Втрачені архітектурні пам’ятки Києва

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки молоді та спорту України

Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара

Фізико-технічний факультет

Реферат

На тему: «Втрачені архітектурні пам'ятки Києва»

Виконала:

студентка гр. ТБ-11-у

Кизименко Анастасія

м. Дніпропетровськ 2013

Зміст

Вступ

Церква Успіння (Десятинна церква)

Золотоверхий Михайлівський монастир

Василівська (Трьохсвятительська) церква

Собор Успіння Печерської Лаври

Церква Свв. Костянтина і Єлени

Фонтан "Самсон" ("Феліціял")

Золоті Ворота

Висновок

Перелік використаної літератури

Вступ

У XX столітті Україна пережила найсильніші соціальні і культурно-історичні потрясіння, які тривали безперервно майже 80 років і вмістили революцію, громадянську війну, репресії і Другу світову Війну з тяжким періодом повоєнної відбудови. Наслідком цих процесів стало знищення величезного обсягу культурних цінностей, найбільшою мірою тих, що належали до культурної спадщини української спільноти. Слід особливо наголосити, що йдеться про величезні втрати не тільки матеріальних цінностей, ай насамперед - духовних.

Найбільших втрат культурні надбання України зазнали в 1930-хроках, коли планомірно і масово знищувалися храми, і в тому числі безцінні пам'ятки давньоруського архітектурного мистецтва та витвори українського бароко. Ці пам'ятки мали не тільки історичне і художньо-естетичне значення світового масштабу. Вони були осередками духовності, символами єдності і стійкості української спільноти у вірі та історичній тяглості, очевидними, зримими (предметними) свідченнями неперервності української історії, спадкоємності і правонаступництва України від давньої європейської держави - Київської Русі.

Сучасний Київ видовжився на 42 км з півночі на південь довкола мальовничих берегів Дніпра, на 35 км в поперечному напрямку зі сходу на захід і займає територію 820 кв. км.

Київ визначається унікальним ландшафтом і широковідомий архітектурними ансамблями, тактовно вписаними в цей ландшафт.

Тут, у духовному центрі міста, мало не кожна вулиця вела до храму. Саме назви церков свого часу визначили і назви вулиць: Трьохсвятительська, Михайлівська, Десятинна, Софіївська, Стрітенська, Костьольна… Куполи храмів служили своєрідним орієнтиром вулиці. Віє давниною і від назв вулиць Олегівська, Володимирська, Половецька, Татарська, Ярославів Вал. Кожна вулиця - це музей під відкритим небом.

Нажаль багато культових пам'яток було знищено під час сталінського тоталітарного режиму, хрущовської антирелігійної компанії, порушення чинного законодавства в різні часи.

Церква Успіння (Десятинна церква)

Збудована в 1828-42 роках, зруйнована 1935 року.

Десятинна церква була першою мурованою церквою середньовічного Києва. Її будували візантійські майстри і закінчили будівлю в 996 році. Ця історична будівля була поруйнована при нападі татар 1240 року, але стіни її простояли ще кілька століть. На початку дев'ятнадцятого століття було ухвалено на місці старої Десятинної церкви збудувати нову. Міський архітектор Андрій Меленський склав проект, але Петербурзька Академія мистецтв відкинула його і будування нової церкви доручили В. П. Стасову в Петербурзі. Стасов спорудив у 1828-42 роках непринадну структуру, на долю якої випала сумнівна відзнака бути першою церквою, збудованою на Україні в так званому "візантійсько-російському" стилі.

В 1920-тих роках, за ухвалою Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦВИК), Десятинну церкву закрито для Служби Божої і передано, разом з прилеглою до неї історичною частиною давнього міста на Горі до Обласної інспектури охорони пам'яток культури. Коло 1930 року Археологічний комітет Української Академії Наук виробляв плани перетворення еклектичної будови церкви на архітектурний музей, де були б експоновані об'єкти з археологічних розкопок історичного Верхнього міста.

