Українські бібліотеки у 90-х роках XX ст.: основні тенденції розвитку та напрями діяльності

З 1991 р. в Україні розпочався новий етап національно-державного будівництва, який створив сприятливі передумови для розвитку бібліотек, бібліотечної справи та бібліотечної науки. Бібліотеки як органічна частина державної інфраструктури починають трансформувати свої функції відповідно до потреб нового суспільства, української державності, національної освіти, науки та культури. Бурхливо розвиваються гуманітарні науки, зростає кількість досліджень раніше заборонених, як націоналістичних проблематик історичного минулого українського народу, започатковуються об'єктивні дослідження історичних процесів на повноцінній джерельній базі. Культурні процеси й, передусім, поступове звільнення від заборон на інформацію поставили перед бібліотеками завдання якнайшвидшого наукового опрацювання неактуалізованих у попередні роки історико-культурних рукописних та книжкових фондів, удосконалення науково-пошукового апарата, методів і форм обслуговування читачів. Аналогічні завдання постали й перед бібліотечною освітою. Водночас прискорення процесу інформатизації суспільства створило нові умови діяльності бібліотек у світі, що швидко змінюється. Розпочалася трансформація бібліотек від книгосховищ до бібліотечно-інформаційних центрів, зросли темпи подолання стереотипів та традиційного консерватизму бібліотечної справи.

Зміни у державотворчому процесі.

Створення нового бібліотечного законодавства

Однією з важливих умов розвитку бібліотек та бібліотечної справи після 1991 р. було створення правового простору для розвою культури та, відповідно, основ законодавства України про культуру (1992). Законодавче забезпечення бібліотечної галузі зазнало фундаментальних змін. Воно почало розвиватися у комплексі законів про культуру, про бібліотеки і бібліотечну справу, прообов'язковий примірник, про доступність інформації та інших нормативно-правових актів, міжнародних угод, ратифікованих Верховною Радою України, де бібліотека розглядається як чинник історико-культурного середовища.

Бібліотека та бібліотечні фонди були визнані такими об'єктами, що мають бути занесені до спеціального Державного реєстру національного культурного надбання. Передбачалося, що держава має дбати про їх розвиток, охорону, гарантувати вільний доступ до пам'яток історії та культури, музейних, бібліотечних, архівних фондів, забезпечити окремим соціальним групам громадян (дітям дошкільного віку, учням, студентам, пенсіонерам, інвалідам) доступ до культурних цінностей на пільгових умовах. Законодавством заборонялося вилучення друкованих видань, творів, експонатів, документів із бібліотечних, музейних і архівних фондів, знищення об'єктів матеріальної і духовної культури з ідеологічних та політичних міркувань. Бібліотеки як об'єкти національної культури не підлягали роздержавленню. Окремою урядовою постановою за №466 від 12.08.92 р. було ухвалено Положення про Державний реєстр національного культурного надбання.

Оскільки бібліотеки увійшли до складу національної системи науково-технічної інформації і формування довідково-інформаційних фондів (обробка, зберігання, поширення і використання інформації, інформаційне забезпечення юридичних та фізичних осіб), на них поширилось й законодавство у галузі інформації: Закон про інформацію (1992) та Закон про науково-технічну інформацію Національного інформаційного фонду України (1993).

Цей процес супроводжується докорінними змінами у бібліотечному законодавстві, типах та видах бібліотек, структурі і змісті бібліотечної діяльності, відкритті повного доступу до бібліотечних фондів та інформації, що в них міститься, у засадах формування бібліотечних ресурсів.

Уперше в історії України приймаються окремі закони - Закон України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» (1993) (поправки до нього були внесені у 1996 р.) та Закон України «Про обов'язковий примірник документів» (1999). Прийняття цих законодавчих актів створило нові умови для розвитку бібліотек. Закон України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» чітко визначив статус бібліотек, правові та організаційні засади їх діяльності, спрямованої на реалізацію прав громадян на вільний доступ до інформації, знань, залучення до цінностей національної та світової культури, науки, освіти, що зберігаються у бібліотечних фондах. Бібліотеки визнаються юридичними особами, що не підлягають приватизації, забороняється вилучення з бібліотечних фондів документів за ідеологічними чи політичними мотивами. Вперше законом передбачалося, що коли ратифіковані в Україні міжнародні договори встановлюють інші норми, ніж вітчизняне законодавство, то практика бібліотечної діяльності має функціонувати за міжнародними правилами.

