Історичні умови виникнення та джерела формування української культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історичні умови виникнення та джерела формування української культури

План

1. Періодизація історико-культурного процесу в Україні

2. Культурогенез українського народу. Витоки української культури

3. Матеріальна та духовна культура стародавнього населення України (палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт)

4. Феномен Трипільської культури

5. Культура мідно-бронзової та залізної доби (кіммерійці, скіфи, сармати, антична епоха Причорномор'я)

6. Культура Київської Русі та Галицько-Волинського князівства

Основні поняття і терміни теми

Палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт, анімізм, фетишизм, тотемізм, магія, "палеолітичні венери", трипільська культура, скіфський звіриний стиль, пантеон, язичництво.

1. Періодизація історико-культурного процесу в Україні

Українська культура - органічна частина світової культури. Опановуючи курс української та зарубіжної культури, необхідно звернути увагу на те, що культура українського народу є частиною світової культури, світової цивілізації. Вона розвивалася за спільними законами, в руслі розвитку європейської культури, хоча і має свої особливості, як і кожна національна культура.

Визначимо головні періоди у розвиткові української культури і дамо їм коротку характеристику.

Перший період розвитку культури України охоплює період від початків людської цивілізації на території України до культури східнослов'янських племен дохристиянської доби. Племена і народи, що проживали на цій території впродовж тисячоліть, творили культуру, передаючи її у спадок наступним поколінням і забезпечуючи цим безперервний прогресивний розвиток. Найдавніші свідчення перебування на території України датуються ще добою пізнього палеоліту. Відчутний слід залишили в історії культури України племена трипільців, кіммерійців, скіфів, сарматів. Культура античних міст Північного Причорномор'я сприяла розвитку економічного життя, суспільних відносин і культури місцевих племен, що прискорювало процес розкладу первіснообщинного ладу і сприяло їх подальшому прогресу.

Племена черняхівської культури - анти - мали усталені торговельні та культурні зв'язки з Римом, що було важливим чинником розвитку культури племен на землях антів. Чималий вплив на антів у галузі військової техніки та організації справили племена готів, що жили на півдні України.

Культура доби Київської Русі - це другий період формування культури України. За часів князювання Володимира Святославича на київських землях було введене християнство за грецьким зразком, що відповідало тодішнім інтересам держави. Християнство сприяло розширенню економічних і культурних відносин Київської Русі з європейськими країнами і по суті володіло монополією на культурне творення у державі. Склалася і розвивалася давньоруська мова, почався інтенсивний розвиток освіти, літератури, мистецтва.

Наступний період - третій - це час, позначений формуванням української народності з середини XIII ст. Розвиток української культури в XIV - першій половині XVII ст. органічно пов'язаний з історичними обставинами, що мали місце на землях України, яка входила тоді до Великого князівства Литовського. Кревська унія (1385 р.) поклала початок об'єднанню Литви і Польщі, надавши польській шляхті права володіння українськими землями, тим самим узаконила експансію латинської культури на кілька віків. Позитивним моментом у цьому процесі було входження українських земель у простір західної цивілізації. З іншого боку, Польща повела тотальний наступ на українську культуру, православну віру, звичаї, традиції, мову.

Люблінська унія (1569 р.) остаточно узаконила політику національного, релігійного й соціального гноблення українського народу, що, у свою чергу, спричинило відкритий протест українського населення.

У той час, коли вищі класи почали підпадати під польські впливи, провід та ініціатива в національному житті перейшли до низів. Спочатку провідну роль на себе взяло міщанство, пізніше активізувалися селянські маси. У цей період з'являється в Україні нова соціальна верства - козацтво, якому судилося відіграти епохальну роль в історії і культурі України.

Зазначимо, що в українській культурі наприкінці XIV - початку XVII ст. перехрещувалися впливи культур Сходу і Заходу, ідей Відродження, гуманізму і Реформації. Ці впливи знайшли в Україні сприятливе підґрунтя в умовах запеклої боротьби за національну державність. Вони дали прекрасні сходи у вигляді відродження національної культури.

Четвертий період розвитку української культури проходив під впливом визвольної війни народу під проводом Богдана Хмельницького. Усна народна творчість другої половини XVII ст. відобразила найголовніші події тієї доби. У процесі визвольної боротьби значно поширився світогляд українців, зросла їх етнічна самосвідомість. Розвиваються освіта, книгодрукування сприяє зміцненню культурних відносин України з іншими народами. Події визвольної війни опиняються у центрі уваги літераторів, художників, музикантів, істориків.

У другій половині XVII ст. в Україні поширюється стиль бароко, який став стилем епохи, цілісною художньою системою. У XVIII ст. українська культура продовжувала розвиватися у важких умовах. Територія України залишалася у складі різних держав, обмежувалися культурні права українського народу, гетьманська влада слабшала, а згодом була остаточно скасована. Українська православна церква втратила свою автономію, стала частиною Російської церкви. Однак навіть у цих умовах творчий геній українського народу створив ряд неперевершених шедеврів, які стали набутком не тільки вітчизняної, а й світової культури.

