Українська фольклористика другої половини ХІХ століття: методологічний дискурс

"Михайло Драгоманов: національне та інтернаціональне у фольклорі" - так названо третій параграф третього підрозділу. Фольклористичну спадщину М. Драгоманова можна розподілити на декілька частин: теоретичну (дослідження фольклору), критичну (рецензії, відгуки, огляди), принагідну (фрагменти в інших працях - з літературознавства, історії, публіцистики, а також у багатющому епістолярії) та публікацію першоджерельних матеріалів усної народної творчості - легенд, переказів, пісень, дум та ін. Високо оцінив М. Драгоманова, вказавши на його дослідницькі методи, І. Франко: "Незвичайно критичний ум, фаховий історик з широкою європейською освітою, він вніс у студіювання етнографічного матеріалу строгий історичний метод, гостро виступив проти дилетантства і міфологічних апріорних фантазувань, жадаючи порівняння студій і докладного відрізнення в етнографічних матеріалах того, що міжнародне, запозичене, і того, що повстало на власнім ґрунті."¹¹ Франко І. Огляд праць над етнографією Галичини в ХІХ в. //Франко І. Вибрані статті про народну творчість /Упоряд., передмова О.І. Дея. - К., 1955. - С.238-239.

У галузі фольклористики та етнографії М. Драгоманов написав більше півсотні праць, зокрема таких, як: "Україна в її словесності" (1870), "Исторические песни малорусского народа. С объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова" (- Т.1. - К., 1874; - Т.2. - 1876), "Відгук лицарської поезії в українських народних піснях. Пісні про "Королевича" (1875), велика збірка народної прози "Малорусские народные предания и рассказы" (1876), монографія "Нові українські пісні про громадські справи. 1764-1880" (Женева, 1881), "Політичні пісні українського народу ХУІІІ-ХІХ ст. з увагами" (- Т.1. - Женева, 1883; - Т.2. - 1885), "Турецькі анекдоти в українській народній словесності" (1886), "Українські пісні про волю селян" (1887), "Шолудивий Буняка в українських народних оповіданнях" (1887), "Псування українських народних пісень" (1893) та ін. Найповніше зібрання фольклористичних праць підготував до друку й опублікував накладом Наукового товариства імені Шевченка у Львові М. Павлик: це чотири томи за спільною назвою "Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство" (- Т.1. - 1899; - Т.2. - 1900; - Т.3. - 1906; - Т.4. - 1907).

У дискусіях щодо визначення наукового методу М. Драгоманова-фольклориста вчені ХХ ст. вважали: дослідник сповідував порівняльно-історичний метод із застосуванням різних теоретичних підходів до аналізу фольклорного матеріалу з переважанням теорії запозичень. Нині можна стверджувати, що М. Драгоманов був представником синтетичного методу, а не, скажімо теорії запозичення, на чому однозначно педалювала радянська фольклористика. Щоправда, ще в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. В. Горленко, І. Франко, Б. Грінченко, М. Сумцов та ін. відзначали хибність деяких положень М. Драгоманова внаслідок надуживання компаративістськими прийомами, прагненням через теорію запозичень віднайти у фольклорному середовищі серед багатьох варіантів "першовзір". М. Драгоманов розподіляв твори усної народної словесності на національні та інтернаціональні. До національних відносив пісні (крім частини мандрівних сюжетів балад), до інтернаціональних - більшу частину прозових творів. Вчений писав: "Докладне порівняння свого матеріалу у різних народів, порівняння як основних тем, так і їх розвитку в деталях, показало би і відміну нашої словесності, і схожість її з іншими, а в останнім разі показало би, чи виходить ся схожість із коїцинденції чи зі спадщини, із спільного колись племінного скарбу, або чи (як це найчастіше буває) від перейняття при обопільному культурному впливові. Аж тоді, коли подібним чином буде досліджена наша народна словесність методом інтернаціонального порівняння, можна буде говорити докладно про її національний елемент".¹¹ Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство. - Т.1. - Львів, 1899. - С. 144-145. Зрозуміло, цей метод стосувався передусім народної прози. На прикладі народної поезії, писемних пам'яток (літописів, "Слова о полку Ігоровім") М. Драгоманов відстоював ідею автохтонності та давності походження українців, їхньої великої творчої спромоги, не нав'язаної кимось ззовні і незалежної. Вчений писав про історичність пісень українських - колядок, щедрівок, ігрових зразків як свідків багатої домонгольської традиції. Простеживши пісенність у межах від Карпат до Дону, він дійшов висновку про єдність, соборність українського народу, його духовну самобутність та історично справедливу автономність (окремішність, незалежність). Спорідненість пісень з різних українських земель, на думку дослідника, - "одна з найясніших прикмет самостійної й одностайної національності", хоч "історія не дала нашому племені зорганізуватися в одну державу", проте потреба утворити державу була й залишається: така "українська порода (національність) держиться як тіло осібне, дуже однакове в усіх своїх частинах… Така порода могла б зібратись в одну державу й це певно було б добре, бо тоді б легше було б українським людям не допустити, щоб на їх землі була така неправда, як тепер".¹¹ Драгоманов М. Нові українські пісні про громадські справи. 1764-1880. - Вид.2. - К., 1918. - С. 12-13.

Отже, синтетизм теорії М. Драгоманова, що вбирала в себе дослідження фольклору в плані культурно-контактних запозичень, типологічних зіставлень та генетичної спільності й етнічної самобутності, можна цілковито вважати одним із перших в історії української фольклористики системного вивчення усної народної традиційної культури.

Четвертий підрозділ другого розділу присвячено розглядові "Методологічного дискурсу фольклористичної концепції Івана Франка".

Наукову діяльність І. Франка в галузі фольклористики складно убгати в межі якоїсь школи - хай навіть такої широкої, як культурно-історична. М. Грушевський та І. Франко, як зазначає І. Денисюк, визнавали себе адептами культурно-історичної школи, проте "концепцію культурно-історичної школи як своєї наукової прабази вони помножили на здобутки компаративізму, міфологічної та антропологічної, а подекуди психологічної шкіл і на власні методологічні пошуки".²² Денисюк І. Невичерпність атома /Упоряд. та передмова Т. Пастуха (Серія "Франкознавчі студії". - Вип.2). - Львів, 2001. - С.183. Багатоаспектність фольклористичної проблематики порушено в десятках праць І. Франка. Вчений розробляв методологію досліджень, історію науки, теорію фольклорних жанрів, методику записування усних творів тощо. І. Франко розглядав фольклор українців у широкому міжнародному контексті, а від дослідників вимагав адекватних методів вивчення матеріалу, наукової об'єктивності. До загальнометодологічного фундаменту вченого ввійшло чимало положень та ідей із таких праць, як: "Поезія та її становисько в наших временах" (1876), "Жіноча неволя в руських піснях народних" (1883), "Останки первісного світогляду в руських і польських загадках народних" (1844), "Як виникають народні пісні?" (1887), "Наші коляди" (1889), "Задачі і метода історії літератури" (1891), "Із секретів поетичної творчості" (1899), "Студії над українськими народними піснями" (1907-1913) та ін.

