Размещено на http://www.allbest.ru/

Контрольна робота

На тему: Культурні традиції дохритиянської Русі

План

Введення

1. Слов'яни - найдавніше населення Європи

2. Загальна характеристика давніх, дохристиянських вірувань

3. Обряди і ритуальні дії

4. Духовна культура дохристянськоъ епохи

5. Дохристиянська культура Київської Русі

6. Жертвопринесення до сил природи

Висновок

Використана література

Введення

Культура - виражає сукупність знань, ідеалів, духовного досвіду народу на багатовіковому шляху становлення суспільства. Упродовж багатотисячолітньої історії розвитку російського народу, на основі народних традицій складалося розуміння духовності, шанування пам'яті предків, почуття колективізму, любові до світу, природи. За радянських часів виховання патріотизму, любові до Батьківщини виховувалося на основі історичних прикладів з нашого героїчного минулого (Дм. Донского, Я. Мудрого, А. Невского).

Дохристиянська історія Русі часто показана в темному кольорі, наші предки в ній «дикі» варвари, в звіриних шкурах що живуть полюванням і рибальством в первісних лісах і болотах. Єдиними світлими плямами виглядають варяги-норманы, що «принесли» світло основ цивілізації на Русь(згідно норманнской теорії) і княгиня Ольга що намагається прищепити дикунам принципи християнства.

Ми, українці, нація дуже стара і свою духовну культуру наші пращури почали творити далеко до християнського періоду на Україні. Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою культуру, а не культуру взагалі. У нас на Україні вже була національна культура, і Володимир Великий тільки додав християнську культуру до своєї рідної, батьківської культури.

Зустріч Візантії з Україною - це не була зустріч бідного з багатим ; це була зустріч якщо не рівних, то близьких потугою, але різних характером культур. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і народній усній творчості ознаки зустрічі, поєднання староукраїнської, дохристиянської культур. Але ми до цього вже так звикли, що іноді не можемо розпізнати де кінчається в народних звичаях староукраїнське і де починається християнське. Бо староукраїнські традиції ввійшли у плоть і кров наших звичаїв, і тепер ми собі не уявляємо Різдва без куті, Великодня - без писанки, Святої Троїці - без клечання, навіть називємо це останнє свято «Зеленими Святами». Всі ми відзначаємо свято Купала, на «Введіння» закликаємо щастя на майбутній рік на «Катерини» кличемо долю, а на «Андрія» хто з нас не кусав калети (це великий корж із білого борошна) і яка дівчина не ворожила, чи вийде заміж цього року? Нарешті, діти, бавляться весною, співають:

«А ми просо сіяли, сіяли,

Ой, дід-Ладо, сіяли, сіяли...»

Співають подібне і дівчата, ведучи хоровід.

Все це - наша дохристиянська культура, наша найстаріша традиція. Кутя - це символ урожаю, писанка - це символ народження сонця. Зеленим гіллям наші предки охороняли своє житло від нечистих духів,що прокидаються (так вони вірили) разом із воскресінням природи - від русалок, мавок, перелесників...

Купала - це типове дохристиянське свято з усіма староукраїнськими атрибутами. Ладо - це поганський бог кохання і плодючості.

На час, у який ми тепер святкуємо Різдво Христове, колись,ще до християнства на Україні припадало свято зимового повороту сонця. Це був час ворожіння на майбутній рік; а тому ми і тепер маємо в різдвяних звичаях цілу низку дохристиянських елементів, що мали своїм призначенням накликати добрий врожай у наступнім році, багатство і добробут у дім господаря, щасливі лови для мисливця, весілля для дівчини та щасливу мандрівку для парубка - дружинника князя або й самого княжеча.

1. Слов'яни - найдавніше населення Європи

Зараз в офіційній науці(як вітчизняною так і зарубіжною) вважається загальноприйнятим фактом те, що у слов'ян була розвинена державність, господарські, торгові стосунки і висока культура до покликання варяжських князів. За арабськими джерелами в слов'янських землях існували три політичні центри: Куявія, Славия, і Артания. Куявія - це Київ. За легендою він був заснований трьома братами Києм, Щеком і Хоривом. Артания - припускають два місця - Рязань або Ростов Великий. Славия - тут також існують декілька варіантів. Или це південь(Переяславль Південний) або центр майбутньої державності склався на півночі. Самі норманы, в скандинавии, називали Русь - гардарика тобто країна міст. Наявність міст говорить про високорозвинену господарську, економічну, культурну і політичну діяльність. Відразу усе це з'явитися не може. Навіть у радянських підручниках вказувалося на той факт, що держава сама по собі не є предметом торгів, а є закономірний розвиток народу, підготовлений його багатовіковою історією. І навіть, наприклад, для того, щоб "запросити на князювання" чужих князів з боку, потрібно для цього хоч би мати у себе цю форму правління. Вымышленность Синеуса і Трувора визнається більшістю істориків. У старогерманській мові "синьо хус труворинг" означає "з будинком і дружиною". Сама версія іноземного походження правлячої династії типова для епохи середньовіччя. Наприклад, німці вели походження своїх династій з Риму, британські літописи говорять про покликання англосаксів. Ці легенди мали важливе політичне і моральне значення. Вони, по-перше, усували боротьбу місцевих пологів за владу, а по-друге, підкреслювали велич і потужність держави.

