Масова культура як спосіб конструювання ілюзорної реальності (на матеріалах зарубіжних і вітчизняних досліджень)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Масова культура як спосіб конструювання ілюзорної реальності (на матеріалах зарубіжних і вітчизняних досліджень)

Застольська В.В.

Масова культура на початку XXI століття постає простором дослідницької рефлексії й теоретизування в філософії, культурології, соціології та інших галузях наукового знання, проте традиція дослідження феномена масової культури почала закладатися задовго до того як масова культура набула чітко окреслених меж.

Ілюстративною в даному випадку є реакція теоретичної свідомості на існування принципово відмінних за своєю якістю, особливостями й функціональними проявами феноменів, що протистоять один одному «культури народу» та «культури вчених»(Й.Гердер). Адже традиція інтерпретації масової культури сягає своїм корінням дослідницьких напрацювань в межах розвитку домінуючої ідеї, пов'язаної з даною тематикою опосередковано. Це можна простежити в роботах І.Канта, який обґрунтовує принципову різницю між культурою та цивілізацією, в дослідженнях Б.Паскаля та М.Монтеня, які розглядають особливості індивіда, що мислить. По суті ж змістовна дискусія з приводу досліджуваного явища була відкрита німецькими романтиками А.Шопенгауером та Ф.Ніцше, які розглядають людство у світлі розрізнення привілейованої меншості «людей генія» та нетворчої більшості «людей користі», здатними винятково до утилітарної діяльності. Таким чином вони обґрунтовують антагоністичність «масової» та «елітарної» культури.

Розгляд даної проблематики названими авторами, а згодом й іншими (друга половина XIX століття) здійснюється переважно в критичному ключі, піддаючи сумніву цінності та перспективу «фаустівської цивілізації». Максимальне загострення в теоретичному осягненні феномена масової культури відбувається на межі ХІХ-ХХ століття завдяки «соціальним критикам». Серед них: Г.Лебон, М.Тард, Е.Канетті, Е.Фромм, Д.Рісмен, К.Юнг, К.Ясперс, Г.Маркузе, Р.Міллс, які осягали проблематику масової культури у фокусі перетворень соціальної реальності, масовізації всіх сфер суспільного життя. Х.Ортега-і-Гасет витворює одну з найґрунтовніших ірізко критичних концепцій масового суспільства. Ще одним змістовним теоретичним джерелом чисельних дискусій, щодо природи масової культури є напрацювання представників Франкфуртської школи соціальних досліджень, серед яких М.Хоркхаймер, А.Адорно, Г.Маркузе.

Рубіжний етап у розкритті сутнісного поля масової культури починається з 70-х років минулого сторіччя, коли в західній соціологічній та культурологічній літературі з'являється низка робіт, в яких проблема масової культури осягається в іншій феноменологічній й аксіологічній площині, створюючи підґрунтя новим рефлексіям і теоретичним розробкам. В численних працях Д.Белла, Е.Тоффлера, З.Шилза, Ж.Фурастьє, А.Турена, Г.Кана, К.Боулдінга та інших розпочинається обґрунтування конвергенції масової культури з високою культурою, оскільки під впливом інформаційних технологій, масового виробництва й споживання сучасне суспільство характеризується «усередненням» в соціокультурній сфері. Стверджується ідея позитивної ролі масово-комунікативних процесів масової культури для демократизації суспільства, що засвідчує себе в роботах Дж.Селдеса, Г.Генса, Д.Уайта, 3.Бжезінського, М.Маклуена та інших. Одночасно в смисловому полі цих досліджень, зокрема, в роботах М.Кастельса, виявляє себе розважальний характер масової культури. Адже вона є однією з найбільш прибуткових галузей економіки в багатьох сферах, пов'язаних зі стандартизацією свідомості й створенням ілюзорної картини реальності.

Та вже незабаром, в руслі стрімких соціокультурних перетворень, Ю.Габермас, натхненний духом свого часу, проголошує: «хоча модернізм все ще володарює, та він вже мертвий»[3,53]. Місце модерних аналітичних моделей масової культури посів новоутворений теоретичний конструкт постмодернізму.

Ж.Дерріда, У.Еко, Ж.-Ф.Ліотар, Ф.Джеймсон, Р.Барт, Ж.Батай, М.Бланшо, М.Фуко, Ж.Делез, Ф.Гваттарі, С.Жижек, Ж.Бодріяр заклали іншу теоретико-методологічну установку дослідження феномена масової культури, перетворюючи підвалини аналізу сутності масової культури, що прокладає шлях до комплексного осягнення нами даного явища. Дослідницький потенціал постмодернізму розкриває сутнісні характеристики «власної реальності» масової культури, її сконструйованої, опосередкованої й інтерпретованої інтертекстуальної площини.

