Культура Візантії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки України

Харківський патентно-комп'ютерний коледж

Контрольна робота

з культурології

студента групи Е-24

Земляного Кирила

2013

Візантія - це перша християнська імперія, коли імператор св. Костянтин (330-1453 pp.) переніс у 330 р. столицю своєї імперії з Риму на береги Босфору в невелике грецьке місто Візантій. З часом колишня назва міста стала назвою нової держави. Візантія - країна церков та монастирів, семи Вселенських соборів, найавторитетніших учителів церкви, батьківщини християнської містики. Вона відома як наставниця слов?янського світу, оплот християнства, берегиня культури від варварства. В історії світової культури візантійська цивілізація посідає видатне місце. По-перше, вона була логічним і історичним продовженням греко-римської античності, по-друге, Візантія репрезентувала протягом усього існування своєрідний синтез західних і східних духовних начал, по-третє, справила великий вплив на цивілізації Південної і Східної Європи (Греції, Сербії, Чорногорії, Албанії, Білорусі, України, Росії, Грузії), по-четверте, Візантія - це осібний і самоцінний тип культури, незважаючи на пережитий нею вплив з боку сирійців, арабів, слов'ян, персів, що пояснюється багатонаціональним характером візантійської держави. Беззмінною столицею і цивілізаційним центром Візантійської імперії був Константинополь, один з найбільших міст середньовічного світу. Найбільші володіння імперія контролювала за імператора Юстиніані I (527-565), повернувши собі на кілька десятиліть значну частину прибережних територій колишніх західних провінцій Риму і становище самої могутньої середземноморської держави. Надалі, під натиском численних ворогів держава поступово втрачало землі. Після слов'янських, лангобардской, вестготських і арабських завоювань, імперія займала лише територію Греції і Малої Азії. Деяке посилення в IX - XI століттяхзмінилося серйозними втратами в кінці XI століття, під час навали Сельджуків, і поразки при Манцикерте, посиленням при перших Комніна, після розпадом країни під ударами хрестоносців, які взяли Константинополь в 1204 році, черговим посиленням при Івана Ватаце, відновленням імперії Михайлом Палеологом, і, нарешті, остаточною загибеллю в середині XV століття під натиском турків-османів.

Візантійська Імперія складалася з двох префектур - Схід і Иллирик, на чолі кожної з яких стояли префекти: префект преторії Сходу (лат. Praefectus praetorio Orientis) І префект преторії Ілліріка (лат. Praefectus praetorio Illyrici). В окрему одиницю було виділено Константинополь на чолі з префектом міста Константинополя (лат. Praefectus urbis Constantinopolitanae).

Тривалий час зберігалася колишня система державного і фінансового управління. Але з кінця VI століття починаються істотні зміни. Реформи пов'язані в основному з обороною (адміністративний поділ на феми замість екзархатів) і переважно грецькою культурою країни (введення посад логофета, стратега, друнгарія і т.д.). З X століття широко поширюються феодальні принципи управління, цей процес привів до утвердження на троні представників феодальної аристократії. До самого кінця імперії не припиняються численні заколоти і боротьба за імператорський трон.

Двома вищими військовими посадовими особами були магістр піхоти (лат. magister paeditum) І магістр кінноти (лат. magister equitum), Пізніше ці посади були об'єднані (Magister militum); в столиці були два магістра піхоти і кінноти (Стратиг Опсікія) (лат. Magistri equitum et pаeditum in praesenti). Крім того існували магістр піхоти і кінноти Сходу (Стратиг Анатоліка), магістр піхоти і кінноти Ілліріка, магістр піхоти і кінноти Фракії (Стратиг Фракісіі).

Стимулом для злету богословського мислення на Заході у період розквіту середньовіччя став імператорський дарунок, що прибув з Візантії у двір Людовіка Побожного у 827 році. Це була книга Діонісія Псевдо-Ареопагіта, писана, звичайно, по-грецьки. Ця праця, кількаразово перекладена латинською, вдруге - Йоганном Скотом Еріґеною (помер 877 р.), і спонукала відродження західного богослов'я. Важко собі уявити Західну церкву без органу, а цей античного походження інструмент теж попав до Європи з Візантії в 757 та 812 рр. За другим разом візантійці не захотіли залишити цього інструменту європейцям, що потайки намагалися його скопіювати і тільки згодом досягли в цьому успіху. Виробництво шовків, впроваджене на Заході в половині XII ст., було наслідком набігу норманів на Центральну Грецію - нормани прихопили в беотійських Фівах кількох здібних ремісників і поселили їх у себе вдома. Навіть виделка, схоже, з'явилася не без допомоги Візантії: в XI ст., на превеликий жах тогочасного клірика, виделки уперше впровадила у Венеції дружина дожа, грекиня за походженням. Не дивно, що слов'яни підпали під вплив Візантії, адже й Захід, що мав за собою відточені латинські традиції, ще довго відчував на собі її вплив, навіть після того, як скінчилося візантійське панування над частиною Італії. Тобто претензії Візантії приймалися, бо були об'єктивно обґрунтованими.

