Етнос та українська етнічна культура в культурологічному вимірі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Етнос та українська етнічна культура в культурологічному вимірі

Суржик И.О.

Актуальність дослідження полягає в обґрунтуванні доцільності використання моделі лінійного чи циклічного часу відносно історії українського етносу та української етнічної культури. Дана тематика викликала зацікавлення широкого спектру вітчизняних та зарубіжних науковців: М. Брайчевського, Ю. Бромлея, Л. Гумільова, М. Данилевського, С. Широкогорова.

В статті проаналізовано два грунтовних підходи до аналізу циклічного часу в історії людства. Фундаментальними працями, на основі яких проводилось дослідження, є «Росія і Європа» М. Данилевського; «Давня Русь і Великий степ», «Етногенез і біосфера Землі» Л. Гумільова.

Природознавець та філософ історії М. Данилевський обгрунтовує циклічну модель світової історії, оскільки поділ на стародавню, середню і нову є неприпустимим для розуміння становлення і прогресу, оскільки рівень розвитку одного народу, може зовсім не відповідати рівню розвитку іншого в один і той самий період часу. Наприклад, час коли активно зростало й розвивалось Московське князівство, Візантія була на кінцевому етапі власної історії. М. Данилевський стверджує, що ключові моменти історії та культури одного суспільства не мали жодного значення для розвитку культури іншого. Розвиваючи свою концепцію, він перераховує культурно-історичні типи, яких є всього тринадцять. (В даній статті повний перелік не є обов'язковим, нас цікавить місце української культури в системі М. Данилевського.) До культурно-історичного типу як визначального явища історії не відносяться «тимчасові феномени, такі як гунни, монголи, що спричинивши остаточну загибель нежиттєздатних цивілізацій, повертаються до первинного природного стану» [1, с.75]. Характерним є співзвучність щойно наведеного твердження із теорією філософії історії Гегеля про неісторичні народи. М. Данилевський так само виділяє в окрему групу неісторичні народи, що не несуть культуротворчої функції в принципі.

Культурно-історичний тип, автор визначає наступним чином: «Культурноісторичні типи відповідають великим лінгвістично-етнографічним сімействам або племенам людського роду» [1, с.104]. Він наполягає на первинній ролі суспільного, загальнолюдського перед індивідуальним, особистісним. «Якщо б колись, коли людство пройде весь свій шлях, а точніше всі свої шляхи, знайшовся б хтось, здатний оглянути все пройдене, всі різноманітні типи розвитку, той міг би скласти уявлення про ідею, здійснення якої і заключало в собі життя всього людства» [1, с.98]. Навіть окремий колектив на загально історичному фоні, на думку автора, не здатен осягнути завдань і цілей всієї людської цивілізації. Загальнолюдські цінності знаходяться на першому місці, вони втілюються в життя в процесі світової історії культури. За ними слідують культурно-історичні типи, які функціонують як незалежні організми, проте утворюються та руйнуються, маючи певний визначений час та потенціал для існування. Окрема людина-індивід є одиницею культурно-історичного типу, його складовою, «гвинтиком», що забезпечує його нормальне функціонування в природі та розвиваючи його культурний потенціал.

Вищезазначені твердження можна звести до системи природничої науки, спираючись на критичні дослідження з природи культурно-історичних типів сучасника М. Данилевського, професора Московського університету, К. Бестужева-Рюміна: «на противагу прямолінійному поділу історичних епох, Данилевський пропонує інший, заснований на аналогії з природничими науками, які вже прийняли природничу систему, поділ за типами організації» [2, с.438].

Принципово іншу за своєю суттю ідею пропонує історик-матеріаліст, засновник етнології Л. Гумільов. Його теорія, як і теорія М. Данилевського, визначена парадигмою часу як циклічного атрибуту буття. Вона трактує розвиток людського суспільства як окремі відтинки історії, розподілені пасіонарними поштовхами, що призводять до життя окремі етноси. Етнос це ключове поняття в системі Л. Гумільова, навколо якого деталізуються подробиці його функціонування в історії.