Однак на відміну від евристичного навантаження західної наукової думки, традиція дослідження феномена масової культури у вітчизняному теоретичному дискурсі протягом тривалого історичного періоду складалася в умовах володарювання соціалістичної ідеології, що й визначало значною мірою специфіку аналітичного осягнення та висвітлення смислового поля масової культури. Необхідно зазначити, що нерідко сам факт існування феномена масової культури брався під сумнів, а існуючі дослідницькі рефлексії з приводу цієї проблематики, постали в межах критичної оцінки буржуазної культури та її радикального протиставлення соціалістичній народній культурі. Ілюстративними в даному ракурсі є вітчизняні критичні дослідження Г.Ашина, Р.Галушко, О.Карцевої, Кукаркіна, А.Мідлера, В.Молчанова, О.Нечайя, Т.Чередниченко, Шестакова та інших.

Слід зауважити, що лише останнім часом у вітчизняній науковій думці низка авторів досліджують ключові аспекти проблемного поля феномена масової культури у новій площині. Серед них українські, російські та білоруські вчені А.Агєєв, К.Акопян, В.Афоніна, С.Безклубенко, В.Звєрєва, В.Іщук, Ю.Козаков, Н.Козлова, А.Костіна, Т.Лютий, Л.Микитюк, Н.Разлогов, М.Чегодаєва, Н.Яранцева, О.Ярош, Р.Шульга та інші.

Отже, незважаючи на солідну часову дистанцію, що відокремлює сучасну соціокультурну реальність й відповідні їй уявлення від означених ранніх етапів теоретичного осягнення феномена масової культури, можна констатувати відкритість даної проблеми. Сьогодні в західній й вітчизняній філософській й культурологічній літературі помітною є відсутність єдиної точки зору щодо сутності масової культури, що й досі зумовлює розмитість її понятійного апарату. Ілюстративною є характерна неузгодженість позицій сучасних вчених, учасників «круглого столу» з приводу досліджуваної тематики[7,155-166].

Відтак, нами буде здійснена спроба вирішення проблематики розкриття сутності масової культури шляхом всебічного «схоплення» фундаментальних принципів досліджуваного явища у базовому визначенні, що має покласти початок дослідженню даного феномена у якісно новій площині.

Отже, в контексті гострих дискусійних аспектів феномена масової культури ми маємо сфокусуватись на його найбільш репрезентативних дослідженнях виокремивши їх у три базові підходи до розуміння сутності масової культури, висвітлюючи таким чином її основоположні принципи, що й можуть постати ґрунтовними компонентами базового визначення масової культури.

Перший підхід може бути охарактеризований висвітленням сутності масової культури через порівняльний аналіз масового та елітарного варіантів культури. В результаті дослідники неминуче одержують визначення «від протилежного»: масова культура полярна елітарній і володіє «протилежними» їй властивостями.

Подібна симптоматична реакція дослідницької свідомості стає особливо помітною в напрацюваннях, що присвячені проблемам культури на межі XIX XX століття, адже, промислова революція та урбанізація призводять до появи масових професій і, відповідно, до масового розповсюдження обмеженої кількості укладів життя, що закладає підґрунтя нового типу соціальної організації. Зниження ролі ремісництва й збільшення виробництва неминуче призводить до деіндивідуалізації людини, типізації її психіки, свідомості й поведінки в процесі масовізації всіх сфер суспільного життя[19,376].

Соціальна деструктуризація суспільного буття і трансформації соціально стратифікованого суспільства в масове суспільство, з домінуванням горизонтальної соціальної мобільності тягне за собою глибинні перетворення, які відбуваються в «тілі класичної культури», що й обумовлює хід теоретичної рефлексії в відповідному напрямку протиставлення «двох культур»: високої й низької, елітарної й масової.

Показовими в цьому контексті є ідеї О.Шпенглера, який в праці «Занепад Європи», розглядаючи хід історичного процесу як зміну циклів соціокультурного розвитку, наголошує на визначальній ролі маси, що вирвавшись з покори традиційної еліти, руйнує традицію і культурну організацію попередніх етапів розвитку поринаючи в глибоку кризу. Кризову стадію розвитку культури мислитель передусім характеризує такими ознаками як: розвиток науки й техніки й занепад розвитку високого мистецтва, справжнього знання тощо. Ці ідеї знаходимо і у Ф.Ніцше, протиставляючи справжньому аристократичному мистецтву поведінку мас, що є «буйним натовпом, черню, яка рветься до влади й здатна знищити культуру та цивілізацію»[11,76].

Проте осмислення її як специфічної соціокультурної реальності, що посідає особливе місце в загальній царині культури закладене в дослідженнях М.Арнольда, який висвітлюючи базові складові дефініції культури:

1) здатність знати найкраще; 2) найкраще; 3) розумове й духовне застосування найкращого; 4) прагнення найкращого, протиставляє їх анархічному характеру сучасної культури робітничого класу[24,46].

Таким чином відкривається шлях теоретичним дефініціям масової культури, що постають як вичленовування її зі смислового поля феномена культури й відповідної конотації її сутнісних характеристик від супротивного. Стрімко підхоплюючи подібний підхід до проблематики масової культури набирає обертів гостра дискусія, окреслюючи характерні особливості досліджуваного явища в межах даного підходу.

