Українська культурно-історична традиція і піднесення національної самосвідомості молоді

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська культурно-історична традиція і піднесення національної самосвідомості молоді

Вашкевич В.М.

Поняття культурно-історичної традиції являє собою з одного боку властивість культури, яка відбиває форму взаємодії з нею людини, з іншого -- елемент історичної свідомості, її буденно-практичну форму, яка співіснує разом з науковою формою історичної свідомості, що в свою чергу має прояв у вигляді концепцій та підходів, сформованих історичної наукою. Взагалі історичну свідомість розуміють як “сукупність міфологічних, фольклорних, історико-художніх і наукових цінностей, кількість яких і зміст відповідають системі видів духовної діяльності суспільства в історичному поступі” [29,181]. Воно містить в собі “знання історії, узагальнення історичного досвіду, уроків історії, відношення до подій, до історичного процесу, оцінку фактів, переконання [13, 120]. Хоча традиція уособлює буденно-практичний рівень історичної свідомості, який, як правило, зводиться до емоцій, уявлень, суб'єктивної оцінки того, що було, для неї залишається місце і в науці -- знані доведеному, обґрунтованому, вивіреному.

Хоча визнається багатоманітність традицій, в культурноісторичній традиції часто вбачають джерело моральності і духовності: “вони дають точку духовної і моральної опори. Цією опорою може бути міф, казка, переказ, політичний маніфест, умоглядний проект, естетичний образ, напуття батька чи матері, клятва” [14, 29].

Будучи складовою історичної свідомості, в якій сполучені три модуси історичного часу -- минуле, теперішнє і майбутнє, культурно-історична традиція покликана поєднувати минуле і майбутнє. З давніх часів не лише мислителі, філософи, суспільні діячі, але й звичайні люди бажали, звертаючись доминулого, знайти вирішення питань їх сьогодення. “Функціонування нашої історичної пам'яті не зводиться до виконання задач інформативного або, скажімо, епічно-оповідного характеру, навпаки -- воно завжди обтяжне задачами оцінного характеру, задачами з'ясування значень, змісту того, що відбулося для нашого сьогоднішнього буття. Тобто: минуле для нас -- це інобуття наших сьогоднішніх проблем, від чого воно в нас, між іншим, і не сприймається як деяка завершеність, як даність...” [18, 168-169], -- ці слова, написані на початку 70-х років залишаються актуальними для нашого часу. Час з його іпостасями минулого, теперішнього та майбутнього живе в людині, яка неминуче убирає до себе культурну спадщину, яка транслюється традицією. Культурно-історична традиція нерозривно пов'язана з національним менталітетом, типом культури, геополітичними і етнічними тяжіннями тощо, втілюючи собою якщо ні вічність, то в будь-якому разі тривалі, стабільні, малозмінні стани (суспільства та його свідомості, ціннісних орієнтацій), інерцію спокою, укладу, віри.

Дослідження культурно-історичної традиції представлено в монографіях і статтях В.В. Авер'янова, В.Б. Александрова, Н. Антонова, Д.Д. Благого, Є.Т. Бородіна, Ю.В. Бромлея, І.А. Биченкової, В.Б. Власової, Ю.В. Давидова, І.В. Данилової, В. Ільїна, А.А. Казанського, Е.С. Маркаряна, В.Д. Плахова, Л.С. Сичової, Е.В. Соколова, А.Г. Спиркіна, І.В. Суханова та інших. Вона розглядається в трьох основних аспектах: традиція як порядок, традиція як процес, традиція як повнота системи існування тієї чи іншої спільноти. Перш за все, традицію визначають як порядок наслідування, що забезпечує через певні правила, обов'язки, міру точне відтворення сутності успадкованого, його змісту. Вона не є чимось абстрактним, невловимим, це завжди конкретний порядок: модель, зразок, ціннісний, духовно-емоціональний, символічний “стереотип”. Окрім того, що традиція є формою соціокультурного наслідування, яке організоване таким чином, щоб забезпечити адекватне відтворення змісту, що в ній вкладений; традицією називають і сам процес організованого таким чином наслідування. Традиція як повнота системи існування тієї чи іншої спільноти або “повна традиція” включає до себе окрім власне традиції (як її внутрішнього принципу, тобто впорядженого наслідування): розроблену систему моделей наслідування, яка забезпечує збереження кожної моделі, що входить до неї; світогляд, тобто систему уявлень, які підтримують традицію інтелектуально, у тому числі ідеологічно; інститути і організації, які забезпечують послідовний і правильний процес наслідування, такі як: систему виховання, систему освіти, систему рекрутування та ініціації спадкоємців традиції [1].

У довіднику А.І. Кравченка виокремлюється дві основні форми передачі традиції -- практична імітація (повтор дій) та фольклор. При цьому зазначається, що адекватність передачі досягається багатократними повторами, системами символів, текстів (міфологія) та дій (ритуал) [19, 577]. А. Самієв виокремлює три способи пізнання суспільством свого минулого, які по суті відбивають форми передачі традиції фольклор, мистецтво та наука [32, 4].

Формами передачі культурно-історичної традиції зумовлене виокремлення міфологічного та реального її змісту. Міфологічний зміст культурно-історичної традиції пов'язаний з початковими елементами історичної свідомості. Міф являє собою фантастичне відображення дійсності, що виникає в результаті оживлення природи в первісній свідомості [23, 497], а міфологічна свідомість, окрім того, що визначається єдністю духовного і природного, позбавлена категорії часу минуле, теперішнє і майбутнє представлені в свідомості первісної людини в єдності, у неподіленій формі [32, 12]. Міфологічне сприйняття дійсності характерне для людської природи і в наші дні. Воно має прояв, перш за все у вибірковому баченні подій, фактів: люди бачать те, що хочуть бачити, і не бачать того, чого бачити не хочуть. Отже міфологічний зміст культурно-історичної традиції полягає у тому, що, з одного боку, минуле, теперішнє і майбутнє неподільні, минуле нібито накладається на теперішнє, отже у міфологічному змісті культурно-історична традиція пов'язана лише з минулим життєвим досвідом людства. Окрім того, міфологічний зміст культурно-історичної традиції позбавляє її об'єктивності. Він знаходиться у прямій залежності від нашого її сприйняття, уявлення, думки про неї, від міри розвитку і стану нашої історичної свідомості.

