Тенденції розвитку мистецтва ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

М. Мамардашвілі якось зазначив у своїх лекціях, що мистецтво - це неусвідомлена сповідь людства. Часто, коли людина ще не може в логічних поняттях сформулювати зародження нового світовідчування, побудувати нову модель світу і визначити своє місце в ньому, мистецтво тільки йому властивими засобами розкриває багатство взаємовідносин людини й світу. І звертаючись до сучасного мистецтва, людина осягає, часто сама цього не помічаючи, суть світу, легко адаптується в складних, постійно змінних, умовах.

На відміну від традиційного, сучасне мистецтво завжди прагне розкрити світорозуміння, самопізнання людини.

Мистецтво, як форма свідомості, акумулює життєвий і соціальний досвід. Представлене безліччю течій і напрямів, свідомо інваріантне, мистецтво ХХ ст. постійне тільки в одному - у типі відношення до людської свідомості, якість якої воно весь час прагне докорінно змінити. І ось тут “усі засоби добрі" - від наслідування первісного мистецтва, дитячої творчості, від епатажу аж до мрії про далекі, трансцендентні світи.

Усі представники мистецтва ХХ ст. - від В. Кандинського і П. Мондріана до концептуалістів і постмодерністів наголошували, що форма сама по собі їх цікавить мало, головне - висловити нові ідеї та почуття, наочно представити те, що ще тільки-тільки з'являється, часом ледь майорить на обрії сучасного самовідчуття людей.

Авангард “хотів”, щоб людина не була жалюгідною у складній і суперечливій цивілізації ХХ ст. Він ставив перед нею актуальні проблеми і замислюючись над ними, змушував замислюватися зовсім не про “художнє”, а про всю дійсність, в її різних духовних і соціальних перспективах і таємницях.

Авангард - шлях пізнання, але він не дає готових результатів, не повчає, скоріше лише настроює, закликає бути готовим до найнесподіваніших подій і фактів.

Сучасне мистецтво легко грає з будь-якими формами, ситуаціями, ідеями. Наприклад, це ліричні фантазії В. Кандинського і боді-арт, ілюзіоністські ребуси сюрреалістів і об'ємні фетиші Генрі Мура, ритуальні дії в хепенінгу та імітація фотографій у гіперреалістів, використання відео систем і трансформації ландшафту.

Мистецтво ХХ ст. легко сполучається з усім, що тільки може йому стати в пригоді, хай то буде техніка, наука, природа, політика чи філософія. Причому, проникаючи в них, воно робить їх по-своєму художніми, однак само не стає ні науковим, ні техніцистським, ні політичним. Для нього це тимчасові засоби, воно легко використовує їх і легко від них відмовляється.

Мова авангарду зрозуміла у багатьох країнах. У самій структурі його була закладена тенденція до швидкого територіального поширення. Ледь з'явилися перші картини фовістів, кубістів у Парижі - і ось вже їхні послідовники працюють в інших містах світу. Інтернаціолізація сучасного мистецтва - неодмінна умова його існування. Національні та регіональні відтінки додають своєрідності кожному значному явищу. Весь ефект розвитку мистецтва ХХ ст. - у різноманітті.

Сучасні художники, ставлячи перед глядачами непрості питання, хотіли, щоб згодом їх розуміли усі. І вони свого домоглися. У багатьох країнах мистецтво міцно увійшло в культуру і побут, інтегрувалось зі стихією життя. На престижній виставці “ Документа" у Капселі нині буває до півмільйона глядачів. Зростає кількість музеїв сучасного мистецтва, дедалі більше стає галерей, і художників тепер тисячі й тисячі.

