Культурні процеси в Україні 90-х років ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Культурні процеси в Україні 90-х років ХХ століття

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження.

3 проголошенням незалежності України значно активізувалися процеси культурного розвитку країни. До соціально-політичного та культурного життя повертається широкий пласт культурних цінностей, що впливають на перебіг глибинних змін у всіх сферах життєдіяльності українського суспільства.

Духовне відродження народу неможливе без зростання ролі закладів культури у формуванні розвиненої особистості, адже сучасна модель розвитку людства спирається насамперед на творчі можливості людини, і головною формою капіталу стає людський інтелект, духовний, творчий потенціал суспільства.

В нових економічних умовах господарювання державні заклади культури намагаються посилити вплив на оптимізацію культурних процесів, на характер і динаміку культурного розвитку. Темпи цього розвитку залежать від усвідомлення суспільством нових ідей, уявлень, цінностей, від утворення належних інфраструктури, законодавчої бази, матеріально-технічного та кадрового забезпечення галузі, від змін контактів населення з каналами культури, що виявляють реальні межі її соціального впливу на суспільні процеси.

Проте, історичний аспект розвитку інфраструктури культурної сфери, її нормативно-правові засади, що забезпечують функціонування закладів культури, фінансова та кадрова політика періоду українського державотворення не були предметом спеціального дослідження.

Предметом дослідження є культурні процеси в історії України 90-х років ХХ століття.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період від 1991 р. до 1998 р., коли відбулись суттєві зміни в соціально-культурному житті України.

Досліджуваний період характеризується також формуванням нових світоглядних переконань народу, будівництвом нової культурної політики в незалежній самостійній державі, визначенням її ролі та місця в загальнодержавних процесах відродження та збереження культурних надбань українського народу.

Джерельною базою дослідження стали переважно матеріали поточних архівів Міністерства культури і мистецтв України, Українського центру культурних досліджень.

Важливу групу джерел становили закони України в галузі культурно-освітньої діяльності, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, Колегії Міністерства культури і мистецтв України з досліджуваної проблеми.

Було опрацьовано широке коло періодичних видань, таких як: «Культура життя», «Вільне життя», «Урядовий кур'єр», «Южная правда», «Черкаський край», «Слобідський край», «Українська культура», «Посвіт», «Український театр», «Берегиня», «Сучасність» та ін.

Загальному розумінню проблеми допомогли окремі теоретичні положення праць відомих українських філософів, істориків, культурологів: М. Антоновича, М. Грушевського, В. Іванова, І. Крип'якевича, І. Огієнка, Б. Парахонського та сучасних дослідників української культурної думки І. Дзюби, О. Казимирова, В. Радзикевича, І. Сагатовського, С. Чарнецького та ін.

Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертація виконана в руслі державної комплексної програми Міністерства культури і мистецтв України «Концептуальні напрямки діяльності органів виконавчої влади щодо розвитку культури», прийнятою постановою Кабінету Міністрів України від 26.02.97 р. №657, вона є частиною наукового проекту кафедри менеджменту Київського національного університету культури і мистецтв (КНУКіМ).

Матеріали дисертаційного дослідження було покладено в основу розробленого автором навчального курсу «Державна культурна політика» у КНУКіМ. Вони можуть бути також використані у курсах «Теорія культури», «Історія української культури» системи вищої гуманітарної освіти.

Мета і завдання дослідження

- систематизувати, узагальнити особливості та виявити основні тенденції історичного розвитку культурних процесів в Україні періоду соціально-економічних перетворень 90-х років XX століття.

Для досягнення мети дослідження були поставлені такі завдання:

- розкрити основні прояви культурної реальності в Україні;

- дослідити історію формування нової законодавчої і нормативної бази в Україні в галузі культури;

- проаналізувати вплив економічних перетворень на культурні процеси;

_ вивчити кадрову політику щодо державних культурно-освітніх закладів;

- виявити протиріччя у перебігу культурних процесів в Україні;

- визначити шляхи оптимізації розвитку державних закладів культури України.

Ступінь наукової розробленості проблеми.

За досліджуваний період відбулися певні якісні зрушення в розвитку культурної сфери в Україні, що позначилися на рівні української теоретичної думки щодо нового стану та функціонування державних закладів культури. Узагальнюючої праці, присвяченої аналізу культурних процесів України у 1991-1998 рр. ще не створено.