Наступний період розвитку української культури пов'язаний із глибокими перетвореннями у всьому слов'янському світі. Уже наприкінці XVIII ст. почалися процеси формування слов'янських націй, які супроводжувалися бурхливим розвитком національних культур, формуванням етнічної самосвідомості. Джерелом, з якого постають процеси українського національно-культурного відродження XIX ст., був фольклор. Українська інтелігенція, яка народжується цього часу, сприяє розвитку демократичних напрямів у культурі. Розвиток нації знаходить вияв у неповторних національних формах культурної творчості. Розквітає українська література, відбувається становлення професійного театру, започатковується музична класика, реалістичного вияву набуває живопис. У XIX ст. витворилася не лише національна культура, спільна для сходу і заходу України, але й виник особливий тип митця, діяча української культури, який характеризувався тісним зв’язком із народним життям.

Отже, у XIX на початку XX ст. українська культура продовжувала свій прогресивний розвиток, хоча це відбувалося в умовах систематичних утисків і заборон. Тому українська культура не могла нормально розвиватися за властивими їй еволюційними законами.

Діячам культури доводилося долати не лише внутрішні суперечності та перешкоди, притаманні будь-якій культурі, але й великий політичний тиск з боку державних російської, німецької, польської культур. Історія культури цього періоду ще раз доводить, що за відсутності держави без політичної, матеріальної, правової підтримки культура нації починає занепадати або продовжує свій розвиток через надзусилля.

Історія української культури XX ст. - складний і суперечливий час, це шостий період розвитку етнокультури українців. Культура України XX ст. - це свідчення незламного духу народу, який постійно тяжів до збереження власної мови, історичної пам'яті, мистецьких надбань минулих часів.

Культурне життя в радянській Україні було цілком обумовлене жорсткою системою і режимом політичної влади, воно мало суперечливий характер, соціалістичні досягнення історичного значення захлиналися в хвилях політичного терору проти культури та її творців, врешті - проти власного народу.

Однак і тоді народжувалися діячі, які своїм талантом змушували захоплюватися цілий світ - це і О. Довженко, і М. Багряний і багато інших імен, які сьогодні повертаються до нас із забуття.

90-ті роки XX ст. започаткували сьомий етап історії української культури. Акт про державну незалежність України, прийнятий 24 серпня 1991 р., відкрив нову сторінку в історії культури України. Чи не вперше український народ отримав можливість вільно творити.

У XXI ст. Україна увійшла незалежною державою. Поступово вона посідає гідне місце у світовій системі економічних, політичних і культурних зв'язків.

Отже, українська культура - це загальноєвропейська культура, яка постійно зазнавала впливу інших культур, і не завжди ці впливи були позитивними, але українська культура вижила і гідно представлена досягненнями українських митців серед інших народів

культурний трипільський русь галицький

2. Культурогенез українського народу. Витоки української культури

Культурогенез - процес появи і становлення культури будь-якого народу і народності загалом і появи культури як такої в первісному суспільстві. На сьогодні не існує єдиної теорії появи культури.

Формування етнічної культури (культурогенез) нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом). Тому, розглядаючи українську культуру, не можна не зупинитися на проблемах етногенезу українців.

Нагадаємо основні точки зору:

1) міграційна (слов'яни прийшли на свою нинішню територію, український народ - це етнос, який виник унаслідок міграції інших народів);

2) автохтонна (слов'яни є споконвічними жителями Східної Європи; на сучасній українській території здавна жили народи, які не вели кочове життя, а займалися матеріальним виробництвом, тобто по історичній вертикалі змінюються культури, а етнос залишається незмінним).

Сьогодні автохтонну теорію вважають максимально наближеною до істини.

Як визнано сучасними вченими, культурогенез і етногенез стародавнього населення України відзначалися складністю й багатолінійністю. В ідеологічному, етнопсихологічному, філософському, життєдіяльному планах східний слов'янин, а відтак і українець, - не одвічна біологічна й історична даність, а результат тривалої еволюції людського життя на наших землях, спадкоємець усіх попередніх народів, які спільними зусиллями витворили підвалини його специфічно-національних способу життя та світогляду. З огляду на це, питання про генетичні витоки української культури має сьогодні неабияке значення і викликає у своєму розв'язанні доволі гострі, зумовлені актуальними проблемами в житті нашого суспільства, суперечки.

Однак дискусійність багатьох проблем, пов'язаних із витоками вітчизняної культури, зумовлена не тільки тенденційністю в їх розв'язанні. Наявність різних наукових концепцій пояснюється браком археологічних даних, інших достовірних джерел інформації, що могли б прояснити картину масштабних історичних подій, що відбувалися на теренах сучасної України.

