Нарис історії культури України

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Поясність, чому сучасники називали Київську Русь "Гардарикою"

2. Діяльність Острозької колегії

3. Творчість Миколи Гоголя та його місце в українській культурі

4. Що називають українським модерном? Вкажіть представників цього напрямку

5. Ситуація у сучасному освітньому просторі України

1. Поясність, чому сучасники називали Київську Русь "Гардарикою"

гоголь культура модерн гардарика

Гардарика (Гардарик, Гардарики) - давня скандинавська назва, що використовувалася для позначення земель Київської Русі.

Термін «Гардарика» перекладається як «країна міст». Корінь garр- має значення «місто», «укріплення», «паркан», «фортеця». Суфікс rнki означає державу, країну.

Міста почали з'являтися на Русі ще у третій чверті І тисячоліття н. е. До цього часу належать найдавніші городища у Києві, Зимному Волинської області та інші. Повідомлення писемних джерел про міста-гради на Русі з'являються у IX ст. Про значну кількість міст у східних слов'ян свідчить анонімний баварський географ. «Повість временних літ» на Русі IX--X ст. називає понад 20 міст, у тому числі Київ, Новгород, Чернігів, Переяслав, Білгород, Вишгород, Любеч, Смоленськ, Псков, Ладогу та ін. У XI ст. літописи згадують ще 32 міста. Загалом, за літописними даними, на Русі у XIII ст. було близько 300 градів.

Звичайно, ці дані не є повними, оскільки літописи згадують лише ті міста, які у зв'язку з певними політичними чи воєнними подіями привернули до себе увагу літописців. Про багато міст, не згадуваних у літописах, відомо в результаті вивчення їх залишків.

Але не кожний населений пункт, який давньоруські історичні джерела називають «градом», і не кожне давньоруське городище можна вважати містом у сучасному розумінні цього слова. Давньоруське слово «град», або «город», походить від слова «городити», тобто укріплювати. Воно визначало всякий укріплений населений пункт незалежно від його соціальних функцій. Серед таких «городів» були і укріплені феодальні двори-замки, і прикордонні фортеці, і справжні міста.

Одним з найдавніших міст давньої Русі був Київ. Заснування цього міста літописець пов'язує з діяльністю братів Кия, Щека і Хорива, які «створиша градъ во имя брата своего старійшаго, и нарекоша имя ему Киевъ».

Безперервний розвиток Києва простежується на матеріалах археологічних досліджень починаючи з кінця V -- початку VI ст. У VII ст. Київ як ремісничо-торговельний центр і укріплене поселення набув рис середньовічного міста. З цього часу формується і ремісничо-торговельний посад за межами укріплень, який займав територію, що прилягала до верхньої частини міста та Подолу. Територіальні межі Києва VIII--IX ст. визначають знахідки арабських монет, які відомі у десяти пунктах загальною кількістю понад 10 тис. екземплярів -- на Старокиївській і Замковій горах, на Подолі та в інших місцях. Наприкінці IX ст. Київ став політичним центром великої держави. Літопис називає його «матір'ю городів руських».

Розташування Києва було дуже вигідним для розвитку міста. Саме географічне положення зробило цю територію місцем міжплемінних контактів ще у першій половині І тисячоліття н. е. На початку другої половини І тисячоліття н. е. Київ став центром полянського союзу племен, у IX ст. «стольним містом» усієї Русі. Так визначаються час і основні етапи становлення Києва.

Перші відомості про Чернігів містяться у договорі Русі з Візантією 907 р. У той час він уже був визначним містом, центром Сіверського князівства. Виникнення Чернігова відноситься до більш раннього часу. На його території в третій чверті І тисячоліття н. е. існувало кілька поселень, на базі яких, очевидно, і виникло місто. У X--XI ст. у Чернігові зосереджувалася вже велика кількість населення. Протягом усієї історії Київської Русі, а також періоду феодальної роздробленості Чернігів відігравав роль другого за значенням після Києва економічного і політичного центру Південної Русі.

Одночасно з Черніговом вперше згадується і Переяслав. На початку X ст. він став центром окремого князівства. Наприкінці X ст. його укріплення були поновлені й підсилені, що диктувалося потребами оборони від печенігів. Про це розповідається в літописі у відомому переказі про єдиноборство київського богатиря Кожум'яки з печенізьким воїном.

