Еліта у процесі формування політичної культури мас: соціально-філософський аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

Еліта у процесі формування політичної культури мас: соціально- філософський аналіз

Поліщук О.С.

Нинішній етап розвитку українського суспільства, який характеризується продовженням трансформаційних процесів у сфері суспільних цінностей та ідеалів, породжує серйозні модифікації глибинних взаємовідносин людини з елітою, а це в свою чергу призводить до значних змін у форматі становлення політичної культури особистості. Дослідження процесу формування політичної культури «людини порубіжжя» на прикладі українського суспільства є актуальною проблемою. Від цього залежить майбутнє українського соціуму та його становище у світовій спільноті. Важливим чинником у процесі формування політичної культури мас відіграє вплив такої ж культури політичної еліти. Саме політична культура еліти є серйозним рушієм у формуванні, збереженні та передачі тих цінностей, на яких має базуватися вся політична система суспільства.

Проблеми розвитку політичної культури українських громадян під кутом зору узагальнюючих політико-психологічних характеристик індивіда, ступеня його політичної розвиненості, уміння реалізувати політичні знання у межах нинішньої політичної системи досліджують такі вчені, як В. Бебик, М. Головатий, Є. Головаха, М. Корнєв, В. Лісовий, Н. Паніна. Акцент на національній культурі, національному характері та менталітеті ставиться у працях В.Андрущенка, М. Бойченка, М. Михальченка, Л. Нагарної, І. Предборської, М. Хилька. Психологічні чинники процесу формування політичної культури особистості через аналіз процесу її політичної соціалізації, політичної ідентифікації досліджуються у розвідках Н. Гедикової, Н. Дембицької, М .Катаєвої, С. Макеєва, В. Москаленко, А. Надточія, Н. Юрій.

На підставі теоретичного аналізу наукового доробку західних та вітчизняних дослідників, систематизації їхніх підходів у цілісну структуру процесу формування політичної культури особистості і мас можна визначити як усвідомлення та засвоєння соціально-політичних норм,принципів, відносин (суспільної свідомості загалом), інтеріоризації їх у власні, особистісні психологічні структури політичної свідомості з урахуванням соціально- та індивідуально-психологічних властивостей особистості, а також відтворення цього нового рівня самосвідомості у різних формах політичної поведінки та самоактуалізації з метою реалізації себе як дієвого суб'єкта суспільно-політичної діяльності. Однак варто зауважити, що усі напрацювання виконані в напрямі дослідження політичної культури як суспільного явища, проте в них упущено інший важливий аспект - вплив політичної культури на особистість і здатність останньої змінити вектор державного розвитку та політичну систему.

Мета статті - розкрити вплив політичної культури еліти на політичну культуру мас у період трансформаційних змін суспільного життя. Завдання статті - з'ясувати, як впливає політична культура еліти на формування політичної культури особистості та на трансформаційні процеси суспільства.

Опираючись на твердження М.Михальченка, що Україна з моменту проголошення незалежності знаходиться на етапі трансформаційних змін, які охоплюють усі сфери суспільного життя, слід, на наш погляд, зазначити, що окремого розгляду заслуговує процес трансформації політичної культури еліт та її вплив на політичну культуру мас. Чимало науковців доводять важливість дослідження політичної поведінки еліт у процесі становлення і закріплення демократії. Все більше поширюється так званий акторський підхід, де під демократизацією розуміється згода між різними елітними групами, які вирішили спільно знайти вихід із кризи. Важливість дослідження політичної культури еліт зумовлена і тим впливом, який вона здійснює на політичні інститути і, відповідно, на характер політичного режиму. Від політичної культури еліт безпосередньо залежать форма і ефективність політичної системи, а також комфортність перебування особистості в такій системі.

Щоб суспільство стало дійсно демократичним, потрібно навчитися враховувати інтереси всіх і кожного, досягати компромісу, який знімає конфлікт. У цьому випадку буде встановлюватися «комунікативна влада», а це вимагає створення умов для вільного вираження згоди всіх сторін. Щоб діалог був конструктивним і корисним, необхідно організувати «ідеальний дискурс», легітимність переговорів, який буде забезпечувати етику цього діалогу.