Законом України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» декларуються такі основні напрями бібліотечної політики: підтримка бібліотечної справи та її розвиток шляхом гарантованого фінансування бібліотек, пільгової податкової, кредитної та цінової політики; фінансування створення інформаційних мереж і телекомунікаційних систем для інформаційного обміну, входження у світові глобальні комп'ютерні мережі, об'єднання та забезпечення доступності розподілених бібліотечних ресурсів; стимулювання взаємовикористання бібліотечних ресурсів через систему міжбібліотечного абонементу, зведених каталогів, депозитаріїв, обмінних бібліотечних фондів, інтеграцію бібліотек у світовий інформаційний простір; координація діяльності бібліотек усіх форм власності, регулювання діяльності на основі кооперації бібліотек державної і комунальної власності; забезпечення розвитку бібліотечного обслуговування соціально незахищених верств населення; розроблення програм і стратегій розвитку бібліотечної справи та забезпечення їх цільового фінансування; створення умов для міжнародного бібліотечного співробітництва. Загалом бібліотечна політика в Україні підпорядковувалася задоволенню інформаційних потреб усіх категорій населення, інформаційному забезпеченню процесів реформування суспільства та збереженню національної культурної спадщини.

Закон України «Про обов'язковий примірник документів» відкриває новий етап розвитку в системі обов'язкового примірника, його дія поширюється на всі види носіїв інформації, у т. ч. електронні, а також у сфері стандартизації, метрології та сертифікації. Ним забезпечується функціонування Національного інформаційного фонду України як сукупності «інформаційних фондів (інформаційних ресурсів) держави: архівного, бібліотечного, стандартів, архіву друків, фонду фільмів, патентного та інших фондів». Сфера дії Закону поширюється на документи, виготовлені юридичними та фізичними особами України як у самій державі, так і поза її межами.

Розвивається нормативна база діяльності публічних бібліотек. З метою запобігання занепаду масових бібліотек, постановою Кабінету Міністрів України приймаються «Мінімальні соціальні нормативи забезпечення населення публічними бібліотеками в Україні», де визначаються такі норми: у сільській місцевості від 500 до 3 тис. населення - 1 загальнодоступна бібліотека на території сільської ради; далі - 1 бібліотека на 3-5 тис. чоловік. У багатоповерхових житлових районах міст - 1 бібліотека на 30 тис., із середньо - поверховою забудовою - 1 на 15-20 тис., з малоповерховою забудовою - 1 на 5-8 тис. мешканців. В областях створюються універсальні наукові обласні бібліотеки, у Симферополі та Києві - міські. В кожному обласному центрі існують бібліотеки для дітей, а також юнацькі бібліотеки - у містах з понад 500_тисячним населенням, а юнацькі обласні - в обласних центрах.

Хоча в країні й мали місце негативні процеси, що вплинули на розвиток бібліотечної справи, зокрема, економічна криза, розпад системи книговидання і книгорозповсюдження, зростання цін, податкового тиску, інфляція, небезпека збереженості фондів, передусім, стосовно невеликих масових бібліотек, формування законодавства все-таки створило юридичні засади механізму захисту бібліотек. Та власне у цей час розпочався, по суті, вільний розвиток бібліотечної справи в країні.

Удосконалення системи бібліотек, формування нової інфраструктури бібліотечно-бібліографічних установ, фахової періодики.

За нових умов удосконалюється система бібліотек, поступово формується сучасна інфраструктура бібліотечно-бібліографічних установ.

У цей час постійно зростає кількість бібліотечних установ. З 1900 р. функціонувала Кримськотатарська бібліотека ім. І. Гаспринського як філія Сімферопольської міської центральної бібліотеки для дорослих. У 1996 р. вона набуває статусу самостійної Республіканської кримськотатарської бібліотеки ім. І. Гаспринського. Заклад збирає твори друку, рукописи і документи кримськотатарською мовою та літературу про кримських татар іншими мовами.

У 1999 р. створюється Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В.О. Сухомлинського. З 2002_го вона отримує обов'язковий примірник усіх навчальних, навчально-методичних видань для навчальних закладів усіх типів, наукових видань з питань педагогіки та психології, що виходять в Україні, і набуває статусу бібліотеки загальнодержавного значення.