Більшість давньоруських міст виникла не на порожньому місці: їм, як і Києву, передували поселення, що в умовах розвитку феодальних відносин поступово переростали у ремісничо-торговельні осередки й адміністративно-політичні центри певної округи.

Існували й інші шляхи виникнення міст. Іноді їх започатковували феодальні замки, де жив феодал і зосереджувалася князівська адміністрація і дружина, які виступали як споживачі зброї, прикрас та інших ремісничих виробів. Тому навколо феодальних замків поступово селилися ремісники, що задовольняли потреби їх мешканців у ремісничій продукції, а в замках, що перетворювалися на міста, розвивалася торгівля.

Найбільша концентрація міст спостерігається у Середньому Подніпров'ї. Поблизу Києва були розташовані Вишгород, Білгород, Василів, трохи далі, на Правобережжі Дніпра, -- Трепіль, Вітачів, Іван, Чучин, Заруб, Канів, Родень, Корсунь, Богуслав, Торчеськ, Юр'їв та ін. На Лівобережжі Дніпра, між Десною та Сулою, знаходилися міста Переяславської та Чернігівської земель і серед них найдавніші -- Чернігів, Переяслав, Новгород-Сіверський, Путивль, Любеч, Воїнь та ін. Значною концентрацією міст відзначалися Волинська і Галицька землі. Між Случчю, Дністром і Західним Бугом відомі Володимир, Галич, Бузьк, Пересопниця, Червень, Белз, Звенигород, Пліснеськ та ін.

Головні міста давньої Русі займали значну для тих часів площу. Так, площа дитинця Києва, який прийнято називати «городом Володимира», наприкінці X -- на початку XI ст. становила близько 10 га, а площа в межах укріплень, збудованих за Ярослава Володимировича, мала близько 80 га. Разом з ремісничо-торговельними посадами, що знаходилися на висотах правого берега Дніпра (Копирів кінець, Печерськ, Кирилівські висоти) та на Подолі, територія Києва в XI--XII ст. сягала близько 380 га. Площа давнього Чернігова в XI--XII ст. разом з дитинцем, окольним градом і передгороддям мала понад 200 га, без Подолу, розміри якого були значними. Дитинець Переяслава мав близько 9, а посад -- понад 50 га. Укріплена частина давнього Галича становила більш як 50 га, а площа посаду, що розташовувався по обидва боки Лукви, у кілька разів перевищувала розміри центральної частини міста. Значну площу у межах укріплень мали Вишгород (близько 80 га), Білгород (понад 100 га), Пліснеськ (близько 160 га) та ін.

У писемних джерелах немає безпосередніх даних про кількість населення у давньоруських містах. Але, судячи з їх розмірів і щільності забудови, вона була значною. Певне уявлення про кількість населення Києва у XI--XII ст. дають писемні свідчення. Так, Тітмар Мерзебурзький (кінець X--XI ст.) зазначав, що «в цьому місті, яке є столицею цієї держави, існує понад 400 церков і вісім ринків, народу ж незліченна кількість». Дані Тітмара грунтуються на повідомленнях німецьких найманців, які у 1018 р. брали участь у поході Болеслава І на Київ. Очевидно, вони дещо перебільшені, але показують, що Київ справді вражав іноземців своїми розмірами і багатолюдністю. Приблизну кількість київського населення у XI--XII ст. можна підрахувати, виходячи з площі міста, щільності його забудови і складу сім'ї. Дослідники вважають, що у Києві на площі 380 га могло розміщуватися близько 9 тис. дворів з населенням до 50 тис. чоловік. Аналогічні розрахунки показують, що середня кількість населення Чернігова становила 25 тис., Галича -- 25, Переяслава -- 12, Вишгорода -- 10--12, Білгорода -- 10--12 тис. чоловік.

Основний контингент населення давньоруських міст становили ремісники. У межах князівських і боярських феодальних господарств, а також на посадах працювали ковалі, гончарі, склороби, ювеліри, зброярі, різьбярі по кістці, шевці, ремісники інших спеціальностей, яких відомо на Русі понад 60.

Другу за кількістю категорію міського населення становили торговці. Ринки, торги існували у кожному місті. У писемних джерелах згадуються торги у Києві, Чернігові, Переяславі, Володимирі, Вишгороді та інших містах. На торгах будувалися церкви на честь святих -- покровителів торгівлі: у Києві, на Подолі, -- Богородиці Пірогощі, у Чернігові -- Параскеви П'ятниці.

