Управління культурою в світлі сучасних політологічних досліджень

Размещено на http://www.allbest.ru/

Управління культурою в світлі сучасних політологічних досліджень

Поняття «культура» є одним з базових для усіх соціальних та гуманітарних наук. Водночас, це поняття, маючи своє смислове ядро, що забезпечує його самототожність в різних науках, припускає варіативність інтерпретацій. Це пов'язано з особливостями його застосування у різних контекстах. Спробуємо виявити основні параметри обох сторін смислового навантаження поняття «культура» в політології.

Передусім, культура скрізь і завжди вживається у сенсі зробленого людиною на противагу «зробленого» природою: «В найширшому значенні, зафіксованому ще Віко, культура - це те, що твориться людиною, на відміну від того, що твориться природою»[1]. Така діяльність людини відображається як на зовнішньому щодо неї світі - перетворенні матеріальних об'єктів, інших людей, нарешті міжлюдських взаємин, так і на внутрішньому світі людини - це так звана «внутрішня культура особистості» або ж творення, удосконалення індивідом самого себе. Ці процеси неминуче взаємопов'язані: неможливо змінювати світ, не змінюючи себе, і навпаки - будь-яке самовдосконалення потребує як організації зовнішніх умов для цього, так і має невідворотні наслідки для поведінки людини, а отже, і для того, як вона чинить щодо навколишнього світу, як його змінює.

У сфері політології зберігають своє значення ці загальні сутнісні характеристики культури. Політичні діячі не лише змінюють сферу політичного у своїй країні, але й самі змінюються, пристосовуючись до неї. Політик мусить бути для певної частини суспільства «своїм», тобто виражати світогляд, спосіб життя цієї частини суспільства, все те, що у сукупності можна назвати типом культури. Своєю чергою, чим більш концентрованим, типовим буде це втілення характеристик певної частини суспільства у конкретному політику, тим більше шансів на його підтримку цією групою - незалежно навіть щодо того, що він передає раціонально і взагалі свідомо. Справа у тому, що політиками не народжуються - вроджені та набуті здатності тривалий час нібито шліфуються, мімікрують під «електорат» в процесі взаємодії політика зі своєю «адресною групою». Таким чином поняття культури у сфері політичного виражає, передусім,те спільне культурне поле, у якому взаємодіють політик та його «адресна група», яке вони цією взаємодією відтворюють і розвивають.

Саме тому управління культурою у політичній сфері постає як доволі делікатні стосунки, які швидше належать до сфери «м'якого управління». Водночас, якщо за методами здійснення впливу це управління є доволі делікатним і м'яким, порівняно з економічною політикою або політикою в галузі безпеки, то за своєю значущістю для національної ідентичності держави, а отже для збереження її суверенітету, управління культурою має пріоритетне значення і потребує системного дотримання і надзвичайно чіткого виконання: «культурні директиви» у сфері політики є стратегічними, а тому пріоритетними. культура політика

Водночас, справедливим все ж є визнати і зворотній зв'язок між політикою і культурою: не лише культура формує політику і політиків, але й політики (особливо впливові), а також сама політика є одними з найбільш дієвих чинників культурних змін. Адже саме політики можуть суттєво вплинути на параметри відтворення культури. Звісно, не слід орієнтуватися на такі зразки політичного впливу на сферу культури як «культурна революція», однак не варто й забувати, що вплив політики може бути навіть настільки визначним.

Слід враховувати, що арсенал можливих політичних засобів впливу на культуру є дійсно доволі широким - від особистого прикладу поведінки політичних діячів до репресій, які можуть сягати масштабу геноциду. В цьому арсеналі особливе місце займають засоби ідеологічного впливу. Адже саме ідеологія є тим, що надає політичного значення і особистій поведінці людини, і навіть масштабним репресіям: адже поведінка може й не розглядатися як політично значуща, а репресії витлумачуватися як елементарне виконання вимог закону. Саме ідеологія надає їм суттєвого і тривалого суспільного резонансу.