Зараз існує єдина думка учених, що слов'яни є автохтонним і прадавнім населенням Європи. Вони налічують багатотисячолітню історію розвитку: "Археологи вважають, що початок етногенезу слов'ян, сходить до племен культури шнурової кераміки, що жили в Центральній, Північній і Східній Європі у кінці 3, - початку 2 тис. до н. э". До праслов'янської спільності відносять і високорозвинену трипільську культуру (3тыс. до н. э.). Все ж питання походження і прабатьківщини слов'ян являються і на сьогодні дискусійними. У західній Європі, було знайдено безліч древніх пам'ятників слов'янської культури. Тут і археологічні розкопки багатьох градів - Бискупина, храму Свентовита або Святовита в Арконе і так далі. З прадавніх часів землі, на яких зараз розташована сучасна Німеччина, були заселені слов'янами. У перших повіках нашої ери, по річці Віслі, слав. Вистула і Одеру (Одра) - мешкали племена польської групи. По Ельбі(Лабі) - чесько-моравські племена, північніше - серболужицкие племена. На нижній Лабі - племена лютичей і ободритов. Балтійське море називалося по загальній збиральній назві слов'ян - венеды, венети, венды - Венедским затокою(по цій затоці мешкали - поморські слов'яни). Південні слов'янські племена називалися збирально - Анты, Склавины. У 6 в. н. э. Слов'яни хвилями накочуються на Балкани і займають велику частину Балканського півострова. Від Візантійських авторів - Прокопа Кесарийского ("Війна з готами"), Маврикія Стратега ми маємо письмові відомості про слов'ян: "Доцільно привести уривок з опису слов'ян 6 в. візантійцями: "Племена склавинов і антов однакові і по способу життя, і по устоях: вільні вони жодним чином не схильні ні стати рабами, ні покорятися... До іноземців, що прибувають до них, добрі і дружні". Похвал народу, який на тебе йде з війною, від чужих літописців чекати, зрозуміло, не доводитися. Але навіть звідси ми дізнаємося, з цих мізерних джерел, що слов'яни численні, поважають інших людей і їх звичаї, славляться гостинністю, скромністю, любов'ю до свободи і не люблять рабство. Просуваючись на схід Європи, слов'яни асимілювали безліч угро-фінських племен. Археологічні дослідження говорять, що це було мирне просування. Племена довгий час мирно співіснували один з одним. А це вказує на наявність високої культурної організації слов'янських племен, традиції, устої і побут яких повністю перейняло місцеве населення. Також коли тюрки - болгари зайняли Балканський півострів, населений слов'янами, то історики зафіксували унікальний факт - коли місцеве(слов'янське) населення асимілювало правлячу верхівку.

Центральна, Південно-східна і Східна Європа, були місцем культурного і історичного формування, і розвитку слов'янських народів - те, що можна позначити, як декілька тисячоліть тому і зараз - Слов'янський світ. У сучасному підручнику з історії, для студентів внз, з питання походження слов'янського етносу затверджується: "До середини другого тисячоліття до н. э. археологи відносять виділення з індоєвропейських племен праслов'ян. Це була група споріднених племен; пам'ятники, що належали їм, простежуються від Одеру на заході до Карпат на сході Європи" Попри те, що слов'яни ділилися на безліч племен і мешкали на величезній території, вони відчували себе єдиним цілим. Це виражалося в спільності мови, традицій, культури і побуту. Про це свідчать численні археологічні пам'ятники, вивчення фольклору, мови, і висока моральна культура, що закріпилася в народних святах, звичаях і способі життя.

2. Загальна характеристика давніх, дохристиянських вірувань

Вірування усіх давніх народів були тісно пов'язані з їх повсякденним життям, навколишнім світом, природою. Древні люди намагались пояснити зміни, явища і сили в природі і суспільстві (невидимий світ) використовуючи наявні у них на той час поняття про стосунки між людьми (видимий світ). Таким чином сили природи уподібнювались людям, набували певних людських рис і в такому вигляді потрапляли у казки. Таким чином з'явилися поняття богів, янголів, демонів, чортів, водяників, мавок, русалок тощо. Люди відкрили невидимий світ, пов'язаний зі світом видимим. Поява цих вірувань мала велике значення для людства, зокрема вона підготувала людей до сприйняття поняття Всевишнього, єдиного Бога, Сущого, Сили, яка управляє всесвітом (світом видимим і невидимим). Поява цього поняття означало появу нової віри - єдинобожжя, монотеїзму, яка прийшла на зміну багатобожжю і поширилась по всьому світу у складі основних світових віросповідань - іудаїзму, християнства, ісламу, буддизму, а також посіла важливе місце у індуїзмі, японських і китайських віруваннях (культ Неба).