І. Франко висловив глибоке розуміння специфіки фольклору, його ґенези, культурних напластувань і процесу "животворення". Вчений застосовував історико-ґенетичний, історико-порівняльний методи дослідження (у "Студіях над українськими народними піснями" сказано про метод "аналітичної історіографії"). В лекції "Найновіші напрямки в народознавстві" (1894) наголошено, що сучасна наука має використовувати різноманітні методи. Міграційну й антропологічну теорії вчений оцінював як рівноправні, а в певних випадках комбінацію обох методів вважав необхідною. Загалом же І. Франко дотримувався методології культурно-історичної школи, враховував і здобутки школи психологічної ("Із секретів поетичної творчості", "Студії на українськими народними піснями"). Багатоаспектні методологічні підходи І. Франка до вивчення фольклору й літератури забезпечували всебічний аналіз, при якому було враховано національну специфіку мистецьких явищ та зовнішні впливи, простежено ґенезу твору, його жанрову своєрідність, трансформації, естетику, мовне багатство, закоріненість у побут, у соціально-економічне життя "народу, що вгору йде".

У третьому розділі "Психологічна школа" висвітлено фольклористичну концепцію засновника школи О. Потебні, його ставлення до міфологічної школи, до теорій запозичення, самозародження сюжетів; розкрито вчення О. Потебні про слово, образ, символ, народнопоетичну символіку. О. Потебня був основоположником таких напрямів досліджень, як етнолінгвістика, лінгвофольклористика, психофольклористика.

Питання про психологічну школу в українській фольклористиці не ставилося. Відповідно її засновник О. Потебня випав із поля зору дослідників міфологічної, культурно-історичної, філологічної шкіл. Науковий доробок О. Потебні методологічно охоплює чимало підходів до вивчення мови, мислення, психології народу та індивіда, фольклору, літератури.

У першому підрозділі "Фольклористична концепція Олександра Потебні. Окремі зауваги" сказано, що в історії української фольклористики постать О. Потебні (1835-1891) - одна з найвизначніших. Майже половина наукового доробку вченого присвячена фольклору. Основні теоретичні положення викладено в працях: "Про деякі символи в слов'янській народній поезії" (1860), "Думка і мова" ("Мысль и язык", 1862), "Про міфічне значення деяких обрядів і повір'їв" (1865), "Про Долю та споріднених з нею істот", "Про купальські вогні та споріднені з ними уявлення" (обидві - 1867), рецензія на "Народні пісні Галицької та Угорської Русі, зібрані Я.Ф. Головацьким" (1880), "Пояснення українських і споріднених народних пісень" (- Т.1: Веснянки. - Варшава, 1883; - Т.2: Колядки та щедрівки. - 1887), а також у дослідженнях, що опубліковані після смерті: "Із лекцій з теорії словесності: Байка. Прислів'я. Приказка" (1894), "Із записок з теорії словесності" (1905).

В основі фольклористичної концепції О. Потебні лежить теза про неперервність, повсюдність і повсякденність народної творчості. Звідси, від цього центру-ядра, струменять глибокі думки вченого про багато явищ фольклору, його зв'язки з мовою, мисленням, психологією народу, історією, літературою, суспільною свідомістю, поступом людства тощо.

О. Потебня наголошував, що народна поезія, як і мова, - продукт колективної творчості. Вважаючи поезію, як і мову, явищем, що перебуває в постійному русі, розвитку, становленні, вчений глибоко усвідомлював: про занепад поезії можна говорити лише в тому сенсі, що народ, поки живий, безперервно переробляє мову, поезію, застосовуючи їх до мінливих потреб життя, а тому поезія живе скрізь, погодинно і щохвилинно, де говорять і думають. Саме з такого розуміння суті безперервної творчості як безперервної діяльності (відгомін ідеї В. Гумбольдта) сформувалися погляди О. Потебні на традицію не як на шаблон, раз і назавжди щось дане, а як на стійкий художній кондесат, в якому, як і в мові, якщо розглядати досить тривалі періоди, все рухливе, ніщо не завершене. Будь-яке поетичне явище може виникнути на основі вже об'єктивованого. Навіть найменші явища народної поезії побудовані на основі, що склалася впродовж багатьох тисячоліть. Новий акт творчості неминуче додає до своїх історичних витоків щось нове, "поезія не є виразом готового змісту, а, як мова, є могутнім засобом розвитку думки".¹¹ Потебня А.А. Мысль и язык. - Изд.3-е, доп. - Х., 1913. - С.147. Фольклорний процес, на думку О. Потебні, завжди передбачає спадкоємність творчих актів - варіювання і розвиток готових зразків шляхом безпосереднього засвоєння. Без цієї спадкоємності традиція стала б шаблоном, фольклорні твори не були б актом пізнання й розвитку, зникли. Більше того: фольклорні твори живуть у віках не тільки заради свого буквального смислу, а й заради того змісту, що може бути в них внесений (виявлений).

Другий підрозділ - "Олександр Потебня і міфологічна школа". Міфологічну концепцію О. Потебні ми вважаємо оригінальним вченням, яке лягло в підмурівок подальших досліджень міфу в Україні (праці М. Сумцова, В. Клінгера, К. Сосенка, В. Гнатюка та ін.). Міфічне мислення, за Потебнею, властиве на певному етапі розвитку всім народам як "єдино можливе, необхідне, розумне" і належить "не одному якомусь часові, а людям усіх часів". Міф як найпростіша форма, слово, уявлення (а подальший її розвиток - міфічний переказ), належить до сфери поезії в широкому розумінні. Як будь-який поетичний твір, він а) є відповіддю на певне питання думки (допитливість), додатком до вже пізнаного; б) складається з образу й значення, зв'язок між ними не доводиться, як у науці, а є безпосередньо переконливим, сприймається на віру; в) міф як акт свідомості, що здійснюється неусвідомлено і є словесним твором.