Таким чином,управління культурою є одним з пріоритетних напрямів дослідження проблеми культури. Враховуючи ж значення ідеології для управління культурою, слід визнати, що цю проблему має досліджувати передусім політологія. Водночас, у вітчизняній науковій традиції дослідження культури у політології відбувається без спеціального звернення до аналізу політичної складової управління культурою. Причиною цієї ситуації, з нашого погляду, є те, що у вітчизняних науковців склалося хибне уявлення про управління культурою як нібито неналежне поводження щодо неї, яке було властиве командно-тоталітарній системі управління радянських часів. Демократична ж культура нібито не потребує управління, оскільки є саморегульованою і взагалі будь-яке втручання у неї є загрозою демократії і нагадує у кращому разі цензуру. Як видається, таке ставлення до культури у демократичному суспільстві не є ані справедливим, ані прагматичним: культура не є «священною коровою», вона не повинна бути ізольованою від проблем суспільства, але навпаки - має відповідати його запитам, бути в центрі розв'язання найгостріших проблем. Очевидно, що таку функцію культура аж ніяк не зможе виконувати, якщо над нею будуть якісь контролюючі і обмежуючі її інстанції. Але не менш очевидно, що сама культура повинна виступати такою контролюючою та обмежуючою інстанцією - тому управління культурою у будь-якому суспільстві завжди включає в себе культуру самого управління.

Поки у сфері політології протягом доби незалежності триває певна невизначеність щодо припустимості і повноважень управління культурою, у сфері правознавства, яке опікується практикою регулювання повсякденних взаємин між членами суспільства, вже доволі давно здійснюються відповідні дослідження, до яких, зокрема, можна віднести дисертації О.А. Задихайло та І.Г. Ігнатченко. Також можна згадати доволі цікаву статтю В. Шестак. Складається враження, що політологи, на відміну від правознавців, штучно утримуються від теоретичного аналізу наявної політичної практики. Окремою галуззю дослідження є аналіз проблем управління культурою у такій специфічній царині як сфера фізичної культури та спорту, а також доволі близької до них галузі туризму, щодо яких ще у середині 90-х років було здійснено спеціальне дослідження. Дійсно, у сфері фізичної культури і спорту аж ніяк не припустима «самодіяльність» - адже відчутні досягнення можливі лише за умови суворої самодисципліни, яка передбачає також і високий рівень загальної дисципліни. Ця проблематика стала предметом розгляду спеціальних досліджень з фізичного виховання та спорту, зокрема у таких дослідженнях, як здійснені М.О.Олійником та В.Е. Куделко. Тут управління культурою набуває рис швидше дотримання певного типу організації навчальної та тренерської роботи. Звісно, такий зразок аж ніяк не може бути поширеним на усю сферу суспільної культури.

Таким чином, слід зазначити, що проблема управління культурою виявилася практично недослідженою належним чином засобами політології. Це тим більш прикро, що доволі значні зусилля останнім часом докладалися політологами для з'ясування проблематики зі сфери політичної культури. Звісно, політичну культуру також надзвичайно важливо враховувати під час аналізу проблеми управління культурою, адже значною мірою саме від рівня і якості політичної культури залежить успішність і спосіб управління культурою суспільною. Однак, розвиток політичної культури не означає автоматичне вирішення проблем управління суспільною культурою, які потребують спеціального і системного аналізу і вирішення. Більше того, без належного розгляду і розв'язання проблем управління культурою не можна вважати повним і навіть задовільним дослідження і розвиток політичної культури.

Все ж попри зазначені перестороги, напрацьований у сфері вивчення політичної культури матеріал є важливою передумовою і складовою дослідження проблем управління культурою, а тому слід розглянути основні напрями, за якими здійснювалися такі дослідження вітчизняними науковцями. Перші дослідження політичної культури були здійснені ще за радянських часів. Одним з перших таких спеціальних досліджень було присвячене політичній культурі молоді [3]. Спеціальні дисертаційні дослідження були присвячене ролі політичної культури в розбудові держави (Ж.В. Деркач), а згодом у дослідженні - у демократизації суспільства (М.В. Конончук) та його трансформаціях під час демократизації (С.А. Корж). З'являються спеціальні посібники з цієї теми, як наприклад посібник М.А.Остапенко, яка свого часу захистила дисертацію з дослідження політичної культури молоді. Послідовно досліджують політичну культуру такі чернівецькі автори, як В.І.Буряк та Н.Ю.Ротар, які випустили спочатку спеціальний посібник, присвячений аналізу політичної культури у її зв'язку з відповідними ідеологією та психологією, а у подальшому - дослідження політичної культури країн Європи. Пізніше політичну культуру Росії аналізували у ґрунтовній праці П.О.Демчук та В.А. Мандрагеля. Ці дослідження об'єднуються у напрям політичної компаративістики під час аналізу політичної культури. Окремий напрям досліджень політичної культури присвячено аналізу її взаємозв'язку з розвитком громадянського суспільства - це, зокрема, дисертаційне дослідження В.О.Мельника, праця під редакцією С.Г. Рябова. Цю проблематику розвиває також М. Хилько.