Загалом, етнос визначається доволі просто: «колектив осіб, що протиставляє себе всім іншим колективам» [3, с.45]. Природна форма, в якій існують окремі одиниці, що складають етнос є Homo sapiens, яку не слід ототожнювати ані з расами, ані з соціальними об'єднаннями та інститутами. М. Гумільов переносить діяльність етносів на поле історичних подій, яке безпосередньо пов'язане із законами природничої науки. Культурні цінності в його теорії виступають індикатором розрізнення етнічних утворень на подальших етапах розвитку. Автор заперечує наявність неісторичних народів, оскільки всі без виключення етноси народжувались від пасіонарних поштовхів. Різниця тільки у віці етносів, а це вже суттєвий показник, адже етнос як суспільно-політична, економічна, військова формація руйнується під впливом молодших, сильніших етносів. Залишається культура, як єдиний засіб передачі традицій від загиблого етносу до новоутвореного: «Нищиться тільки система, а її компоненти входять до складу інших етносів, а буває й так, що при повній елімінації етносу спостерігається повторюваність етногенезів... це називається культурною спадкоємністю. Так, вплив римської культури відчувався в Європі протягом багатьох віків після загибелі Римської держави» [3, с.309]. Таким чином, етнічна культура розвивається паралельно з етносом, проте на ранніх етапах його розвитку вона всотує цінності попередньої культури, що займала нинішнє місце існування даного етносу, а після утворення соціально-політичних та економічних інституцій, етнічна культура набуває унікальних рис.

Вчення М. Данилевського та Л. Гумільова повністю вкладаються в теорію циклічності історії, що органічно формулює концепцію циклічного розвитку культури. Перший наполягає на цивілізаційному підході, адже культурно-історичні типи є прототипами цивілізацій в категоріях модерної філософії. Варто означити основні риси культурно-історичного типу як такого:

- домінантним засобом самоідентифікації культурно-історичного типу як такого є мова або група мов, доволі близьких між собою для того, щоб їхня подібність відчувалась безпосередньо;

- розвиток самобутнього культурно-історичного типу є неможливим, якщо народи, що входять до його складу не мають політичної незалежності;

- кожен культурно-історичний тип формується в особливих природних і культурних умовах: начала цивілізації одного культурно-історичного типу не передаються народам іншого типу, а кожен тип виробляє цивілізаційні начала для себе за більшого чи меншого впливу інших, попередніх чи наступних цивілізацій»

- кінцевий етап розвитку культурно-історичного типу наступає, коли його етнографічні складові не будучи захоплені одним політичним цілим, користуючись незалежністю, складають федерацію або імперію;

- культурно-історичний тип швидко вичерпує потенційну енергію під час свого культурного розквіту;

- культурно-історичні типи мають різний вік, тобто виникають і народжуються в різні часи протягом історії.

Виділивши основні риси та закономірності функціонування культурно-історичних типів за Данилевським, необхідно визначити основні характеристики етногенезу за концепцією Гумільова. Він не наводить чітко окресленого, всеохоплюючого формулювання етносу, проте апофатичними засобами виводить негативну дефініцію поняття «етнос».

- етнос не є суспільство, оскільки він виникає внаслідок пасіонарного поштовху, що спричиняє біологічні мутації в організмі людини, його самоідентифікація відбувається на рівні природного існування індивідів;

- етнос є варіативним, він здатен формувати таксономічні одиниці: дрібніший, субетнос, відгалужується від домінантного етносу через культурні або релігійні відмінності (наприклад: старообрядці на Русі), та більший, суперетнос консолідація етносів на культурній основі (наприклад: західноєвропейський суперетнос);

- етнос має декілька варіантів контактів з іншими етносами: співіснування, асиміляція, метисація, злиття;

- етнос проходить всі етапи свого існування від народження (пасіонарного поштовху) до обскурації (повного занепаду традиційних стосунків в етносі);

- критерієм поведінки індивідів в етносі на різних етапах його існування є мораль: альтруїстична під час формування та егоїстична на останніх етапах розвитку;

- так само як і культурно-історичні типи, етноси виникають, розвиваються та зникають протягом всієї історії людства [3,с.84].