Нові наукові бібліотеки відкриваються у новостворених навчальних закладах, зокрема, у 1992 р. - бібліотека Національного університету «Києво-Могилянська академія»; у 1994_му - бібліотека Національного університету «Острозька академія»; у 1996_му - бібліотеки Кримського державного інженерно-педагогічного інституту та Української академії банківської справи; у 1998 р. - бібліотека Інституту муніципального менеджменту в Києві.

У комплексі з новими державотворчими процесами протягом 90_х років реалізується одна з найважливіших функцій держави в галузі науки, освіти, культури - створення національних установ, серед яких національні бібліотеки посідають пріоритетне місце. Державній бібліотеці Міністерства культури України постановою Верховної Ради України №3158_XII від 3.05.93 р. надається статус Національної парламентської бібліотеки України (далі - НПБ); Центральній науковій бібліотеці ім. В. І. Вернадського НАН України Указом Президента України №244/96 від 05.04.96 р. повертається статус і назва «Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського» (далі - НБУВ).

Набуває статусу наукових й низка інших бібліотек. Крім тих, що були визнані науковими установами раніше (НБУВ, ЛНБ та ін.), отримують статус наукових установ Центральна наукова сільськогосподарська бібліотека УААН, Державна науково-педагогічна бібліотека України, Книжкова Палата України та ін. Було переглянуто право наукових бібліотек визначати свою структуру відповідно до їхніх функцій. І через деякий час у складі великих наукових бібліотек створюються наукові інститути, центри, служби. Так, на комплексні науково - бібліотечні центри перетворюються Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського та Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника.

Бібліотекам надається право самостійно вирішувати науково-організаційні питання внутрішньої діяльності. Для забезпечення комплексного вирішення завдань збирання, зберігання і використання документної інформації та документально - інформаційних ресурсів у складі НБУВ з 1993 р. починають функціонувати науково-дослідні інститути: бібліотекознавства, української книги, рукопису, архівознавства, біографічних досліджень, а також 4 центри - бібліотечно-інформаційних технологій, консервації та реставрації, культурно-просвітницький, редакційно-видавничий. При Бібліотеці засновано Національну юридичну бібліотеку, а також Службу інформаційно-аналітичного забезпечення органів державної влади. Новою за змістом та функціями для України структурою є створений у НБУВ за Указом Президента України від 11 жовтня 1996 р. Фонд президентів України, де збираються, зберігаються та залучаються до наукового і культурного обігу документальні матеріали, що відображають політичну, державну діяльність та життя президентів України. Сьогодні там накопичена значна колекція документів, інформаційних ресурсів щодо інституту президентства в Україні, здійснюється прес-моніторинг соціально-політичних процесів у країні із застосуванням автоматизованих систем обробки ключових фрагментів публікацій у режимі щоденного відстеження реакції преси на політичні події із залученням широкого кола джерел (понад 300 видань).

Львівська бібліотека створила Центр періодики, який розпочав фундаментальні дослідження з історії української періодики, а нині вже готує до друку збірники наукових праць, науково-інформаційні видання, енциклопедії.

Бібліотечна система України сьогодні об'єднує всі види бібліотек, підсистеми яких виокремлюються за такими критеріями: за масштабом (національні, загальнодержавні, республіканські (Автономної Республіки Крим), обласні, міські, районні, селищні, сільські); за змістом фондів (універсальні, міжгалузеві, галузеві); за призначенням (публічні, спеціальні - наукових установ, навчальних закладів, підприємств, організацій, відомств; спеціалізовані (дитячі, юнацькі, для осіб з особливими потребами).

Наприкінці ХХ ст. в Україні існувало близько 40 тис. бібліотек, об'єднаних у мережах міністерств (культури, освіти і науки, охорони здоров'я, сільського господарства), академій наук (національної, педагогічної, медичної, аграрної), а також інших відомств, профспілок, підприємств, установ і організацій. Велике значення мають наукові бібліотеки України, яких сьогодні нараховується близько 500. Саме вони зберігають абсолютну більшість не лише бібліотечних фондів, а й науково-інформаційного потенціалу бібліотечних ресурсів. Розвивається мережа приватних бібліотек, які на даному етапі виконують функції домашніх бібліотек їх власників.

