розумі вона вступала, ймовірно, у двобій зі збентеженням, породжуваним темними глибинами чудесної печери. Людині судилося потривожити їх. Але не поглинуть чи вони його самого за таку зухвалість?

Леонардо да Вінчі усвідомлював всеосяжність свого розуму і художнього генія. Крок за кроком, підкоряючись своєму потягу, його дослідницька міць прокладала собі шлях у всіх областях знання, серед темних скель до таємничої печері. Нескінченно принадно мистецтво Леонардо, на якому лежить печать таємниці.

Леонардо да Вінчі народився в 1452г. в селищі Анкіано, біля міста Вінчі, біля підніжжя Албанських гір, на півдорозі між Флоренцією і Пізою.

Величний краєвид відкривається в тих місцях, де протікало його дитинство: темні уступи гір, буйна зелень виноградників і туманні дали. Далеко за горами - море, якого не видно з Анкиано. Загублене містечко. Але поруч і простори, і височінь.

Леонардо був позашлюбним сином нотаріуса П'єро да Вінчі, який сам був онуком і правнуком нотаріусів. Батько, мабуть, подбав про його вихованні.

Андреа Верроккіо

ДАВИД

Виняткова обдарованість майбутнього великого майстра проявилася дуже рано. За словами Вазарі, він вже в дитинстві настільки досяг успіху в арифметиці, що своїми питаннями ставив у скрутне становище викладачів. Одночасно Леонардо займався музикою, чудово грав на лірі і «божественно співав імпровізації». Однак малювання та ліплення найбільше хвилювали його уяву. Батько відніс його малюнки своєму давньому другу Андреа Верроккіо. Той здивувався і сказав, що юний Леонардо повинен повністю присвятити себе живопису. У 1466г. Леонардо вступив у ролі учня у флорентійському майстерню Верроккіо. Ми бачили, що йому судилося дуже скоро затьмарити прославленого вчителя.

Наступний епізод, докладно описаний Вазарі, відноситься до початкового періоду художньої діяльності Леонардо.

Якось батько приніс додому круглий щит, переданий йому приятелем, і попросив сина прикрасити його яким-небудь зображенням по своєму смаку, щоб доставити цього приятелеві задоволення. Леонардо знайшов щит кривим і шорстким, ретельно вирівняв і відполірував його, а потім залив гіпсом. Потім він наносив у свою відокремлену кімнату безліч хамелеонів, ящірок, цвіркунів, змій, метеликів, омарів, кажанів та інших химерних тварин. Надихнувшись видовищем цих тварин і скориставшись виглядом кожної в самих фантастичних поєднаннях, він створив для прикраси щита якесь страшне чудовисько, «яке змусив виповзати з темної ущелини скелі, причому з пащі цього чудовиська розливався отрута, з очей вилітав вогонь, а з ніздрів - дим» .

Робота над щитом так захопила Леонардо, що «по великій своїй любові до мистецтва» він навіть не помічав страшного смороду від подихати тварин.

Коли поважний нотаріус побачив цей щит, він подався в жаху, не вірячи, що перед ним всього лише створення вправного майстра. Але Леонардо заспокоїв його і повчально пояснив, що ця річ «якраз відповідає своєму призначенню ...» Згодом леонардовский щит потрапив до міланського герцога, який заплатив за нього дуже дорого.

Багато років по тому, вже на заході життя, Леонардо, за словами того ж Вазарі, начепив ящірці «крила, зроблені зі шкіри, здертої їм з інших ящірок, налиті ртуттю і тремтіли, коли ящірка рухалася; крім того, він приробив їй очі, роги і бороду, приручив її і тримав в коробці всі друзі, яким він її показував, від страху пускалися навтьоки ».

Він хоче пізнати таємниці і сили природи, часом зловісні, смертоносні. Через повне пізнання природи хоче стати її володарем. У своїх пошуках він долає огиду і страх.

Пристрасть до фантастичного характерна для Леонардо да Вінчі - від підліткових років і до самої смерті. І коли ця міць наповнювала все його єство, він творив великі справи.

Творчість Леонардо да Вінчі. «Мадонна з квіткою»

леонардо да вінчі творчість

Художня спадщина Леонардо да Вінчі кількісно невелика. Висловлювалася думка, що його захоплення природничими науками й інженерною справою перешкодили його плідності в мистецтві. Однак анонімний біограф, його сучасник, указує, що Леонардо «мав кращу задуми, але створив небагато речей у фарбах, тому що, як кажуть, ніколи не був задоволений собою». Це підтверджує і Вазарі, відповідно до якого перешкоди лежали в самій душі Леонардо - «Найбільшою і незвичайні ... саме вона спонукала його шукати переваги над досконалістю, так що яке твір його уповільнювався від надлишку бажань».

