Аттичний театр як модель античного полісу

Разом з трагічною провиною героїв трагедії в культурі взагалі затверджується уявлення про особисту небезгрішність, а тому невідворотню відповідальність громадян перш за все перед богами і власною совістю, а потім - перед співгромадянами. На зміну культурі сорому приходить культура провини, в якій Людина стає «мірою всіх речей, - існуючих, що вони існують, а неіснуючих, що вони не існують».

Висновки

У дипломній роботі здійснена спроба показати, що складний синтетичний полісемантичний феномен, яким є давньогрецький театр і аттична трагедія, зокрема, є універсальною моделлю античної культури взагалі. Без урахування цього факту неможливо розглядати як еволюцію самого цього виду людської творчості, так і античного полісу. У становленні і еволюції цієї художньої форми знайшли віддзеркалення все ті основні проблеми, які привели до генези зрілої класичної античної культури. Виникнення театру, що прославив мистецтво Стародавньої Греції, було обумовлене тими особливими роллю і місцем, яке в античній культурній системі являла особа громадянина.

У міфологічному ритуальному суспільстві, яким, власне, була архаїчна Греція, ступінь включення кожного, у тому числі і видатної особистості (героя), в суспільство, соціальну корпорацію (сім'ю, рід, общину, касту тощо) абсолютна, практично стовідсоткова. Але в культовій практиці діонісійства вже було закладено рух убік індивідуації. Виділення особи з колективу і формування на основі цього процесу суспільства як групи індивідуалізованих осіб відбулося в історії людства як принципове явище лише одного разу і в одному місці: в процесі специфічного етногенезу еллінів і становлення античного поліса.

Саме античний поліс як цивільне суспільство з характерними для нього політичними формами (демократія, республіка), правовими інститутами і гарантіями (приватне право, недоторканність і права громадянина, правовий захист приватної власності і ін.), особливостями соціального статусу (вичленення з групи і право вільної асоціації, включення в будь-яку групу; культивування гідності вільного громадянина; оспівування бунтівних відчуттів сильної особи аж до драматичних колізій, до високої трагедії) зробили можливим небувалий культурний і художній сплеск, що увійшов до історії під назвою «Грецького дива» або «осьових століть». Але, у свою чергу, такий швидкий, в короткий період діставший досконалих форм політичний і художній розвиток полісу був можливим тільки в результаті недостатності, можна навіть сказати примітивності розвитку соціальної структури грецького суспільства періоду дорійського завоювання Греції. З іншого боку, в античному полісі, при слабкості і ненадійності традиції і відсутності жорстких соціальних регуляторів, індивід змушений був робити постійні вибори, привчаться до аналізу і розвивати рефлексію як спосіб освоєння і пізнання світу. Тим більше, що низка культових практик, розглянутих нами в дипломній роботі, вже всередині себе несла значний, хоч і екстатичний імпульс індивідуації. Рефлексія над світом-міфом руйнувала стійкі конструкти раннєполісної культури. Зворотною стороною значної свободи і природною індивідуації суспільства ставала відсутність дієвих соціорегулюючих і соціомоделюючих механізмів культури. Як ми показали в цьому дослідженні, саме античний театр і аттична трагедія, зокрема, які були продуктом розпаду міфологічної свідомості, приймають на себе функції такого механізму.

Антична трагедія, генетично пов'язана з діонісійською культовою традицією і вільною творчою рефлексією над міфом (аполлонізм в давньогрецькій культурі), можливої через відсутність розвиненої жрецької касти, змогла адекватно відобразити складні колізії у відносинах двох головних героїв своєї культури - поліса (як колективу вільних громадян) і індивідуальності (людини, як міри всіх речей). У аттичній трагедії, що активно розвивалася якісь сто - сто п'ятдесят років, знайшли віддзеркалення всі проблеми драматичного існування людини, яка одержує свободу вибору і усвідомленого буття та втрачає, в той же час, органічний зв'язок з «хаосом рідним» алгоримізованого, багато в чому зручного світу-міфу.