В своїй фундаментальній праці «Художня література і публіка, яка читає» К.Лівіс тлумачить основні характеристики масової культури на основі репрезентації історичної моделі, в якій елітарний центр минулого уніфікованого суспільства продукує плідну й задовільну культуру, де мистецтво і культура були в широкому сенсі зрозумілими й морально значущими, задовольняли потреби не лише еліти, а й всього населення. Проте з кінця XVII ст. під впливом нових чинників (страта короля, поширення науки, прихід капіталізму) це єдине суспільство розколюється й повертається у бік комерційної культури, що бере верх над кращими людськими спрямуваннями. Ф.Лівіс дає принципово високу оцінку культури (яку він розуміє як культуру просвітленої меншості), протиставляючи її масовій культурі, як «культурі стандартизації та пониження рівня»[24,48].

Дж.Селдес в своєму дослідженні, опублікованому в книзі «Велика аудиторія» обережніше підходить до висвітлення характерних ознак масової культури від протилежного. Загалом його позиція зводиться до того, що на противагу традиційній культурі сучасна культура орієнтується на самі низькі, примітивні смаки й оцінки. Тенденція ж масового мистецтва полягає в зміщенні з високого рівня й досягненні нижнього порогу в шкалі цінностей[29,26].

Ключовою фігурою в цій дискусії є Д.Мак-Дональд, що у своєму відомому нарисі «Теорія масової культури» зазначає: масова культура передусім відрізняється від високої культури, як творчості «митців-індивідуалів», своєю нижчою якістю і тим, що вона не задовольняє, а експлуатує культурні потреби мас перетворюючи, їх на пасивних споживачів для здійснення широкомасштабного впливу[24,59].

Слід наголосити й на вкрай важливій в науковому дискурсі критичній позиції такого класика, як Х.Ортега-і-Гасет. Зважаючи на обмежений обсяг даної статті, зупинимося лише на окремих ілюстративних позиціях його значного доробку, які поглиблюють сутнісне навантаження окресленого підходу. Ортега-і-Гасет наголошує, що цивілізація XIX сторіччя автоматично створює тип людини маси[20,436]. Характерними для неї є «комплекс самодостатності», амбіційність, напівосвіченість тощо. Саме такий «новий варвар» й вимагає свою частку благ культури, що має йому належати у зв'язку зі специфічним баченням «рівноправності», а до елітарної свідомості він відноситься інструментально як до необхідного підтримання функціонування цивілізації, що задовольняє його потреби[11,145].

Як ми бачимо, в дослідженнях масової культури, що проходять в традиції критичного аналізу даного феномену, основною опозицією виявляється протиставлення культури елітарної і масової, культури більшості і меншості. Те, що ця бінарна опозиція не є донині лише історичною інстанцією в проблематиці масової культури, можна пересвідчитися, звернувшись до робіт одного з найвидатніших сучасних дослідників культури П.Бурдьє. Проблематика елітарної й популярної культури досліджується П.Бурдьє з точки зору категорії смаку, яка, на його погляд, є соціально зумовленою та інституційною сконструйованою категорією. Освітня система, заснована на соціальних відмінностях, створює те, що Бурдьє називає естетичною диспозицією, яка й визначає культурні переваги, смаки і цінності людини в галузі високої та популярної культури, причому й відповідає місцю людини в соціальній ієрархії[2,68].

Окремо слід відмітити, що на теренах Радянського Союзу мав місце розгляд досліджуваного явища в дещо іншому аспекті. Низка радянських американістів культурологів, естетиків, соціологів тематизували в смисловому полі своїх досліджень хибність дилеми між високою та масовою культурою, оскільки обидві з них уявлялись двома сторонами буржуазної культури. Проте в ході критичного розгляду сутнісних характеристик й ідеологічного механізму буржуазної культури, мало місце протиставлення псевдодемократичної «масової культури» народній культурі, на якому й будувалося саме дослідження. Факт підміни досить ґрунтовно осмислений і витлумачений Г.Ашиним, В.Глазичевим, Ю.Давидовим, А.Кукаркіним. Радянський американіст Г.Ашин наголошує: істина полягає в тому, що маскульт це культура обдурювання мас, підкорення їх буржуазній ідеології й спрямована на експлуатовані маси, а елітарна культура розрахована на снобів з вищих класів. Обидві є антинародними за своїм змістом, обидві протилежні народній соціалістичній культурі[3,158].

А.Кукаркін підкреслює:, що масова культура в буржуазному суспільстві в цілому залишається тією ж класовою політикою, що здійснюється своїми специфічними засобами, адаптує буржуазну ідеологію до нових обставин[12,8].

Також в межах даного підходу слід коротко зупинитися й на критичній багатовекторній оцінці В.Шестаковим характерних складових досліджуваного феномена в соціальному, ідеологічному, історичному, естетичному й культурологічному зрізі, що й може бути узагальненням у визначенні масової культури, як культурного феномену, що базується на девальвації дійсних художніх цінностей, які отримують небачене досі розповсюдження. Адже, це такий тип культури, що розрахований на утворення некритичної споживацької свідомості, проповідуючи ескапізм (втечу від дійсності в придуманий світ), естетизацію підсвідомих імпульсів та маніпулювання масовою свідомістю. Народна ж культура не має нічого спільного з нею, навпаки, масова культура за своїм змістом й соціальним функціям ворожа дійсній народній культурі[29,32].

