Розвиток української культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Історія української культури XX ст, -- це доба складного та суперечливого розвитку, який, з одного боку, все тісніше та глибше включав Україну до загальносвітового культурного процесу, а, з іншого, -- у воєнних та суспільно-політичних колізіях ламав фундаментальні засади національно - народного буття, нищив витвори культури й самих її носіїв -- як творців матеріального добробуту, так і представників духовної сфери: митців, учених, педагогів, релігійних діячів тощо. XX ст. являє нам "коливання маятника" від всебічного розвитку культури доби національного відродження 10-20-хрр. до занепаду, виродження, асиміляційних процесів.

Історія української культури XX ст. -- це свідчення незламного духу народу, який, незважаючи на скрутні обставини існування, постійно тяжів до збереження власної мови, історичної пам'яті, мистецьких надбань минулих часів та до витворення нових культурних цінностей, які б несли в собі неповторний національний образ світу.

Початок століття був періодом, коли закладалися головні, фундаментальні засади, із яких виходив розвиток культури України в подальші часи. Саме тоді виявилися принципово нові важелі культурного процесу, які набувають дедалі більшого значення в сучасних умовах.

Розвиток промисловості, нові наукові відкриття спричинювали прискорення технічного прогресу, впливали на повсякденне життя українського народу. Суттєвою особливістю суспільного побуту став загальний потяг народу до знань, освіти, мистецтва; підвищується національна свідомість людей, збільшується зацікавленість власною історією та культурою. У цей час виникають нові недільні школи й курси, народні бібліотеки, робітничі просвітницькі товариства, народні університети, театри, самодіяльні гуртки. Радикальні верстви інтелігенції боролися за демократизацію освіти, намагалися поліпшити організацію шкільної справи.

Формувалася мережа професійно-технічних закладів та курсів. Вища освіта залишалася під всебічним контролем та наглядом російського й австро-угорського урядів, викладання українською мовою практично не велося. Незадовільний стан освіти і потяг народу до культури активізували діяльність громадських організацій та закладів позашкільної освіти. Великим впливом користувалися Харківське та Київське товариства грамотності. Вони відкривали недільні школи, народні бібліотеки-читальні, проводили читання, науково-популярні лекції, концерти й театралізовані вистави, займалися видавничою справою.

1. Українська культура 40-х - першої половини 50-х років

український культура науковий прогрес

Роз'єднаність українських земель, перебування їх у складі чотирьох держав було пекучою проблемою не тільки для українців, а й для всієї європейської політики. Українське національне питання накладало відбиток на внутрішньополітичне становище в СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччині, а також на зовнішню політику цих держав.

Трагічні події 30-х рр. у радянській Україні сприймалися багатьма діячами культури, представниками інтелігенції на західноукраїнських землях з почуттям розчарування й пригнічення. Український народ переживав важкі часи, його фізичні та духовні сили були ослаблені. Антинародний сталінський режим підірвав умови життя основної групи населення республіки -- селянства. Мільйони українців загинули від сибірських морозів або від голодомору на рідній землі, винищувалася інтелігенція. Тим часом, зовнішньополітичне становище на континенті ставало дедалі хиткішим; було очевидним, що Україну буде втягнуто у вирій складних міжнародних подій.

Мюнхенська угода 1938 р. поклала початок розчленуванню та ліквідації Чехословаччини. Після цього Закарпаття, незважаючи на опір і спробу проголошення національними силами української державності, опинилося під жорстокою владою Угоршини. Опрацьовуючи загарбницькі наміри, Гітлер встановив контакти .з лідерами українських національних організацій, плекав надію з їх допомогою розвалити Польщу, проголосити українську державність і використати її для війни з СРСР. Але пізніше було визнано за краще домовитися зі Сталіним про розподіл Польщі. Внаслідок радянсько-німецьких переговорів у серпні 1939р. Молотов і Рібентроп підписали договір про ненапад строком на 10 років і секретний протокол до нього, який передбачав перехід Західної У країн и до С РС Р.

Вступ Червоної Армії на територію Західної України і Білорусії 17 вересня 1939 р. був наслідком таємної угоди між Сталіним і Гітлером про територіальний поділ Східної Європи, 3 погляду міжнародного права ця змова була незаконною.

