Мандрівництво у східнослов’янській культурі

Размещено на http://www.allbest.ru/

[Введите текст]

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. В.Н. КАРАЗІНА

УДК 1:572.026

ВАРИПАЄВ ОЛЕКСІЙ МИХАЙЛОВИЧ

МАНДРІВНИЦТВО У СХІДНОСЛОВ'ЯНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ

Спеціальність 09.00.04 - філософська антропологія, філософія культури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Харків - 2000



Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна на кафедрі філософії. Міністерство освіти України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, доцент, Піддубна Рита Микитівна, Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, професор кафедри історії російської літератури

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, доцент, Чернікова Валентина Євгенівна, Національна фармацевтична академія України, м. Харків, завідувач кафедри гуманітарних наук кандидат філософських наук,

Батаєва Катерина Вікторівна, Університет внутрішніх справ, старший викладач кафедри філософії і політології.

Провідна установа: Київський університет ім. Тараса Шевченка, кафедра етики, естетики та культурології, Міністерство освіти України, м. Київ.

Захист відбудеться " 29 " березня 2000 р. о 17 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.06 при Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна за адресою: 61077, Харків, пл. Свободи, 4, ауд. 3-83.

З дисертацією можна ознайомитися у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4.

Автореферат розісланий 28 лютого 2000 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Старовойт В.С.



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Для сучасної української філософії і культурології характерне звернення до проблемного аналізу складових національної культури, що сприяли формуванню ментальності, впливали на розробку національної ідеї. У просторі східнослов'янської культури, на наш погляд, таким феноменом духовного буття за останні два сторіччя стало мандрівництво, що мало як явище народного життя більш ніж тисячолітню історію.

Аналіз культурно-філософських рецепцій мандрівництва, що неявно входили до багатьох проектів розвитку культури починаючи з рубежу сторіч, показ його внутрішнього взаємозв'язку з виробленою оригінальною концепцією народної релігійності, закріпленої українським філософом-мандрівником Григорієм Сковородою, є, на наш погляд, актуальним для відновлення цілісної картини розвитку української культури і філософської думки в складі східнослов'янської.

Головною проблемою при дослідженні феномена мандрівництва є те, що аж до перших десятиліть XX сторіччя не було достатнього корпуса культурологічних і філософських робіт, що акцентували б увагу на впливі мандрівництва на культурну свідомість, на виявленні його як категорії аналізу, показової для культурного дискурсу.

Хоча це явище існувало здавна, знадобилося трансформування феномена у філософуванні і житті Григорія Сковороди та досвід художньої літератури XIX сторіччя, щоб до кінця його мандрівництво було виділено зі сфери народного побуту і ввійшло до складу національної ідеї. Підступи до осмислення проблеми у філософській думці першої третини XX сторіччя, яка ще не розмежовувала українське та російське мандрівництво, створили основу і послужили свого роду камертоном для наступного сприйняття мандрівництва аж до наших днів. Проте вивчення цього феномена або хоча б опис його модифікацій, місця і ролі в східнослов'янській культурі дотепер не відбувся.

Так, на наш погляд, осмислення мандрівництва, що підключило його до "високої культури", своєрідна "вторинна рецепція" явища проходили шляхом художнього відображення народних мандрівників у російській літературі XIX сторіччя. Спроби зобразити освіченому читачу не просто персонажів народного світу, але й показати ті риси народної свідомості, що могли б слугувати запорукою перетворення і високої пророчої місії Росії - от головний напрямок у зображенні мандрівництва письменниками середини XIX сторіччя.

Таке зображення мандрівників підготувало закріплення й осмислення вже існуючої парадигми блукання/мандрівництво (рос. скитальчество/странничество), що протиставляла народних мандрівників як носіїв національної православної духовності інтелігентам-блукачам, відірваним від грунту внаслідок західного виховання й освіти.

Дане протиставлення, намічене в промові Достоєвського про Пушкіна (1880), зазнало складної трансформації в інтерпретації символістів, а з часів філософського збірника "Віхи" поступилося місцем зближенню і навіть синтезу уявлень про мандрівництво і блукання. Програмою інтелігенції стає зближення з народною релігійністю, збереження тієї духовної жаги, постійної незаспокійливості, есхатологічності, прагнення до Граду Прийдешнього, що актуалізує духовний досвід Сковороди та Гоголя, стає запорукою збереження культурної ідентичності в період після 20-х років XX сторіччя.

Особливу актуальність дослідженню надає розгляд перевтілень духовного мандрівництва в період постмодерну. Віртуальне мандрівництво, що розкриває свій потенціал із розвитком інформаційних технологій і охоплює все людство, мандрівник як концептуальний персонаж постмодерної "філософії поверхні", мандрівництво як пізнання Тексту культури - усе це дозволяє підключити аналіз категорії мандрівництва до інтерпретації багатьох смислоутворюючих проблем сучасної культури і філософії.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема та зміст дослідження відповідають темі науково-дослідних робіт кафедри філософії Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна "Філософія та багатоманіття соціокультурних світів".

Ступінь наукового опрацювання проблеми. Загострюючи увагу на типі народного мандрівника як невід'ємному явищі народно-національного релігійного життя країни, покладаючи саме його в основу культурологічного аналізу, М.О. Бердяєв відзначав, що "велич російського народу і покликання його до вищого життя зосереджені в типі мандрівника". Пізніше він запропонував розглядати мандрівництво як "більш ніж психологічну й етичну категорію", а саме "категорію духовну й онтологічну", і підкреслив плідність "внутрішнього почуття мандрівництва", "шукання Граду Прийдешнього" на противагу буржуазній заспокоєності тутешнім світом.