Античний театр, прийнявши на себе функції механізму культури, сприяв зниженню властивого пасіонарному еллінському суспільству високого рівня агресії і перенесенню розвиненої змагальності зі сфери фізичного в сферу інтелектуальної і духовної евристики. Саме аттична трагедія (на відміну від інших театральних форм - комедії і сатирівської драми) приймає на себе функції механізму, що дозволив щонайменше на сторіччя зберігати єдність еллінства (у зв'язку з падінням значення атлетичної агоністики, у тому числі й Олімпійських ігор). Разом з народжуваними наукою (перш за все, математикою) і філософією аттична трагедія сприяла затвердженню нових культурних пріоритетів, якими стали «теорія» (споглядальність) і евристика (схильність до накопичення і поглиблення знань, прагнення до відкриття нових інтелігібельних істин). Виконуючи функції моделюючого механізму культури, античний театр і аттична трагедія, зокрема, вплинули не тільки на складання нових традицій античного парламентаризму (досить сказати, що перші ораторські трибуни в Греції з'явилися в будівлі театру Діоніса в Афінах, на піднесеному місці актора-протагоніста - логейоні, з тих пір таку назву носило місце для виступу політиків), практики вислухування аргументів виступаючого, перш ніж винести ухвалу, і тому подібних політичних новацій, але і на інші форми людської діяльності (мистецтва, приватне проведення часу, архітектуру тощо).

Самою формою свого існування в культурі аттична трагедія сприяла згладжуванню різких суперечностей між різними станами і прошарками античного суспільства: аристократи дістали можливість матеріальними вкладеннями в театральну постановку і оплатою дійства виконати громадську літургію, а неімущі - право на високоінтелектуальне, розвиваюче, художнє проведення часу, якого у них не могло бути через мізерність особистих коштів; громадяни різних держав дістали можливість інкорпорації в чужих полісах. Навіть жінки в давньогрецькому театрі (зокрема, в Аттиці, де їх особливо пригноблювали) дістали можливість вільно висловлюватися (принаймні, в просторі театрону) на актуальні політичні і онтологічні теми. Театр в класичний період стає місцем само демонстрації і само рефлексії полісу. Яскраві індивідуальності свого часу дістали можливість реалізуватися через співпрацю в театрі. Тут зароджувався незвичний для високоіндивідуалізованої Греції досвід спільної творчої праці, тобто нова модель співіснування і співтворчості.

Розвиваючись у сфері дозвілля, у сфері Гри, що мала в античному суспільстві виключне значення, трагедія за своїм змістом стає інтригою античної культури, оскільки в ній знаходять адекватне віддзеркалення складні колізії становлення і функціонування в полісі індивідуальності. На матеріалі цього виду людської творчості ми можемо відбудувати ментальну картину миру, в якій протягом періоду класики йдуть зміни в напрямі індивідуалізації всіх основних категорій культури: простору і часу, буття, героя культури, краси, доблесті, цінностей тощо. На місце архаїчної гармонії в світобаченні прийшов етичний світ, в якому найважливішу роль починає грати окремий індивід, Людина, як міра всіх речей.

Саме аттична трагедія першою «обживає» ідею індивідуального людського щастя, а потім і «прості» цінності приватного життя. У творчості чудових індивідуальностей свого часу Есхіла, Софокла і Еврипіда складні філософські ідеї знаходять зрозуміле сучасникам «людське вимірювання», відбиваються через індивідуальне людське життя.