О. Потебня критикував міфологів особливо у поглядах на ґенезу міфу. Він аргументовано спростував положення М. Мюллера та його прихильників що основа міфів - "хвороба мови", Забуття первісних значень слів. Це все одно, іронізував вчений, що хворе, немічне тіло в майбутньому стане здоровим.

У третьому підрозділі "Психологія народу й діалог культур" розкрито погляди О. Потебні на одну з панівних теорій другої половини ХІХ ст.: теорію запозичень, процеси культурного обміну між народами. Загалом вчений цю теорію, як засвідчував ще М. Сумцов, недолюблював, критикував її адептів. З іншого боку, розглядаючи явище як психолог, філософ, мовознавець і фольклорист, О. Потебня заявляв, що запозичення у складних психічних одиницях - таких, як народ, суспільство, - є лише іншим боком самостійності, адже хто вдало застосовує фольклорний твір, той створює його знову. На думку вченого, збудження ззовні, але менше від внутрішнього, є однією з головних умов, що сприяє розвиткові народу. Такий погляд перегукувався з "теорією зустрічних течій" О. Веселовського, суть якої полягав у тому, що запозичення можливе тоді, коли існує "єдність психічного процесу", коли у того, хто запозичує, виникають "зустрічні течії, схожий напрям думок, аналогічні образи фантазії". Отже, О. Потебня наголошував на потребі культурного обміну, кожен народ пристосовує до своїх потреб близьке за духом, асимілює та осмислює його відповідно до власних традицій, закономірностей історичного шляху та менталітету.

"Психологія народної творчості: вчення про слово і художній образ" висвітлено в четвертому підрозділі. Наукова концепція О. Потебні ґрунтується на вченні про слово - його ґенезі, структурі, значенні, сприйманні, розумінні-нерозумінні, формо- та смислотворчих функціях. Слово, за Потебнею, складається з: 1) зовнішньої форми; 2) внутрішньої форми і 3) значення. Оскільки слово як акт думки живе, коли промовляється, то і внутрішня форма існує тільки у взаємодії з іншими компонентами: значенням і зовнішньою формою. Воно є способом виразу значення, тобто вбирає в себе ознаки двох стихій - формальної та змістової. Всі структурні елементи слова, взаємодіючи, не залишаються незмінними. Внутрішня форма, отже, "відкрита" до якісних змін, рухається від звучання до значення і навпаки. Цей найрухливіший компонент у мові постійно то губиться, то відновлюється, ніби народжується знову. Слово, що втратило свою внутрішню форму, стає необразним, непоетичним. Кожне слово проходить через образний стан. Чим більше вдивлятися в життя традиції (в казку, прислів'я, пісню), тим більше можна виявити сполучень, неодмінно обумовлених попереднім життям внутрішньої форми слів.

Поетичному образові, вважав О. Потебня, можуть бути дані ті ж самі назви, що властиві образові в слові: знак, символ, з якого видобувається уявлення, внутрішня форма. Образ - узагальнення багатьох окремих випадків, конкретних сприймань. Це своєрідне згущення думки. За ґенезою художній образ давній, має реалістичне коріння; на вторинному рівні може творитися і за відомими зразками образів фольклору, літератури, які викликають певні асоціації та стають основою нових творчих актів. Образ замінює множинне, складне, ледь уловиме чимось відносно одиничним, визначеним, близьким, наочним, що сприяє пізнанню. Художній образ вужчий свого значення, образ багатозначний, неоднозначний, а в цьому й полягає його застосування (новий творчий акт), ось чому фольклорні твори живуть у віках. Цей новий творчий акт можливий тому, що художній образ має властивість бути символом.

Саме про останнє йдеться в п'ятому підрозділі: "Психологізм фольклору: теорія символу та дослідження фольклорної символіки".

Як з'ясовано в попередньому підрозділі, О. Потебня вибудував своє цілісне вчення на основі слова, закономірностей розвитку мови, фольклору. Мова в усьому без винятку символічна, вважав дослідник. Внутрішня форма слова з моменту виникнення має властивість символічності. Слово тільки тому є органом думки і неодмінною умовою всього подальшого розвитку світу й себе, що первісно є символом. У теорії символу О. Потебні велика роль належить уявленню - головній ознаці, що виступає зв'язком образу із значенням. Образи, різноманітні за сукупністю своїх ознак, можуть бути тотожними за уявленням і значенням; той самий образ може мати різні, іноді протилежні, значення, може розглядатися і застосовуватися із стількох поглядів (точок зору), скільки в ньому ознак. Звідси "методологічне правило": для вивчення розподіляти символи не тільки за образами, але й за уявленнями в їх зв'язку - тобто за паралельними рядами уявлень. На основі багатьох жанрів фольклору - казок, байок, замовлянь, голосінь, загадок, прислів'їв, приказок, пісень О. Потебня з'ясував ґенезу народнопоетичної символіки, висвітлив її зміст, естетику, закономірності еволюції в динамічній фольклорній традиції.

Дослідження фольклору як символічної системи, розвиток ідей, здобутків О. Потебні в аспектах лінгвофольклористики, психо-фольклористики - актуальні завдання сучасної теоретичної думки.

Вельмишановний пане Голово спеціалізованої вченої ради!

Шановні члени спеціалізованої ради, шановні присутні!

Дозвольте коротко доповісти основні положення дисертації.

Передусім маємо відзначити: досі в Україні не створено цілісної синтетичної "Історії української фольклористики", напрацювання попередників мають характер фрагментів, чимало з яких застаріли. Проблема дослідження історії фольклористики набула важливого значення методологічної в зв'язку з потребою системного осмислення її як процесу, нової оцінки періодів розвитку чи занепаду, теоретичного доробку вітчизняних вчених. Метою дисертації стало дослідження методології наукових шкіл в українській фольклористиці другої половини ХІХ століття, висвітлення основних теоретичних принципів та концепцій представників міфологічної, культурно-історичної, психологічної шкіл.

Наукове пізнання теоретичного набутку українських вчених підтвердило, з одного боку, їхню належність до загальноєвропейських шкіл і напрямів вивчення народної творчості, а з іншого, засвідчило певну автономність національної моделі академічного осмислення явищ традиційної культури. Неабияку роль при цьому відіграв і сам об'єкт дослідження - багатющий український фольклор, своєрідна селянська культурна цивілізація, що тривала впродовж тисячоліть і збереглася до ХІХ століття.

