Українське культурне життя в Генеральній Губернії (1939-1944 роки)

Завдяки громадськостi та УЦК вдалося досягнути певного поступу в органiзацiї народного шкiльництва, особливо на Закерзонні, де у мiжвоєнний перiод не iснувало жодної української школи. Уже в 1939 шкiльному роцi тут органiзовано 864 народнi школи iз 1308 вчителями i 86848 дiтьми. Вiдсутнiсть затверджених навчальних програм давало змогу педагогам вносити до навчального процесу нацiональний змiст, що сприяло утвердженню нацiональної самосвiдомостi дiтей. Не чекаючи рішення влади, українські комітети на місцях налагоджували шкільну справу, створюючи приватні школи. Увесь тягар органiзацiї i матерiального забезпечення освiтнього процесу лiг на плечi широких кiл української громадськостi. Чимало було зроблено для сформування системи вишколу i переквалiфiкацiї та пiдвищення фахового рiвня українського вчительства.

Окупацiйна влада розглядала фахове шкiльництво як засіб підготовки робiтникiв для III райху. Професiйнi школи дiлилися на ремiсничi, промисловi, торговельнi i сiльськогосподарськi. У кожнiй iз вказаних груп були школи рiзних рiвнiв: званево-обов'язковi, званевi та фаховi. У Генеральнiй Губернiї було створено 330 професiйних шкiл, якими було охоплено майже 82 000 дiтей.

Однак, слід зазначити, що окупаційна влада всіляко стримувала розвиток середньоосвітніх шкільних закладів. Як виняток, українцям у Генеральнiй Губернiї було дозволено вiдкривати гiмназiї, тільки в обмеженiй кiлькостi. Пiд тиском УЦК й української громадськостi у Генеральнiй Губернiї було вiдкрито 12 гiмназiй з обмеженою кількістю учнiв: двi у Львовi, Ярославi, Холмi, Бережанах, Дрогобичi, Коломиї, Сокалi, Станиславовi, Стрию, Тернополi, Чортковi. Самбiр, Золочiв, Рогатин, Яворiв та iнші залишились без середнiх шкiл.

Незважаючи на всі зусилля українців, окупацiйна влада не була зацiкавлена у тому, щоб молодь здобувала вищу освіту. Тому унiверситет у Львовi не був вiдкритий. Вiдчуваючи потребу в спецiалiстах для промисловостi, сiльського господарства та охорони здоров'я, правлiння Генеральної Губернiї визнало доцільним вiдкрити 1942 року медичний, ветеринарний, фармацевтичний, технiчний та лiсовий iнститути у Львові. Хоча службовою мовою у вищих навчальних закладах вважалась нiмецька, проте їх характер залишався українським. Мовою навчання була також нiмецька, але в кiнцi кожної лекцiї було дозволено десятихвилинне резюме українською мовою. Кожен iнститут мав нiмецького ректора i українського декана. Згодом назви iнститутів змiнили на державнi фаховi курси. У 1943 роцi почала діяти державна вища торговельна школа.

Загалом на вищих фахових курсах у 1942/1943 навчальному роцi навчалося 1776 українцiв, що становило приблизно 70 вiдсоткiв усiх студентiв.

З липня 1941 року на території Галичини почав діяти Союз українського студентства (СУС), який 1942 року був реорганізований в Об'єднання праці українських студентів (ОПУС). Студентство видавало свій часопис "Студентський прапор".

Важливу роль у забезпеченні навчання українських студентів відігравала Комісія допомоги українському студентству (КоДУС), створена при УЦК. Мережею низових клітин КоДУСу були охоплені всі місцевості, де проживали українці. Внески на студентський фонд громадянство вважало своїм обов'язком, керуючись гаслом: "Фонд Студента - це живий капітал української спільноти". До фонду вносили пожертви урядовці, купці, робітники, селяни, що давало змогу оплачувати навчання сотням студентів за кордоном і у Львові.

У загальному пiдсумку освiтнiй рiвень українського населення ГГ за час її iснування дещо зрiс, що створювало сприятливi передумови для функцiонування нацiональної культури. Випускники тогочасних середнiх i вищих шкiл склали численну когорту української iнтелiгенцiї, яка успiшно працювала на благо Вiтчизни на материковiй Українi та в дiаспорi у повоєннi роки.

У четвертому роздiлi Наукова дiяльнiсть дослiджено органiзацiйнi форми та напрями наукового життя, проблематика публiкацiй науковцiв у роки Другої свiтової вiйни. Нiмецька окупацiйна влада особливо послідовно обмежувала функцiонування української науки, заперечуючи сам факт її iснування, бо це суперечило нацистськiй теорiї про меншовартiсть українцiв. Саме тому українська наука опинилась у значно складнiших умовах, нiж iншi дiлянки культури.

Спроба восени 1941 року вiдновити роботу Наукового товариства iм. Шевченка у Львовi та повернути його бiблiотеку i музей була невдалою. Черговим пропагандистським трюком було задеклароване у пресi урядове розпорядження нiмецької влади про створення "Iнституту iм. Шевченка у Львовi". Попри дозвiл на вiдновлення дiяльностi мiського i державного архiвiв у Львові, окупацiйна влада вiдводила українським ученим, якi працювали тут, роль допомiжної сили для нiмецьких дослiдникiв. У зв'язку з вiдсутнiстю у Генеральнiй Губернiї вiдповiдних наукових установ активiзувалась дослiдницька дiяльнiсть допомiжних закладiв - музеїв i бiблiотек. Наукова робота проводилась в Українському нацiональному музеї, iсторичному, природознавчому, промисловому музеях та бібліотеці НТШ, на чолі з її довголітнім керівником, висококласним бібліографом та ученим В. Дорошенком. Вона ввійшла окремим відділом у державну бібліотеку м. Львова, яку створила окупаційна влада.