Проте не слід забувати, що Польща заволоділа східнослов'янськими землями проти волі українського та білоруського народу. Після корекції кордонів суто польські землі відійшли до Німеччини, а землі Західної України і Західної Білорусії возз'єднувалися з УРСР та БРСР. Зайнявши Західну Україну, радянське керівництво у спішному порядку почало оформлення її нового державно-правового статусу. 22 жовтня 1939 р. відбулися вибори до Народних зборів Західної України, а 27 жовтня Народні збори прийняли Декларацію про возз'єднання Західної України з У РСР. Подальший розвиток подій показав усю складність і суперечливість процесів розв'язання українського національного питання. З'єднання двох найбільших українських земель об'єктивно відповідало одвічному прагненню народу до соборності, тому факт злуки Наддніпрянщини і Наддністрянщини був із задоволенням сприйнятий більшістю українців. Але, водночас, ці перетворення відбулися практично без участі західноукраїнського населення, гасла возз'єднання були використані Сталіним для прикриття своїх злочинних намірів щодо національно-визвольного руху українців. Усе це зумовило суперечливі результати возз'єднання. Після входження Західної України до УРСР почалося відтворення на її землях економічних та політичних структур тогочасного радянського суспільства. З одного боку, утворювалися нові органи влади, демократичніші за формою, відкривалися українські театри, школи, вищі навчальні заклади. Але паралельно на ці землі поширювалася тоталітарна система, насаджувався контроль за населенням, почалися масові репресії та депортації. За підрахунками радянських істориків, з осені 1939 р. по осінь 1940 р. органами НКВС було репресовано за політичними звинуваченнями і депортовано без суду і слідства майже 10% місцевого населення. Почалася насильна колективізація. Зусиллями ревних сталіністів закреслювалося майже все позитивне, що було досягнуто в культурному і громадському житті до радянських часів, обривалися генетичні коди історії. Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору, сталінський режим розгорнув масові репресії. У сучасну публіцистику, наукову літературу увійшов образ "розстріляного відродження". У 1930 р. був організований судовий процес над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України відСРСР. Головні обвинувачення були висунені проти віце-президента Всеукраїнської Академії наук С. Єфремова. Перед судом постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужитель, студенти. Були винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не існувало. Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури і жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Закрили секцію історії Академії наук, був арештований М. Грушевський. Його незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди ж перевели і кінорежисера О. Довженка.

Обвинувачення в буржуазному націоналізмі було висунене проти наркома освіти М. Скрипника -- старого більшовика, одного з керівників Жовтневого повстання. Він був одним з небагатьох, хто не побоявся відкрито виступити з критикою сталінських методів, відстоював політику українізації. У 1933 напередодні арешту Скрипник застрелився.

У 1938--1954 було репресовано майже 238 українських письменників, хоча багато з них були прихильниками радянської влади, воювали за неї, відбулися як письменники вже після революції. За підрахунками істориків літератури, з них 17 розстріляні, 8 покінчили життя самогубством, 16 пропали безвісти, 7 померли в ув'язненні. Зазнавав арешту М. Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням в участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні Г. Косинка, М. Зеров, М. Семенко. Покінчив життя самогубством М. Хвильовий, який мужньо намагався врятувати багатьох товаришів.

Закрили театр "Березіль", арештували і розстріляли всесвітньо відомого режисера Л. Курбаса. Жорстокої розправи зазнали митці кобзарського цеху. За різними підрахунками упродовж 1930-х років московською владою було розстріляно від 200 до 337 кобзарів, бандуристів та лірників, серед загиблих -- композитор і мистецтвознавець, засновник харківської школи бандури Гнат Хоткевич.

Про масштаби репресій говорить і такий факт: з 85 вчених-мовознавців репресували 62. Лише наркомат освіти "очистили" від 2 тисяч співробітників.

Примусова колективізація, загибель мільйонів селян під час голодомору завдало нищівного удару українській культурі в цілому, бо українське село -- носій і хранитель традиційної народної культури, звичаїв, хранитель мовних традицій.

Гонінням піддалася і церква. На межі 20-30-х років були арештовані керівники і заборонена Українська автокефальна церква, яка була створена на хвилі національного революційного піднесення. Така ж доля спіткала після II світової війни Українську греко-католицьку церкву в Західній Україні. Усього в 1917--1939 рр. було зруйновано 8 тисяч церковних споруд -- більше половини всіх храмів.