Таким чином, в межах даного підходу ми доходимо висновку, що своєрідна соціально-естетична реакція на суттєві зміни в усіх сферах суспільного існування постає у вигляді критичної оцінки буржуазного суспільства й породженої ним масової культури шляхом протиставлення її основним параметрам високої культури. Відтак сутність масової культури розкривається як протилежна високій культурі.

Друга група дослідників в спробах визначити масову культуру акцентують увагу на тому, що вона має «похідний» характер від засобів масової комунікації. При цьому під масовою культурою в найбільш загальному вигляді розуміють культурні зразки, здатні охопити велику за масштабами аудиторію споживачів в короткий термін «або практично вмить».

Обширне поле значень, які автори в межах даного підходу вкладають в термін «масова культура», пов'язане з тезою французького соціолога Ж.Фрідмана про масову культуру як продукт масової комунікації, де під масовою культурою розуміється сукупність культурних цінностей, відданих в розпорядження публіці завдяки засобам масової інформації в рамках технічної цивілізації. Більш того деякі західні дослідники прямо ототожнюють масову культуру із засобами масової інформації, вбачаючи в ній їх безпосереднє породження й стверджуючи, що сам засіб повідомлення впливає на характер й зміст інформації, що передається[11,193].

Зважаючи на значну кількість різноманітних досліджень масової комунікації, евристичний потенціал яких складають основні теорії масової комунікації(Критична теорія, Теорія пропаганди, Теорія залежності, Теорія спіралі «тиші/мовчання», Теорія інформаційних бар'єрів, Теорія врегулювання порядку денного, Структурно-функціональна теорія, Економіко-соціологічна теорія, Теорія «гегемонії» та інші),[5] нам слід зосередити увагу на витоках дискусії, яка репрезентує даний підхід, що сягає своїм корінням розробок Франкфуртської школи раннього періоду, засновниками якої були німецькі соціальні філософи М.Хоркхаймер, Т.Адорно і Г.Маркузе.

У фундаментальній праці М.Хоркхаймера і Т.Адорно «Діалектика Просвітництва», досліджуючи розвиток цивілізації, вони наголошують на функціонуванні на сучасному етапі світового розвитку, справжньої індустрії культури. У цьому ракурсі під поняттям «індустрія культури» автори фіксують нову якість культурних форм, яку остання почала набувати з розвитком індустрії розваг і споживання на початку середині XX століття.

Залежність наймогутніших радіомовних компаній від електронної промисловості або кіно продукуючих компаній від банків характеризує всю сферу культури, окремі галузі якої економічно поєднані одна з одною. Безжалісна індустрія культури засвідчує єдність політики. Скрізь торжествує «тотальність панування», замикаючи обрії свідомості мас. Розвагою «індустрія культури» опосередковує маніпуляцію споживачем: диктат здійснюється зрештою не завдяки прямому наказу, але завдяки характерному стрижневому «принципу розваги», оскільки технології масової комунікації прибирають можливість отримання реального життєвого досвіду, що замінюється спотвореним досвідом, який є отриманим від контакту з масовою продукцією засобів масової комунікації в соціокультурній реальності[18,41-42].

Підсумовуючи аналітичне опрацювання цієї проблематики, Г.Маркузе наголошує на тому, що розвинена індустріальна цивілізація це царство комфортабельної, мирної, помірної, демократичної несвободи, що свідчить про технічний прогрес. Мас-медіа виступають у ролі посередника між господарями і тими, хто від них залежить. Їх комунікативні рекламні агенти формують соціокультурну реальність в якій виражає себе «одномірна поведінка». Елементи автономії, творчої ініціативи і критики відступають перед знаком, багаторазовим повторенням й імітацією. При цьому люди не усвідомлюють, що їх істинні потреби залишаються незадоволеними, а культивація хибних потреб найтісніше пов'язана з роллю культурної індустрії, яка продукує хибні потреби і придушує істинні[2,75].

Окреслений підхід до проблемного поля масової культури отримує свій якісний розвиток у відомій післявоєнній гострій дискусії, сенс якої можна прослідкувати в антології «Масова культура: популярне мистецтво в Америці» під редакцією її провідних учасників Б.Розенберга та Д.Уайта.

Б.Розенберг переконливо доводить, що творцем масової культури є науково-технічний прогрес, адже сучасна технологія є її необхідною й достатньою умовою. Та особливо значущим виявляється саме те, що домінуюча роль засобів масової інформації ставить незалежну людину у вкрай загрозливе становище, оскільки жодна художня форма, жоден об'єм знань, жодна естетична система не є достатньо сильними, аби протистояти «вульгарному» технічному впливу, що набуває всеохоплюючого характеру[29,24].