Але реальність все ж існує об'єктивно. Історія існує і діється незалежно від того як ми її інтерпретуємо: “Ми так чи інакше залежимо від минулого, і якщо ми не хочемо його знати, заміняємо знання про нього різного роду міфологемами, ця залежність не усувається” [27, 64]. Отже реальний зміст культурно-історичної традиції виключає будь-яке однобічне, суб'єктивне, перекручене тлумачення фактів, подій, напівправду та замовчування так званих “неприємних” явищ. Він знаходиться за межами оціночної складової нашої історичної свідомості. Але це не означає, що традиції не слід знати, вивчати, виховувати, що з ними не потрібно рахуватися та їх не потрібно розуміти. Це означає лише те, що вони містять протидію проти маніпулювання ними.

Окрім того, реальний зміст культурно-історичної традиції полягає ще у тому, що не будь-яка традиція здатна до відтворення у майбутньому. Тільки якщо ця традиція продуктивна тобто здатна перетворюватись в контексті суспільно нового, сприяючи його розвитку, вона набуває стійкості. Традиція, яка перешкоджає розвитку суспільства, поступово виживає себе. Та традиція, що має властивість до відтворення, стає механізмом зміни самої культури. Як зазначив Гаддамер: “традиція не просто збереження, а передача, перекладення. Вона передбачає, що ніщо не залишається незмінним, законсервованим, а панує прагнення зрозуміти та виразити старе по новому” [8, 318].

Ця думка також знаходить підтвердження у традиціонології Е. Маркаряна, який вважає, що динаміка культурних традицій з'являється як механізм відтворення та змін самої культури, її слід розглядати в світлі загальних еволюційних властивостей життя, серед яких фундаментальною є здатність живих систем до акумуляції та передання життєвого досвіду від покоління до покоління, здатність до оптимізації та використання цього досвіду для адаптації до середовища з метою самозбереження, що створює можливості для їх подальшої еволюції [24, 34].

Д. Благой продовжує цю думку, вважаючи, що еволюційний розвиток традицій може змінюватись на революційний стрибок, вибух, який є для неї свого роду випробуванням на міцність. Якщо це випробування вона витримає, через певний проміжок історичного часу, традиція знову знаходить нове життя, розвиваючись за нових історичних умов, починає приносити нові чудові плоди [5, 30].

Багато сучасних дослідників акцентують увагу на можливості примирити ідею традиції з ідеями розвитку, вдосконалення. Закладаючи в історико-культурний грунт свою сутність, традиції підлягають змінам росту, розвитку, зберігаючи цю сутність, але змінюючи відповідно з історичною обстановкою, що змінюється, форми її прояву. Прикладом може слугувати відомий розподіл К. Леві-Строса культур на “холодні” (що обмежуються відтворенням себе) та “гарячі” (що розвиваються). Більшість вчених ХХ сторіччя називають як “холодні”, так і “гарячі” культури, а також різноманітні внутрішні тенденції, з яких сплітається становлення цих культур “традиціями”.

Традиції зазвичай асоціюються зі специфічними стереотипами поведінки, характерних для специфічних етнічних та регіональних утворень, народів та народностей. Хоча окремі дослідження звертаються до загальних традицій сучасної цивілізації глобального рівня. Предметом даного дослідження є культурно-історична традиція українського народу не як механічного набору індивідів, а як єдиного, в усьому своєму різноманітті, співтовариства людей, об'єднаних спільною історією, культурною традицією та спільною долею.

Українська культурно-історична традиція -- явище щойно відтворне. Вона ніби то піднялась з небуття і прагне заполонити духовний простір держави, що стверджується. В минулому українська культурно-історична традиція активно викорінювалась з духовного простору як царської Росії, так і колишнього СРСР. Традиція, як зазначає один і ідеологів українізму, -- “це наша сила і слабкість одночасно. У світі небагато народів з такою долею. Скільки націй взагалі зникло з карти світу, але ми витримали все. В нас є щось, чого немає в інших. І в цьому наша сила. Але ми не знаємо що саме це “щось”. І в цьому слабкість. Ми усвідомлюємо себе тільки на рівні “ментальності”, невиразного відчуття” [31]. В українізмі виокремлюються три базові традиції: власне національна (культурно-історична), релігійна (православна, але не тільки) і соціальна -- властиве українцям прагнення до рівності і справедливості. Ці три традиції втілились у символі України -- в тризубі.

Розвиток української культурно-історичної традиції викликає пробудження і піднесення національної самосвідомості -- складової національної ідеї. “Оживлення”, введення в систему ціннісних орієнтацій суспільства норм і цінностей культури викликає самоідентифікацію нації, цивілізаційне інтегрування її в певну культурну та політичну єдність та цілість. Адже культурно-історична традиція тісно пов'язана з проблемою культурної ідентичності суспільства і безпосередньо впливає на формування нової суспільної солідарності. Треба мати на увазі, що кожна культура формує свій особливий культурний соціум, свою форму соціальнокультурного спілкування. Концепція національної культури як духовної цілості необхідна українцям ще й тому, щоб не відкривати уже відкритого, відновити структурну єдність усіх розірваних, насильницьки роз'єднаних компонентів культури.

Українська історико-культурна традиція націоналістичними рухами вже протягом тривалого часу часто розуміється як національно-державна. У такому аспекті вона пов'язується з традицією Гетьманства та гетьманською ідеологією, сформульованою системою думок В. Липинського. Як зазначено в програмових засадах гетьманського руху, “...це струнка і суцільна система, що випливає з історичного розвитку ідей української державності, вказує на організацію українського громадянства і на форми та устрій його державного ладу. Характерною ознакою тої ідеології є те, що вона відображує віковий досвід українського народу, є новим словом, яке ясно формулює основи української держави. Вища і тривка форма державності немислима без виплекання духових і моральних основ у громадянстві, опертих на вірі в Бога, християнських традиціях, предківських релігійних обрядах і звичаях” [17].