Втеча особистості від банальної ілюзорної дійсності прокламується абстракціонізмом із заміною предмета (реальне) поняттям (ідеальне). Художники-абстракціоністи здійснили в мистецтві аналог концептуальної революції, яку було сформульовано згідно з теорією електромагнітного поля. Вони осмислюють енергетичні можливості матерії. Скульптури українця О. Архипенка руйнують замкненість простору: отвори, відблиски, прозоре скло створюють ілюзію перетворення об'єму на потоки світла. Подолання земного тяжіння (картини не мають ні верху, ні низу), звільнення від предметності утверджують ситуацію прориву до універсальних сфер буття, неможливу без дистанціювання від матеріальної залежності. Абстракціонізм моделює деідеологізовану, відірвану від світу особистість і сваволі відчуття, сприйняття і самовираження.

В абстракціонізмі простежуються дві тенденції. Перша - психологічна, експресіоністична (В. Кандинський, Дж. Поллок) з орієнтацією на емоційну цінність кольору в його музичній асоціативності, з інтенцією до прориву в духовні сутності, в драму космічних сил. Друга - інтелектуальна, логічна або геометрична (К. Малевич, П. Мондріан) з намаганням створити новий тип метафоричних форм, кольорових площин, ламаних ліній. Живописні композиції К. Малевича, в яких на білому тлі кружляють прості геометричні фігури, немовби наслідуючи космічно-планетарний лад. Вони не мають ні верху, ні низу, оскільки не підкоряються закону тяжіння всесвітнього простору. Шалені вітри карколомного Новітнього часу збурюють злагоджені ритми галактичного життя. Ці спроби виявилися значущими для новітньої архітектури і дизайну.

Сьогодні твори Тетяни Яблонської, Івана Марчука, Феодосія Гуменюка, Андрія Чебикіна, Олександра Бородая та інших відомі далеко за межами України.

Протягом двох тижнів жовтня в Палаці Націй Організації Об'єднаних Націй у Женеві працює виставка творів українських митців - художника Олександра Лебединця, скульптора Володимира Іванова і фотографа Слави Кріка. Комітет по культурі ООН уже традиційно організує виставки художніх творів талановитих митців з усього світу. Але країн-членів ООН аж 192, кожна багата своїми національними талантами, і тому потрапити з персональною виставкою до серця міжнародних організацій не є легкою та швидкою справою. Останній раз із українським мистецтвом співробітники та відвідувачі Палацу Націй мали змогу ознайомитися в 2005 році. Нарешті через три роки завдяки активній роботі Постійного представництва України при ООН твори сучасних молодих українських митців представлено до уваги не пересиченої, але досить вимогливої інтернаціональної публіки.

Українська виставка в швейцарській Женеві проходить під майже грецькою назвою "Дар Посейдона". Як зазначив на відкритті виставки посол України при ООН Микола Маймескул: "Як Європа є багатою різноманіттям культур своїх держав, так і Україна багата елементами європейської культурної спадщини. Ці унікальні скульптури з металу й чудові картини відчуваються як ланка між європейськими культурами та культурою моєї України".

Автор концепції проекту "Дар Посейдона", який синтезує різні види мистецтва - живопис, скульптуру й фотографію - Володимир Іванов. Його вважають самим технологічним скульптором України: він працює не з мармуром, а зі сталью. Захоплення Іванова героями стародавньої Греції бере початок 20 років тому, коли ще молодий скульптор-початківець брав участь у розкопках Ольвії та Херсонесу, стародавніх грецьких міст на території України. Ідея синтезуючого мистецького проекту, присвяченого острову Ахілла (сучасний острів Зміїний у Чорному морі), народилася недавно, під час бесіди з Президентом України Віктором Ющенком в Українському домі. Завдяки його наказу були створені умови для першої художньої виставки "Дар Посейдона" на острові Зміїний, яку він урочисто відкрив у липні цього року. Острів Зміїний в античні часи був одним із численних сакральних елементів культури стародавніх греків, а в наш час став предметом судового процесу між Україною та Румунією щодо делімітації морських просторів у Чорному морі.