Проте, окремі періоди та напрями культурних процесів, що відбувалися в Україні, знайшли висвітлення в дослідженнях, проведених науковцями Інституту філософії НАН України Є. Бистрицьким, В. Козловським, В. Малаховим, С. Пролеєвим, під керівництвом В.Іванова. На певну увагу заслуговують також праці сучасних українських дослідників О. Гриценка, В. Подкопаєва, В. Солодовника, М. Стріхи, В. Яремченко, які проаналізували окремі процеси сучасного культурного життя України. Варто відзначити роботи Ю. Загоруйка, Б. Парахонського, Ю. Полунєєва, які висвітлюють стратегічні орієнтири діяльності культурно-освітніх установ у межах розвитку української національної ідеї.

Здебільшого в цих дослідженнях висвітлюються функції державних та суспільних структур як об'єктів культурної політики.

В основу методології дисертаційного дослідження покладено принцип порівняльного аналізу у контексті нового історичного розвитку культурного життя України, що домінували в той чи інший історичний відрізок часу. Застосування як загальнонаукових методів (історичного, логічного, класифікаційного), так і спеціально історичних (хронологічно-ретроспективного та перспективного) будувалося на методологічному плюралізмі.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше у дисертації:

- обгрунтовано напрями культурних процесів України в період соціально-економічних перетворень на прикладі діяльності державних закладів культури в 1991-1998 рр.;

- проаналізовано тенденції розвитку культурних процесів в Україні, виявлено протиріччя їх перебігу і визначено шляхи розвитку;

- виявлено вплив економічних перетворень на культурні процеси в Україні;

- досліджено кадрову політику щодо державних культурно- освітніх закладів.

- введено до наукового обігу нові матеріали і архівні джерела, що сприяють визначенню концептуальних основ розвитку української культури.

Практичне значення.

Концептуальні положення дослідження використані у створенні нової нормативно-правової бази Міністерства культури і мистецтв України, а також були покладені в основу розробки Концепції культурної політики України та Державних програм: «Національна програма дослідження, збереження і відродження традиційної народної культури України на 1992-2010 рр.», «Культура. Просвітництво. Дозвілля» (1995 р.), «Індустрія дозвілля» (1995 р.), «Українська діаспора» (1996 р.), «Діти України» (1997 р.), «Повернуті імена» (1998 р.), «Розвиток української культури на 1999-2005 рр.» (1998 р.), комплексних програм «Розвиток національного циркового мистецтва в Україні на 1996-2000 рр.» (1996 р.), «Розвиток української культури до 2000 року» (1997 р.), «Музейна безпека» (1998 р.).

Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані у підготовці фундаментальних праць з історії України та історії культури України. Результати дослідження сприятимуть удосконаленню практичної діяльності працівників галузі культури.

Особистий внесок здобувача. Зроблено спробу реконструкції історії розвитку культурних процесів в Україні в період її новітнього державотворення (1991-1998 рр.). Обгрунтовано взаємозалежність соціально-економічних перетворень та динамізацію культурних процесів у державних закладах культури.

Апробація результатів дисертації.

Основні висновки викладено у доповідях на науково-практичних конференціях: «Культура і національна самосвідомість: проблеми теорії та завдання практики» (м. Київ, 1991 р.); «Культурна політика України» (м. Київ, 1995 р.); «Проблеми діяльності культурно-мистецьких організацій «третього сектора» в Україні» (м. Київ, 1998 р.); а також використані на засіданнях: Кабінету Міністрів України, колегіях Міністерства культури і мистецтв України, нарадах працівників культури та керівників управлінських структур системи Міністерства культури і мистецтв України.

Результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри теорії та історії культури КНУКіМа. Матеріали дослідження були використані при розробці, апробації та впровадженні в навчальну практикуавторського курсу «Державна культурна політика» у КНУКіМ.

Публікації: Основні теоретичні положення і висновки дослідження знайшли своє відображення у 4 публікаціях.

Структура дисертації.

Структура дисертації зумовлена логікою дослідження, його метою і основними завданнями, а також прагненням автора проаналізувати культурні процеси в Україні як історичне явище. Дисертація (на 145 сторінках) складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (176) і пяти додатків.