На європейських і слов'янських землях поняття єдиного Бога поширилося в першу чергу завдяки християнству. Тому досить часто політеїстичні вірування у європейській і слов'янській літературі називають дохристиянськими, поганськими або язичницькими. Народні дохристиянські вірування чи язичництво - це величезний загальнолюдський комплекс світоглядів, вірувань, обрядів, що йдуть із глибин тисячоліть.

Походження слова "язичник" точно нез'ясоване. Найбільш ймовірно, що це слово пов'язане зі словом "язик" (мова), звідси його значення - плем'я, народ, люди, що говорять однією мовою. Саме як "народ" трактують це слово словники руської мови 17 ст. За етимологічним словником української мови слово "язичництво" - це "віра племені людей, пов'язаних спільним звичаєм і походженням". Слово "язик" відповідає біблійному "гой" (євр.) або "gens" (лат.). Тут доцільно згадати, що в стародавньому Римі всі боги підкорених народів (gens) включалися до складу богів Риму і їх статуї ставилися в Римському Храмі Всіх Богів (Пантеоні). Саме проти цього "язичництва" боролися як іудаїзм так і християнство, розділяючи людей на язичників, які поклоняються своїм язичницьким (місцевим, народним) богам і людей, які шанують лише Всевишнього. Саме віра у Всевишнього об'єднала людей з різних народів в єдину общину (церкву) і дала змогу вирішити велику кількість тих протиріч у питаннях вірувань, які існували у язичників. Тому саме ця віра була зроблена державною імператором Константином Великим в усій Римській імперії, після чого слово "язичник" стало синонімом слова "неримлянин", "варвар", "чужинець".

Тепер стає зрозуміло, чому Михайло Драгоманов вважав, що "язичницький" означає національний, крайовий, народний (тобто рідний для народу), а Митрополит Іларіон висловлював думку, що це слово означало саме "чужу віру", тобто те, що у греків та римлян означало "варвар".

В літописах дохристиянські вірування звуться "поганством", а люди, котрі сповідують інші віри (як рідні, так і чужі), звуться поганами. На думку деяких вчених, воно походить від лат. paganus, що первісно означало "селянин" (тобто людина з провінції Римської Імперії). "Поганська" віра розглядалась як погана, примітивна.

3. Обряди і ритуальні дії

Отже, ми вже знаємо, що древні слов'яни - це язичники, що обожнювали сили природи. Їхніми основними богами були: Бог рот - бог неба і землі; Перун - бог грому і блискавки, а також війни і зброї; чи Волос Велес - бог багатства і скотарства; Дажь бог (чи Яріло) - сонячне божество світла, тепла і розквітаючої природи. Дуже важливі були божества, зв'язані з тими силами природи, що впливають на землеробство.

Так само древні слов'яни дуже почитали душі предків, думаючи що вони знаходяться десь у середнім небі "аере" - "Ирье" і очевидно, сприяють усім небесним операціям (дощ, туман, сніг) на благо нащадкам, що залишилися. Коли в дні поминовения предків їх запрошували на святкову трапезу, те "діди" представлялися літаючими по повітрю.

Готові ж продукти - каша і хліб испокон століть були ритуальною їжею й обов'язковою частиною жертвоприносини таким божествам родючості, як рожаницы. Існували спеціальні види каші, що мали тільки ритуальне призначення: "кутя", "коливо" (із пшеничних зерен). Варилася кутя в горщику й у горщику ж чи в мисці подавалася на святковий чи стіл відносилася на цвинтар у "домовину" при поминовении померлих. Малися будинку мертвих, як місце спілкування з доброзичливими предками.

У багатьох обрядах жителі селища залишали свої сімейні хоромини і брали участь в обще сільській ритуальній дії. Частина цих обрядів проводилася усередині селища, але більшість їх, цілком ймовірно, улаштовувалася за околицею на пагорбах, у "кладазей" многочестных чи між декількома селищами. Не можна виключити і тривалого побутування древніх, виниклих ще в скифо-сколотский час, загальплемінних святилищ на священних горах.

4. Духовна культура дохристянської епохи

У питанні вивчення дохристиянської духовної культури, як правило, широко використовується етнографічний матеріал християнської епохи. Ми є носіями величезного пласта дохристиянської духовної культури, а тому частково - предметом дослідження в справжній роботі. Вивчення язичництва нині - це майже завжди реставрація, оскільки традиція урвалася, живих славян-«язычников» нині практично немає. Основним матеріалом при реставрації є фольклор, що зберіг у багатьох областях ще на початку цього століття риси дохристиянського світогляду наших предків.