Вже перший флорентійський період діяльності Леонардо, після закінчення навчання у Верроккіо, відзначений його спробами виявити свої дарування на багатьох теренах: архітектурні креслення, проект каналу, що з'єднує Пізу з Флоренцією, малюнки млинів, сукновальних машин і снарядів, що приводяться в рух силою води. До цього ж періоду відноситься його маленька картина «Мадонна з квіткою».

Коли Леонардо писав її, йому було двадцять шість років. До цього часу художник знайшов уже вчинене майстерність у великому мистецтві живопису, яке він ставив вище всіх інших.

«Мадонна з квіткою» - це хронологічно перша мадонна, образ якої внутрішньо позбавлений будь-якої святості. Перед нами всього лише юна мати, що грає зі своєю дитиною. Вічна принадність і поезія материнства. У цьому нескінченне зачарування картини.

Всепоглинаюче прагнення до істини

Герцен дуже добре сказав про подвижників юної науки епохи Відродження, які в боротьбі з пережитками середньовіччя відкрили людському розуму нові горизонти:

«Головний характер цих великих діячів полягає в живому, вірному почутті тісноти, незадоволеності в замкнутому колі сучасної їм життя, у всепоглинаючої прагненні до істини, в якомусь дар передбачення».

Тут кожне слово застосовне до Леонардо да Вінчі. Деякі дослідники його життя відчували часом збентеження. Як цей геній міг пропонувати свої послуги і власній батьківщині - Флоренції, і її лютим ворогам? Як міг служити при цьому Цезарю Борджіа, одному з найжорстокіших володарів того часу? Не потрібно затушовувати цих фактів, хоча складність і хиткість політичного устрою тодішньої Італії якось пояснюють таку нестійкість Леонардо. Але ця ж людина словами, дихаючими чарівною щирістю, так визначав сам цілі і можливості, відкриваються тому, хто того вартий:

«Швидше позбутися руху, ніж втомитися ... Всі праці не здатні втомити ... Руки, в які подібно сніжним пластівцям, сиплються дукати і дорогоцінні камені, ніколи не втомляться служити, але це служіння тільки заради користі, а не заради вигоди ... »

Він знав, що природа зробила його творцем, першовідкривачем, покликаним послужити потужним важелем тому процесу, який ми нині називаємо прогресом. Але щоб повністю проявити свої можливості, йому належало забезпечити для своєї діяльності найбільш сприятливі умови в приділений йому для життя термін. Ось чому він стукав у всі двері, пропонував послуги кожному, хто міг допомогти йому в його великих справах, догоджав і «своїм», італійським тиранам, і чужоземним государям; коли треба було - підлаштовуватися під їх смаки, бо замість розраховував на підтримку в своєму дієвому і «всепоглинаючої прагненні до істини».

Так сталося вже в ранній період діяльності Леонардо да Вінчі. Флоренція того часу не дала йому того, на що він міг розраховувати. Як ми знаємо, сам Лоренцо Прекрасний і його двір понад усе цінували живопис Боттічеллі. Міць і свобода Леонардо бентежили їх своєю новизною. А задуми його у містобудуванні і інженерній справі здавалися занадто сміливими, нездійсненними. Схоже, що Лоренцо найбільше цінував у Леонардо музиканта, дійсно насолоджуючись його грою на лірі.

І ось Леонардо звертається до іншого володарю - Людовіку Моро, який править Міланом. Мілан веде в цей час війну з Венецією. І тому Леонардо в першу чергу намагається переконати міланського герцога, що може бути корисний йому у військовій справі.

За свідченням сучасників, Леонардо був прекрасний собою, пропорційно складний, витончений, з привабливим обличчям. Одягався чепурних, носив червоний плащ, що доходив до колін, хоча в моді були довгі одягу. До середини грудей спадала його прекрасна борода, кучерява і добре розчесана. Він був чарівний в бесіді і привертав до себе людські серця.

Навіть коли він порівняно мало заробляв, завжди тримав коней, яких любив більше всіх інших тварин.

Ми знаємо також, що він постійно малював і записував.

До нас дійшло близько семи тисяч сторінок, покритих записами або малюнками Леонардо.