Основний зміст роботи

культурний кадровий державний заклад

У вступі обґрунтовується актуальність дослідження, визначено його предмет, окреслено хронологічні межі та розкрито джерельну базу; сформульовано мету, завдання дослідження, обумовлено ступінь наукової розробленості проблеми та розкрито наукову новизну роботи, практичне значення окремих результатів, звязок дослідження з науковими програмами, планами, темами; визначено особистий внесок здобувача, а також подано інформацію про апробацію результатів дисертаційного дослідження.

В першому розділі - «Нова історико-культурна реальність на зламі двох соціально-політичних епох» - на основі аналізу наукової думки визначені радикальні соціально-економічні зміни в суспільстві та їхній вплив на культурні процеси.

В першому підрозділі «Радикальні зміни в суспільстві і нові умови розвитку культури» розкриваються проблеми щодо виникнення нових умов розвитку державних закладів культури, досліджуються політичні та економічні реформи, що спонукали до утворення єдиної національної культурної системи задля збереження духовних здобутків українського народу, його традиційних цінностей, до одночасної модернізації культурного життя суспільства. Державні заклади куль-тури входять у цю систему, із своєю творчою зацікавленістю проблемами громадсько-політичного життя, громадянською позицією при висвітленні найважливіших подій вітчизняної історії. Вони протягом тривалого часу виконували важливі соціокультурні функції, з актуалізацією на якісний розвиток особистості, на формування стійких гуманістичних та морально-естетичних цінностей, сприяли підвищенню загального освітнього та культурного рівня суспільства. Діяльність саме державних закладів культури свідчить про спроможність держави як конституційного інституту гарантувати забезпечення задоволення потреб культурної сфери, регулювати якість перебігу культурних процесів.

Тому, розглядаючи особливості культурного розвитку в Україні 90-х років XX століття, автор спирається на діяльність закладів державної системи культури та здійснює аналіз процесів, що відбувалися.

Певним соціологічним, якщо не еквівалентом, то репрезентом сучасної історико-культурної реальності є культурні процеси, на дослідження котрих спрямовані зусилля вчених (Ю. Агеєв, І. Безгін, С. Вовканич, Я. Дашкевич, Я. Підпригорщук, М. Стріха та ін.) з метою створення моделі сучасної культури України, перспективного культурологічного образу вітчизни як орієнтира культуротворчих спрямувань.

Аналізуючи ці моделі, автор дослідження зауважує, що в основі їх обгрунтування лежать певні соціальні чинники: руйнування старої політичної системи та перехід до демократичного, ринкового суспільства. Розпочавшись в умовах глибокої політичної та економічної кризи, вони призвели до змін в культурній сфері, оскільки культурні процеси, при всій їх специфічності, є наслідком загальних перетворень, що відбувалися в українському громадянському суспільстві.

В дисертації доведено, що Україна, намагаючись здійснювати ринкові реформи, значною мірою дублює досвід країн Східної Європи та СНД, який характеризується не стільки пожвавленням галузі культури, скільки певним «паралічем» розвитку культури взагалі. В Україні спостерігається поглиблена криза культури, що виявляється у падінні рівня духовності, зростанні аморальності в суспільстві, зниженні престижу освіти тощо. На думку автора, це значною мірою пояснюється другорядністю культурної політики в українському суспільстві, браком чітких уявлень щодо шляхів трансформування культури. Цей висновок в дисертації грунтується на результатах соціологічних досліджень, здійснених Інститутом молоді України.

В нових соціально-культурних умовах подальша відбудова демократичної української держави, економічні та соціальні перетворення стають майже неможливими без належного рівня культури народу, темпи занепаду якої можуть привести до активізації деструктивних сил суспільства, гальмування державотворчих процесів, стати на перешкоді його прогресивного розвитку та формування громадянського суспільства.

Світова соціальна практика, як свідчить дослідження, доводить, що культурі цивілізованого суспільства притаманні цінності демократії, ринкової економіки, правової державності, а культурний прогрес суспільства визначається реальним усвідомленням свободи людини, поширення її можливостей до творчості.