Крiм того, науковцi працювали в "Українському видавництвi", редакцiях газет, гiмназiях, фахових курсах. Матерiальну допомогу вченим надавав науковий фонд при президiї Українського центрального комiтету, який очолював В.Сiмович. Деяка матерiальна допомога надходила також i вiд диспозицiйного фонду голови Українського центрального комiтету В. Кубiйовича. Видавництво і редакції газет намагались також усіляко підтримувати науковців та платити їм гонорари навіть за ті праці, які з огляду на цензурні обмеження або інші причини не могли опублікувати.

Незважаючи на великi втрати, репресiї та утиски окупацiйного режиму, серед науковцiв протягом Другої свiтової вiйни вченi продовжували свою дiяльнiсть, напiвлегально влаштовували науковi засiдання. Наприкiнцi 1942 року було створено Об'єднання працi наукових працiвникiв при Українському центральному комiтетi, яке частково замiнило дiяльнiсть НТШ. Найактивнiше працювали iсторико-фiлософська та фiлологiчна секцiї, творчі кабінети яких очолювали професори І. Крип'якевич та В. Сімович, академіки М. Возняк, Ф. Колесса, В. Щурат, доктор І. Свєнціцький.

В "Українському видавництвi" побачили свiт працi В. Кубiйовича, О. Степанiв, М. Всегоренка, С. Корбута, М. Кордуби, Я. Пастернака, М. Грунського i П. Ковалiва з усіх ділянок гуманітарних знань. До публiкацiї праць українських науковцiв у часи Другої свiтової вiйни спричинився вiдомий видавець із Праги Ю. Тищенко.

Учені працювали над проектом історичної секції НТШ, затвердженим ще 1939 року, який полягав у комплексному вивченні Галичини у різних аспектах - історичному, мовному, господарському та ін. У колі зацікавлень учених було розв'язання практичних питань, таких як уніфікація українського правопису, підготовка нових шкільних підручників.

У львiвському Лiтературно-мистецькому клубi науковці часто виступали з доповідями, які завершувались їх публічним обговоренням. Значний резонанс отримав цикл лекцій "Галичина та її політичний, економічний і культурний стан у минулому і сучасному", який був прочитаний 1943 року. Серед доповідачів - Ю. Полянський, Я. Пастернак, І. Крип'якевич, О. Терлецький, В. Кубійович, Є. Храпливий та ін. Ученi використовували iншi трибуни для пропаганди своїх наукових дослiджень, виступаючи на Об'єднаннi працi українських науковцiв, Об'єднаннi працi українських журналiстiв i навiть у Союзi українських купцiв у Львовi.

У 1943 році внаслідок воєнних дій велика кількість українських учених із центральних і східних українських земель опинилась у Львові. Тоді було номіновано 17 нових дійсних членів Об'єднання праці українських науковців, серед них і наддніпрянців.

Перiодичнi видання перiоду нiмецької окупацiї у Генеральнiй Губернiї, стали важливим джерелом інформації про наукову діяльність українських учених. Ученi публiкували свої твори у пресi - майже у кожному числi таких провiдних газет - "Кракiвськi вiстi", "Львiвськi вiстi", лiтературно-мистецького часопису "Нашi днi". Їх аналiз дає змогу визначити головнi напрями дослiджень та сферу наукових зацiкавлень українських учених у той час.

Значну увагу науковці приділяли філософському осмисленню суспільних і мистецьких процесів, розглядаючи усі аспекти українських світоглядних ідей. Аналіз українських соціологічних теорій, які стали основою сучасного світогляду, містила розвідка М. Шлемкевича "Спроба української синтези". Ця проблема порушувалась у праці Ю. Липи "Три сучасні українські світогляди", опублікована у "Краківських вістях". Привертає увагу низка статей, присвячених дослідженню впливу світогляду княжої доби на тогочасну систему світобачення, праісторичних джерел української ментальності, взаємозв'язку світогляду і науки, українсько-німецьким історичним та культурним зв'язкам, визначенню місця України в загальноєвропейському суспільно-культурному контексті.

Особливе місце у діяльності вчених посідало всебічне вивчення української історії. З'явилися наукові розвідки, що поглиблено досліджували минуле окремих регіонів України ("Княжий Галич" Я. Пастернака, "Історія Холмщини і Підляшшя" М. Кордуби), а також узагальнюючі праці.

Досить часто на сторінках періодичної преси вміщувались розповіді про визначні постаті української історії, зокрема Володимира Антоновича, Теофана Лебединцева, В'ячеслава Липинського та інших. В. Сімович як історик української науки постав перед читачами "Краківських вістей" із серією статей "Забуті", повертаючи до життя імена малознаних і забутих українських учених.