Один з перших дослідників цих рукописних скарбів зазначав у здивуванні: «Тут є все: фізика, математика, астрономія, історія, філософія, новели, механіка. Словом - це диво, але написано навиворіт, так диявольськи, що не один раз я витрачав ціле ранок, щоб зрозуміти і скопіювати дві або три сторінки ».

Справа в тому, що Леонардо писав справа наліво, так що читати його праці потрібно в дзеркалі. За деякими свідченнями, він був шульгою, за іншими - однаково володів обома руками. Як би то не було, таке його лист ще погіршує той ореол таємничості, яким він оточував себе і яким зазначено всі його творчість.

Писав не по-латині, як прославлення гуманісти, його сучасники, які в своєму милуванні класичної давниною нерідко втрачали зв'язок з дійсністю, а живим, соковитим, образним, часом простонародним італійською мовою.

Так, ці манускрипти - справжнє диво. Геніальними малюнками, перед якими у нас, точно також як колись у сучасників, дух захоплює від захоплення, Леонардо да Вінчі ілюстрував великі думки, найгостріші спостереження, глибокі, вражаючі нас провидіння.

Леонардо вгадав багато чого, що не знали ще люди, які в XIX ст. стали вивчати його записи. Він знав, що людина полетить, і сам, мабуть, розраховував здійснити політ з Монте Чечер (гори Лебедя).

«Ідеальне місто» - одна з тем багатьох малюнків і записів Леонардо. У такому місті, вказував він, вулиці повинні бути прокладені на різних рівнях, причому тільки по нижніх будуть їздити вози та інші вантажні вози, а від нечистот місто буде очищатися по підземних проходах, прокладених від арки до арки.

Цікавість його було безмежне. Він дошукувався причини всякого явища, навіть незначного, бо й таке могло відкрити нові простори пізнання.

Які ж були результати всіх цих питань, спостережень наполегливих пошуків причини і наслідки, розумного підстави, тобто закономірності явищ?

Леонардо першим зробив спробу визначити силу світла залежно від відстані. Його записки містять перші виникли в людському розумі здогади про хвильової теорії світла.

Знайдені їм, часом на високих горах, залишки морських тварин з'явилися для нього доказом переміщення суші і моря, і він перший категорично відкинув біблійне уявлення про час існування світу.

Леонардо розкривав трупи людей і тварин, і його численні анатомічні етюди вражають нас своєю точністю, безприкладним в ті часи знаннями. Він перший визначив число хребців в крижах у людини. Він хотів знати, як починається і як кінчається життя, і проробляв досліди з жабами, у яких видаляв голову і серце і проколював спинний мозок. А деякі його замальовки фіксують биття серця свині, проколотого довгою шпилькою.

Його цікавила рухливість людського обличчя, відбиває рухливість людської душі, і він прагнув вивчити у всіх подробицях цю рухливість. Він писав: «Той, хто сміється, не відрізняється від того, хто плаче, ні очима, ні ротом, ні щоками, тільки бровами, які з'єднуються у плачучого і піднімаються у що сміється».

Але це спостереження знову-таки треба було перевірити досвідом. І ось що, на що дійшов до нас свідченням, робить Леонардо.

Одного разу, задумав зобразити що сміються, він вибрав кілька чоловік і, близько зійшовшись з ними, запросив їх на бенкет зі своїми друзями. Коли вони зібралися, він підсів до них і став розповідати їм найбезглуздіші і смішні речі. Всі реготали, а сам художник стежив за тим, що робилося з цими людьми під впливом його оповідань, і запам'ятовував все це в своїй пам'яті.

Після відходу гостей Леонардо да Вінчі пішов у робочу кімнату і відтворив їх з такою досконалістю, що малюнок його змушував глядачів сміятися не менше, аніж сміялися живі моделі, слухаючи його оповідання.

Але, вивчаючи людини як анатом, як філософ, як художник, як ставився до нього Леонардо? Страшнейшие форми потворності зображені в його малюнках з такою вражаючою силою, що здається часом: він радіє потворності, переможно вишукує його в людині. А між тим скільки чарівний образи, створені його пензлем! Немов перші - це лише вправи у великій науці пізнання, а другі - плоди цього пізнання у всій його красі.

У своїх записках Леонардо дає вичерпну відповідь на запитання, як він ставився до людей:

«І якщо знайдуться серед людей такі, які володіють добрими якостями і достоїнствами, що не женіть їх від себе, віддайте їм честь, щоб не потрібно їм було бігти в пустельні печери та інші відокремлені місця, рятуючись від ваших підступів!»