Новоєвропейська культура, як і новоєвропейський тип індивідуальності багато що успадкували від античності. - Це і тяжіння до творчості, яка ще людьми класичної Греції сприймалося як прояв богорівної людини, виліпленої з попелу титанів і поглиненого ними Діоніса; і прагнення до самореалізації і в той же час соціальної значущості і корисності; це і відкриття свідомості, якою до світової історії і культури увійшла аттична трагедія - унікальна модель своєї культури. Але, з іншого боку, й хоч по-різному явлену, але єдину для європейської культури у всі її епохи тягу людини відхилитися від свідомості, відповідної тій, яку було відкрито давньогрецькою трагедією. Дуже важко переживає індивідуальність це стояння на вічному суді Долі і Совісті, дуже важка проблема Вибору, за який прийдеться нести індивідуальну відповідальність, оскільки, як довела аттична трагедія, божественна педагогіка вже завершена і всі осудні перед лицем Буття. Трагічно пережите античністю відкриття індивідуальності спонукає знов і знов звертатися до цієї епохи за пошуками рецептів виходу із складних лабіринтів сучасної культурної ситуації постмодернізму, в семіотичному полі якої значущу роль грають античні алюзії і ремінісценції, а прямі постановки античних трагедій стають «хітами» театрального репертуару.

Список використовуваної літератури

Аверинцев С.С. Плутарх и античная биография. - М., 1975.

Анненский И.Ф. Античная трагедия // Еврипид. Трагедии. - СПб., 1999. С. 215-252.

Анпеткова-Шарова Г.Г., Чекалова Е.И. Античная литература: Учеб. пособие. - Л., 1989. С. 117-119.

Античная литература. / Под ред. проф. А.А. Тахо-Годи. - М., 1986.

Аполлодор. Мифологическая библиотека. - М.: Наука, 1993.

Аполлоний Родосский. Аргонавтика / Пер. Г. Церетели // Александрийская поэзия. - М., 1972.

Аристотель. Афинская полития. // Аристотель. Политика. Афинская полития. М, 1997. - С. 251 - 343.

Аристотель. Никомахова этика. // Аристотель. Сочиненения в 4 тт. - Т.4. - М., 1984. - СС. 53-293;

Аристотель. Политика // Аристотель. Сочиненения в 4 тт. - Т.4. - М., 1983. - СС. 3-52.

Аристотель. Поэтика. // Аристотель. Этика. Политика. Риторика. Поэтика. Категории. - Минск: Литература, 1998. - С. 1054-1112.

Бартонек А. Златообильные Микены. - М., 1992.

Бахтин М.М. Естетика словесного творчества. - М., 1979.

Варнеке Б.В. Актеры древней Греции. - Одесса, 1919.

Вергилий. Буколики. Георгики. Энеида / Пер. С. Шервинского и С. Ошерова. - М., 1979.

Винничук Л. Люди, нравы и обычаи Древней Греции и Рима. - М., 1988.

Гегель Г.В.Ф. Эстетика: В 4_х т. - М., 1969, Т.2.

Геродот. История. В 9_ти кн. / Пер. Г.А. Стратановского. - М., 2001. - Кн.8. Клио.

Гесиод. Теогония / Пер. В.В. Вересаева // Эллинские поэты. - М., 1999.

Гигин. Астрономия / Пер. А.И. Рубана. - СПб., 1997.

Гигин. Мифы / Пер. Д. Торшилова. - СПб, 2000.

Гомер. Илиада / Пер. Н.И. Гнедича. - М., 1980.

Гомеровские гимны / Пер. В.В. Вересаева // Эллинские поэты. - М., 1999.

Грейвс Р. Мифы Древней Греции. - М., 1992.

Греческая эпиграмма. - М.: Художественная литература, 1960.

Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. - М., 1986.

Диодор Сицилийский. Историческая библиотека. Мифология. - М., 1999.

Доватур А.И. Рабство в Аттике в VI-V вв. до н. э. - Л., 1980.

Еврипид. Трагедии / Пер. И.Ф. Анненского и С.В. Шервинского. - СПб., 1999.

Еременко В.П. Мистика в православии. - К.: Наукова думка, 1986.

Замалева Т.М., Овчинникова Е.А. «От плода уст своих…»: свободомыслие и философия в Древнем мире. - СПб., 1995.