Цікавий аспект аналізу політичної культури представлений працею Ю.П. Щегельської щодо інтегрованого образу країни - цей аспект цілком можна розглядати і в ідеологічному ракурсі. Цю ж тему розвиває дослідження О.Л. Порфімович. Не менш важливий аспект національної безпеки у її зв'язку з культурною проблематикою аналізує Н.Б. Бєлоусова. Та ж тема безпеки конкретизована у дослідженні І.А. Кисарець щодо інформаційної політики держави як залежної від культурної детермінанти.

Окремо слід відзначити дослідження політичної культури українського народу. Це праці Л.П.Нагорної, серед історичних досліджень можна зазначити праці П.М. Саса та О.К. Струкевича.

Слід визнати, що певні зв'язки між культурою та ідеологією також аналізувалися вітчизняними дослідниками. Передусім, це фундаментальне філософське дослідження Л.В. Губерського, В.П.Андрущенка та М.І. Михальченка «Культура. Ідеологія. Особистість»[4]. Крім того, варто згадати такі праці, присвячені цій же проблематиці, як написані

В.С. Лісовим, В. Кафарським, М.В. Ліпіним. Дотичний характер має також філософське дослідження Н.М. Кочури, присвячене впливу національної культури на формування ідеології.

Спеціальні політологічні дослідження були здійснені М.В. Банчуком[5] Історичному аналізу ідеології у взаємодії з культурою також присвячені спеціальні збірки.

Особливий інтерес для нашого дослідження являє недавня розробка у галузі політології Ю.М.Біденко, у якій акцент робиться на ідеології як чиннику впливу на політику[6]. Також до цієї категорії належить посібник вінницьких авторів, присвячений політико-ідеологічним доктринам сучасності. Втім, цей посібник певною мірою розвиває проблематику, яку досліджували ще за радянських часів[7].

Загалом, для сучасних вітчизняних політологів властиве розуміння не лише цілісного характеру політичної культури, але й її укоріненість у політичному житті в цілому та загальній культурі суспільства. І все ж, звернення до проблематики управління культурою змушує ще раз повернутися до загального визначення культури, яке може виявити більше аспектів теорії і практики культурного розвитку, ніж вдається зафіксувати за допомогою поняття «політична культура».

Підготовлений Інститутом філософії НАН України енциклопедичний філософський словник подає таке визначення, яке в основних рисах відтворюється основним автором відповідної статті також і у словнику «Філософія політики»[8]. «Культура (від лат. cultura - обробка, розвиток, виховання, освіта, шанування) - 1) Історично вихідне значення - оброблення і догляд за землею. 2) Догляд, поліпшення, ушляхетнення тілесно-душевно-духовних сил, схильностей і здібностей людини, а отже - і ступінь їх розвитку; відповідно розрізняють культуру тіла, культуру душі і духовну культуру (вже од Цицерона йдеться про філософію як культуру духу). 3) Сукупність способів і прийомів організації, реалізації та поступу людської життєдіяльності, способів людського буття. 4) Сукупність матеріальних і духовних надбань на певному історичному рівні розвитку суспільства і людини, які втілені в результатах продуктивної діяльності. 5) Локалізоване у просторі та часі соціально-історичне утворення, що специфікується або за історичними типами, або за етнічними, регіональними чи регіональними характеристиками суспільства». Спробуємо з'ясувати, якою мірою ці п'ять аспектів визначення культури стосуються нашої проблеми.