Живопис - цариця мистецтв

Серед усіх мистецтв так, мабуть, серед усіх справ людських Леонардо ставить на перше місце живопис. Бо, вказує він, живописець є «владарем усякого роду людей і всіх речей». Це - чарівне свідчення глибокої переконаності одного з найбільших живописців, коли-небудь жили на світі, у величі і всепокоряющей мощі свого мистецтва.

Світ пізнається через почуття, а око - володар почуттів.

«Око, - пише він, - є око людського тіла, через яке людина дивиться на свій шлях і насолоджується красою світу. Завдяки йому душа радіє у своїй людській темниці, без нього ця людська темниця - катування ».

У день народження короля прийшов поет і підніс йому поему, що вихваляє його доблесті. Прийшов також і живописець з портретом коханої короля. Король негайно ж звернувся від книги до картини. Поет образився: «О, король! Читай, читай! Ти дізнаєшся щось куди більш важливе, ніж може дати тобі ця німа картина! »Але король відповів йому:« Мовчи, поет! Ти не знаєш, що говориш! Живопис служить більш високому почуттю, ніж твоє мистецтво, призначене для сліпих. Дай мені річ, яку я міг би бачити, а не тільки чути ».

Між живописцем і поетом, пише ще Леонардо, така ж різниця, як між тілами, розділеними на частини, і тілами цільними, бо поет показує тобі тіло частину за частиною в різний час, а живописець - цілком в один час.

А музика? Знову категорична відповідь Леонардо:

«Музику не можна назвати інакше, як сестрою живопису, бо вона є предмет слуху, другого почуття після зору ... Але живопис перевершує музику і велить нею, тому що не вмирає відразу ж після свого виникнення, як нещаслива музика ».

Але всього цього мало. Живопис, найбільше з мистецтв, дає в руки того, хто справжнє нею володіє, царську владу над природою.

Отже, для Леонардо живопис - вище діяння людського генія, вище з мистецтв. Це діяння вимагає і вищого пізнання. А пізнання дається і перевіряється досвідом.

І от досвід відкриває Леонардо нові простори, дали, до нього не звідані в живописі. Він вважає, що математика - основа знання. І кожна його мальовнича композиція плавно вписується в геометричну фігуру. Але зорове сприйняття світу не вичерпується геометрією, виходить за її рамки.

Заглянувши в безодню часу, який є «винищувач речей», він побачив, що все змінюється, перетворюється, що око сприймає лише те, що народжується перед ним у дану мить, бо в наступний час вже зробить своє неминуче і необоротне справу.

І йому відкрилася нестійкість, плинність видимого світу. Це відкриття Леонардо мало для всієї наступної живопису величезне значення. До Леонардо обриси предметів набували в картині вирішальне значення. Лінія панувала в ній, і тому навіть у найбільших його попередників картина здається часом розфарбованим малюнком. Леонардо перший покінчив з непорушністю, самодостатньою владою лінії. І назвав цей переворот у живописі «проваллям обрисів». Світло і тіні, пише він, повинні бути різко розмежовані, бо межі їх в більшості випадків смутно. Інакше образи вийдуть незграбними, позбавленими принадності, дерев'яними.

«Димчаста світлотінь» Леонардо, його знамените «сфумато» - це ніжний напівсвітло з м'якою гамою тонів молочно-сріблястих, голубуватих, іноді з зеленуватими переливами, в яких лінія сама стає як би повітряною.

Олійні фарби були винайдені в Нідерландах, але що криються в них нові можливості у передачі світла і тіні, мальовничих нюансів, майже непомітних переходів з тону в тон були вперше вивчені і до кінця досліджені Леонардо.

Зникли лінеарність, графічна жорсткість, характерні для флорентійського живопису кватроченто. Світлотінь і «просиджують обриси» становлять, за Леонардо, саме чудове в мальовничій науці. Але образи його не квапливо. Міцний їх остов, і міцно коштують вони на землі. Вони нескінченно чарівні, поетичні, але й не менш повновагих, конкретні.

Леонардо да Вінчі

Мадонна в гроті

«Мадонна в гроті» (Париж, Лувр) - перше цілком зріле твір Леонардо - стверджує торжество ново-го мистецтва.