Культурно-історична традиція набуває особливої значущості і водночас підпадає під небезпеку увійти у небуття в часи смути, кризи, коли відбувається злам чи переосмислення ідеалів, ціннісних орієнтирів. Сьогоднішнє буття молодої української держави, коли ще не затверджено усталену державну ідеологію і не існує консенсусу в суспільстві з приводу базових цінностей, також викликає до проблеми відношення людини до культурно-історичної традиції, передусім відношення до неї молодого покоління. Бо майбутнє нашої країни у значній мірі залежить від тієї культурної моделі, яка буде обрана в діалозі з культурно-історичною традицією.

Молодь є органічною складовою людського загалу країни, народу, нації. Тому її свідомість в загальних рисах віддзеркалює культуру й духовність народу, які склались на сьогоднішній день. Одночасно молодь є особливою соціальнодемографічної групою. Важливішими групоутворюючими ознаками молоді більшість авторів визнають вікові характеристики та пов'язані з ними особливості соціального положення, а також зумовлені одними та другими соціально-психологічні властивості. Так, В.Т. Лисовський визначає молодь “як покоління людей, які проходять стадію соціалізації, засвоюють, а в більш зрілому віці вже засвоїли, освітні, професійні, культурні функції; в залежності від конкретних історичних умов вікові критерії молоді можуть коливатись від 16 до 30 років” [22]; І.С. Кон визначає молодь як “соціально-демографічну групу, що виокремлюється на основі сукупності соціально-демографічних характеристик, особливостей соціального положення та зумовлених тим та іншим соціально-психологічних властивостей.

Молодість як певна фаза, етап життєвого циклу біологічно універсальна, але її конкретні вікові межі, пов'язаний з нею соціальний статус та соціально-психологічні особливості мають соціально-історичну природу та залежать від суспільного устрою, культури та властивих даному суспільству закономірностей соціалізації” [15, 478]. В своїй соціальний якості молодь характеризується, по-перше, тими суспільними відносинами та суспільними формами, які системно детермінують її в самостійну соціально-демографічну групу, по-друге, як суб'єкт суспільного відтворення, що відрізняється становленням, особливим змістом особистісного, предметного, процесуального боку конкретно-історичного буття [28, 9-10].

Таким чином, молодь покликана з одного боку наслідувати та відтворювати як соціальну структуру соціальних відносин, так і культурно-історичну традицію, що склались на момент її становлення, з іншого -- брати участь в їх активному вдосконаленні та перетворені. Цілком логічним є перенесення пізнавальних та перетворюючих етапів соціалізації особистості в цілому на засвоєння та наслідування культурно-історичної традиції зокрема. Молода людина в процесі соціалізації не лише засвоює соціальні норми, культурні цінності, традиції, а перетворює їх у власні цінності, інтереси, потреби. Якщо для пізнавального етапу соціалізації домінуючим способом діяльності є імітація, то для перетворюючого -- новаторство [33, 60].

До проблематики взаємовідношення молоді і традиції належить питання міжпоколінної взаємодії, звертаючись до якого ми знову зіштовхуємось з співвідношенням спадкоємності і новаторства. Досвід поколінь передається лише через покоління, які живуть поруч. Ще К. Маркс звертав увагу на те, що “історія -- це послідовна зміна поколінь, кожне з яких використовує матеріали, капітали, виробничі сили, що передані йому попереднім поколінням; в силу цього дане покоління, з одного боку, продовжує наслідувану діяльність за умов, що повністю змінились, з іншого -- видозмінює старі умови через цілком змінену діяльність” [25, 44-45]. Проблеми поколінь особливо актуалізуються при звернені до молоді, яка є органічною частиною людського загалу будь-якої країни, народу чи нації, але це складова, що несе нове, яке не завжди до вподоби попереднім поколінням.

Найбільш детально проблематика покоління як суб'єкта успадкування діахронічної інформації розроблена Х. Ортегою-і-Гасетом та Х. Маріасом. Згідно з Х. Ортегою-і-Гасетом, зміна поколінь приводить до “оновлення почуття життя”, до появи нових ідей і вірувань. “Окремі” представники покоління оформлюють це “нове почуття життя” в ідеях, тобто створюють нові теорії, твори мистецтва, які засвоюються “масою” цього і наступного поколінь як вірування [12, 50]. Х. Маріас, продовжуючи ці ідеї, визначив роль кожного покоління в успадкуванні історичного досвіду та відповідно передачі традиції, окресливши чіткі межі між ними. На його думку, покоління йдуть один за одним кожні 15 років. Правлять “старші” -- люди від 45 до 60 літ, прагне до влади покоління “дорослих” -- людей від 30 до 45 років, а у молодості -- з 15 до 30 років відбувається активна соціалізація. Основна боротьба точиться між поколіннями, що вже склались та сформували свої вимоги, а молоде покоління Маріас розуміє як покоління спадкоємців, які живуть за традицією, включені до неї, і на основі цих дійсних вірувань, вони починають випробувати нові положення, оскільки той простір, на якому вони жили без потреби оновлення й боротьби з оточенням, дозволяє їм бачити обмеженість тієї форми, в якій вони перебувають [9, 563].

Якщо в межах проблематики міжпоколінної взаємодії до 60-х років XX сторіччя молодь виступає як суб'єкт соціального оновлення, то з кінця 60 -- початку 70 років з підйомом молодіжного студентського руху все частіше стали вести мову про конфлікт, кризу або розрив поколінь, а значить, “негативізм” молоді щодо сприйняття культурноісторичної традиції.

На думку американського соціолога А. Эслера, відносини між поколіннями в історії завжди мали стрибкоподібний характер: періоди наступності культурно-історичної спадщини від одного покоління до другого змінювалися на періоди переломів, коли в молодіжній свідомості відбувалась дивергенція традицій, цінностей старших поколінь і вона створює свою культуру [6, 39-40]. Американський соціолог Л. Фойер, апелюючи до Фрейда, вважав, що основі міжпоколінних конфліктів лежить вічне суперництво між батьком і сином -- “Едипів комплекс”, коли підліток прагне зайняти в суспільстві місце свого батька. Французький психоаналітик Ж. Мендель протиставляє цьому класичному конфлікту ідею “кризи поколінь”. Остання означає, що юнак вже не суперничає з батьком щоб ідентифікувати себе з ним, а повністю відхиляє його як взірець, відмовляючись від своєї соціальнокультурної спадщини.

