Природне, моральне, громадянське і боже в бароковій ментальності українців

Размещено на http://www.allbest.ru/

Природне, моральне, громадянське і боже в бароковій ментальності українців

Майданюк І.З.

Права людини - досить складне і багатогранне явище, різноманітні аспекти якого були і залишаються предметом численних наукових пошуків теорії держави і права, історії права, соціології права, філософії права та інших галузей. У сучасному світі, де досить часто формування моральних і правових установок членів соціуму відбувається під впливом рішень державних органів та інституцій, котрі не завжди є справедливими, питання про те, які права для людини повинні бути пріоритетними, як подолати розходження між існуючим і тим, що повинно бути, як створити закони, наповнені глибоким моральним змістом, котрі стали б єдиним верховним правилом життя, залишається досить актуальним.

Зазначимо, що у філософії права та історії філософської думки є чимало прикладів концентрації уваги на зазначених проблемах. їх досліджували і вирішували Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, ІП. Монтеск'є, К. Гельвецій, Ж. Ж. Руссо, І. Кант, Ф. Гегель, Ф. Енгельс, К. Маркс, І. Франко, М. Драгоманов, М. Грушевський, М. Бердяев, П. Новгородцев, Б. Чичерін, Б. Кістяківський, М. Коркунов, ними продовжують займатися В. Авер'янов, О. Бандура, В. Бачинін, І. Бичко, О. Гвоздік, В. Горшеньов, О. Данильян, К. Жоль, Р. Калюжний, М. Козюбра, М. Костицький, В. Ларіонова, О. Маноха, О. Мироненко, М. Орзіх, М. Панов, П. Рабінович, В. Рибалки, А. Селіванов, В. Свінціцький, В. Сіренко, В. Синьов, О. Скакун, С. Сливка, В. Тацій, В. Тимошенко, М. Цвік, В. Цветков, В. Шаповал, Ю. Шемшученко, Б. Чміль та інші.

І тут, як звичайно, у нагоді стає вивчення досвіду та здобутків попередніх поколінь, без котрого унеможливлюється розуміння сучасних проблем і поступ у майбутнє. Цікавим у цьому плані для У країни є набуток професорів Києво-Могилянської академії, діяльність яких припадає на добу, яку прийнято називати епохою бароко, схарактеризовану, наприклад, Анатолієм Макаровим як таку, що мала чи не найбільше ворогів в інших культурних традиціях, бо «...цілком прийнятне для людей XVII ст. почуття «ясности неясного», тобто реальної присутності! в житті чогось незбагненного для розуму, непрозоро-темного і незвичайного, виявилось чужим «реалістичному» світовідчуттю багатьох наступних поколінь з їхньою нерідко агресивно-войовничою вірою в здоровий глузд, у всесилля розуму, науки, освіти, технічного й соціального прогресу і з їхньою схильністю до обережності!, помірковности стосовно всього, що має відношення до загадкових глибин людської психіки, інтуїції та інших методів пізнання, які не підкоряються вимогам дискретного аналізу й формальної логіки [1, с.141]. Трохи пізніше ця ідеологія переросла в просвітницьку ідеологію, що дбала про популяризацію знань і культури серед широкого загалу, виступала за світський характер суспільного життя. В.Д. Литвинов вважає [2, с.27], що просвітники цінували людину не за належність до того чи іншого стану, а за розум, вірили у високе покликання людини, причиною всіх нещасть вважали невігластво. І. Кант назвав цю епоху виходом людини « зі стану свого неповноліття, в якому вона перебуває з власної вини» і стверджував, що для неї «потрібна лише свобода і, притому, найбезневинніша, а саме: свобода за усіх випадків прилюдно користуватися власним розумом» [3, с. 29].