Дещо іншої позиції дотримується Д.Уайт, пов'язуючи феномен масової культури з розгортанням масових комунікативних процесів. Вчений висуває низку аргументів, що висвітлюють позитивні сторони даного процесу, підкріплюючи свої твердження констатацією факту підвищення якості фільмів й телевізійних передач (приміром екранізації таких шедеврів світової класики, як твори Шекспіра, успішних виступів балету «Селдерз Велз» тощо), фактично вносить в смислове поле масової культури аспект професійності характеру її окремих складових[24,58].

Проте показовим є й інший бік цього питання, що висвітлюється в оцінці даного явища, ще одним учасником дискусії Е.Шилзом. «Масова культура має багато корисного й більш того змістовного: основні її зразки... розважають й потішають»[25,155].

Професор Сорбонни М.Соріано, спираючись на ґрунтовний аналіз механізму функціонування телебачення підкреслює, що подібний спосіб передачі інформації, не дивлячись на чисельні спроби створити таке враження, не сприяє росту творчих сил. Він плоть від плоті тієї системи масової інформації, що його створила[29,46].

Ще один пласт смислового поля досліджуваного явища висвітлюється в групі висновків запропонованих такими дослідниками, як У.Ліпман, М.Мід, А.Шлезінгер, У.Шрамм й може бути зведений до наступного положення: масова культура як у своєму виробництві, так і в розповсюдженні й споживанні залежить від сил, що фінансують засоби комунікації, контролюється верхівкою соціальної піраміди[29,155].

Підхоплюючи ці думки, Е. ван ден Хааг узагальнює: з розгортанням мережі масової інформації постає фатальна небезпека втрати людиною її індивідуальності, стандартизації духовної діяльності людини, пов'язане зі стандартизацією виробництва й споживання, якими характеризується сучасне суспільне виробництво. Адже, масове виробництво товару відображаючи смаки майже кожної людини навряд чи втілюватиме, хоч би який смак, послаблюючи можливості людини «відчувати життя»[2,61].

В руслі цих аналітичних схем найпотужніше проблематика окреслена в наукових напрацюваннях канадського культуролога М.Маклуена, що абсолютизує роль комунікаційної технології в кожній культурній епосі й у всій історії людства, виявляючи визначальною тенденцією розвитку сучасної соціокультурної реальності провідну роль інтегрованих масових інформаційних й комунікаційних процесів. Позитивно оцінюючи відповідні цивілізаційні зрушення загалом, Маклуен зазначає, що технологія комунікації є своєрідним продовженням свідомості людей і саме тому, її впливу зазнають також образ життя, цінності, соціальна структура суспільства. Але заглиблюючись в інструментальний характер даного процесу, сам автор помічає деяку визначальну особливість власне сам засіб комунікації вже за своєю природою визначає характер сприйняття тієї соціальної інформації, яку він передає самотужки створюючи особливу реальність[25,43].

Однак в ході нашого дослідження, дещо змістовнішим виявляється реалізоване М.Кастельсом дослідження принципово нових рис інформаційного етапу світового розвитку й відповідних змін соціокультурної реальності, що сягає основоположних принципів цього процесу. Звертаючись до проблематики функціонування культурної індустрії, автор доходить таких висновків. По-перше, культурна індустрія орієнтується не на задоволення креативних потреб особистості, а на «економіку здорового глузду». По-друге, так звана «мета культурна індивідуальність» потребує рекреації й психологічного розвантаження, як і «масова» людина. По-третє, нові економічні форми достатньо стандартизовані, що й передбачає досить суттєву уніфікацію всього культурного продукту[24,203].

Таким чином, в ході аналітичного опрацювання фундаментальних характеристик масової культури, запропонованих в межах цих підходів, потенціал наукової думки дозволяє виявити, що перший тип визначення сутності масової культури має дещо тавтологічний характер й не репрезентує це явище в його цілісності, а причинно-наслідкові зв'язки другого підходу «масова культура масова комунікація» породжує лише ілюзію комплексного пояснення масової культури. Очевидно, що сам феномен зобов'язаний своїм характерним ознакам не тільки засобам масової комунікації, адже вони містять лише окрему складову сенсоутворюючого поля даної проблематики навантаження засобів передачі «заданої» інформації, що функціонує в специфічній «другій реальності» й відповідно акцентує лише на інструментальному аспекті цієї проблематики нівелюючи необхідністю її всебічного осягнення.

У зв'язку з цим, значний евристичний потенціал для здійснення стрижневої діагностики сучасної соціокультурної реальності й наступного найбільш загального, цілісного «схоплення» цього феномена складає третій підхід до визначення масової культури, що базується не на розробці й модифікації тих чи інших положень пов'язаних з аналізом стану культури і суспільства в процесі соціокультурної динаміки, а на теоретичній рефлексії її як повноправної культурної системи сучасності з відповідними характерними особливостями.

В рамках цього підходу, що характеризується принциповою відмовою від традиційних проблемних полів, класичних семантичних й аксіологічних пріоритетів, проблематика масової культури сприймається не лише як розважальна, комерційна, але й як повноправна й альтернативна хоча й тривіально-побутова, плоско-невиразна тощо[29,171].