Засновник етології К. Лоренц вбачав у ворожі між поколіннями етологічні корені. Сучасний стан суспільства, на його думку, це масовий невроз, зумовлений тим, що у сучасної людини порушені механізми, що відповідають за підтримання рівноваги між задоволеннями та турботами. Труднощі та перешкоди, що змушували людини вживати необхідні для виживання, але неприємні зусилля, зникли. Звідси -- гедонізм, вимога негайного задоволення усіх бажань, нестерпність і лінощі, які завжди супроводжують емоційне та духовне виснаження. А оскільки ці риси особливо поширені у молоді, суспільству загрожує переривання культурної традиції [33, 115].

Конфлікт між поколіннями відомий американський антрополог і соціолог М. Мід пояснює через способи передання культур від одного покоління до іншого. Вона виокремлює три типи культур -- постфігуративну, в якій діти вчаться перш за все у своїх попередників; конфігуративну, де діти і дорослі вчаться у своїх ровесників; префігуративну, де дорослі вчаться у своїх дітей [26, 322]. Згідно даному підходу, постфігуративна культура переважає в традиційному суспільстві, яке орієнтоване перш за все на досвід колишніх поколінь, тобто на традицію та її живих носії -- стариків. Традиційне суспільство живе ніби то поза часом, усіляке нововведення викликає в ньому підозру. У сучасному світі постфігуративні культури, тобто фактично ті, в яких домінуючим способом трансляції досвіду є культурно-історична традиція, не є ведучими, й, на думку М. Мід, минулого досвіду вже не тільки не достатньо, але й часто він стає шкідливим, заважаючи сміливим та прогресивним підходам. Все більше значення набуває конфігурація та префігурація як форми існування культури. Міжпоколінна трансмісія культури вбирає до себе інформаційний потік не лише від батьків до дітей, але й зворотно. Молодіжна інтерпретація сучасної ситуації і культурної спадщини здійснює вплив на старше покоління. А молоде покоління зростає в світі, якого не знали старші. “Сьогодні в усіх частинах світу, де народи об'єднані електронною комунікаційною мережею, у молодих людей виникає спільність досвіду, такого досвіду, якого ніколи не було і не буде у старших [4, 361]. За таких умов виникає спокуса нігілістичного відношення до досвіду минулого, абсолютизації нових принципів духовного життя.

Питома вага молоді у загальній чисельності постійного населення України за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року складала 19,7%, тоді як питома вага осіб старше 50 років становило 32,3%. Таке співвідношення молодого та старшого покоління не лише значно ускладнюють сучасну демографічну ситуацію в країні і зумовлюють наростаюче постаріння населення, але й віддзеркалюється у відносинах між поколіннями, зумовлюють неоднакове сприйняття української культурно-історичної традиції, до якої старші покоління мали приналежність лише умовно, одинично і частково. Проте вони яскраво відчули вплив іншої традиції. Принижуючись перед тоталітарною ідеологією й тотальною пропагандою люди змушували себе дотримуватись установлених “правил гри”. Проте високо цінили те, що право на труд, безкоштовну освіту, загальне безкоштовне медичне обслуговування та інші форми соціальної захищеності не на словах, а на ділі гарантувались державою. Недалеке минуле роки перших сталінських п'ятирічок, другої світової війни, відбудови народного господарства, хрущовської відлиги, старші покоління сприймають через психолого-емоційне забарвлення. В ці роки вони були молодими, тому сталінські ГУЛАГи, голодомор, війну і напівзлиденні умови існування післявоєнного періоду й етапу так званого розвинутого соціалізму -- черги, дефіцит, шпигунство, в свідомості старших поколінь відійшло на задній план.

Отже відтворена українська культурно-історична предстала перед старшими поколіннями, які більшу частину свого життя прожили під впливом іншої традиції, і перед молоддю, яка немає відповідного досвіду. В даному випадку відсутність досвіду відіграє для молоді позитивну роль, дозволяючи її адекватно осмислювати й оцінювати давнє і недавнє минуле та прийняти українську культурно-історичну традицію як природну і рідну.

Цілком зрозуміло, що певна частина представників переважно старшого покоління зустріла відродження української культурної традиції крізь призму свого досвіду насторожено. Міцно укорінені ідеологеми сталінської і брежнєвської пропаганди щодо українського як націоналістичного, стримували її сприйняття.

Ці люди боялись “нової бандерівщини”, сприймаючи українську культуру як щось вороже, як таке, що може змінити їх усталений спосіб життя й призвести до руйнації культури, до якої вдалось пристосуватись за роки радянської влади [9, 555]. Молодь у цьому смислі була більш вільною. Проте не можна стверджувати, що засвоєння нею української історично-культурною традиції відбувається безпроблемно й без суперечностей.

“Негативізм” української молоді щодо сприйняття культурно-історичної традиції пов'язаний з трансформацією суспільної свідомості, яка відбулась на початку 90-х років. Зумовлена кризою масової свідомості, вона охопила історичні знання, історичний досвід, традицію, а також інститути освіти і виховання, що покликані транслювати їх. Протягом багатьох років радянська пропаганда формувала впевненість у підростаючого покоління, що до 1917 року у нас історії взагалі не було, а була “передісторія”. Розповсюдженню нігілізму у молодіжному середовищі сприяла практика утилітарного ставлення до навколишнього середовища, яка вкупі з необґрунтованою зміною ландшафтів, масовими переселеннями породила втрату історичного коріння. Молодь за радянських часів втратила відчуття “малої батьківщини”. Бюрократичне нехтування історією привело до втрати багатьох історичних пам'ятників, заповідних територій, будівництва великої кількості безликих, сірих будівель, що спотворювали самобутність українських міст. Свою негативну роль відіграли антирелігійні кампанії, нищення храмів, втрата багатих шарів стародавньої культури тощо [9, 564].