Чималий творчий доробок залашили мовознавці. У той час були перевидані такі ґрунтовні дослідження як "Норми літературної української мови" О. Синявського, "Уваги до сучасної української літературної мови" О. Курило, "Правописний словник" О. Ізюмова, "Нариси з української синтакси" С. Смеречинського та інші. І. Огієнко та Є. Грицак опублікували наочні таблиці для вивчення граматики та правопису, І. Ільницький-Занькевич - довідник "Вчімося військового слівництва", О. Панейко - "Правописний словник". Ґрунтовністю та оригінальністю підходів у трактуванні творчості наддніпрянських письменників відзначається цикл літературознавчих розвідок С. Гординського.

Отже, незважаючи на складні воєнні обставини, науковці продовжували роботу над історико-культурними, філософськими, літературознавчими та мовознавчими проблемами.

У п'ятому роздiлi Лiтературно-мистецький процес охарактеризовано особливостi функцiонування в умовах війни лiтератури, театру, музичного i образотворчого мистецтва; дiяльнiсть Українських освiтнiх товариств та Крайового iнституту народної творчостi у Львовi.

Нiмецька адмiнiстрацiя у Генеральнiй Губернiї прагнула жорстоко контролювати всi дiлянки лiтературно-мистецького життя українцiв. Культурницька дiяльнiсть була обмежена суворими приписами i строго диференцiйована. Для нiмцiв забезпечувалось привiлейоване становище. Вiддiл пропаганди Генеральної Губернiї, а у Галичинi - губернатора дистрикту наглядав за дiяльнiстю театрiв, кiнотеатрiв, радiо, лiтературно-музичних установ та образотворчого мистецтва. Урядовi чинники прагнули використовувати українськi мистецькi сили для реалiзацiї своїх завдань. На основі розпорядження відділу пропаганди при уряді генерал-губернатора встановлено порядок відвідування театрів у Львові - окремо німцями та українцями, якого треба було суворо дотримуватися. Усі театри поділялися на дві групи - одні фінансувалися окупаційною владою і призначалися для обслуговування німецького війська й адміністрації (Львівський оперний театр), інші спочатку підпорядковувались окружним староствам або міським управам, а згодом стали клітинами УЦК.

З весни 1942 року для того, щоб працювати у сфері літератури, музики, театру, преси, образотворчго мистецтва треба було отримати відповідний дозвіл німецької влади. Українським освітнім товариствам було заборонено проводити будь-які публічні заходи без дозволу служби безпеки. Німецька цензура обмежувала формування репертуару самодіяльних театральних колективів та комплектування фондів бібліотек українських освітніх товариств.

Творчi спiлки дiяли без особливих обмежень, проте тiльки в межах Українського крайового комiтету, а згодом Українського центрального комiтету.

У Спiлці українських письменникiв було три секції: видавничо-книгарська, бiблiотечна та iмпрезова. Поети та прозаїки публiкувались в "Українському видавництві". Було видано збiрки поезiй Є. Маланюка "Вибранi поезiї", Ю. Буревiя (С. Гординського) "Сурми днiв", I.Ковалiва "Прелюдiї", Б. Нижанкiвського "Терпке вино", Т. Осьмачки "Сучасникам". Вийшли у свiт прозовi твори - романи В. Чапленка "Пиворiз", Ф. Мелешка "Три поколiння", А. Любченка "Вертеп", одна з найкращих iсторичних повiстей Б. Лепкого "Крутiж". Письменники друкували свої твори і у лiтературно-мистецьких часописах та книжкових виданнях "Iлюстрованi вiстi", "Нашi днi", "Вечiрня година". Лiтератори, якi писали твори для дiтей, друкувалися у часописах "Дорога", "Малi друзi".

Традиційно наймобільнішою ланкою літературної творчості виявилась поезія. Тогочасні митці прагнули до філософського осмислення суворої воєнної дійсності, власної долі та долі народу. На думку поетів, воєнне лихоліття повинно тільки загартувати українське суспільство у боротьбі за волю. Поряд із громадянськими мотивами, у поезії звучала лірична тема.

Важливим було і те, що у Львові в роки війни знайшли притулок багато відомих українських письменників із Східної України: Іван Багряний, Йосип Гірняк, Микола Зеров, Аркадій Любченко, Тодось Осьмачка та ін.

Значний вплив на пожвавлення літературного процесу і вияв зацікавлення українського громадянства письменницькою творчістю мали літературні конкурси, які проводило "Українське видавництво". У цей період відбулася низка заходів, що стосувалися усіх жанрів - дитячої літератури, драматичних і прозових творів. Одну із нагород цього конкурсу 1944 року здобула повість І. Багряного "Тигролови", в основу якої був покладений автобіографічний факт утечі письменника із далекосхідного табору.

Важливим культурним осередком у Львові був Лiтературно-мистецький клуб. Тут обговорювали ще ненадруковані твори, відбувалися дискусiї з редакторами видань тощо. Т. Осьмачка 1942 року вперше прочитав тут свою поему "Поет", уривки із твору "Дума про Зінька Семигородського", які стали визначним явищем в українській літературі.