Величезну повагу викликають ті люди, які, усвідомлюючи небезпеку для себе особисто, допомагали іншим. В. Вернадський намагався врятувати свого багаторічного соратника, секретаря Всеукраїнської Академії наук філолога і видатного сходознавця А. Кримського. Коли у Харкові висунули обвинувачення проти Л. Д. Ландау(майбутнього лауреата Нобелівської премії), директор Інституту фізичних проблем П. Л. Капіца запросив його до Москви, а пізніше домігся звільнення його з-під арешту.

І все ж навіть у таких найважчих умовах не можна говорити про припинення розвитку української культури. Зростало міське населення, держава продовжувала розвиток системи освіти, охорони здоров'я, створювалися нові наукові установи, без чого неможливо було б здійснення індустріалізації, зміцнення обороноздатності при зростанні зовнішньої загрози. Ця політика призвела до того, що багато представників місцевого населення, які у вересні 1939 р. радісно зустрічали радянські війська, розчарувалися в новій владі. Посилювались симпатії до антирадянського національного руху. Цим намагалися скористатися провідники націонал-радикальних угруповань, зокрема ОУН.

Напад гітлерівців наСРСР 22червня 1941 р. поклав початок новим, надзвичайно важким випробуванням в історії українського народу та його культури. Для переважної більшості населення УРСР війна з фашистами була справді вітчизняною війною, боротьбою проти іноземного поневолення, проти насильства і руйнування. Разом із народом, який готувався дати відсіч агресорові, стані діячі культури. На початку війни майже третина уцілілих українських літераторів пішли на фронт. Деякі з них брали участь у партизанській боротьбі.

Надруковані на другий день війни вірші П.Тичини "Ми йдемо на бій" та Л. Первомайського "В бій" закликали народ на боротьбу з загарбниками. 22 червня при Спілці художників УРСР створено бригаду для виготовлення антифашистських плакатів. При АН УРСР організовано Науково-технічний комітет сприянню оборони. Відбувалася евакуація на схід закладів науки та культури, музейних цінностей.

На осінь 1942 р. гітлерівці окупували велику частину території СРСР, зокрема, всю Україну. Загарбавши Україну, фашисти здійснювали плани її перетворення на колоніальну окраїну, а її "життєвий простір" передбачався для "арійських панів". Почалося знищення місцевого населення, пограбування національних багатств, вивезення до Німеччини промислового устаткування, сировини, цінностей, людей.

Частина письменників перебувала в евакуації, деякі залишилися на окупованій території, більшість же була на фронті, активно співпрацювали з армійською, фронтовою, республіканською періодикою ("За Радянську Україну!, "За честь Батьківщини!"). З Москви українською вела передачі радіостанція "Радянська Україна"(П. Панч, О. Копиленко, Д. Білоус). У Саратові була організована робота радіостанції ім. Т.Шевченка (Я.Галан, К. Гордієнко, В. Владко). Діяла пересувна прифронтова радіостанція "Дніпро". У воєнні роки одним з головних жанрів стала публіцистика.

Офіційні органи, зокрема Спілка письменників України, деякі редакції знаходились в Уфі. Там видавався тижневик "Література і мистецтво", з 1943 р. поновився випуск журналів "Україна" і "Перець". Було випущено декілька книг: "Україна у вогні", "Україна звільняється". Видавнича діяльність не обмежувалася сучасністю. Великими тиражами вийшли твори українських класиків.

У роки війни українські письменники створили такі твори, як "Україна у вогні" О. Довженка, який виявив себе як талановитий публіцист, "Похорони друга" П. Тичини, "Мандрівка в молодість" М. Рильського, "Ярослав Мудрий" І. Кочерги, поетичний цикл "Україно моя!". Переваги цих творів були очевидні в порівнянні з риторично-офіційним тоном більшості поетичних і прозаїчних творів 30-х років.

Значний розвиток в роки війни отримує документальне кіно. Кінооператори здійснили справжній подвиг, донісши людям і залишивши нащадкам безцінні свідчення історії. О. Довженко зняв документальні стрічки "Битва за нашу Радянську Україну", "Перемога на Правобережній Україні".

