Культура в контексті французького структуралістсько-постструктуралістського дискурсу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Культура в контексті французького структуралістсько- постструктуралістського дискурсу

Виконав

Куць О.А.

Актуальним з точки зору наукової та практичної значимості для суспільства є аналіз впливу на особистість культурних детермінант. Не менш важливим полем формування людини (можливо, і центральним) є культура. Культура є основою людського буття. Будь-які культурні надбання (мистецтво, наука, релігія, освіта, традиції, переконання, мова) розглядаються соціологами, етнологами, філософами як елемент тієї чи іншої культурної системи. Така система постає основою комунікації і взаємодії між індивідами і соціальними групами у кожному окремому суспільстві.

Різні напрямки сучасної культурно-орієнтованої філософії концентруються на різних проблемах. «Адже культура - це дослідницьке поле, де зустрічаються різноманітні галузі наукового знання, де синтезуються зусилля істориків, літературознавців, мистецтвознавців, представників соціальної та культурної антропології, дослідників релігії тощо» [1,9]. Поняття культури стає об'єктом для дослідження у філософії поряд з іншими гуманітарними науками, що займаються аналізом культурних цінностей, звідси і різноманітність визначень даного терміну: «Культура - це сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії» [5,472]. У будь-яких явищах культури ми завжди знайдемо втілення якої-небудь створеної або виплеканої людиною цінності, заради якої людина живе чи прагне до певної мети. Говорячи про філософське розуміння культури, ми розглядаємо її як свідому творчість життя. Філософське мислення прагне до осягнення культурних цінностей. Найбільш повне осягнення культури, що враховує її феномени як ціннісні значення, здійснюється при розгляді культури як знакової системи. При цьому під культурними феноменами розуміються і ті стійкі інваріанти, за допомогою яких здійснюється культурна традиція, без підтримки якої існування виявляється неможливим тому, що одним із суттєвих зрізів підтримки традиції, збереження культурних цінностей як основикультуромісткої діяльності і являється збереження найбільш значущих культурних інваріантів.

У ХХ ст. інтерес до поняття культури посилюється. Наголошується на тому, що культура є продукування смислів і значень, що світ культури є міра людського в людині, що вона - це специфічна форма світобудівничої життєдіяльності людини. Існує багато поглядів на сучасну культуру: одні мислителі розглядають її як готовий продукт, інші ж виявляють елементи для її створення. Значний внесок у розробку змісту культури зробили такі видатні науковці України як В. Андрущенко, Є. Бистрицький, Т. Гончарук,

В. Іванов. Не менш важливий творчий доробок з цього питання складають праці російських мислителів М. Бердяєва, Л. Шестова та ін.

Метою даної статті є розгляд сучасної культури як процесу незавершеного, такою її вважали мислителі кінця ХІХ - початку ХХ ст. У створенні культури одну із визначаючих ролей відіграє людський фактор. Учасники даного процесу співвідносять себе з тими чи іншими напрямками в соціально-гуманітарному знанні. Таким чином, представники різних філософських шкіл приймають участь у створенні єдиного явища - культури. Існує багато напрямів, предметом аналізу яких є культури, однак особливу лінію у дослідженні даного феномену створює структуралізм та постструктуралізм. Остання третина ХіХ ст. відмічена у Франції значним розвитком науки, техніки, яскравою художньою практикою. У цей час у філософії відбувається певний зсув у розумінні еволюційних імпульсів культури і творчого потенціалу людини.

Після другої світової війни у Франції виникає структуралізм - напрям, що займаючись конкретними дослідженнями, пропонує новий погляд на культуру і нову методологію її дослідження. Становлення цього напряму відбувається не без контакту з різними науками та соціально- соціологічними теоріями, з підходом до явища як до складної системи, що має відкриту науковому аналізу структуру. Подальшому вивченню підлягала також система зв'язків і відношень між елементами цієї структури, за допомоги теорії інформації та математичних методів. Але головним у формуванні структуралістського підходу виявилось використання французькими ученими досягнень різних філософських шкіл у вивченні людини, соціуму, культури й відкриттів у лінгвістиці (фонологічна теорія М. Трубецького, праці Р. Якобсона і Л. Єльмслєва).