Питання про історію та витоки української культури є складним і дискусійним. Одні дослідники вважають, що розвиток української культури почався в епоху середньовіччя, а до того культуротворчий процес не раз руйнувався внаслідок активних міграційних процесів та нападів різних завойовників. Інші твердять, що витоки культури слід шукати з епохи бронзи (II тис. до н. е.). Безумовно, впродовж тисячоліть населення України не залишалось етнічно і культурно однорідним. Міграції племен, їх контакти з іншими народами були явищем досить поширеним. Але ці процеси не приводили до повної асиміляції племені, абсолютної руйнації його історичної пам'яті та культури. Окремі етноси можуть виникати і гинути, розквітати і занепадати, але культурні надбання, принаймні якась їх частина, зберігаються і передаються, примножуючись, у спадок новим поколінням.

Отже, племена і народи, що проживали на території України впродовж тисячоліть, творили культуру, передаючи її у спадок наступним поколінням і забезпечуючи цим безперервний прогресивний розвиток.

3. Матеріальна та духовна культура стародавнього населення України (палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт)

Первіснообщинний лад у межах території нинішньої України співвідноситься з такими археологічними періодами, як палеоліт - стародавній кам'яний вік (1 млн. - 11 тис. pp. до н.е.), мезоліт - середній кам'яний вік (10 тис. - 7 тис. pp. до н.е.), неоліт - новий кам'яний вік (6 тис. - 4 тис. pp. до н.е.), енеоліт - мідно-кам'яний вік (3300-2800 pp. до н.е.), бронзовий вік (2800-1200 pp. до н.е.).

Дослідники вважають, що близько 1 млн. років тому на наші терени прийшли перші люди. На сьогодні доведено, що найраніше освоєною територією України було Закарпаття (с. Королево).

Стоянки найдавніших в Україні людей знайдені також на Дністрі, Житомирщині, у Донбасі, Гірському Криму. Археологи знаходять тут кам'яні знаряддя праці, залишки поховань. Залишки штучної будівлі з фундаментом із кісток мамонта досліджено на стоянці Молодове Чернівецької області на річці Дністер.

У первісному суспільстві виникає релігія як необхідність пояснення навколишнього світу. Початкові форми релігійних уявлень - тотемізм, фетишизм, магія, анімізм.

Анімізм - одна з форм релігії, пов'язана з вірою в одушевлення усіх предметів і явищ.

Магія - сукупність обрядових дій, пов'язаних із вірою в можливість впливу на навколишній світ.

Тотемізм - комплекс вірувань, пов'язаних із уявленнями про спорідненість людини і тотема (тварини-предка, покровителя).

Фетишизм - віра в надприродні властивості матеріальних предметів, як природних, так і зроблених людиною.

У VI - ІІІ тис. до н.е. коли на території України наступила епоха неоліту, у житті людини відбувся перший якісний поворот - перехід від збиральництва й примітивного полювання до відтворювальних видів діяльності - землеробства і скотарства - неолітична революція.

Найбільш відомою культурою України часів пізнього неоліту та енеоліту є Трипільська культура - IV-III тис. до н. е. на Середньому Подніпров'ї, яку в 1896 р. відкрив український археолог Вікентій Хвойка.

Трипільська культура існувала майже 1500 років і досягла надзвичайного розвитку, зробивши непересічний внесок у світову й українську духовну скарбницю. Вона слугувала взірцем для наступних поколінь.

Характерні особливості трипільської культури:

- поселення зводилися на відкритих місцях без оборонних споруд;

- житло будувалося по колу, одна оселя біля іншої, а середина залишалася порожньою;

- хати зводилися каркасні; проміжки між стовпами запліталися лозою та обмазувалися ззовні й зсередини товстим шаром глини;

- стіни і піч розписувалися яскравими фарбами, різнокольоровим орнаментом;

- у релігійно-ідеологічних уявленнях трипільців пріоритетним був культ Великої Богині-Матері. Їй присвячувалися високомистецькі жіночі статуетки ("палеолітичні венери"), які були символом родючості й шанування предків;

- високий технічний і художній рівень виготовлення кераміки, яка й сьогодні вражає своїм розмаїттям і досконалістю форм, незбагненною вишуканістю та декоративністю орнаменту, його космогонічністю.

Близько 2000 р. до н. е. трипільська культура почала занепадати, її носії частково залишають ці землі, відступаючи під тиском численніших і войовничіших, на думку вчених, індоєвропейських народів археологічної культури бойових сокир і шнуркової кераміки, а частково змішуються з ними. Нове населення прийшло зі сходу і, як вважають фахівці, вперше у світі приручило коня для верхової їзди. Індоєвропейці частково осідали на родючих землях і переходили до землеробства, а частково продовжували кочувати у південних регіонах України. Однак відтепер традиції землеробства разом із осілим способом життя стали вирішальними при визначенні культурного розвитку племен на наших землях.

4. Феномен Трипільської культури

Після Трипілля на нинішній території України виникали, розвивалися й взаємодіяли одна з одною різноманітні культури, носії яких різними шляхами потрапляли в наші краї.