У другому підрозділі «Правова основа трансформаційних культурних процесів» у хронологічній послідовності досліджено формування правових основ трансформації культурних процесів.

Доведено, що стратегія державної політики в галузі культури, на думку автора, визначається такими факторами, як:

- розбудова незалежної Української держави;

- наявність необхідних для її існування інституцій;

- створення в Україні громадянського суспільства з розвиненою

ринковою економікою;

- входження України до «спільного європейського дому», до єдиного політичного, економічного, інформаційного, культурного простору Європи;

- збереження суспільної стабільності, недопущення соціальних вибухів, національних чи зовнішніх конфліктів.

Утворені нормативно-правові основи управлінських та виконавчих структур починалися в незалежній Україні з корекції радянських законодавчих документів, що визначали передусім загальні тенденції культурних реформ, сприяли підвищенню творчої ініціативи, притоку в культуру позабюджетних коштів, збереженню пам'яток історії та культури тощо.

Дисертант характеризує причини, через які не було створено цілісної правової бази культури, пояснюючи це тим, що українські законодавці, політики й громадська думка в перші роки незалежності ще не мали відповідних кадрів для формування національної культурної політики, яка б сприяла будівництву громадянського суспільства та ринкової економіки. Головними тенденціями культурних процесів у цей час залишались: збільшення бюджетного фінансування та прагнення до повного звільнення закладів культури від оподаткування.

Автор аналізує нормативні документи, що визначають розвиток культури (Конституція України, Основи законодавства України про культуру, Концепція національної безпеки країни, Постанова Кабінету Міністрів України «Про стан і заходи щодо української культури» та інші документи), котрі були спрямовані на розвиток правових механізмів історико-культурних процесів. В той же час, нормативно-правова база в галузі культури ще не спроможна забезпечити належний розвиток галузі, а тому потребує грунтовного доопрацювання.

У другому розділі «Еволюція фінансової політики в культурній сфері» в історичному аспекті здійснено аналіз матеріально-технічної бази розвитку культурних процесів в Україні.

У першому підрозділі «Тенденції економічного розвитку культурної сфери» виявлені і обґрунтовані основні тенденції економічного розвитку державних закладів культури, з акцентуалізацією на становище культурної сфери як кризового. Статистика, наведена дисертантом, свідчить про невиправдане зменшення мережі клубів, кінотеатрів, бібліотек, про скорочення книговидання та кіновиробництва, руйнування колективів художньої народної творчості та культурно-концертних організацій, театрів, кіномережі, а також обмеження концертно-виконавської сфери діяльності митців й обміну міждержавних культурних звязків. Як засвідчило дослідження, в бюджеті України видатки на соціально-культурні потреби знизились від 17,5 відсотків в 1991 р. - до 7,2 відсотків у 1994 р., з чого фінансування сфери культури складало б 1,8 відсотків, якби галузь їх фактично отримала. Однак реальні бюджетні витрати становили до 1 відсотка від затвердженого бюджету, що протирічило «Основам законодавства України про культуру», де передбачалось фінансування в розмірі 8 відсотків.

Успадкована від радянських часів інфраструктура культури в Україні хоч і вважалася розвиненою, але була технічно та морально застарілою. Культурна політика орієнтувалася на централізоване управління та пряме бюджетне фінансування, спостерігався дефіцит власної ініціативи закладів культури щодо пошуків джерел позабюджетного фінансування, виявилась їхня непідготовленість до існування в умовах господарчого плюралізму та вільного ринку, що значною мірою гальмувало демократичні процеси.

Дослідження виявило певне розшарування культурно-мистецького середовища: на відносну меншість, що зуміла пристосуватися до умов «майже ринкової» економіки, або ж знайшла споживача своєї продукції за кордоном, та на більшість, що до нових умов праці не була підготовлена, і сподівалась на повернення бюджетних дотацій.