Витоки міфологічної школи сягають наукової діяльності європейських просвітників кінця ХУІІІ ст. У Франції, Італії, Німеччині було сформовано перші моделі того напрямку досліджень, що його згодом назвуть міфологічною школою. Найвідоміші представники цих вчень - Ж.-Ф. Лафіто, Д. Віко, Й.-Ґ. Гердер, Ф.В. Й. Шеллінг, Й.Й. Ґеррес, Ґ.Ф. Кройцер.

Класична міфологічна школа західноєвропейського зразка, сформована в першій половині ХІХ ст., пов'язана передусім з іменами братів Якоба та Вільгельма Гріммів. Основоположником школи вважається Я. Грімм, автор фундаментальної праці "Німецька міфологія" (1835). Автор запровадив нову методологію дослідження архаїчного світогляду, що виражений у міфах, мові, фольклорних зразках. Ця методологія ґрунтувалася на порівняльно-історичному принципі, мала синтетичний, універсальний характер. Залучаючи до аналізу дані мов, обрядів, поезії, вчений загалом виявив багато спільного в мовах арійських народів, висловив гіпотезу про існування єдиної прамови, а відтак і єдиної міфосистеми; водночас дослідник дотримувався суб'єктивного погляду щодо оцінки не німецького матеріалу, а деякі його етимології не були підтверджені мовними чи фольклорними реаліями.

Послідовники Я. Грімма, так звані "молодші міфологи" (А. Кун, В. Шварц, В. Маннгардт, В. Ган, англійці М. Мюллер, Ж. Кокс, італієць А. де Губернатіс та ін.), розвинули окремі положення автора "Німецької міфології", активізували вивчення не тільки міфології Греції та Риму, Німеччини і Скандинавії, народів Сходу, але й звернули увагу на міфи слов'ян, зокрема й на "нижчу міфологію" - демонологію. Щоправда, студії згаданих вчених хибували на певну однобічність, категоричність у висновках, що часто зводили нанівець конструкцію з фактів і припущень.

Праці західноєвропейських міфологів, безперечно, стимулювали вивчення міфоархаїки слов'янськими вченими, хоча слід відзначити, що чимало їхніх студій було написано автономно, до появи "Німецької міфології" Я. Грімма. Так, у південних та західних слов'ян внесок у вивчення міфологій своїх народів (чи навіть ширше: слов'янських народів) зробили серб В. Караджич, чехи та словаки Й. Добровський, Й. Юнгман, П. Шафарик, Я. Коллар, В. Ганка, Ф. Челаківський, К. Ербен, Л. Штур, хорват Л. Гай, словенець С. Враз, поляки К. Бродзінський, В. Залеський, Л. Голембйовський, К. Вуйціцький, Ж. Паулі, А. Новосельський. Основним набутком західної та південної слов'янської моделі міфологічної школи було зацікавлення власними народними традиціями, мовами, виявом спільного праслов'янського кореня щодо вірувань, звичаїв, обрядового фольклору, а також усвідомлення самобутності кожного слов'янського народу.

Російська міфологічна школа формувалася на початку ХІХ ст. Перші помітні праці належали перу дослідників, що допускали чимало домислів, фантазувань, проте стимулювали наукову думку до пошуків адекватних методів студіювання складного матеріалу. Такий характер мали: "Давня релігія слов'ян" Г. Глинки, "Слов'янська і російська міфологія" А. Кайсарова, "Короткий огляд міфології російських слов'ян" П. Строєва, "Нарис слов'янської міфології" М. Касторського.

Основоположником російської міфологічної школи вважається Ф. Буслаєв. У вивченні мови, міфу, поезії вчений застосував ідею історичного розвитку, вважаючи, що архаїчний світогляд наявний і в сучасному творчому процесі.

Найяскравіший представник російської міфологічної школи О. Афанасьєв виходив із теоретичних постулатів Я. Грімма, М. Мюллера, Ф. Буслаєва; виникнення міфів пов'язував з історичним розвитком мови. Еволюція мови та міфології як цілісних систем спричинювала певні зміни поглядів, втрати смислів, що призвело до забуття, затемнення багатьох ланок системи, а тому завдання вченого-міфолога - реконструювання архаїчних образів, відновлення доісторичного "ланцюжка" з метою забезпечення неперервності традиції.

До безсумнівних здобутків української фольклористики перехідного періоду від романтизму до позитивізму та й на пізнішій стадії належать дослідження проблем міфу і символу. Міфологічна школа в українській фольклористиці хоч і не виявила себе в класичній формі європейського зразка (скажімо, на кшталт німецького чи навіть російського), проте задекларувала чимало різноманітних підходів до розуміння архаїчної традиції у співвідношенні із сучасністю, привернула увагу вчених до проблем автохтонності, національного культурного субстрату. Міфологічні студії вимагали опертя на значний мовний, уснопоетичний, обрядово-магічно-ритуально-звичаєвий матеріал, а тому сприяли активному збору, фіксації останків старожитностей, комплексу явищ народного світогляду, що виявляли себе в місцевих говірках, прислів'ях та приказках, примовках, прикметах, повір'ях, загадках, замовляннях, казках, легендах, піснях.

Міфологічна школа змістила дослідницькі акценти не тільки в галузі вивчення фольклору, але й у пізнанні історії. Поява в історичній науці його величності Народу як об'єкта дослідження - це також заслуга романтизму і міфологічної школи.

В українську міфологічну школу у фольклористиці вагомий внесок зробили М. Костомаров, Я. Головацький, О. Потебня, О. Котляревський, І. Нечуй-Левицький, П. Чубинський, М. Сумцов. Вчені відзначили органічний зв'язок мови, міфології та поезії; з'ясували і утвердили погляд на колективну природу творчості; на основі порівняльно-історичного та історико-ґенетичного методів, досліджуючи міфову основу творів фольклору, простежили національну своєрідність цих зразків і специфіку народності літературних творів. Студіюючи міфи, складові міфологічного світогляду, що збереглися в мові, ритуалах, звичаях, обрядовому та необрядовому фольклорі, загалом у побуті, наші дослідники доводили давність походження, автохтонність, високий рівень розвитку етносу, багатство й естетику його мови, усної творчості, а відтак і (прямо чи опосередковано) заявляли про національну самобутність українського народу, глибинність і неперервність його культурної традиції.