Як правило, авторитарним і нестабільним демократичним режимам відповідають розрізнені політичні еліти, тоталітарні режими вирізняються ідеократично об'єднаними елітами, а ознакою демократичного політичного режиму виступають консенсусно консолідовані еліти. Демократизація політичної поведінки еліт полягає в переході від розрізнених та ідеократично консолідованих еліт до консенсусно об'єднаних.

Безумовний інтерес у цьому плані викликає досвід Іспанії, де перехід до демократичного режиму шляхом реформи став можливим завдяки феномену консенсусу всіх внутрішньополітичних сил, які задля порятунку держави і суспільства, запобігання нової громадянської війни ще на початковому, найскладнішому етапі переходу до демократії уклали між собою угоду з основних питань внутрішньополітичного життя. Завдяки досягненню консенсусу розколоте іспанське суспільство спромоглося змінити парадигму політичної і духовної культури, перейшло з авторитарного на демократичний шлях розвитку. На зміну багатовікової культури конфронтаційності прийшла демократична культура діалогу і компромісів.

Дещо по-іншому, наприклад, відбувалося становлення демократичного політичного режиму в післявоєнній Німеччині, хоча і тут політичні еліти відігравали неабияку роль. Демократичні перетворення стали можливими здебільшого завдяки тому, що при переважанні авторитарних установок у політичній культурі мас і в політичній культурі еліт панували демократичні переконання. Це стало можливим завдяки зусиллям окупаційної влади, що здійснила так звану «штучну революцію» в німецьких елітах, у результаті якої керівні посади зайняли особи, що переслідувалися при нацизмі, та учасники руху опору, політичні емігранти, представники так званої внутрішньої еміграції, відомі демократичними поглядами політики Веймарської республіки.

У транзитних суспільствах еліта має «транзитний характер» До її складу нерідко потрапляють випадкові особистості - люди, які не мають відповідних якостей, підготовки, здібностей. Формується так звана «тимчасова еліта». Верховодять найбільш галасливі особистості. І тоді в суспільстві домінують підходи, що не мають належного наукового, фінансово-економічного та правового обґрунтування. Залежно від стадій трансформації і завдань суспільного поступу склад «тимчасової еліти» постійно змінюється. Еліта, що збанкрутувала, поступово відходить від активної суспільної практики, поступається місцем професіоналам, здатним здійснювати ті чи інші перетворення. Нерідко зміна складу еліт відбувається через конфлікт. Така ситуація в Україні спостерігалася ще в XIX ст., коли плебеї почали займати верх над володарями (теорія Д.Донцова).

Внаслідок контрольованої зміни еліт створився суттєвий розрив між політичною культурою еліт і політичною культурою мас. Оскільки формування політичних інститутів і структур демократії здійснюється перш за все елітою, це і дозволило створити демократичну політичну систему. Зрозуміло, що така система не може бути стабільною, оскільки демократія вимагає наявності відповідного рівня політичної культури мас, прихильності громадян. Стабілізація її можлива в результаті довготривалої економічної ефективності і поступового закріплення в масовій свідомості тісного взаємозв'язку економічного зростання ефективності і нової політичної системи. Існує один шлях - шлях поступового «підтягування» рівня політичної культури мас до рівня політичної культури еліт, що можливе за допомогою розвитку процесу демократизації знизу шляхом впровадження місцевого самоврядування, децентралізації, розподілу повноважень.

Окремого розгляду в плані переходу від моноідеології тоталітарного суспільства до ідеологічного плюралізму заслуговують зміни, які відбуваються в засобах масової інформації. У недемократичних країнах ЗМІ повністю підпорядковані державі і використовуються нею для маніпуляції суспільною свідомістю. При демократичних режимах ЗМІ є важливим інструментом соціального управління. Вони не просто інформують населення про процеси, що відбуваються в країні та світі, але й пропагують певні ідеї, погляди, вчення, політичні програми, формують (прямо чи опосередковано) суспільну думку. В умовах демократії ЗМІ виконують важливу функцію громадського, суспільного контролю за діяльністю влади, всіх її гілок, установ, посадових осіб, а, в разі виявлення помилок і прорахунків, мобілізують громадську думку на боротьбу проти цих явищ.