Сучасна українська молодь початку XXI сторіччя у своїй більшості є носієм державництва, національної ідеї та державотворення. Вона вже звикла жити у незалежній держави і не пам'ятає облудних гасел, денаціоналізації, відкидає їх. В цьому, як і в багатьох інших справах, молодим бракує досвіду, належних знань, терпіння. Вони так би мовити “горять перспективою”, “спрямовані в майбутнє”. Таким чином виникає загроза повторити помилки минулого, коли тривалий час в нашому суспільстві відповідно пануючій ідеології невідворотного приходу комуністичного “завтра” як часова координата, що по-справжньому існувала, розглядалось майбутнє.

Перенесення джерел духовності виключно у майбутнє, призводить до фактичного знецінювання життя. Як зазначив В.Б. Александров, “виключна зверненість до майбутнього формує особливий тип духовності, який характеризується волюнтаризмом та жорстокістю... свій зміст духовне життя так чи інакше черпає у минулому, у противному випадку спрямованість у майбутнє, яку не питають соки минулого, загрожує екзистенціальним провалом” [2, 10].

Проте які б нововведення не пропонувала молодь, вони завжди засновані на досвіді минулих поколінь, відповідно, на певній культурно-історичній традиції як джерелі історичної спадкоємності ідей.

Навіть ідея тотального руйнування існуючої культури, яку проповідують ультраліві теоретики “молодіжної конкультури”, уходить своїми коренями в анархістські вчення минулого, ірраціоналізм Ніцше тощо. Марксова формула про історію як послідовну зміну поколінь, кожне з яких, з одного боку, продовжує, з іншого боку -- видозмінює успадковані умови і саму свою життєдіяльність, -- містить у собі ідею селективності. Міжпоколінна трансмісія культури як будь-який процес розвитку являє собою єдність переривчастості та безперервності [33, 117].

Таким чином, культурно-історична традиція не лише встановлює спадкоємність культури, але й слугує каналом зберігання інформації, цінностей від покоління до покоління, виступає механізмом соціалізації та інкультурації людей, а також виконує селективну функцію відбору зразків поведінки та цінностей [19, 578].

В культурно-історичній традиції кристалізується та універсальна міра, що крок за кроком постигається та втілюється в історії людства, передається від покоління до покоління, від епохи до епохи в культурних нормах, зразках -- будь то моральні заповіді, правові норми чи вічні зразки художнього осягнення гармонії природного і соціального в людині.

Традиція дає можливість людині знайти певну “метапозицію” по відношенню до нескінченого потоку історії, обмежити нескінчену діяльність для того, щоб звільнити місце для вищих людських цінностей -- істини, добра і краси. В цьому смислі традиція являє собою вічну спробу зупинити мить щоб дати людині можливість оглянутись назад, співставивши все, що вона має у світі, що безперервно змінюється, з вічним та незмінним. Без такої можливості людини ризикує утратити себе, свій незмінний центр, своє “я”: їй ні з чим буде співставити потік часу, що засмоктує та заковтує її, вона не знайде тієї точки опори, навколо якої змогла б зібрати сама себе [10, 58].

Таким чином, людство у вигляді культурно-історичної традиції зберігає все важливе, що накопичено людським досвідом, відвічні цінності, що пронизують сторіччя, навіть тисячоріччя. Попередні досягнення культури не відрізані від нас, вони живуть в теперішньому й будуть жити в майбутньому.

Дитина не може стати людиною, особистістю без залучення до творінь створених історією минулих поколінь культури. Жоден особистий досвід людини, навіть якщо вона має геніальну обдарованість, не може дати того, що дає процес соціалізації, процес залучення до духовної скарбниці культури, що історично склалась. Якщо діти, що відторгнуті від культурної традиції не в силах стати людьми, то діти, що народжені за більш тяжких умов, попадаючи в умови, що насичені багатою культурною традицією, залучуючись до неї, високо підіймаються за рівнем свого духовного розвитку, нерідко проявляючи неймовірну обдарованість [34, 9].

Думку про велике значення спадкоємності в розвитку культури людства яскраво продемонстрував французький психолог А. Пьерон. Він писав, що якщо б нашу планету постигла катастрофа, в результаті якої в живих залишились лише зовсім маленькі діти, а доросле населення загинуло б, то хоча б людський рід не припинився б, однак історія людства була б перервана.

Скарби культури продовжували б фізично існувати, але їх нікому було б розкрити для нових поколінь. Машини б не працювали. Книги б залишись непрочитаними. Художні твори б втратили свій естетичний зміст. Культурна історія людства мала б початися спочатку [21, 73].

Все це доводить, що саме на традиції заснований процес соціалізації, оскільки він припускає засвоєння індивідом соціокультурного досвіду й означає спадкування, підключення до групової пам'яті, укорінення в цьому минулому, що дає йому можливість орієнтуватися у світі і забезпечує почуття надійності і стабільності. Транслювати можна тільки стереотипно організований досвід: норми, цінності, правила поведінки, навички тощо, оскільки його засвоєння ґрунтується на наслідуванні зразкам. Але становлення суб'єкта культури не вичерпується кристалізацією соціокультурного досвіду, а зв'язано також з усвідомленням і протиставленням себе навколишньому світу, заснованому на розвитку самосвідомості як рефлексії інтегральної цілісності свого Я. Виділення себе із соціальної спільності за допомогою усвідомлення своєї індивідуальності обмежує влада традиції над особистістю. Автономність і самостійність ведуть до пошуку регулятивних основ, що припускають функції цілепокладання і вибору в опорі на власну раціональність. Традиція в цьому випадку зі зразка для наслідування перетворюється в об'єкт рефлексії: неї осмислюють, порівнюють, оцінюють, а спадщина спадкоємця стає предметом інтерпретації.

Кожне покоління, отримуючи до свого розпорядження певну сукупність традиційних зразків, не просто сприймає їх та засвоює у готовому вигляді, воно завжди здійснює власну інтерпретацію і вибір. В цьому смислі кожне покоління не лише обирає майбутнє, але й минуле [11, 481].