Початок епохи металів був позначений кардинальними змінами у соціальних відносинах. Зросла роль чоловіка в суспільстві. Господарською основою стала патріархальна сім'я, а це засвідчує про перехід від материнського до батьківського родового ладу - патріархату.

У другій чверті III тис. до н. е. на території України розпочався бронзовий вік. Його особливість - істотне поширення виробів із бронзи - першого штучно створеного людиною металевого сплаву міді з оловом. Опанування нової технології дало змогу значно урізноманітнити асортимент знарядь праці та зброї. Проте бронза не замінила цілком каменю, речі з нього використовувались упродовж усього бронзового віку. В ливарній справі з'явилися професійні майстри високої кваліфікації. В Україні відомі великі центри стародавньої металургії (Донецький басейн) і металообробки (Карпато-Дунайський регіон).

У сфері культури ідея звеличення людини знайшла своє втілення в широкому побутуванні кам'яних антропоморфних стел. В ідеології племен бронзової доби особливе місце посідав культ предків. Над померлими насипалися кургани, що вимагало фізичних зусиль великих колективів. Кургани були складними архітектурними спорудами. На верхівках окремих курганів розташовувалися святилища, і частина з них, на думку дослідників, виконувала роль своєрідних первісних обсерваторій.

Побут племен бронзового віку збагатився численними прикрасами з бронзи: браслетами, підвісками, кільцями, шпильками, фібулами.

Початок 1 тис. до н. е. пов'язаний із відкриттям заліза і освоєнням технології його виробництва, що значно прискорило розвиток продуктивних сил і сприяло загальному прогресу суспільства.

У межах України на ранньому етапі залізної доби проживали історичні народи, відомі з писемних джерел:

Античні джерела оповідають про племена кіммерійців, які проживали на нашій території, мали культурні зв'язки з народами Малої Азії і Кавказу. Культура племен іранського походження, зокрема скіфів, - ще одна яскрава сторінка розвитку людської цивілізації на українських територіях.

Культура скіфських і сарматських племен, які мешкали з VII ст. до н. е. до IV ст. н. е. на території сучасної України, є невід'ємною складовою стародавньої культури нашої Батьківщини.

Високого рівня у скіфів і сарматів досягло ювелірне мистецтво. Для декоративно-прикладного мистецтва скіфів характерним є "звіриний стиль".

Завдяки Геродоту ми знаємо про релігійні уявлення скіфів, знаємо, що скіфи були язичниками і мали розвинений пантеон давніх божеств.

Своєрідним продовженням скіфської культури була сарматська. Сармати теж вели кочовий спосіб життя, так само, як і скіфи, мали воєнізоване суспільство, наслідували міфологію, звичаї, релігійні уявлення та мистецтво скіфів.

Сармати вірили у потойбічне життя, тому споряджали небіжчиків на той світ із їжею, знаряддями праці, зброєю і прикрасами.

Скіфи і сармати тісно взаємодіяли з античним світом через міста-держави у Північному Причорномор'ї (Ольвію, Херсонес, Пантікапей), а також із численними грецькими поселеннями, що входили до складу цих держав.

Греки принесли в Україну (Північне узбережжя Чорного моря) – міста на античний лад, архітектуру, театри, храми, письмо та ін.

5. Культура мідно-бронзової та залізної доби (кіммерійці, скіфи, сармати, антична епоха Причорномор'я)

З розкладом первісного ладу на території слов'янських племен виникають напівдержавні об'єднання - союзи племен, на чолі яких стояли князі.

Племена черняхівської культури - анти - мали усталені торговельні та культурні зв'язки з Римом, що було важливим чинником розвитку культури племен на землях антів. Чималий вплив на антів у галузі військової техніки та організації справили племена готів, що жили на півдні України.

Стародавній культурі східнослов'янських племен були притаманні риси, характерні для ранніх етапів розвитку суспільства: міфологічна свідомість, політеїзм, давні форми язичницьких релігійних уявлень і відповідні їм обряди, наявність розгалуженої демонології, первісні форми мистецтва. Слов'яни були язичниками.

"Служителі культу" у східних слов'ян навряд чи існували. Храмів не було. Дерев'яні зображення богів стояли просто неба - на капищах. Сюди приносили дарунки.

Первісні релігійні вірування давніх слов'ян мали характер практичний, домашній та господарський і супроводжували суто побутові потреби людей. Це були вірування натуралістичного спрямування, тісно пов'язані з навколишнім світом.

Людина прагнула відчувати єдність з природою та прихильність природи до своїх потреб і сподівань, оскільки щохвилинно пересвідчувалася у своїй залежності від природи. Тому первісні вірування та релігії демонструють шанобливе ставлення людей до природи, до навколишнього середовища - насамперед до сонця, води, землі, дерев, а особливо - до тварин і птахів.

Ранні релігії стародавніх слов'ян були анімістичними (лат. anima, animus - душа, живе). Людина вірила, що все навколо неї живе: відчуває, розуміє, має свої бажання, бореться за місце під сонцем.