У цілому корпусі робіт філософ характеризує мандрівництво як потужний чинник народного світогляду, багато в чому показовий для специфіки національної думки. Він вважає, що мандрівництво підготовлене всім ходом історичного і духовного розвитку Росії. Відзначає М.О. Бердяєв і духовний аспект мандрівництва. Прагнення "бродячої Русі, що шукає Бога і правди", у чомусь корінному й істотному перегукуються з світовідношенням російських письменників і мислителів XIX сторіччя. На українському грунті найяскравішим прикладом такого подвижництва було життя філософа-мандрівника Григорія Саввича Сковороди, визначальну сутність якого формулює висловлення, висічене на прохання філософа на надгробку: "Миръ ловилъ мене, але не поймалъ".

Про важливість осмислення мандрівництва в контексті східнослов'янської духовної культури свідчать думки С.М. Булгакова та Г.П. Федотова, що включали мандрівника до галереї тих національних типів, що визначають культурний і духовний потенціал нації.

Сучасний дослідник С.С. Хоружий, не пропонуючи детального опису, також відзначає, що до "феномена мандрівництва і створеного ним духовного типу примикає багато чого в російському житті, літературі, ідейній історії".

Однак феномен мандрівництва в східнослов'янській культурі не підлягав цілісному осмисленню з ряду причин. Одна з них - обмежена увага творців літописів часів Давньої Русі і майже повна відсутність у письмових джерелах згадок про мандрівництво як про широке явище народного життя. Осмислення й інтерпретація народної поезії, зокрема духовних віршів, що висловили світогляд народних мандрівників (калік перехожих), відбулося лише з появою записів таких творів, тобто не раніше середини XIX сторіччя.

З іншого боку, при аналізі таких показових для ментальності нації проявів мандрівництва, де відбувається зрощення способу життя з оригінальною філософською позицією, як у Григорія Сковороди, не враховувалася багатовікова традиція буття мандрівництва в культурі із властивими йому характерологічними рисами, що утворюють ідеал народної релігійності, близький святості.

Лише в літературному процесі, починаючи з 40-х років XIX сторіччя, з'являються типи народних мандрівників, у яких письменникам бачиться ідеал світоповедінки, спроможний вплинути на формування позиції інтелігенції, що тяжіла до культурних цінностей західноєвропейської цивілізації.

За допомогою образного осмислення мандрівництва, крізь переломлення його в літературних текстах (спосіб, взагалі характерний для національного філософування XIX сторіччя), явище було введене до контексту "високої" культури, знайшло передумови для закріплення в якості предмета культурологічного і філософського аналізу.

Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертаційної роботи є цілісний аналіз феномена мандрівництва, починаючи з перших сторіч прийняття християнства, коли він існував як широко подане явище народного життя, аж до XIX-XX сторіч, коли відбувається трансформація мандрівництва в предмет філософського аналізу, що входить у різноманітні проекти розвитку культури. Необхідно зазначити, що художнє осмислення феномена пройшло своєрідним "червоним рядком" через літературний процес XIX-початку XX сторіч. Багато в чому завдяки відображенню мандрівництва в літературних творах викристалізувалося потім і філософське осмислення феномена.

Основна мета дослідження обумовила необхідність вирішити такі завдання:

1. Виділити головні типи мандрівництва як явища народного життя протягом X-XIX сторіч, показати генетичний зв'язок феномена з первинними ментальністними уявленнями, що виникають на ґрунті просторової метафорики.

2. Охарактеризувати світогляд народних мандрівників у літературних текстах другої половини XIX сторіччя, виявити народно-релігійну філософську парадигму мислення, що формує цілісне уявлення про світ і місце мандрівника в ньому.

3. Виявити динаміку опозиції блукання/мандрівництво як продуктивну модель формування національної самоідентифікації інтелігенції XIX сторіччя, рубежу XIX-XX сторіч, першої третини XX сторіччя, що стала визначальною для філософських роздумів при описі ментальності народу.

Методологічна і теоретична основа, джерельна база дослідження. В нашій роботі як методологічна передумова використаний досвід французьких дослідників М. Блока, Л. Февра, Ж. Дюбі, А. Дюпрона, Ж. Ле Гоффа, починаючи з фундаторів "Анналів" до сучасних прибічників "історії ментальностей". Ці дослідники розглядають ментальність як систему образів та уявлень, що по-різному сполучаються, але завжди покладені в основу людських уявлень про світ і про своє місце в цьому світі, отже, які визначають вчинки і поведінку людей.

Характерний для робіт школи "історії ментальностей" принцип широкого залучення кола джерел, що належать до різноманітних сфер культури і "стратів" суспільної формації, також використаний у нашій роботі.

Об'єктом наукового дослідження стало дослідження мандрівництва, його ролі в структурі культурологічних роздумів філософів і мислителів "срібного віку", О. Блока й А. Бєлого, М. Бердяєва, С. Булгакова і І. Ільїна, а також дослідження текстів народної поезії і літератури, що сприяли формуванню в культурному дискурсі уявлення про мандрівництво як показового феномена східнослов'янського буття і культури.

Ставши оригінальним "полем буття і висловлення" мандрівників, літературні тексти дозволяють не тільки реконструювати генезис і розвиток мандрівництва, але і подають життєве, емпірично дане явище в діалогічному осмисленні-переозначуванні духовного буття народу інтелігенцією, що, у кінцевому рахунку, задає парадигму самовизначення нації і культури.

Такий розгляд крізь призму літературних текстів пов'язаний з необхідністю показати введення мандрівництва в парадигму осмислення "високої" культури, показати трансформації феномена в розвитку національної філософії і культури.