У дослідженні М.Остапенко [5,с.28-32] політична культура визначається як система феноменів суспільної свідомості і в більш широкому розумінні загальної національної культури, яка впливає на функціонування та розвиток державних і політичних інститутів, надає значимості та вказує напрямок політичному процесу і політичному життю загалом. Політична культура розглядається крізь призму реалій сучасної ситуації і практичних дій самої особистості, а також особливостей традицій і менталітету українського народу. До змісту політики органічно включене національне, його ідеї, принципи. Аналізується генеза українського народу. Слід зазначити, що ментальність українства як нації має складну субетнічну структуру, розвивається на поліетнічній основі. Заслуговує на увагу проблема національної самоідентифікації. В цьому середовищі найчастіше ідентифікація відбувається з поєднанням таких якостей, як емоційність, комунікабельність, толерантність, почуття власної гідності, миролюбність, високий рівень творчого мислення.

Постійне зіткнення національної спільноти з різними якісними типами суспільного життя (цивілізація Заходу і Сходу) ведуть до змішування як політичних процесів, так і політичних культур нації. Пріоритетними стають риси тієї цивілізації, яка на певному етапі має більший вплив. Tак, українська державність у XVII столітті знаходилася в політичному полі постійного перетягування державної влади то на бік більш цивілізованого Заходу, представленого Польщею, то на бік більш абсолютизованого Сходу (Росія, Османська імперія). Ця тенденція зберігається і сьогодні. Змінилася цивілізація, політична направленість, але залишилися ключові пріоритети демократизм і централізм. Відповідно необхідний пошук політичного обличчя нації, щоб знову не опинитися у сфері політики постійних компромісів і конформізму, який на довгий час закріпився в українській нації як ознака політичної культури. Для України є характерним стан постійного маневрування. Наявність у політичній культурі маргінального складу спричинило до формування своєрідної біполярної моделі, яка поєднує лицарсько-козацький та пасивно-споглядальний типи ставлення до довкілля. У політичних процесах ці типи менталітету проявляються, з одного боку, у бунтарстві, героїчній боротьбі за національні цінності та державну самостійність України, а з другого боку в егоцентризмі, байдужості до долі власного народу і власної держави [2]. Варто зауважити, що така ситуація, яка є сьогодні в Українській державі, вказує на ознаки шизофренії у політиці. Це важка хвороба у державотворчому процесі, адже вона не дає можливості особистості сприйняти потрібний аксіологічний базис, а еліта в такий спосіб уникає відповідальності та сприяє процесу відчуження особистості від політичних процесів.

Правові межі державного примусу щодо суспільства і громадян визначила Конституція У країни. Однак через недосконалість інститутів судового і несудового захисту прав громадян, особливо в частині процесуальних норм, поширення корупційних діянь у судовій системі (наприклад, затримання голови Львівського апеляційного суду), а також незрілості громадської культури, державного монополізму в інформаційному просторі, влада часто вдається до неправових засобів примусу: неконституційних домагань, шантажу, підкупу, бюрократичних зволікань у вирішенні тієї чи іншої справи, репресивних переслідувань та ідеологічних маніпулювань громадською думкою (формування вигідних для влади стереотипів, дискредитація людей, незручних або небезпечних для її панування). Варто наголосити, що подібні форми примусу поширюються на всі владні відносини, у тому числі й політичні [4].

Брак участі широких верств населення у політичному житті суспільства довгі роки, а відтак відсутність відповідної політичної свідомості та високого рівня політичної культури засвідчили неготовність українського суспільства адекватно скористатися різким збільшенням громадянських прав і обов'язків.

Така ситуація - низький рівень політичної культури та політичної свідомості - наявна і по сей день. У статті Ю.Онишка «Проблема політичної культури в Україні на сучасному етапі» розглянуто деякі з факторів, що призводять до такого стану речей, і ситуацію, яку практично створює ця кон'юнктура, а також ставиться питання щодо шляхів підвищення рівня політичної культури та політичної свідомості.