Попередній етап духовного розвитку приніс із собою гуманістичне розуміння вартості людини, інтерес не лише до «внутрішньої»(релігійної), а й до «зовнішньої» (світської) освіти, реформаційне усвідомлення значення народності, своєї національної окремішності, права на індивідуальне самовизначення. Синтезувати духовні здобутки православної України й латинського Заходу було не досить складним завданням, бо такий синтез здійснювався в епоху, яка, сполучаючи релігійний і світський елементи культури, формуючи цілісну єдність середньовічного теологізму з ренесансним індивідуалізмом, органічно вписувалося в контекст української духовної культури. Вона була покликана дати таку інтерпретацію проблеми людини, яка звільняє її внутрішній світ від уявлення про утопічну гармонію людини і світу, утверджує її розуміння як важливої частки світобудови.

У цей час український народ переживав часи становлення власної державності, проводив національно-визвольну боротьбу проти польського поневолення під проводом Богдана Хмельницького. І хоча в силу політичних причин того часу вона не привела до об'єднання всіх українських земель, здобутки її виявились досить вагомими: на значній території вдалося створити власну державність, свій соціальний устрій, у боротьбі за які зароджувалося почуття патріотизму, усвідомлення національної самостійності, що стали національними рисами українського народу, які, на жаль, з часом притупилися. Саме тому після знищення козацтва, планово організованих акцій насаджування польської та російської культур активність українства почала втрачатися, виникла нова необхідність в освічених людях і національно свідомій інтелігенції.

Професори Києво-Могилянської академії, яка, на думку С.Голубєва, «стала и долгое время была единственным, наиболее удовлетворявшим потребностям времени, разсадником наукЬ, распостранявшим свои лучи не только в местном крае, но и по северо-восточным областям нашего отечества»[4,с.2], були типовими освіченими людьми цієї епохи в Україні Щоправда, Микола Сумцов дав досить невисоку оцінку академій і її професорам та змісту навчання у ній, вважаючи, що кількісне якісне співвідношення викладання в академії наглядно показувало, до якого ступеня збідніння може дійти наукова думка, протягнута через вузькі тенденційні шкільні рамки[5,с.1]. Mи ж погодимся з думкою, що все-таки кожен з професорів був «інтегрованим у тодішній світовий процес українським інтелектуалом, що поєднав у собі знання духовної спадщини княжої доби з надбаннями західної вченості" [6, с.140]. Для них було характерним звернення до здорового глузду і повсякденного досвіду, у лекціях вони прагнули до вироблення самостійного мислення, власного типу філософствування, створення власного інформаційного поля . Мислителі були прихильниками того, що ще Сократ і Платон створили в античній етиці уявлення про людину як моральну особистість, яка керується вільною волею чи бажанням і у своїх діях, і у виборі життєвого шляху, а право бути вільною не лише у своїх фізичних діях, а й у діяльності розуму дано їй від природи, тому саме розум розглядався як запорука успіху при виборі належної лінії поведінки. Розум, на їхню думку, повинен бути активним і діяльним, причому його активність пов'язана з інтенційністю, рефлексивністю, певною творчою самостійністю. Активність розуму призводить людину до того, вважала більшість професорів, що вона навіть може бачити деякі огріхи і протиріччя в Біблії, невідповідність її положень даним науки, тому діяти може відповідно до власної волі. При цьому вони, щоправда, наголошували на необхідності гармоніізації раціонального й вольового моментів у людині, що сприяло б здійсненню нею такого життєвого шляху, який привів би її до мети, тобто до блага, щастя. Всі дії людини мислителі вважали свідомо скерованими на добро з метою досягнення особистого щастя.