Предметом дослідження є становлення мандрівництва як об'єкта культурологічного і філософського аналізу, характерного для опису східнослов'янської ментальності при зіставленні з іншими формами і видами культури.

Наукова новизна дослідження визначається:

1. Вперше здійсненим філософсько-культурологічним осмисленням феномена мандрівництва в східнослов'янській культурі.

2. Виявленням соціокультурної "напруженості" мандрівництва з моменту його формування на ґрунті просторової метафорики.

3. Описом народно-релігійної світоглядної парадигми мислення, що формує цілісне уявлення про світ і місце мандрівника в ньому.

4. Осмисленням народного мандрівництва, його модифікацій, світогляду і функцій у просторі культури від Давньої Русі до XX сторіччя.

5. Характеристикою опозиції мандрівництво/блукання в культурно-філософському дискурсі XIX-першої третини XX сторіччя, що сприяла більш повному опису національної ментальності.

6. Показом становлення мандрівництва як предмета філософського аналізу і його трансформацій у ситуації постмодерна.

Теоретичне і практичне значення дисертації полягає в тому, що, завдяки вперше здійсненому філософсько-культурологічному розгляду феномену мандрівництва в східнослов'янській культурі, виявлена специфіка явища, яка дозволяє показати, як воно сприяє вирішенню актуальних проблем, пов'язаних як із цілісним аналізом національної ментальності, інтерпретацією різноманітних проектів культурної самоідентифікації, так і з трансформацією категорії в сучасному культурному дискурсі. Використані в роботі прийоми, отримані з їхньою допомогою теоретичні положення і висновки можуть послужити основою для подальшої розробки проблеми мандрівництва і суміжних з нею, стануть корисними для фахівців в області філософії, філософської антропології, філософії культури, культурології, історії ментальності, в подальшому дослідженні особливостей мандрівництва в сучасній дійсності.

Теоретичний і фактологічний матеріал дисертаційного дослідження може бути використаний при підготовці спецкурсів з історії культури і історії ментальності, філософської антропології, історії української та російської філософії.

Публікації. Основні ідеї й положення дисертації викладені в 8 публікаціях, зокрема у 5 статтях, опублікованих у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Апробація дослідження. Основні теоретичні та методологічні положення дослідження схвалені на конференціях з філософської та культурологічної проблематики: Філософський симпозіум "Знання, культура, влада: проблеми філософського осмислення" (Харків - 1993); Треті Харківські Міжнародні Сковородинівські читання "Філософія: класика і сучасність" (Харків - 1996); Конференція "Проблема відповідальності на межі 20 та 21 ст." (Харків - 1996), а також обговорювались на засіданні теоретичного семінару кафедри філософії Харківського національного університету.

Структура роботи. Дисертаційна робота складається зі вступу, 3 розділів, які містять у собі 12 підрозділів, висновків, списку використаних джерел (175 найменувань). Загальний обсяг роботи - 180 сторінок.

мандрівництво парадигма опозиція дискурс

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовані актуальність дослідження, визначений стан наукової розробки теми, окреслені мета і завдання дослідження, розкриті наукова новизна роботи, теоретичне та практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі "Формування парадигми мандрівництва в культурному просторі X-XIX сторіч", що складається з чотирьох підрозділів, зроблений аналіз мандрівництва з часів виокремлення феномена у просторі східнослов'янської культури, виявлена стадіально первинна "українська лінія" осмислення явища переведенням його в духовну площину.

Генетично пов'язане з просторовими уявленнями, мандрівництво вже на етапі появи в східнослов'янській культурі характеризується низкою особливостей, що відрізняють його від західноєвропейської парадигми, надають явищу унікальність і самобутність.

Для східнослов'янської культури з просторовими уявленнями органічно пов'язані уявлення релігійні, що споконвічно переводять просторові позначення в іншу ціннісну ієрархію, надають їм релігійно-філософського змісту. Своєрідний синкретизм таких уявлень зберігся протягом багатьох сторіч, аж до XIX і XX, і відбився в ряді значних духовно-ідеологічних явищ, зокрема, у мандрівництві.

Феномен мандрівництва з моменту його виникнення в східнослов'янській культурі як явища народного життя X-XI cт. увібрав у себе просторові уявлення, характерні для попередніх культурних епох, починаючи з властивих архаїчному мисленню. Перехід просторових уявлень у морально-оцінні в народному світогляді проходив декількома шляхами, але неминуче був пов'язаний із загальною сакралізацією природи і всього буття людини. Припущення про магічну співпричетність всіх явищ людського життя (Л. Леві-Брюль, Дж. Кемпбелл) спочатку мало відношення до одинично-конкретних предметів і уявлень, причому одними з перших одержали міфологічне визначення і тлумачення саме уявлення про шлях, дорогу, мандри (В.Я. Пропп, М.М. Бахтін).

Відзначені ознаки просторової метафорики і сприйняття мандрівника підготували побутування народного мандрівництва і відношення до нього в східнослов'янській культурі, починаючи з прийняття християнства.

Поява в східнослов'янській культурі типу мандрівника, поки ще на рівні поширеного явища народного життя, була підготовлена специфікою осмислення простору і відповідно виділення з загальної маси тих, чий спосіб буття характеризувався в нерозривному зв'язку з гіперсакралізованими просторовими уявленнями (В.М. Топоров, Б.О. Успенський), сприяв, у кінцевому рахунку, розвитку культурної свідомості, який стає важливим чинником діалогічного культурного обміну.

На матеріалі історичних свідчень і пам'яток народної поезії, як нам здається, із достатньою чіткістю протягом як перших сторіч прийняття християнства на Русі, так і в наступний історичний період аж до середини XIX сторіччя наочно просліджуються два типи - каліки перехожого і "мандрівного ченця".

