Національне піднесення вітчизняної культури на зламі 80-90-х років ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національне піднесення вітчизняної культури на зламі 80-90-х років ХХ ст.

Абакумова В.І.

Визрівання в другій половині 80-х років ХХ ст. нової суспільно- політичної атмосфери, зрештою, піднесло наступну, впродовж ХІХ-ХХ ст., хвилю національно-культурного відродження України. Ця проблематика стала предметом уваги політологів, істориків. Втім, доробок історіографії з цього питання обмежується суто політичним аспектом. Але, національні почуття інтелігенції, зокрема творчої, яка була рушійною силою процесу, знайшли прояву й в професійній сфері, збагативши її новими знаннями, новим досвідом. Вважаємо за можливе, виокремити для дослідження питання національного піднесення вітчизняної культури на зламі 80-90-х років ХХ ст. Для реалізації цієї мети маємо дослідити чинники, особливості, наслідки процесу національного піднесення вітчизняного мистецтва; роль творчої інтелігенції і влади; інструменти повернення до мистецтва української мови, національної тематики, культурних традицій корінної нації і національних меншин України.

Аналіз особливостей і характерних рис процесу національного піднесення вітчизняного мистецтва в досліджуваний період свідчить, що він проходив як поступове долання штучних припонів, які дотепер унеможливлювали національну ідентифікацію вітчизняної культури. Передусім, це стосувалося питання мови, національної тематики в мистецтві, культурних традицій корінної нації і національних меншин України, умов вільного задоволення їх національно-культурних потреб. Дослідження процесу еволюції української мови в галузі мистецтва на зламі 80-90-х років дозволяє виокремити низку факторів, які, в тій чи іншій мірі, зараджували цьому процесу. Основна їх група пов'язана із державною культурною політикою, яка, відповідно суспільно-політичної ситуації в Україні, набула в цей період нових рис в цьому питанні.

Зрозуміло, що нові вектори в державній культурній політиці стали можливими завдяки широкій культурно-просвітницькій діяльності інтелігенції республіки, яка, використовуючи поточний момент, підняла низку проблем національно-культурного характеру. Такі питання порушувалися у публікаціях і виступах, в листах, що надходили до ЦК КПРС, ЦК КПУ, Президію Верховної Ради УРСР, редакції газет, журналів, телебачення і радіо. Але, лист-запит Бориса Олійника, який надійшов до ЦК КПУ в листопаді 1988 року [1,арк.148], від імені київських письменників щодо мовного статусу драматургічних колективів, їх діючого репертуару, відіграв роль приводного паса. Для врегулювання мовного статусу театрів, піднесення рівня української сценічної культури в міністерстві визрів робочий план проведення необхідних заходів. Фінансуванням цієї програми опікувалася Рада Міністрів УРСР [1,123;2,235]. Так, процес національної ідентифікації українського театрального мистецтв був схвалений на державному рівні.

В якості інструментів стимулу застосовувалися державне замовлення, премії для режисерів-постановників сучасних українських п'єс, підвищення авторського гонорару. Але, в більшій мірі, збагаченню репертуару україномовними творами зарадили тематичні республіканські огляди і фестивалі вистав, які, до того ж, набули суспільний резонанс і мали не абиякий просвітницький і виховний вплив.

Повернення української мови до репертуару театрів відбувалося паралельно із популяризацією літературного доробку українських авторів. Ця тенденція простежувалася й у кінематографі, де позитивні зрушення у вирішенні мовного питання були пов'язані із зверненням кіномитців у творчих пошуках до українських літератури і драматургічної класики, історичних джерел, що залишалися, на той момент, незасвоєними екранним мистецтвом. Незабаром, у 1988 році, в результаті переосмислення практики формування творчих програм, яка дотепер здійснювалася шляхом жорстокої централізації з боку Держкіно СРСР, дирекцією кіностудії імені О. Довженка спільно з провідними творчими працівниками і літераторами республіки була вироблена довгочасна програма по відродженню національного кіно. Масштабні кінопроекти про життя і творчість Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, екранізація української літературної класики, творча реабілітація письменників України, заявки молодих українських сценаристів і режисерів - чекали на найшвидшу реалізацію [3,арк.35].