1935 року, коли почали готуватися до реалізації грандіозних планів реконструкції української столиці, цю Десятинну церкву дев'ятнадцятого століття, як споруду без будь-якої мистецької вартості, розібрано. Порожнє місце з фундаментами середньовічної церкви тепер відвідують туристи.

Золотоверхий Михайлівський монастир

Збудований у 1108-1113 роках, перебудований у XVII-XVIII століттях, зруйнований у 1935-1936 роках.

Михайлівський монастир містився на північний схід від Софійської катедри, недалеко від краю кручі, що стоїть над Подолом. Головну церкву монастиря, св. Архистратига Михаїла, "Золотоверху", збудували в 1108-1113 роках, за князя Святослава Другого. Вона була другою за розміром церквою середньовічного міста і однією з трьох церков Свято-Дмитрівського монастиря, який згодом став називатися Золотоверхим Михайлівським монастирем.

3 багатьох візантійських церков середньовіччя, перебудованих у сімнадцятому - вісімнадцятому століттях у стилі бароко, Михайлівська церква була, можливо, найбільше вдалою щодо комбінування початкової візантійської будівлі з пишними оздобами бароко вісімнадцятого століття. Стіни Михайлівської церкви були зсередини майже цілковито візантійські, тоді як зовнішній вигляд був бароковий, що створювало мальовничий вигляд багатих форм і барвистих прикрас. Як і в інших барокових монастирських комплексах, головний вхід через браму в стіні довкола монастиря було акцентовано високою дзвіницею (1716-1719). Коло церкви була ще інша - трапезна - церква св. Іоана Богослова (1713), а в стіні ще одна брама - Економічна (1760).

Всередині церкви був іконостас, який подарував гетьман Іван Скоропадський, а вирізьбив майстер Григорій з Чернігова; його поставили 1718 року. Більшість початкових візантійських мозаїк та фресок на внутрішніх стінах Михайлівської церкви було замальовано в вісімнадцятому - дев'ятнадцятому століттях. Праці по реставрації та розчищенню тих мозаїк у вівтарі, що лишалися не замальовані, почато тільки в кінці дев'ятнадцятого століття. Але при цьому не зроблено було докладного дослідження замальованих стін всередині церкви і тому ми не знаємо, чи не збереглися під новим шаром тиньку початкові, середньовічні фрески й мозаїки. Заплановане руйнування Михайлівського монастиря викликало спротив з боку українських наукових кіл і їхніх нечисленних прихильників-росіян. В радянських публікаціях того часу брали під сумнів відомі історичні факти щодо часу побудови Михайлівської церкви. Особливо підкреслювалося, що ця середньовічна будівля зазнала багато переробок в що мало що лишилося від початкової структури. Ані радянська влада, ані історики, що були ще діяльні в середині 1930-тих років, не говорили про те, що українська барокова архітектура сама по собі варта того, щоб її зберігати.

Перед руйнуванням Михайлівської церкви, протягом 8 червня - 9 липня 1934 року, було досліджено и середньовічну серцевину, а особливо - нартекс (вхідну частину будови) та поховання в ній. Дослідження провалили надійні й перевірені радянські науковці - Т.М. Мовчанівський і К. Гончаров, з політично-прочищеного и реорганізованого Інституту матеріальної культури (раніше, до 1933 року, Інституту археології) Украінської Академії Наук. Очевидячки, на основі цього дослідження Інститут, за підписом директора Ф. Козубовського та археолога Т. М. Мовчанівського встановив, що Михайлівську церкву збудовано в основному, в барокові часи, а не в дванадцятому столітті, і що вона через це не становить історичної цінності. Не вимушене твердження дало радянській владі законну підставу ухвалити плани щодо всього архітектурного комплексу Золотоверхого Михайлівського Монастиря. І, згідно з законодавством Радянської України з 1926 року, Нарком освіти Володимир Затонський дозволив після цього зруйнувати історичні пам'ятки.

