Культурологічно-релігієзнавчі виміри "вторинної" міфотворчості

Зазначено, що важливим чинником парадоксографічного сектора культури й елементами джерельної бази дослідження “вторинної” міфотворчості є фундаментальні праці вчених-природознавців, які стають об'єктом вторинної міфогенної переробки. Центральне місце серед них відводиться “проблемі СЕТІ (SETІ)”. Джерелами дослідження “вторинної” міфотворчості є здобутки представників “девіантної” науки (В. Г. Ажажі, М. О. Козирєва, А. Вейніка, Ф. Ю. Зігеля, В.А. Чорноброва, Р. Моуді та ін.), що перебувають у “жорсткій” або “м'якій” опозиції до офіційної науки; серед них важливе місце належить працям з уфології (В. Г. Ажажа, А. Клименко, В. І. Кратохвиль, А. С. Кузовкін, Б. Маккабі. Д. І. Мек, А. Є. Семенов, Н. Н.Мухортов, В. В.Синіцин, В. В. Шулаков, Сол. Шульман; Б. А. Шурінов; В. Н. Фоменко; Х. Еванс та ін.). Чинниками постмодернового міфогенного процесу стають твори письменників, журналістів, публіцистів (Р. Баландін, М. Бикова, В. Орлов, А. Перевозчиков та ін.). Тема дослідження потребує також звернення до текстів О. Блаватської, А. Безант, Р. Штайнера, родини Реріхів, Д. Андрєєва, П. К. Іванова, які мають натурфілософські аспекти. На стан актуальної міфотворчості впливає також парадоксографічний сектор культури античних часів (Артемідор Далдіанський, К. Птолемей), герметичні тексти періоду XIII-XIX ст., (Р. Бекон, Агрипа фон Неттесхеймський, Парацельс, Джон Ді та ін.); репринтні видання парадоксографічних робіт ХІХ - поч. ХХ ст. (свящ. Г. Дяченко, К. Фламаріон); роботи патріарха парадоксографії ХХ ст. Ч. Форта, провідних творців “міфів ХХ століття” (І. Вєліковського, У. Геллера, Е. фон Де-нікена, З. Сітчина); періодичні видання 70-90-х рр. ХХ ст., початку ХХІ ст. Окрему і досить специфічну групу джерел становлять літературні та кінематографічні твори, які впливають на відтворення натуралістичних, соціотехнічних міфів.

Другий розділ дисертації “Міфотворчість архаїчна і “вторинна”: загальне і особливе” містить порівняльну характеристику архаїчної і “вторинної” міфотворчості; соціокогнітивних засад архаїчних і “нових” міфів, роль “імагінативного контуру” в міфотворенні Архаїки і доби цивілізації; місце картини світу як ядра архаїчної, натуралістичної і соціотехнічної міфотворчості.

У першому підрозділі “Міфотворчість як соціокультурний феномен: єдність світоглядних і психофізіологічних засад” традиційна міфотворчість розглядається як віддзеркалення суперечностей життєдіяльності людини архаїчного суспільства. Увага зосереджується на психофізіологічних підставах механізму відтворення міфологічних уявлень про світ. Зустріч з аномальними природними явищами, що є поза межами індивідуального і соціального досвіду епохи, зіткнення з екстремальними ситуаціями вводять в дію стійкий механізм інстинктів і емоцій. Поводження індивіда починає визначатися “вилкою” інстинктів самозбереження й орієнтовним, що відбивають дві взаємовиключні потреби (“утекти - наблизитися”). Кожна з них зумовлює відповідну емоцію - страх і цікавість, які надалі зазнають значної трансформації в контексті культуротворення наступних епох.

Автор підкреслює надзвичайно велику роль у відтворенні міфів позитивно забарвлених гностичних емоцій, які пов'язані зі здобуттям знань, відбивають духовні інтереси і потреби, є показником духовності людини. Автор наголошує, що подальшої соціокультурної трансформації зазнає також страх. Він виникає у відповідних ментальних структурах традиційного міфу, релігійних уявлень, “вторинних” міфів, художніх творів, які здійснюють його філіацію і водночас виконують психотерапевтичні функції його подолання.

У другому підрозділі “Соціокогнітивні й “імагінативні” засади архаїчної і “вторинної” міфотворчості” розглянуто основні ланки соціокогнітивного контуру, тісний і нерозривний зв'язок мови й уяви. Знання як елемент соціокогнітивного контуру трансформується в контексті міфу, набуває не тільки гносеологічного, але і світоглядного, регулятивного, ціннісного й інших аспектів; наявне знання упорядковується і функціонує в контексті МКС, а згодом й інших картин світу.

Визначено, що пізнавальна діяльність людини, спрямована на людинонесумірний світ, постійно наштовхується на значні труднощі; внаслідок цього виникають незадоволена цікавість, страх - стійкі негативні емоції, “хвороба незнання” (П.В. Симонов). Поступово формується захисний механізм, що охороняє психіку людини від можливих зривів, долає межі суто біологічного. Виникають потреба пояснення словом, гностичні емоції, які набули подальшого розвитку в дослідницькому рефлексі, механізмі “пояснення-без-дослідження”. При неможливості прямого дослідження небезпечного явища людині достатньо отримати словесне “пояснення-посередник”. За своїм впливом на психіку воно заміняє безпосереднє дослідження невідомого, рятує людину від стресу і є фундаментом сучасних “вторинних” міфів.

Набуття соціального, групового, індивідуального досвіду, відбите в архаїчному чи “вторинному” міфі, передаються в акті комунікації - інтерспілкуванні, в розвитку мови. Виникає явище апперцепції, що дозволяє осмислити різноманітний сенсорний досвід, котрому немає аналогів у попередній практиці в цілому. Важливим комунікаційним каналом є також інтроспілкування, що формується на основі інтерспілкування; воно розвиває уяву, фантазію, які пояснюють дедалі ширше коло явищ природної, а потім і соціотехнічної реальності.

Спільною засадою як для інтерспілкування, так і для інтроспілкування, що розвиваються паралельно, є система “людина (суб'єкт) - знаряддя праці (артефакт) - предмет праці (об'єкт)”. Артефактом можуть бути предмет, концепт, образ. Процес пошуку відповіді на нову ситуацію завершувався формуванням певного образу. В останньому відбувався синтез чуттєво-емпіричного рівня дослідження невідомого з абстрактними уявленнями. Підкреслено, що поряд з раціональними аспектами пізнавальної діяльності величезну роль відіграє фантазія, яка сприяє одержанню переконливих, чуттєво-конкретних “пояснень-без-дослідження” всього невідомого. Опанування техніки малювання означало появу нового виду “картинного” зору, який дозволив ефективно (порівняно з усною мовою) накопичувати, упорядковувати, зберігати, перекомбіновувати значний за обсягом і тематикою чуттєво-конкретний матеріал.