Обидва ці типи, хоча й не привернули до себе пильної уваги літописних джерел, багато в чому сформували образ народної релігійності, зокрема, стали джерелом проникнення багатьох апокрифічних сюжетів, вилучених із сфери офіційної церковності, що потім асимілювалися "низовою" культурою і злилися з первинним поганським світоглядом східних слов'ян. Крім того, традиція паломництва, що входить до складу мандрівництва, сприяла в наступний період культурного будівництва інституалізації найбільш шанованих місцевих святинь, церков і монастирів, надаючи їм статусу загальнонаціональних.

Східнослов'янська культура зберегла постійне етично позитивне осмислення типу мандрівника і його позиції духовного наставника. Так, генетично пов'язані з репертуаром "богатирських калік" духовні вірші мали успіх у народному середовищі й існували протягом тисячоліття, постійно збагачуючись текстуально і варіативно.

Мандрівництво зберегло зв'язок і вплинуло на формування ідеалу святості. Так, перші святі Антоній і Феодосій Печерські починали шлях до святості з мандрівничого (М.С. Грушевський), багато святих "у мандрівках по обличчю землі російської" проявили свій божественний дар (В.В. Розанов).

У дослідженні була загострена увага на найбільш важливих у культурологічному і філософському плані формах явища, що надалі стали продуктивною моделлю для самоусвідомлення "високої" культури. На наш погляд, український філософ-мандрівник XVIII сторіччя Григорій Сковорода зумів зайняти цілісну філософську позицію саме завдяки типу мандрівника, що закріпився в культурі, розмикаючого іманентність буття і "відкритого" внаслідок життєвої орієнтації осяганню-прозрінню трансцендентного Божества.

Тип народного мандрівника, що стоїть поза будь-якими інституціональними і соціально-ієрархічними рамками, що сповідає неортодоксально релігійний світогляд і світорозуміння, що функціонує в тисячолітньому культурному полі, що просвічує всією товщею фольклорної традиції (починаючи з калік перехожих і прочан до святих місць), знайшов у Григорії Сковороді одне з найбільш повних втілень.

Філософське мислення Сковороди здається дивовижно близьким мандрівничому світобаченню, спирається на мандрівництво як на чи не головний "шлях до порятунку", шлях до праведного життя, шлях подолання мирських спокус у житті й в усвідомленні буття (Д. Багалій, Д. Чижевський). Мандрівник йде по землі, а серце його знаходиться на небесах і знаходиться ближче за інших до Бога - от, можна сказати, квінтесенція життєвої орієнтації філософа, слідувати якій він закликає не тільки своїх учнів, але й усіх людей. У житті і творчості Григорія Сковороди мандрівництво отримує значення не просто звернення до феномена народного життя, але стає способом буття, що визначає світогляд філософа.

Пов'язана з мандрівничим шляхом життя "філософія серця" Сковороди одержала розвиток у працях П. Юркевича, Б. Вишеславцева, Д. Чижевського, стала в сучасному культурологічному дискурсі одним з визначальних компонентів дослідження й опису української ментальності.

Серце, у якому, на думку Б. Вишеславцева, "виражається таємничий центр особистості", у філософському осмисленні Сковороди постає як остання глибина людської істоти, що розімкнута, відкрита трансцендентному, як застава морального й етико-естетичного перетворення.

Локальність філософського впливу Сковороди, обмеженого аж до кінця XIX сторіччя Слобідською Україною, не дозволила мандрівництву закріпити придбаний статус на просторі всієї східнослов'янської культури.

Продовжив традицію Сковороди, базуючись на глибинних засадах національної ментальності, породжених історичним розвитком України в позиції "культурного перехрестя", на межі цивілізацій, яка підтримувала плідний культурний обмін цінностями, Микола Гоголь, життя і творчість якого являють собою новий етап у розумінні феномена мандрівництва, переводячи його в духовну площину. Духовне мандрівництво письменника проявилося і на зовнішньому рівні: про це свідчать його листи і паломництво в Єрусалим. Усе ж домінантною для Гоголя була позиція "духовного мандрівника", з яким він неодноразово себе ототожнював.

Постійне прагнення до Граду Прийдешнього, духовного перетворення людства яскраво проявилися в його творчості. Мандрівництво стає важливою категорією для інтерпретації духовного шляху Гоголя, причому не психологічною, властивою визначеному типу особистості, як вважав Д. Овсянико-Куликовський, а скоріше філософською, буттєвою, яка визначає самосвідомість інтелігенції протягом усього "петербурзького періоду".

Слід відзначити, що у своїх художніх міркуваннях над "природою російської душі", якій властиво моральне переродження навіть із самих глибин падіння (приклад Плюшкіна, який ставав мандрівником у третьому томі "Мертвих душ"), Гоголь теж підхоплював і продовжував напрямок філософських пошуків Григорія Сковороди. Справа в тому, що в українській культурі реакція на просвітницькі процеси споконвічно сприяла розмиванню корінної опозиції природа/культура, представляючи собою стерті форми пізніх реформаційних процесів, запліднені католицькими барочними тенденціями. Людина уявлялася тут одночасно амбівалентною, при постійній можливості переходу від одного полюсу до іншого. Розуміння двоїстості людини надавало її відображенню філософсько-релігійної напруженості, виробляло орієнтацію на відображення "глибинності" (М. Шлемкевич, В.С. Горьский), набувало статусу повноцінної культурної програми, на яку спирався Гоголь, задавши "напрямок руху" російським письменникам і мислителям.