26 червня 1934 року почали знімати візантійські мозаїки дванадцятого століття. Цю делікатну операцію виконувала мозаїчна майстерня Академії Мистецтв з Ленінграду. Ленінградські експерти мусіли спішити, щоб закінчити працю до призначеного за планом початку руйнування стін; тому вони працювали поспіхом і не встигли виконати всього, що було заплановано. Незважаючи на обережність і уважність під час знімання зі стін середньовічних мозаїк, наслідки пізнішого складання не ножна вважати абсолютно автентичними.

Навесні 1935 року почали здіймати барокові бані, побудовані над цегляним склепінням. При цьому було знищено срібні царські врата з 1812 року, подаровану гетьманом Іваном і Мазепою раку св. Варвари (кола 32 кілограмів срібла) та інші мистецькі вироби. Іконостас і роботи майстра Григорія зник. Весною чи влітку 1936 року (точної дати встановити не вдалося) обідрану будівлю Михайлівської церкви було. підірвано динамітом (амоналом) і цілковито зруйновано. Дзвіницю монастиря розібрали ще раніше, а стіни монастирської огорожі - після церкви. Місце історичної пам'ятки після зруйнування ретельно дослідили працівники НКВД, шукаючи будь-яких цінностей. Мозаїчний образ св. Дмитрія Солунського і один з двох візантійських барельєфів, колись вмурованих у зовнішню стану церкви, забрала Третьяковська Галерея - музей російського мистецтва - в Москві. Решту мозаїк і фрески примащено на хорах Софійської катедри, куди не мають доступу звичайні відвідувачі.

Вигляд першої з двох симетрично запланованих будівель нового Урядового центру (закінченої навесні 1938 року) був настільки незадовільний, що спорудження другої будівлі, яка мала стояти саме на масці Михайлівської церкви, затримали. Трапезна церква, хоч і без своєї барокової бані, збереглася, а в серпні 1963 року її було оголошено архітектурною пам'яткою Української РСР. У 1973 році Київська Міська Рада ухвалила встановити "археологічні заповідні зони". Територію Михайлівського Золотоверхого монастиря було включено до заповідної зони. Все ще порожнє місце Михайлівського монастиря не включено до Історико-Археологічного парку-музею "Старий Київ", який запроектував архітектор А.М. Мілецький за науковою консультацією М. В. Холостенка та П.П. Толочка.

Василівська (Трьохсвятительська) церква

Збудована 1183 року, перебудована в 1690-тих і в 1700-тих роках, зруйнована в 1934 або 1935 році.

Розташована коло південно-західного краю палацового двору київських володарів, церква св. Василія стояла на краю середньовічного міста, поблизу оборонних стін, і правила за великокняжу палацову церкву. Одна з останніх церков, будованих у середньовічному Києві за візантійськими традиціями, вона була відносно невелика. Побудована з трьома навами і однією банею, вона мала деталі романського стилю, типові для другої половини дванадцятого століття, проте загалом виглядала просто і суворо. Церква св. Василія витримала напад татар у тринадцятому столітті, але в наступні роки прийшла до занепаду, бо стояла без ужитку й догляду. Митрополит Петро Могила віддав цю церкву, якою володіли тоді уніяти, Братському монастиреві, її відбудували і присвятили свв. Василієві Великому, Григорієві Богословові та Йоанові Златоустому -- Трьом Святителям, звідки й пішла назва Трьохсвятительська.