Значними творчими здобутками позначилась робота Українського театру м. Львова, який згодом на вимогу окупацiйної влади був перейменований на Львiвський оперний театр. У роки нiмецької окупацiї тут працювали кращі українські режисери новiтньої доби - В. Блавацький та Й. Гiрняк. На сценi Львiвського оперного театру 21 вересня 1943 року Й. Гiрняк вперше в iсторiї українського театру здiйснив сценiчне втiлення трагедiї В. Шекспiра "Гамлет". На перше сiчня 1944 року у Львiвському оперному театрi силами творчого складу чотирьох його пiдроздiлiв: драматичного, балетного, оперного та симфонiчного вiдбулося 750 вистав i 18 концертiв симфонiчного оркестру театру. Вистави вiдвiдало 600 тисяч глядачiв. Театр, за свiдченням сучасникiв, став одним iз найкращих в Європi. Працювали професiйнi театри в Холмi, Дрогобичi, Коломиї, Станиславовi i Тернополi.

Професійні театри у провінційних містах мали чимало труднощів. На перешкоді творчому процесу стояв брак акторського складу, відсутність пального та харчів для акторів, нестача театрального реквізиту, що обмежувало вибір п'єс для репертуару театральних колективів. Його основою були твори української драматичної класики.

Пошуком нових сценічних форм була позначена творчість театру-кабаре "Веселий Львів". Критика відзначала, що його вистави мали власний стиль з елементами соковитого українського гумору.

У період, який ми досліджували, було органiзовано п'ять образотворчих виставок, у яких взяла участь низка захiдноукраїнських художникiв i митцiв зi Сходу. Ці виставки стали справжнiми подiями у мистецькому життi Львова. Високу фахову оцiнку їм дали у своїх рецензiях вiдомi дiячi культури В. Свєнцiцька, М. Островерха, М. Голубець, Г.Лiнчевський та iн. Спiлка образотворчих митцiв проводила також тематичнi виставки. У 20-тi роковини заснування школи Олекси Новакiвського учнi покiйного митця органiзували виставку своїх творiв. Велике зацiкавлення викликала виставка праць заслуженого митця Олени Кульчицької. На початку 1942 року Спiлка українських образотворчих митцiв влаштувала у Львовi виставку чотирьох визначних художникiв: Олекси Новакiвського, Iвана Труша, Петра Холодного-старшого та Павла Ковжуна, завданням якої було показати усi етапи творчостi цих майстрiв, що продемонстрували рiзноманітнi напрями мiжвоєнного українського мистецтва. Українське музичне життя в Генеральнiй Губернiї розвивалось пiд керiвництвом двох iнституцiй: концертного бюро та Спiлки українських музикантiв, яка виникла 1941 року.

Заборонене нiмцями товариство "Просвiта" було реорганiзоване в Українські освiтні товариства (УОТ), у межах яких дозволялося проводити всю культурно-освiтню дiяльнiсть. Українські освітні товариства поширили свій вплив на весь край і стали єдиними легальними осередками, які могли об'єднати усіх українців, проводити громадську діяльність. При УОТ можна було організовувати молодіжні та жіночі секції, бо на окремі організації окупаційна влада не дала дозволу. На початку 1943 року у Генеральнiй Губернiї працювало вже майже 4 тисячі українських освiтнiх товариств, якi налічували 230 000 членiв. Для порiвняння: у львiвськiй "Просвiтi" було 360000 членiв. Третина УОТ мала власнi будинки, 2200 бiблiотек iз фондом, який становив 360000 книг. При українських освiтнiх товариствах дiяло 1770 театральних (вони дали 7350 вистав), 870 хорових, 670 самоосвiтнiх гурткiв; курси для неписьменних; дiяли жiночi секцiї, куренi молодi та iн.

Важливу роль у розгортаннi художньої самодіяльності мав Крайовий iнститут народної творчостi, який теж пiдпорядковувався відділу культурної праці Українського центрального комiтету. Він складався із трьох кабінетів: музичного, театрального та образотворчого мистецтва. Інститут здійснював методичне забезпечення усіх форм художніх самодіяльних гуртків українських освітніх товариств, видання музично-драматичних творів, іншої літератури, керівництво системою підготовки кадрів самодіяльних митців та працівників фахових студій у мистецьких промислових школах. Для координацiї дій при iнститутi органiзована Мистецька колегiя. Iнститут проводив крайовi конкурси народного драматичного i хорового мистецтва, якi вiдзначалися масовiстю та високим художним рiвнем.

У шостому роздiлi Видавнича справа. Преса простежується дiяльнiсть "Українського видавництва", перiодичної преси за умов пiдцензурної дiйсностi, визначаючи типи, тематичнi групи видань та їх змiст.

Окупацiйна влада надзвичайно ретельно контролювала видавничу справу - дiлянку українського культурного життя. Вiддiл пропаганди та уповноваженого шефа преси уряду Генеральної Губернiї прагнув встановити абсолютну монополiю на засоби масової iнформацiї та iншу видавничу продукцiю.

Видавнича дiяльнiсть українцiв у Генеральнiй Губернiї обмежувалась, по сутi, "Українським видавництвом". Воно насамперед задовольняло попит на українське друковане слово на теренах Посяння, Холмщини, Пiдляшшя та Лемкiвщини. Видавництво, створене наприкiнцi 1939 року, забезпечувало шкiльну молодь пiдручниками - 37 вiдсоткiв усiєї друкованої продукцiї. Книги виходили у рубриках: "Просвiтня бiблiотека", "Минуле i сучасне про Холмщину i Пiдляшшя", "Бiблiотека iсторичних повiстей", "Бiблiотека сучасних письменникiв", "Народна бiблiотека", для дітей і юнацтва видавалося також чимало різноманітної літератури. Чимала частка продукції видавництва призначалась для селян та українських просвітніх товариств. Для них передруковувались популярні твори класиків української літератури, брошури, які містили матеріали з сільського господарства і гігієни, організації свят та ювілеїв діячів культури.