Як підсумок, варто зазначити: обидва досліджувані автори використовують циклічну модель історії як парадигму власних філософсько-історичних та культурологічних досліджень. Об'єктами дослідження М. Данилевського та Л. Гумільова є культурно-історичні типи та етноси, які розвиваються за законами діалектичного матеріалізму, адже грунтом на якому відбувається історичний розвиток людства і прогрес форм культури є матерія Обидва автори формулюють буття власних об'єктів дослідження виходячи із законів природничої науки. Гумільов наголошує на особливому значенні пасіонарної енергії в житті етносу загалом та індивіда зокрема: «нерівномірність розподілу біохімічної енергії живих організмів в біосфері протягом історичного часу, мала б відобразитися на поведінці етнічних колективів в різні епохи та в різних регіонах. Ефект, що створюється варіаціями цієї енергії, описується як особлива властивість характеру людей і називається пасіонарністю» [4. С.55]. Данилевський так само, проте в менш науковій формі розуміє енергію живих організмів, яка «складає необхідну приналежність тієї експансивної сили, того природного честолюбства, яким буває обдарований всілякий живучий культурно-історично тип, який прагне залишити власний відбиток на все, що його оточує» [1. с.267]. В цих відношеннях концепції обох науковців є подібними.

З іншої сторони, М. Данилевський надає культурогенезу більшого значення ніж М. Гумільов. Вирішальну роль в ідентифікації культурно-історичного типу відіграє сформована цивілізацією культура, її технічні, наукові досягнення, мистецькі надбання. В той самий час, етногенетична теорія Гумільова передбачає вторинність культури як ідентифікаційного чинника в процесі розвитку етносу.

Особливе місце в дослідженнях М. Данилевського та Л. Гумільова займає проблема формування слов'янства як етносу і становлення слов'янських народів.

Вже згадуваний вище К. Бестужев-Рюмін, досліджуючи проблему становлення слов'янського культурно-історичного типу за Данилевським, визначає риси, які відрізняють народи слов'янські від романо-германських: «етнографічні особливості (психічний склад); відмінність у вищому духовному началі (релігійність); відмінності історичного виховання (умови історичного життя). [5, с.445].

В розділах III та VIII-X своєї фундаментальної праці, М. Данилевський послідовно визначає якісні відмінності слов'янства загалом і сучасної йому Російської держави зокрема від Західного світу. Як людина свого часу, автор послуговувався терміном «Малоросія» замість «Україна». Він наголошує на ненасильницькому характері прийняття християнства східними слов'янами, та домінантою традиційної релігійної свідомості в подальші періоди історії слов'ян. Рушієм культуротворення в часи запровадження християнства автор називає релігію, проте пережитки язичницьких традицій та міфологічного світосприйняття століттями зберігався в свідомості слов'ян. Автор наголошує на особливості міфологічної свідомості на Русі, яка органічно трансформувалася в релігійну, на противагу насильницькому руйнуванню старовинних традицій на Заході та насадження католицизму. Саме через це міфологічний світогляд панував як культурний індикатор широких верств суспільства. Верхи не бажали насильницькі впроваджувати нову віру, як це мало місце в Західній Європі, тому прийняття нової, монотеїстичної релігії відбувалось повільно, але впевнено. Зазначеними твердженнями підкріплюється другий аргумент К. Бестужева-Рюміна як критика Данилевського, про принципову відмінність у духовних началах між слов'янством і народами Західної Європи. М. Данилевський продовжує ідею особливості слов'янського культурно-історичного типу характеризуючи прагнення світового слов'янства до консолідації та інтеграції в єдиний політичний організм (а це, як було зазначено вище, є одним із необхідних законів історичного розвитку певного культурно-історичного типу). Першим слов'янським народом, що зробив крок до об'єднання були саме українці «обдаровані глибоким політичним тактом; можемо сподіватись, що принагідно такий політичний такт висловлять й інші слов'яни... адже обставини в яких перебувала Малоросія часів Хмельницького і західні слов'яни тепер досить подібні... збереження незалежності, а головне спільного укладу життя та культури неможливе без консолідації та об'єднання з Росією» [1. с.411]. На думку автора, проблема приєднання України до Російської держави сягає корінням XIV ст., коли українські землі були підкорені Литвою. Після ж Люблінської унії, Україна вже не могла залишатись в складі Польщі через вище згадувану релігійну відмінність. Росія так само докладала всіх зусиль для визволення православних слов'янських земель від католицького панування. М. Данилевський стверджує єдність боротьби українців та росіян за консолідацію східнослов'янських земель: «Східна Русь ніколи не мирилася з таким станом речей і про це свідчить безперервний ряд війн. Перевага в них з початку була на боці Польщі, а з часів Хмельницького та возз'єднання Малоросії, остаточно перейшла до Росії» [1. с.25]. Таким чином, Україна є невіддільною від єдиного слов'янського світу, а відповідно і слов'янського культурно-історичного типу. Вона, на стійке переконання автора, займає з російським народом рівні місця в політичному житті і це підкріплюється етнографічною спільністю, єдиною релігією та умовами історичного життя.