Головні бібліотеки країни, поруч із загальнодержавними функціями, виконують роль центральних для бібліотечної системи відповідних відомств, зокрема, для Національної академії наук України -

Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського; для централізованої системи Міністерства культури і мистецтв головна бібліотека - Національна парламентська; для Міністерства освіти і науки - Наукова бібліотека Київського національного університету ім. Тараса Шевченка; для Міністерства охорони здоров'я - Державна наукова медична бібліотека; для Міністерства сільського господарства - Центральна наукова сільськогосподарська бібліотека. Виконання загальнодержавних завдань та координації діяльності бібліотек різних відомств дає змогу на єдиних засадах здійснювати формування інформаційного ресурсу і охоплювати усі соціальні інститути, професійні кола та верстви населення різноманітним бібліотечним сервісом.

Усі бібліотеки об'єднані у мережу державних бібліотек, що враховує стан та відомчу підпорядкованість цих установ. Так, на сьогодні в Україні існує 985 медичних бібліотек різних рівнів та відомств, а Державна наукова медична бібліотека є методичним і координаційним центром. Другим таким центром є Харківська обласна наукова медична бібліотека. Крім того діють 23 обласних, Автономної Республіки Крим, Севастопольська міська, 47 - при науково-дослідних установах, 125 - при закладах освіти, 787 - при закладах охорони здоров'я.

З'являються нові за формою бібліотеки, зокрема електронні. У 90_х роках ХХ ст. набула поширення така форма міжнародної бібліотечної співпраці, як «бібліотека в бібліотеці» - бібліотека однієї держави у бібліотеці іншої (або спеціалізовані фонди). У бібліотеках Львова, Чернівців, Харкова існують «австрійські бібліотеки». У Національній бібліотеці України імені В.І. Вернадського - австрійська й іранська, у бібліотеці Національного університету «Києво-Могилянська академія» - бібліотека української діаспори.

Активно працює Книжкова Палата України. Сьогодні вона випускає цілу низку державних бібліографічних покажчиків, побудованих за видовим принципом: «Літопис книг», «Літопис авторефератів», «Літопис нотних видань», «Літопис образотворчих видань», «Літопис картографічних видань», «Літопис інформаційно-аналітичних видань».

Інформатизація бібліотечної справи, формування електронних ресурсів та електронних бібліотек в Україні.

У 1990_х рр. в Україні відбувається активне формування електронних ресурсів та електронних бібліотек.

Процес інформатизації нашого суспільства активізувався з прийняттям Закону України «Про національну програму інформатизації», а також Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо впровадження системи здійснення державної інформаційної політики та удосконалення державного регулювання інформаційних відносин». Ухвалення цих актів сприяло визначеності Міністерства культури і мистецтв України у підходах до формування державної політики і розроблення державної міжвідомчої бібліотечно-інформаційної програми «Елібр». При Міністерстві створюється міжвідомча рада з питань інформатизації бібліотек, до складу якої входять не тільки фахівці бібліотечної справи, але й програмісти, вчені, працівники Національного агентства з питань інформатизації, представники інших державних органів управління, Книжкової Палати України. Головне завдання ради - вироблення дій, спрямованих на розвиток міжвідомчої кооперації бібліотек, формування і використання електронних баз даних, розвиток мережевих технологій взаємодії бібліотек, формування телекомунікаційного середовища для взаємного доступу у використанні інформаційних ресурсів.

Започатковується Національна електронна бібліотека України на базі Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського та електронних ресурсів наукових бібліотек. Основними її компонентами є: електронний каталог НБУВ, який відбиває обов'язковий примірник вітчизняних творів друку; загальнодержавна реферативна база даних «Україніка наукова», що розкриває зміст монографій, енциклопедій, довідників, словників, періодичних видань, збірників наукових праць, матеріалів конференцій, авторефератів, дисертацій, препринтів тощо; депозитарій повних електронних версій опублікованих матеріалів. Починають функціонувати електронні бібліотеки, які створюються у поточному режимі. Серед них: Наукова бібліотека ім. М. Максимовича Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, Кіровоградська обласна універсальна бібліотека ім. Д.І. Чижевського, Наукова бібліотека Тернопільського державного технічного університету. В цих бібліотеках сформовано значні фонди електронних документів, створено пошуковий апарат на них. Майже всі загальнодержавні, обласні універсальні та університетські бібліотеки мають електронні каталоги нових надходжень.