Для релігійних уявлень праукраїнців є характерним поклоніння силам природи (Сонцю, Воді, Грому, існували в уяві також польовики, лісовики, мавки) і культ предків (культ Рода і рожаниць).

Боги словянського пантеону - Даждьбог (бог Сонця, врожаю, достатку), Перун (бог грози і війни), Сварог (бог вогню), Лада (богиня кохання) та ін.

У праукраїнців існували також ритуали, які мали календарно-обрядовий характер. Частина з них, запозичена християнством, дійшла до наших днів (коляда, масляна, купала).

Типовим слов’янським житлом була напівземлянка з дерев'яними стінами, що обмазували глиною. Існували і наземні будівлі з піччю. В містах археологічні дослідження виявили будинки, що мали два і більше поверхи.

На Русі великого поширення набули обрядові пісні, танці, скомороші ігри.

Під час археологічних розкопок знаходять музичні інструменти - гудки, гуслі, сопілки.

Музичним супроводом частіше за все служила гра на рожку, сопілці, гудку, гуслях. Особливою любов'ю в південній частині Русі користувалися струнні інструменти. Пісні, музика й танці супроводжували давніх русичів і під час розваг та відпочинку. Князі й представники заможних верств населення запрошували на бенкети (пири) професійних співаків та акторів, яких інколи й постійно тримали при своїх дворах. Але переважна частина професійних виконавців, згуртувавшись у невеликі колективи, вела мандрівний спосіб життя, виступаючи в різних містах на ринковій площі (торжищі). Таких акторів називали скоморохами.

Різниця в умовах і способі життя на селі й у місті за часів Київської Русі відчувається досить помітно.

Попри істотну різницю в житті села й міста, існували і досить впливові фактори створення єдиної національної культури: релігія, мова, спільні політичні інтереси. Оскільки все населення однаково страждало від нападів кочових сусідів зі сходу й півдня, докорінні прагнення всіх жителів Давньої Русі були пов'язані зі зміцненням військової могутності держави. Народна мрія про надійну й міцну державу знаходила втілення у творах героїчного епосу. Його напівлегендарні, напівміфічні герої - захисники рідної землі - були популярні серед населення всіх князівств, від півдня до півночі. Найбільшою любов'ю користувалися фольклорні твори про Микулу, Святогора, Вернигору, Прудивуса, Вирвидуба, Добрито, Микиту Кожум'яку, Альошу Поповича, Іллю Муромця.

Отже, українська культура має давні корені і відзначається поступальним, безперервним розвитком. Багато її галузей - прикладне мистецтво, дерев'яна архітектура, народна творчість - мають глибокі тисячолітні традиції. Українська культура збагачувалася надбанням сусідніх народів і племен - скіфів, сарматів, греків. Протягом тисячоліть різноетнічні народи створювали на території України певні культурні традиції, які з часом ставали підґрунтям української культури.

6. Культура Київської Русі та Галицько-Волинського князівства

Культура доби Київської Русі - це другий період формування культури України.

Русь - держава східних слов'ян, що утворилася на території Східної Європи в ІХ ст. Центром зародження східнослов'янської державності було середнє Подніпров'я. Через те що центром нової східнослов'янської держави впродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі вона одержує назву Київська Русь.

Київська Русь успадкувала культуру тих східнослов'янських та неслов'янських племен, які складали етнічне ядро цього державного утворення (в першу чергу полян і древлян). Культура збагачувалась та ускладнювалась за рахунок розширення території держави, включення до її складу інших народів і племен та за рахунок міждержавних конфліктів із сусідами.

Русь була історично важливою контактною зоною між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією, що спричинило її швидке входження до загальноєвропейської культурної спільності.

Хронологічно Київська Русь охоплює ІХ - середину ХІІІ століття. Вирішальне значення в історичному розвитку держави мала реформа князя Володимира - запровадження християнства.

Саме з початком хрещення Русі починається трансформація східнослов'янської язичницької культури. За часів князювання Володимира Святославича на київських землях було введене християнство за грецьким зразком, що відповідало тодішнім інтересам держави. Процес переходу Русі в християнську віру був складним і тривалим. Він розтягнувся на декілька століть і призвів врешті до формування у певному сенсі "змішаної" культури, що поєднала в собі риси традиційного язичництва (демонологію, народну магію, календарну, трудову, родинну обрядовість) і православного християнства (культ Христа, Богоматері, християнських святих, що часто брали на себе й функції язичницьких божеств: Ілля-Пророк - Перуна, Святий Микола - Велеса тощо). У науці цей специфічний світогляд одержав назву "двовір'я".

Разом із християнством на Русі утверджується новий світогляд. Людина почала усвідомлювати свою особливу роль у світі, розуміти свою відмінність від іншої природи. Віднині вона є образом і подобою Божою і звідси випливає її нова роль у світі. Вчорашній язичник-слов’янин усвідомив свою виокремленість із природи. Природа віднині розглядається як така, що слугує людині, допомагає їй матеріальними благами.