Проблеми співвідношення морального, громадянського, природного і Божого розглядалися професорами Києво-Могилянської академії в курсах етики, яка вивчала переважно духовний світ, що пояснюється, на думку М.В.Кашуби, тим, що « активність, діяльність людини тієї далекої епохи завойовницьких набігів... не могла реалізуватися у зруйнованій сфері права, у нестійкому суспільному бутті, тому проявлялась у сфері духу>>[7,с.8] У середовищі мислителів і письменників кола Києво-Могилянської академії людина розглядається як особливий малий світ - мікрокосм, який перебуває у єдності з макрокосмом - природою. Зростає визнання величі і самостійності людини, втручання Бога у світські справи обмежується сферою надприродних речей і зводиться лишень до створення природи і людини, але господарем земного царства визнається людина, яка призначається тільки для дій у згоді із законами природи. Вчені намагаються переконати людину в тому, що пізнання законів природи дасть їй хоча і не універсальну, але зовсім реальну силу у безконечному матеріальному світі, а небесне блаженство не повинно бути визначеним відмовою від усього мирського. Земне життя відповідно до законів природи і моралі стає єдиним пріоритетом, керівником якої виступає збагачений знаннями розум. У земному житті можна досягти і земного щастя, бо воно полягає не в матеріальних благах, почестях, славі, а в умінні правильно використовувати можливості, дані природою, і жити, як допоможуть власні зусилля і активність. Професори ставлять одним із головних завдань етики формування нової людини, розкутої особистості, поведінка якої залежить не від небесних сил, а від неї самої, на що кожен має природне право. Вони раціонально обґрунтовують систему моральних обов'язків, які дають можливість вчинкам людини не залежати від волі Бога, а розраховувати на свій здоровий глузд, розум і волю, вільно обирати шляхи до досягнення щастя. Це відрізняє їхні курси від вже існуючої в Україна ідеї мудреця, достойне життя якого несумісне з соціальною активністю (наприклад, у Івана Вишенського), бо смисл людського життя в етиці Києво-Могилянської академії зводиться до активності думок і волі, розуму і почуттів, якими він керує, утвердження блага і добра у людському житті. Звичайно, ці гуманістичні за змістом ідеї мали в основі історичну реальність - активність широких прошарків населення, пожвавлення політичного життя, національно-визвольну боротьбу українського народу проти католицької експансії, ріст і поглиблення самосвідомості народу, тому ідея громадянського патріотизму, пріоритет активного громадського життя, утвердження обов'язкового почуття гордості за свій народ також стають визначальними рисами ідеалу нової людини. Таким чином, головним смислом призначення людини ставало земне життя, зміст якого - в активності думок, розуму і почуттів, утвердження блага і добра у земному житті, а не в аскетизмі, пасивності і рабській покорі долі чи божественній волі в очікуванні цього блаженства. У філософських курсах утверджене представлення про активну людину, абсолютно вільну у своїх вчинках, здатну приймати самостійні рішення у повсякденному житті, відкинута віра у фатум, що виражає повне безсилля і безволля людини, неможливість діяти задля практичної користі у справедливому суспільстві. Тут їхня позиція схожа до позиції етики Аристотеля: вони наголошують на тому, що кожний людський вчинок моральний настільки, наскільки він визнаний суспільством потрібним і достойним людини, а мораллю вважають те, що повинно бути розвинуте і виховане в людині нею самою або за її активної участі як надбудова до закладеного від природи. Отож, ідеалом людини для них стала людина з високими моральними якостями, вихованими у результаті активної праці, яка постійно займається самопізнанням, моральним удосконаленням, пізнанням законів природи і працею на благо суспільства у відповідності до них і в результаті цього стає внутрішньо вільною, незалежною від зовнішніх обставин життя. Все це професори підкреслюють власним прикладом, поєднуючи науку з активною участю в громадсько-політичному житті на користь загального блага.

Значну увагу проблемі людини, її моральності, ідеям, що дорівнюють ідеям європейської філософії, надавав Інокентій Гізель - просвітник, церковний діяч, історик, філософ, який, ще навчаючись у Київській колегії, дивував студентів і професорів власного позицією, надзвичайним вмінням відстоювати свої погляди, спираючись не лише на авторитети Святого Письма, а й на людський інтелект, науковий аналіз явищ природи, гуманістичні категорії моралі, які виробляла просвітницька Європа. «Гизель долгое время был в Малороссии духовным светочем, общепризнанным руководителем по пути истины, правды, любви к ближнему»,- вважає М.Ф.Сумцов [8, с. 8]. Як і кожен свідомий діяч, він власного діяльністю (політичною, просвітницькою, літературною, філантропічною) підтверджував свої погляди стосовно освіти, моралі, формування національної свідомості, постійно самовдосконалюючись у духовно-моральному відношенні, впливаючи на сучасників життєвим прикладом, науковими і літературними розвідками.