Фактор бездержавності України в ХІХ ст., утиски та переслідування, цензура, самоцензура та інші чинники, очевидно, вплинули на те, що закономірно не було реалізовано багатьох ідей тодішніх вчених, не було сформовано повнокровної національної наукової академічної міфологічної школи з єдиною методологічною основою і конкретними завданнями. Саме в лоні міфологічної школи, періоді романтизму зародилася ідея деградації фольклору, а відтак окремі песимістичні прогнози щодо виродження усної творчості, її відмирання та заміни індивідуальною письменницькою. Нинішня активізація українських вчених у галузі вивчення міфів породжена загальним процесом пожвавленого пізнання витоків традиційної творчості у світовій гуманітаристиці, пов'язана з таким напрямком студій ХХ ст., як неоміфологізм.

Культурно-історична школа як явище європейської науки почала формуватися на початку ХІХ століття у зв'язку зі зміною пріоритетів щодо поглядів на народ, націю, історію розвитку духовної (усної традиційної) та матеріальної культури. Поява цієї школи в загальноєвропейському контексті пов'язана з філософією позитивізму, основоположником якого став французький вчений О. Конт, автор "Курсу позитивної філософії" в шести томах (1832-1842). Представники філософії позитивізму сповідували принципи об'єктивності, реальності, достовірності, точності, органічності, відносності, корисності тощо. Відтак філософи-позитивісти наполягали на побудові наукових дисциплін на об'єктивних засадах, конкретному характері соціального знання і уподібненні філософських, історико-філологічних наук до наук про природу, що логічно призвело до застосування в гуманітарних науках історико-ґенетичного методу і поєднало всі дрібні чи великі явища й факти в єдину систему.

Модель української культурно-історичної школи у фольклористиці почала формуватися в період романтизму і мала декілька стадій: від захоплення старовиною, збирання фольклору, позитивістського упорядкування й осмислення народного скарбу першої половини ХІХ століття до застосування історико-порівняльного та історико-ґенетичного методів "наукового реалізму" (термін І. Франка) другої половини ХІХ століття. Представники української культурно-історичної школи романтично-народницького напряму й перехідної стадії від романтизму до позитивізму: З. Доленга-Ходаковський, М. Цертелєв, О. Павловський, М. Максимович, М. Гоголь, П. Лукашевич, М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич, Й. Лозинський, І. Срезневський, О. Бодянський, ранній М. Костомаров, А. Метлинський, ранній П. Куліш. Із 1860-х років в Україні утверджується методологія "наукового реалізму", що базувалась на постулатах як позитивістської естетики й критики з переважанням основоположного принципу історизму, так і на застосуванні нових раціоналістичних теорій і методів адекватного дослідження матеріалу. Тут своє вагоме слово сказали видатні теоретики-дослідники і практики-збирачі фольклору: О. Потебня, О. Котляревський, В. Антонович, М. Драгоманов, І. Франко, М. Сумцов, М. Павлик, М. Халанський, П. Житецький, М. Дашкевич, Б. Грінченко, М. Грушевський, В. Гнатюк та ін.

Вітчизняні вчені, представники культурно-історичної школи, досліджуючи український фольклор, не тільки утверджували глибинність його культурних шарів, багатство й самобутність, національну природу і специфіку, але й порівнювали з фольклором інших - близьких і далеких - народів. Цікаво, що схожість фольклорних традицій, як спостерегли наші дослідники, не завжди пов'язана з найближчим сусідством.

Теорія самозародження, теорія запозичень, що ними послуговувалися фольклористи, принесли значні здобутки в галузі виявлення джерел та історичних шляхів розвитку усної традиції, формуванні жанрової системи, національної специфіки епосу та лірики тощо.

Українська культурно-історична школа другої половини ХІХ століття подолала емоційно-романтичні підходи до осмислення матеріалу, запропонувала шлях раціоналізму, своєрідного "наукового реалізму" у вивченні фольклорної спадщини рідного народу. У межах культурно-історичної школи сформувалася українська теоретична фольклористика з багатим академічним арсеналом методів і прийомів, із методологією плюралізму та ідеєю поступу. Тут, безперечно, найвагоміший науковий доробок у О. Потебні, М. Драгоманова, І. Франка. Сповідуючи плюралістичну методологію, системний підхід до об'єктивного наукового пізнання явищ усної народної традиційної культури не лише в різноманітних зв'язках (проблем "фольклор і міф", "фольклор і ритуал", "фольклор і обряд", "фольклор і мова", "фольклор і література", "національне та інтернаціональне у фольклорі" тощо), але й у саморозвитку, в еволюції, трансформації, дифузії жанрів, динаміці фольклорного процесу - своєрідному "внутрішньому" і "зовнішньому" рухові як окремих зразків, циклів, так і всього масиву. Перед науковцями-фольклористами відповідно поставали проблеми як загальнометодологічні, так і часткові: хронологізація, класифікація та систематизація, конкретно-історична наповненість, "документальність" і "художність" творів, художньо-естетична вартість (гармонійність, краса, спотвореність), жанрова специфіка, стильові особливості, структура, форма, ритміка, строфіка, фоніка тощо.

Культурно-історична школа другої половини ХІХ століття залишилася відкритою моделлю, що її своєрідно трансформували на початку двадцятого століття відомі вчені Д. Яворницький, Ф. Колесса, К. Квітка, В. Білий, А. Лобода, К. Грушевська, О. Андрієвський, М. Левченко, В. Петров та ін. Проте її існування за радянської доби (на початку 1930-х років) було штучно перерване. Дослідницька методологія класиків української культурно-історичної школи успішно застосовується в сучасних фольклористичних студіях.

В українській фольклористиці вперше виокремлено психологічну школу, засновником якої був професор Харківського університету О. Потебня. До жодної з тих шкіл, що їх аналізували вчені (міфологічна, культурно-історична, філологічна), теоретичний доробок О. Потебні в повному обсязі не потрапляв. Дослідницька методологія О. Потебні була новим явищем в українській науці, мала специфічні відмінності від тих загальних історико-філологічних підходів і методів, що ними користувалась більшість фольклористів.

Психологічна школа в особі О. Потебні розгорнула фольклористичну концепцію на всю широчінь дослідницької думки: від вчення про слово, до теорії міфу, художнього образу та символу; від розуміння повсюдності, повсякденності усної творчості до її неперервності, а відтак і до усвідомлення могутніх потенцій мовної, фольклорної діяльності народу, визнання за його минулим тисячолітніх традицій і віра в безсмертя. Розуміння, "бачення" мови, мислення, фольклорної творчості як процесу, поєднання становлення та еволюції мови з традиційною культурою і світоглядом, філософією, психологією, етикою та естетикою народу - важливий підсумок вчення О. Потебні як засновника академічної психологічної школи, повпреда багатьох ідей та теорій останнього століття.