Значна частина інформації може бути почерпнута з письмових джерел християнської епохи. Наприклад, «Слово про полк Игореве» попри те, що належить християнській культурі, містить масу інформації про т. з. язичництво. Справжнім подарунком для дослідників древньої історії і культури стало надбання т. з. «Велесової книги» - літературного пам'ятника дохристиянської епохи, що пролив світло на багато питань древньої історії і духовності.

Знадобилися віки, щоб социоцентричная метафізика християнства вписалася (як підмножину), в космоцентричную духовну культуру наших предків як на рівні релігійному, замінивши відповідні культові моменти, так і на рівні світоглядному. Думка про те, що християнство збагатило духовну культуру помилково. Насправді відбувався зворотний процес. Православ'я, розуміння християнства формувалося в середовищі духовної культури. Процес прийняття християнства народом тривав декілька віків у формі двоєвірства. В результаті вийшло щось нове - православ'я. Православ'я грецьке і українське схожі тільки на рівні обрядів. Дух абсолютно різний. Для того, щоб завоювати місце в душах наших предків християнству довелося трансформуватися, підлаштовуватися під українську духовну культуру.

Абсолютно справедлива характеристика православ'я, яку дає «для російського сприйняття християнства характерне почуття «нероздільності» і «неслиянности» світу божественного і світу людського. Ми тут маємо справу з містичним реалізмом, який визнає усю дійсність містичною реальністю, але бачить за нею іншу реальність; обидві сфери буття дійсні, але ієрархічно нерівноцінні; емпіричне буття завжди тримається завдяки «причастю» до містичної реальності».

Така світоглядна установка абсолютно чітко вказує на корені духовності християнського періоду. Поза сумнівом. що вони йдуть в дохристиянську епоху.

Основні категорії світогляду древніх слов'ян С. Лесной характеризує таким чином.

«Древні руси приймали три основні субстанції світу: Дійсність, Навь і Прав. «Дійсність» - це видимий, матеріальний, реальний світ. «Навь» - світ нематеріальний, потойбічний, світ мерців. «Прав» - це істина або закони Сварога, що управляють всім світом, т. е. в першу чергу Дійсністю. Після смерті душа людини, покидаючи Дійсність, переходила у світ невидимий - Навь. Деякий час вона мандрувала, поки не досягала Ирия, або Раю, де жив Сварог, сварожичи і предки русів. Душа може явитися з Нави, де вона перебуває в деякому стані сну, знову в Дійсність, але лише по тому шляху, по якому вона вийшла з Дійсності в Навь. Цим пояснюється древній звичай, згідно з яким, тіло покійника виносилося з дому не через двері, а через пролом в стіні, потім його негайно закладали. Душа не могла повернутися у будинок і турбувати живих людей, бо через стіну проникнути не могла, а через двері і вікна був вже не той шлях, яким вона вийшла. Віра ця настільки була сильна, що тіло Володимира Великого, попри те, що він був християнин і оточення його хрещено, все ж було винесене через пролом в стіні.

Поняття пекла не існувало. Поняття Нави дожило до сучасності, хоча і втратило риси ясності. Ми знаємо «Навий день», т. е. день покійників, який відзначався ще в минулому столітті в селянстві. Знаємо «навьи чари», т. е. мана. Але тепер це лише порожня оболонка слів без змісту(воно втратилося) «З поняттями Прав, Дійсність і Навь безпосередньо пов'язано уявлення древніх слов'ян про душу людини і замогильне життя. Ю.П. Миролюбов вважає, що «вчення ж про Прави, Дійсність і Нави різко відрізняє наївне веропредставление древніх греків від стрункого представлення слов'ян, спорідненого Ведичному і паралельного пізнішому браманическому».

«Слов'яни вірили в «той світ» приблизно як в Рай, Пекло і Чистилище, але в той же час поняття про Аду у них було більше розпливчатим, оскільки Бог, по їх розумінню, був добрим і за гріхи не карав, а покарання йшло від самого гріха, як вогонь йде від іскри, а світло йде від вогнища. Таким чином «Той світ» був не лише Рай, де Блакитне Царство приймало праведних людей, але було і Сер-світло, а за ними Чорне Світло, де Чорне Сонце. Морил і Могила посилають у Білий світ, тобто в Дійсність, де живуть люди, своїх дітей - Морилок(Морлоки), які Морил людей хворобами, а дочка їх Мара(Морена, або Мору), убиваючи їх, кидає їх в Мертве Царство, в Навь, Невь, і в цій Нави «живуть» усі, хто став Нав'ємо. Навь-людина - мертва людина».

Для древньої духовної культури не характерне вчення про рівнозначність добра і зла. Предки наші вважали, що вони на стороні добра і що їх Боги - добрі Боги. Про покарання Божому ніде, ні в якій легенді або обряді не говориться. Говориться лише, що «Бог відступився від нього».

5. Дохристиянська культура Київської Русі

В історії Київської Русі маємо дві окремі релігійні і, відповідно, культурні доби. Період дохристиянства і період після прийняття християнства.