Зелинский Ф.Ф. Древнегреческая религия. - К., 1993.

Зелинский Ф.Ф. История античной культуры. - СПб., 1995.

Иванов Вяч.В. Дионис и прадионисийство // Эсхил. Трагедии. - М., 1989. С. 351-452.

Иванов Вяч.В. Эллинская религия страдающего бога // Эсхил. Трагедии. - М., 1989. С. 307-350.

Иллюстрированная история религий. - М., 1993.

Ильин И.А. История искусства и эстетики: Избр. статьи. - М., 1983.

Каган М.С. Художественная критика и научное изучение искусства // Советское искусствознание, вып. 1, 1976. - СС. 318-344.

Колпинский Ю.Д. Великое наследие Античной Эллады. - М., 1988.

Лауэнштайн Д. Элевсинские мистерии. - М., 1996.

Лисий. Речи / Пер. СИ. Соболевского. - М., 1933

Лосев А.Ф. Дионис. // Мифы народов мира. Энциклопедия. - Т.1. - М.: Советская Энциклопедия, 1991. - С. 380-382.

Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. - М.: Мысль, 1993.

Лосев А.Ф. Античная мифология в ее историческом развитии. - М., 1957.

Лосев А.Ф. Античная мифология в ее историческом развитии. - М.: Гос. учебно-педагог. изд-во Мин. Просвещения РСФСР, 1957.

Мень А.В. История религии: в поисках Пути, Истины и Жизни. - М., 1992. - Т. 4. Дионис, Логос, Судьба.

Мережковский Д.С. Рождение богов. Тутанкамон на Крите. // Его же. Мессия. - М.: Изд-во Ивана Лимбаха, 2000.

Мисюн А.В. От мифа к трагедии (к проблеме развития рефлексии над мифом) // Сб. науч. трудов кафедры культурологии ОГПУ. - Вып. 4. - Одесса, 1999, С. 48-53.

Мисюн А.В. От Олимпии к театру: поиски новых социальных регуляторов классической эпохи. // Докса. Збірник наукових праць з філософії та філології. Вип. 8. Грецька традиція в сучасній культурі. - Одеса: ОНУ ім. І.І. Мечникова, 2005. - С. 110-119.

Нильссон М. Греческая народная религия. - СПб., 1998.

Овидий. Метаморфозы / Пер. С. Шервинского. - М., 1979.

Овидий. Фасты / Пер. С. Шервинского // Овидий. Элегии и малые поэмы. - М., 1973.

Ораторы Греции. - М., 1985

Павсаний. Описание Эллады / Пер. С.П. Кондратьева. - М., 1994. Т. 1-2.

Платон. Законы. // Сочинения в 3 тт. - М.: Наука, 1968-1972. - Т. 3, ч. 2.

Плутарх. Застольные беседы /Под ред. Я.М. Боровского, М.Л. Гаспарова. - Л., 1990.

Плутарх. Сочинения. / Пер. С.С. Аверинцева, Э.Г. Юнца и др. - М.: Высшая школа, 1983.

Соколов Г.И. Олимпия. - М., 1980.

Торчинов Е.А. Религии мира: Опыт запредельного: Психотехника и трансперсональные состояния. - СПб., 1998.

Феокрит. Идиллии / Пер. М.Е. Грабарь-Пассек // Александрийская поэзия. - М., 1972.

Филострат. Жизнь Аполлония Тианского / Пер. Е.Г. Рабиновича. - М., 1985.

Хейзинга Й. Homo ludens. В тени завтрашнего дня. - М., 1992.

Элиан. Пестрые рассказы / Пер. С.В. Поляковой. - М., 1995.

Эренберг В. Восток и Запад. - М., 1996.

Эсхил. Эдонцы (фрагмент) / Пер. В. Ярхо // Эсхил. Трагедии. - М., 1993.

Размещено на Allbest.ru