Пiсля приєднання Галичини до Генеральної Губернiї у Львовi вiдкрився галицький вiддiл нiмецького газетного концерну "Видавництво часописiв i журналiв у ГГ", який видавав українською мовою перiодичну пресу i намагався не допустити поширення дiяльностi "Українського видавництва" на Галичину. Гострi протести української громадськостi, зокрема К. Левицького, К. Панькiвського, В. Кубiйовича та інших мали певні наслідки - значна частина преси та книжкової продукцiї перейшла до "Українського видавництва". У 1941 році "Українське видавнцтво" придбало двi друкарнi та створило у Львовi фiлiю. Вiдтодi воно працювало у двох вiддiлах: у Краковi, де його очолював I. Федiв i там перебувала дирекцiя видавництва, та у Львовi пiд керiвництвом М. Матчака. Тут працювали редакцiї книжкового вiддiлу i журналiв-мiсячникiв, які очолював М. Шлемкевич. Постiйними спiвпрацiвниками книжкового вiддiлу у Львовi були В. Сiмович, С. Гординський, Ю. Стефаник, Д. Штикало, Д. Козiй (лiтература, мова), I.Крип'якевич (iсторiя), Є. Храпливий (шкiльнi пiдручники).

За шість рокiв "Українське видавництво" випустило 544 книжки та iнші неперiодичні видання загальним тиражем понад 30 мiльйонiв примiрникiв та 1839 чисел часописiв - тиражем майже 25 мiльйонiв примiрникiв.

Основну частину лiтературно-художньої продукцiї видавництва становили передруки. Його керiвництво проводило щорiчнi лiтературнi конкурси, намагаючись тим самим активiзувати творчiсть тогочасного письменства. До складу журi входили вiдомi лiтератори, ученi, драматурги, журналiсти. Авторів кращих повiстей, драм, лiтературно-критичних праць нагороджували, а їхні твори публiкували. Українська преса широко висвiтлювала перебiг та результати конкурсу. Видавництво спричинилось до проведення в жовтня 1940 року книжкової виставки у Краковi та виставки української преси у Львовi навеснi 1943 року.

У сферi української преси полiтика нiмецької окупацiйної влади дотримувалась таких засад: 1. Назва "Україна" повинна вживатися лише в розумiннi територiальному, а не державному. 2. Писати про Нiмеччину, як про "протектора України", а не як союзника. 3. Представляти нiмецьку армiю "визволителькою України". Українська преса повинна була "служити справi перемоги". Нiмецькi чиновники самовільно визначали кількість газет та їх тираж і змiст.

Отож, легальна преса, всупереч цензурним заборонам, зумiла, бодай частково, зберегти українську тематику i нацiональний характер. Видавали її переважно українські журналiсти, якi працювали в редакцiях газет.

Українська преса виходила практично у всiх великих мiстах. За нашими підрахунками, протягом 1941-1942 рр. випускалося 30 друкованих органів місцевої влади - повiтових i мiських управ. Основний їх змiст становили матерiали, які відображали широкий спектр процесів, зумовлених вимогами і потребами українського громадського життя. Однак поступово цi видання з різних причин закривалися. Замiсть них поширювався тижневик "Рiдна Земля", який у рiзних мiсцевостях мав iншi назви, але скрiзь друкувався iдентичний текст з додатком однієї сторiнки мiсцевого матерiалу. До нівеляцiйних заходiв стосовно української преси, запроваджених Г. Леманом, належала монополiя на право забезпечення папером та системи постачання iнформацiї.

Перiодика "Українського видавництва", яке офiцiйно не пiдлягало уповноваженому шефа преси у ГГ для дистрикту Галичина - щоденник "Кракiвськi вiстi", тижневик "Холмська земля", лiтературно-мистецькi часописи "Iлюстрованi вiстi", "Нашi днi", "Вечiрня година", часописи для молодi "Малi друзi", "Дорога" та iн. - мала відносно більшу свободу.

Окрему групу творили релiгiйно-церковнi видання "Богословiя", "Львiвськi єпархiяльнi вiдомостi", "Мiсiонар Пресвятого Серця Iсусова", "Воскресiння", "Ярославськi єпархiяльнi вiдомостi" та iн. Освiтнi проблеми краю висвiтлювались на сторiнках часопису "Українська школа" та "Студентський прапор". Широко представлена у ГГ спецiальна господарська та кооперативна преса: "Вiсник головної групи господарки", "Господарсько-кооперативний часопис", "Залiзничник", "Порадник", "Український ремiсник", "Сiльський господар".

Пiдпiльно преса ОУН-УПА видавалась переважно у Генеральнiй Губернiї i поширювалась на всi українські землі. Ці видання вiддзеркалювали напрями політики ОУН у боротьбі проти німецьких окупантів. Вона служила джерелом об'єктивної інформації про події в Україні, реальні умови життя українців. Це було надзвичайно важливо, якщо зважати на те, що за умов нацистського режиму Україна була майже тотально ізольована від джерел інформації поза німецькою сферою впливу. Вісті про все, що відбувалось у світі, доходили через фільтр німецької пропаганди. Натомість джерелом для політичних коментарів та оглядів підпільної преси ОУН-УПА служили англійські та американські радіопередачі, матеріали польської підпільної преси, а також дані мережі ОУН із різних областей України.