У відтворенні міфів помітну роль відіграє сугестивність. Суперечлива єдність когнітивних і імагінативних аспектів культури виникає також при передачі інформації в контексті механізму конфабуляції, яка здійснює “проекцію” почутого на власний життєвий досвід, помітно динамізує сам міф. Звернено увагу на психологічний механізм першої інформації, соціального імпринтингу. Елементом механізму відтворення міфу (а також образів і ідей традиційно-доктринальних релігій, НРР, НРТ) є також сон, що сприяє перекомбінації образів, розвиває здатність до “картинного зору”.

Зовнішні руйнівні сили, з якими періодично стикається людина, виводять різні структури свідомості за межі стабільного функціонування. Неможливість вирішити критичні ситуації раціональним шляхом призводить до “зсуву” роботи уяви в режимі змінених станів свідомості (ЗСС), де включаються різноманітні і недостатньо вивчені механізми перебору, перекомбінування, порівняння й оцінки інформації. Це ілюзії, що заповнюють прогалини сенсорного поля; галюцинації; помилкові спогади, крайнім випадком яких стає іcтeроїдна пceвдологія. Патологічні випадки марення підкреслюють важливість вивчення психіатричних аспектів “вторинної” міфотворчості.

У третьому підрозділі “Картина світу як ядро архаїчного міфу і “вторинної” міфотворчості” розглядається роль у відтворенні структур традиційного міфу цілісної МКС, істотні елементи якої відтворюються, актуалізуються в механізмах міфотворення наступних епох і сприяють олюдненню людинонесумірного світу.

Автор звертає увагу на те, що МКС, яка є ядром архаїчного світогляду, утворена стійкими уявленнями людей про просторову, темпоральну структуру світу. Бачення Універсуму, сформоване в контексті МКС, дозволило визначити місце людини у світобудові. Крім “потрійної” структури архаїчної МКС, їй притаманна дуальна організація. Темпоральна структура МКС установлювала єдність синхронії і діахронії подій, але не долала презентизму архаїчної міфологічної свідомості. Новий часовий вимір - майбутнє - виникає лише у “вторинному” міфі.

Доведено, що соціокультурними засадами міфотворення наступних епох є міфологічне (пралогічне) світосприймання; анімізм; тотемізм (тотемічні міфи); магія; шаманізм. Небо, підземний світ; екологічно чужі тілесному буттю людини “світи” (водна стихія, болота, пустелі та ін.) були густо “заселені” образами фантастичних розумних істот. Зі ствердженням монотеїзму, розвитком мистецтва, науки, з поглибленням секуляризації і сайєнтифікації культури ці образи функціонують у фольклорі, марновірстві (русалки, мавки, домовики, лісовики, феї, ельфи, гноми) та ін., натуралістичному міфі, у НФ, а потім і “фентезі”

Третій розділ дисертації ““Вторинне” міфотворення доби цивілізації: від Стародавнього світу до епохи Модерну” присвячений ретроспекції “вторинного” міфотворення в локальних культурах Стародавнього світу; Середніх віків і Відродження; від початку Нового часу до епохи Модерну. Визначається роль натуралістичних і соціотехнічних міфів у динаміці і статиці культури відповідних епох, закономірності виникнення, еволюції і функціонування цих феноменів у соціокультурному просторі минулих епох.

У першому підрозділі “Формування засад “вторинного” міфотворення в соціокультурному просторі Стародавнього Світу” розглянуто початкові етапи процесу міфотворення, пов'язані з феноменом марновірства, яке становить інтерес як для культурології, так і для академічного релігієзнавства. Наголошується, що марновірства функціонують на різних рівнях культури, яка втрачає гомогенність, притаманну Архаїці, вони є поліморфними і поліфункціональними. У соціокультурному просторі перехідних епох відбувається зміщення самих “вторинних” міфів до сенсоутворюючого ядра культури. Вони входять до світоглядно-доктринальних засад РКС не тільки політеїстичних, але й монотеїстичних релігій, стають важливими чинниками як офіційної релігійності, так і її позадоктринальних форм.

Доводено, що в культурі Стародавнього Сходу виникають натуралістичні концепції, які мають значну соціокультурну дальнодію. У Китаї виникає даосизм і геомантика (фен шуй - “вітер і вода”), які посіли помітне місце серед окультних учень у постмодерновій культурі. Індуїстсько-буддистські елементи РКС, що формуються в Індії, були згодом відображені в натуралістичних аспектах теософії, антропософії, релігіях “New Age”. Розгалужені крос-культурні зв'язки в ансамблі цивілізацій Близького Сходу і Середземномор'я (давньоєгипетської, месопотамської, античної) визначали як специфіку “вторинної” міфотворчості регіону, так і її соціокультурну дальнодію. Астрологія, нумерологія, які виникають у Месопотамії, континуально наявні в соціокультурному просторі наступних епох. Натуралістичні елементи РКС політеїстичних релігій регіону не тільки відображені в Старому Завіті, але й зазнали міфогенної переробки в культурі постмодерну. Іригаційне землеробство, досягнення гончарства відбивались в техноморфічних, або соціотехнічних, міфах. Соціокультурна дальнодія виявилася в ідеї імморталізму, яка домінувала в культурі Стародавнього Єгипту.

У соціокультурному просторі Античності вперше формується цілісний механізм відтворення “вторинних” міфів, який включав взаємодію народної і високої культури. Натуралістичні уявлення починають функціонувати на двох рівнях - теоретичному (натурфілософський міф, що поєднував елементи наукового знання з фантастичними елементами, “поясненнями-без-дослі-дження”, припущеннями тощо) і буденному (натуралістичні вірування, забобони, “білярелігійні уявлення” тощо). З першим рівнем була пов'язана філософська “проекція” концепцій МНС. Вертикально інтегрованої взаємодії народної і високої культури результатом був зрілий імморталізм у філософській системі Платона, який базувався на космологічних обґрунтуваннях.

У добу еллінізму успіхи в розвитку науки, накопичення техніко-технологічних знань супроводжувалися помітним пожвавленням креативності в релігійній сфері культури, “вторинної” міфотворчості, поширенням строкатих марновірств, девіантних форм знання. Активізація крос-культурних зв'язків стимулювала розвиток горизонтально інтегрованої натуралістичної міфотворчості (герметизм, алхімія).