Другий учасник проекту - художник Петро Лебединець, який, шукаючи себе в мистецтві, пробував займатися графікою, чеканкою, різьбленням, але зупинився на живописі, пройшовши стадію фігуративного, захоплюючись Врубелем та імпресіоністами, і нарешті повернувшись до абстрактного живопису, який надихає його і понині. Картини митця вражають буянням теплих, чистих і яскравих кольорів, їхнє гармонійне поєднання зачаровує життєрадісністю і навіть певною музикальністю. Як висловився один критик: "Картини художника - як мелодія, що плавно перетікає з одного полотна на інше, залишаючи враження абсолютної гармонії". А може, це мелодія античної кіфари Орфея, яка супроводжує Ахіллеса - воїна, володаря всього Чорного моря, чиє скульптурне зображення з металу стало центральною фігурою виставки.

Чудові пейзажні фотографії українського майстра Слави Кріка освячують казковість світу стародавніх античних героїв і богів, і ми відчуваємо особливу атмосферу магічного острова, який грецький бог моря Посейдон подарував безстрашному героєві. Спадщина античного світу начебто інтегрує нас в європейській простір.

На думку Петра Лебединця, мистецтво, крім втілення особистих почуттів, переживань та ідей художника, є також головним потенціалом нації, явищем, що цю націю репрезентує. Виставка трьох наших митців, символічна за своєю тематикою й формою, ще раз доводить, що Україна була, є і буде невід'ємною частиною загальноєвропейського культурного простору.

Симпатична теорія "шокотерапії" як одного з напрямів трансавангарду, який редукує мистецтво до терапевтичної функції. Ці ідеї були популярними в мистецтві Європи 80-х pp. XX ст. Ідеться про катарсис - очищення, яке глядач може одержати, пройшовши через емоційний шок. На цьому ефекті будують свою творчість А. Савадов, І. Чічкан, О. Чепелик, інші. Зрозуміла річ, мистецтво "шокотерапії" відкидає "зустрічі з прекрасним", свідомо творить неестетичне мистецтво. Вимір "прекрасне-потворне" скасовано.

Із часу звільнення від догмату соцреалізму, а саме з кінця 80-х років XX століття українська інтелігенція мріє, невпинно пише, говорить про необхідність мати в Україні Музей сучасного мистецтва. Клопоти, які абсолютно не цікавили державні структури, були безплідними протягом п'ятнадцяти років. Лише нова влада, покликана до життя помаранчевою революцією, Президент В. Ющенко особисто надали питанню прагматичного значення. Держава повертається обличчям до мистецтва, яке в часи панування "єдиного методу" було альтернативно-підпільним. Тільки п'ятнадцять років тому український андеґраунд показав світу зразки повноцінного модернізму. Але процес входження українського інноваційного мистецтва до загальносвітового музейно-галерейного обігу ускладнено пасивним ставленням держави до долі, умов роботи митців та проблеми художнього менеджменту. Спілка художників України цих завдань масштабно не вирішує.

Прихильники художнього нігілізму в сучасному українському мистецтві через 100 років повторюють шлях відкривачів "концептуалізму" та "тотального мистецтва". Гасло Дональда Джада "Якщо хтось будь-що назвав мистецтвом, то це і є мистецтво" або афоризм Ера Рейнхарда "Кінець мистецтва і є мистецтвом" старанно, як аптекарський припис, втілюється представниками групи, очоленої О. Соловйовим. Я це фіксую як одну з позицій, що досить виразно проявилася в дуже вузькому колі художників переважно Києва та Одеси. Їхнім "прабатечком" є Марсель Дюшан - автор "Фонтану - пісуару", який ще 1917 року нав'язав деструктивну революцію Нью-Йорку.

