Науково-дослідна робота музеїв України у 20-30-ті роки ХХ ст.

Цікаві результати дало етнографічне вивчення місцевих ярмарків, а також водяних млинів і сукновалень, здійснене Б.Л. Луговським та Б.К. Пилипенком. Досить жваво проводилося збирання етнографічних матеріалів за програмою Всеукраїнської академії наук співробітниками Остерського музею. Одночасно працівники музеїв Чернігівщини досліджували гончарство на Городнянщині й ткацтво в Олишівському та Березнянському повітах. Тривало вивчення міщанського побуту Чернігова, Любеча, Березної, Остра й Козельця [7,135].

Роботу по дослідженню побуту народів УСРР проводив стаціонарно у різних пунктах України Музей (згодом Кабінет) антропології та етнології ім. Хв. Вовка: Волинь село Замисловичі, Уманщина село Сушківка, Чернігівщина село Старосілля. Восени 1921 р. відомий український вчений А.І. Онищук співробітник цього музею розпочав стаціонарне вивчення села Старосілля Остерського повіту, де заснував першу спеціальну науково-дослідну станцію для проведення етнографічних досліджень. Протягом 1921-1923 рр. постійно проживаючи «в глухому, снігами занесеному селі», він досліджував окремі аспекти народної культури (рибальство, землеробство, народну техніку та житло). Це цілком відповідало опрацьованій А.І. Онищуком концепції етнографічних студій, мета яких, на думку дослідника, «полягає не тільки в збиранні фактів народного побуту, але й в одкриванні та пізнаванні законів їх виникнення, розвитку й завмирання, в дослідах над їх територіальним поширенням, етнічними впливами й запозиченнями та місцем в народному побуті» [3,116].

На основі зібраних вченим у Старосіллі експонатів 23 грудня 1922 р. у Києві було відкрито етнографічний музей з такими відділами: народна побутова техніка, харчування, ловецтво, рибальство, хліборобство, скотарство, народна архітектура, одяг, комунікації й транспорт, громадське життя, порівняльне народознавство та відділ стаціонарного дослідження села. Музей здобув визначення далеко за межами України. Нові методи дослідження побуту села та його експозицію високо оцінили академіки М. Мурко з Праги, Д. Багалій, М. Біляшівський, А. Кримський, професори М. Макаренко, С. Рудницький, Ф. Колеса, Д. Золотарьов, М. Яворський,

С. Штенберг, французький вчений А. Мортель та інші.

Журнал «Життя і революція» писав: «Це єдиний музей на Україні та може і в цілому СРСР, що виробив свій особливий метод досліду матеріальної культури села… Інші музеї не дають такого повного уявлення про життя села, показують лише один його бік «святковий». Онищук пішов іншим шляхом. Він збирає усе, що стосується матеріальної культури селянина, все, що характеризує його побут і оточення. Такий метод дає змогу досліджувати життя селянина з дитячих років протягом цілого життя, дає повну картину його техніки і культури. Це дає змогу наочно побачити, як селянин пристосовує своє життя до природних умов, до місцевості, серед якої живе. Визбиравши геть все з одного села, музей поширює свою працю і на сусідні села…» [14,76-77].

Результати своїх етнографічних досліджень А.І. Онищук частково опублікував у статтях «Вибір човна в с. Старосіллі Остерського повіту на

Чернігівщині», «Природні форми дерева в матеріальній культурі» (рукопис), «Рибальство: матеріали до монографії про с. Старосілля» (рукопис) та ін. Матеріали А.І. Онищука були використані його учнями та колегами при підготовці монографії про село Старосілля [7,135-136].

Згодом, взявши на озброєння досвід А.І. Онищука, науковці почали організовувати стаціонарні дослідження й в інших місцевостях. Так, у 1923 р. працівники музею досліджували гончарство й кошикарство в Слобідці, поблизу Києва, народне будівництво та одяг на Малинщині й Миргородщині. З цього ж року Н.Б. Заглада стаціонарно вивчала рибальство, народну їжу та дитячий побут у селі Пекарі на Київщині [3,116-117].

У 1924 р. Л.С. Шульгіною було відкрито нову етнографічну дослідну станцію у селі Жукин на Чернігівщині. Крім зібраних про село загальних відомостей, було досліджено ономастику, «ловецтво», рибальство, пасічництво, скотарство, хліборобство, городництво, народну їжу, техніку, медицину й ветеринарію, весілля, родини та хрестини, дитячий побут тощо. «За основу вивчення села, зазначала дослідниця, було положено всебічне дослідження одного господарства, і ці відомості доповнені були матеріалами, зібраними по інших господарствах та від різних спеціалістів, як от рибалки, теслярі, пасічники і т. п.» [7,136].