В часи боїв за Київ під час повстання гетьмана Івана Виговського проти Москви в 1658-1660 роках Трьохсвятительська церква сильно потерпіла від обстрілу гарматами; іі почав ремонтувати митрополит Варлам Ясинський у 1690-тих роках, а закінчив відбудову Генеральний суддя Василь Кочубей 1707 року. При цьому забрали два з первісних чотирьох стовпів і додали новий шестикутний нартекс із бароковим фронтоном вгорі. Барокову баню нової споруди, яка елегантно вирисовувалась на тлі неба, було видно на Подолі звідусіль. Півсотні років пізніше Військо Запорізьке поставило своїм коштом невеличку каплицю -- прибудову до південної стіни церкви і новий іконостас у стилі рококо. Цей іконостас із різьбленого й золоченого дерева дуже ефектно виділявся на вишнево-червоному тлі і вважався одним з найкращих творів у стилі рококо в Києві.

Трьохсвятительську церкву розібрали влітку 1934-35р., в процесі підготовки до майбутнього розплановування Урядового центру. Згідно з законами Радянської України, ухваленими 16 червня 1926 року, знищити її могли тільки за дозволом Народного Комісаріату Освіти Української РСР. Серйозного археологічного дослідження цієї церкви перед її руйнуванням не проводили. Після зруйнування, поруч із тим місцем, де вона стояла, побудували величезну споруду -- один з двох будинків майбутнього Урядового центру (з весни 1936 і до осені 1938 року). Цей будинок, який проектував ленінградський архітектор І.Г. Ланґбард для Ради Народних Комісарів УРСР, тепер містить адміністративні установи Київської області. Другого, симетричного з першим, будинку не збудували.

Собор Успіння Печерської Лаври

Збудована 1078 року, перебудована в 1720-тих роках, зруйнована 3 листопада 1941 року.

Коли Печерський монастир став розвиватися в одинадцятому столітті, на найвищому місці Печерських горбів над Дніпром збудували величний собор Успіння. Просту й аскетично-сувору монастирську будову було викінчено 1078 року. Протягом наступних століть цю головну церкву Печорського монастиря не раз поновлювали та переробляли. В середині сімнадцятого століття до будівлі собору додали барокові бані і невеличкі педименти, а наприкінці того самого століття гетьмани Іван Самойлович та Іван Мазепа ще перебудували й поширили будову.

22 квітня 1718 року величезна пожежа охопила весь монастир та значно пошкодила й Успенський собор і прилеглі будівлі. Відбудову церкви почали тільки 1721 року. В своєму остаточному вигляді Успенський собор був, можливо, одним з останніх найуспішніших досягнень українського бароко.

В середині перебудованого барокового собору домінував величезний іконостас, який подарували гетьман Іван Скоропадський і його дружина Анастасія. Він мав п'ять рядів ікон і був зроблений з різьбленого й позолоченого дерева чернігівським майстром-сницарем Григорієм Петровим. Срібні царські врата цього іконостасу у 1752 році виконав майстер Михайло Юревич, а ікони були роботи майстра Якима Глинського.

По закінченні відбудови собору, в 1729 році почали розмальовувати стіни всередині церкви. Роботи з малювання провадила Лаврська малярська майстерня під проводом Стефана Лубенського (Лубенченка), що вчився в Київській Могилянській Академії, а пізніше ще студіював у Польщі та в Італії. Поміж іншими сюжетами цього настінного малювання, була єдина свого роду портретова галерія добродійників цього собору -- середньовічних київських князів, архимандритів Лаврського монастиря й гетьманів, включаючи гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Мазепу.

В 1896 році було знято чотири верхні ряди іконостасу; протягом 1883-1901 років, головний портал собору замінено непривабливою і незграбною прибудовою -- шкляним ґанком. Одночасно стінопис вісімнадцятого століття на внутрішніх стінах собору було замазано, включно з "портретовою галерією", як ознаки небажаних західних та католицьких впливів.

Коли на Україні усталилася радянська влада, коштовності Печорського монастиря було конфісковано і на його території влаштовано Музей культів. За ініціативою Української Академії Наук, що хотіла зберегти цю пам'ятку давнини, Печорську Лавру було реорганізовано і перетворено на Всеукраїнське музейне містечко. У зв'язку з цим радянський уряд України 29 вересня 1926 року оголосив Печерський монастир державним культурно-історичним заповідником. Головний собор Успіння, описаний вище, було зруйновано під час Другої світової війни.