Відстоюючи право на громадянську позицію, закликаючи до активного громадського життя, Гізель підкреслював, що саме вони є головним призначенням земного людського буття. І хоча земний світ є царством зла, проте боротьба з ним є обов'язком людини, сенс життя якої полягає не у втечі від світу в ім'я споглядання і осягнення божественної благодаті, а в активній боротьбі з вадами і злочинами, печалями та незгодами. Автор не заперечує Божого у житті людини, поважає так звані «християнські подвиги» ( носіння волосяниці, подорожі до святих місць, пости), проте вважає, що кожна людина має природне внутрішнє бажання жити в злагоді із собою і світом, тому й послуговується порухами душі, котрі «на самой воле пребывают... когда воля отвращает греха и гнушается им» [Цит. за:9,с. 185 ]. Через ідею патріотизму і природного прагнення людини до щастя на землі Гізель розкриває шляхи до його досягнення власними силами, обґрунтовує високу повагу до людини і її гідності, не пригніченої величчю ні духовних, ні світських ієрархів. З почуттям поваги до людини І.Гізель засуджує будь-яке насильство над людиною - і духовне, і фізичне, адже воно породжує страх, згубно впливає на душевний стан людини, а від цього стану залежать уся її діяльність, поведінка, громадська активність. Ідеалом Гізеля є сильна особистість, мужня і цілеспрямована людина, розкована, позбавлена марновірства і забобонів, людина, яка багато читає, веселиться, радіє життю, насолоджується благами землі, уникає нерозумного виснаження плоті, остерігається невігластва. Мислитель глибоко переконаний, що людина сама, без сторонньої допомоги може опиратися поганим нахилам і пристрастям: «Над усе ж людина має прийняти мужнє рішення... всі свої діла з роздумами, з добрим наміром і з обережністю починати»[10,с.601]. Інокентій Гізель вважав, що людина має право на подолання соціальної несправедливості, поліпшення моралі, турботу про відповідність звичаїв і моралі розуму, виступів проти фізичного і морального насильства, лицемірства, хабарництва, безчинства чиновників, суду і тому звертався до царя в надії на те, що той силою своєї влади ліквідує зло, і навіть за дорученням козацької старшини та українського духівництва неодноразово їздив до Москви для переговорів з російським урядом, обстоюючи автономію української церкви та інші українські вольності. Отже, ідеалом Гізеля є сильна особистість, розкована, позбавлена марновірства і забобонів, мужня і цілеспрямована людина, повноправний господар своїх вчинків і своєї долі. Гізель возвеличив людину, її право стати керівником своїх вчинків, усього свого життя, зробив її особистістю, не підкореною якимось абстрактним ідеям, а зумовленою соціальними й економічними умовами її існування у тогочасному суспільстві.

Деякі аспекти досліджуваної теми знаходимо серед філософсько-світоглядної проблематики, роздумів і суджень наступника І.Гізеля у ректорстві академії Лазаря Барановича. Вчений вважає, що людина - створіння Боже, ним вона наділена розумом, але і свободою, тому має право самостійно вибирати пропорції між громадянським і релігійним, земним і небесним, має право вирішувати для себе, де й коли воліла б бути щасливою: зараз на землі чи потім на небі. Видатний полеміст, Лазар Баранович виступав проти унії і католицизму, вважаючи їх основою агресії, обстоював право на національну і релігійну самостійність України, підтримував автономістичну політику Д.Многогрішного, якого рекомендував обрати гетьманом України, брав участь у посольстві Війська Запорізького до Москви 1669 року, що обстоювало права і вольності українського народу, автономію України при входженні до Московської держави, вірив у просування У країни вперед, був глибоко переконаний у тому, що прийде час, коли українці не будуть потребувати сторонньої допомоги, а навіть гребуватимуть нею.