Проблема політичної культури найгостріше постає на період передвиборчих кампаній, під час яких політичні сили, опираючись на політично «невибагливий» електорат, підживлюють цю, м'яко кажучи, недалекість з метою легкого отримання політичних дивідендів.

Давня римська схема управління народом за принципом «поділяй і владарюй» актуальна і тепер. Особливо актуальна вона для сучасної України. Необхідно визначити лінію стику (потенційної конфронтації), поділити за цією лінією народ та заручитися підтримкою певної його частини, позиціонуючи себе як захисник їхніх інтересів. Особливістю України є те, що їй не потрібно придумувати будь-яких відмінностей, а лише їх озвучити. Типова різниця по вектору схід-захід загострюється на час передвиборчих кампаній, коли піднімається питання російської мови як другої державної, визнання ОУН і УПА воюючою стороною у Другій світовій війні, шуканні ворогів у лиці східного чи то західного сусіда тощо.

Ці питання можна віднести до розряду вічних, політичних проблем для України, але є й такі, котрі виникають (як і зникають з можливістю при нагоді знову виникнути) під час окремих кампаній, і актуальні лише в конкретний час. Серед недавніх можна назвати, зокрема питання реприватизації «Криворіжсталі», створення коаліції, а також надання імунітету депутатам місцевих рівнів [3].

Якщо два останні приклади демонструють низку питань, які у більшості випадків мають кінцеву точку (у чому ми мали можливість нещодавно переконатися), то попередні належать до розряду постійних. Цікаво те, що до спроб вирішення таких питань вдаються небагато політиків. Здебільшого політичні сили дуже зацікавлені саме у підтриманні status quo, адже лише тоді можна постійно використовувати ці питання, загострюючи які, отримувати підтримку частини електорату. Вирішення ж цих суперечностей призведе до неможливості спекулювати на них. Наведені приклади - це лише примітивні варіанти з низки альтернатив щодо вирішення зазначених проблем. Суть полягає в тому, що важко уявити собі ситуацію, за якої спостерігалася б велика зацікавленість обговорювати доцільність, переваги та недоліки використаних способів вирішення питань, коли рішення щодо конкретного питання вже прийняте і воно знято з порядку денного. Tак само ми не дивуємося, коли досі не ставиться питання про те, чи варто було відмовлятися від ядерної зброї.

Звісно, сумніви щодо цього в нас час від часу закрадаються, однак форм широкої суспільної дискусії вони так і не набувають.

Нерідко недолугість дій державних чиновників та наявність безпо- рядку в країні слугують аргументами багатьом людям, котрі волають про потребу сильного лідера, який би миттю відновив порядок сильною «владною рукою.» Це класичний приклад патріархального типу політичної культури, за якої люди майже безапеляційно покладаються на вождя, а відтак і дистанціюють себе від участі в управлінні державою. Сучасна Україна, очевидно, отримала цей спадок від СРСР, де лише на словах закликалося до відомих речей, але ж доступ широких мас до формування порядку денного був суворо обмежений, а тому і активістська політична культура, яка характеризується значним інтересом громадськості до політичних процесів і політичної системи та орієнтацією на активну участь у політичному житті країни, замінювалася вищезгаданою патріархальною політичною і підданською культурою. В останній домінує низький рівень участі у політичному житті суспільства та усвідомлення високого авторитету влади.

Сучасна ситуація в країні потребує значного підвищення рівня і ролі активістської політичної культури, щоб уникати маніпулювання електора- том, який керується стереотипами та міфами. Лише за необхідного рівня політичної культури електорат перестане робити вибір, спираючись на примітивне ідентифікування суб'єктів політичної боротьби (наприклад, поділ на «наших» та «не наших»), а почне глибоко концептуально споглядати і аналізувати конкретну програму, що пропонується.