Передусім, якщо культура є обробкою і доглядом, то політика у певному сенсі також не відбувається «сама собою», а потребує для свого здійснення значних зусиль і турботи - і не лише професійних політиків, а всіх причетних до політичної сфери. Інша справа, що міра таких зусиль і турботи є різними. Коли йдеться про управління культурою, тоді політична «турбота» накладається на культурну «обробку» і відбувається їх взаємовплив. З вищезазначеного стає очевидним, що цей взаємовплив є «дружнім», оскільки у обох випадках його активною стороною є сама людина. Для того, щоб такий взаємовплив не набував характеру патології, необхідно, щоб засоби управління посилювали і підтримували цілі культури, а не підпорядковували останню цілям самого управління. Це не означає, що управління може бути пасивним щодо свого об'єкту, коли йдеться про культуру - адже тоді управління просто зникне, оскільки воно може бути за визначенням лише активним. Але це означає, що активність управління щодо культури може бути зумовлена особливою культурною ангажованістю самого управління, тобто управління культурою може здійснюватися лише з позицій культури, але відмінної у якомусь аспекті від об'єкту управління: це може бути акцентування на одному з аспектів наявної культури або вплив з позицій іншої культури, але ніколи не може бути поза-культурний вплив. Тобто політика у сфері культури має бути дійсно культурною політикою, а не, наприклад, економічною, силовою тощо.

По-друге, якщо культура є удосконаленням самої людини, її тіла, душі і духу, то й управління культурою має бути передусім орієнтованим на створення і підтримку умов, за яких людина може здійснювати таке самовдосконалення. А коли йдеться про політичні засоби такого управління, то створення таких умов забезпечується шляхом забезпечення суспільного визнання такого їх сполучення, за якого саморозвиток одних не заважатиме, а сприятиме саморозвитку інших членів суспільства. І найважливіші напрями такого визнання отримують інституційне політичне забезпечення.

Політична підтримка інститутів культурного розвитку (саморозвитку) членів суспільства може розглядатися також як така, що реалізується за основними напрямами - тілесного, душевного та духовного самовдосконалення. Мовою політики це означає: у сфері тілесної культури - політику у сфері збереження і розвитку генофонду країни, а отже політика у сфері сім'ї та молоді; крім того - максимальне збереження здатності членів суспільства до суспільно корисної діяльності, передусім - працездатності, а отже відповідну політику у сфері охорони здоров'я, фізичної культури; нарешті особливу турботу про тимчасово або частково фізично недієздатних членів суспільства, тобто - політику, спрямовану на фізичну реабілітацію, підтримку людей з особливими потребами та людей похилого віку.

У сфері культури розвитку душі, очевидно, управління може стосуватися, передусім, такої специфічної сторони як забезпечення атмосфери миру, ненасильства, толерантності і взаємної злагоди між членами суспільства, уникнення усіх форм екстремізму, тероризму та нетерпимості. Очевидно, самі собою ці умови не забезпечують розвиток душевних здатностей людини, але вони убезпечують його. В даному розрізі слід, очевидно, робити наголос на особливій політиці розрізнення сфер публічного і приватного, що для політики означає заохочення участі у легітимних формах публічного життя і забезпечення недоторканності життя приватного.

Що стосується сфери культури духу, то, згідно Ґ. Геґелю, це сфера мистецтва, релігії і філософії. Можна впевнено додати для сучасного суспільства, що це також сфера науки. Управління у цій сфері повинно бути орієнтованим як на створення умов для здійснення відповідної діяльності членів суспільства, так і на заохочення і гідну винагороду тих представників сфери мистецтва, науки, релігії, які досягнули вершин у своїй галузі. Йдеться про політику державної підтримки культури відтворення кращих досягнень людського духу і підтримки достатньо високого рівня залучення членів суспільства до таких досягнень, а також, про політику плекання суспільної духовної еліти.

По-третє, якщо культура є «сукупністю способів і прийомів організації, реалізації та поступу людської життєдіяльності, способів людського буття», тоді мова фактично ведеться про певні технології відтворення власне людських способів життя. Ці технології мають передусім гуманітарний та соціальний характер і у сфері політики означають широкий спектр підтримки культурних засад суспільства - від мовної і інформаційної політики до підтримки національних технологій виробництва, а також турботу як про відтворення властивих певній країні життєвих укладів, так і про запровадження новітніх, інноваційних технологій. Політика у цій сфері має означати продумане сполучення традиціоналізму і модернізацій, збереження засад власної ідентичності суспільства, і водночас - їх збагачення за рахунок культурних інновацій у найширшому сенсі слова. Прикладом може слугувати культурна політика таких країн, як Китай або Японія.