Спробуємо розглянути особливості дохристиянської культури Київської Русі.

Основні заняття і суспільні відносини. Основою культури Київської Русі була багатовікова самобутня культурна традиція східнослов'янських племен. Археологічні матеріали свідчать, що до середини I тисячоліття нашої ери в господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство - підсічно-вогневе в поліській зоні й орне - у лісостепу. Для обробки землі предки сучасних українців застосовували плуг і соху, використовували тяглову силу волів і коней. До цього часу в лісостепу давно переважало двопілля - одне поле засівалося, а друге залишалося під паром. Скотарство, полювання, рибальство і бортництво (лісове бджільництво) для основного населення Русі стали до того часу підсобними, хоч і дуже важливими, промислами.

Досить високого рівня досягло до Х віку і ремесло. Виготовленням виробів із заліза і кольорових металів займалися переважно майстри-професіонали. Ковальська справа вважалася заняттям почесним і навіть чаклунським. У Київській Русі склався переказ про братів-ковалів, які перемогли в битві жахливого дракона. Вони запрягли чудовисько у величезний плуг і проорали ним борозну “змійових валів” - оборонних споруд навколо Києва (довжина їх в Україні - понад 2000 км, датуються І тисячоліттям до н.е. - І тисячоліттям н.е.). У Х ст. майстерність київських ковалів і ливарників отримала визнання далеко за межами Русі. Персидський географ за сторіччя до Нестора писав: “Там виготовляють дуже цінні клинки і мечі, які можна зігнути навпіл, і вони знов розправляються самі”.

Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення по каменю і дереву. З льону, конопель і вовни слов'янки ткали чудові сукна і полотна, їм було знайоме складне малюнкове ткання і вишивка. Високим умінням відрізнялися майстри обробки шкір. Недаремно в усній народній творчості склалися оповіді про кожем'як - людей умілих, сильних і відважних. Усього ж дослідники нараховують у названий час в давньоруських містах від шістдесяти до ста різних ремісничих спеціальностей. Спеціалізація при цьому йшла не за матеріалом, а за готовим виробом: мечники, щитники, сідельники, ювеліри займали в містах цілі вулиці. Щоб виготувати свій виріб від початку до кінця, кожний з майстрів повинен був володіти принаймні декількома спеціальностями.

Торгівля продуктами сільського господарства і ремесла, що зароджувалася, спочатку мала характер обміну як всередині общини, так і між племенами та землями. Згодом зародилися товарно-грошові відносини. Про це свідчать скарби срібних римських, візантійських і арабських монет. До речі монети візантійських імператорів Анастасія I (491-518 рр.) і Юстиніана I (527-565 рр.), знайдені археологами на Замковій горі, послужили одним з доказів дати виникнення Києва принаймні в кінці V ст.н.е. Деякі сучасні вчені, спираючись на археологічні та писемні свідчення (в давніх культурних шарах Києва віднайдені корінфські та римські монети V-II ст. до н.е., грецький світильник ІV ст. до н.е., 6 тис. римських монет ІІ-ІV ст. н.е.), а також неоднозначну ідентифікованість згадуваних в давніх джерелах назв міста: Гелон, Куенугард, Кіенуборг, Гунагард тощо, вважають Київ ще більш древнім містом.

Торгівля Русі здійснювалася не тільки з Візантією і країнами Сходу, але і з Північною і Західною Європою, куди руські купці (рузарії, як їх називали латинські хроніки) везли свої і східні товари.

Відбувалося швидке зростання міст. Якщо ще в VI ст. готський історик Йордан писав, що у слов'ян “замість міст ліс і болота”, то в IX ст. скандинави називали Русь Гардарікою - “країною міст”.

До початку Х ст. в літописах згадуються понад двадцять міст, до ХII ст. - біля двохсот, а перед татаро-монгольським нашестям - вже більше трьохсот міст і фортець.

Велич столиці давньоруської держави настільки вражала сучасників, що Київ часто називали “суперником Константинополя”. Так, європейський хроніст Тітмар Магдебурзький у своїй хроніці 1018 р. пише про Київ як “столицю королівства, велике місто, в якому понад 400 церков, 8 ринків, незліченна кількість мешканців”.

Поступовий і неухильний розвиток східних слов'ян обумовив розкладання первісних відносин. Хоч економічною основою суспільства була родова власність общини на землю, все ж мала сім'я найближчих родичів починає відігравати дедалі значнішу роль. Літопис "Повість временних літ" свідчить, що у східних слов'ян переважала парна патріархальна сім'я, багатожонство зустрічалося рідко.

Родова община називалася "мир" або "вервь" (вірьовкою відмірювали наділи землі общинникам). За спостереженнями середньовічних західних письменників, крадіжка і обман у слов'ян зустрічалися настільки рідко, що вони не замикали своїх скринь з добром. Члени общини були пов'язані круговою порукою, діяв закон кровної помсти. Пізніше традиційне (звичаєве) право було нелегко замінити державним. Процес впровадження першого писаного закону “Руської правди” (ХІ-ХІІ ст.) супроводився численними конфліктами, описаними літописом.