Німецькі війська зайняли Печерський монастир 20 вересня 1941 року. Територія монастиря - найвища в усьому місті, розташована в центрі давньої цитаделі -- була приділена німцями під батареї зенітної артилерії та під вояцькі квартири. Вибухи на Хрещатику почалися 24 вересня. Тоді німці обшукали центр міста і повиймали тонни вибухівки ТНТ з-попід головних громадських будівель. Днів через сорок після перших вибухів на Хрещатику нові вибухи зруйнували будинок Міської Ради (коп. Думи) та будівлю Залі засідань Верховної Ради УРСР. Якщо гітлерівці знали про те, що найдавніша церква Печорського монастиря також підмінована, вони або не могли або не поспішали вийняти з-під неї міни. Отже, Успенський собор, середньовічна будівля одинадцятого століття, був зруйнований вибухом міни 3 листопада 1941 року.

Радянський Союз твердить, що Успенський собор Києво-Печерської Лаври зірвали в повітря фашистські німці. Свідчення очевидців; документальні докази стосовно осінніх подій 1941 року в Києві подають дещо іншу картину. Руйнування соборної Успенської церкви виглядає пов'язаним з подібним руйнуванням інших київських будівель, яке здійснили радянські збройні сили, що відступали, та їхні агенти. Беручи до уваги, що радянські загони підклали міни під такі радянські громадські будівлі, як музей Леніна або будинок Верховної Ради УРСР, можемо не сумніватися, що вони могли підмінувати головну церкву Печорського монастиря, а спогади колишніх мешканців Києва підтверджують, що більшовики дійсно підмінували цей собор. Разом з ним загинуло багато цінних і рідкісних творів мистецтва.

Свідки цих подій схильні поділити відповідальність за загибель цієї величної будівлі однаковою мірою між більшовиками і нацистами-німцями.

Недавно опубліковане повідомлення німецької розвідки від листопада 1941 року подає додаткову інформацію:

"Президент [Словакії] Тісо відвідав Київ 3 листопада 1941 року і заїхав до Лаврського монастиря. Він прибув зі своїм початком до монастиря коло 11:40 і відбув з монастирської площі коло 12:30. За кілька хвилин перед 14:30 всередині собору стався невеликий вибух. Один із поліційних вартових помітив три постаті, що втікали. Їх застрелено. Кілька хвилин по тому стався грандіозний вибух, який зруйнував усю будівлю собору. Вибухова речовина, ймовірно, мусіла бути закладена на місце заздалегідь. Детонація не сталася раніше тільки завдяки досконалому оточенню кордоном і дбайливій охороні всієї будівлі. Очевидячки, цей акт треба розглядати як замах на життя президента Тісо. Трьох імовірних злочинців неможливо було ідентифікувати,"бо у них не було ніяких паперів".

Історія руїн соборної церкви Успіння в перші роки по Другій світовій війні різко відрізняється від того, що сталося зі зруйнованими війною пам'ятниками сусідніх Польщі, Угорщини або Росії. Цеглини її не зібрали шанобливо і не склали для збереження, її не відбудували. В 1947 році археологічна експедиція, очолювана В. А. Богусевичем, розібрала румовище з південного боку зруйнованої будівлі, головно з метою врятувати збірку стародавніх тканин, яка була в ризниці. Більшу частину будівельного вантажу вивезли геть, поки почалися археологічні дослідження історичної будівлі. Щойно влітку 1952 року київські археологи знайшли час, щоб почати роботу планового розбирання румовища, ретельних архітектурно-археологічних досліджень і для збереження тої частини будівлі, що залишилася.

Церква Свв. Костянтина і Єлени

Збудована в 1730-тих роках, зруйнована наприкінці 1920-тих років.