Враховуючи, що в умовах переходу на госпрозрахункові методи хазяювання, коли державна підтримка кінематографії набувала особливого значення, зокрема, здійснення бюджетного фінансування виробництва фільмів - надання такої допомоги одночасно зараджувало вирішенню мовного питання. Наприклад, для забезпечення фільмовиробництва, створеного у 1987 році при кіностудії імені О. Довженка, Українського експериментального молодіжного ТО «Дебют» (художній керівник

О. Ітигілов), головним напрямком роботи якого було пробудження у творчої молоді інтересу до відродження та продовження традицій українського національного кінематографу, Рада Міністрів щорічно виділяла чималу суму [4,арк.6]. Важливим кроком в політиці врегулювання мовного статусу українського кінематографа, зокрема, підвищення художніх рівнів дубляжів, була організація на кіностудії імені О. Довженка виробничо-творчого об'єднання «Сузір'я», яке займалося дублюванням фільмів українською мовою [5,арк.19]. Конкретні заходи були зроблені для популяризації творчості українських кіномитців. Так, явищем в українській кінематографії стало відкриття у Києві у кінотеатрі імені Ватутіна залу українського кіно [6,арк.9], проведення кінофестивалів у Запоріжжі - «Хортиця», на Волині - «Джерела народні», у Чернівцях - Першого Всеукраїнського кінофестивалю українського кіно, присвяченого Іванові Миколайчукові. Згодом, тенденція до розширення вжитку української мови була закріплена республіканською національною програмою випуску кінофільмів у 1990-1991 роках [3,арк.39]. Отже, на зламі 80-90-х років визріли умови для повернення української мови на екрани та сцени республіки, розпочалося повільне втілювання цього на практиці.

Звертання наприкінці 80-х років до національно-культурних традицій бачилося прогресивній громадськості продуктивним, як з огляду на необхідність формування національної самосвідомості, відродження «душі народу», так і створення довгострокової культурної стратегії, пошуків шляхів та засобів подолання духовної кризи. Тому, переважно ситуативно відчуваючи політичний момент, національно свідома інтелігенція активізувала діяльність в напрямку консолідації творчих сил в справі розвитку українського мистецтва, а саме, дослідження його історичних витоків, пропаганди досягнень, наукових досліджень сучасного художнього процесу, вдосконалення професійної підготовки кадрів тощо.

Однією з перших на шляху суверенізації і національного розвитку української культури, виникла необхідність суспільно актуалізувати означене питання. Звідси визріла нова, адекватна ситуації, форма культурно-просвітницької діяльності - письмові звернення, в тому числі,

із використанням засобів масової інформації, - до широкої спільноти, посадовців, органів влади, в яких творча інтелігенція наголошувала нагальні проблеми української культури. Так, у відкритому листі І. Дзюби, М. Зарудного, О. Коломійця, Б. Олійника, р. Пилипчука в Комісію по культурі та духовному відродженню Верховної Ради УРСР та до Ради міністрів УРСР завважувалося, що одне з головніших і найболючіших питань сьогодення - це відродження самобутньої культури українського народу, що вимагало підтримки не тільки з боку громадськості, спонсорів і меценатів, але й держави [7,9].

Необхідність переведення процесу національного відродження вітчизняного мистецтва на наукові рейки, вироблення концепції історії українського мистецтва і сучасного художнього процесу поставило на чергу питання створення в Україні Художньої Академії, яка б об'єднала творчі сили образотворчого, народного, декоративного мистецтва, мистецтвознавців і художніх критиків. Виходячи з цього, ініціативна група діячів мистецтва та науки України республіки почала активно лобіювати це питання. Боротьба за цей заклад велася здавна, але наполегливості набула в кінці 80-х років. Однак, попри висновок ідеологічного відділу ЦК КПУ, що заснування академії «матиме важливе значення для збереження і збагачення національно-культурних мистецьких традицій, комплексною програмою основних напрямків розвитку культури в УРСР» [8,арк.102], попри підтримки пропозиції Кабінетом Міністрів, остаточне рішення щодо створення такого закладу, через фінансові неузгодженості, було відкладено [9,арк.103,105;10,арк.75]. Академія мистецтв України, як творчо-наукова установа, розпочала свою діяльність лише в 1995 році.

Не чекаючи на вирішення питання з академією, діяльність митців з наукових досліджень проблем художньої культури, з'ясування історичних витоків вітчизняного мистецтва, популяризації і розбудови його кращих надбань набула подвижницький характер і проводилася розпорошеними силами творчої інтелігенції.

Необхідною справою у відродженні національного мистецтва стало відтворення історичної пам'яті та повернення забутих творів та імен діячів культури, реабілітація і повернення чесного імені жертв репресій, а також тих, хто опинився за кордоном. Широка участь творчих спілок - письменників, кінематографістів, художників, діячів театру, архітекторів, композиторів у діяльності добровільного товариства «Меморіал» починалася, передусім, з професійної сфери. В ці ж роки поширюється явище фізичного повертання митців на Батьківщину.

Курс на вихід з культурного «советоцентризму» через звернення до національної тематики зблизив різні сили. Відчутною, у цій справі, була й позиція республіканської влади. Найбільш актуальною з форм державної підтримки стала організація спеціальних структур культурницького спрямування, зокрема, Республіканського центру народної культури, створеного при Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського, Українського фонду культури. Не менш важливою формою державної підтримки була координація діяльності різних інституцій в напрямку відродження української культури.