Другою причиною, чому візантійські претензії діяли, було те, що приймалися вони як обґрунтовані самими варварськими народами (західноєвропейськими чи слов'янськими) і продовжували прийматися навіть тоді, коли вже перестали бути обґрунтованими. Карл Великий узурпував владу 800 року. Однак, ставши правителем Риму, він не назвав себе "імператором римлян", - він знав, що цей титул, разом з усім, що за ним стояло, був власністю візантійців. Титулатура Imperator Romanorum з'явилася на Заході лише в 982 році. А серед західних правителів тільки Фрідріх I Барбаросса (друга половина XII ст.) зробив із цього належний логічний висновок: оскільки двох імператорів римлян існувати не могло, то й візантійського імператора нічого так титулувати, а слід його звати тим, ким він вже давно був - королем греків (rex Graecorum). Та чи усвідомлював Фрідріх, що саме поняття єдиного імператора успадковане ним від Візантії? Слов'яни, в яких процес відлучення від материнських грудей Візантії проходив повільніше, так і не прийшли до подібного висновку. Для них змагатися з Візантією завжди означало наслідувати її. Щоправда, болгарин Симеон на початку X ст. і серб Стефан Душан в середині XIV ст. прибрали титул імператора, відповідно, болгарів і греків та сербів і греків. Однак думали вони не про те, щоб, висунувши слов'янський варіант західної доктрини Rex est Imperator in regno suo ("король є імператором у своєму королівстві"), принизити візантійського імператора - вони радше мріяли, як би самим посісти його місце, захопивши Царгород та імператорський престол. Таку ж фантазію знаходимо в одному тексті, складеному в Русі XIII ст. - Слово о погибелі руської землі.

Релігійні інституції у Візантійській державі мали значний вплив на суспільство, культуру і політику. Імператору часто вдавалося спрямувати вище духовенство в напрямку власних інтересів, тому можна говорити про служіння релігії державі.

867 року стався розрив між Константинопольським патріархом Фотієм і Папою Римським Миколою. Розкол християнства на православ'я та католицизм остаточно оформився 1054 року, коли найвищі константинопольський і римський ієрархи взаємно виключили з Церкви один одного.

З Візантії Християнство поширилося на Закавказзя та на східну Європу. Русь також була охрещена за православним візантійським обрядом, що посилило культурний зв'язок наших пращурів з Візантією зокрема і з усім християнським світом загалом. В ідеологічному і соціально-політичному житті візантійського суспільства значну роль відігравала християнська церква, яка в IV ст. стала союзником і опорою держави. У Візантії церква не мала тієї адміністративної й економічної влади, що в Західній Європі. Православні ієрархи не претендували на главенство над могутньою світською владою, проповідувалась ідея єдності з державою. Римська ж курія неухильно відстоювала доктрину про примат духовної влади над світською. Східну і західну церкву розділяли стійкі соціально-психологічні відмінності, що вкоренились у широких колах середньовічного суспільства. Західній релігійності була властива глибока емоційна напруженість, що межувала з екзальтацією; віруванням греків - абстрактна філософська розсудливість, прихильність до трансцендентних ідей. Схвильована уява латинян постійно спрямовувалась до страждань Христа, страшних мук грішників у пеклі; в православній церкві на перший план висувались радісно освітлені моменти життя Сина Божого, його воскресіння, піднесення душ віруючих до божественного світла, до перемоги добра над злом.

Система освіти у Візантії зберегла спадкоємний зв'язок з античністю. Дітей у віці шести-семи років віддавали до початкової школи, де вони протягом двох-трьох років вчились писати, читати і рахувати. Початкові школи були приватними, платними, а також могли утримуватись монастирями, церквами або міськими общинами, залишаючись доступними для всіх категорій населення. Для продовження освіти і розвитку шкіл більш високих ступенів існував дуже важливий стимул: в імперії з централізованим управлінням і розгалуженим бюрократичним апаратом не можна було зайняти високу посаду без достатньої освіти.