Як свідчить досвід Східної Європи, реальною альтернативою державній підтримці культурної сфери в найближчому часі не будуть як приватна підтримка, так і самофінансування. Жодне з джерел (держбюджет, місцеві бюджети, фундації, приватні спонсори) не може й не повинне повністю покривати видатки на культуру. Автор доводить, що сучасний стан фінансування культури потребує створення нової системи державно-приватного партнерства поряд із введенням інноваційних технологій підготовки працівників державних закладів культури з орієнтацією на специфіку ринкових відносин. В цілому ж, досліджуваний період характеризувався застоєм і навіть симптомами розладу традиційно централізованої, одержавленої галузі культури, спричиненими глибокою економічною кризою, коли держава вже неспроможна навіть утримувати інфраструктуру культури, та помітним збайдужінням посткомуністичних правлячих еліт до культури як політичного чинника, як засобу ідеологічної обробки населення.

В дисертації виявлено, що протиріччя між можливостями радянського економічного механізму розвитку культури та потребами ринкової економіки у цій сфері, демократизація економіки, формування ринкових відносин обумовили впровадження змін в умови господарювання, фінансування, введення інфраструктури ринку. Доведено, що характерними тенденціями культурних процесів було:

- звуження кола гарантів державного фінансування;

_ лібералізація фінансово-економічної політики по забезпеченню діяльності культурної сфери;

_ допуск недержавних джерел фінансування в державні заклади поряд з розвитком приватного та колективного підприємництва.

З метою визначення та обгрунтування шляхів поліпшення економічного становища державних закладів культури проаналізовано тенденції державного і недержавного фінансування культосвітніх закладів в Україні. У вирішенні цих проблем наріжними були теоретичні ідеї та положення відомих європейських вчених як Т. Маркузе, Е. Фромма, О. Шпенглера та інших, а також досвід країн з розвинутою ринковою економікою.

В результаті змін утворюються умови для нових економічних реалій щодо соціально-культурної сфери. Дисертант робить спробу охарактеризувати різні політичні, соціально-економічної та соціально-культурні підходи щодо розвитку національної культури зазначаючи, що масштаби соціально-економічної кризи роблять практично неможливою комбіновану політику, що була б найбільш придатною у перехідний період.

У другому підрозділі «Фінансування закладів культури: стан, джерела, шляхи поліпшення» аналізується стан та джерела фінансування державних закладів культури, визначаються шляхи його поліпшення.

Статистичні дані фінансування закладів культури засвідчили, що більше двох третин коштів спрямовувалось на утримання державних закладів культури, і менше третини - безпосередньо на культурні заходи. Доведено, що поза зовнішніми суспільно-економічними факторами - спад виробництва, бюджетний дефіцит - виявлено внутрішні причини сучасного занепаду державно-комунальної інфраструктури культури, що обумовлено діючим механізмом фінансування культури, спрямованим на консервативну систему утримання існуючих закладів, не враховуючи альтернативність інноваційних підходів до фінансової підтримки культурно-мистецьких проектів, заходів, явищ.

В умовах командно-адміністративного господарювання централізовано планувався розвиток мережі культурно-мистецьких закладів, їхнє кадрове, фінансове, матеріально-технічне забезпечення. «Нормативний принцип» фінансування, запроваджений в колишньому СРСР з 1988 р., полягав у тому, що установам невиробничої сфери централізовано доводилися нормативи бюджетного фінансування: фонд оплати праці, ліміти капіталовкладень та матеріальних ресурсів. І хоч в сучасних умовах цей механізм фінансування є цілком застарілим і недієздатним, проте навіть в «Основах законодавства України про культуру» збережено цей нормативний принцип. Задекларовані «Основами законодавства України про культуру» 8 відсотків від валового національного доходу були ілюзорними, оскільки такого рівня витрат на культуру не досягли навіть держави із розвиненою економікою.

Вкрай обмежене бюджетне фінансування в умовах кризи спонукає до пошуків різних джерел матеріальної підтримки закладів культури. Зокрема, постанова «Про надання платних послуг закладами культури», прийнята в 1998 році сприяла залученню позабюджетних коштів у сферу культури, однак цей вид діяльності потребує наукового вивчення та узагальнення, оскільки існують різні погляди науковців і практиків на вирішення цієї проблеми. В дослідженні автор доводить, що потребує належної правової бази механізм надання, регулювання та використання коштів спонсорів, меценатів, доброчинних фондів і фундацій для розвитку культури в Україні.