Традиції, які пройшли крізь сторіччя, епохи, укоренилось в укладі життя, побуті, культурі, мові, науці, освіті. Вони або успішно протистояли впливу зовні, або навпаки, творчо приймали цей вплив, даючи собі нове, інколи зовсім несподіване життя. Саме ці традиції є об'єктом дослідження етнографів, які вивчаючи побут, характери, тих чи інших народів, описують їх господарські заняття, поселення, житло, знаряддя, систему харчування, одежу, прикраси, а також звичаї, обряди, вірування, що супроводжують працю людей, їх народження, виховання, дорослішання, фіксують їх повторюваність та традиційність. Особлива увага приділяється календарним звичаям та святам. Останні в свою чергу часто супроводжуються піснями, прибутками, билинками, які досліджуються вже в межах фольклористики, що включає збір, публікацію та аналіз творів народної творчості. Основне завдання фольклористів при описі традицій уснопоетичної творчості -- виявити та пояснити її закономірності, вивчити долю різних фольклорних жанрів, їх суспільні, побутові та естетичні функції, їх місце в історії культури [10, 161].

Українська культурно-історично традиція не однаково збереглась в різних сферах соціального життя, у різних верств населення та різних територіях країни. У найбільшій мірі культурно-історичну традицію зберегли окремі етнографічні групи, які в свою чергу мають свої особливості в культурі і мові. Найбільш значні з них українські горці (гуцули, лемки, бойки) в Прикарпатті і поліщуки, пінчуки, литвини в Поліссі. Проте певна популярність українського фольклору і народного мистецтва, яка іноді штучно культивується останнім часом, відродила залишки історичної пам'яті у решти населення країни. Образ запорізького козака, чумака, вишиванка, червоний та чорний кольори знов почали вживатись як романтична інтерпретація крові, жертви, боротьби та мучеництва.

Національні звичаї і обряди досі можна зустріти в побуті українського селянства. Хоча більшість з них поступово пішли у минуле з розвитком капіталізму, а потім і в радянський час. Замість них набули розвитку нові елементи в побуті і духовному житті селянства, яке складало більшість українців. Значного поширення набули елементи міського одягу, нові типи житла, знаряддя праці. Тобто соціально-економічні умови стали вирішальними чинниками, які визначили формування сучасного обличчя української нації, вплинули на чисельність і географічне розміщення етнічних груп, на характер етнічних процесів в Україні загалом.

Мова є важливішою складовою культурно-історичної традиції, засобом передання з покоління в покоління соціального досвіду. Вона являє собою універсальне сховище самосвідомості народу, що концентрує його мудрість і характер. Національна традиція кожного слов'янського (та й неслов'янського) народу щільно пов'язана з його мовою. Через це з відмиранням давнішої мови кожен народ мусить часто свою національну традицію, історичну пам'ять “перевдягати” в новіші форми. Через це, скажімо, безпосередня національна традиція українців пов'язана з “Кобзарем” Шевченка та історичними думами, а не зі “Словом о полку Ігоревім”, так само, як, наприклад, найглибша національна традиція для сучасного англійця пов'язана не стільки з давньоанглійським епосом “Беовульф”, скільки з творами В. Шекспіра, як для сучасного німця національна традиція в'яжеться не стільки з давньонімецькою “Піснею про Гільдебранта” і навіть не з пізнішою “Піснею про Нібелунгів”, скільки з творчістю І.-В.Гете [35]. Завдяки сучасній державній політиці в галузі мови рівень використання української мови в соціальну житті за роки незалежності значно виріс, особливо це стосується молоді, які опановують українську мову у тому числі через систему освіти. Але більше чим за десять років незалежності України не можна стверджувати, що у суспільстві досягнуто консенсусу з мовних питань. Досі в східних та південних регіонах країни мовне питання залишається в епіцентрі політичної боротьби, що негативно впливає на відтворення національно-культурної традиції.

Збереження культурно-історичної традиції відбулося переважно дякуючи матеріальним елементам культури -- здобуткам літератури та мистецтва, хоча українці до останнього часу були позбавлені своєї національної традиції як через замовчування, так і через недрукування “небажаних” творів, заборону на згадування імен нелояльних щодо влади письменників, цілих літературних напрямів і викривленим трактуванням друкованих творів письменників-класиків, де коштом наголошення класово-соціальних мотивів усіляко заглушувалися національно-патріотичні. Твори Олеся Гончара, Василя Симоненко, Григора Тютюнника, Василя Земляка, Василя Стуса, Ліни Костенко, Володимира Дрозд, Бориса Харчука, Павла Загребельного, Валерія Шевчука, Степана Пушика та сотні інших представників покоління шістдесятників вже в радянські часи набули статусу “сакральних”, активізуючи власний духовний світ читача в умовах, коли священні тексти релігійних конфесій були недоступні. Назви цих творів -- “Собор”, “Диво”, “Дім на горі”, “Майдан”, “Берег чекань”, “Батьківські пороги”, “Покуть”, “Галицька брама” -- це опредмечені варіанти символу обмеженого, кінцевого простору, світлого і приємного, що протистоїть чужому та сумнівному оточенню.

Якщо традиційність в сфері звичаїв, обрядів, ритуалів проявляється в тому, щоб в точності відтворити потрібні дії, то в сфері літературної творчості та мистецтва в цілому це не лише має місця, але й точне відтворення там прямо протипоказано, якщо не ураховувати завдання виготовлення копії якої-небудь картини чи скульптури. Традиційність в художній творчості має прояв як вплив, запозичення сюжетів, як слідування певним канонам побудови літературного твору, як наслідування мови, стилю певного письменника [7, 166]. Літературознавство досліджує проблеми “життя традицій” через вивчення стилів, жанрів, типових сюжетів, побудову типології традицій окремих національних літератур.