Основні ідеї структуралізму розроблені в роботах французьких учених К.Леві-Строса, М. Фуко, Р. Барта. Структуралізм прагнув подолати описовість у культурологічному аналізі і поставив дослідження культури і людини в ній на суворо наукову основу з використанням точних методів природничих наук, включаючи формалізацію, математичне моделювання, комп'ютеризацію і т.д. У якості прикладу для культурологічних досліджень була взята лінгвістика, яка зусиллями швейцарського вченого Ф. де Соссюра і його послідовників у 20-30-х роках ХІХ ст. набула багатьох характерних рис точної науки. Розроблений у лінгвістиці Ф. де Соссюром структурний метод був перенесений на вивчення інших сфер культурного життя людини. Отже, задум структуралізму полягав у перенесенні конкретно-наукового методу структурної лінгвістики на велике поле культурології з метою досягнення в ній строгості та об'єктивності на прикладі природничих наук. Культуру тут розглядають як складну систему знаків (ідеї Ф. де Соссюра: мислитель розглядав мову як сукупність взаємопов'язаних елементів. Основний елемент мови - знак - як співвідношення означуючого і означуваного). Домінантою структуралістського мислення виступає розгляд усього різноманіття культурних феноменів крізь призму мови як формоутворюючого принципу і орієнтація на семіотику, що вивчає внутрішню будову знаку і механізми позначення.

Структуралісти розглядають культуру через осягнення культурних систем. Беручи за першооснову свідомість первісної людини, яка розподіляє чуттєві характеристики природних об'єктів за принципом бінарних опозицій: «сире - варене», «свіже - гниле», «рослинне - тваринне» [4]. Структуралісти стверджують, що такий аналіз феноменів культури дозволяє виявити в першу чергу «ментальні структури» носіїв (створювачів) культури. Вони пропонують відмову від «суб'єктивізму» у дослідженнях людської реальності. Виявлення безособистісних структур у різноманітних сферах людської діяльності доповнюється тезою про «смерть суб'єкта» і «смерть автора». Звідси структуралізм заперечує активність суб'єкта як носія культури, недооцінює індивідуальність, абсолютизує знаково-мовну систему. Замість традиційної схеми «суб'єкт - зовнішній світ», у структуралізмі пропонується система відношень між близькими міжособистісними, несвідомими структурами. Даний напрям ретельно розробляє механізми комунікації спираючись на багатогранність культурних утворень.

У структуралізмі сферою дослідження безособистісних знакових структур стає культура. Так, К. Леві-Строс об'єктом структуралістського дослідження обрав архаїчну культуру первісних народів, а саме: обряди, правила, табу, маски, міфи - це особливого роду мови, вважає він, що функціонують за суворими правилами і визначають комунікацію всередині первісної общини. К. Леві-Строс підкреслює, що несвідомі структури мови архаїчної культури універсальні, вони вроджені людині, спроба їх ігнорувати сучасною культурою Заходу веде до її розрухи. Приховані, безсвідомі структури лежать в основі всієї людської діяльності.

Структуралізм зосереджує увагу на дослідженні форм, в яких сконцентрована духовна культуротворча діяльність людини. Структура тлумачиться як сукупність відношень, які залишаються стійкими на протязі досить довгого історичного періоду в ході різних перетворень і змін. Ці структури, з точки зору представників даної течії, діють як безсвідомі механізми, що регулюють усю духовно-творчу діяльність людини. У структуралізмі дані механізми тлумачаться як знакові системи, за ним, усі культурні системи - мова, міфологія, релігія, мистецтво, література, звичаї, традиції - можуть бути розглянуті як знакові системи. Отже, ціль структурного аналізу полягає у пошукові системоутворюючого фактору даної куьтури, а також у виявленні єдиних структурних закономірностей певної множини культурних об'єктів. Методологія структуралізму дала досить позитивні результати при аналізі явищ культури. Однак характерна для цієї методології абсолютизація формалізованих структур, акцент на об'єктивістському аналізі явищ культури залишає поза увагою культурологічного аналізу людину як суб'єкта культури. Викреслення суб'єкта із таких областей культурології, як літературознавство, мистецтвознавство, не дозволяє розглядати проблему світогляду художника, механізму його творчості.