Теоретичне підґрунтя даного підходу можна прослідкувати ще в напрацюваннях Е.Тоффлера, що пропонує по суті принципово нове трактування сучасного суспільства, заміщаючи концепції «інформаційного» й «постіндустріального суспільства», «глобального села» метафоричною дефініцією «третя хвиля». Аналізуючи соціокультурну реальність «суперіндустріальної ери», автор підкреслює, що образи й асоціації, які закріплюють нашу картину світу й поміщають нас у простір і час формуються через «перетворення» нами інформації. Цей новий тип культури Е.Тоффлер визначає як кліп-культуру, що формує такі унікальні форми реальності як «зеппінг», коли шляхом безперервного перемикання каналів телебачення з обривків інформації й осколків вражень складається новий образ. Цей образ не потребує підключення уяви, рефлексії, осягнення майже коли постійно відбувається «пере завантаження» інформації й попереднє постійно втрачає своє значення[9,203]. Таким, чином в процесі отримання такої «дивної, швидко минущої й без зв'язної форми», людина втрачає старі концептуальні форми й намагається з мозаїчної інформації витворити власний матеріал, що відрізняється від реального стану речей[11,279].

Доречно в цьому ракурсі звернутися до аналітичної рефлексії з приводу семіотичного рівня даного явища осмисленого Ф. де Сосюрою. По-перше, необхідність небайдужого ставлення до зв'язків, що лежать за культурними текстами, до граматики, що уможливлює значення. По-друге, значення завжди є наслідком взаємодії зв'язків між добором та комбінуванням, а саму цю взаємодію робить можливою те, що заховане в підґрунті. Оскільки в самій структурі, що уможливлює значення містяться приховані норми культурних текстів[26,107].

Поняття і звуковий матеріал самого знаку менш важливі, ніж те, що його оточує в інших знаках. Править за доказ те, що мовна вартість певного елемента системи може змінюватись при збереженні як його значення так і звуків, внаслідок того, що якийсь сусідній елемент зазнав змін[23,152].

Для ілюстрації семіотичного зрізу аналізу звернемося до прикладу дослідження текстів масової культури реалізованих У.Еко шляхом аналізу романів Я.Флемінга про Джеймса Бонда. Адже ці романи являють собою форму популярної культури, засновану на структурі правил, які гарантують їй популярність. Основоположною в даному випадку виявляється серія «безпосередніх і універсальних» опозицій (між добром і злом), що конструюється шляхом їх дещо варіативної комбінації, асоціації й репрезентації таким чином визначаючи нарративи, що забезпечують романам популярність[2,77].

Репрезентативною в даному руслі є й розвідка У.Райта, що застосовуючи методологію К.Леві-Строса до аналізу жанру голлівудського вестерну стверджує, що значною мірою привабливість вестерну для глядачів зумовлена структурою бінарного протиставлення подаючи надзвичайно глибоку концептуалізацію американських переконань[24,108-109].

Таким чином, культура створює своєрідний віртуальний простір, ілюзорну реальність, створену засобами масової комунікації, що набули рис сакральності як виконуючі функції традиційної релігії й сприймається як справжня, дублююча реальність яка є результатом конвенцій, а знаки реальності виявляються тут в якості знаків, що й репрезентують умовну реальність, сконструйовану, опосередковану й інтерпретовану[11,177].

Наголошуючи на даних твердженнях, неможна не зупинитися на теоретичному нарисі Р.Барта «Міф сьогодні», в якому чітко окреслюється семіотична модель для тлумачення масової культури. Одним з визначальних її компонентів є рівень означення, що в наступному переходить у знак, який є елементарною одиницею повідомлення. Адже саме на цьому рівні виробляються так званні «міфи споживання», тобто ідеологія як сукупність ідей, що просувають цінності й інтереси панівної групи суспільства[24,115].

Змістовний внесок в межах цієї дискусії належить Ж.-Ф.Ліотару, що акцентує увагу на другорядній ролі чи взагалі відсутності в семіотиці сучасної соціокультурної реальності, так званих «метаоповідей», з їхніми особливими істинами. Масова культура для Ліотара є культурою «згодиться все», «культурою притуплення», в якій смак не має значення, а єдиною прикметою цінності є гроші[24,245].

Якісно нове коло значень смислового поля масової культури в межах даного підходу вводить теорія Ж.Бодріяра, що виходить за межі семіотичної проблематики і звертається до «онтологічного дискурсу». Це дозволяє йому розглядати культуру не стільки як систему знаків, скільки як своєрідну віртуальну систему де дійсна соціокультурна реальність підмінюється альтернативною, симуляційною гіперреальністю[11,179].

Функціонує режим «імітування» породження моделей дійсності без наявних джерел у дійсності, при цьому імітацію часто сприймають як річ, реальнішу за реальну та кращу за неї, відбувається розчинення телебачення в житті, а життя в телебаченні. «Симуляція ставить під сумнів різницю між істиною і хибою, між реальним і уявним»[4,8].