У сьомому роздiлi Церковне життя дослiджено діяльність в Генеральній Губернiї православної i греко-католицької церкви, зокрема їх ролі у громадсько-культурному житті краю. Нiмецька влада толерантніше, нiж польська чи радянська, ставилася до вiропочувань українцiв. Все ж церква у Генеральнiй Губернiї свободи не мала. Вона перебувала пiд постiйним контролем нiмецької влади, яка штучно пiдiгрiвала суперечностi мiж церквами. Окупанти прагнули мати у церковному середовищi довiрених осiб і через них контролювати політичне й національно-культурне життя.

I з початком Другої свiтової вiйни населення Холмщини i Пiдляшшя взялося за повернення православних святинь, загарбаних поляками. 5 листопада 1939 року для впорядкування церковних справ у Холмi було створено тимчасову церковну раду, яка домоглася введення української мови в богослужiннях на Холмщинi i Пiдляшшi.

УЦК спiльно iз церковною радою у Холмi вживали активних заходiв, щоб Холмщина з церковного погляду залишилась автономною. Цi заходи увiнчались успiхом - Холмсько-Пiдляську єпархiю пiднесено до ступеня архiєпископiї, а iз вересня 1940 року її очолив перший в iсторiї української православної церкви український владика Iларiон. Вiн надав православнiй церквi своєї єпархiї нацiональний характер i об'єднав духовенство пiд українським прапором. Православним вiруючим було передано понад 60 церков, багато парохiяльних домiв i частину церковної землi, що її насильно захопили поляки, подвоїлась кiлькiсть деканатiв.

Великим актом нацiонального вiдродження стало повернення українцям у травнi 1940 року Холмського собору та зруйнованих печер у пiдземеллi Данилової гори. З iнiцiативи архiєпископа Iларiона православна церква збирала кошти для УЦК на потреби розбудови українського життя, вiдновлювала церковно-парафiяльнi братства.

У 1942 роцi заходами владики Iларiона була створена православна духовна семiнарiя у Холмi. Це стало визначною подією в історії православної церкви Холмщини і Підляшшя. Була створена перша вища духовна школа з українською мовою навчання. Архієпископ Іларіон розумів велике значення освіти у піднесенні національної свідомості народу, тому прибутки від своїх публічних лекцій призначав на стипендії для незалежної молоді. При консисторiї було засновано Українське церковне видавництво, почав виходити церковний двотижневик "Духовна зоря", видавалися релiгiйні i свiтські книжки.

Греко-католицька церква вiдновила дiяльнiсть богословської академiї i Богословського наукового товариства. Архiєпископ Йосип Слiпий продовжував працю як ректор богословської академiї i редактор журналу "Богослов'я". Греко-католицька церква активно включилася в нацiональне життя, намагаючись протистояти моральнiй спустошеностi, яку несла вiйна. Тому Церква багато уваги придiляла збереженню духовностi народу, християнських моральних засад у життi суспiльства. Вона закликала українців до політичного і релігійного об'єднання, сама подавала у цьому приклад, докладаючи багато зусиль для примирення українських церков. У своїх листах до православного духовенства і української інтелігенції, написаних наприкінці 1941-1942 року, митрополит Андрей наполегливо пропонував шукати можливості для зближення і порозуміння. Він глибоко розумів необхідність гуртування у часи воєнного лихоліття усіх національних сил, а також використання для цього нових обставин. Хоча мети не було досягнуто, перший публічний діалог про примирення отримав великий суспільний резонанс.

Андрей Шептицький мав значний вплив на формування громадської думки. Митрополит привiтав акт 30 червня 1941 року про вiдновлення Української держави, був почесним протектором i президентом Нацiональної ради. У своїх посланнях вiн закликав до нацiональної єдностi, зберiгання Божих заповiдей.

Греко-католицька церква i особисто митрополит Шептицький організовували харитативні й громадські акцiї - допомогу в'язням, переселенцям, голодуючим, опiку над хворими та iнвалiдами. Особливу увагу греко-католицька церква приділяла вихованню і навчанню молоді. Ризикуючи життям, митрополит рятував євреїв та iнших переслiдуваних, заохочував до цих благородних вчинків усiх священиків.

У висновках відзначено здобутки i втрати українського народу в Другiй свiтовiй вiйнi, яка попри усю свою трагiчнiсть i драматизм, стала важливим етапом у досягненнi його одвiчного прагнення до соборностi своїх земель та збереження власної самобутності як великої європейської нації. Українське культурне життя в Генеральній Губернії фактично стало викликом нацистській теорії меншовартості українського народу та його культури. Український національно-культурний рух ґрунтувався на потенціалі західноукраїнських земель, але за активної участі інтелектуальної і мистецької еліти з інших регіонів. Його значення вийшло поза межі регіонального явища і засвідчило тяглість національного культурного процесу та незнищенність культури за найскладніших умов існування.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Українське культурне життя в "Генеральній Губернії" (1939-1944 рр.): за матеріалами періодичної преси. - Львів, 1997. - 232 с.

2. Література і мистецтво в Західній Україні періоду Другої світової війни. - Львів, 1998. - 54 с.