Стадіально раніше російської вироблена концепція мандрівництва Сковороди - Гоголя, яка спирається на українську ментальність, що органічно сполучила західне і східне розуміння феномена. Хоча через Гоголя вона трансльована в російську культуру, проте не була залучена до магістральної лінії її розвитку й знову актуалізувалась лише наприкінці XIX-початку XX сторіччя.

Таким чином, співвіднесення життєвого шляху і творчості Гоголя з мандрівництвом в різноманітних його модифікаціях дозволяє повніше розкрити своєрідну "українську лінію" у розумінні феномена мандрівництва, розпочату "мандрованими дяками" і введену в поле філософського осмислення Григорієм Сковородою.

Російській культурі знадобилося широке осмислення явища в літературній творчості, лише після такої "вторинної рецепції" мандрівництво повноправно входить у текст культури і стає предметом філософського аналізу.

У другому розділі "Концептуалізація народного мандрівництва в культурі XIX сторіччя", що включає чотири підрозділи, розглядається явище народного мандрівництва, яке знайшло достатньо широке відображення в літературній творчості XIX сторіччя, починаючи з 40-х років, тобто одночасно з формуванням концепцій народності і реалістичного зображення дійсності.

Мандрівництво, що мало тисячолітню історію, міцно укоренилося в народному житті і свідомості, не могло не привертати уваги письменників. Ведучи напружений пошук ідеалу в товщі народного життя, сполучаючи з ним свої духовно-етичні шукання, російські письменники XIX сторіччя постійно відзначали присутність у селянському, найчастіше кріпацькому, середовищі мандрівників, незмінно осмислювали їх як типи етично позитивні. Це сприяло входженню мандрівництва в сферу "високої" культури, надавало явищу високий ціннісний статус.

У творчості Тургенєва, Салтикова-Щедріна типи народних мандрівників, хоча і подані епізодично, відбивають намічені письменниками риси виокремленості з селянської маси, своєрідної есхатологічної напруженості пошуків кращого і щасливого життя, зосередженості на внутрішньому, духовному потенціалі людської особистості при зневазі зовнішнім добробутом.

Л. Толстой у ряді своїх творів показав, що мандрівничий ідеал поступово усвідомлюється і вищими прошарками суспільства як можливий і обов'язковий, визнається шляхом досягнення "стану звільнення", примирення і повернення до християнського Божества, до загальних євангельських заповідей. Самий життєвий шлях Л. Толстого в зв'язку з останнім "уходом" набув культурологічного сенсу саме на ґрунті порівняння його з мандрівничим.

Некрасов загострив увагу на просвітницькій ролі мандрівників, на нормах народної моралі, що поширюються мандрівниками серед селян, вбачаючи в них (мандрівниках) діяльну силу, спроможну пробудити народ від вікової зашкарублості і відсталості. У вірші "Влас" він запропонував схему "перетворення великого грішника", що стає мандрівником і присвячує своє життя служінню Богу і рідній землі. Пізніше в культурологічному осмисленні фігура Власа, із деякими корективами в річищі ідей Достоєвського, стає символом, свідченням вищого релігійного призначення Росії, потенційних можливостей народу.

Таким чином, накопичений матеріал підготував появу повісті Лєскова "Зачарований мандрівник" (1873) і роману Достоєвського "Підліток" (1875), де Іван Флягін і Макар Долгорукий стають центральними персонажами, а саме явище народного мандрівництва виявляє споконвічно закладений культурологічний зміст і філософське значення як ідеалу народної світоповедінки, відзначеного вищою релігійною метою, що повертає до ідеалу євангельського християнства, перейнятого апокаліпсичними настроями перетворювання і відновлення історії і культури людства.

Іван Флягін і Макар Долгорукий репрезентують, з одного боку, орієнтованість на праведництво, повернення до ідеалів неортодоксальної церковності, з іншого боку - сучасні модифікації багатовічного явища. Показово, що типи Флягіна і Долгорукого тяжіють до виділених нами різновидів типу, що існували з часу Давньої Русі. Макар Долгорукий близький до каліки перехожого, правда, з рисами святого, старця, духовного наставника; Іван Флягін - до "мандрівного ченця", проте, із яскраво вираженими рисами богатирства.

Мандрівництво, як засіб й сенс буття героїв у широкому, неосяжному просторі рідної землі, стає однієї з передумов ментальністних уявлень про "широту, неосяжність російської душі", про "духовне богатирство", спрямованість до релігійного виправдання буття на землі, до пошуку ідеалу щасливого життя для всього людства.

Світосприймання мандрівників виражається в релігійно орієнтованих категоріях "таємниці", "звесеління серця", "зачарованості" світом (О.Ф. Лосєв, П. Флоренський), що дозволяє говорити про духовні устремління, характерні не тільки для Флягіна і Долгорукого, але органічно властиві явищу в цілому.

На наш погляд, аналіз опозиції трансцендентне/іманентне (С.М. Булгаков, М. Бубер) дозволяє повніше проявити сутнісні риси світогляду мандрівників, охарактеризувати його домінанту, висловлену Макаром Долгоруким: "Буття повинно бути неодмінно й у всякому разі вище розуму людського". У типі Долгорукого риси мандрівництва об'єднуються в цілісне вчення, що дозволяє Достоєвському протиставити його "російському блукачу" Версилову.

Висунення на перший план типів народних мандрівників у творах Лєскова і Достоєвського закріпило культурну інтерпретацію мандрівництва як духовного явища, одного з оригінальних проявів народної релігійності, перевело його з площини історичної в площину культурологічну і філософську, наштовхувало на думку про порівняння з "духовним блуканням" інтелігенції.