Автор доводить, що ситуація, яка виникла в глобалізованому світі, має аналогії з тією, що склалася за часів існування Римської імперії, коли почала формуватися альтернативна (щодо Античності) цивілізація. Римська культура в період занепаду завершила формування парадоксографії як цілісного феномену культури. Загальна ірраціоналізація соціокультурного простору Римської імперії відбилася в подальшому розвиткові герметизму. Його антропологія і антропософія підпорядковувалися сотеріології, яка базувалася на космологічних уявленнях епохи пізньої Античності.

У другому підрозділі ““Вторинна” міфотворчість у соціокультурному просторі Середньовіччя та Відродження” автор обґрунтовує, що натуралістична і соціотехнічна міфотворчість епохи Середніх віків відбивала чергову соціокультурну трансформацію, якої зазнавала Західна Європа. Відтворення феноменів “вторинного” міфу відбувалося на рівнях як високої, так і народної культури, чинником цього процесу стає християнство як світова монотеїстична релігія.

В імагінативному контурі середньовічної народної культури, її парадоксографії ілюзорно олюднюються ліс; повітряний океан; екологічно несумісні з людською тілесною організацією болота; підземний світ, річки, озера, а також моря і океани населені істотами, чужими людині. У елітарній культурі Середньовіччя відтворення міфів відбувалося і на засадах геоцентричної системи Птоломея. Вона стає визначальною у формуваннi холiстичного погляду на світ середньовічної християнської РКС, ідеї i образи якої стверджувалися в науці, релігії, мистецтві, ХКС. Винятково важлива роль належала альтернативним (щодо офіційної науки) формам знання - астрології і алхімії, вивчення яких становить інтерес як для культурології, так і для академічного релігієзнавства. Далекосяжні наслідки в подальшому розвиткові культури мало виникнення соціотехнічного міфу про “вічний двигун” як спроба компенсувати матеріальну обмеженість нової цивілізації; про “людину в колбі”, гомункулуса; механічну людину, які спиралися на філософсько-світоглядні ідеї своєї епохи.

Автор обґрунтовує, що соціокультурні трансформації доби Відродження вплинули як на сам механізм “вторинної” міфотворчості, так і на його результати. Відбувається переоцінка ставлення до магії, зведення магії до науки; закінчується оформлення в цілісне світоглядне формоутворення так званих “окультних” наук, які поєднувало відчуття світу як таємниці. Протистояння високої і народної культури, “Великого” і “Малого” світів, наукового пізнання і масової свідомості стимулювало натуралістичну міфотворчість епохи. Безпосередньо впливала на відтворення “вторинної” міфотворчості інтегральна ХКС як елемент духовної культури. Домінантні світоглядні ідеї, що органічно входили в її імагінативний контур, відбилися в апокаліптиці епохи становлення нової, новоєвропейської цивілізації зі значною дальнодією.

Автор розкриває далекосяжний вплив на міфотворення наступних світоглядних тлумачень геліоцентричної системи світу М. Коперніка, які мали оптимістичний (Дж. Бруно) і песимістичний (Б. Паскаль) варіанти; їх вивчення становить інтерес як для культурології, так і академічного релігієзнавства. У Середні віки і Відродження виникають зв'язки соціотехнічного міфу й утопії. З латентного стану виходить ідея космічного польоту, яка вплинула на розвиток “вторинної” міфотворчості наступних епох. Суттєвим елементом механізму відтворення міфотворчості епохи стають психічні епідемії, пандемія дияволоманії; дегуманізована вертикальна інтеграція побутових марновірств і схоластичних побудов у культурі призводили до зростання фанатизму, посилювали дестабілізацію суспільного життя.

У третьому підрозділі ““Вторинна” міфотворчість у контексті соціокультурних трансформацій Нового часу” розглянуто роль науки, НРТ, парадоксографії, мистецтва, літератури як чинників міфотворчості епохи. Автор підкреслює, що епоха Просвітництва реалізує проект радикального розриву з попередньою культурною традицією. Але науковий прогрес Нового часу починає стимулювати власну натуралістичну міфотворчість. Натурфілософія, девіантна наука перетворювалися в численні “вторинні” міфи, в окультно-містичні течії та культи, опозиційні і до традиційно-доктринальної релігійності, і до класичної науки.

Формування проекту Модерну, спрямованого на раціоналізацію всієї культури, супроводжувалося руйнацією цілісного життєвого світу людини. Невдоволення різних соціальних сил стає засадою зростання явищ, вертикально інтегрованих у соціокультурному просторі епохи - ірраціоналізму, містичних настроїв, строкатих окультних вірувань і марновірств, серед яких були спіритизм, теософія, комплекс ідей, пов'язаних з неоорієнталізмом (ідеї реінкарнації, концепції “ПЗЛ”) тощо. Неухильне перетворення науки в сенсоутворююче ядро європейської культури співіснує з дораціональними, міфологічними, язичницькими підходами до світу на неофіційних, нерефлексивних її рівнях.

У культурі Модерну відбувається подальший розвиток концепцій МНС, що визначається станом не тільки філософської, природничо-наукової, але й гуманітарної думки; в подальшому поширенні ідей МНС починають відігравати провідну роль НФ, НФ-кінематограф, образотворче мистецтво - феномени нової, масової культури. Мистецько-літературні проекції концепцій МНС наприкінці ХІХ ст. поступово перетворюються на потужний шар культури і джерело актуальної міфотворчості.

Відзначено роль традиційно-доктринальної релігії як специфічного джерела натуралістичних уявлень. В умовах секуляризації європейської культури вони були представлені “теорією катастроф” Ж. Кюв'є, “теплової загибелі” Всесвіту, “загальною справою” воскресіння батьків і їх подальшого розселення в Космосі. На актуальну міфотворчість епохи впливають початок обговорення феноменів телепатії, левітації, “психометричних властивостей душі”, “міфологічного еволюціонізму” в космології. В умовах кризи технічної цивілізації плекаються надії щодо виникнення незабаром Homo Noeticus'у - “Людини Нової”.

Автор доводить, що на міфотворчість епохи впливала подальша втрата техніко-технологічним комплексом Модерну (як ядра матеріальної культури) людиносумірності. “Друга природа” стає об'єктом віддзеркалення в міфологічних формах, близьких до релігійних, - так само, як перша природа в архаїчному міфі; соціотехнічні міфи стають однією з форм такого відображення. Зміни в соціокультурному механізмі відтворення “вторинних” міфів, що відбулися в ХІХ - поч. ХХ ст., прискорилися протягом першої половини минулого століття, а потім набули нової якості в епоху постмодерну.