Отже, саме в Америці, що на початку XX століття не мала художнього спадку, а згодом у Європі, в атмосфері шоку між війною 1914 та роками фашизму, було започатковано традицію "негативної естетики" - якісно нового мистецького бачення. Твір як конструкт втратив цінність. Натомість ідея - концепція, відірвана від матеріального втілення, набула ваги. Найвиразнішим прикладом є "Чорний квадрат" Казимира Малевича. Його естетична якість наближається до нульової, натомість концепція "нуля форми" була революційною в переході авангардизму початку XX століття до нового світобачення. Американський філософ Т. Бінклі глузував з мистецтвознавців та глядачів, які намагалися розглядати "фонтан-пісуар" Дюшана в категоріях естетики. Так само сьогодні в колі художників "Актуального мистецтва" викликають іронію героїчні намагання публіки й критики знаходити в їхніх творах зміст та естетичні якості: їх не повинно бути за визначенням - концептуально.

Зауважу, з середини 1990-х років відбулася зворотна реакція - суб'єкта знову було проголошено "антропологічною базою мистецтва" та відновлено усталені художні цінності.

Отже, глядачеві і критиці пропонується прийняти "позаоб'єктну" ідеологію як одну з існуючих серед інших.

Але зауважимо, ніхто не зобов'язаний милуватися псевдохудожньою халтурою, нашвидкуруч зліпленими імітаціями "під мистецтво" або фізіологічними подразниками як заміщенням мистецьких творів. Формуючи колекцію майбутнього Музею сучасного мистецтва, важливо відокремити зерна від плевел.

Хоч би як намагалися ті, хто вважає себе суперавангардистами, привчити глядача "їсти, що подано", тобто до пасивного, позаоціночного сприйняття, цього статися не може через саму природу психології сприйняття. Поцінування того, що експоновано, завжди буде. Отже, глядач оцінює музейну експозицію, спираючись на комплекс моральних, естетичних, культурно-архетипових чинників.

Саме тому глядачі виставки "Нові спрямування-2005" болісно відреагували на проекти "Матроси" Вікторії та Влада Юрашків і "Народження" Оксани Чепелик (куратор обох В. Бурлака).

На контрасті з цими пропозиціями зрозумілою є перемога проекту Миколи Бабака "Діти твої, Україно". За ідеєю куратора проекту Олексія Титаренка, зміст проекту розгортатиметься поступово у трьох залах.

Символіка фоторяду - образи дітей із Шевченкової землі, життя яких давно вже чи здиміло у трубах Освенцимів, чи розтануло в голодоморах, чи зійшло нанівець у радянському раю, - поєднується із фотохронікою з помаранчевого Хрещатика, де народ України зробив свій демократичний вибір. Музичний ряд довершує силу впливовості проекту та правди про Україну, яку так гранично втілено у метафорах-документах.

Цей проект, як і твори більшості постмодерністів України, котрі не зрадили красу та совісність, ставить під сумнів диктат глузливого абсурдизму й тотального нігілізму в сучасному мистецтві України.

На межі XX і XXI століть "мінімалізм" М. Кривенка, О. Животкова, нефігуративи В. Криволапа, інших, вигадливі інсталяції В. Бажая, "ленд-арт" А. Блудова, Ю. Єрмоленка, проект-епопея "Листи зі сходу України" Олександра Бабака, ще цілої низки митців дають взірці збереження духовності та народної пам'яті у модерністських трансформаціях. Отже, майбутній Музей сучасного мистецтва стане справжнім дзеркалом життя в дихотомії "прекрасного - потворного".

А сьогодні є впевненість у тому, що художня спільнота Венеціанського Бієнале сприйме проект "Діти твої, Україно" з інтересом та вдячністю, тим більше що його виконано за принципами транс-авангарду, дуже близького свідомості італійців. У ньому традиційні цінності не заперечуються, поняття пам'яті та краси не знищено, знаки, метафори вступають у гру на рівні ковзаючих культурних асоціацій, натяків, перевідкриттів. Предтечею трансавангардного метафоризму в мистецтві України був геніальний Сергій Параджанов ще у 70-х роках XX століття.

Багата, неоднозначна, розмаїта художня спадщина XX століття, розкидана сьогодні по галереях, майстернях, горищах, кричить, благає про створення музею.