Отже, пройшовши своєрідну "вторинну рецепцію" у літературних текстах, мандрівництво стало усвідомлюватися не тільки як явище народного життя, але й визначений спосіб буття та світоповедінки, показовий для історії і характеристики ментальності феномен, який у протиставленні з позицією самовизначення інтелігенції став предметом філософського і культурологічного аналізу.

У третьому розділі "Опозиція мандрівництво/блукання в духовно-культурному дискурсі XIX-XX сторіч: трансформація в предмет філософського аналізу", що композиційно складається з чотирьох підрозділів, показане формування опозиції на протязі двох сторіч, яка поступово усвідомлюється як важливий компонент філософських міркувань про подальшу історичну долю народу.

Формування опозиції мандрівництво/блукання в культурному дискурсі XIX сторіччя проходить декілька етапів, відштовхуючись від просвітницького розуміння мандрівництва як плідного збагачення рідної культури плодами західної цивілізації.

Просвітницький ідеал культурного будівництва відбився, насамперед, в увазі до фігури Петра I - фундатора "петербурзького періоду" російської історії. У ньому історикам і мислителям вбачався ідеал державної людини, що з мандрівок у чужих землях зуміла повернутися з "просвітництва плодами" і прищепити їх до рідного грунту. Такий "просвітницький" зміст мандрівництва Петра в наступному замінився амбівалентною оцінкою його діяльності, що знаходить опору в уявленні про нього як про антихриста, що передує Апокаліпсису, шлях порятунку від якого - також шлях мандрівничий. Тут вперше, на ґрунті відбиття ідей Просвітництва в національній культурі, ми можемо спостерігати взаємопроникнення уявлень про мандрівництво, вироблених народом і інтелігенцією, що, правда, було осмислене як смислозначиме для культури лише на рубежі сторіч у творчості А. Бєлого і Дм. Мережковського.

Становлення і категоріальне оформлення парадигми мандрівництво/блукання ми відносимо до періоду романтизму, який, як цілісний світогляд, висунув вперше проблему народності в культурі, що переробила протиставлення природа/культура в напрямку пошуків шляхів зближення народної культури і культури вищих верств суспільства, які ще недавно монополізували сферу культури.

У російській культурі опозиція блукання/мандрівництво визначалася початковим домінуванням героя західноєвропейського типу, блукання якого не мало вищої мети, було проявом "лютої долі", що призводить до бунтарства, невизнання будь-якого авторитету. Найбільш яскравим літературним відбитком такого типу були герої Лермонтова, від Демона до Печоріна. Важливим для культурологічного дослідження є висловлена в пушкінській промові теза Достоєвського про те, що весь ряд героїв такого плану мав реальні життєві прототипи, визначення типу як "блукальці землі російської", до яких письменник зараховував кращих представників інтелігенції.

Самоідентифікація з "безпритульними блукальцями" характерна для письменників, мислителів і філософів протягом другої половини XIX сторіччя. Ідеал протилежний, ідеал невтомного прагнення до релігійної істини, що втілюється в безпосередньому бутті людини, вони бачили в народному мандрівництві, яке не зазнало західного впливу, не розпорошило у "всевідзивності" корінні, основні цінності східнослов'янської православної культури.

Знову, відроджуючи традицію Григорія Сковороди і Миколи Гоголя, спочатку у творчості і сприйнятті особистості Вл. Соловйова (Є. Трубецький), а потім на полотнах М. Нестерова спостерігається зрощення в культурній свідомості типів філософа і релігійного подвижника. "Духовне мандрівництво" усвідомлюється як невід'ємна риса культурної традиції, входить до багатьох проектів подальшого розвитку культури на рубежі сторіч - прямування від блукання до мандрівництва, знаходження інтелігенцією споконвічних національних духовних цінностей при збереженні незаспокоєності, духовної спраги, опозиції будь-якому різновиду земної влади.

Через усю творчість О. Блока та А. Бєлого проходить метафора "бродячої долі інтелігенції", спираючись на відомий факт "уходу" поета-символіста Олександра Добролюбова в "польові мандрівники", який заснував власну секту, але потім, вірний заповіту недосяжності остаточної істини, повернувся до буття мандрівника. Життєва доля Добролюбова відразу стала культурологічним чинником, у якому бачили довгоочікуване сполучення "народної істини" із "інтелігентською правдою".

Така парадигма осмислення положення інтелігенції знайшла закріплення в збірнику "Віхи", статтях М. Бердяєва і С. Булгакова. Духовне мандрівництво стає об'єктом філософського аналізу, за допомогою нього описується буття інтелігенції на противагу міщанській заспокоєності, приземленості, задоволеності існуючим порядком речей. Шляхом подолання блукання, зрощення з ідеалами народного мандрівництва, що виражаються в постійному прагненні до Граду Прийдешнього, повинна, на думку філософів, слідувати інтелігенція.

Програмні виступи "Віх" залишилися нездійсненими з погляду їхнього конкретного застосування в історичній дійсності, проте філософська думка 10-30-х років XX сторіччя постійно загострює увагу на мандрівництві як типово східнослов'янському феномені, у такій мірі незнайомому західноєвропейській ментальності.

Мандрівництво знову стає прикметою самоідентифікації філософів після насильницької висилки з батьківщини в 1922 році, стає наріжним каменем культурологічних концепцій М. Бердяєва і І. Ільїна, які вбачають у релігійно орієнтованому мандрівництві одну з головних компонент "руськості російської людини".