Четвертий розділ дисертації “Натуралістичне і соціотехнічне міфотворення доби постмодерну: місце і роль у відтворенні “нової” релігійності” присвячений дослідженню комплексу питань, що пов'язані з еволюцією натуралістичної і соціотехнічної міфотворчості в культурі зрілого Модерну; трансформація соціокультурних засад актуального міфотворення в ситуації постмодерну; зв'язок “нової” релігійності і сучасної міфотворчості у вітчизняному соціокультурному просторі.

У першому підрозділі “Еволюція “вторинної” міфотворчості в культурі зрілого Модерну” доводиться, що докорінні зміни “нового” міфу в культурі зрілого Модерну мали конкретні локально-цивілізаційні варіанти. В межах західного Модерну еволюція “вторинних” міфів була зумовлена перетворенням суспільства на споживацьке. Суперечливий характер розвитку культури відбиває англо-американська наукова фантастика, яка стає важливим джерелом актуального міфотворення. Відчуття катастрофи знайшло відображення в маргінальних історіософсько-натуралістичних доктринах, де історія людства розглядається на тлі глобальних природних катаклізмів (І. Вєліковський). Західне суспільство стикається з численними позавіросповідними марновірствами - астрологією, магією, спіритизмом. Набувають нової якості субстратні засади соціокомунікативного простору, - завдяки розвиткові плаката, радіомовлення, а згодом і телебачення, що впливають на міфотворення епохи. “Імагінативний контур” культури починає переважати над соціокогнітивним, виникає ситуація “імагінативного реваншу” образного мислення над логічним.

В умовах фашизму соціотехнічний міф трансформувався в прогноз, що самозбувається; ця тенденція репрезентувалася творчістю німецького режисера Ф. Ланга. Еклектична містико-натуралістична концепція “вічного льоду” Ґербігера відігравала значну роль в обґрунтуванні нацистської ідеології. Джерелом окультно-містичних уявлень Третього Рейху була містико-релігійна фантастика, про що свідчили реальні пошуки окультної містико-космоло-гічної абстракції - “врілю”.

Відзначено, що в умовах радянського варіанта Модерну утопія звертається до політичної думки; відповідно і “вторинний” міф набуває раціоналізованих, сцієнтистсько-секуляризованих, атеїстично загострених форм. Зазнала трансформацій і філософія, що успадковує сцієнтистський секуляризований міф Просвітництва; водночас у ній помітно посилюються охоронні функції. Саме участь догматизованої філософії сприяла перетворенню окремих феноменів радянської науки в девіантну науку. Попри атеїстичну спрямованість радянської культури, креативність у сфері релігії не згасає; у другій половині 50-х рр. ХХ ст. формується містико-філософська система - Роза світу Д. Андрєєва, яка мала суттєві міфо-натуралі стичні виміри. На відміну від західного демократичного варіанта Модерну, вплив літератури (зокрема, НФ) і мистецтва (фантастичний живопис, кінематограф) на актуальну міфотворчість у радянському соціокультурному просторі був обмеженим. Масові комунікації зазнали тотального ідеологічного контролю з боку держави; вся інформація, яка розповсюджується в ЗМІ, суворо перевіряється на відповідність домінантам ідеологізованої світоглядної свідомості.

Важливою ознакою соціокультурного простору Модерну було пожвавлення крос-культурних зв'язків, вплив орієнтальної “складової” (наукової, релігійної, художньої) на формування, відтворення, трансляцію “вторинної” міфотворчості першої половини ХХ ст. Важливими концептуально-контактними зонами взаємодії “нового” орієнталізму і “вторинної” міфотворчості є вчення Агні-Йоги й окультно-містична система Р. Генона.

У другому підрозділі “Ситуація постмодерну і трансформація соціокультурних засад “вторинної” міфотворчості” проаналізовано вплив НТР на актуальну міфотворчість епохи. Вона виявила важливість техніки і технології як соціальних феноменів і водночас стимулювала чергову спокусу нової утопії.

Відзначено, що вже початковий етап НТР, позначений нестримним техніко-технологічним оптимізмом, сприяв сплеску натуралістичної та соціотехнічної міфотворчості. З другої половини ХХ ст. “вторинний” міф набуває особливостей натурфілософського міфу. Його проблематика торкалася космічного буття людства, шляхів розвитку ПЦ і можливих засобів встановлення зв'язків з ними, припущень про Відвідини Землі гостями з Космосу в минулому, перспектив створення роботів, “мислячих машин”, пошуків в організмі людини “прихованих можливостей” (третьої сигнальної системи; телепатії, телекінезу), можливості “кіборгізації” людини.

Дедалі активніше не тільки на людство в цілому, але й на окремі соціальні спільноти різних рівнів, а отже, і на актуальну міфотворчість, впливає процес глобалізації; на нього накладаються процеси інформатизації суспільства, космізації культури людства. Перехід від Модерну до постмодерну прискорив дрейф нового міфу в системі координат культури від раціоналізованого до ірраціонального. В контексті “вторинного” міфу постмодернової природи спостерігається своєрідна ланцюгова реакція злиття, інтеграції, світоглядної “аглютинації” різних елементів культури: фрагментів сучасної НКС, НФ, елементи традиційно-доктринальних релігій і “нової”, переважно східної, релігійності, формоутворень РКС, що функціонують за межами релігії (креаціонізм, провіденціалізм, есхатологія, дуалізм картини світу). Характер міфотворчості визначають також соціальні сподівання, які мають різне спрямування (від апокаліптичних до рожево-оптимістичних).

Доведено, що в культурі постмодерну, крім підвищеної потужності інформаційних потоків, яка створює проблеми для формування об'єктивного образу навколишньої дійсності, поглиблюється розбіжність семантичних і сенсорних полів сучасної культури, зростає їх неузгодженість, виникає не тільки когнітивний, але й імагінативний дисонанс. ЗСС стають поширеним соціальним явищем. Посилюється дія механізмів імпринтингу образів постмодернової ХКС у світоглядну свідомість суспільства, конфабуляції і навіть істероїдної псевдології.

У третьому підрозділі “Нова релігійність і “вторинні” міфи у вітчизняному соціокультурному просторі” вирішуються питання щодо детермінант формування нової, постмодернової релігійності і можливого місця натуралістичних і соціотехнічних міфів у її засадах.