Трагічною помилкою стали спроби налагодити видавничу діяльність, оживити літературне життя в умовах окупації у Києві, Харкові, Львові. Деякі письменники вважали, що співпраця з окупаційною владою ослабить тиск на національну культуру. Однак ці надії не виправдалися. Так, у Києві були закриті "Українське слово" і "Литаври", а їх організатори, члени ОУН, О. Теліга та І. Ірлявський страчені гестапо.

Тема війни ніколи вже не залишала літературу і мистецтво. Роман "Прапороносці" прославив ім'я О. Гончара. Війні присвячені найяскравіші твори українського художнього кіно.

Після нападу Німеччини, на СРСР рішенням революційного проводу ОУН (бандерівської) у Львові було проголошено "Незалежну самостійну Українську державу" під протекторатом Німеччини. Але німці, які мали інші плани щодо України, не визнавали бандерівського уряду та розігнали його. Пізніше націоналістичні сили утворили Українську Повстанську армію (УПА); вона почала вести бойові дії як проти комуністів, так і проти фашистів. Дозволяючи у встановлених межах українську пропаганду антирадянської спрямованості, видання друкованих органів, німці боролися проти самостійництва, ув'язнювали та розстрілювали найрадикальніших представників національної течії. Так, у 1942 р. у Києві разом з групою однодумців була розстріляна гестапо оригінальна українська поетеса О. Теліга, організатор Союзу Українських письменників (м. Київ), видавець журналу " Літаври ".

Політичний розрахунок бандерівців грунтувався на тому, що після розгрому Німеччини держави Заходу воюватимуть з СРСР, і це дозволить утворити незалежну державу. Відсутність єдності серед ватажків в УПА, майже повна відмова від взаємодії з радянськими партизанами відштовхувала від них значну частину українського населення, яке вбачало в бандерівцях фашистських посіпак. У 1943 р. з лояльних гітлерівцям членів націоналістичних угруповань було сформовано дивізію СС "Галичина", яку радянські війська розгромили влітку 1944р. під Бродами. Залишки цього формування також влилися до загонів УПА, закладаючи соціальну базу пізнішої громадянської війни на Західній Україні, яка тривала до початку 50-рр. У 1943 р. на великому надзвичайному зборі ОУН відбулися зміни в програмних і організаційних засадах ОУН у напрямі усування профашистських елементів; ОУН відбивала серед своїх цілей питання "культурного піднесення народу". Це привертало до неї симпатії частини української інтелігенції. Після визволення від німців ОУНівці вели безуспішну боротьбу з радянською владою.

Радянська інтелігенція віддавала всі сили боротьбі з фашизмом. Під гаслом "Все для фронту, все для перемоги" розгортали свою діяльність в евакуації вчені, працівники культури. Науковці АН УРСР розробляли важливі оборонні й народногосподарські проблеми. На Сході функціонували евакуйовані з України ВНЗ. Патріотичним пафосом, вірою в перемогу сповнені твори письменників України -- М. Бажана, П. Тичини, М Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, Ю. Яновського та ін. Літератори могутнім слово закликали народ до священної війни. Частина з них етапи командирами бойових підрозділів, політпрацівниками, рядовими солдатами, військовими кореспондентами, воювали у тилу ворога. В Уфі, де тимчасово знаходився Союз письменників України, і у прифронтових районах виходила більшість українських літературних видань: серія видань "Фронт и тыл", альманах "Украйна в огне", газета "Література і мистецтво", журнали "Українська література", "Україна", "Перець". Велике мобілізаційне значення мали публіцистичні виступи на сторінках української преси О. Довженка, М. Бажана, Ю. Яновського, А. Малишка та ін. Серед значних прозових творів тих років -- "Ніч перед боєм" О. Довженка, "Земля батьків" Ю. Яновського, "Золоті ворота" Л. Смілянського, "Кров України" В. Собка, сатиричні і гумористичні оповідання Остапа Вишні. Із фронтової дійсності взяті сюжети оповідань і новел І. Ле, Л. Первомайського, П. Панча, А. Головка. Значним явищем у драматургії воєнних років стала п'єса і. Кочерги "Ярослав Мудрий".

Близько 350 музичних творів, зокрема, 4 симфонії, 6 опер, 110 пісень, написали в евакуації композитори України. Серед них виділялись кантата-симфонія А. Штогаренка "Україно моя", "Український квінтет" Б. Лятошинського, опера М. Вериківського "Наймичка".