Ретроспективно розглядаючи російську культуру і філософську творчість з позиції розробленості "російської ідеї", М. Бердяєв відносить до мандрівництва, крім його народних представників, російських письменників, філософів і всю передову інтелігенцію. Нам вважається правомірним таке зближення культурних феноменів, тому що "духовне мандрівництво", наслідуючи прямуванню опозиції мандрівництво/блукання, увібрало в себе тисячолітню культурну історію явища, зберегло головну смислову спрямованість.

Нарешті, у "ситуації постмодерна" мандрівництво, цілком перемістившись у духовну площину, залишилося значимим феноменом культури, розвиваючись, на перший погляд, у декількох несхожих напрямках. Це, по-перше, формування в постмодерністській філософії концепту мандрівника як суб'єкта філософування, концептуального персонажа, найбільше відповідного вимогам, запропонованим "філософією поверхні" (Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі).

По-друге, "мандри" як головна характеристика розкриття-прочитання літературного і, ширше, загальнокультурного Тексту, де збагнення-осягання-подорож-розуміння змістів здійснюється способом впізнавання-прийняття-переозначування культурних кодів, у рівній мірі наперед заданих культурою й авторові, і читачеві (Р. Барт).

Розвиток інформаційних технологій спричинив за собою розвиток "віртуального мандрівництва", у якому категорії простору і часу набувають нової якості у злитті з теорією "інформаційної магістралі", що погрожує змінити звичний життєвий уклад людства.

Простеживши динаміку прямування значимої для східнослов'янської культури опозиції мандрівництво/блукання, ми прийшли до висновку, що феномен "духовного мандрівництва", який сформувався на рубежі сторіч, показовий для самоосмислення інтелігенції і формування національної ідеї, увібравши у себе сенси, властиві як народному мандрівництву, так і блуканню інтелігенції, став продуктивним компонентом культурологічного і філософського аналізу.

У висновках дисертаційного дослідження узагальнюються його результати, серед яких треба відзначити плідність виявленої опозиції блукання/мандрівництво, яка суттєво поглиблює та доповнює картину розвитку культури та філософської думки XIX-XX сторіч, викладені міркування автора про мандрівництво як про важливу складову культурного розвитку. Ця проблема залишається актуальною для сучасного і "постсучасного" буття, прояви мандрівництва не обмежуються дослідженими і потребують більш детального вивчення, особливо феномен віртуального мандрівництва, що займає усе більше місце в житті людства. Крім того, дослідження традиції "мандрованих дяків" і українських прочан XVIII сторіччя, показової для української ментальності, безсумнівно, збагатить уявлення про особливості формування національного філософського мислення.



ЗМІСТ ОСНОВНИХ ІДЕЙ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДОБРАЖЕНО У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Странничество как компонента национальной ментальности // Серия: Философия. Философские перипетии. Вестник Харьковского государственного университета. - № 437. - 1999. - С. 82-88.

2. Странничество в философской мысли начала XX века // Філософія і духовність. Вісник Харківського державного університету. - № 400/7. - 1998. - С. 3-14.

3. "Вечные странники" в культурном сознании России // Философские перипетии. Вестник Харьковского государственного университета. - № 409. - 1998. - С. 54-58.

4. Духовное странничество Николая Гоголя // Світогляд М.В. Гоголя: філософсько-релігійні шукання. Вісник Харківського державного університету. - № 400. - 1998. - С. 26-31.

5. Осмысление категории странничества в восточнославянской культуре // Философские перипетии. Вестник Харьковского государственного университета. - № 394. - 1997. - С. 143-145.

6. Категория пространства и странничества в русской культуре // Знание, культура, власть: проблемы философского осмысления. - Харьков: ХГУ. - 1993. - С. 51-53.

7. Странничество Григория Сковороды // Матеріали 3-х Харківських Міжнародних Сковородинівських читань "Філософія: класика і сучасність". - Харків: ХДУ. - 1996. - С. 90-91.

8. Странничество в контексте ответственности // Материалы научной конференции "Проблема ответственности на рубеже XX и XXI веков". -Харьков: ХГУ. - 1996. - С. 172-173.



АНОТАЦІЯ

Варипаєв О.М. Мандрівництво у східнослов'янській культурі. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09. 00. 04. - філософська антропологія та філософія культури. - Кафедра філософії Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Харків, 2000.

У дисертаційному дослідженні здійснений комплексний аналіз феномена мандрівництва, виявлені його сутнісні характеристики, що дозволяють говорити про його безсумнівну філософську значущість для культурного дискурсу XIX-XX ст. Виділено головні типи мандрівництва, показаний генетичний зв'язок феномена з первинними ментальністними уявленнями, що виникають на грунті просторової метафорики. Виявлено народно-релігійну філософську парадигму мислення, що формує цілісне уявлення про світ і місце мандрівника в ньому. Проаналізована стадіально первинна "українська лінія" мандрівництва Сковорода - Гоголь, що перевела мандрівництво в духовну площину, надавши йому статус повноцінної культурної програми; завдала напрямки осмислення феномена російською культурою і філософською думкою. Показано процес становлення опозиції мандрівництво/блукання, виявленої і дослідженої на матеріалі робіт філософів і мислителів "срібного віку". Визначено напрямок трансформацій феномена в епоху постмодерна, зокрема, віртуального мандрівництва.

Ключові слова: мандрівництво, блукання, опозиція мандрівництво/блукання, есхатологія, національна ментальність.



АННОТАЦИЯ

Варыпаев А.М. Странничество в восточнославянской культуре. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09. 00. 04. - философская антропология и философия культуры. - Кафедра философии Харьковского национального университета им. В.Н. Каразина. Харьков, 2000.