З'ясовано, що синтез елементів нової, постмодернової релігійності, до яких входять “вторинні” міфи сьогодення, відбувається на засадах успадкованих від Архаїки світоглядних форм. Засадами актуальної креативності у сфері релігії, а також постмодернової міфотворчості стають і розвинуті дохристиянські вірування автохтонного походження, і такі, що виникли за межами загальнохристиянського соціокультурного простору; нехристиянські вірування, що сформувалися після утвердження християнства. Серед останніх виокремлюються нехристиянські вірування західного, східного, вітчизняного походження.

Проведений в академічному релігієзнавстві розподіл НРР, НРТ за формою (релігійні організації, курси та центри дуxовного вдосконалення і розвитку можливостей людини, філософські школи, центри і гуртки народних та нетрадиційних методів лікування) та за сутністю (християнські; орієнталістські, синкретичні, наукологічні (сайєнтологічні), езотеричні, язичницькі), є засадою аналізу їх взаємодії із “вторинними” міфами другої половини ХХ - початку XXI ст. Взаємодія доктринальних засад НРР, НРТ, окультно-містичних течій і “вторинних” міфів свідчить про те, що її наслідком є докорінні зміни в цих світоглядних формах. Відбувається як сайєнтифікація доктрин НРР, НРТ, окультно-містичних течій, їх раціоналізація, так ірраціоналізація “вторинних” міфів, перетворення їх у неорелігії.

У п'ятому розділі дисертації “Еволюція проблеми буття позаземного розуму у “вторинній” міфотворчості доби постмодерну” аналізуються докорінні зміни в тлумаченні зазначеної проблеми, що відбулися в другій половині ХХ ст. Проявом цих змін стає формування двох програм, що функціонували на різних рівнях культури. У рамках сучасної НКС наприкінці 50-х рр. ХХ ст. формується програма СЕТІ (SETІ), за її межами, з випередженням на півтора десятиліття - уфологічна програма, або UFO-програма. З урахуванням цього розділ містить в собі аналіз генези міфу про НЛО, його соціокультурну детермінацію; вплив “програми СЕТІ (SETІ)” на натуралістичну і соціотехнічну міфотворчість доби постмодерну; вплив уфологічних проекцій проблеми позаземного розуму в постмодерновій культурі на НРР, НРТ, реакцію традиційно-доктринальних релігій на поширення концепцій містифікованої уфології у вітчизняному соціокультурному просторі.

У першому підрозділі ““Міф про НЛО” - посланців позаземного, “Вищого Розуму” - як дзеркало соціокультурної трансформації” досліджені джерела, соціокультурна детермінація відтворення уфології як феномену культури, світоглядного формоутворення, що є сенсоутворюючим ядром актуальної міфотворчості.

Зазначається, що “міф про НЛО” стає результатом якісних змін у розвитку матеріальної культури людства. У контексті американської культури він фіксував певні суто американські соціокультурні реалії (“золотий вік” англомовної НФ, розвиток ракетної техніки, фобії “холодної війни”), розвиток протестантизму, підвищену креативність у релігійній сфері культури. У соціо-культурному просторі Британської імперії уфологічна проблематика у своєму релігійному аспекті зазнала впливу “нового орієнталізму”. Буття проблеми АЯНС-НЛО в радянському соціокультурному просторі мало власні фактори детермінації, логіку розгортання.

Охарактеризовано етапи розвитку UFO-програми, уявлень про АЯНС-НЛО, що розгорталися в контексті інтернаціоналізації і глобалізації культури, двох програм їх вивчення. UFO-програма сприяла трансляції уявлень про ПР у масову світоглядну свідомість. Вона перетворювала чуттєво-наочні відповіді на питання про буття ПР, запропоновані кіномистецтвом, НФ-літературою, в елемент масової культури. Образи прибульців з Усесвіту стають симулякрами постмодернової культури, які цілком успішно замінюють реальну відсутність контактів з ПЦ.

Другий підрозділ “Соціокультурні виміри проблеми буття позаземного розуму: програма СЕТІ (SETІ) і натуралістична міфотворчість” присвячений аналізу впливу на актуальну міфотворчість епохи тих докорінних змін, що відбулися В тлумаченні проблеми ПР у високій культурі другої половини ХХ ст.

Підкреслено, що магістральним шляхом вирішення “ПЦ-проблеми” наприкінці 50_х рр. ХХ ст. стає пошук штучних сигналів засобами радіоастрономії, розвиток якої набував соціокультурних вимірів. Поряд з ним виникали супутні напрями пошуків ПР (інопланетного зонду в Сонячній системі, слідів “Відвідин” Землі прибульцями з Космосу в геологічному або навіть історичному минулому, проявів “астроінженерної діяльності” - креативної діяльності іншого розуму в астрономічних масштабах). Їх вплив на актуальну міфотворчість епохи, її парадоксографічний сектор невпинно зростає.

Відзначено, що зусилля в напрямі пошуків ПЦ у Всесвіті не дали однозначних позитивних результатів. У межах реально функціонуючої НКС виник (і зберігається) кут розбіжностей між практичними результатами пошуків ПЦ і теоретичними уявленнями про їх існування. У некласичній науці утворився астросоціологічний парадокс (“АС-парадокс”, “АСП”), численні спроби вирішення якого стимулювали безпосередньо або опосередковано актуальну міфотворчість різної світоглядної спрямованості.

Підсумовано, що в напрямі активізації актуальної міфотворчості спостерігалося помітне підвищення ролі гуманітарної складової в обговоренні “АС-парадокса”: філософської танатології; “педагогіки SETI”, в якій яскраво виявилися антрополого-педагогічні проекції концепцій МНС; здобутків НФ, у котрих зверталися до проблеми можливих форм ПЖ, буття ПР і ПЦ у Всесвіті, контактів між ПЦ.

У третьому підрозділі “Уфологія, “вторинна” міфотворчість і релігія” підкреслено, що уфологія є складним багатовимірним, вертикально інтегрованим соціокультурним феноменом, ядром сучасної міфотворчості. Вона впливає на інші “вторинні” міфи, що функціонують у соціокультурному просторі постмодерну.

Доведено, що деконструкція модернових формоутворень культури (філософії, науки, релігії, мистецтва), зростаюча фрагментарність постмодернової культури сприяють як “перетіканню” концепцій уфологів у світоглядні засади численних окультно-містичних течій, так і трансформації течій, що сформувалися в межах самої уфології, на релігійні рухи, угруповання “New Age”. Унаочненням цієї тенденції є, зокрема, Міжнародний раельський рух, ченнелінг (від англ. channel-канал), що потребують уваги академічного релігієзнавства. У руслі уфології виникали і есхатологічні об'єднання, на кшталт сумнозвісної “Небесної брами” (США). Уфологічні концепції потенційно здатні підвищити креативність у сфері відтворення релігійності постмодернової природи.