З ім'ям К. Леві-Строса - одного із засновників французького структуралізму - пов'язані перш за все значні зміни і досягнення у вивченні примітивних культур. За К. Леві-Стросом, дослідження розвитку культури безпосередньо пов'язане з проблемами пізнання. Становлення мислення особистості філософ розглядає з урахуванням зв'язків людини з природою, що визначають первинне мислення людини, «єдино вірним є те, що концепція стосунків природи та людини, що створюється людьми, є функцією того способу, за допомогою якого модифікуються їх власні соціальні стосунки» [4,132]. Теорія К. Леві-Строса ґрунтується на тому, що все людство пов'язане єдиною структурою безсвідомого, яка існує в різних умовах і породила в подальшому різноманітні етнічні і національні культури. Аналізуючи культурологічну концепцію К. Леві-Строса, відмітимо, перш за все, роль етнології у формуванні світогляду людини ХХ ст. Для розуміння неписемної культури, з метою переведення внутрішнього осягнення (туземцем, або спостерігачем, що переживає туземний досвід) у терміни зовнішнього осягнення, етнологу необхідно приділяти особливу увагу нюансам психічного життя туземців. Осягнення шляхом вивчення та аналізу іншої культури так чи інакше приводить етнолога до самопізнання і до пізнання своєї культури в історичному розвиткові. Виховання у собі співчуття до іншої людини і живих істот взагалі, безкорисне осягнення інших людей шляхом ототожнення себе з ними - ці принципи справжньої людської комунікації проголошуються К. Леві-Стросом безумовно необхідними і для істинного етнологічного пізнання.

Мислитель говорить про обмін культурними досягненнями, контакти сприяють багатоаспектному розвиткові суспільства. У такому випадку вживаємо термін «діалог культур». Діалог культур - це спосіб людського спілкування, поєднання різних смислів, понять, символів культури, де формується орієнтація розуму на взаєморозуміння. Діалог - взаємопроникнення культур; це не просто спілкування як розмова різними мовами, а спілкування зі спробою перекладу, взаєморозуміння; це не просто усвідомлення альтернативи, а толерантне ставлення до неї. Розв'язання проблем діалогу - розв'язання проблем людського буття. Діалогічні слово, думка, діяльність. Показово, що класична мова, як зазначає Р. Барт, завжди домагалася діалогу, вона створювала світ, де люди не були самотні. Мова несе в собі відчуття блаженної безпеки, тому що її природа соціальна. «Не було жодного класичного жанру, жодного класичного тексту, який би не передбачав колективного споживання, що немовби відбувалося в атмосфері спілкування та бесіди» [2,76]. Отже, важливою стороною культурного життя є плюралізм культур, «який розкривається через аналіз проблематики самобутності і взаємодії культур на етнічному, національному і цивілізаційному рівнях. Ці рівні складаються в ході адаптації суспільства до умов внутрішнього середовища, внутрішнього спілкування і взаємодії між різними народами» [3,9]. Однак при цьому неминуче виникає тенденція до уніфікації, а саме прагнення конкретної культури до збереження своїх відмінностей, своєї самобутності. Збереження культурного розмаїття вперше було осмислено як цінність цивілізацій ХХ ст., яка на шляху до єдності людства у значній мірі подолала географічні, мовні, расові бар'єри.