О. Потебня вважав міфічне мислення на певному етапі розвитку єдино можливим, необхідним, розумним способом пізнання світу, таким, що властиве всім народам і не одному якомусь часові, а людям усіх часів. Міф О. Потебня вважав за явище мови, поезії; мова і поезія не були дані людству у метафоричному розквіті, а потім, мовляв, занепадали, внаслідок чого творилися міфи. Концепцію М. Мюллера, О. Афанасьєва про "хворобу", "псування" мови як джерело міфології О. Потебня відкидав, адже виходило, що історія міфів ставала історією занепаду думки. Вчений відкинув ідею деґрадації фольклору, не погоджувався з аристократичною позицією стадіальності словесної творчості, згідно з якою народна колективна словесність мала нижчий статус, а літературна індивідуальна вищий.

О. Потебня виробив власну міфологічну концепцію, в основі якої покладено історико-ґенетичний, структурно-типологічний методи, лінгвоетнопсихологічні підходи, що враховували ґенезу, становлення, розвиток свідомості й мови з формуванням світоглядних уявлень - міфічних, поетичних систем. Вчений наголосив на специфіці міфічного мислення як своєрідного донаукового несвідомо-усвідомленого пізнання світу і висловив тезу про наявність міфічного світовідчуття, світосприймання, світорозуміння й світовідтворення за будь-яких часів.

Своєрідність позиції О. Потебні щодо міграційної теорії полягала у визнанні самобутності, оригінальності традиційної творчості кожного народу, її відкритості, незамкненості до сприймання чужого, до культурного обміну; вчений вважав, що із скарбниці інших народів кожен народ пристосовує до своїх потреб близьке за духом, асимілює та осмислює-переживає його відповідно до власних традицій, закономірностей історичного розвитку, менталітету, ідеалу. український фольклористика міфологічна школа

У поглядах на мову як на творчість, як на творчу діяльність, на слово як акт думки, на образ і твір як новий (при користуванні ними, застосуванні) акт творчості О. Потебня виявив динамічний характер фольклорної традиції, обґрунтував доцільність і необхідність стабільного та змінного, відзначив важливу роль імпровізації. Новий творчий акт можливий тому, що художній образ має одну із основних властивостей - бути символом. Відтак фольклорний твір, художній образ у зв'язку з його символічним значенням (чи значеннями) живуть впродовж століть, бо відкриті до нових смислів, що можуть бути в них виявлені (внесені). Символіка людства, на думку О. Потебні, формувалася разом людською психікою, мовою, магією, ритуалами, обрядами, звичаями, віруваннями, міфологією, усною творчістю за умов духовно-практичного освоєння світу спочатку на родо-племінному рівні, а згодом на рівні етносу, народу, нації. Народнопоетична символіка - важлива складова національної психіки, потужна категорія традиційної культури.

Українська психологічна школа в особі О. Потебні випередила чимало ідей визначного представника європейської психологічної школи, автора праці "Психологія народів" у десяти томах В. Вундта, психоаналітичні здобутки З. Фройда, що з'явилися на початку ХХ століття, а також деякі положення К. Юнга, К. Дюркґайма та ін.

Вчений один із перших у європейській науковій думці звернув увагу на синкретизм архаїчної традиції, наголосив на визначній ролі слова у формуванні власне культури і цивілізації; заклав основи семіотичного та психологічного вивчення міфу, що стало поштовхом до виникнення структурно-типологічного методу і методу інтерпретації, до появи таких галузей науки, як семіотика, етнолінгвістика, теорія комунікацій.

Отже, українська фольклористика другої половини ХІХ століття розвивалася в складних умовах цензури, політичного тиску й несвободи. Головним її здобутком було вироблення та утвердження власне наукової академічної методології системного дослідження міфу, фольклорного матеріалу різних жанрів, а також теоретичних проблем, що стосуються національного та інтернаціонального, колективного та індивідуального, класифікації та едиційної підготовки видань фольклору; питань співвідношення таких понять, як фольклор і нація, фольклор і мова, фольклор і цивілізація, фольклор і література тощо.

Теоретичні праці видатних представників українських наукових шкіл, їхні концепції та підходи засвідчили самодостатність української наукової традиції, значні здобутки європейського і світового рівня, а також заявили про значні перспективи. О. Потебня з оптимізмом українського патріота-пророка писав: "І в нас є щось своє, нами і по-нашому зроблене для цивілізації світу; є своє і в науці, і в мистецтві, і в суспільності. Настане час, коли до нас будуть уважно прислухатися і на Заході…"¹¹ Див.: Дмитренко Н.К. А.А.Потебня - собиратель и исследователь фольклора. - К.: "Знание", 1985. - С.9.

Актуальними завданнями академічної та університетської української фольклористики залишаються моноґрафічне опрацювання періодів розвитку науки про фольклор, кожної значної постаті дослідників і збирачів українського фольклору. Важливий аспект досліджень - з'сування питань методології в сучасній фольклористиці, проблем застосування інноваційних технологій.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Дмитренко Микола. Українська фольклористика другої половини ХІХ століття: школи, постаті, проблеми. - К.: "Сталь", 2004. - 384 с.

2. Рец.: Сулима Микола. Проблемно і фундаментально //Літ. Україна, 2004. - 14 жовтня. - № 40. - С. 6.

3. Дунаєвська Лідія. Нове ґрунтовне дослідження з історії української фольклористики ХІХ ст. //Народна творчість та етнографія. - 2004. - № 5. - С. 118-119.

4. Дмитренко Микола. Українська фольклористика: історія, теорія, практика. - К.: Ред. часопису "Народознавство", 2001. - 576 с.

5. Рец.: Дунаєвська Лідія. Обшири фольклористики //Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях, 2002. - № 2. - С. 182.

6. Чабаненко Віктор. Багатий ужинок невтомного трудівника //Дивослово, 2002. - № 5. - С. 65.

7. Вертій Олексій. Дослідження першоджерел поетичної творчості //Народна творчість та етнографія, 2001. - № 4. - С. 118-121.

8. Астаф'єв Олександр. З приводу кризи в фольклористиці: щоб "шинеля" не явила полішинеля //Слово і час, 2002. - № 6. - С. 79-83.

9. Дмитренко Микола та ін. Українські символи. - К.: Ред. часопису "Народознавство", 1994. - 140 с. (Колективна монографія, у співавторстві).