Провідне місце у збереженні і розвитку народної творчості посіли довгострокові державні програми, прийняті в цей період. Так, у 1988 році, Мінкультури УРСР разом з творчими організаціями, відомствами і установами почало реалізацію цільової програми «Народне мистецтво в культурі народу» [11,арк.47]. Двома роками пізніше, у 1990 році, уряд республіки, згідно з концепцією розвитку культури, виробленою діячами культури і освіти, науки, схвалив Комплексну програму основних напрямків розвитку культури в УРСР, яка поставила за мету збереження і примноження набутків української культури як оригінального, самобутнього історичного явища світової цивілізації [9,арк.30]. Ці програми базувалися на таких основоположних принципах, як утвердження і збагачення культурної самобутності народу і кожної людини, розширення участі широких народних мас у культурному житті й творчих процесах.

Важливу роль у національній ідентифікації вітчизняного мистецтва відіграло пожвавлення культурних зв'язків з діаспорною Україною. Споконвічні українські терени стали тим фундаментом, на якому, нарешті, уможливилося єднання розпорошених по світу зарубіжних українців, зокрема, в справі відродження духовних скарбів України. Особливе відчуття, яке переживали фундатори й учасники спільних культурних заходів, викликав той факт, що така співпраця відбувалася вперше.

Відродження духовної культури українського народу в значній мірі пов'язано з відродженням релігії і церкви. Суспільний дискурс щодо переосмислення багатьох питань із древньої й новітньої історії зумовлював, зокрема, пошуки правильного розуміння місця релігії і церкви в процесі спадкоємності культури, а відтак, відродження історичних національних пам'яток церковної культури - музикальної, образотворчої.

Зміни у суспільному житті та нові орієнтири вибору напрямків художнього розвитку мас створили на зламі 80-90-х років реальні передумови не лише для збереження і розвитку української народної творчості, а й для культурних традицій інших національних і етнічних груп народів України. Зрушення в культурному житті національних меншин України втілилися у розвитку системи культурних центрів, радіо, телебачення, театрів, творчих колективів. Відповідно вищезгаданій «Комплексній програмі основних напрямків розвитку культури в УРСР» увага приділялась питанню підготовки фахівців з представників різних національностей та груп населення, що компактно проживали на території України.

Підсумовуючи вищевикладене відмітимо, по-перше, що ще вчора боротьба з «українським буржуазним націоналізмом» в мистецтві вважалася чи не найголовнішим завданням влади, але, на зламі 80-90-х років ХХ ст., політична і творча свобода зумовили інтенсивність художньої культури - фактор національного в культурі став символом соціальних змін. По-друге, процес національного піднесення проходив як поступове долання штучних припонів, які дотепер унеможливлювали національну ідентифікацію вітчизняної культури. Визначальною в процесі національного піднесення культури бачиться роль української інтелігенції, яка, використовуючи політичний момент, підняла низку проблем національно-культурного характеру. Актуалізація мовного питання, питань історичних і народних мотивів в мистецтві, історії української культури та мистецтва, народознавства, літературної та мистецької спадщини, культурних традицій корінної нації і національних меншин України на державному рівні, конкретні зрушення в національному культурному будівництві визначили феномен цього періоду. Так саме, як і консолідація в культурній політиці різних сил - українського мистецького опору і влади. По-третє, зрозуміло, що зосередження уваги лише на позитивних моментах не дає об'єктивного бачення духовного стану суспільства в цей період. Втім, головне інше - національне піднесення вітчизняної культури, в чималій мірі, прислужилося в справі пробудження національної свідомості громадян на шляху до державної суверенності. Зосередження уваги на цьому висновку може в подальшому стати предметом для наукової розвідки.

Джерела та література

український національний культурний мистецтво

1. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО). - Ф.1. - Оп.32. - Спр.2451.

2. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі - ЦДАВО). - Ф.2. - Оп.15. - Спр.1254.

3. ЦДАВО. - Ф.5116. - Оп.19. - Спр.3069.

4. ЦДАВО. - Ф.5116. - Оп.19. - Спр.2963.

5. Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (далі - ЦДАМЛМ). - Ф.670. - Оп.1. - Спр.5409.

6. ЦДАГО. - Ф.1. - Оп.11. - Спр.1714.

7. Відкритий лист до Комісії по культурі та духовному відродженню Верховної Ради УРСР та до Ради Міністрів УРСР // Український театр. - 1991. - № 3.

8. ЦДАГО. - Ф.1. - Оп.32. - Спр.2780.

9. ЦДАВО. - Ф.2. - Оп.15. - Спр.2509.

10. ЦДАВО. - Ф.2. - Оп.15. - Спр.2056.

11. ЦДАМЛМ. - Ф.581. - Оп.1. - Спр.2850.

Размещено на Allbest.ru