Погляди, близькі до поглядів Лазаря Барановича, захищав Іоаникій Галятовський, хоча, досліджуючи його проповіді, помічаємо деяку непослідовність його поглядів. У більшості із проповідей автор піддає дуже вільному поясненню Святе писання, тобто дуже вільно проникає у всі Божі плани, із впевненістю пояснює, чому Бог вчинив так , а не інакше. Це свідчить про деякий потяг філософа до науки, до прославлення права людини на власну думку, не підпорядковану волі Бога. Проте, з іншого боку, ми помічаємо його постійні накази сприймати все, що є на світі, як таке, що само собою розуміється і чому противитися - великий гріх, що Іван Огієнко у свій час назвав м'якістю натури Галятовського[ 11 ,с.419]. Бачачи соціальну нерівність, говорячи про існування багатих і бідних, вільних і рабів, він вважав такий стан речей природним і справедливим, засуджуючи всі прояви соціального протесту, спрямовані проти кріпацтва, розцінюючи їх як великий гріх. Незважаючи на це, він енергійно боровся з латино-уніатами, крок за кроком сильними, простими і ясними аргументами у трактаті «Фундаменты, на которых латинники утверждают единство Руси с Римом» руйнував історичні основи унії, доводив своїм противникам всю нечесність їх гонінь на православних, нелюдського ставлення до простого народу, хоча нікого не ганьбив особисто, нікого не сварив і не проклинав. Пояснити це, на нашу думку, можна відомостями із праць самого Галятовського про побудову людського тіла, зокрема із проповідей « На Преображеніе Господнє» і « На Сошесть Св. Духа». У них автор пояснює, що і в тілі людини, і в душі іде постійна боротьба складових частин: у тілі - повітря, землі, води і вогню, а в душі - «ростучої», «чаючої» і «розуміючої» складової. Така боротьба приводить людину або до смерті, або до усвідомлення своєї сутності і ролі у цьому світі. Прикладом такого трактування людини і можливостей її волі і став сам Іоаникій Галятовський.

Як бачимо, поштовх до осмислення актуальних проблем сучасності, зроблений дуже давно, проте це не заперечує необхідності вивчення багатосторонніх аспектів регуляції сучасного українського суспільства, особливо в період соціально-правових трансформацій, котрі повинні призвести до покращення суспільних стосунків на початку третього тисячоліття.

право громадянський бароко моральний

Список використаних джерел

1. Макаров Анатолій. Людина бароко // Сучасність. - 1993. - № 7.

2. Ідеї раннього просвітництва у філософській думці України. - K.: НД., 1984.-152 с.

3. Кант И. Ответ на вопрос: что такое Просвещение?. - Соч.: В 6-ти т. - М., 1966. - Т.6.

4. Голубев С. Історія Кіевской духовной академій. Вьіпуск первый. - КіевЬ,1886.

5. Сумцов Н.О. Іоанникій Галятовскій // Киевская старина. -1884. - Т.8.

6. Історія філософії України /Тарасенко М.Ф., Русин М.Ю., Бичко І.В. та ін. - К: Либідь, 1994. - 416 с.

7. Памятники этической мысли на Украине ХУІІ- I половины ХУІІІ ст. - К.: НД, 1987. - 528 с.

8. Сумцов Н.Ф. Иннокентий Гизель // Киевская старина. - 1884. - № 10. -П.М.Кралюк. Трактат Інокентія Гізеля «Мир з богом людині» як джерело з історії вільнодумства// Секуляризація духовного життя на Україні в епоху гуманізму і реформації: 36.праць. - K.: НД, 1991. - 280 с.

9. Мир с богом человеку Иннокентия Гизеля. -К.,1669.

10. Н.Огієнко И.И. ПроповЬди Іоаникія Галятовського // Сборникъ Харьковскаго историко-филологического общества. -1913. -Т.19.

Размещено на Allbest.ru