Для цього необхідна зокрема політична воля, аби внести певні доповнення в освітню політику, що озброювала б, скажімо, молодь вмінням цілісно аналізувати політичну ситуацію, а також розвивала б у неї активну громадянську позицію. Окрім того, варто проводити інформаційну кампанію, спрямовану на розвиток конструктивної зацікавленості широких мас у політичному житті держави та участі - посередньої чи безпосередньої - у ньому. Третій же сектор, на думку Ю.Онишка, міг би відігравати у цьому не меншу, а подекуди і значно більшу роль [3].

Варто додати, що інститутами формування політичної культури є сім'я, школа, вищі навчальні заклади, ЗМІ. Це ті установи, в яких політична еліта через навчальні та різні освітні програми може здійснювати вплив та кореляцію суспільства, особистості. Ми ж сьогодні спостерігаємо, як доросле суспільство не цікавиться політикою, як у школах скорочують години історії, громадянської освіти тощо; подібна ситуація простежується і у вищих навчальних закладах. Це абсурд, адже саме на цих заняттях підростаюче покоління формує свою політичну культуру. ЗМІ здебільшого демонструють лише той спектр аксіології, за який платять. І тому зрозуміло, що вирішити цю проблему може лише політична еліта, яка на сьогоднішній день все зробила для того, щоб утриматися при владі і міфізувала усю політичну систему, в якій особистість почувається некомфортно.

Зрештою, про шляхи підвищення рівня політичної культури у населення можна сперечатися, проте навряд чи можливо заперечити потребу розвитку політичної й громадянської свідомості та надання більшої уваги активістській політичній культурі, набуттю найширшими масами навичок політичної поведінки і соціалізації особистості як громадянина нашої держави.

У цілому в сучасній У країні регіональні політичні культури, які акумулюють весь історичний досвід територій, стали головними детермінантами їх політичного досвіду. T ому два важливих регіональних центри У країни Донбас та Галичина і уособлюють Схід та Захід України. Кожен з цих регіонів характеризується своєрідним геополітичним розташуванням, особливим історико-політичним досвідом і соціокультурною своєрідністю, що складають особливі політичні субкультури нашої країни.

У свідомості народу України Донбас сприймається суперечливо. З одного боку, це робітничий край шахтарської слави, край металургів і хіміків, край із значним науковим і культурним потенціалом. З іншого боку, Донбас розцінюється багатьма (особливо це проявилося на останніх виборах президента У країни й виборах до парламенту У країни) як спадкоємець цілком освоєного, але певною мірою відсталого й небезпечного простору, що стало однією з причин, які поставили нашу країну перед небезпекою внутрішнього розколу. Це підтвердили політичні події, що відбулись у 2004 - 2005 pp., які показали, що в сучасній Україні Донбас відіграє роль одного з ключових плацдармів. Політичні сили найрізноманітнішої орієнтації ведуть за нього боротьбу, яка часто зводиться до прямого протистояння цих сил.

Суперечливо сприймається і Захід, насамперед Галичина.

Для багатьох - це регіон з надзвичайно поширеним простором націоналістичних ідей, взятих на озброєння різними політичними силами з метою завоювання собі прихильників серед української громадськості. Взагалі, Галицький націоналізм - регіональний різновид націоналізму, що базується на певних відмінностях світогляду, спричинених історико-політичними обставинами. Tаким чином, модель побудови модерної української нації на Галичині це - модель етнонації. Проблема поліетнічності вирішується за схемою: домінуючий (титульний) етнос - етнічні меншини. Також передбачається жорстка кореляція етнічної та культурної лояльностей з політичною лояльністю. В культурній сфері - дерусифікація країни, не заперечення прав національних меншин на культурний розвиток, а витіснення цих прав у приватну сферу.

На думку О.Проскуріної, загострення політичної боротьби між різними політичними силами протягом 2004 - 2006 pp. призвело до регіонального розподілу внутрішньо- й зовнішньополітичних переваг жителів України, що останнім часом стало серйозним чинником дестабілізації політичної ситуації в країні [6].