По-четверте, якщо культуру розглядати як «сукупність матеріальних і духовних надбань на певному історичному рівні розвитку суспільства і людини, які втілені в результатах продуктивної діяльності», тоді управління цієї сферою означає захист і збереження кращих здобутків матеріальної і духовної культури - від належного захисту виробничих «ноу-хау» і наукових відкриттів(турботу про патентування і захист інтелектуальної власності) до підтримання загальної культури поваги до приватної власності, належний її захист як засобами держави, так і силами самих громад. Дійсно, у даному випадку йдеться про культуру не як про розвиток чи саморозвиток, але лише як про їх результат. Цей результат пов'язаний, з першого погляду, з усім, що створене людиною як її зовнішній продукт, який і може виступати об'єктом власності. Але не слід забувати, що результатом матеріальної і духовної діяльності людини і суспільства є самі людина і суспільство. Тому управління культурою у цьому сенсі має передбачати також і питання страхування життя та здоров'я громадян, а також питання їх безпеки від внутрішніх і зовнішніх щодо даного суспільства загроз.

По-п'яте, під культурою можна розуміти «локалізоване у просторі та часі соціально-історичне утворення, що специфікується або за історичними типами, або за етнічними, регіональними чи регіональними характеристиками суспільства». Це означає, що культурну цінність можуть мати не лише окремі люди чи результати їх діяльності, а цілі спільноти та їх досягнення як певна цілісність. Отже має йтися про управління цілими спільнотами - від громад і до політичних націй і людства в цілому. Це означає, наприклад, для держави захист її національних інтересів як най- загальніший її культурний пріоритет, або для громади захист її традицій, єдності її культурного, економічного і політичного укладів - чи це етнічна громада, чи територіальна. А у сучасних суспільствах поняття культурного розмаїття припускає розрізнення громад також і за релігійною, ґендерною, віковою тощо ознаками.

Отже, аналіз специфіки управління культурою дозволяє нам дійти висновку, що культурна політика є чимось набагато ширшим, аніж просто управління у сфері культури. Як сама культура є значно ширшим за те, чим звикли вважати її на рівні повсякденного сприйняття. Це не просто певний «культурний куточок», але особливий погляд на людину і зроблене нею, а відповідно і особлива турбота про людину та зроблене нею. Під цим кутом зору стає зрозумілим, що вирішення завдань культурної політики і за своїми об'єктами і за своїми засобами нерідко виходить за межі сфери культури. Так, інколи залучення фінансового стимулювання або ж правові обмеження дозволяють значно прискорити вирішення завдань культурної політики.

Список використаних джерел

1. Бойченко І., Хамітов Н. Культура // Філософський енциклопедичний словник. - К.: Абрис, 2002. - С.313.

2. Скрипник А.П., Олійник М.О. Правові основи організації та управління фізичною культурою, спортом і туризмом в Україні / Харківський держ. ін-т фізичної культури / А.П.Скрипник, М.О.Олійник. - Х.: Основа, 1996. - 130с.

3. Бебик В.М., Головатий М.Ф., Ребкало В.А. Політична культура сучасної молоді / Український НДІ проблем молоді. -- К., 1996. -- 112с.

4. Губерський Л.В., Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Культура. Ідеологія. Особистість: Методолого-світоглядний аналіз / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка ; Інститут соціології НАН України ; Інститут вищої освіти АПН України. - К.: Знання України, 2002. - 577с.

5. Банчук М.В. Ідеологія та культура діяльності правозахисних органів України в контексті становлення громадянського суспільства: Політологічний аналіз / АПН України; Інститут вищої освіти. - К.: Юстініан, 2005. - 144с.

6. Біденко Ю.М. Ідеологічні детермінанти політичного процесу (державний та глобальний виміри): автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.02 / Харківський національний ун-т ім. В.Н.Каразіна. - Х., 2009. - 18с.

7. Косолапов В.В., Шлепаков А.М., Гончаренко О.М., Соколов Є.М. НТР: соціально-економічні, політико-ідеологічні та екологічні проблеми: Довідник / Інститут соціальних та економічних проблем зарубіжних країн АН УРСР. - К.: Політвидав України, 1983. - 223с.

8. Бойченко І.В. Культура // Філософія політики: Короткий енциклопедичний словник. - К.: Знання України, 2002. - С.306-307.

Размещено на Allbest.ru