У процесі поширення й утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян.

Під його впливом розвивалися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом із християнством на східнослов'янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ "чудотворних" ікон, культ святих.

Отже, запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, поширенню писемності, створенню визначних пам'яток літератури. Через християнську літературу на Русь прийшла вся мудрість, раніше накопичена європейським світом.

Прийняття християнства, торгівля, війна, дипломатичні контакти сприяли пожвавленню культурного життя русичів. Але культурний поступ Київської Русі зумовлювався, в першу чергу, власними потребами й силами, що їх задовольняли. Ось чому сторонні впливи, навіть із найбільш передової в тогочасному світі держави - Візантії, могли лише прискорити ті тенденції, потреба в яких уже відчувалася на вітчизняному ґрунті. Київська держава у цей час вбирала в себе все найкраще що виробили великі сусіди, не забуваючи про національні риси культури.

Особливістю давньоруської культури було також і те, що фактично церквою визначалися напрями розвитку культури. Храми і монастирі стали головними осередками розвитку освіти, науки, мистецтва.

Специфіка релігійного змісту, можливості доступу до досягнень світової культури сприяли тому, що першими руськими письменниками були переважно священнослужителі: київський митрополит Іларіон, митрополит Климент Смолятич, монах-літописець Нестор, єпископи Кирило Туровський та ін.

Найдавнішою пам'яткою писемності Київської Русі вважається "Ізборник Святослава", укладений 1073 та 1076 pp. для київського князя Святослава Ярославича.

Першим відомим письменником з місцевого населення був у Київській Русі митрополит Іларіон, автор визначної пам'ятки вітчизняної писемності - церковно-богословського твору "Слово про закон і благодать", написаного між 1037 і 1050 pp., в якому наголошено на величі руського народу, руської землі, руської церкви.

У Київській Русі достатньо швидко виник свій жанр літератури - літописання ("Повість временних літ", 1113 р.).

Цінною пам'яткою староукраїнського письменства є "Повчання Володимира Мономаха своїм дітям", написане на початку XII ст.

Після запровадження на Русі християнства з'явився новий вид літератури - житія святих (агіографія). У цих релігійно-біографічних творах розповідалося про життя мучеників, аскетів, церковних і державних діячів, оголошених церквою святими: Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, князів Бориса і Гліба, вбитих братом Святополком, засновника Києво-Печерського монастиря Антонія Печерського. На початку XIII ст. склався "Києво-Печерський патерик" - збірник розповідей про життя ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого у середині XI ст. Антонієм.

Справжнім шедевром, своєрідною перлиною давньоруської літератури є "Слово о полку Ігоревім" (1187 р.).

Розвиток культури на Русі вимагав підготовки освічених людей, відкриття шкіл, створення певної системи освіти.

Після офіційного запровадження християнства на Русі князь Володимир розпорядився збудувати на Старокиївській горі, поряд із Десятинною церквою, школу для дітей "нарочитої чаді", тобто знаті. Школи відкрилися також у Чернігові, Переяславлі-Залеському, Луцьку, Холмі, Овручі. У них вивчали письмо, читання, арифметику, іноземні мови, риторику, навчали співу, давали певні відомості про поетику, а також географію, історію. Навчання велося церковно-слов'янською мовою, яка "прийшла" разом із церковними книгами з Болгарії. Цією мовою перекладалася й іноземна література.

Ярослав Мудрий відкрив у Новгороді школу для підготовки освіченого духівництва.

У 1086 р. на Русі була заснована перша школа для дівчат. Її фундатором стала дочка Всеволода Ярославовича Янка.

Головними поширеними на той час науками були богослов'я, філософія, історія. Відомості з природознавства та космології черпалися з перекладних книг: "Фізіолог", "Шестоднев", "Християнська топографія" Козьми Індикоплава. Знання з історії подавали візантійські хроніки Іоанна Малали й Георгія Амартола. Як правові джерела широко використовувалися "Статут Володимира Мономаха" та збірка норм давньоруського права - "Руська правда".

При княжих дворах, Печерському та Видубицькому монастирях створювалися книгосховища, в яких відкривали скрипторії - книгописні майстерні, де переписували книги Св. Письма, псалтирі, писання отців церкви та іншу богослужбову літературу.

Найдавнішою і найвідомішою пам'яткою книжкового мистецтва Київської Русі є "Остромирове євангеліє", написане дияконом Григорієм у 1056-1057 рр. на замовлення новгородського посадника Остромира.

До наших днів дійшло близько 400 пам'яток києво-руської книжної культури, і ця кількість дає уявлення про розмах київської книжної культури до навали монголо-татар, що спалили чи не все, що могло горіти.