Церква, присвячена цим двом святим, стояла в північно-західному кінці Подолу, на розі Шекавицької та Кирилівської вулиць. Історія її сягає середини сімнадцятого століття, коли гетьман Богдан Хмельницький відібрав землю від Рима-Католицької Церкви. На цьому місці київські міщани збудували дерев'яну церкву; 1726 року вона згоріла. 1734 року 6ургомістер Минцевич збудував на її місці кам'яну церкву, а в 1747-57 роках архітектор Іван Григорович-Барський добудував галерею довкола неї та поставив кам'яну дзвіницю. В 1750- тих роках він зробив ще одну добудову до церкви, пізніше обернуту на каплицю св. Димитрія.

Триповерхова барокова дзвіниця мала каплицю на другому поверсі, присвячену пам'яті Данила Туптала. Данила Туптало (згодом митрополит, св. Димитрій Ростовський) був сином Сави Туптапа, сотника Київського полку, який жив поблизу Притиско-Микальської церкви, яка ще досі існує.

Від усього комплексу будівель церкви свв. Костянтина та Єлени залишилися тільки стіни каплиці св. Димитрія роботи Григоровича-Барського, без куполи. Радянські історики архітектури Григорій Логвин і Михайло Цапенко високо оцінюють залишки цієї будівлі (Щекавицька вул., ч.1).

Оскільки Федір Ернст у своєму описі Подолу 1930 року не згадує церкви Костянтина і Єлени або її дзвіниці, можна припустити, що ці дві архітектурні пам'ятки були зруйновані перед 1930 роком. Залишки Свято-Димитравської каплиці Григоровича-Барського були внесені 1963 року в Український республіканський реєстр архітектурних пам'яток.

Фонтан "Самсон" ("Феліціял")

Збудований у 1748-49 роках, знищений 1934 або 1935 року.

Між Магістратом та собором стояв один з кільках громадських фонтанів і криниць. Чисту воду до них підводили довбані з дерева рури від сусідньої Андріївської гори. В середині вісімнадцятого століття київський магістрат почав ремонтувати стару систему водопостачання і вирішив зробити муроване накриття понад фонтаном на Магістратській площі. Роботу доручили молодому архітекторові Іванові Григоровичу-Барському, нащадкові добре знаної на Подолі родини, що закінчив Київську академію. Споруда, яку магістрат назвав "Феліціял", була виконана в 1748-49 роках; не була подібна до павільйону кругла ротонда на чотирьох підпорах. У кожній підпорі було по дві корінтські колони.

За старим українським звичаєм споруджувати в громадських місцях та коло криниць статуї, на бані ротонди було поставлено двометрову статую св. апостола Андрія з позолоченої міді. Під склепінням бані була статуя ангела з чашею в руці; з чаші текла вода в басейн. Коло 1800-го року скульптуру ангела замінили скульптурною групою Самсона, що сидів на леві, роздираючи його пащу; з пащі лева лився струмінь води. Скульптура була трохи менша від натурального розміру. Відтоді кияни стали називати цей фонтан "Самсоном" або "Левом".

Перед Першою світовою війною статут св. Андрія та Самсона з левом забрали до Міського музею, а натомість поставили копії з них. 1927 року баню ротонди відремонтували заходами Міської управи. Розробляючи плани реконструкції Подолу, Архітектурно-Плянувальне управління Міської Ради передбачало включити цю барокову споруду в парк, на місці розширеного Червоного майдану. За переказами, які можуть мати апокрифічний характер, Павел Постишев під час оглядин Києва побачив цю споруду і наказав голові Міської Ради Рижкову - усунути цей "кіоск". Кажуть, що фонтан вісімнадцятого століття розібрали тієї ж ночі. Фундаменти його залишилися.