У 1926 р. А.І. Онищук, Ю.Ю. Павлович, Н.Б. Заглада проводять дослідження у селі Замисловичи Олевського повіту на Волині. Об'єктом вивчення стали народна техніка, народні звичаї, обряди та ін. З цього ж року Л.С. Шульгина вивчає народну гончарську техніку в селі Бубнівка на Поділлі. Увагу співробітників музею також привернули традиційна культура та побут інших народів, що проживали в Україні, болгар, євреїв, греків з метою комплектування матеріалів для відділу порівняльного народознавства. Важливим та порівняно новим явищем в українській етнографії стало вивчення побуту робітників, що розпочали працівники музею на заводах та фабриках Києва. Вивчення традиційних і нових елементів побуту не лише селянства, а й робітників передбачалось науковими планами музею [3,117].

Одним із напрямів краєзнавчої роботи було опрацювання різноманітних методичних рекомендацій та інструктивних матеріалів. Заслуговує на увагу «Програма для збирання предметів і відомостей етнографічних по Чернігівській губернії», яка стала науково-методичним порадником в царині етнографії для музейних працівників. Місцеві музейні осередки сприяли пожвавленню фольклорно-етнографічних студій. За їх участю створювалися етнографічні гуртки, комісії, товариства, краєзнавча діяльність яких охоплювала практично всі сторони життя краю [7,136].

Як відомо, у 20_ті рр. на музеї було покладено функції по охороні пам'яток історії та культури. Музейні працівники врятували від загибелі частину церковних цінностей, що підлягали вилученню й утилізації, деякі монастирські бібліотеки та архіви, фамільні портрети з колишніх поміщицьких маєтків. Було обстежено і взято на облік найбільш цінні архітектурні споруди, які опинилися під загрозою знищення. До музейних фондів надійшли меморіальні речі й рукописи М.М. Коцюбинського, П.О. Куліша, Л.І. Глібова, М.К. Заньковецької та інших видатних діячів української культури. Співробітники місцевих музеїв брали активну участь у діяльності новостворених громадських краєзнавчих осередків наукових товариств, гуртків, комісій. При деяких музеях України у першій половині 20_х рр. діяли губернські екскурсійно-виставочні бюро. Були розроблені маршрути історико-краєзнавчих екскурсій, які проводили досвідчені фахівці з метою поширення історичних знань, популяризації культурної спадщини минулого. Розгорталася й видавнича діяльність музеїв. Так, чотири видання побачили світ заходами співробітників Чернігівського музею. Під керівництвом В.І. Маслова у 1925 р. було започатковане видання «Бюлетеню Прилуцького окрмузею», обидва номери якого сьогодні вже стали бібліографічною рідкістю. Крім цікавого інформаційного матеріалу, на сторінках «Бюлетеню» друкувалися наукові розвідки місцевих дослідників, а також київських вчених С.І. Маслова та М.О. Макаренка [2,53-54]. У 1930 р. вийшов перший випуск бюлетеню Коростенського окружного музею краєзнавства. З 1925 р. Кабінет антропології та етнології почав видання власного друкованого органу «Бюлетеню Кабінету антропології та етнології ім. Хв. Вовка». У ньому поряд з іншими, публікувалися матеріали, що висвітлювали етнографічний напрям діяльності музеїв УСРР, що мало велике методично-організаційне значення для функціонування та розвитку місцевих осередків [3,124].

На жаль, внаслідок реорганізації наукових установ на початку 30_х рр., спостерігалося згортання історико-краєзнавчих досліджень у багатьох музеях України. Були ліквідовані провідні спеціалізовані інституції, що координували та спрямовували краєзнавчу діяльність місцевих осередків, зазнали переслідувань провідні вчені музейні працівники, необґрунтовано звинувачені у «націоналістичних» збоченнях. Негативні наслідки для історико-краєзнавчої діяльності музеїв мали рішення І Всеросійського музейного з'їзду, що орієнтували музеї на показ «ідей, а не речей». Наслідком стало згортання краєзнавчої пошукової та збирацької роботи місцевих музеїв.

З кінця 20_х рр. фактично запанував нігілістичний пролеткультівський підхід й до пам'яток історії та культури, за якими не визнавалося вже ніякої духовної цінності для «будівників соціалістичного суспільства». Пам'ятки перетворилися у джерело нагромадження валютних ресурсів і кольорового металу, використовувалися у господарсько-побутових цілях без усякого урахування часу їхнього створення та історико-культурної цінності. Охороною ж пам'яток на рівні державних установ у той час займалися лише місцеві музеї. Втім, їхня роль в умовах, коли завідувач часто був єдиним науковим співробітником у музеї, а матеріальні ресурси надто обмежені, була мінімальною. І хоча ще продовжували існувати крайові інспектури та комісії охорони пам'яток, але вони не мали можливості реально протидіяти численним акціям руйнування історико-архітектурних об'єктів, що неухильно призводило до падіння їхнього авторитету.

Таким чином, вже наприкінці 20_х рр. фактична відмова від попередньої політики щодо пам'яток історії та культури стає очевидною. Прийняті раніше законодавчі акти формально ніхто не відміняв, але вони грубо порушувалися. Ідеологічна перебудова у цій галузі зводилася до ігнорування пам'яток минулих епох, оцінки їх виключно за класовою шкалою, що базувалася на вульгарно-соціологічних схемах.