Як і в інших народів, князівська влада у слов'ян на стадії розкладання суспільного ладу і військової демократії підкорялася раді старійшин і загальним племінним зборам. Зазвичай князя обирали або призначали для відсічі зовнішнього ворога, але по мірі формування князівських дружин з молодців, готових за командою вдатного ватажка “пошукати собі честі, а князеві слави” в набігах на сусідні території і племена, його фактично стала обирати дружина. Навіть у Х ст. великий князь київський Святослав відмовив у проханні матері, княгині Ользі, прийняти християнство, посилаючись на свою дружину.

Більшість воїнів ішла в похід піхотою, маючи лук і стріли, невеликі щити і списи. Важкого обладунку, на відміну від середньовічних рицарів, у слов'янських воїнів не було. У бою, як відмічає Прокопій Кесарійський, слов'яни були мужні і безстрашні. У IX-X ст. широко використовуються такі види зброї і спорядження, як важкі мечі, метальні машини (мортири, катапульти), кистені на ланцюгу або ремені, бойові сокири, булави, дротики. Пізніше з'явилася кіннота, використовуються кольчуга, шолом. Давньоруські воїни уміло влаштовували засідки, могли довго переховуватися під водою, дихаючи через тростинку. Іноді вони навмисне кидали здобич, щоб переслідувачі зайнялися її розподілом: тоді слов'янські воїни раптово нападали на ворога. У Х ст. Костянтин Порфірородний наставляв своїх спадкоємців уникати великих зіткнень з Руссю і особливо - не допускати її союзу з кочовиками. Вже у VI ст. руські князі мали вітрильно-весельні кораблі, які досягали берегів Візантії. З перетворенням князівської влади у спадкову і її зміцненням дружина поступово стає частиною державного апарату.

Древні слов'янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися на обожнюванні сил природи. Все життя слов'ян пронизувала віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів і духів.

Найбільше вражали слов'ян явища природи, пов'язані з виявом сили та міці: блискавка, грім, сильний вітер, палахкотіння вогню.

Не випадково верховним божеством був Перун - бог блискавки і грому, який, як і всі інші боги, втілював у собі добрий і злий початок: він міг уразити людину, її житло блискавкою, але водночас він, згідно з міфом, переслідує Змія, який переховується в будь-якому предметі, наздоганяє і вбиває його. Після перемоги над Змієм іде дощ і очищає землю від нечистої сили. Не менш сильними і грізними були Сварог - бог вогню; Стрибог - бог вітрів, який втілює стріли і війну; Даждьбог - бог успіху, який ототожнювався з сонцем; Хорс - бог сонця (іноді місяця); Симаргл - бог підземного світу, як він здебільшого трактується. Уявляли його в образі крилатого пса та інш.

У пантеоні східнослов'янських божеств, на відміну від давньогрецького та давньоримського, було порівняно мало богів, які безпосередньо втілюють інтереси і заняття людини. Можна назвати тільки Велеса (Волоса) - бога багатства, худоби і торгівлі, Мокош (Мокошу) - богиню дощу і води, яка в той же час протегувала ткацтву. а також Дану - богиню річок (згадка про неї є у багатьох піснях) та різні берегині.

Відмітною рисою є і слабко виражений антропоморфізм богів: вони мало схожі на людину, нагадують переважно фантастичних істот. Скульптурні зображення божеств виконувалися частіше за все з дерева, рідко з каменю. Унікальним пам'ятником культової скульптури є так званий Збручський ідол. Вчені досі сперечаються, кого ж саме він зображає. Одні вважають, що це ідол Святовита - чотириликого божества. Український філософ М.Попович доводить, що таке пояснення суперечить суті язичницького багатобожжя. На його думку, це чотири різних божества.

Ідоли богів встановлювалися не в храмах, а в гаях, на берегах річок і т. д., такі місця називалися капищами. “Такі погані мольбища їх: ліс, і каміння, і ріки, і болота, джерела, і гори, і горби, сонце і місяць, і зірки, і озера. І, простіше кажучи, всьому існуючому поклонялися вони яко Богу, і шанували, і жертви приносили”, - осудливо писав пізніше один з церковників про прихильників народної релігії.

Культи божеств - прийняті ритуали жертвоприношень і звертань, священні атрибути, слова молитов - відомі дуже мало. Шкоду, марноту, негативні властивості втілювали в дохристиянських народних віруваннях злі духи: лісовик, біс, водяний, русалки, полуденниця - дух літньої полуденної спеки, крикси - духи крику і плачу тощо. Злі духи вважалися безпечними для тих, хто дотримувався всіх обрядів і заборон.