У другій половині 1970-тих років, коли виникла тенденція розвинути Поділ як центр туризму, було вирішено відтворити втрачену історичну атмосферу, надати старе оточення давнім купецьким та міщансько-ремісничим кварталам столиці України. Ці плани передбачали відбудову деяких пам'яток, знищених у 1930-тих роках, включаючи і "Феліціял" Григоровича-Барського. Восени 1977 року уряд Української РСР наказав Міській Раді української столиці відбудувати фонтан "Самсон". Відбудова "Феліціяла" за проектом українського радянського архітектора В.П.Шевченка була закінчена 1981 року.

Золоті Ворота

За часів князювання Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.) тривало подальше зростання міста Києва. В місті було збудовано оборонні укріплення у вигляді земляного валу, в основі якого була система дерев'яних клітей, заповнених добре ущільненою землею і глиною. Ширина основи валу становила 18 метрів, висота - 14 метрів. Вал проходив через Золоті Ворота, що були головним в'їздом у місто. На воротах стояла церква Благовіщеня з золотими куполами, які, можливо, і дали назву Воротам. Існує також інша версія, що ім'я завдячує князівським золотим скарбам, що зберігалися в склепах Воріт. За третьою версією назва Воріт походить від Золотих Воріт Константинополя. Київські Золоті Ворота були зруйновані монголами і до 17-го століття лежали в руїнах. В 1751 році французький інженер Де Боск (De Bosquet) побудував для них підтримуючу опору і частково засипав землею для їх збереження. У 1832 році археолог К. Лохвицький відкопав руїни Воріт. В цей час цар Микола I, що перебував у Києві, наказав залишити руїни у тому вигляді, як їх відкопали. 1982 році до святкування 1500 річниці заснування Києва Ворота було відтворено до первинної, як передбачалось, форми.

культовий споруда церква монастир

Висновок

Ми, українці, на початку ХХІ століття живемо в добу великої інвентаризації: маємо переглянути свою політичну, історичну, культурну спадщину й чітко визначитися з тим, що ми набули, а що втратили, і яке значення все це має для нашого подальшого розвитку.

У царині архітектурознавства ця інвентаризація позначена підготовкою Історії української архітектури, яка має бути видана найближчим часом, формуванням і публікацією реєстрів та різноманітних довідників архітектурних пам'яток, списків історичних міст тощо.

Ми далекі від думки про те, що зібрані нами описи, фотографії, кресленики й малюнки можуть дати адекватне уявлення про відповідні архітектурні об'єкти. Адже архітектура - мистецтво просторове. Воно оперує з об'ємом і простором. Тому площинні зображення не можуть передати взаємовідношення мас, об'ємів і просторів у реальному архітектурному середовищі - будь то місто, вулиця, майдан, садиба чи інтер'єр. Внаслідок цього навіть фахівці не можуть скласти собі правдивого і достеменного уявлення про втрачений архітектурний об'єкт, якщо вони його ніколи не бачили в натурі. Тому й будь-які реконструкції та відтворення, якою б потужною не була їхня джерельна й методична база, лишаються суто гіпотетичними й умовними.

Тож надалі нам доведеться задовольнятися блідими тінями колишньої величі й вірити на слово тим дослідникам (І.Е.Грабар), котрі бачили, приміром, Микільський військовий собор у Києві до руйнування і засвідчили, що тут чи не вперше в Україні було продемонстровано, якою величезною може бути сила естетичного впливу лапідарної білої площини стіни, облямованої півколонами й увінчаної карнизом.

Перелік використаної літератури

Асєєв Ю.С. Розповіді про архітектурні скарби. - К., 1976. - 182 с.

Вечерський В. В. Втрачені святині. - К., 2004. - 173 с.

Висоцький С.О. Про що розповіли давні стіни. - К., 1978. - 143 с.

Геврик Тит Втрачені архітектурні пам'ятки Києва. - Нью-Йорк - Києв., 1991. - 64 с.

Размещено на Allbest.ru