Л. Гумільов розглядає українців як окремий етнос, а українську культуру як своєрідну але невід'ємну складову всього слов'янського суперетносу. Він називає українців «козаками», наслідуючи дослідників XVШ-XIX ст. Автор характеризує їх як волелюбних людей, що не бажаючи підкорятись спокійному плину життя на теренах Речі Посполитої або Московщини, йшли на край розселення слов'янського ареалу та самотужки відстоювали право на власні свободи, паралельно з цим асимілюючись із нащадками половців, що колись мешкали в причорноморських степах. Також, Л. Гумільов підкреслює розбіжності в поглядах щодо соціального походження українського етносу, оскільки польські історики вважають українських козаків холопами та селянами-втікачами. На противагу їм, вітчизняний дослідник XVIII ст. П. Симоновський, називає козаків «військовою організацією, подібною до рицарських орденів, призначеною для боротьби з мусульманами» [6, с.4]. Л. Гумільов, аналізуючи засади оформлення українського етносу, визначає кілька особливостей. Передусім, це адаптація козаків в нових умовах, шлюби з місцевими жінками половецького походження, тобто корінними жительками степу, які були православного віросповідання; на це козакам знадобилося сто років. Виходячи із останнього твердження автора, період становлення саме української нації, перехід до самостійного суспільного буття припадає на кінець XVIII ст.. Він зазначає, що формування нового етносу відбувалося на відмінних культурних засадах, аніж формування російського етносу: «князь Дмитро Вишневецький, польський магнат Предслав Лянцкоронський і прості селяни, здатні до військової справи, однаково перетворювались на «козаків», столицею яких стала Запорізька Січ. З утвореного субетносу, який варто називати малоруським, утворився український етнос, що зайняв в XVIII ст. провідне місце в Російській імперії» [7, с.718]. Підводячи підсумки, необхідно зазначити подібність поглядів та Л. Гумільова з поглядами М. Данилевського на час та умови формування українців як окремого етносу та оформлення їх в український народ. Парадигма циклічності історії вимагає трактування даного процесу як діалектичного розвитку українського етносу народу нації та створення унікальної української культури, що має стати підгрунтям для самостійного політичного життя. Спираючись на результати проведеного дослідження, потрібно зауважити, що українці є молодим етносом.

Загалом, виходячи із результатів даного дослідження, варто відмітити, що етнічна культура як така формується синхронно із етносом, що населяє певну територію. Закономірності історичного розвитку етносу відповідають конкретним етапам розвитку етнічної культури. Теорія культурно-історичних типів М. Данилевського в середині XIX ст., тільки припустила тезу про циклічність культур в історії, а етногенез Л. Гумільова підтвердив відповідність розвитку етнічної культури певному етапу розвитку етносу в історії, підкресливши діалектичну закономірність переходу кількісного в якісне на прикладі синхронності культур. В свою чергу, українська етнічна культура увібрала в себе багатство слов'янської культури, проте поштовх до власного самостійного становлення здобула в Новий Час, коли відбувся перехід етносу в народ, а того, в свою чергу, ще через сто років в українську націю.

культура етнос данилевський гумільов

Список використаних джерел

1. Данилевский Н.Я. Россия и Европа / Н.Я. Данилевский. Санкт-Петербург: Глаголь, 1995.-С.25-411.

2. Бестужев-Рюмин К.Н. Теория культурно-исторических типов / К.Н. БестужевРюмин // Данилевский Н.Я. Россия и Европа. Санкт-Петербург: Глаголъ, 1995. С.438-445.

3. Гумилев Л.H. Этногенез и биосфера Земли. Москва: ACT, 2006. С.45-309.

4. Гумилев Л.H. Конец и вновь начало. Москва: ACT, 2008. С.55.

5. Бестужев-Рюмин К.Н. Теория культурно-исторических типов // Данилевский Н.Я. Россия и Европа. Санкт-Петербург: Глаголъ, 1995. С.445.

6. Симоновский П.П. Краткое описание о казацком малороссийском народе. М., 1841. - С.4.

7. Гумилев Л.H. Древняя Русь и Великая Степь. Москва: ACT, 2006. С.718.

Размещено на Allbest.ru