Окремо варто згадати про медицину. Першими лікарями на Русі були ворожбити, знахарі, віщуни. Лікували за допомогою замовлянь і закликань. Існувала своя фармацевтична наука, яка опиралась на знання флори України. Згодом з'явилися вчені лікарі, що проживали при князівських дворах та монастирях. Так, Печерський Патерик згадує вже про відомих київських лікарів Агапія, Пімена, Алімпія. У XII столітті відомим лікарем був Петро Сірянин. Значними були і лікарські таланти серед жінок на Русі: княжни Єфросинії з Чернігова, а також княжни Євпраксії-Зої. Остання у 1112 р. вийшла заміж за візантійського імператора Йоанна Комнена. Ще в Києві княжна цікавилася медициною, а в Греції поглибила свої знання і була авторкою першого медичного трактату "Алімма". Книга має п’ять частин і 29 розділів і до сьогодні зберігається в бібліотеці Медичі у Флоренції.

Знали на Русі й хірургічне лікування. Про це ми дізнаємося з археологічних знахідок медичних інструментів, зокрема, пінцетів і скальпелів.

Конкретні наукові знання не мали такої ваги у суспільній свідомості, як загальнотеоретичні міркування, які називалися філософією. Саме в епоху Київської держави закладалися підвалини філософського мислення. Київські книжники пропагували мир між народами, обстоюючи ідею спільності людства, рівності народів, духовного вдосконалення людства.

Математика мала прикладний ужитковий характер. Знання з математики (чотири математичні дії, дроби та обчислювання процентів) використовувалися під час будівництва та у торгівлі.

З розвитком освіти Київська Русь ставала однією з найбагатших і найосвіченіших країн Європи.

Звертаючи увагу на архітектуру, слід зауважити, що Стародавня Русь була споконвіку дерев'яною, а русичі були народом-теслею. Із установленням ранньофеодальної держави - Київської Русі формується певний тип забудови міст, що мав тричастинну систему: "дитинець", де містилися князівські та боярські двори; "окольний град", у якому жила переважна частина міського населення; та "посад", заселений ремісниками і торгівцями.

Після прийняття християнства розпочалося кам’яне храмобудівництво, у якому використовувалася розроблена візантійськими майстрами хрестово-купольна система (основа - квадрат, розчленований чотирма стовпами, що примикають до підкупольного простору; прямокутні осередки утворюють "архітектурний хрест").

Перший православний храм на честь пророка Іллі, збудований Аскольдом і Діром, не зберігся.

Першою кам'яною церквою на Русі вважається Десятинна церква на честь Богородиці, побудована у Києві 989- 996 pp.

Перлина давньоруської архітектури - церква Святої Софії (1037-1044 рр.), прикрашені фресковим і мозаїчним живописом. Знаменита "Київська Оранта" ("Нерушима стіна") - мозаїчне зображення Богоматері – є одним із найдосконаліших творів усього середньовічного мистецтва. Модернізовано при Мазепі в стилі козацького бароко.

У ХІІ ст. набули значного розвитку місцеві архітектурні школи – київська, чернігівська, переяславська.

Характерними пам'ятками цього періоду є храми Богородиці Пирогощі (1132 р.), Кирилівський (1146 р.), Василівський (1183 р.), Борисо-Глібський (1128 р.) і Успенський в Чернігові (40-ві роки ХІІ ст.).

З-поміж світських кам'яних будівель Києва найзнаменитішою пам'яткою є збудовані Ярославом Мудрим Золоті ворота, які, однак, теж завершувалися так званою домовою церквою. Першою світською спорудою з каменю в Києві є палац князя Володимира, зведений наприкінці X - початку XI ст. Палац збудовано з поєднанням візантійських і ранньороманських традицій зодчества.

Основною прикрасою храмів були ікони. Наприкінці XI ст. склалася київська школа іконопису. Із художників того часу відоме ім’я Алімпія Печерського, який навчався у візантійських майстрів, що оздоблювали Києво-Печерську лавру. Також відоме ім'я Григорія-іконописця.

У ІХ-Х ст. швидкими темпами розвиваються фресковий і мозаїчний живопис.

Мозаїка - зображення і орнамент із кусочків різнокольорового натурального каміння, скла (смальти), кераміки. У Київську Русь мозаїка з натурального каменю прийшла в Х столітті після прийняття християнства, але через відсутність потрібного матеріалу особливого поширення не набула. І лише з появою в Києві виробництва скляної смальти в церквах з'являються мозаїчні панно. Софійський собор став першим руським храмом, прикрашеним мозаїкою.

Фреска - живопис на сирій штукатурці.

Отже, на церковні розписи, фрески, мозаїки, мініатюри, ікони, архітектурні будівлі того часу великий вплив мала візантійська культура. Поступово складається і самобутня архітектура та живопис Київської Русі.

Монголо-татарська навала перервала яскравий період культурного розвитку, були знищені головні культурні центри, втрачена культурна еліта. На деякий час був затриманий духовний розвиток України.

Зі спустошених ордою країв, де загарбники знищили ґрунт для подальшого повноцінного розвитку культури, києво-руські традиції відроджуються у Галицько-Волинській Русі, що встояла в зіткненні з ворогом. Центром давньоруської культури стає давній Галич. Але й на теренах Русі Київської залишилися, нехай ї нечисленні, пам'ятки культури й культурна традиція, носієм якої було місцеве населення. Монголо-татари були в цілому відносно віротерпимі й дивилися на завойовані землі лише як на постійне джерело данини, що утримувало завойовників від повного спустошення підкорених земель.