Господарська діяльність населення давньоруських міст не обмежувалася ремеслом і торгівлею. Характерною їх рисою був зв'язок з сільським господарством. Поблизу давньоруських міст існували городи, на яких вирощувались овочі та злакові культури. Продукти, що вирощували городяни, були додатковим джерелом їх існування.

Давньоруські міста, ремісничо-торговельний характер яких переконливо доведений історичною наукою, були водночас і важливими політико-адміністративними центрами феодальної держави. Головним містом Русі був Київ, де жив великий князь і містились органи верховної влади. Такі міста, як Новгород, Чернігів, Переяслав, Володимир, Галич, Ростов, Смоленськ, являли собою центри окремих князівств, де сиділи васали великого київського князя і містився адміністративний апарат князівств. Менші міста виконували роль центрів боярських вотчин.

У містах існували феодальні садиби, що належали князям та боярам. У Києві відомі залишки кам'яних фундаментів шести князівських палаців різних часів, що стояли у центральній частині міста. Поруч з князівськими розташувалися боярські двори; чимало з них згадується у літописі. Як правило, це були великі садиби, до складу яких входили житлові хороми, господарські приміщення, будинки дворових людей та челяді. Князівські й боярські двори у містах мали значні укріплення.

Таким чином, ми бачимо, що Київська Русь була доволі розвиненою за європейськими мірками державою з великою кількістю міст. Київ за кількістю населення та архітектурою не поступався найкращим західноєвропейським столицям. А використання мешканцями Скандинавії терміну «Гардарика» лише підтверджує цю тезу.

2. Діяльність Острозької колегії

Перший вищий навчальний заклад східнослов'янських народів -- Острозька слов'яно-греко-латинська академія (Острозька колегія). Заснував академію у 1576 році князь Василь-Костянтин Острозький. Велику суму коштів на розбудову академії надала його племінниця -- княжна Гальшка Острозька.

Вибір Острога як культурно-освітнього, видавничого і пропагандистського центру виявився не випадковим. По-перше, з чисто престижних міркувань князеві було вигідно розмістити школу в "домоначальному граді", тобто місті, яке дало назву аристократичному родові Острозьких. По-друге, Острог мав відповідну матеріально-технічну базу. По-третє, він був традиційно культурним центром в Україні. У кінці XV-поч. XVI ст. тут звелися найбільш монументальні православні храми. Саме тут виник в останній чверті XVI ст. відомий в Україні і в Білорусі острозький церковний напів, чому, без сумніву, мало передувати довготривале плекання традицій вітчизняного хорового мистецтва. Підтвердженням зростаючої ролі Острога у XVI ст. є й те, що, починаючи з цього часу, дане місто значиться на більшості карт Східної Європи.

Засновник академії та її фундатор Василь-Костянтин Костянтинович Острозький був одним із найбагатших магнатів держави, меценатом. Як зазначає С. Кардашевич, князь утричі перевершував за багатством самого короля Речі Посполитої. Йому належала третина всієї Волині, маєтності у Київському, Володимирському, Білоцерківському, Богуславському, Переяславському, Канівському та Черкаському староствах. У володіннях князя перебувало понад 3040 міст і сіл, торгові доми у Гданську, Ярославі, Львові, замки у Дубні, Турові, Тарнові, двори-палати у Варшаві та Вільно. Відомий Острозький в історії і як талановитий полководець.

Необхідно зазначити, що в Україні XVI століття церква виступала носієм вітчизняних культурних традицій і саме на релігійному ґрунті починалось зростання національної свідомості, національної ідеї. Отже, відстоювання православної церкви було своєрідною формою боротьби за вітчизняну культуру.

Василь-Костянтин Острозький, як ніякий інший державник, розумів, що однією з найбільших проблем православної церкви є відсутність вищого рівня освіти в той час, коли католицьке та реформаційне шкільництво переживало свій розквіт. Починаючи з 60-х років XVI ст., у Речі Посполитій швидко з'явилися єзуїтські колегіуми.

Не було нічого дивного в тому, що більшість православних магнатів і шляхти посилали своїх дітей навчатись у школи протестантські та єзуїтські. Першочерговим завданням у галузі освіти було створення православної школи вищого типу, яка б формувала кадри, потрібні для розвитку культури. Острозька академія і стала першою такою школою.

Острозька Академія називалась сучасниками по-різному. Одночасно вона фігурувала і як школа, і як училище, і як ліцей, і як гімназія, і як академія.