Створення нових механізмів фінансування має розвязати такі проблеми:

- забезпечення фінансової підтримки в широкій сфері соціально-культурної діяльності з акцентуалізацією на розробку нових проектів, програм, здійснення культурних акцій, розвиток різних типів закладів культури, багаторівневу систему підготовки фахівців;

- створення сприятливих господарських умов для установ культурної сфери всіх форм власності, для ефективного їхнього функціонування в ринкових умовах;

- розробка нормативно-правової бази з метою залучення недержавних коштів на розвиток культури через податкову підтримку благодійництва, спонсорства;

- використання сучасних економічних реформ, заснованих на приватизації, з метою позбуття певного мертвого баласту в культурній інфраструктурі та використання отриманих від цього коштів на розвиток активної частини інфраструктури.

Аналіз економічних засад функціонування державних закладів культури дозволяє дисертанту зробити висновки про те, що фінансування цих установ неспроможне здійснюватись за старими нормативами, а потребує розробки нових документів з урахуванням сучасних умов ринкових відносин на державному, державно-комерційному та приватному рівнях.

У цьому звязку важливим стає вирішення проблеми удосконалення законодавчої бази «культурного» ринку, оскільки продукція повинна мати попит, а споживач має отримувати повну інформацію щодо соціально-культурних послуг. Тому проведення різноманітних конкурсів, фестивалів, виставок, оглядів сприяє не тільки формуванню загальної культури споживачів, їх орієнтації в культурному просторі, а й підвищенню рівня якості самої культурної продукції, що функціонує в певних культурно-ринкових умовах. При цьому впровадження та функціонування державних культурних програм мають першочергове значення для існування закладів культури.

В третьому розділі «Кадрова політика щодо розвитку культури в Україні» йдеться про форми і методи підготовки кадрів у системі соціальних інститутів культурологічного профілю.

У першому підрозділі «Аналіз стану кадрового забезпечення» проаналізовано стан забезпечення кваліфікованими кадрами державних закладів культури. Лише за 1991-1994 рр. чисельність працівників у сфері культури скоротилася на одну шосту частину його загалу, без урахування існуючої проблеми прихованого безробіття, особливо серед молодіжної категорії фахівців. Вирішення цієї проблеми в зазначених напрямках ускладнюється глибокою кризою, у якій перебувають сьогодні економіка, соціальні структури та культурне життя українського суспільства. Визначальний чинник - матеріально-технічний та фінансовий стан мережі - негативно вплинув на кількісні та якісні показники забезпечення кадрами державних закладів культури. Але методологія побудови кадрової політики на всіх її рівнях не може зводитися до визнання економічних, організаційно-господарських чинників як абсолютно вирішальних і тому, необхідно враховувати зворотний вплив культури на політику, економіку, виробництво і, головне - на умови самореалізації особистості в сфері життєдіяльності.

Перебудовчий процес, що розпочався в 90-х роках ХХ століття в площині кадрового потенціалу культури означав не лише заміну «старих кадрів на нові», а передусім їх «модернізацію» за рахунок внутрішньої самоперебудови, самоперетворення, що має свої певні етапи й особливості.

Як засвідчило дослідження, перші невдалі кроки в реформуванні суспільства, що поглибили кризу системи, призвели більшість фахівців державних закладів культури до розгубленості, зневір'я, пасивного очікування. Цей етап самоперебудови показав, що значна кількість фахівців проявила некомпетентність, байдужість працівників культосвітніх закладів щодо своєї професії.

В дослідженні аргументується, що другий етап характеризувався активною адаптацією працівників культурних закладів до кризового стану, виробленням форм і засобів загального пристосування до нових ринкових умов. Аналіз статистичних даних показав, що 12 відсотків кадрового складу припинили свою роботу в державних закладах культури (вибули з мережі), 35 відсотків - пасивно пристосувалася до обставин, і лише 63 відсотки активно залучилась до нових форм і методів культурно-просвітницької діяльності. Вивчення документації щодо кадрового стану працівників культури сільської місцевості різних регіонів України показало мінливість їхньої професійної установки на подальшу роботу в соціально-культурній сфері. За наслідками опитування працівників сільських державних закладів культури - близько 20 відсотків були активно задоволеними культосвітньою роботою, не зважаючи на кризовий стан, до 55 відсотків - пасивно пристосувалися до умов, а 14 відсотків - остаточно не визначилися щодо пасивної роботи в закладах культури і близько 11 відсотків - припинили діяльність.