Автор звертає увагу на суперечливі відношення протестантизму й уфології. Американський протестантизм був одним із факторів, що зумовив її перетворення на важливий елемент американської, а потім і світової культури. Але в подальшому представники “тарілочних” релігійних течій і культів зазнають критики з боку адвентизму. Релігійно спрямована уфологія критикується Православною Церквою, що було певним відходом від позицій щодо МНС наприкінці ХІХ ст. Спостерігається намагання з боку католицтва дистанціюватися від певних основоположень містифікованої уфології. Водночас в уфологічному контексті тлумачиться важливий елемент католицького Переказу - т. зв. “Фатімське Послання”. У НРР східного походження спостерігається зростаючий інтерес до основоположень містифікованої уфології. Якщо богословсько-філософська думка налаштована досить критично до концепцій уфологів і концептуальних засад окультно-містичних течій, що сформувалися в руслі самої уфології, то “неформальна”, або “нетрадиційна” релігійність, позаконфесійна, позацерковна релігійність, приватна віра прагнуть до світоглядних синтезів, наслідки яких суттєво виходять за межі християнської традиції і при певних умовах можуть стати елементом світоглядних засад нової, альтернативної цивілізації.

Шостий розділ дисертації “Еволюція провідних “вторинних” міфів у постмодерновій культурі: від міфу до “приватної релігійності”” містить аналіз комплексу проблем функціонування міфів і міфологем, спрямованих на формування М*КС, дистанційованої і від функціонуючої НКС, і від основоположень РКС традиційно-доктринальних релігій. Ці концепції, що виникають в умовах докорінної соціокультурної трансформації глобалізованого суспільства, становлять інтерес як для культурології, так і для академічного релігієзнавства. Вони торкаються нового бачення Універсуму, Землі, людини і сприяють відтворенню утопічних побудов.

У першому підрозділі “Універсум в контексті постмодернової натуралістичної і соціотехнічної міфотворчості” розглянуто синтетичні натуралістично-соціотехнічні концепції “паралельних світів” (КПС) з супутніми уявленнями про т. зв. “аномальні зони”; концепцію “подорожей у часі” (КПЧ), яка виникла на межі ХХ-ХХІ ст.; уявлення про полтергейст, що є сполучною ланкою між натуралістично-космологічною і натуралістично-антропологічною постмодерновою міфологією.

Доведено, що КПС, як феномен культури, вкорінені в сенсожиттєві підстави буття людини, в уявлення про світ можливого. Вони асимілюють фрагменти функціонуючої НКС, де Всесвіт - частка Мультиверсуму з безліччю “гiлoк”-світів. КПС формується під впливом уявлень про альтернативні можливості історичного процесу (т. зв “контрфактичне моделювання”). Вона асимілює також елементи РКС, притаманні новітнім та нетрадиційним релігіям, М*КС з розподілом світу на фізичний, астральний, ментальний у теософії, вченні Агні-Йоги. На формування КПС впливають образи, створені НФ, НФ-кінематографом (ТС “Вир світів”), актуалізовані шаманські і неошаманські уявлення про “багатоповерхові” моделі Універсуму. КПС ґрунтується на твердженнях сучасної парадоксографії про випадки взаємодії між світами в “точках переходу”, до яких віднесено Бермудський трикутник, Пермську зону. Натуралістична міфотворчість у контексті КПС переростає в соціотехнічну, висувається проект “Портал”, спрямований на дослідження та освоєння “Багатосвіття”, який має риси онтологічно-космологічної постмодернової утопії.

Серед форм натуралістичної міфотворчості, що набули поширення на межі ХХ-ХХІ ст., надзвичайно активною є концепція “подорожей у часі” (КПЧ), яка перетворюється на зону формування численних міфологем з різним ступенем автономності стосовно базової форми. Вони торкаються природи часу, наполягають на перегляді фундаментальних основоположень реально функціонуючої НКС, знаходять яскраве відображення в межах сайєнтологічних вірувань сьогодення. Міфологія підкореного часу, яка є утопічною, виникає на перетині натурфілософських уявлень про час і тверджень про технічну можливість переміщень у ньому (“Філадельфійський експеримент”). Спостерігаються спроби перегляду основоположень християнської РКС (“Христос - прибулець з Майбутнього”), які становлять інтерес для академічного релігієзнавства.

У парадоксографічному секторі постмодернової культури функціонує поняття з невизначеним обсягом - “полтергейст” ( від старогерманського “pуltern” - шуміти, гримати, робити гамір, i “Der Geist” - дух, “шумний дух”). Поняття полтергейста використовується в повідомленнях про спонтанні пересування предметів без наочного зв'язку із зовнішніми факторами, їх проходження скрізь тверді та крихкі (наприклад, скло) перешкоди, слухові, тактильні та інші впливи на людей і тварин; іноді для спостерігачів полтергейст набуває ознак особистості (“Барабашка”), що зближує його з міфологічним домовиком. Аналіз деяких випадків беззаперечно свідчить про шахрайство, а випадки полтергейста, що не мають пояснення, намагаються раціоналістично тлумачити з позицій радіофізики, фізики ультразвукових випромінювань тощо. Поряд з цим висуваються містико-натуралістичні концепції полтергейста як некерованого телекінезу, “глюонних ланцюгів”, що утворюються інопланетянами, як вплив “машин часу” з майбутнього. Заслуговують на увагу підходи до цього явища як прояву колективного психозу, галюцінацій. Наприкінці XX - початку XXI ст. відбувається помітне розмежування тлумачень феномену полтергейста, різних за своїм філософсько-культурологічним, світоглядним змістом, які належать до різних епох у розвитку культури.

Другий підрозділ “Планета Земля в контексті натуралістичної і соціотехнічної міфотворчості” аналізує генезу міфологеми “Жива Земля” (“ЖЗ”), яка увібрала певні світоглядні формоутворення різної природи і відбила глибокі зрушення у відносинах “людина - світ”, вихід за межі мезокосму. Вона утворила певний сектор у постмодерновій парадоксографії, обсяг якого прискорено розширюється. У ній віддзеркалилися потужні шари архаїчної свідомості (“Мати-земля”), філософського пантеїзму (“Живий Всесвіт”), постнекласичної науки (“Всесвіт як живий організм”, концепція Геї), образи НФ (“живі планети”; Солярис). На основі уявлень про “Живу Землю” пропонуються технології роботи з Планетою-Особою, що несуть на собі відбиток не тільки магічного, але й еколого-утопічного світосприйняття. На засадах “ЖЗ”-міфологеми формулюються ідеї докорінного соціокультурного реформування суспільства в проекті “Нової Архаїки”, що є дієвим інструментом критики суперечностей розвитку сучасної цивілізації. У “ЖЗ”-міфологемі знаходять відображення й елементи традиційно-доктринальної релігії, і релігій “New Age”.