Хронологічно першою назвою, яка була зафіксована в „Букварі" 1578 р. була „дітищне училище" (передмова І.Федорова). В тестаменті Гальшки Острозької (1579 р.) заклад вперше названо Острозькою академією. Цю ж назву повторено в книзі Г.Смотрицького, виданій (чи лише написаній) у 1587 р. У 1599 р. Іпатій Потій також вжив термін „академія" („славна академія Острозька").

У 1583 р. папський нунцій А.Болоньєтті назвав Академію колегією та грецькою колегією. Поет Симон Пекалід вжив щодо неї назви „тримовний ліцей" та „тримовна гімназія" (1600 р., поема „Про Острозьку війну під П'яткою проти низовців...", вид. у Кракові).

В основу діяльності Острозької академії було покладено традиційне для середньовічної Європи, однак цілком незвичне для українського шкільництва, вивчення семи вільних наук (граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики, астрономії), а також вищих наук: філософії, богослів'я, медицини. Спудеї Острозької академії опановували п'ять мов: слов'янську, польську, давньоєврейську, грецьку, латинську.

Унікальність та оригінальність цього вищого закладу освіти виявилися й у тому, що тут уперше поєдналися два типи культур: візантійська і західноєвропейська. З Острозькою академією пов'язується ренесанс українського народу.

В острозькому культурному осередку разом з академією постало найпотужніше тогочасне українське видавництво -- кирилична друкарня Івана Федорова (Федоровича). Тут побачили світ греко-слов'янський «Буквар» -- перший український підручник (1578); Новий Завіт (1580); «Книжка събраніє вєщєй нужнейших...» Тимофія Михайловича -- перший в історії кириличної поліграфії покажчик стародрукованих текстів; "Хронологія"(1581) Андрія Римші -- перший в Україні друкований поетичний твір; шедевр давньоукраїнської поліграфії, перша повна слов'яномовна «Острозька Біблія» (1581); визначні полемічні праці праці «Ключ царства небесного», «Календар римський новий» (1587) Герасима Смотрицького, «Апокрисис» Христофора Філарета тощо. Учень Острозької академії Мелетій Смотрицький написав першу фундаментальну слов'янську «Граматику» (1619), яку М.Ломоносов назвав «вратами ученості».

Викладацькою діяльністю в академії займалися: літератор Дем'ян Наливайко (брат Северина, ватажка козацько-селянського повстання 1593-1596 рр.); грецький вчений та релігійний діяч, випускник Падуанської академії Кирило Лукарис (певний час ректор академії, згодом Олександрійський, а пізніше -- Константинопольський патріарх); астроном, математик, доктор медицини, випускник Краківського і Падуанського університетів Ян Лятош; грецький вчений і релігійний діяч Емануїл Мосхопуло; випускник Падуанської академії Никифор Парасхос-Кантакузен та інші. Першим ректором академії був Герасим Смотрицький -- видатний освітній та культурний діяч, педагог, письменник-полеміст, поет.

Вчилися тут як діти шляхти, так і діти селян. За підрахунками протягом 60-річного існування закладу (1576-1636 рр.) його закінчили близько 500 осіб. Вихованці академії ставали вчителями, літераторами, друкарями, проповідниками.

Серед випускників академії -- гетьман війська Запорізького Петро Конашевич-Сагайдачний, перший ректор київської братської школи Іов Борецький, лаврський архімандрит Єлисей Плетенецький, письменник Мелетій Смотрицький, автор знаменитої «Палінодії» Захарія Копистенський, відомий церковний і культурний діяч Ісакія Борискович та ін.

Занепад академії, а згодом і її ліквідація, виявилися результатом діяльності єзуїтів. Вони прагнули до посилення своєї ролі у цьому регіоні, а це ставало неможливим без ліквідації видавничого літературно-наукового гуртка й усього культурно-ідеологічного осередку. Адже острозька еліта своєю активною православною пропагандою стояла на заваді здійсненню далекосяжних намірів Ватикану та польської шляхти. Оскільки єзуїтам не вдалося схилити князя Острозького на свій бік, вони спрямували всю свою енергію на спадкоємців князя. Католиком став його старший син Януш, а в 1583 році змінив віру й другий син -- Костянтин. Ще один син, Олександр, у 1592 році одружується з відомою покровителькою єзуїтів Ганною Костчанкою. 1636 року над острожанами організовано шляхетський суд, і їх жорстоко катували та страчували. Суд ухвалив введення унії на Острожчині. Заснований у 1624 році єзуїтський колегіум активно сприяв польсько-католицькій експансії. Найбільшим виявом фанатизму Ганни-Алоїзи Острозької став у 1654 році її заповіт, за яким численні маєтності і великі суми грошей переходили у власність протегованого ордену єзуїтів, костьолів, католицьких шпиталів.