Усвідомлене сприйняття працівниками закладів культури ринкових відносин у соціокультурному середовищі характеризує третій етап. Спостерігалася сформованість нової структури мотивів професійного вибору в культурно-просвітницької діяльності, відбулась зміна в ціннісних орієнтаціях працівників, зафіксовано перехід від адаптованої поведінки працівників культури до творчо-пошукової й особливо, підприємницької. Так, 22 відсотки опитаних фахівців орієнтувалися на ринкові засади у функціонуванні державних закладів культури. Вони вважали, що перехід до ринкових відносин позитивно вплинув на вирішення кадрових питань у закладах культури з домінантною на якісний рівень фахової підготовленості та мобільність у сфері менеджменту.

Позитивний вплив ринкових засад на кадровий стан ці фахівці передусім вбачають у: творчому підході до справи, в поновленні кадрів, підвищенні рівня кваліфікації, урізноманітненні змісту та форм роботи, можливості отримання додаткових коштів, відкритті спецрахунку в банках тощо. Вони наголошують на скасуванні негативних бюрократичних декларацій, скороченні зайвої документації, а також на доцільності перегляду кількісного складу штатів, введенні сучасних механізмів в основу кадрової політики системи культури, побудованих на засадах ефективної ринкової конкуренції.

Дослідженням доведено, що 59 відсотків працівників закладів культури тяжіють до традиційних, державно-бюджетних, централізованих засад діяльності і неспроможні здійснювати продуктивну роботу в нових ринкових умовах. Фахівці цієї «пасивної» категорії посилюють негативний вплив на формування кадрів у державних закладах культури. Це проявляється у вибуванні з мережі висококваліфікованих кадрів, їхньому переході до комерційних структур, працевлаштуванні випускників вищих навчальних закладів культури не за призначенням, скороченні штатів і самої мережі, зменшенні обсягу роботи, падінні престижу культпрацівників і особливо у погіршенні їхнього матеріального стану, втраті селом будь-яких культурно-просвітницьких кадрів і як, наслідок - осередків культури.

Другий підрозділ «Складові нової кадрової політики щодо закладів культури» визначає складові нової кадрової політики щодо культурно-освітніх закладів.

Реформування усіх галузей економіки і соціальної сфери супроводжується пошуком нових напрямків кадрової політики, які б задовольняли сучасні умови перехідного періоду.

Співставленням всіх позицій на основі здійсненого аналізу результатів соціологічного дослідження доведено, що найсприйнятливішою для більшості фахівців мережі державних закладів культури є така кадрова політика, яка б сприяла забезпеченню певною мірою реалізації їхніх здібностей, обдарованості, професіоналізму, а також - гарантувала б кожному стаціонарну роботу або працевлаштування.

Ми вважаємо, що ідеальною моделлю фахівців є така модель комплектування та діяльності кадрів, яка б відповідала наступним принципам кадрової політики:

- всі спеціалісти мають бути працевлаштовані, але за здібностями й талантами;

- керівництво чи замовники (власники) забезпечують умови адекватні реалізації професійно-творчого потенціалу, а працівники відповідним чином використовують ці умови для успішної, плідної роботи;

- керівник і замовник чутливо і оперативно реагують на результативність роботи кожного і відповідно до цього регулюють матеріально-фінансові витрати, підвищуючи рівень виплат здібним і працьовитим і знижуючи або заморожуючи його для інших;

- відчуваючи на собі дію саме такого ринкового механізму, працівники прагнуть до максимальної самореалізації і самовдосконалення або залишають роботу, визнавши свою неспроможність і вдаючись на пошуки нової діяльності, що більш відповідає їх здібностям і можливостям.

Мінімізація штатного розкладу закладів, що фінансуються переважно з державного бюджету, - єдина серед усіх інших складових, що за більшістю голосів була визначена респондентами як недоцільна й несприйнятлива.

На підставі аналізу сучасної кадрової політики автор подає ранжировку культурно-освітніх закладів, детально характеризує їхні кваліфікаційні ознаки, зазначаючи, що кадрова політика в галузі культури в Україні на сучасному рівні тісно пов`язана з реформуванням структури освіти в цілому, а значить повністю залежна від результатів її перетворень і змін.