Досконала узгоджений-ність всіх частин, що створює міцно спаяні єдине ціле. Це ціле, тобто сукупність чотирьох фігур, обрису яких чудово пом'якшені світлотінню, утворює буд-ву піраміду, плавно і м'яко, у повній свободі виростають перед нами. Поглядами і розташуванням всі фігури об'єднані нерозривно, і це об'єднань ня виконане чарівної гармонії, тому що навіть погляд ангела, звернений не до інших фігур, а до глядача, як би підсилює єдиний музичний акорд компози-ції. Погляд цей і посмішка, трохи освітлює обличчя ангела, виконані глибокого і загадкового змісту. Світло і тіні створюють у картині якесь неповторний настрій. Наш погляд несеться в її глибини, в манливі просвіти серед темних скель, під покровом яких знайшли притулок фігури, створені Леонардо. І таємниця, леонардовская таємниця, вчувається і в їхніх обличчях, і в синюватих ущелинах, і в напівтемряві навислих скель. А з якою витонченістю, з яким проникливим майстерністю і з якою любов'ю розписані іриси, фіалки, анемони, папороті, усілякі трави.

«Хіба ти не бачиш, - повчав Леонардо художника, - як багато існує тварин, дерев, трав, квітів, яка різноманітність гористих і рівних місцевостей, потоків, річок, міст ...»

«Таємна вечеря»

«Таємна вечеря» - найбільше творіння Леонардо і одне з найбільших творів живопису всіх часів - дійшла до нас у напівзруйнованому вигляді.

Таємна вечеря

Цю композицію він писав на стіні трапезної міланського монастиря Санта Марія делле Граціє. Прагнучи до найбільшої барвистої виразності в стінопису, він зробив невдалі експерименти над фарбами і грунтом, що і викликало її швидке ушкодження. А потім довершили справу грубі реставрації і ... солдати Бонапарта. Після заняття Мілана французами в 1796г. трапезна була перетворена в стайню, випари кінського гною покрили живопис густою цвіллю, а заходили в стайню солдати бавилися, кидаючи цеглою в голови леонардівської фігур.

Доля виявилася жорстокою до багатьох творів великого майстра. А між тим, скільки часу, скільки натхненного мистецтва і скільки полум'яної любові вклав Леонардо в створення цього шедевра.

Але, незважаючи на це, навіть у напівзруйнованому стані «Таємна вечеря» справляє незабутнє враження.

На стіні, як би переборюючи її і несучи глядача у світ гармонії і величних бачень, розгортається древня євангельська драма обманутого довіри. І драма ця знаходить свій дозвіл в загальному пориві, спрямованому до головного чинному особі - чоловікові зі скорботним обличчям, що приймає що здійснюється як неминуче.

Христос тільки що сказав своїм учням: «Один з вас зрадить мене». Зрадник сидить разом з іншими; старі майстри зображували Іуду сидячим окремо, але Леонардо виявив його похмуру відособленість куди більш переконливо, тінню огорнувши його риси.

Христос покірний своїй долі, сповнений свідомості жертовності свого подвигу. Його нахилена голова з опущеними очима, жест рук нескінченно прекрасні і величаві. Чарівний краєвид відкривається через вікно за його фігурою. Христос - центр усієї композиції, усього того виру пристрастей, які вирують навколо. Печаль його і спокій як би одвічні, закономірні - і в цьому глибокий зміст показаної драми.

Побачивши «Таємну вечерю» Леонардо, французький король Людовік XII так захопився нею, що тільки острах зіпсувати великий твір мистецтва перешкодила йому вирізувати частину стіни міланського монастиря, щоб доставити фреску у Францію.

Втрачені шедеври

Однак гасконских стрілки того ж Людовика XII, захопивши Мілан, безжально розправилися з іншим великим творінням Леонардо: потіхи ради розстріляли гігантську глиняну модель кінної статуї міланського герцога Франческо Сфорца, батька Людовіко Моро. Ця статуя так і не була відлита в бронзі, зажадавши на гармати. Але і модель її вражала сучасників.

Загинуло і інше велике творіння Леонардо - «Битва при Ангіарі», над якою він працював пізніше, повернувшись до Флоренції.

Йому й іншому генію Високого Відродження Мікеланджело Боунаротті було доручено прикрасити зал Ради п'ятисот у палаці Синьйорії батальними сценами на славу перемог, колись здобутих флорентійцями.