Культурно-історична традиція завжди досягає максимуму в релігії, бо релігія витворює саму ментальність нації, її культуру, поведінкові стереотипи її представників. Навіть у надзвичайно віротерпимих країнах демократичного Заходу важко уявити не-протестанта в кріслі Президента США чи не-католика на посаді прем'єра Італії. Українська ж історикокультурна традиція є насамперед православною. Саме православна віра стала першою основою національної самоідентифікації українців у Речі Посполитій. Тому не дивно, що саме з християнством пов'язується духовне відродження України. Соціологічні дослідження, що проводяться останніми роками, демонструють збільшення питомої ваги віруючих, у тому числі серед молоді. Проте часто інтерес молоді до релігії обмежується привабливістю церковних обрядів та релігійних свят, які сьогодні визнані державними. Нажаль, не завжди зовнішній інтерес до релігії, у повсякденному життя молоді супроводжується дотримуванням християнських заповідей та керівництвом у своїх поступках християнськими цінностями.

Відроджені християнська ідеологія та іконологія іноді сприймаються як заміна колишньої марксистсько-ленінської ідеологічної доктрини, яка дискредитувала себе. Сентиментальні сенсації про повернення молитви та відродження церкви поєднується з потягом до фольклору та народного мистецтва, на основі літературних образів створюються популярні міфи про “національного героя”, “великого вчителя”, “святого генія”. Таким чином, здійснюється безпечна адаптація ідеологізованого культу релігії та фольклору до кон'юнктури посткомуністичної доби, де втрачається міра у співвідношенні між голосінням і закликом до активних дій у розбудові держави [9, 566]. Все це здійснює вплив на формування історичної свідомості молоді.

Подібно іншим сферам суспільного життя наука і освіта не можуть існувати, не відтворюючи традиції, не слідуючи певним зразкам діяльності. В сфері знання існують різні типи зразків, традицій, які відтворюються кожним новим поколінням вчених. Перш за все, мається на увазі використання в роботі тих засобів та методів, які добре зарекомендували себе в минулому. Зазвичай це застосування експерименту, побудова знань у вигляді теорії, уважне відношення до факту, установки на пошук закономірностей. Фактично будь-який взірець наукової діяльності може слугувати як основа для виникнення традиції в науці [3, 119]. Водночас гуманітарні науки звертаються до традицій не лише з метою їх вивчення, але й розглядають традицію як одну з форм повторюваності і закономірності в соціальній реальності, прагнучи перетворити ту чи іншу галузь гуманітарних досліджень в науку [7, 162].

Хоча багато традицій міцно укоренилось в побуті, культурі, науці та інших сферах суспільного життя, поняття “традиція” і ті, що походять від нього “традиційне”, “традиційність” часто розуміються як дещо несучасне, застаріле, старомодне, те, що віджило себе, а значить заслуговує відторгнення та засудження. Історії відомі випадки заперечення традиції, тобто традиції, від яких не залишилось ні сліду -- втрачені культури, загиблі мови. Суспільство і соціальні групи, приймаючи одні елементи соціокультурної спадщини, відхиляють інші. Тому традиції класифікують як позитивні (те, що традиційно приймається) та негативні (те, що традиційно відхиляється) [16, 238; 20, 481]. У цьому процесі вирішальна роль належить молоді, яка так би мовити здійснює регуляцію сприйняття історичної традиції.

Аналіз соціологічних досліджень, проведених останніми роками в Україні, демонструють наступні особливості сприйняття культурно-історичної традиції. Перш за все, слід відзначити, що у порівнянні з дослідженнями десятирічної давності, рівень знайомства молоді з українською культурноісторичної традицією суттєво виріс. Це відбулося за рахунок оволодіння історичними знаннями через систему середньої і вищої освіти. Якщо в кінці 1980-х у свідомості більшості молоді “відлік ” національної історії починався з Великої Жовтневої революції [30, 6] та вона краще була обізнана в історичних подіях радянського періоду, то останні дослідження демонструють, що на передній план переміщуються знання з національної історії, культурної традиції, мови, звичаїв та образів українського народу, національних історичних постатей і героїв, які не пов'язані з радянською історією. Одночасно, історична пам'ять молоді є не глибоко і недостатньо структурованою. їй притаманні радикальні оцінки минулого і ставлення до нього, як і населенню в цілому їй властиві ідеологічна стереотипність, політичний конформізм та історико-міфологічний утопізм. [9, 567-568].

Характерно, що кожен третій представник молодого покоління не тільки цікавиться традиціями своїх батьків і свого народу, але й намагається упорядкувати своє життя у площині соціально-організованих стереотипів і цінностей свого етносу. Молоде покоління частіше за все критично оцінює етноцентриські тенденції, обґрунтування самобутності української культури, засноване на її окремості, перш за все, від російської культури, яке носить виразний антиросійський та антирадянськпй характер, та причетності її до європейської культури. Молодь скоріше інтуїтивно відчуває, що на зміну одних міфів приходять інші -- тільки зі знаком “мінус”, що їх використання у політичному житті, як правило, не сприяє соціально-політичній модернізації етносу.

Оскільки історичні знання включені в систему політичної і правової аргументації, різні політичні сили розглядають історію як засіб обґрунтування і виправдання своєї політики. В силу цього історичні знання виявились у тісному зв'язку з ідеологію і навіть в залежності від неї. В свою чергу вони можуть впливати на політику і ідеологію [27, 60]. До молоді сьогодні постійно звертаються політики та вербують собі прибічників, виходячи з тези “кому належить молодь -- тому належить майбутнє”. Політичні діячи звертаються перш за все до політично актуальних історичних тем. В історії вони черпають аргументи, проводять паралелі, шукають прийоми для обґрунтування своєї позиції, для морального впливу на співгромадян для досягнення певних політичних цілей. Однак некомпетентне маніпулювання даними історичної науки може привести до більших потер для суспільства, ніж втручання в інші сфери [36, 292-293]. Отже, знання історії та вміле поводження з нею набуває особливе значення для молоді з точки зору власного захисту від політичного маніпулювання. Тому обережне ставлення молоді до історичної пам'яті, яке фіксують соціологічні дослідження, є позитивною рисою її історичної свідомості. Адже створити новий соціальний образ, виходячи лише з традиційних структур етносу, в сучасних умовах практично не можливо, бо це означає приречення свого народу на самоізоляцію від прогресивного розвитку [9, 570].