10. Дмитренко М. Видатний дослідник і збирач фольклору //Народна творчість та етнографія, 1985. - № 5. - С. 18-26.

11. Дмитренко М. Відзначення ювілею О.О. Потебні //Народна творчість та етнографія, 1986. - № 3. - С. 92-94.

12. Дмитренко М. Роль О.О. Потебні в становленні М.Г. Халанського як ученого //О.О. Потебня і проблеми сучасної філології: Зб. наук. праць /АН України, Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні; Відп. ред. В.Ю. Франчук. - К.: Наук. думка, 1991. - С. 161-165.

13. Дмитренко М. Щедрий ужинок народознавця та історика культури України //Народна творчість та етнографія, 2000. - № 2-3. - С. 77-81.

14. Дмитренко М. Віктор Петров - дослідник фольклору //Народна творчість та етнографія, 2000. - № 4. - С. 88-91.

15. Дмитренко М. Крилата енциклопедія українського народу //Українська мова та література, 2000. - Ч.3. - С. 10.

16. Дмитренко М. Балада //Українська мова та література, 2000. - Ч.6. - С. 10-11.

17. Дмитренко М. Весільні пісні //Українська мова та література, 2000. - Ч.17. - С. 6.

18. Дмитренко М. Легенди та перекази //Українська мова та література, 2000. - Ч.36. - С. 9-10.

19. Дмитренко М. Бувальщина //Українська мова та література, 2000. - Ч.41. - С. 7.

20. Дмитренко М. Символ і фольклор //Вісник Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. - 2001. - № 4 (36). - С. 14-19.

21. Дмитренко М. Перспективи видання фундаментальних фольклористичних праць Інституту ім. М.Т. Рильського НАН України //Народна творчість та етнографія, 2003. - № 1-2. - С. 25-29.

22. Дмитренко М. Пантелеймон Куліш як дослідник народної культури України //Народна творчість та етнографія, 2003. - №№ 5-6. - С. 3-11.

23. Дмитренко М. Олександр Котляревський - дослідник міфу і фольклору //Народна творчість та етнографія, 2003. - № 3. - С. 11-18.

24. Дмитренко М.М. І. Костомаров про міф і символ //Матеріали до української етнології: Щорічник. Зб. наук. праць. - Вип. 3 (6). - К.: ІМФЕ НАН України, Асоціація етнологів, 2003. - С. 132-141.

25. Дмитренко М. Видатний український народознавець Микола Сумцов //Народна творчість та етнографія, 2004. - № 3. - С. 3-15.

26. Дмитренко М. Визначний народознавець //Дивослово, 2004. - № 4. - С. 66-69.

27. Дмитренко М. Культурно-історична школа в українській фольклористиці: від романтизму до позитивізму //Матеріали до української етнології: Щорічник. Зб. наук. праць. - Вип.4 (7). - К.: ІМФЕ НАН України, Асоціація етнологів, 2004. - С. 202-221.

28. Дмитренко М. Михайло Драгоманов - дослідник фольклору //Слово і час, 2005. - № 6. - С. 12-24.

29. Дмитренко М. Слов'янська міфологія в дослідженні українських учених ХІХ століття //Українська мова та література, 2005. - Ч.24. - С. 6-9.

30. Дмитренко М. Міфологічна школа в українській фольклористиці //Дивослово, 2005. - № 7. - С. 60-62.

31. Дмитренко М. Філарет Колесса та Олександр Потебня //Родина Колессів у духовному та суспільному житті України кінця ХІХ - ХХ ст (З нагоди 130-річчя від дня народження академіка Філарета Колесси та 100-річчя від дня народження академіка Миколи Колесси). Зб. наук. праць та матеріалів. - Вип.5. - Львів: Піраміда, 2005. - С. 159-164.

32. Дмитренко М. Олександр Потебня - дослідник теорії символу та фольклорної символіки //Київська старовина, 2005. - № 5. - С. 100-116.

33. Дмитренко М. Іван Франко як фольклорист //Слово і час, 2006. - № 1. - С. 51-56.

Матеріали й тези доповідей, виголошених на наукових конференціях, додаткові публікації, упорядкування:

34. Дмитренко Н.К. А.А. Потебня - собиратель и исследователь фольклора: К 150-летию со дня рождения. - К.: О-во "Знание" УССР, 1985. - 48 с.

35. Дмитренко М.К., Дей О.І. На крилах народної пісні. - К.: Т-во "Знання" УРСР, 1986. - 48 с.

36. Дмитренко М. Збирачі народних перлин. - К.: Т-во "Знання" УРСР, 1989. - 48 с.

37. Дмитренко М. Жартівливі та сатиричні пісні //Жартівливі та сатиричні пісні /Упорядкування, передмова, примітки М.К. Дмитренка. - К.: Дніпро, 1988. (Б-ка укр.усної народної творчості). - С. 5-18.

38. Дмитренко М. У пошуку жар-птиці //Де живе жар-птиця? Зап. І. Гурин /Упоряд., передмова М. Дмитренка. - К.: Веселка, 1991. - С. 3-6.

39. Дмитренко М. А слово - золото //Київ, 1991. - № 12. - С. 79-81.

40. Українські міфи, демонологія, легенди /Упорядник М.К. Дмитренко. - К.: Муз. Україна, 1992. - 144 с.

41. Дмитренко М. Славні лицарі //Лицарі волі. - Кн.1. /Упорядники П.О. Будівський, М.К. Дмитренко; передмова, примітки М.К. Дмитренка. - К.: Тов-во "Знання" України, Вид. -поліграф. центр "Знання", Український мовно-інформаційний фонд, 1992. - С. 3-12.

42. Дмитренко М. Нові народознавчі часописи //Народна творчість та етнографія, 1993. - №3. - С. 86-88.

43. Дмитренко М. Символ і фольклор //Усна епіка: етнічні традиції та виконавство: У 2-х ч. - Ч.1 /Упоряд. О. Бріцина, Г. Довженок. - К.: НАН України, ІМФЕ, 1997. - С. 105-111.

44. Дмитренко М. Перлина українського весілля //Танцюра Гнат. Весілля в селі Зятківцях /Упоряд., передмова, примітки М.К. Дмитренка; упоряд. муз. матеріалу Л.О. Єфремова. - К.: Ред. часопису "Народознавство", 1998. - С. 5-8.

45. Народні повірґя /Упоряд. М. Дмитренка. - К.: Ред. часопису "Народознавство", 2000. - 132 с.