Картони обох викликали захоплення сучасників і були визнані знавцями «школою для всього світу». Але картон Мікеланджело, який прославляє виконання військового обов'язку, здався флорентийцам більш відповідає патріотичному завданням. Зовсім інші мотиви захоплювали Леонардо. Але і їх втілення не було їм доведено до кінця. Його нові, занадто сміливі експерименти з фарбами знову не дали бажаного результату, і, бачачи, що фреска почала обсипатися, він сам кинув роботу. Картон Леонардо теж не дійшов до нас. Але, на щастя, в наступному столітті Рубенс, захопившись цієї батального сценою, відтворив її центральну частину.

Це - клубок людських і кінських тіл, сплетених в лютій сутичці. Смертоносну стихію війни під весь жах нещадного взаємного знищення - ось що побажав відобразити в цій картині великий художник. Винахідник найстрашніших знарядь «для заподіяння шкоди», він возмечтал показати в живописі ту «ланцюгову реакцію» смерті, яку може породити воля людини, охоплена тим граничним жорстокістю, яке Леонардо називає у своїх записках «тваринам божевіллям».

Але, долаючи кров і пил, його геній створює світ гармонії, де зло як би тоне назавжди в красі.

«Джоконда»

«Мені вдалося створити картину дійсно божественну». Так відгукувався Леонардо да Вінчі про жіночому портреті, який разом з «Таємною вечерею» вважається увінчанням його творчості.

Над цим порівняно невеликих розмірів портретом він пропрацював чотири роки.

Ось що пише про цю роботу Вазарі:

«Взявся Леонардо виконати для Франческо дель Джокондо портрет Мони Лізи, дружини його ... Оскільки Мона Ліза була дуже красива, Леонардо вдався до наступного прийому: під час писання портрета він запрошував музикантів, які грали на лірі і співали, і блазнів, які постійно підтримували в ній веселий настрій ». Все це для того, щоб меланхолія не спотворити її риси.

На початку нинішнього століття недоумкуватий італієць викрав з знаменитого Квадратного залу паризького Лувру це скарб, щоб повернути його до Італії і там кожен день одному милуватися ним, - і ця пропажа була сприйнята як справжня трагедія для мистецтва. А яке тріумфування викликало потім повернення «Джоконди» в Лувр!

Ця картина і слава її - очевидно, ровесниці. Адже вже Вазарі писав про «Моні Лізі»:

«Очі мають той блиск і ту вологість, які постійно спостерігаються у живої людини ... Ніс зі своїми прекрасними отворами, рожевими і ніжними, здається живим. Рот ... видається не поєднанням різних фарб, а справжньою плоттю ... Посмішка настільки приємна, що, дивлячись на цей портрет, відчуваєш більш божественне, ніж людське, задоволення ... Цей портрет був визнаний дивним твором, бо саме життя не може бути іншою ».

Леонардо вважав, що живопис «містить всі форми, як існуючі, так і не існуючі в природі». Він писав, що «живопис є творіння, створюване фантазією». Але у своїй великій фантазії, у створенні того, чого немає в природі, він виходив з конкретної дійсності. Він відштовхувався від дійсності, щоб довершувати справу природи. Його живопис не наслідує природі, а перетворює її, в основі її не абстрактна фантазія і не естетичні канони, раз і назавжди кимось встановлені, а все та ж природа.

В оцінці, яку Вазарі дає «Джоконді», - знаменна, виконаний-ва глибокого змісту градація: все зовсім як в дійсності, але, гля-дя на цю дійсними-ність, відчуваєш якесь нове вища насолоджуючись-ня, і здається, що сама життя не може бути іншою. Іншими словами: дію-вітельность, обретающая нову якість в красі, більш здійснений-ної, ніж та, яка зазвичай доходить до нашої свідомості, красу, яка є творіння художника, завершального справа приро-ди. І, насолоджуючись цією красою, по-новому вос-приймаєш видимий світ, так що віриш: він вже не повинен, не може бути іншим.

Це і є магія великого реалістичного мистецтва Високого Відродження. Недарма так довго працював Леонардо над «Джокондою» у невпинному прагненні домогтися «досконалості над досконалістю», і, здається, він досяг цього.