В диссертационном исследовании осуществлен комплексный анализ феномена странничества, выявлены его сущностные характеристики, позволяющие говорить о его несомненной философской значимости для культурного дискурса XIX-XX вв. Выделены основные типы странничества, показана генетическая связь феномена с первичными ментальностными представлениями, возникающими на почве пространственной метафорики.

Появление в восточнославянской культуре типа странника, пока еще на уровне широко распространенного явления народной жизни, с нашей точки зрения, было подготовлено спецификой осмысления пространства и соответственно выделения из общей массы тех, чей образ бытия характеризовался в неразрывной связи с гиперсакрализованными пространственными представлениями, способствовал, в конечном счете, развитию динамики культурного сознания, выдвигаясь в авангард диалогичного культурного обмена.

Выявленные в пространстве древнерусской культуры типы калики перехожего и "странствующего чернеца", хотя и не удостоившиеся пристального внимания летописных источников, во многом сформировали облик народной религиозности, в частности, способствовали проникновению многих апокрифических сюжетов, изъятых из сферы официальной церковности, которые затем ассимилировались "низовой" культурой и слились с первичным языческим мировоззрением восточных славян. Кроме того, входящая в странничество традиция паломничества способствовала в последующий период культурного строительства институализации наиболее почитаемых местных святынь, церквей и монастырей, придавая им статус общенациональных.

Странничество сохранило связи и повлияло на формирование идеала святости. Так, первые святые Антоний и Феодосий Печерские начинали путь ко святости со страннического, многие святые "в странствиях по лицу земли русской" проявили свой божественный дар.

Проанализирована стадиально первичная "украинская линия" странничества Сковорода - Гоголь, переведшая странничество в духовную плоскость, придавшая ему статус полноценной культурной программы; задавшая направления осмысления феномена русской культурой и философской мыслью.

В исследовании было заострено внимание на наиболее важных в культурологическом и философском плане формах явления, в дальнейшем ставших продуктивной моделью для самоосознания "высокой" культуры. С нашей точки зрения, украинский философ-странник XVIII века Григорий Сковорода сумел занять цельную философскую позицию именно благодаря закрепившемуся в культуре образу странника, размыкающего имманентность бытия и "открытого" вследствие жизненной ориентации постижению-прозрению трансцендентного Божества.

В жизни и творчестве Григория Сковороды странничество приобретает значение не просто отсылки к феномену народной жизни, но становится определяющим мировоззрение философа компонентом.

В диссертационном исследовании охарактеризовано мировоззрение народных странников в литературных текстах второй половины XIX века, выявлена народно-религиозная философская парадигма мышления, которая формирует целостное представление о мире и месте странника в нем.

"Вторичная рецепция" странничества в русской литературе подготовила появление повести Лескова "Очарованный странник" (1873) и романа Достоевского "Подросток" (1875), где Иван Флягин и Макар Долгорукий становятся центральными персонажами, а само явление народного странничества проявляет изначально заложенные культурологический смысл и философское содержание как идеала народного мироповедения, отмеченного высшей религиозной целью, которая возвращает к идеалу евангельского христианства, проникнутого апокалиптическими настроениями преображения и обновления истории и культуры человечества.

Показан процесс становления оппозиции странничество/скитальчество, выявленной и исследованной на материале работ философов и мыслителей "серебряного века", явившейся подосновой философских раздумий при описании ментальности народа.

Становление и категориальное оформление парадигмы странничество/скитальчество мы относим к периоду романтизма, в качестве целостного мировоззрения впервые выдвинувшего проблему народности в культуре, преобразовавшего противопоставление природа/культура в направлении поисков путей сближения народной культуры и культуры высших слоев общества, еще недавно монополизировавших сферу культуры.

Самоидентификация с "бесприютными скитальцами", характерна для писателей, мыслителей и философов на протяжении второй половины XIX века. Идеал противоположный, идеал неустанного стремления к религиозной истине, воплощаемый в непосредственном бытии человека они видели в народном странничестве, не подвергшемся западному влиянию, не распылившем во "всеотзывчивости" коренные, основополагающие ценности восточнославянской православной культуры.

Прослежено направление трансформаций феномена в эпоху постмодерна, в частности, виртуального странничества.

Ключевые слова: странничество, скитальчество, оппозиция странничество/скитальчество, эсхатология, национальная ментальность.



SUMMARY

Varypayev O.M. The Pilgrimage in the East-Slavic Culture. - Manuscript.

Dissertation for Candidate's Degree in Philosophy by speciality 09.00.04 - philosophical anthropology and philosophy of culture. - The Chair of Philosophy of Kharkiv National University named after V.N. Karazin. Kharkiv, 2000.

This thesis contains the complex analysis of such phenomenon as pilgrimage. Its substantial traits are exposed and presented as having the obvious philosophical significance for the cultural discourse of the XIX-XXth centuries. The fundamental types of pilgrimage are distinguished. It is demonstrated that this phenomenon is closely related to the main mental notions based upon metaphorics of space. The national-religious philosophical paradigm of thinking which forms the integral altitude to world and pilgrim's existence in it is also defined. The "Ukrainian line" of pilgrimage ("Skovoroda - Hohol") is interpreted as the initial stage of transforming pilgrimage to spiritual reality appearance, attaching the importance of meaningful cultural project to it and determining the latter directions of understanding of this phenomenon in Russian cultural and philosophical thought. Our thesis takes into consideration the formation of the opposition "pilgrimage/wandering". This opposition is pointed out and studied on the basis of "Silver Age" philosophers and thinkers' ideals. The tendency of shape-shifting of this phenomenon in Post-modern situation (for example, its turning into "virtual pilgrimage") is also shown.

Key words: pilgrimage, wandering, opposition "pilgrimage/wandering", national mentality.

Размещено на Allbest.ru

...