Острозька академія припинила своє існування у 1636 році. Однак результати її діяльності не зникли безслідно. Сформований тут тип вищого навчального закладу був перенесений до Києва, звідки поширився до Молдавії та Москви. Існує версія, що за зразком Острозької академії були складені статути Львівської та Луцької братських шкіл.

Діяльність Острозької академії було відновлено вже у незалежній Україні. У 1994 р. вийшов Указ Президента про відродження навчального закладу у Острозі, а у 2000 році Острозькій академії було присвоєно статус національного університету. Сьогодні Острозька академія - один з провідних вузів Західної України. Разом з Києво-Могилянською академією заклад у Острозі став символом успадкування давніх освітніх традицій в Україні.

3. Творчість Миколи Гоголя та його місце в українській культурі

Творчість Миколи Гоголя займає особливе місце в історії української та російської літератур. Гоголь - центральна постать українсько-російського культурного діалогу. Його творчий спадок, його біографія і людська доля постійно привертає пильну увагу з боку істориків літератури, культурологів, філософів. В останнє десятиліття цей інтерес до письменника помітно виріс, а численні наукові дослідження і інтерпретації, що з'являються на різних мовах, засвідчують зростаючий інтерес до творчості Гоголя - мислителя і митця.

Микола Васильович Гоголь народився 1809 року в селі Великі Сорочинці, в сім'ї небагатих поміщиків - Василя Опанасовича і Марії Іванівни Гоголь-Яновських. Батько письменника був автором кількох комедій українською мовою. З 1821 по 1828 року Микола Васильович навчався в Ніжинській гімназії вищих наук. Інтерес до літератури і живопису, а також акторський талант виявилися вже в роки навчання. Великим захопленням багатьох вихованців гімназії був аматорський театр, одним з творців якого був Гоголь. Він був талановитим виконавцем багатьох ролей, а також режисером і художником, автором веселих комедій і сценок з народного побуту.

У гімназії майбутній письменник почав складати «Лексикон малоросійський» (українсько-російський словник) і записувати народні пісні. Чудові пам'ятки усної поетичної творчості письменник збирав протягом усього свого життя. Перші літературні досліди Гоголя відносяться до 1823-24 років. Через два роки після вступу в гімназію він став одним з активних учасників літературного гуртка, члени якого видавали відразу кілька рукописних журналів і альманахів: «Метеор літератури», «Зірка», «Північна зоря» та ін У цих виданнях друкувалися перші повісті, критичні статті, п'єси і вірші початківця письменника.

Закінчивши гімназію, Гоголь виїхав до Петербурга і через рік вступив на державну службу, а потім став викладати історію в одному з навчальних закладів. У цей період Микола Васильович познайомився з В.А. Жуковським, П.А. Плетньовим і А.С. Пушкіним, який справив на його творчість величезний вплив. Гоголь вважав себе учнем і послідовником великого поета. Поряд з Пушкіним, великий вплив на формування літературних смаків майбутнього письменника надали романтична поезія і проза декабристів.

У 1831-32 роки вийшла книга Гоголя «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», заснована на українській народній творчості - піснях, казках, народних повір'ях і звичаях, а також на особистих враженнях самого автора. Ця книга принесла Гоголю великий успіх. Поява «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки», за словами Пушкіна, було незвичайним явищем у російській літературі. Гоголь відкрив російському читачеві дивовижний світ народного життя, пройнятий романтикою народних переказів і традицій, веселим ліризмом і завзятим гумором.

1832-33 роки з'явилися переломним етапом у житті письменника. Це був час наполегливих пошуків нових тем та образів, підказує життя. У 1835 році були видані дві збірки: «Миргород» і «Арабески», які принесли Гоголю ще більше визнання. До збірки «Миргород» увійшли повісті «Старосвітські поміщики», «Тарас Бульба», «Вій» і «Повість про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем». Одночасно з цим тривала робота над «Петербургские повести» - циклом творів, присвячених петербурзької тематиці. Перші начерки циклу відносяться до 1831 року. Найзначніша з повістей петербурзького циклу - «Шинель» - була завершена в 1841 році.