Не уявити собі композиції більш простою і ясною, більш завершеною і гармонійною. Контури не зникли, але знову-таки чудово пом'якшені напівсвітлом. Складені руки служать як би п'єдесталом образу, а хвилююча пильного погляду загострюється загальним спокоєм всієї фігури. Фантастичний місячний пейзаж не випадковий: плавні звивини серед високих скель перегукуються з пальцями в їх мірному музичному акорді, і з складками шати, і з легкою накидкою на плечі Мони Лізи. Всі живе і тремтить в її фігурі, вона справжня, як саме життя. А на обличчі її ледве грає усмішка, яка приковує до себе глядача силою, дійсно нестримною. Ця посмішка особливо вражаюча в контрасті зі спрямованим на глядача байдужим, ніби допитливим поглядом. У них ми бачимо і мудрість, і лукавство, і зарозумілість, знання якоїсь таємниці, як би досвід усіх попередніх тисячоліть людського буття. Це не радісна усмішка, що кличе до щастя. Це та загадкова усмішка, яка відчувається в усьому світовідчутті Леонардо, в страху і бажання, які він відчував перед входом в глибоку печеру, звабливу його серед високих скель. І здається нам, ніби ця посмішка розливається по всій картині, огортає все тіло цієї жінки та її високе чоло, її одежу та місячний пейзаж, трохи пронизує коричнево тканина сукні з золотистими переливами і димно-смарагдове марево неба і скель.

Ця жінка з владно заграє на нерухомому обличчі посмішкою як би знає, пам'ятає або передчуває щось нам ще недоступне. Вона не здається нам ні красивою, ні люблячої, ні милосердною. Але, поглянувши на неї, ми потрапляємо під її владу.

Учні та послідовники Леонардо багато разів намагалися повторити посмішку Джоконди, так що відблиск цієї посмішки - як би відмінна риса всього живопису, в основі якої «леонардовское початок». Але саме тільки відблиск.

Леонардовская посмішка, одночасно мудра, лукава, глузлива і принадна, часто стає навіть у найкращих з його послідовників слащавой, манірної, часом вишуканою, часом навіть чарівною, але в корені позбавленої тієї неповторної значущості, якій наділив її великий чарівник живопису.

Але в образах самого Леонардо вона заграє ще не раз, і все з тією ж чарівною силою, хоч і беручи часом інший відтінок.

Відокремлене споглядання

Достовірних скульптур Леонардо да Вінчі не збереглося зовсім. Зате ми маємо в своєму розпорядженні величезною кількістю його малюнків. Це або окремі листи, які становлять закінчені графічні твори, або найчастіше начерки, що чергуються з його записами. Леонардо малював не тільки проекти всіляких механізмів, а й запам'ятовував на папері те, що відкривав йому в світі його гострий, у всі проникаючий око художника і мудреця. Його, мабуть, можна вважати чи не найбільш могутнім, найгострішим малювальником у всьому мистецтві італійського Відродження, і вже в його час багато, мабуть, розуміли це.

«... Він робив малюнки на папері, - пише Вазарі, - з такою віртуозністю і так чудово, що не було художника, який дорівнював би з ним ... Малюнком від руки він умів так чудово передавати свої задуми, що перемагав своїми темами і приводив в збентеження своїми ідеями самі гордовиті таланти ... Він робив моделі та малюнки, які показували можливість з легкістю зривати гори і пробуравлівают їх проходами від однієї поверхні до іншої ... Він марнував дорогоцінний час на зображення складного сплетення шнурків так, що все воно представляється безперервним від одного кінця до іншого і утворює замкнуте ціле ».

Це останнє зауваження Вазарі особливо цікаво. Можливо, люди XVI в. вважали, що знаменитий художник марно витрачав свій дорогоцінний час на подібні вправи. Але в цьому малюнку, де безперервне сплетіння введено в суворі рамки їм наміченого порядку, і в тих, де він зображав якісь вихори або потоп з розбурханим хвилями, самого себе, задумливо споглядає ці вихори і цей вир, він намагався вирішити або всього лише поставити питання, важливіше яких, мабуть, немає в світі: плинність часу, вічний рух, сили природи в їх грізному розкріпачення і надії підпорядкувати ці сили людської волі.

Він малював з натури або створював образи, народжені його уявою: здиблених коней, люті сутички і лик Христа, сповнений лагідності і печалі; чудові жіночі голови і моторошні карикатури людей з виряченими губами або жахливо розрісся носом; риси і жести засуджених перед стратою або трупи на шибениці; фантастичних кровожерливих звірів і людські тіла найпрекрасніших пропорцій; етюди рук, в його передачі настільки ж виразних, як особи; дерева поблизу, у яких ретельно виписаний кожна пелюстка, і дерева вдалині, де крізь серпанок видно тільки їх загальні обриси. І він малював самого себе.

Леонардо да Вінчі був живописцем, скульптором і зодчим, співаком і музикантом, поетом-імпровізатором, теоретиком мистецтва, театральним постановником і байкарем, філософом і математиком, інженером, механіком-винахідником, провісником повітроплавання, гідротехніком і фортифікатором, фізиком і астрономом, анатомом і оптиком , біологом, геологом, зоологом і ботаніком. Але і цей перелік не вичерпує його занять.