Відповідно, модернізм моделює ірраціональну картину світу. Тому, до певної міри, образ ХХ ст. створено мистецтвом кінематографа. Кіно асоціюється не з реальністю, а з її антиподом - сновидінням (В. Руднєв). Те, що зняте і відображене на екрані, є реальним настільки, наскільки реальним є те, що бачить людина уві сні (“електричний сон наяву" О. Блока, образ Голівуду як “фабрики снів”). Кінематограф не відображає дійсність, він створює свою дійсність і, як візуальне мистецтво, довершено передає ілюзію як справжню реальність (не випадково при народженні кінематограф називається ілюзіоністом). Саме тому кіно звертається, перш за все, до ірреальних модульностей - до фантазій, сновидінь, спогадів (фільм А. Тараковського, Ф. Фелліні, А. Куросави, І. Бергмана, Ю. Іллєнка). Ця фундаментальна особливість кіно мови - гра на межі ілюзії і реальності - стає можливою завдяки монтажу (ефект Кульшова). Режисерські експерименти Л. Кулешова, С. Ейзенштейна, Вс. Пудовкіна давали можливість з окремих фрагментів реальності вибудовувати нову дійсність з переконструйованими змістами.

Міфологічне кіно мислення О. Довженка візуалізує духовне самоокреслення українства. У фільмі “Земля” він відкриває цілісний світ національних цінностей і долучає його до світового міфологічного простору. Подібно до архаїчного співця, О. Довженко прозирає початки й кінці життя свого народу, основаного на природному циклі праці, життя і смерті, розгортає фабулу про смерть-воскресіння героя. У довженковому світі сили космосу завжди панують над силами хаосу: невмируще джерело їхнього могуття автор віднаходить в антеєвій дотичності буття народу до самої землі.

На тому самому ґрунті зростає світовий феномен українського поетичного кінематографа. Герої “Тіней забутих предків" С. Параджанова, “Криниці для спраглих” Ю. Іллєнка, “Камінного хреста” Л. Осики живуть в етнічному космосі, світі обрядів і ритуалів. Для глядача можливість опинитися на найдальшій периферії культури, на Гуцульщині, яка зберегла саме завдяки віддаленості національні коди буття, створювала ситуацію національної само ідентифікації, яку було вилучено із життя в реаліях радянського “інтернаціоналізму”.

Безпосереднє відображення ментального життя свідомості через зчеплення асоціацій, не лінійність, обірваність синтаксису стає сутністю прийому потік свідомості. Він являє собою форму, яка імітує внутрішній монолог. Потік свідомості моделює духовну ситуацію особистості, відірваної від соціального життя.М. Пруст створює багатотомний цикл романів “У пошуках втраченого часу” як безкінечний і позбавлений логіки рух спогадів героя про минуле життя. Це глибоко особистісне уявлення про життя є для автора вищим й істиннішим, ніж реальна дійсність, яка відображається лише настільки, наскільки вона освоєна свідомістю людини. У романах У. Фолкнера обличчя героя не потрапляє у фокус, його образ створюється з людських думок і версій, що нерідко взаємо виключають одна одну. Драму людей замінено драмою ідей.

Потік свідомості використовує проза нового роману (Франція, 50-ті роки), в якій культивується поза сюжетність, обірвана фраза, невмотивованість, відсутність розв'язки. У романі Н. Саррот “Портрет невідомого” розкриваються найтонші відтінки почуттів чоловіка і жінки, які так і не переростають в реальні стосунки двох закоханих. За ними - образи розкиданості хаотичного світу, сум'яття людської психіки.

Рух у середину матеріального об'єкта, який раніше сприймався неподільним, здійснює сонорний напрям у музиці (К. Пендерецький). Для нього важливою є не висота звуку, а його тембр як безкінечна мікроінтервальна структура. Особистісне “я” автора знаходить вираження в грі тембрів. Алеаторика з її абсолютизацією принципу випадковості у створенні і виконанні музики (К. Штокгаузен) моделює світ як хаос спонтанних звуків та образів. Специфіка джазової і рокової музики також пов'язана з експресивністю, імпровізаційністю, інтенцією до максимального виявлення виразних можливостей ритмічного руху.