Ті, що вирішили присвятити себе науці або готувалися зайняти високі державні посади, продовжували освіту, вивчаючи риторику, філософію та юриспруденцію. В ранній період імперії зберігалися старі центри античної освіченості - Афіни, Александрія, Антіохія, Бейрут, Газа. Згодом ці центри занепадають: Александрійська бібліотека гине від пожежі, а платонівська Академія закривається за наказом імператора Юстініана. Виникають нові наукові і навчальні центри; в Константинополі в IV ст. створюється Магнаврська вища школа, а в 1045 р. - університет.

З перемогою християнства провідне місце в системі знань зайняло богослов'я. Надзвичайний розквіт переживає логіка, як основа побудови богословської догматичної системи. Візантійська філософія, на відміну від західноєвропейської схоластики, базувалась на вивченні й коментуванні античних філософських вчень усіх шкіл і напрямків, однак в XI ст. у ній посилюється вплив ідеалістичної системи Платона, яка використовувалась і для обґрунтування права на критичне ставлення до церковних авторитетів.

Розвиток природничих наук, а також математики й астрономії підпорядковувався потребам практичного життя - ремесел, мореплавання, торгівлі, військової справи. В математиці поряд з коментуванням праць стародавніх авторів розвивалися як фундаментальні, так і прикладні напрямки. Особливо плодотворною діяльністю відзначився Лев Математик (IX ст.), який заклав основи алгебри, використав буквені позначення в ролі символів, прославився багатьма винаходами, зокрема світлового телеграфу та хитромудрими механізмами, що вражали іноземців в імператорському палаці. культура візантія богословське освіченість

У космографії й астрономії точилася гостра боротьба між захисниками античних систем та прихильниками християнського світогляду. В VI ст. Косьма Індикоплов у "Християнській топографії" намагався переглянути систему Птолемея. Його космогонія базується на біблійних уявленнях про те, що Земля має форму плоского чотирикутника, оточеного океаном і покритого небесним куполом.

Значними були досягнення візантійців у галузі медицини і хімії. Вони не тільки коментували праці Галена і Гіпократа, але й узагальнили практичний досвід, удосконалили діагностику. В VII ст. у Візантії був винайдений "грецький вогонь" - суміш нафти, гашеного ванна і різних смол, що забезпечувало успіх у морських битвах і особливо в боротьбі з арабами.

Візантійське право - сукупність законодавчих пам'яток, що представляють собою переробку римського права стосовно нових умов життя в Візантійської імперії. Виключним джерелом цієї переробки є воля законодавця, відповідно чому змінюється характер науки права. Основна сфера діяльності візантійських юристів полягає не в законотворчій діяльності, а в компілюванні і тлумаченні законів.

Codex Theodosianus, перший збірник законів, складений у візантійській імперії, Виданий в 438 році імператором Феодосієм II, включає в себе всі закони, починаючи з правління Костянтина Великого. Юстиніан зробив велику кодифікацію як права римських юристів (Інституції та Дигести або Пандекти), так і законодавства імператорів, включивши до Кодексу імператорські конституції з 117 по 534 рік. Починаючи з 535 року Юстиніан ряд нових узаконений. Кількість випущених новел зменшується до кінця правління Юстиніана, особливо після смерті Трібоніана в 545 році. Наступні імператори також видавали новели, проте в значно меншій кількості.

Візантія була дуже просвітленою та науковою країною. Тому вона внесла великий внесок в науку і принесла православну релігію на Русь, яка має велике значення для слов'янських країн. Візантія була можливо єдиним стійким утворенням в Європі протягом Середніх віків. Її збройна і дипломатична сила гарантували Європі захист від персів, арабів, турків-сельджуків, і на якийсь час, османів. Схожу роль відігравала і Русь за часів монголо-татарської навали. Лише в наш час було визнано значення Візантії в розвитку сучасної цивілізації.

Список літератури

1. В.О. Балух (2006). Візантиністика. Чернівці: Книги-XXI.

2. Войтович Л. Домановський А. Козак Н. Лильо І. Мельник М. Сорочан С. Файда О. (2011). У Л. Войтович, С. Сорочан. Історія Візантії. Вступ до візантиністики. Львів: Апріорі. с. 880.

3. (рос.) Гийу А. Византийская цивилизация / Первод с французского Д. Лоевского; Предисл. Р. Блока. - Екатеринбург: У-Фактория, 2005. - 552 с.

Размещено на Allbest.ru