Справжньою слави, загального визнання Леонардо домігся, закінчивши глиняну модель кінної статуї Франческо Сфорца, тобто коли йому було вже сорок років. Але й після цього замовлення не посипалися на нього, і йому доводилося і раніше наполегливо домагатися застосування свого мистецтва і знань.

Вазарі пише:

«Серед його моделей і малюнків був один, за допомогою якого він пояснював багатьом розумним громадянам, які стоять тоді на чолі Флоренції, свій план підняти Флорентійську церква Сан Джіованні. Треба було, не руйнуючи церкви, підвести під неї сходи. І такими переконливими доводами він супроводжував свою думку, що справа це й справді наче здавалося можливим, хоча, прощаючись з ним, кожен внутрішньо усвідомлював неможливість такого підприємства.

Це одна з причин невдачі Леонардо в пошуках можливих способів застосування своїх знань: грандіозність задумів, лякає навіть самих освічених сучасників, грандіозність, захоплювався їх, але всього лише як геніальна фантазія, як гра розуму.

Головним суперником Леонардо був Мікеланджело, і перемога в їх змаганні опинилася за останнім. При цьому Мікеланджело намагався вколоти Леонардо, дати йому якомога болючіше відчути, що він, Мікеланджело, перевершує його в реальних, загальновизнаних досягнення.

Леонардо да Вінчі служив різним государям.

Так, Людовіко Моро він порадував поданням під назвою «Рай», де по величезному колі, зображують небо, оберталися зі співом віршів божества планет.

А для французького короля, в гербі якого лілії, він виготовив лева з хитрим механізмом. Лев рухався, йшов назустріч королю, раптом груди його розкривалася, і з неї до ніг короля сипалися лілії.

Довелося Леонардо служити і Цезарю Борджіа, хитромудрому політику, але тирану, вбивці, разом з батьком своїм татом Олександром VI багато пролив крові в надії домогтися влади над усією Італією. Цезар наказав надавати всіляке сприяння своєму «славнейшему і приємно наближеному, архітекторові і генеральному інженерові Леонардо да Вінчі». Леонардо споруджував для нього зміцнення, проривав канали, прикрашав його палаци. Він був у свиті Цезаря, коли той проник в Сінгаль під приводом примирення з розташованими там суперниками. Збереглися записи про ті дні, коли він служив цього страшного людині.

Останнім покровителем Леонардо був французький король Франциск I. На його запрошення вже старіючий Леонардо став при французькому дворі справжнім законодавцем, викликаючи загальне шанобливе захоплення. За свідченням Бенвенуто Челліні, Франциск I заявляв, що «ніколи не повірить, щоб знайшовся на світі інша людина, яка не тільки знав би стільки ж, скільки Леонардо, в скульптурі, живопису та архітектурі, але й був би, як він, найбільшим філософом ».

До шістдесяти п'яти років сили Леонардо почали здавати. Він насилу рухав правою рукою. Однак продовжував працювати, влаштовуючи для двору пишні святкування, і проектував з'єднання Луари і Сони великим каналом.

«Беручи до уваги впевненість у смерті, але невпевненість в годині оной», Леонардо склав 23 квітня 1518 заповіт, точно розпорядившись про всі деталі свого похорону. Помер він у замку Клу, поблизу Амбуаза, 2 травня 1519 шістдесяти семи років.

Всі його рукописи дісталися за заповітом Мельці. Той мало розумів в науках і не навів в порядок. Рукописи перейшли потім до його спадкоємців і були розрізнені. Як вже сказано, наукове їх вивчення почалося більше трьох століть після смерті Леонардо. Багато чого з того, що вони укладали, не могло бути зрозуміле сучасниками, і тому ми маємо більш ясне, ніж вони, уявлення про всеосяжну генії цієї людини.

Список використаної літератури

1. Лев Любимов «Мистецтво Західної Європи», М., 1982

2. Велика Радянська Енциклопедія

3. Мультимедійна енциклопедія «Leonardo da Vinci», © E.M.M.E. Interactive, 1996

4. Мультимедійна енциклопедія «Le Louvre. Palace & Paintings », © Montparnasse Multimedia, 1995

5. Мультимедійна енциклопедія «ART. Історія Мистецтв », © фірма "Омікрон", 1996

Размещено на Allbest.ru

...