Галицько-Волинська Русь після послаблення й спустошення Київської держави золотоординською навалою стала її політичною і культурною наступницею. Впродовж кількох століть вона, за словами М. Грушевською, залишалася головним резервуаром української державності та культури, виробленої київською добою.

У ХІІ-ХІІІ ст. у Галицько-Волинській землі розвивається власна архітектурна школа. Давню історію мають архітектурні традиції західноукраїнських земель. Вони складались упродовж віків на основі національної культури давніх слов'ян, культурного спілкування з іншими народами Східної та Західної Європи, а також мусульманського Сходу.

За часів Данила та його наступників розвивалися архітектура і живопис. Відбувалося активне містобудівництво, будувалися старі та зводилися нові фортеці. Друга половина XIII ст. позначена будівництвом кам'яних замків у Хотині, Луцьку, Кременці. Споруджувалися храми, зведення яких спиралося на використання елементів візантійського стилю у поєднанні з західно- та південноєвропейськими тенденціями у архітектурі. Із архітектурних пам'яток галицької школи у перебудованому вигляді до наших часів збереглася церква Пантелеймона у Галичі (близько 1200 р.).

Вплив київської традиції позначився на архітектурі Володимира. Найзначнішою його архітектурною пам'яткою є Мстиславів, або Успенський собор (1160 р.), який, за твердженням дослідників, нагадує Кирилівську церкву в Києві. Собор зберігся до нашого часу, хоча його первісний вигляд змінили численні перебудови.

Яскраву сторінку у розвитку мистецтва західноукраїнських земель становить історія малярства, яке також сягає корінням найдавніших часів. Воно розвивалось у традиційних для Середньовіччя формах станкового (мініатюра, іконопис) і монументального (фрески) живопису. До відомих пам'яток давньоруського живопису належить зображення Волинської Богоматері (XIII ст.). Майстерними зразками книжкової мініатюри прикрашене Галицьке Євангеліє (1283 р.)

Галицько-Волинська Русь зберегла і розвинула ті традиції освіти і письменства, які склались у період розквіту Київської Русі.

Високий рівень освіти на західноукраїнських землях засвідчує те, що тут було поширене знання іноземних мов. Деякі листи князі та міщани писали латиною. Значна частина вищого духовенства походила з Греції, що також відбилося на мовній багатобарвності Галицько-Волинського князівства. Водночас мовою політики, міжнародної дипломатії була руська мова.

Покровителем освіти і письменства був волинський князь Володимир Василькович, "книжник великий і філософ".

Визначною пам'яткою писемності Галицько-Волинської Русі є Галицько-Волинський літопис, який, на думку дослідників, укладений за князя Володимира, сина Василька Романовича. Він охоплює майже 90 років - від 1201 р. (або 1205) до 1292 р. і композиційно складається з двох частин. У першій описані роки життя Данила від його дитинства до 1255 р. (або 1261), у другій - події 1262 (?) - 1291 pp.

Численні літературні та історичні джерела, матеріали археологічних розкопок, етнографічних експедицій засвідчують про високий рівень розвитку ремесел у Галицько-Волинській Русі, існування самобутнього декоративного та ужиткового мистецтва, яке формувалось упродовж віків на західноукраїнських землях. Традиційне ремесло й ужиткове мистецтво збагачувалося досвідченими майстрами, які приходили на ці землі з розгромлених татарами східних князівств. На нових місцях вони розвивали ті художні традиції, які склались у Київській Русі. Значну роль у цьому процесі відігравали й іноземні майстри, зокрема німці, поляки, вірмени.

Свої традиції у Галицько-Волинській Русі мали художня обробка дерева, ливарництво, ювелірне мистецтво, ткацтво, килимарство.

Похід польського короля Казимира із уграми на західні українські землі у 1349 р. призвів до занепаду Галицько-Волинського князівства. Внаслідок політики обмеження прав місцевого українського населення, до якої вдалися король і його наступники, у 1387 р. Галичину було віднесено до складу Польської держави.

Отже, культура Галицько-Волинської Русі мала великий вплив на подальший культурний розвиток України. Їй належала істотна роль у збереженні національних традицій у роки, коли Україна, втративши державність, опинилася в становищі колонії, коли щодо України проводилася політика національної асиміляції як польської держави, так і Російської імперії.

Давньоруська культура - одна з найяскравіших сторінок історії культури середньовіччя. Давньоруські майстри внесли у скарбницю світової культури багато нового і цінного. Культура Київської Русі створила ті традиції, що використовувалися всіма поколіннями давньоруської й української народностей. Культурна спадщина ІХ-ХІІІ ст. стала основою національної культури доби Пізнього Середньовіччя.

Размещено на Allbest.ru

...