До бібліотечної справи належить не тільки накопичення ресурсу, а й весь комплекс підготовки його до використання - інвентаризація, класифікація, каталогізація документів, створення науково-пошукового апарата. Тому в 90_х рр. відбуваються паралельний розвиток прикладних досліджень цього процесу і створення стандартів бібліографічного та археографічного опису, систем бібліотечно-бібліографічної класифікації, всіх видів карткових і електронних каталогів та спеціальних баз даних, різних бібліографічних покажчиків, ведення поточної і ретроспективної бібліографії, а також видання наукових каталогів та покажчиків рукописних фондів, рідкісної та цінної книги, спеціалізованих видань. Ця діяльність тісно пов'язується із переведенням бібліотек на нові бібліотечні технології та формування принципово нових за змістом електронних ресурсів. Упровадження Інтернет-мережі та цифрових технологій відкрило нову еру інформаційного суспільства, створило необхідні умови для переходу нашого суспільства до суспільства знань. Це визначило й перегляд ролі бібліотек у майбутньому суспільстві знань, виникнення корпоративних форм створення і використання електронних ресурсів між бібліотеками та між бібліотеками й іншими соціальними інституціями.

Порушуються питання про організацію при великих бібліотеках електронного видавництва для поступального розвитку в сфері документних інформаційних комунікацій України з одночасним збереженням традиційних видавничих технологій, про формування зібрань електронних видань на компакт-дисках, започаткування нової складової загальнодержавної системи розповсюдження документів; розроблення ліцензійно чистих програмних засобів і технологій інтелектуальної обробки інформації та розкриття знань, акумульованих у фондах електронних документів, для створення нових бібліографічних, реферативних, оглядово-аналітичних і прогностичних матеріалів.

Деідеологізація та активізація використання фондів, нові умови управління та матеріально-технічного забезпечення діяльності бібліотек

Суспільно-політичні реформи спричинили значне зростання інтересу до національної історії та культури, сприяли розкриттю спецсховищ та випуску раніше забороненої літератури у галузі національної культури та політичного розвитку суспільства. Розконсервовуються величезні обсяги книжкових фондів, що не опрацьовувалися впродовж майже 70 років, зокрема, націоналізовані у 1918 р. бібліотеки дореволюційних державних установ, духовного відомства, а також фонди, що відбивають питання національного розвитку України, особисті книжкові та архівні колекції діячів національного або опозиційнного руху, спеціальні колекції.

Одночасно актуалізуються рукописні фонди бібліотек. Розпочинається опрацювання величезних обсягів рукописних документів. До суспільного користування потрапляє велика кількість рукописних фондів - або свого часу оголошених неактуальними, або особових фондів репресованих діячів української науки та культури. За короткий термін до наукового обігу залучається абсолютно новий пласт історико-культурної та наукової інформації, що потребує наукового опрацювання, а відповідно - перегляду рубрикації та структури науково-пошукового апарата. В наукових бібліотеках

і, передусім, у Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського створюється колекція видань зарубіжної україніки, де представлені видання всіх українських товариств, видавництв, наукових інституцій, працівників-українців відомих бібліотек світу, діячів української діаспори. В основу колекції було покладено зібрання авторів з розсекречених спецфондів, що поповнювалося подарунками книжок української діаспори наприкінці 80-90_х рр. Сьогодні фонди україніки розвиваються за рахунок дарів - серед жертводавців Ганна Фігус-Ралько, Є. Желіховський, Л. Гузар, Я.Б. Рудницький, А. Гнатишин, С. Ладиженський, В. Комаринський та багато інших.

Розвивається система управління і пов'язаного з нею фінансового, матеріально-технічного забезпечення бібліотек та бібліотечної справи. Державне управління бібліотечною справою передбачає: формування єдиної державної політики у бібліотечній галузі; розроблення і реалізацію державних програм її розвитку; створення об'єднаної бібліотечно-інформаційної системи; сприяння координації у комплектуванні і використанні бібліотечних фондів; організацію розроблення державних бібліотечних стандартів, інструкцій, положень та інших нормативних документів; контроль за діяльністю бібліотек державної і комунальної форми власності, збереженням ними бібліотечного фонду України; підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфікації бібліотечних кадрів; сприяння науковим дослідженням та інформаційно-методичному забезпеченню у галузі бібліотечної справи.