Культура протягом усієї своєї історії так чи інакше співвідносилась із міфологічною спадщиною стародавності, здійснюючи спроби доповнити осердя міфу власними інтелектуальними досягненнями. І цей невгасимий інтерес до міфу, що якнайкраще пасував до ролі об'єднувача людства, є одним із домінантних сюжетів філософії культури. «Міф використовує структуру для створення якогось абсолютного об'єкта, що має вигляд сукупності подій (оскільки кожен міф розповідає якусь історію)» [4,41]. Міф трактується як логічний інструмент подолання суперечностей. У будь-якому міфі міститься модель людської думки. К. Леві-Строс намагається виявити в кожному міфі елементарну міфологічну структуру діяльності, а отже, структуру духу. Мислитель убачав витоки культури у факті переходу від природно-інстинктивного до примітивно-культурного життя, коли з'являються заборони на інцест і встановлення шлюбного союзу. Структурна антропологія як методологічний напрямок у вивченні соціокультурних явищ традиційних суспільств спирається на такі основні принципи:

1) явище культури розглядається в єдності своїх внутрішніх і зовнішніх зв'язків;

2) явище культури аналізується як багаторівневе цілісне утворення;

3) дослідження явища проводиться в рамках конкретної культури.

Кінцевим результатом дослідження є моделювання структури.

На думку іншого представника даної течії Р. Барта, культура зреалізована в мові і представляється у безкінечному ряді означень, звідси вона може бути сама досліджена як мова. Мислитель зазначав, що під будь-яким, навіть нелінгвістичним явищем може бути виявлена його мовна основа, оскільки воно колись було назване. Без мови не можна зрозуміти і смисл соціальних структур. Розуміючи культуру як структуру, утворену її елементами, Р. Барт вважав, що різним формам культури притаманні власні мови. Є мова політики, моди, релігії тощо.

Вважаючи культуру мовою, Р. Барт у дослідженні явищ культури пропонував використовувати методи і понятійний апарат лінгвістики. Він стверджує, що мова як соціальна установа і система значущостей не може бути ні створена, ні змінена окремим індивідом, оскільки вона за своєю суттю є колективним договором, якому індивід підкоряється, якщо він хоче бути учасником комунікації. Із розуміння Р. Бартом культури як мови витікає і проблема можливості комунікації, а саме: як людина за допомогою своїх індивідуальних висловлювань і вчинків мовлення взаємодіє з колективом. За Р. Бартом, культура стає текстом, у якому обов'язково взаємодіють колективне й індивідуальне.

При аналізі культурного матеріалу, а таким виступає і суто літературна творчість, і системи моди, етикету, різноманітні соціальні структури, Р. Барт намагається виявити загальні механізми породження і функціонування цих систем, причому в такому вигляді, що всі ці явища культури були пов'язані один з одним через їх, як вважає Р. Барт, виключно знакову природу. Філософія культури Р. Барта, що розглядає її як складний текст і прагне віднайти інструмент дослідження великих семіотичних систем, стала значним явищем. До ідей мислителя звертаються представники багатьох гуманітарних наук, що свідчить про їх вагому роль у подальшому дослідженні культурних кодів. Розуміння Р. Бартом тексту, його можливостей, виявило вплив на таких відомих учених, як Ю. Крістєва, Ж. Дерріда (представників постструктуралізму). Важливими для розвитку сучасної філософської думки і філософії культури Р. Барта є лінгво-семіотичний аналіз антропологічної проблематики в культурі.

Незважаючи на розбіжності у деяких поглядах представників структуралізму, все ж можна назвати спільні методологічні положення: зокрема філософи даного напряму уявляють культуру як сукупність знакових систем і культурних текстів, а культурну творчість як змістотворчість; акцентують увагу на наявності універсальних інваріантних психічних структур, прихованих від свідомості, але таких, що визначають механізм реакції людини на впливи зовнішнього середовища; не виключають можливості виявлення і наукового пізнання цих структур шляхом структурного аналізу знакових систем і культурних текстів. Отже, представники структуралізму в розробці проблеми культури зосередились на аналізі різноманітних комплексів культурних текстів.