46. Дмитренко М. Деякі аспекти фольклористичної концепції Олександра Потебні //Наукова спадщина О.О. Потебні в контексті сучасності: Доповіді Четвертого міжнародного конгресу україністів. Одеса, 26-29 серпня 1999 р. - К., 2002. - С. 66-73.

47. Дмитренко М. Мудре слово народу //Народні байки /Упоряд., передмова М. Дмитренка. - К.: Ред. часопису "Народознавство", 2003. - С. 3-11.

48. Дмитренко М. Українські народні загадки //Народні загадки /Упоряд., передмова М. Дмитренка. - К.: Ред. часопису "Народознавство", 2003. - С. 3-7.

49. Дмитренко М. Перевидання унікальної праці Катерини Грушевської //Дивослово, 2004. - № 4. - С. 72.

50. Дмитренко М. Фольклористична концепція Михайла Максимовича //"Я син свого народу": Наукова спадщина Михайла Максимовича (до 200-річчя з дня народження вченого) /Відп. ред. М. Корпанюк. - К.: ВЦ "Просвіта", 2005. - С. 29-41.

АНОТАЦІЯ

Дмитренко М.К. Українська фольклористика другої половини ХІХ століття: методологічний дискурс. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальністю 10.01.07 - фольклористика.

Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського Національної академії наук України. - К., 2005.

У дисертації вперше в українській філології висвітлено значний період розвитку галузі - історію української фольклористики другої половини ХІХ століття. Автор простежує формування та розвиток академічних наукових шкіл у фольклористиці (міфологічної, культурно-історичної, психологічної), діяльність видатних вчених, порушує чимало проблем, що були актуальними в досліджуваний період та своєрідно екстраполюються на сучасний стан вивчення усної народної творчості та науки про неї.

Уперше в українській фольклористиці висвітлено становлення вітчизняної моделі міфологічної школи в загальноєвропейському та слов'янському контексті, оцінено наукову спадщину українських вчених як самодостатню та оригінальну. М. Дмитренко розкрив чимало маловідомих сторінок діяльності таких учених, як М. Костомаров, П. Куліш, О. Потебня, О. Котляревський, М. Драгоманов, М. Сумцов, І. Франко та ін.

По-новому осмислено діяльність представників культурно-історичної школи, період переходу української фольклористики від романтизму до позитивізму (М. Максимович, І. Срезневський, П. Лукашевич, "Руська трійця", Й. Бодянський, П. Куліш), внесок вчених у розробку проблем національного та інтернаціонального у фольклорі, своєрідність втілення на українському науковому полі теорії запозичення (міграції сюжетів), теорії самозародження. До аналізу залучено численні фольклористичні, етнологічні праці, епістолярій, оцінки українських та зарубіжних вчених, архівні матеріали.

Ґрунтовно висвітлено основоположну роль О. Потебні у формуванні психологічної школи. Автор проаналізував фольклористичну концепцію вченого, його ставлення до міфологів, до ідей культурно-історичної, антропологічної шкіл. Розглянуто вчення О. Потебні про психологію народної творчості, особливості культурного обміну між народами, про слово і художній образ, про символ та дослідження фольклорної символіки.

Дисертація - фундаментальне наукове дослідження в галузі сучасної української фольклористики.

АННОТАЦИЯ

Дмитренко Н.К. Украинская фольклористика второй половины ХІХ века: методологический дискурс. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора филологических наук по специальности 10.01.07 - фольклористика. - Институт искусствоведения, фольклористики и этнологии имени Максима Рыльского Национальной академии наук Украины. - Киев, 2005.

В диссертации осмысливается история украинской фольклористики второй половины ХІХ века в аспекте освещения методологии академических научных школ: мифологической, культурно-исторической и психологической.

Впервые на Украине целостно проанализировано процесс формирования и развития в украинской фольклористике классических научных школ в общеславянском и европейском контексте, осмыслено с точки зрения методологии школ, разнообразия теорий и проблем научное наследие таких выдающихся деятелей, как Н. Костомаров, П. Кулиш, А. Потебня, А. Котляревский, М. Драгоманов, М. Сумцов, И. Франко и др.

В разделе "Мифологическая школа" дана характеристика западноевропейской мифологической школы (основатель Я. Гримм), ее особенностей в славянских странах, в том числе и в России (Ф. Буслаев, А. Афанасьев и др.). Отмечено, что украинская мифологическая школа в лице ее выдающихся представителей Н. Костомарова, Я. Головацкого, А. Котляревского, Н. Сумцова имела собственную модель развития; отечественные ученые учитывали опыт зарубежных исследователей, но в основном базировались на осмыслении украинского материала - мифов, поверий, обрядов, произведений многих фольклорных жанров. Акцентировано внимание на оживлении интереса к мифологии в современной научной мысли.

Прослеживается в диссертации формирование культурно-исторической школы, путь от романтизма к позитивизму. Здесь отмечен большой вклад М. Максимовича, И. Срезневского, "Руськой тройцы" (М. Шашкевич, Я. Головацкий, И. Вагилевич), И. Лозинского, И. Бодянского, П. Лукашевича, П. Кулиша, А. Метлинского, П. Чубинского. Рассматриваются европейские теории (миграционная, самозарождения сюжетов) и отношение к ним украинских исследователей. Особое внимание уделено доселе малоизученой проблеме национального и интернационального в фольклоре (в частности, на примере теоретического наследия М. Драгоманова), а также раскрыто методологическое разнообразие И. Франко как ученого-фольклориста.

Своеобразие "Психологической школы" в украинской фольклористике исследовано в третьем разделе. Основой изучения здесь послужила фольклористическая концепция А. Потебни, его учение о слове, образе, мифе, символе, динамике устного народно-поэтического творчества. Подчеркнуто, что теория А. Потебни опередила многие европейские и мировые идеи в изучении психологии народного и писательского творчества, послужило своеобразной предшественницей таких научных направлений, как семиотика, структурализм, американская когнитивная антропология.

Автор подчеркивает самодостаточность научной мысли украинских ученых, отмечает успехи и неудачи, осмысливает тенденции развития украинской науки в условиях безгосударственности, цензуры, гонений, запретов на язык, книгопечатание.

Новым в диссертационной работе есть осмысление проблем "язык и фольклор", "миф и фольклор", "фольклор и символ", "нация и фольклор", "фольклор и литература". Впервые выделено и рассмотрено "Психологическую школу" как самостоятельное научное направление в украинской фольклористике (основатель школы А. Потебня).