У роки Великої Вітчизняної війни тривала творча діяльність Спілки радянських художників України (правління тимчасово знаходилося в Уфі). Не припинялася й виставкова діяльність. У галузі живопису плідно працювали О. Шовкуненко, К. Трохименко, С. Беседін, М. Глущенко, М. Дерегустаін. Ще до закінчення війни, з початком визволення території України, уряд вживав заходів щодо розвитку українського образотворчого мистецтва. У Київському художньому інституті були відкриті нові факультети і майстерні, 1946 року заснований Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва,

У радянському тилу продовжували творчу діяльність 42 українських театральних колективи. У репертуарі евакуйованих з України театрів основне місце посідала героїко - патріотична тема. Були створені фронтові філії драматичних колективів -- фронтові театри, які давали спектаклі і концерти у частинах діючої армії, шпиталях, у тилу. Велику роботу проводила українська радіостанція ім. Т. Г. Шевченка під керівництвом Ю. Шумського, яка транслювала виступи українських акторів.

Кіномитці України працювали над створенням художніх та хронікально-документальних фільмів. Популярності набула документальна стрічка "Битва за нашу Радянську Україну", створена під керівництвом О.Довженка (1943 р.). Одночасно О. Довженко написав кіноповість "Україна в огні", всякій спробував об'єктивно дослідити причини поразок червоних військ на першому етапі війни. Але з ініціативи Сталіна концепція фільму була рознесена вщент, правдивий фільм про Вітчизняну війну не з'явився. Під час визволення українських земель у 1943-44 рр. велика увага приділялась відновленню соціокультурної інфраструктури. Поновлювалася робота культурно-освітніх установ, навчальних закладів, мистецьких осередків.

Наприкінці другої світової війни завершилося об'єднання українських земель у складі УРСР. Проводячи його, сталінське керівництво таким чином запобігаю можливостям повторення проголошення автономії чи незалежності тих чи інших територій національно-орієнтованими політичними організаціями та формуваннями. Частина українців залишилася на етнічних землях Польщі, Чехословаччини, Румунії. Під виглядом боротьби з бандерівщиною маріонетковий уряд Б. Берута у Польщі в "найкращих" сталінських традиціях учинив депортацію українців у західні регіони ПНР; лише в кінці 50-х рр. їм дозволили повернутися на рідні згарища. Після перемоги частина української інтелігенції сподівалася, що жахлива політика терору і репресій припиниться, що Україна, яка уславила себе в боротьбі з загарбниками, одержить можливості більш вільного національно - культурного розвитку. Але сталінське керівництво пильно слідкувало за тим, аби розбуджена національно-патріотична свідомість не поширювалася, а щоб зберігався тотальний контроль над думками і душами населення. Після короткотривалого перепочинку розпочалися нові акції, спрямовані проти інтелігенції та культури.

В 1947 р. на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У знов опинився Л. Каганович, який "уславив" себе активною участю в боротьбі проти українізації на початку 30-хрр. Почалося вишукування "буржуазного націоналізму" в середовищі творчої та наукової інтелігенції. В Україні виникли свої аналоги сумнозвісної постанови ЦК ВКП(б) від 14.08.1946 р. "Про журнали "Звезда" і "Ленинград" (лише у червні 1990 р. скасовані). До "націоналістів" "записали" поета М. Рильського, розкритикували твори Ю.Яновського, П. Панча, М. Стельмаха, праці М.Возняка. Негативну роль у цькуванні товаришів -- письменників відіграли О. Корнійчук та М. Бажан. Тільки усунення з України Л. Кагановича та заміна його М. Хрущовим врятувала від загибелі багатьох діячів культури. Але ідеологічне тавро "ворожих елементів" було знято з них лише після XX з'їзду КПРС та публікації виступу М. Хрущова "За тісний зв'язок літератури і мистецтва з життям" (1957р.).

У другій половині 40-х рр. тривала відбудова матеріальної бази культури. За роки четвертої п'ятирічки практично повністю відновлено діяльність закладів культури, науки і освіти. Це був результат героїчної праці українського народу, а також братерської допомоги, яку надали й інші республіки.