3. Наука на західноукраїнських землях у роки німецької окупації (за матеріалами періодичної преси) // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. - Львів, 1995. - Вип. 2. - С. 270-285. (У співавторстві з О.П. Кулик.).

4. Проблеми освіти на сторінках західноукраїнської преси в роки німецької окупації (1939-1944) // Теоретичні та організаційні проблеми формування репертуару української книги та періодики. Доповіді та повідомлення міжнародної наукової конференції 25-26 серпня 1995 року. - Львів, 1996. - С. 305-321.

5. Релігійне життя на західноукраїнських землях під час німецької окупації // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. - Львів. 1997. - Вип.3. - С. 345-362.

6. Знаний і незнаний Іларіон Чолган // Дзвін. - 1997. - №5/6. - С. 143-148.

7. На шляху творчих пошуків. До історії творчої співпраці Й. Гірняка та І. Чолгана // Сучасність. - 1998. - №5. - С. 122-127.

8. До історії літературно- мистецького часопису "Наші дні" (1941-1944) // Українська періодика: історія та сучасність: Тези доповідей і повідомлень Всеукраїнської Науково-теоретичної конференції 9-10 грудня 1993 року. - Львів, 1993. - С. 87-90.

9. Микола Шлемкевич: спроба історико-біографічного портрету // Українська періодика: історія та сучасність: Доповіді і повідомлення другої Всеукраїнської науково-теоретичної конференції 21-22 грудня 1994 року. - Львів; Житомир, 1994. - С. 189-193.

10. Книговидавнича і журналістська діяльність Василя Сімовича у роки Другої світової війни // Українська періодика: історія та сучасність: Доповіді та повідомлення третьої Всеукраїнської науково-практичної конференції 22-23 грудня 1995 року. - Львів, 1995. - С. 218-222.

11. Творчість Львівського оперного театру у публікаціях періодичної преси (1941-1944 рр.) // Українська періодика: історія та сучасність: Доповіді та повідомлення четвертої Всеукраїнської науково-теоретичної конференції 19-20 грудня 1997 року. - Львів, 1997. - С. 132-135.

12. Іван Німчук - журналіст та громадський діяч // Книга в соціокультурному просторі: досвід книговидання в ХІХ-ХХ ст.: Матеріали міжнародної наукової конференції. - Львів, 1995. - С. 193-195.

13.Сімович Василь // Українська журналістика в іменах. Матеріали до енциклопедичного словника. - Львів, 1995. - Вип. 2. - С. 162-164.

14.Тищенко Юрій //Там само. - С. 221-222.

15.Святослав Гординський і літературно-мистецький журнал "Наші дні" (1941-1944) // Святослав Гординський і актуальні проблеми історії українського мистецтва. Наукові читання пам'яті Святослава Гординського: Доповіді і повідомлення, 17 травня 1994 року. - Львів, 1994. - С. 29-34.

16. Лукань Роман-Степан //Українська журналістика в іменах. Матеріали до енциклопедичного словника. - Львів, 1996. - Вип.3. - С. 202-203.

І7. Пеленський Євген-Юлій // Там само. - С. 238-241.

18. Боднарович Осип // Українська журналістика в іменах. Матеріали до енциклопедичного словника. - Львів, 1997. - Вип.4. - С. 23-24.

І9. Семчишин Мирослав // Там само. - С. 233-235.

20.Хом'як Михайло // Там само. - С. 263.

21.Список легальних українських періодичних видань, які виходили у Генеральній Губернії (1939-1944 рр.). - Львів, 1998. - 4 с.

АНОТАЦІЯ

Антонюк Н.В. Українське культурне життя в Генеральній Губернії (1939-1944 роки). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук зі спеціальності 07.00.01 - історія України. Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича та Інститут народознавства НАН України. - Львів, 1999.

Досліджується культурний процес на українських етнічних землях, які ввійшли до складу німецького окупаційного утворення Генеральна Губернія. Цей процес пройшов два етапи: від жовтня 1939 до червня 1941 р., коли сюди увійшли Лемківщина, Посяння, Холмщина та Підляшшя, і другий, із серпня 1941 р., після приєднання Львівщини, Станиславівщини, Тернопільщини, як окремого дистрикту "Галичина". Простежується політика влади у сфері культури, її відмінності у Генеральній Губернії, функціонування Українського центрального комітету, який в умовах заборони політичної діяльності намагався зберегти всі ланки культурного життя.

Простежуються кількісні і якісні параметри освітнього процесу, діяльність українських вчених, творчих спілок і самодіяльного мистецтва. Проаналізовано видавничу справу, визначено тенденції релігійного життя. Показано роль культурного процесу у національному самозбереженні та формуванні руху опору.

Ключові слова: Україна, західні землі, Генеральна Губернія, нацистська окупаційна політика, культурне життя.

АННОТАЦИЯ

Антонюк Н.В. Украинская культурная жизнь в Генеральной Губернии (1939-1944 годы). - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. Институт украиноведения им. И. Крипякевича и Институт народоведения НАН Украины. - Львов, 1999.