Формуванню політичної культури демократичного типу в Україні перешкоджає також низький політичний рівень та незмінність політичної еліти, нерозвиненість інститутів громадянського суспільства, слабкість політичних партій, їх нездатність впливати на прийняття державних рішень, недійовий державний контроль над засобами масової інформації, корупція. Розвиток цих процесів у позитивний бік затримує застаріла напівтоталітарна форма правління в У країні. Про низький її рівень свідчать події, що відбулися під час розширеного засідання Ради Національної Безпеки, де два високопосадовці (міністр внутрішніх справ Ю.Луценко і мер м.Києва Л.Черновецький) за спиною експрезидента В.Ющенка з'ясовували стосунки при допомозі кулаків. Дивним видався і коментар президента, який, на жаль, нічого парадоксального в цьому не запідозрив. Якби подібна ситуація сталася в іншій європейській державі, то, очевидно, таких високопосадовців притягнули б до юридичної відповідальності та звільнили б з обійманих посад. Це і є яскравим демонстративним моментом, що відображає певний рівень політичної культури сучасних владних еліт, зразки політичної поведінки, стандарти політичного мислення і суспільної свідомості за умов політичної боротьби за владу між основними елітами і індиферентизмом. Ще одним прикладом низького рівня політичної культури нашої еліти є те, що сьогодні, в період загострення світової економічної кризи, усі політики могли б об'єднатися для вирішення нагальних проблем і прийняття антикризових законів. Натомість політична еліта У країни в котрий раз підкреслює свою нездатність спільно і злагоджено діяти у скрутний для суспільства час.

Зміни, які відбуваються у свідомості українського суспільства, сприяють появі нових форм політичної поведінки. Особливостями політичної участі в сучасній Україні є спонтанно-стихійний, майже не регульований характер дій; суперечливі механізми політичного впливу і протиріччя інтересів великих і малих соціальних груп. Становлення правових форм політичної участі в Україні ускладнюється відсутністю стійких традицій політичного плюралізму, який, поки що більшою мірою, виступає як плюралізм заперечення чужих поглядів і позицій замість утвердження власних. Це вносить до політичного процесу агресивні форми політичної участі, ворожнечу. В суспільній свідомості стикаються ідеї волюнтаризму, тоталітаризму, авторитаризму й демократизму. Узгодити ці процеси, надати певного напрямку політичній участі за таких умов дуже важко.

І все ж за періоди трансформації значна частина українського суспільства сприйняла основні демократичні ідеали. За роки незалежності зазнали серйозного оновлення усі структурні елементи - цінності, навички, орієнтації, методи і прийоми політичної діяльності. Суспільство поступово звикає до політичного плюралізму, до значної диференціації підходів, відкритого висловлювання думок. Відроджуються такі традиційні риси української політичної культури, як народоправство, толерантність.

Отже, сьогодні українське суспільство, як й інші постсоціалістичні країни, перебуває на етапі трансформації своєї політичної системи. Йдеться про формування демократичних цінностей у засобах та формах державного управління, прозорості влади та свободи слова, рівень захисту прав людини і громадянина, ефективність та дієвість законодавства. Цей процес охоплює всі сфери суспільного життя, зумовлює необхідність відповідної політичної культури. Від політичної культури головним чином залежать характер й напрями політичного процесу, стабільність і демократизм політичного режиму. А це означає, що доля людства перебуває в прямій залежності від ціннісного базису, який необхідно розвивати.

український суспільство еліта культура

Список використаних джерел

1. Демократична політична культура: основні риси та форми прояву // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. - 1998. - № 28. - С,46-49.

2. Деркач Ж. В. Політична культура як інтегральна характеристика процесу формування і розбудови держави: Автореф. дис. ... канд політ наук. - Харків, 2001г- 19 с.

3. Онишків Ю. Проблема політичної культури в Україні на сучасному етапі // http: //www.muv.org.ua/articles/item_6.html

4. Ортега-і-Гасет. Вибрані твори / Пер. з ісп. В.Бургарта, В.Сахна, О.Товстенко. - K.: Основи, 1994. - 420 с.

5. Остапенко М.А. Політична свідомість студентської молоді в сучасній Україні // Нова політика. - 1999. - № 4. - С.28-32.

6. Проскуріна О. Політична культура України: проблеми полярності в державі. //http://www.rusnauka.com/PkNIT_2006/Politologia/15946.doc.htm

Размещено на Allbest.ru