Світогляд східних слов'ян формувався відповідно до загальноєвропейських тенденцій розвитку уявлень про світ. Як і інші народи, вони вірили у пекло, небесну твердь, центр світу ("світове дерево"), вирій (місце на небі, куди відлітають душі померлих праведників). Життя людини підлегле долі - "суду Божому".

Правда, доля у східних слов'ян не була, очевидно, такою ж невідворотною, як фатум у древніх греків, але головні події людського життя вважалися визначеними наперед.

Недаремно майже кожне календарне свято включало обряди ворожби про майбутнє життя людини.

Релігія східних слов'ян, як і інші складники культури, які формувалися на етапі родоплемінних відносин, з виникненням і розвитком державності неминуче повинні були зазнати серйозних змін. Якісно нові культурні процеси в Київській Русі відбулися вже після прийняття християнства.

Протягом сторіч у східних слов'ян нагромаджувався багатий досвід архітектури, склалася національна традиція містобудування. Довгий час як головний будівельний матеріал використовувалася деревина, що була в достатку доступна. У центрі поселень знаходилися "гради", які служили для захисту від ворогів, проведення племінних зборів і культових обрядів. Більшість споруд у слов'янських "градах" споруджувалася зі зрубів - колод, укладених в чотирикутні вінці. Зі зрубів будувалися і прості хати, і 2-3-поверхові тереми, зруби закладалися в основу кріпосних валів.

Вироби з дерева, металу, кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент, на відміну від геометричного візантійського.

Особливо вражають високою естетикою і технікою виконання ювелірні вироби. Були відомі і застосовувалися чорніння срібла, лиття з дорогоцінних металів, карбування, інкрустація, техніка скані (узори з тонких металевих ниток) і зерні (прикраси з напаяних дрібних металевих кульок).

6. Жертвопринесення до сил природи

Релігійне молитовне відношення до сил природи зафіксовано багатьма давньоруськими джерелами, що дуже гудили церковники у своїх повчаннях чи пояснюючи не знанням істиною чи віри підступ диявола, що "овы спокуси у тварину веровати й у сонце ж і огнь і в джерела ж і в древо і в ины різні речі". И так більш точно зафіксованим місцем щорічних молінь були високі пагорби, гори, що піднімали, що моляться над рівнем звичайного життя і як що б наближали їхній до небесних повителям світу, чи породіллям Роду.

"Червоні гірки", "червоні пагорби", де проводилися оліїсті спалювання опудал зими, обряд заклинання весни, зустріч Лади і Лели, катання яєць на Фоміній тижня (яка і називалася " червоною гіркою") були ймовірно біля кожного села. У рівнинах місцях, де не було помітних височин, селяни відзначали на лугах перші весняні таловини, де раніш всего починав таїти сніг, і там проводили обряд зустрічі весни.

Священні гори часто носять найменування "Лисих" чи "Дівочих". виникає припущення що перша назва могла бути зв'язана з тим чи іншим чоловічим божеством, з богинею - дівою являвшейся далекої предшествиницей християнській богородиці, діви Марією. Часто на лисих горах були виявлені ідоли оголеного чоловічого божества. Про такі гори нерідко ходили слухи про обитании на них відьом.

Дівочої ж гори в ряді випадків дають підтвердження своєму найменуванню. На одній з дівочих гір був знайдений своєрідний жертовник пекти представляющий собою композицію з дев'яти напівсферичних поглиблень. Число дев'ять у сполученні з дівочим ім'ям цієї величезної і дуже імпозантної гори наводить на думку (як і з приводу ворожильної чаші з дев'ятьма клеймами місяців), що творці жертовника з дев'ятьма складовими частинами насамперед співвідносили це центральне спорудження Девичь-гори з дев'ятьма місяцями вагітності.

Богиня - діва, як стійке представлення про жіноче аграрне божество, мислилося, мабуть, подібно християнській богородиці не просто дівчиною, а такий, котра вже "понесла в чреве своєму" і їй стояло дев'ять місяців підготовляти народження нового життя. Число дев'ять входить у розряд спільнослов'янських сокральных чисел ("за три-дев'ять земель", "у тер-дев'яте царство, тер-десяту державу" і т. п.). Так само в Поганском городище девятиямочный комплекс знаходиться в стіни язичеського храму, що передував будівлі костьолу.

Так само були Бабін гори присвячені жіночому божеству, але, мабуть, іншого виду, чим богиня-діва; це могла бути богиня-мати начебто Макоші, богині врожаю і долі, уособлення всієї земної природи (мати сира земля). Біля деяких Бабін гір були виявлені могильники з трупосожжениями і трупоположениями. Їхня особливість була в зазбереженні дитячих черепів без ритуального інвентарю. На підставі цих знахідок можна згадати слова середньовічних письменників про древніх язичеських жертво приношень. Кирил Туровский у проповіді на Фоміну тиждень ("червона гірка") писав: "від селі (відтепер) бо не приемлеть пекло треби, заколаемых батьки младенець, не смерть почесті - преста бо идолослужении і пагубне бесівське насильство". Інший автор трохи більш ранній писав: "таверская деторезанья ідо-брухт від первенець".