Таким чином, у становленні України як сучасної гуманітарної культурно-інформаційної держави, яка забезпечує високий рівень культурного розвитку громадян, значну роль відіграє розвиток і відтворення культурно-історичної традиції, насамперед у молодіжному середовищі. В українському суспільстві культурно-історична традиція покликана встановлювати спадкоємність культури від покоління до покоління; виступати механізмом соціалізації та інкультурації молоді, джерелом її самоусвідомлення у сучасному світі; слугувати каналом формування та розвитку національної ідеї, яка допоможе зінтегрувати та зберегти цілісність українського народу. Органічне поєднання традиціоналізму, основаному на високому рівні розвитку історичної свідомості, і інноваційної моделі соціального розвитку у державній політиці надасть можливість створення нової системи культурних і інформаційних комунікацій на основі розвинутої національної мережі музеїв, книговидавництва, театрів, інтернет-ресурсів, що дозволить Україні зайняти гідне місце у глобальному культурному просторі.

культурний історичний традиція фольклор

Література

1. Аверьянов В.В. Традиция как преемственность и служение // Человек. -- 2000. -- №2.

2. Александров В.Б. Традиция и духовность// Человек и культурно-историческая традиция. Сборник научных трудов. -- Тверь, 1991.

3. Антонов А.Н. Научная традиция как форма развития науки // Традиции и инновации в духовной жизни общества. Сборник научных трудов. -- М.: Центр совет. филос. (методол.) семинаров при президиуме АН СССР, 1986.

4. Бистрицький Є. Конфлікт культур і філософія толерантности // “ї”, 2002. -- № 1.

5. Благой Д.Д. О традициях и традиционности // Традиции в истории культуры. -- Сб. Статей / Отв. ред. В.А. Карпушин. -- М., 1978.

6. Бушмарин Н.В. Молодежная культура: истоки и тенденции развития // Человек и культурно-историческая традиция. -- Сборник науч. трудов. -- Тверь, 1991.

7. Быченкова И.А., Сычева Л.С. Традиции как объект социогуманитарного познания // Науковедение. -- 2001. -- № 2.

8. Гадамер Г.Г. Актуальность прекрасного. -- М., 1991.

9. Губерський Л., Андрущенко В., Михальченко М. Культура. Ідеологія. Особистість: Методолого-світоглядний аналіз. -- К.: Знання України, 2002. -- 580 с.

10. Давыдов Ю.В. Культура -- природа -- традиция // Традиции в истории культуры. -- Сб. статей/ Отв. ред. В.А. Карпушин. -- М., 1978.

11. Дугин А. О нашем журнале // Милый ангел: эзотерическое ревю. -- 1991. -- № 1.

12. Життя етносу: соціокультурні нариси. -- К., 1997

13. Журавлев Г.Т., Меркушин В.И., Фомичев Ю.К. Историческое сознание: опыт социологического исследования // Вопросы истории. -- 1989. -- № 6.

14. Казанский А.А. Будущее вчерашнего дня: культурно-историческая традиция в системе массовой информации // Человек и культурно-историческая традиция. Сборник науч. трудов. -- Тверь, 1991.

15. Кон И.С. Молодежь // Большая советская энциклопедия. 3-е изд. Т.16.

16. Кононенко Б.И. Культурология в терминах, понятиях, именах. Справочное учебное пособие. -- М.: “Щит-М”, 1999. -- 406 с.

17. Конституційні основи української держави у світлі програмових засад гетьманського руху// http://uncp.soskin.info/print. php? pokaz=606.

18. Кормер В.Ф. О карнавализации как генезисе “двойного сознания” // Вопросы философии. -- 1991. --№1.

19. Кравченко А.И. Культурология: словарь. -- М.: Академ. проект, 2000. -- 617 с.

20. Культурология XX век. Словарь. -- Санкт-Петербург: Университетская книга, 1997. -- 640с.

21. Леонтьев А.Н. Человек и культура // Наука и человечество. М., 1963.

22. Лисовский В.Т. Методология и методика изучения идеалов и жизненных планов молодежи. Автореф. канд. дис. -- Л., 1968.

23. Лосев А.Ф. Мифология: Философская энциклопедия. -- Т.3. М., 1964.

24. Маркарян Э. Традиционалогия как наука о законах трансформационных циклов жизненного опыта людей // Alma Mater. -- 2000. № 3.

25. Маркс К., Энгельс Ф. Немецкая идеология// Соч. 2-е изд. Т.3.

26. Мид М. Культура и мир детства. -- М., 1989.

27. Михайлюк О.В. Культурно-цілісний підход та об'єктивність історичного пізнання (про обґрунтування культурної самобутності засобами історичної науки) // Грані. -- 1999. -- №1(3).

28. Молодежь России: социальное развитие/ Редколл.: В.И. Чупров (отв. ред.) и др. -- М., 1992.

29. Надольний І. Історична свідомість// Соціальна філософія. Короткий енциклопедичний словник. -- К., 1997.

30. Новикова Л.Г., Овсянников А.А. Ротман Д.Г. Стереотипы исторического самосознания// СОЦИС. -- 1989. -- № 5.

31. Панько Д. Маніфест українського фундаменталізму // http:// www.geocities.com/nspilka/library/manifest.html

32. Самиев А. Генезис и развитие исторического сознания.

33. Душанбе: Дониш, 1988. -- 122 с.

34. Социология молодежи: Учебник / Под ред. В.Т. Лисовского. СПб.: Изд-во С.-Петербургского университета, 1996. -- 460 с.

35. Спиркин А.Г. Человек, культура, традиция // Традиции в истории культуры. Сб. статей/ Отв. Ред. В.А. Карпушин. -- М., 1978.

36. Ткаченко О. Проблема мовної стійкості та її джерела// Людина і політика. -- 2000. -- № 3 (8)

37. Эпштейн А.И., Тростановский Ж.С. Метельский С.М. Эпоха и исторические взгляды политического деятеля// Молодежь в реформировании общества (пути, методы, средства воспитания). Харьков -- Москва, 1993.

Размещено на Allbest.ru