Оскільки під час окупації було зруйновано систему навчальних закладів в Україні, велика увага приділялася наданню можливості одержати освіту тим, хто був позбавлений її при гітлерівцях. Була прийнята ціла низка постанов про поліпшення роботи шкіл, організацію всеобучу. В результаті проведеної роботи на початок 50-х років в Україні кількість учнів наближалася до довоєнної. Розгорталася система вечірньої освіти для дорослих. Були розроблені заходи з поліпшення вищої освіти, поширення заочної підготовки фахівців. Відроджувалися також наукові структури. Після смерті в 1946 р. президента АН УРСР академіка О. Богомольця академію очолив академік В. Палладій.

Війна і окупація призвели до зруйнування місті сіл України, пам'яток вітчизняного зодчества. У період першого повоєнного десятиріччя були повністю підійняті з руїн міста України. Містобудівництву цього часу притаманні поквартальна забудова, орієнтація на створення завершених архітектурних ансамблів. Фасади декорувалися різноманітними архітектурними формами класики у поєднанні з елементами і мотивами українського бароко. Створювались серії типових проектів жилих будинків, шкіл, дитячих садків тощо. В будівництві використовувалися нові матеріали і конструкції, шо поступово призводило до зміни стилістичної спрямованості архітектури.

Незважаючи на загрозу репресій проти діячів культури, митці створювали нові літературні, живописні, музичні твори, які збагачували українську національну культуру. У перші повоєнні роки в українську літературу увійшло покоління молодих поетів, прозаїків, драматургів, які пройшли сувору школу війни. З'явилися романи, повісті, оповідання про подвиг народу у кривавій війні. Етапним серед них є роман О. Гончара "Прапороносці". Цій же теми присвячені книги "Жива вода" Ю. Яновського, "Тайна Соколиного бору" Ю. Збанацького. Пафосом перемоги сповнені твори П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, П.Воронька.

Активно розвивалися усі жанри письменства у наступні роки. На новому етапі розвитку літератури увага письменииків була звернена на актуальні проблеми сучасності.

Після визволення України від фашистських окупантів тривало відновлення музичних театрів, концертних організацій, навчальних музичних закладів, створювалися нові виконавські колективи. Серед музичних творів, які виникли в повоєнне десятиріччя, увагу привертали 2 - а симфонія К. Данькевича, симфонічні поеми "Пісня юнаків" та "Дніпро" С. Людкевича, опери "Молода гвардія" Ю. Мейтусата "Богдан Хмельницький" К. Данькевича. У другій половині 40-50-х років розвитку набуває пісенний жанр. Популярними стають пісні П. Майбороди, О. Філіпенка, А. Кос - Анатольського, І. Шамо та ін. Українська хорова музики збагатилася творами Б. Лятошинського, Ф. Козицького, О. Штогаренка, М. Колесси.

Визнання здобули твори українських художників Т. Яблонської, В. Костецького, Ф. Манайла, гравюри та офорти В. Касіяна, М. Дерегуса,Л. Ловицького. Але на художній творчості не могли не позначитися згубні естетичні засади, пропаговані "мистецтвознавцями в цивільному".

Після війни було відновлене переслідування та ідеологічний тиск, нова хвиля боротьби з "українським буржуазним націоналізмом" припадає на 50-і роки. Це відбилося, зокрема, в таких документах ЦК КП(б) України, як "Об искажении и ошибках в освещении истории украинской литературы в "Очерке истории украинской литературы", про журнали "Вітчизна" і "Перець". У 1947 на пленумі Спілки письменників України огульній, кон'юнктурній критиці були піддані романи Ю. Яновського "Жива вода", І. Сенченка "Його покоління", повість П. Панча "Блакитні ешелони". У 1951 р. була розгорнута гучна кампанія проти вірша В. Сосюри "Любіть Україну", в якому нібито повністю був відсутній класовий підхід. Критики зазнавала з цих же позицій творчість М. Рильського, а С. Голованівського звинувачували в "безрідному буржуазному космополітизмі". Були проведені кампанії по розвінчуванню кібернетики і генетики як буржуазних наук, що зумовило відставання вітчизняних вчених від світового рівня.

Висновок

Таким чином, українська культура вийшла із важких воєнних випробувань знекровленою, зруйнованою, але живою. Подолавши роз'єднаність своїх земель, Україна здобула можливість відродити науку, освіту, мистецтво, спираючись на спільні зусилля Сходу і Заходу. На жаль, сталінізм не давав можливості повною мірою розгорнути широкомасштабні відроджувальні процеси. Спроби пробудження національної самосвідомості відразу придушувались.

Размещено на Allbest.ru