Етнографія знає багато повір'їв про перевертнів - вовкулаках (вовкодлаках), присвячених головним чином до території Білорусії й України, тобто до тих місцям, де відома милоградская культура. Ходили поверия, що раз у рік вони ставали волками на кілька днів і потім знову поверталися в колишнє состояння.

Дотепер є для нас загадковим і не розгаданим болотні городища і язичеська сутність цього культу. Звичайно ж безсумнівно зв'язок з культом води і підводно-підземним "нижнім світом", найкраще вираженим самим болотом з його незвіданими і не доступними глибинами, болотними вогнями, підступництвом болотної зелені і трясовин, шкідливістю болотних лихоманок. Святилищу на болоті придавалась ідеально кругла форма. Можливо, що тут, як і при створенні кургану, мислилася модель видимої землі, правильне коло горизонту-кругозору, як антитеза підлоги ворожої стихії води. Виникає припущення, що болотні городища (іноді насипані, штучно зроблені людами) могли бути присвячені хазяїну цього нижнього світу, у ролі якого часто виступає ящір. У космологічній композиції в горянських чи самогильских шаманських бляшок нижній світ завжди зображувався у виді ящера з вовчим вухом і роззявленою пащею - ящір ковтає вечірнє призахідне сонце. Відсутність на городище реальних слідів споживання жертв учасниками обряду може говорити про особливу форму жертвоприносини, відмінної від звичайного покладання жертовного м'яса на вогонь і наступного поїдання його.

Висновок

Традиції освіченості та високої духовності, закладені в Київській Русі, завжди жили на нашій землі. Недарма і у царській Росії, і в роки Радянської влади значна кількість видатних вчених, діячів культури і мистецтва були родом з України. Серед них можна назвати, наприклад, вченого-енциклопедиста Феофана Прокоповича, філософа Григорія Сковороду, математика Михайла Остроградського, конструкторів космічних апаратів Юрія Кондратюка та Сергія Корольова, композиторів Бортнянського, Березовського, Веделя, геніальних письменників Миколу Гоголя та Михайла Булгакова і багато-багато інших визначних вчених, музикантів, артистів, співаків.

Сьогодні, в час становлення незалежної Української держави, відродження та пропаганда культурних здобутків Київської Русі має першорядне значення. Молода держава дбає про те, щоб духовні надбання наших далеких предків не були забуті й використовувались для ствердження національної самосвідомості українців, виховання молоді на патріотичних засадах. Відбудовано Михайлівський Златоверхий собор, розпочалася відбудова Успенського собору Києво-Печерської Лаври. Традиційні свята і обряди чимдалі активніше входять у систему сучасної культури. Після багаторічного панування войовничої безбожності у 1990 р. рішенням Верховної Ради України офіційними святами проголошені Різдво, Великдень, Зелені свята.

Звертання до традицій зовсім не означає нехтування сьогоденням. Тільки осмисливши минуле, пізнавши витоки своєї культури та історії, можна й чіткіше зрозуміти сьогодення, і уявити майбутнє. “Той, хто не знає свого минулого, - любив повторювати Максим Рильський, - не вартий майбутнього”. культура дохристиянський обряд

Таким чином, наші пращури були вельми розвиненим народом, мали свою державу, цивілізацію, задовго до хрещення. «Чорний» міф про дикість «древніх слов'ян» є інструментом інформаційної війни, створеним для знищення пам'яті про унікальної цивілізації, вироблення у нас комплексу неповноцінності. Ми повинні виконати величезну роботу по відновленню образу наших предків, їх історії, віри, їх духовної і матеріальної культури. В даний час ряд дослідників, робить значні зусилля для того, щоб знищити «білі плями» в історії Русі.

Використана література

1. Iсторiя української культури / За загал. ред. I. Крип'якевича. - ДО.: Лібiдь, 1994. - 656 с.

2. Ковальчук О.В. Украiнське народознавство. - ДО.: Освiта, 1992.- испр. і перераб. / Гл. ред. М.Д. Аксенова. - М.: Аванта, 1999.- 704 с.

3. Зарубіжна та українська культура. - К., 2000.

4. Звичаї українського народу. - К., 1992.

5. Давня історія України. Кн. 2. - К., 1995.

6. І. Нечуй-Левицький. Світогляд українського народу (Ескіз української міфології). - К., 1993.

7. Я.Е. Боровский. Мифологический мир древних киевлян. - К., 1982.

8. Б.А. Рыбаков. Язычество древней Руси. - М., 1988.

9. Воропай Олекса “Звичаї нашого народу”, Київ, 1991 р., том.

10. Дяченко Ю.П. “Українці: народні вірування, повіря, демонологія” Київ, 1992 р.

Размещено на Allbest.ru