Музей сучасного образотворчого мистецтва України (МСОМУ) -- музей сучасного мистецтва в місті Києві, Україна. Перший приватний музей сучасного мистецтва в Україні. Відкритий 17 червня 2005 року за ініціативи бізнесмена і мецената Сергія Цюпка. У 2009 році музей переїхав у нове приміщення по вул. Глибочицькій, 17.

Колекція нараховує понад 4 500 творів живопису, графіки, скульптури і декоративно-ужиткового мистецтва. У колекції зберігаються твори понад 500 авторів.

Музей відкрито 17 червня 2005 року за ініціативи бізнесмена і мецената Сергія Цюпка на основі власної колекції, яку він почав збирати 20 років тому. Музей розташувався в історичній частині Подолу на двох поверхах будівлі по вулиці Братській, 14. Основу колекції музею складав нефігуративний живопис сучасних українських художників. Згодом вирішено розширити межі збірки, зосередивши увагу на мистецтві України періоду другої половини ХХ століття. Коли кількість творів збільшилась, було прийняте рішення створити музей.

У грудні 2009 року відбувся переїзд музею до нового триповерхового приміщення по вул. Глибочицькій, 17. Великі площі (понад 3,5 тис. мІ) дозволили сформувати першу постійну експозицію з кращих творів збірки (вона займає другий і третій поверхи).

У музеї зберігаються колекції стародавньої української ікони, класиків вітчизняного живопису початку ХХ століття; розгорнуто представлене вітчизняне мистецтво доби реалізму і соцреалізму другої половини ХХ століття та твори митців андеґраунду 1960--1970-х років. Паралельно діють два виставкові простори для тимчасових експозицій (увесь І-й поверх та мала виставкова зала ІІІ-го поверху). Нині це єдиний в Україні музей, де зберігаються твори багатьох представників різних мистецьких шкіл і напрямів усіх регіонів країни від 1930-х років до сьогодення.

Колекція нараховує понад 4 500 творів живопису, графіки, скульптури і декоративно-ужиткового мистецтва. У колекції зберігаються твори понад 500 авторів. Серед них -- Володимир Костецький, Михайло Дерегус, Микола Глущенко, Сергій Григор'єв, Георгій Меліхов, Тетьяна і Олена Яблонські, Іван Кавалерідзе, Євген Волобуєв, Борис Рапопорт, Адольф Константинопольський, Олександр Хмельницький, Асхат Сафаргалін, Григорій Томенко, Євген Трегуб, Сергій Бесєдін, Микола Павлюк, Володимир Заузе, В'ячеслав Токарєв, Володимир Філатов, Костянтин Ломикін, Володимир Власов, Адольф Лоза, Микола Шелюто, Яким Левич, Василь Лопата, Олександр Аксінін, Михайло Божій, Альбін Гавдзінський, Юрій Єгоров, Іван Труш, Олена Кульчицька, Олекса Новаківський, Роман Сельський, Карло Звіринський, Любомир Медвідь, Роман Петрук, Еманнуїл Мисько, Федір Захаров, Петро Столяренко, Валентин Бернадський, Віктор Толочко, Валентина Цвєткова, Анна Олейник, Адальберт Ерделі, Федір Манайло, Антон Кашшай, Андрій Коцка, Ернест Контратович, Володимир Микита, В'ячеслав Приходько, Василь Хмелько, Микола Вакер, Абрам Маневич, Михайло Туровський, Сергій Базілєв, Сергій Гета та інші.

У музеї працює бібліотека; у лекційній залі (50-60 місць) проходять теоретично-практичні заходи: майстер-класи, лекції, семінари, круглі столи, конференції із запрошенням українських та іноземних мистецтвознавців, художників, кураторів, галеристів.

мистецтво художник авангард кінематограф

Размещено на Allbest.ru