В диссертации исследуется закономерности и специфика функционирования культурного процесса на украинских этнических землях, которые вошли в состав немецкого оккупационного образования Генеральная Губерния. Исследуемый национально-культурный процесс прошел два этапа: от октября 1939 до июня 1941 года, когда в ее состав вошли украинские земли Лемковщины, Посянья, Холмщины и Подляшья, и второй - с августа 1941 года, после присоединения Львовщины, Станиславовщины, Тернопольщины как дистрикта "Галичина". Их различие обусловлено не только территориальными и демографическими факторами, но и рядом других обстоятельств, глубинными культурно-художественными традициями Галичины, которые были усилены наплывом сюда в годы войны творческой интеллигенции из Восточной Украины.

Автор прослеживает отношение воюющих стран к украинскому вопросу накануне и в годы Второй мировой войны. В связи с обострением противостояния между ними украинская проблема преобладает во внешней политике прежде всего Германии и Советского Союза, а также Польши, Венгрии и Румынии. Раскрывает основные принципы нацистской оккупационной политики относительно украинцев, в частности в сфере культуры, ее особенности в Генеральной Губернии, изучает деятельность Украинского центрального комитета.

В ходе восточной кампании Вермахта Украина стала первоочередным объектом колониальной экспансии. Гитлеровский план "Ост" предусматривал преобразование ее в жизненное пространство для представителей "высшей рассы". Немецкая оккупационная политика вообще, и в области культуры в частности, базировалась на идеологической доктрине о неполноценности славянских народов. Оккупационные власти проводили широкомасштабную программу вывоза материальных и культурных ценностей Украины, истребления мирного населения и военнопленных. Осуществлялось наступление на духовную жизнь украинцев, закрывались культурно-просветительские учреждения, прежде всего высшие и средние учебные заведения.

Оккупационный режим в разных регионах Украины имел свою специфику, что сказалось и на отличии условий культурной жизни. В следствие особенного статуса Генеральной Губернии как будущей территории райха и принадлежности Галичины в прошлом к немецкоязычному миру, отдаленности от линии фронта политика немецкой власти тут была менее жестокой, чем в Райхскоммисариате Украина. На определенном этапе нацисты относились нейтрально к стремлению украинцев в Генеральной Губернии преодолеть последствия полонизации, желая усилить противостояние между украинцами и поляками.

В условиях запрета оккупационной властью политической деятельности, украинская интеллигенция, действуя часто вопреки немецким указам и распоряжениям и опираясь на моральную и материальную поддержку населения, стремилась прежде всего сохранить все звенья культурной жизни.

Автор прослеживает закономерности и специфику функционирования культурной жизни украинцев в условиях войны и утверждения нацистского тоталитарного режима. В работе изучаются колличественные и качественные параметры образовательного процесса, характеризуются основные составные системы образования: дошкольные учреждения, народные школы и гимназии, профессиональные и высшие учебные заведения. Рассмотрено формы и направления научной деятельности украинских ученых. Проанализирован литературно-художественный процесс в таких его проявлениях как литература, театр, музыкальное и изобразительное искусство, народное творчество, определены главные направления работы творческих союзов. Значительное внимание в диссертации уделяется изучению состояния издательского дела в условиях подцензурной действительности, типологической и тематической направлености прессы. Раскрываются существенные черты и тенденции религиозной жизни. Проведенное исследование позволило раскрыть влияние культурного процесса на общественную жизнь. Легальная национально-культурная деятельность в окуппированной нацистами Украине объективно дополняла вооруженную борьбу против захватчиков.

Иследование истории культурного процесса в Генеральной Губернии подтвердило традиционную особенность украинской культуры: сохранять обособленность от влияния внешних факторов и даже в неблагоприятных условиях быть не только гарантом утверждения духовности, но и сохранения самобытности народа.

Украинская культурная жизнь в Генеральной Губернии фактически стала вызовом нацистской теории неполноценности украинского народа и его культуры, содействовала повышению национального сознания и развертыванию движения сопротивления. Украинское национально-культурный процесс в Генеральной Губернии базировался на потенциале, созданном на западноукраинских землях еще в предыдущие годы и при участии интеллектуальной и творческой элиты из других регионов, и потому его значение вышло за границы регионального явления. Оно приобрело общеукраинский характер, сохранив тем самым непрерывность национального культурного процесса.

Ключевые слова: Украина, западные земли, Генеральная Губерния, нацистская оккупационная политика, культурная жизнь.

ANNOTATION

Antoniuk N.V. Ukrainian Cultural Life in General Gouvernement (1939-1944). - Manuscript.

Thesis for a doctor's degree by speciality 07.00.01. - History of Ukraine. The I. Krypijakevych Institute of Ukrainian Studies and the Institute of Ethnography of the National Academy of Sciences of Ukraine. L'viv, 1999.

The cultural process in ethnic Ukrainian lands that entered the German-occupied entity of the General Gouvernement is researched. This process went through two phases: from October 1939 to June 1941, when the Lemkiv region, Posiannia, the Kholm region, and Pidliashshia entered it; and from August 1941, after the annexation of the L'viv, the Stanislaviv, and the Ternopil' regions as the special district of "Galicia". The authorities' policy in the sphere of culture, its specific character and the activity of the Ukrainian Central Committee - which under conditions of banned political activity tried to preserve all elements of cultural life - are dealt with.

Various aspects of the educational process and the activity of Ukrainian scholars, artistic unions, amateur artistic work, publishing activities and trends in religion's life are studied. The role of the cultural process in national self-preservation and in the formation of an opposition movement is shown.

Key word's: Ukraine, the western lands, the General Gouvernement, the Nazi occupation policy, cultural life.

Размещено на Allbest.ru