Структуралізм виходить з основи, що людиною у світі керують неусві- домлені структури, зашифровані у мові. Сама ж культура структурована як мова. Процеси, які відбуваються у культурі, можна витлумачити як обмін повідомленнями. Такий підхід до первісної культури спостерігаємо у К. Леві-Строса, а до сучасної - у Р. Барта. Економіку, політику, рекламу, одяг і традиції, ритуали, культуру і міфи - все можна розглядати як текст, який містить безкінечну множину повідомлень. У кожному тексті виявляються нашарування інших текстів, у повідомленні - інші повідомлення і т.д., причому мова, якою ці повідомлення створені, є за своєю структурою міцною і здатною породжувати все нові і нові тексти. Саме механізм породження текстів, який прихований у мові, а не самі тексти, цікавлять структуралістів.

Роботу з текстами культури, розпочату структуралізмом, продовжив постструктуралізм. Він запропонував нову методику у дослідженні культури, а саме розглядати текст у момент його становлення, щоб осягнути приховані форми культури. Постструктуралізм, на відміну від попереднього напрямку, був спрямований на виявлення «неструктурного» в структурі та на відтворення пізнання людини і суспільства через мовні структури. Постструктуралізм виявив окрім мови вплив позамовних факторів, таких, як людина, тіло, соціум, влада тощо. Головними проблемами поструктуралізму стали проблеми людини, мови, тексту, політики, сексуальності, влади і різноманітних типів культури. Даний напрям займається дослідженням складних питань, породжених, з одного боку, кризовими явищами у сучасній культурі, а з іншої - розвитком засобів масової комунікації.

Проте постструктуралізм багато чого запозичив у структуралізму (наприклад, розуміння культури, як мовної і текстуальної діяльності). Напрям співіснує як зі структуралізмом, так і з постмодерном, зокрема віднесені до постструктуралізму автори (Ж. Дерріда, Ж. Дельоз, Ж.-Ф. Ліотар) вважаються класиками постмодерну. Розмежувати ці два явища досить складно: постструктуралізм у певній мірі являється результатом реалізації постмодерністських інтенцій по відношенню до тексту, мови, знакової діяльності людини. Постструктуралізм визначає нову лінію, у якій стали працювати філософи і культурологи в різних галузях, прагнучи віднайти нові явища в культурі, що відсилають до її першопочатків. Звідси з'являються нові підходи до культури, набувають значущості нові форми життя мистецтва в культурі, нові цінності і орієнтири, традиції, норми і табу. До таких проблем не байдужі багато французьких філософів.

У розумінні людини постструктуралізмом на перше місце виходять несистемні, неструктурні явища. Для постструктуразізму ключовою категорією, що характеризує людину, є бажання як універсальна форма прояву прагнення людини до комунікації з оточенням, визначаюча всі форми індивідуальної і колективної дії. На зміну структурній логічній упорядкованості свідомості висувається розуміння її як хаотичного скупчення бажань, прагнень, лише частково обмежених соціальними і культурними нормами. У постструктуралізмі суспільство і культура постають як поле тотального прояву відношень «влада - підкорення»; влада як воля до домінування, і як прагнення до упорядкованості, структурованості, стійкості, єдності всіх культурних елементів. Уявлення поструктуралізму про культуру як сукупність текстів і лінгвістичних конструкцій є важливою умовою для існування і розвитку нової філософії. Постмодерністське мислення постійно займається двома взаємовиключаючими речами: воно здійснює одночасну процедуру розробки і конструкції традиційних форм і їх же реконструкцію, тобто процедуру, пов'язану з запереченням первинних змістів і одночасно утворення нових змістів, необхідних для подальшої динаміки культури і самої людини.