Відтак за подібною гіперреальністю немає нічого реального й відповідно уявлення про неї не відокремлене від дійсності, не перекручує її вона є дійсністю. Саме таким чином і приховується невід'ємна жорстокість капіталізму та його «фундаментальна аморальність»[24,252].

Таким чином, системоутворююча ідея окреслених досліджень може бути нами репрезентована в такому вигляді: сучасна соціокультурна реальність постала тотальною симуляцією, що здатна породжувати цілий спектр феноменів симулятивних, ілюзорних за характером, які не мають співвідношення з жодними еквівалентами дійсності й самі собою перетворюючись на подібну ілюзорну реальність.

Слід наголосити на тому, що на пострадянському просторі лише останнім часом низка авторів, позбувшись радянського ідеологічного підтексту в дослідженні масової культури, усвідомили необхідність осягнення цього феномена у якісно новому зрізі. Відомий дослідник цієї проблематики Р.Галушко наголошує, що має мету дослідити тенденції й напрями масової культури на різних етапах її еволюції, прослідкувати, в які форми і образи вона втілюється тощо[6].

Досить ґрунтовне дослідження явища масової культури здійснене Т.Лютим та М.Ярошом. В найбільш загальному вигляді основні його положення в межах окресленої проблематики можна звести до наступного: в останній чверті минулого століття, коли технічна епоха поступилась місцем інформаційній та системно технологічній, запанували принципи всезагальної доступності інформації. Різновид культури даного етапу цивілізаційного розвитку розвивається на засадах комерції, носить масовий характер витіснивши традиційні форми культури, котрі мають автентичний характер. Таким чином, масова культура отримує можливість апелювати до загальної прийнятності, повторюваності й т.п. лишаючись потужним маніпуляційним знаряддям. Адже масова культура живиться підпорядкуванням суспільної реальності потребам масової публічності, насправді спрощуючи реальний світ й фальсифікуючи його проблеми[14].

Теоретичне осмислення досліджуваної тематики не обходить увагою й Яранцева, стверджуючи, що в сучасних умовах масового тиражування «культурної продукції» технічними засобами нівелюється національна своєрідність художніх культур, що передусім є наслідком «комерційної експлуатації»[30,7].

Основні висновки іншої групи дослідників таких як А.Агєєва, Н.Козлова, В.Матвєєва, М.Чегодаєва можна підсумувати наступними положеннями: ілюзорний характер сучасної соціокультурної реальності орієнтований на «середню, маленьку людину»[1,59], орієнтація на формування єдиної для всіх свідомості, створення «простої картини світу»[10,122], комерційна основа й глибока аморальність масової культури[28,114], найбільш характерна функція розважальності[15,62].

У подібному ключі теоретичне осмислення феномена масової культури можна прослідкувати і у працях А.Костіної. З її погляду масова культура це явище, що характеризує специфіку виробництва й поширення культурних цінностей в сучасному суспільстві, специфічний спосіб освоєння дійсності та адаптації до неї, що має місце в умовах «масового суспільства». Володіючи власним знаковим кодом, масова культура створює символічну надбудову над константною реальністю, що сприймається як справжня реальність або її повноцінний замінник[11,68].

Вкрай важливим виявляється культурологічна розвідка провідного англійського теоретика культури, культуролога, історика культури Р.Уільямса, який наголошує на тому, що повноцінний культурологічний аналіз має передбачати: 1) критичний, тлумачний опис та поцінування характерних рис «документальної історії культури»; 2) відкриття та опис певних культурних цінностей, котрі можна сприймати, як такі, що пов'язані з умовами життя суспільства; 3) витлумачення «складної організації» культури як конкретного способу життя[24,85]

Отже, назвемо найбільш характерні, основоположні принципи даного явища в базових компонентах визначення масової культури. Перше, низький різновид культури розвинутого індустріального й постіндустріального суспільства («масового суспільства»). Друге, те, що споживає величезна кількість людей через засоби масової комунікації. Третє, культурні твори, мета створення яких здобути прихильність народу шляхом формування ілюзорної картини реальності, за допомогою тривіалізації, стереотипізації та інших прихованих технологій.

Таким чином, ми можемо дійти висновку, що розкриття сутності масової культури в подібному ключі, що й уможливлює усестороннє «схоплення» базових принципів досліджуваного явища й продукує базове визначення масової культури прокладає шлях майбутнім дослідженням: опрацюванні естетичного змісту, характеру та структури стереотипів масової культури тощо, дозволяючи мисленню рухатись в сутнісному (ноуменальному) полі дослідження.

Україна ж є частиною того культурного простору який називається європейської традицією. Ця традиція формувалась у таких культурних центрах як Атени і Рим, Олександрія і Константинополь. Роль нашої держави на європейській та світовій арені у XXI столітті багато в чому залежатиме від мобілізації інтелектуального потенціалу громади та майбутніх науково-теоретичних розробок задля витворення обрисів нової моделі демократичного суспільства та фундаментальних принципів її нового якісного рівня культури, що має бути позбавлена регресивних маніпулятивних засад й стати зразковим праксисом європейської людини, що несе свій національний дух і постулює загальнолюдські цінності в соціокультурній царині.