В Україні загальне методичне керівництво бібліотеками було покладено на спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у галузі культури, зокрема на Міністерство культури і мистецтв. Інші міністерства і відомства здійснювали керівництво мережею підпорядкованих їм бібліотек, координуючи свої зусилля з Міністерством культури і мистецтв.

На нових засадах об'єднується і розвивається бібліотечна спільнота. У 1992 р. пройшов І Всеукраїнський конгрес бібліотекарів, де були поставлені вкрай важливі завдання перед бібліотечною галуззю з урахуванням нових суспільно-політичних умов та розвитку інформаційного суспільства. Громадськість бере участь в управлінні бібліотечною справою шляхом створення наглядових і читацьких рад, товариств друзів бібліотек, через благодійну і спонсорську допомогу бібліотекам.

Розширюються права бібліотек стосовно організації своєї діяльності. Управління конкретними бібліотеками здійснюють їх адміністрації на чолі з директором або адміністрацією власника (засновника), якщо установа не є самостійною юридичною особою. При управлінні конкретними бібліотеками основна увага у даний період звертається на питання їх розвитку відповідно до потреб інформаційного суспільства, ринкових відносин, підвищення кваліфікації кадрів, упровадження інновацій у бібліотечну практику, збагачення і збереження бібліотечних фондів, розширення бібліотечних послуг, поліпшення координації діяльності з бібліотеками відповідних мереж і систем, розвитку міжнародного співробітництва.

Фінансове та матеріально-технічне забезпечення бібліотек здійснюється їх власниками (засновниками). Державні та комунальні бібліотеки фінансуються з державного і муніципального бюджетів. Додаткове фінансування бібліотек всіх форм власності може здійснюватися за рахунок коштів фізичних і юридичних осіб, коштів від господарської діяльності бібліотек, спонсорських, благодійних внесків.

Закон України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» гарантує державний захист майнових прав бібліотек усіх форм власності. Земельні ділянки, на яких розташовані бібліотеки державної і комунальної власності, передаються їм у безстрокове користування відповідно до земельного законодавства. Бібліотечний фонд, будівлі, споруди, приміщення, обладнання та інше майно, що є державною та комунальною власністю або передане замовником державним і комунальним бібліотекам, належить їм на правах оперативного управління. Законами України забороняється переміщення бібліотек без надання рівноцінного упорядкованого приміщення для обслуговування користувачів бібліотеки, роботи працівників, зберігання бібліотечних фондів.

Обов'язковою складовою бібліотечної справи є забезпечення соціальних гарантій для працівників бібліотек. В Україні на працівників бібліотек всіх форм власності, всіх видів та типів поширюються гарантії, встановлені законодавством про працю, соціальне страхування та пенсійне забезпечення.

Реорганізація системи вищої освіти, підготовки кадрів вищої кваліфікації у бібліотечній справі.

Після здобуття незалежності відбувається реформа вищої освіти і, відповідно, підготовки професійних бібліотечних кадрів в Україні. Інститути культури перетворюються на національні державні інституції: Київський національний університет культури і мистецтв та Харківська державна академія культури (1998). Нині професійні бібліотечні кадри готуються у Київському національному університеті культури і мистецтв та його Миколаївській філії, Харківській державній академії культури, Рівненському гуманітарному університеті.

З урахуванням потреб розвитку бібліотечної справи відбувається трансформація бібліотечного фахівця у працівника сфери інформаційної діяльності, тому перед системою бібліотечної освіти постають нові вимоги. Бібліотечна освіта перебудовується з урахуванням переходу українського суспільства на інформаційний та інноваційний шляхи розвитку.

Бібліотечні професії поповнюються низкою спеціальностей, що відбивають потребу в нових фахівцях та інтегративних працівниках у бібліотеці, розширюється коло традиційних предметів, вводяться нові актуальні курси у галузі інформології, маркетингу, документаційно-інформаційних наук, документознавства тощо. Крім традиційних бібліотекарів, бібліографів і книгознавців, навчальні заклади готують нині бібліотечних менеджерів, маркетологів, технологів, комп'ютеризаторів, спеціалістів у галузі бібліотечних зв'язків з громадськістю. Безперервна бібліотечна освіта здійснюється через фахові семінари, конференції, симпозіуми, самонавчання, бібліотечну пресу.

бібліотечний публічний електронний український

Размещено на Allbest.ru