Ж.-Ф. Ліотаром (представником постструктуралізму) культура розуміється як «пульсація лібідо, яке має певні механізми», що покривають все поле діяльності людини. Він вважає, що в культурах приховані механізми, через які відбувається вихід бурних радісних проявів лібідо (танець, ритуальні свята і мистецтво). Разом з тим саме з енергією лібідо, пов'язує Ж.-Ф. Ліотар подолання владних структур. Ознаки цього він виявляє у сучасному мистецтві, що дещо відійшло від характерного для модернізму уявлення реальності, і породжує те, що неможливо зобразити чи уявити, і створює енергію лібідо. Це в загальному характерно для постмодернізму, тому аналіз явищ сучасної культури і мистецтва зокрема займають значне місце в його філософії. Мета постсруктуралістської дослідницької діяльності - це гуманізація сучасного світу, що став бездушним завдяки ж самій людині. Філософія з усіма її відгалуженнями і культура нового часу були спрямовані на створення цілісного дзеркала культури, дивлячись в яке, людина пізнавала б себе і отримувала орієнтири до самовдосконалення. Ж.-Ф. Ліотар виступив з жорстокою критикою логоцентризму культури, тобто проти наявної з минулих часів влади в культурі мовлення, слова, розсудку. Йому він протиставив фігуративність, почуттєвість, узагальнено - мистецтво як таке.

Яскравим представником французького постструктуралізму, визначним дослідником у сучасній постмодерній культурі є Жак Дерріда. Деконструктивний метод Ж. Дерріда виявив і виявляє значний вплив як на розвиток філософії, так і на лінгвістику, літературу, поезію, образотворче мистецтво, музику, тобто на розуміння культури в цілому. Поняття деконструкції застосовує до культури, у якій одні її явища закріпляються як центр (основна її характеристика), а інші подавляються, викликаючи проти спрямовані сили. Європейська культура «центрує» те, що пов'язане з раціо людини, вона - логоцентрична. Ж. Дерріда звертає увагу і на той факт, що в цій культурі переважає чоловіче начало. Вона - фалоцентрична. Жіноче начало витіснене на периферію, воно не включене в ті особливості, які цю культуру відрізняють.

Отже, постструктуралізм - напрям в осмисленні культури, який продовжує існувати, видозмінюватися і самовизначатися. Постсруктуралізм як і постмодернізм, спрямований на критичне осмислення минулого досвіду у рамках нового світосприйняття. Запропоновані постструктуралізмом інтенції у сприйнятті текстів культури, хоча і не втілились, подібно структуралізму, у певні наукові методи і дослідження, але дозволили суттєво розширити уявлення про можливості і границі розуміння культури.

Дослідження культури пройшло довгий методологічний шлях. Основою цього шляху була боротьба за право культури вважатися гідною галуззю філософії. Звернення до дослідження культури зумовлювалося прагненням людини бути мислячою істотою, право мати декілька вимірів свідомості, право бути володарем буття, а не його полоненим. І ось у ХХІ ст. це розширення горизонтів культури як меж самопрояву людської істоти наштовхнулося на висновок про зникнення самої людини (як у структуралізмі: структури безсвідомого особистості не потребують). Філософи сучасної культурологічної думки проголошують: необхідно усвідомити, що не людина говорить мовою, а мова людиною; не людина грає у гру, а гра грається людиною; ми не святкуємо свято, а воно реалізує свої ритуали через нас і за допомогою нас. Усі тексти культури структу- ровані, думки формалізовані, міфи заповнили горизонт буття. Їх можна вивчати, розкладаючи і перекомбіновуючи, але не потрібно підшукувати для них мислячого суб'єкта. структуралізм антропологія

Отже, якщо у минулих століттях культурфілософська думка підносила надбання цивілізації (науку, мораль, добробут, право, освіту), то в ХІХ-ХХ ст. вона оголосила все це «репресивним апаратом», за допомогою якого культура створює власні форми реальності, котрі вступають у конфлікт із життям.

Література

1. Гатальська С.М. Філософія культури / С.М.Гатальська. - К.: Либідь,- 328 с.

2. Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика / Р. Барт. - М., 1989.

3. Ерасов Б.С. Социальная культурология / Б.С. Ерасов. - М.: Аспект Пресс,

4. Леві-Строс К. Первісне мислення / К. Леві-Строс. - К.: Український центр духовної культури, 2000. - 324 с.

5. Великий тлумачний словник сучасної української мови/Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. - К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2001. - 1440 с.

Размещено на Allbest.ru