Автор аналізує містичну криптозоологію (від ксхрфьт- таємний, прихований та …зоологія ), яка претендує на суттєвий перегляд уявлень про розвиток і актуальний стан біосфери Землі. Містична криптозоологія як феномен репрезентується в масовій культурі сукупністю різнорідних натуралістичних, містико-натуралістичних, відверто містичних концепцій, реально функціонуючих окремих міфологем: про наявність у віддалених районах тварин з геологічного минулого Землі; про існування тварин, що “випадають” з логіки еволюції життя на Землі (людина-філін; кішкоподібні істоти; строкаті “тварини моря”; вампіри-чупакабри); про співіснування з людиною форм “променистого життя”; про збереження в сьогоденні представників попередніх стадій антропосоціогенезу (реліктовий гоміноїд, або “снігова людина”); про тварин-віщунів, поява яких веде до фатального розвитку подій у житті окремої особи або навіть людської спільноти. Підсумовано, що “ЖЗ”-міфологема, містична криптозоологія є чинниками відтворення “приватної” релігійності постмодернової природи.

У третьому підрозділі “Людина в дзеркалі “вторинної” міфотворчості” зазначається, що “вторинний” міф уявно долає бар'єри на шляху людської креативності; наділяє нею суб'єктів, що знаходяться поза “світом людини” в контексті теорії “стародавньої астронавтики” (ТСА); “примножує” можливості людини в концепціях “паранормальних здібностей людини” (“ПЗЛ”); виносить, розширює ці можливості за межу, яка розділяє життя і смерть окремої особи в концепціях “життя після життя” (“ЖПЖ”).

У постмодерновій парадоксографії теорія “стародавньої астронавтики” (ТСА) утворює власний парадоксографічний сектор. Він представлений певними науковими і “білянауковими гіпотезами”, припущеннями, дистанційованими від реально функціонуючої НКС про реальність палеовізиту - Відвідин Землі посланцями ПЦ у геологічному або історичному минулому. Їх поєднує намагання перегляути широке коло проблем сучасної науки (походження життя, людини, рушійних факторів антропосоціогенезу, виникнення міфології і релігії). У контексті ТСА відтворюється міфологема “Пекельна Венера”, в якій поєднуються натуралістичні, соціотехнічні, екологічні міфи сьогодення. Вони формують образ дегуманізованої цивілізації цієї планети, яка протягом тривалого часу визначала розвиток людства. Внаслідок необачної діяльності сама Венера і її цивілізація зазнала екологічної катастрофи, яка може спіткати Землю, якщо глобальна екологічна проблема не буде вирішена людством у найближчий час. Здобутками масової культури (і водночас свідченням її космізації) стають міфології догонів, Стародавнього Китаю, Мезоамерики, що зазнають актуальної міфогенної переробки, входять до змісту “відкритої віри” постмодернової природи.

Зазначається, що в парадоксографічному секторі культури, утвореному концепціями “паранормальних здібностей людини” (ПЗЛ), формується стійка сукупність натуралістичних, містичних, містико-релігійних концепцій. Вони утворюють розгалужену систему: уявлення про “енергетичні парапсихологічні процеси” (психокінез; теленавіювання; левітація; хілерство; телепортація); “інформаційні парапсихологічні явища” (телепатія; теледіагностика; радіестезія; психометрія). У дослідженні наведені результати як природничо-наукової, так і гуманітарної експертизи концепцій ПЗЛ, їх претензій на обґрунтування “контакторського” досвіду. Доводиться, що певна частина свідчень про телепатичні зв'язки з іншими світами збігаються з симптоматикою синдрому Кандинського - Клерамбо і потребують застосування підходів сучасної психіатрії до їх аналізу.

На межі ХХ-ХХІ ст. концепції ПЗЛ постійно розгалужуються й ускладнюються, утворюють певні “мости” з традиційними релігійними, сайєнтологічними, квазірелігійними віруваннями і марновірствами, ілюзорно задовольняють езотеричні форми надії на краще майбутнє, набувають ознак метаантропологічної утопії (“діти індиго”, “шоста раса”).

Доба постмодерну вносить нові моменти в розвиток концепції імморталізму, надає наснаги подальшому розвиткові сукупності концепцій “життя після життя” (ЖПЖ); сприяє виникненню численних супутніх міфологем, посиленню їх натуралістичних аспектів; спостерігається вплив останніх на відтворення доктринальних засад НРР, НРТ, світоглядних основ окультно-містичних течій і культів. У контексті концепцій “ЖПЖ”, які функціонують в постмодерновій культурі і впливають на формування “приватної віри” сьогодення, актуалізувалися форми імморталізму, пов'язані з анімістичними уявленнями, що збереглися в сучасній культурі у формі численних побутових марновірств і забобонів; відбилися філософсько-світоглядні штудії проблеми танатології; посилився вплив форм імморталізму, притаманних традиційно-доктринальним релігіям; зріс інтерес загалу до концепцій ЖПЖ, притаманних НРР, НРТ, різного (як східного, так і західного) походження, обумовлений поглибленням кроскультурних зв'язків, з інтернаціоналізацією, а потім і глобалізацією культури; посіли місце світські форми концепцій ЖПЖ, пов'язані з певними світоглядними тлумаченнями здобутків постнекласичної науки, які утворили власний, достатньо представницький, парадоксографічний сектор; дало про себе знати зміщення проблеми “ЖПЖ” у конкретно наукову площину у зв'язку з успіхами сучасної реаніматології. Строкаті концепції “ЖПЖ” знайшли різноманітні віддзеркалення в сучасній масовій культурі, буття за межею смерті перетворилося на частину віртуальної реальності, що оточує постмодернову людину.

У Висновках дисертаційної роботи підсумовуються, узагальнюються результати дослідження проблеми “вторинної” (натуралістичної і соціотехнічної) міфотворчості як цілісного феномену культури, конкретних світоглядних форм, феноменів релігійної (“білярелігійної”, квазірелігійної) віри й окреслюються перспективи подальшого її вивчення.