Ліквідація системи спеціальних державних пам'яткоохоронних органів, нищення архітектурних споруд, експорт унікальних музейних експонатів усе це найбільш яскраві прояви ігнорування вітчизняної культурно-історичної спадщини. Інструкція «Про порядок організації, діяльності, звітності й ліквідації релігійних громад і про систему обліку адмінорганами складу релгромад та служителів культу», ухвалена Президією ВУЦВК 23 червня 1932 р., містила правове обґрунтування руйнації пам'яток [2,54-55].

Отже, українське музеєзнавство та краєзнавство не встигли повною мірою сформувати нову генерацію вчених, бо вже на початку 30_х рр. зазнали нищівних ударів як «реакційні заняття» [12; 13]. Ось чому чимало науковців були репресовані, а їхні твори заборонені. Так, вже у червні 1930 р. Головполітпросвіти прийняв постанову, згідно з якою усі радянські музейні заклади повинні були реорганізуватися таким чином, щоб перетворитися «на базу масової політико-просвітницької роботи на основі наукового показу». Фактично вольовим рішенням влади музеї ставали ідеологічними установами, що повинні були популяризувати ідеї комуністичної партії та переваги соціалістичного ладу. Зміст історичних досліджень зазнав серйозних змін, оскільки головна увага відтепер зверталась на пошуки експонатів та документів, пов'язаних з революційним рухом у країні та діяльністю більшовиків.

Тим не менше, наведені факти дають можливість пересвідчитись у наявності значних наукових здобутків музейних працівників України у міжвоєнний період. Професіоналізм і справжній ентузіазм цих фахівців дозволив закласти надійні підвалини музейної справи нового типу, яка поєднала у собі класичні підходи до створення й збереження музейних колекцій зі значним розширенням предметного поля краєзнавства, яке почало обґрунтовано вивчати також історію населених пунктів, промислових підприємств тощо. Як показав час, неоціненне значення мало залучення аматорів до справи організації нових музеїв Цей досвід цілком заслуговує на увагу й за сучасних умов. Зрозуміло, що на природному розвиткові музейної справи, як і науки у цілому, не могли не позначитися відверто негативні та руйнівні загальні умови розвитку радянського суспільства тих часів із притаманною їм атмосферою підозрілості, наклепництва, інспірованих політичних процесів та загальної істерії. Ідеологічний прес із вкрай вульгаризованим та примітивним тлумаченням історії разом із фізичним знищенням цілої плеяди визначних українських музеєзнавців зумовили невиправні втрати для усієї української науки на довгі роки.

культура музей краєзнавчий

Література

1. Діяльність історичної секції Всеукраїнської Академії наук та зв'язаних з нею історичних установ Академії в році 1926. К., 1928. 59 с.

2. Ткаченко В.В. Історичне краєзнавство: Чернігово-Сіверщина у перше пожовтневе двадцятиріччя: Навч. посібник. К.: Знання, 2007. 215 с.

3. Скрипник Г.А. Етнографічні музеї України. Становлення і розвиток. К.: Наукова думка, 1989. 304 с.

4. Жилина Н.В. Музеи Академии наук СССР и Академий наук союзных республик. М.: Наука, 1989. 208 с.

5. Національний музей історії України: [офіційний сайт]. Режим доступу: http://miku.org.ua/ Назва з екрану.

6. Збірник Дніпропетровського краевого історично-археологічного музею. Дніпропетровськ, 1929. Т.1. 273 с.

7. Ткаченко В.В. Роль музеїв Чернігівщини в історико-краєзнавчому русі 20-30_х рр. ХХ ст. // Скарбниця української культури: Зб. наук. праць. Чернігів: Сіверянська думка, 2002. Вип. 2. C.129-139.

8. Денисенко Е.И. Дорога длиною в восемьдесят лет // «Донбас». Спец. випуск. Донецьк, 2004. С. 7-13.

9. Коваленко Иван Пантелеймонович. Режим доступу: http://www.ecoethics. ru/b42/59.html Назва з екрану.

10. Ткаченко В.В. Роль музеїв Донеччини у розвитку історичної науки 20-30_х рр. ХХ ст. // Нові сторінки історії Донбасу: Збірник статей. / Головний редактор та упорядник З.Х. Лихолобова. Донецьк: ДонНУ, 2009. Кн. 17/18. С. 152-159.

11. Мариуполь и его окрестности: взгляд из ХХІ века / Божко Р.П., Були Т.Ю., Гашненко Н.Н. и др. Мариуполь: Рената. 2006. 356 с.

12. В музеї краєзнавства агентура класового ворога // Приазовский пролетарий. 1934. 30 ноября.

13. Покончить с аполитичностью в музейном деле // Приазовский пролетарий. 1929. 24 ноября.

14. Ткаченко В.В. З історії етнографічного вивчення села на Чернігівщині у 20-і роки // Проблеми вивчення середньовічного села на Поліссі. Чернігів: Сіверянська думка, 1992. С. 76-77.

Размещено на Allbest.ru