Якщо раніше державне замовлення забезпечувало працевлаштування випускників вищих навчальних та середніх спеціальних закладів, то тепер кількість робочих місць визначає ринок праці, тобто запит споживача, потреби державних закладів культури. Наявність робочого місця залежить від його необхідності, а не від нормативної кількості, як раніше.

Кадрова політика як складова культурної політики державних закладів культури має стати основою відтворення інтелектуального, духовного потенціалу народу, виходу вітчизняної культури на світовий рівень, національного відродження, розбудови державності та демократизації суспільства в Україні.

Соціальне реформування суспільства поставило діяльність кадрів у цілому перед вибором: або людина активно працює в соціумі і своєю творчою активністю і професіоналізмом домагається необхідних результатів, або, навпаки, займає позицію очікування, пасивності. Зрозумілішим стає, що результат роботи кожного в цих умовах є результатом принципово обраної позиції. Взаємодія «Я» та «суспільство» перетворюється або в плідну співпрацю двох сил, або в їх протиставлення і конфлікт.

Кадрова політика вимагає чіткого законодавства, правових гарантій, соціального захисту і стрункої структурної схеми функціонування в цілому. Вона є одним із вирішальних напрямків прискорення інноваційних процесів у культурі, підвищення ефективності роботи галузі зі створенням якісного культурного середовища.

У висновках дисертації здійснено підсумок наукового дослідження. Його принциповий зміст полягає в тому, що:

- всупереч складним економічним, політичним, господарським культурним процесам, але із збереженням національних традицій формується новий тип державних закладів культури незалежної України з такими його рисами, як багатогранність творчих пошуків і стилів, потягом до експерименту;

- розвиток культурних процесів в Україні значною мірою залежить від фінансування державних закладів культури. Для залучення до цієї сфери коштів з різних джерел та ефективного їх використання належить створити сприятливе правове поле та адаптований до ринкових умов економічний механізм;

- процес реформування культурної політики передбачає формування нової законодавчої бази для культури, суміжних сфер суспільного життя, що відповідала б сучасним світовим вимогам та особливостям розвитку культури в Україні;

- аналіз сучасних культурних процесів свідчить, що українське суспільство, яке стає дедалі відкритішим і демократичнішим, вже не задовольниться державною культурою, а ринково орієнтована українська економіка не спроможна її утримувати так, як це притаманне тоталітарній системі;

- кадрова політика в галузі культури пов`язана з реформуванням структури освіти в цілому та потребами галузі, а значить повністю залежна від результатів її перетворень і змін. Вона вимагає відповідного законодавства, правових гарантій, соціального захисту і стрункої структурної схеми функціонування в цілому;

- в Україні утворюється новий соціум, який є підгрунтям для нової соціокультурної реальності й породжує нові відносини між її суб`єктами і державними закладами культури, новий зміст, нові пріоритети;

- соціально-економічні трансформаційні процеси породжують нові умови розвитку культури, принципові зрушення в системі цінностей, норм і принципів культурного життя розблокуванням і урізноманітненням культурних потреб і засобів їх задоволення;

- політичні та економічні реформи спонукають до утворення єдиної національної культурної системи задля збереження духовних здобутків українського народу, його традиційних цінностей з одночасною модернізацією культурного життя суспільства, а державні заклади культури є частиною цієї системи.

Основний зміст дисертації викладено в публікаціях

1. Кулик Н.А. Стан та тенденції розвитку культурно-мистецької сфери. - К.: Нац. парламент. б-ка України, 1999. - 40 с.

2. Кулик Н.А. Основні напрямки розвитку культури в Україні та шляхи розв`язання сучасних проблем // Наук. записки: Релігієзнавство. Культурологія. Філософія: Вип. 2 / Редкол.: М.І Шкіль та ін. - К.: Знання, 1999. - С. 28-34.

3. Кулик Н.А. Протиріччя розвитку української культури в 1991-1998 рр. // Посвіт. -1999. - №1. - С. 36-38.

4. Кулик Н.А. Правові механізми історико-культурних процесів в Україні 1991-1998 роках // Бібліотечна планета. - 1999. - №2. - С. 35-39.

Размещено на Allbest.ru