Підсумовується вивчення історії теми дисертаційної роботи, виокремлюються основні напрями дослідження тих сфер культуротворчості, у контексті яких відбувається відтворення структур натуралістичних і соціотехнічних міфів, супутніх їм світоглядних форм. Аналіз джерельної бази дисертаційного дослідження дозволяє дійти висновку про універсальний характер того парадоксографічного сектора культури, в якому зосереджуються “вторинні” міфи, супутні форми, наголошується на необхідності його постійного моніторингу.

Визначено, що в дисертації представлена картина буття “вторинних” міфів у культурах різних епох, їх складна структура, еклектичний зміст, різні світоглядні орієнтації, що відбивають суперечності у сукупній креативній діяльності людства, їх стрімкі трансформацї, зростання ролі у формуванні засад не тільки НРР, НРТ, окультно-містичних течій і культів, але й “приватної”, “відкритої” релігійності постмодернової природи.

Підкреслено, що дотримання єдності культурологічного, філософського, релігієзнавчого підходів, використання різноманітних методів пізнання дозволяє досягти об'єктивності, конкретно-історичного розгляду предмета дослідження, уникати абстрактних стереотипів, згідно з якими “темна” чи “світла” фарба заздалегідь призначається для живописання явищ “вторинної” міфотворчості, а “істина” вважається набутком плинного етапу розвитку науки.

З'ясовано, що ситуація посмодерну, яка відбила кризовий стан сучасної культури, драматизм сучасної соціокультурної ситуації, виявила, з одного боку, нагальність проблем, що постали перед людством на межі ІІ-ІІІ тисячоліть, а з іншого - брак реальних засобів для їх вирішення. Тому в сучасній культурі пожвавлюється робота комбінаторного механізму, спрямована на подолання цього розриву, на пошук таких засобів.

Доведено, що явище “вторинного” міфу відбиває загальне посилення ірраціоналізму, глибокі трансформації світоглядної свідомості. “Вторинний” міф є показником помітного прискорення темпів суспільного розвитку, накопичення гострих суперечностей у розвитку культури. Підґрунтям цих процесів, що можуть мати далекосяжні наслідки для реформування не тільки світоглядної свідомості суспільства а й його докорінної соціокультурної трансформації, є строкатий дивосвіт сучасної парадоксографії - реперезентанта містично-окультного шару культури.

З'ясовано, що умовою життєздатності “вторинного” міфу в культурі стають процеси вертикальної інтеграції її різних рівнів: натуралістичні уявлення перетворюються в стійку світоглядну конструкцію, зі значною часовою і просторовою дальнодією за умови зв'язків високої і народної культури; підтвердженням цього є астрологія, нумерологія, мантика, імморталістські уявлення. У структурованому полі культури зазначені зв'язки можуть вибудовуватися і “зверху” (від високої до народної), і “знизу” (від народної до високої). З виникненням масової культури процеси вертикальної інтеграції структур “вторинного” міфу набувають принципово нових масштабів; це засвідчив досвід функціонування основних міфів і супутніх їм міфологем у постмодерновій культурі (уфологія, КПС; КПЧ; ЖЗ; ПЗЛ, ТСА; ЖПЖ).

Аналіз взаємодії НРР, НРТ, строкатих окультно-містичних течій, з одного боку, і “вторинних” міфів - з іншого, свідчить про те, що її результатом є сайєнтифікація НРР, окультно-містичних течій та ірраціоналізація “вторинних” міфів, перетворення їх у неорелігії. Зі зближенням цих форм зростають і їх претензії на участь у докорінній реформації як способів діяльності (техніко-технологічних, економічних, політичних, антропотехнічних тощо), що склалися протягом попередніх кількох століть, так і способів самоусвідомлення людини у світі, які є їх теоретичною і духовно-практичною репрезентацією. Соціальними засадами зближення новітніх та нетрадиційних релігій і окультно-містичних течій, з одного боку, і “вторинних” міфів - з іншого, є кризовий стан суспільства, виникнення стану “хаос-соціуму”, глобалізаційні процеси.

У контексті культури постмодерну набуває принципово нових рис парадоксографія: з точки зору змісту (відбувається її сайєнтифікація, космізація); з точки зору форми (автономність існування як самостійного феномену культури суттєво підвищується) з точки зору місця у комунікативному просторі (самовідтворення, широке розповсюдження, інтернаціоналізація, віртуалізація).

Проведене дослідження не вичерпує проблеми взаємодії “вторинної” міфотворчості та “нової” релігійності, НРР, НРТ, окультно-містичних течій і культів. Тому подальші дослідження в цьому напрямі не тільки можливі, але й необхідні. Перспективними для наукової розробки є проблеми впливу традиційно-доктринальної релігійності, елементів РКС політеїстичних, монотеїстичних релігій на “вторинну” міфотворчість у соціокультурному просторі різних епох. Перспективними для подальшого культурологічно-релігіє-знавчого аналізу є як окремі натуралістичні міфи, супутні їм форми, які утворюють складні соціокультурні конструкції. Необхідно поглиблювати вивчення її зв'язків з утопією / антиутопією, здатне висвітлити соціальну спрямованість “вторинних” міфів, напрями їх подальшої еволюції в умовах загострення кризи техногенної цивілізації. Суттєвий інтерес становлять літературознавчі (фантастикознавчі) аспекти джерел “вторинних” міфів і супутніх міфологем, соціально-психологічні, культуролого-психологічні аспекти “вторинної” міфотворчості доби постмодерну, соціологічне вивчення феномену актуальної міфотворчості і субкультур, які є її продуцентами. Становить інтерес також вивчення девіантних форм науки, її впливу на “вторинну” міфотворчість.

Проведене дослідження є перспективним для налагодження міжгалузевих з'язків культурології, філософії, релігієзнавства, соціальної психології, психіатрії, інших дисциплін в рамках вирішення проблеми поглибленого вивчення феномену “вторинного” міфу, його впливу на духовну культуру суспільства, стан його світоглядної свідомості, визначення напрямів його соціокультурної трансформації. Можливими організаційними формами такої роботи могли бути створені в майбутньому сектори з дослідження сучасної парадоксографії при Відділенні релігієзнавства Інституту філософії НАН України або Інституту культурології Міністерства культури і туризму.

СПИСОК НАУКОВИХ ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографія

1. Щедрін А.Т. “Вторинна” міфотворчість як соціокультурний феномен: (проблеми релігієзнавчо-культурологічного аналізу) [Текст] / А.Т. Щедрін : моногр. - Х. : ХДАК, 2007. - 430 с.