Майбутнє людської цивілізації має прокласти новий альтернативний шлях до максимального використання своїх потенційних можливостей, до усвідомленого впливу на свій власний розвиток.

масовий культура елітарний ілюзорність

Література

1. Агеев А. Культуры не противостоят // Общ. науки и современность. - №1. с.56-60.

2. Акопян К.З., Захаров А.В., Кагарлицкая С.Я., Киященко Н.И. Массовая культура и массовое искусство «за» и «против» / Академия гуманитарных исследований. М.: Гуманитарий, 2003. 511с.

3. Ашин Г.К. Ложная дилемма буржуазной культурологии (Элитарная и «массовая» культура) // Вопросы философии. 1983.№7. с.149-158.

4. Бодріяр, Жан. Симулякри і симуляція / Пер. з фр. В.Ховхун. К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2004. 230с.

5. Василик М.А., Вершинин М.С., Павлов В.А., Барабанова Н.Р., Бондарев

A. К. Основы теории коммуникации: Учеб. для студ. вузов, обуч. по спец. 020300 «Социология» / М.А. Василик (ред.). -- М.: Гардарики, 2003. 435с.

6. Галушко Р. Западное телевидение и «масовая культура». М., 1991. 212с.

7. Дискин Н., Шишкин С., Якобсон Л. и др.// Культура и рынок: Материалы «круглого стола» // Общ. науки и современность. 1991. №1.с.155-166.

8. Канетті Е. Маса і влада. К.: Видавничий дім, «Альтернативи», 416с.

9. Кастельс Мануэль. Информационная эпоха. Экономика, общество и культура / Государственный ун-т. Высшая школа экономики. / Б.Э.Верпаховский (пер.). М.: ГУВШЭ, 2000. 607с.

10. Козлова Н. Там, где кончаеться искусство // Общ. науки и современность. 1990.№6. с.116-122.

11. Костина А.В. Массовая культура как феномен постиндустриального общества. 3-е изд., стер. М.: КомКнига, 2006. 350с.

12. Кукаркин А.В. Буржуазная массовая культура. М., 1985. 346с.

13. Лебон Г. Психология народов и масс. СПб.: Макет, 1995. 313с.

14. Лютий Т.В., Ярош О.А. Культура масова і популярна: теорії та практики / Інститут філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України. К., 2007. 124с.

15. Матвеев В. Элитарная и массовая культура внутренне близки // Общ. науки и современность. 1991.№1. с.60-65.

16. Миллс Р. Властвующая элита / Пер. с англ. Е.И.Розенталь, Л.Г.Рошаль,

B. Л.Кон. Москва: Изд-тво инностранной литературы. 1959. 489с.

17. Московичи С. Век толп. Исторический трактат по психологии масс. / Пер. с фр. М.: «Центр психологии и психотерапии», 1998. 209-227с.

18. Назаров М. М. Массовая коммуникация в современном мире. Методология анализа и практика исслед. / Ин-т социол. образования рос. центра гуманит. образования, Ин-т социол. РАН. 3-е изд., стер. М.: УРСС, 2003. с.239.

19. Ольшанский Д.В. Основы политической психологии. Екатеринбург: Деловая книга, 2001. 496с.

20. Ортега-и-Гассет Х. «Дегуманизация искусства» и другие работы. Эссе о литературе и искусства. Сборник. Пер. с исп. М.: Радуга, 1991. (Антология литературно-эстетической мысли). 639с.

21. Психология толпы: Социальные и политические механизмы воздействия на массы. М.: Изд-во Эксмо; СПб.: Terra Fantastica, 2003. 336с.

22. Рисмен Д. Некоторые типы характера и общества // Социологические исследования. 1993. № 3. с.144-151.

23. Сосюр Фердінан де. Курс загальної лінгвістики / Пер. з фр. А.Корнійчук, К.Тищенко. К.: Основи, 1998. 324с.

24. Сторі Джон. Теорія культури та масова культура. Вступний курс. Пер. з англ.: С.Савченка. К.: «Акта», 2005. 360с.

25. США глазами американских социологов. Политика, идеология, массовое сознание. М.: «Наука», 1988. 239с.

26. Тоффлер Елвін. Третя хвиля / Андрій Євса (пер. з англ.). К.: Видавничий дім «Всесвіт», 2000. 475с.

27. Фромм Э. Бегство от свободы: Пер. с англ. / Общ. ред. и послесл. П.С.Гуревича. М.: Прогресс, 1989. 272с.

28. Чегодаева М. Искусство изначально массово // Общ. науки и современность. 1990.№6. с.109-116.

29. Шестаков В.П. Мифология ХХ века: Критика теории и практики буржуазной «массовой культуры». М.: Искусство, 1988. 224с.

30. Яранцева Н.А. Преемственность и взаимодействие культур в художественной жизни общества. Киев, 1990. 157с.

31. Ясперс К. Смысл и назначение истории: Пер. с нем. М.: Полит издат., 527с.

Размещено на Allbest.ru