У 1836 році, в Александрінського театрі, відбулася перша вистава комедії «Ревізор», в якій автор безжально висміює чиновників і помісне дворянство. Персонажі комедії були типові для всієї Росії того часу, і багато глядачів, що вперше побачили комедію, вважали, що автор висміює саме їх місто, їх чиновників, поміщиків і поліцейських. Але далеко не всі прийняли комедію доброзичливо. Представники чиновницької бюрократії побачили в комедії загрозу. На сторінках журналу стали з'являтися статті, які звинувачували автора комедії у спотворенні дійсності. Ті, хто впізнав у героях комедії себе, стверджували, що її зміст зводиться до старого порожньому анекдоту.

Критичні відгуки глибоко травмували Гоголя. У наступні роки він продовжував посилено працювати над композицією п'єси і образами героїв. У 1841 році комедія в значно переробленому вигляді була вдруге видана окремою книгою. Але і ця редакція здалася письменнику недосконалою. Тільки шостий варіант «Ревізора» Гоголь включив в четвертий том своїх «Творів» 1842. Але в цьому виді комедія, через цензурні перешкод, була поставлена на сцені тільки через 28 років.

Майже одночасно з першою редакцією «Ревізора» був опублікований перший номер журналу Пушкіна «Сучасник», у підготовці якого Гоголь брав активну участь. В одній зі своїх статей він виступив з критикою редакційних видань, після чого нападки з боку правлячих станів помітно опиралися.

Влітку 1836 Гоголь вирішив на час виїхати за кордон, де він провів у цілому більше 12 років. Письменник жив у Німеччині, Швейцарії, Франції, Австрії, Чехії, але найдовше в Італії. У наступні роки він два рази повертався на батьківщину - в 1839-40 рр.. і в 1841-42 рр.. Загибель А.С. Пушкіна глибоко вразила письменника. До цього часу відноситься початок його роботи над поемою "Мертві душі". Незадовго перед дуеллю Пушкін віддав Гоголю свій власний сюжет, і письменник вважав свій твір «священним заповітом» великого поета.

На початку жовтня 1841 Гоголь приїхав до Петербурга, а через кілька днів виїхав до Москви, де продовжував працювати над «Мертвими душами». У травні 1842 року вийшов у світ перший том "Мертвих душ", а наприкінці травня Гоголь знову вирушив за кордон.

У наступні роки письменник часто переїжджав з одного місця в інше, сподіваючись, що зміна обстановки допоможе йому відновити здоров'я. До середини 40-х років духовний криза поглибилася. Під впливом А.П. Толстого Гоголь перейнявся релігійними ідеями, відмовився від своїх колишніх переконань і творів. У 1847 році був виданий цикл статей письменника у формі листів під назвою «Вибрані місця з листування з друзями». Книга вийшла у світ в сильно зміненому цензурою вигляді і була визнана слабкою в художньому відношенні твором.

Останні роки свого життя Н.В. Гоголь прожив самотньо. У 1848 році письменник мав намір здійснити свою головну мрію - поїздити по Росії. Але на це вже не було ні коштів, ні фізичних сил. Він побував у рідних місцях, півроку жив в Одесі. У Петербурзі познайомився з Некрасовим, Гончаровим і Григоровичем, в квітня 1848 року здійснив паломництво у Святу землю до Гробу Господнього, але більшу частину часу проводив у Москві. Незважаючи на хворобу, письменник продовжував трудитися, тому що в літературі бачив сенс свого життя.

В останні роки все думки Гоголя були поглинені другим томом "Мертвих душ". На початку 1852 року у письменника виявилися ознаки нового душевної кризи, він відмовився від їжі та медичної допомоги. Стан його здоров'я погіршувався з кожним днем. Одного разу вночі, під час чергового нападу, він спалив майже всі свої рукописи, в тому числі і закінчену редакцію другого тому "Мертвих душ" (збереглися в неповному вигляді лише 7 голів). Незабаром після цього письменник помер і був похований у Свято-Даниловому монастирі. У 1931 році останки письменника були перепоховані на Новодівичому кладовищі. Незадовго до смерті Гоголь сказав: «Знаю, що моє ім'я після мене буде щасливішим за мене ...». І він виявився правий. Близько двохсот років пройшло з дня смерті великого російського письменника, але його твори і сьогодні займають почесне місце в ряду шедеврів світової класики.

Слід зауважити, що велику роль у розвитку російської прози відіграло здійснене Гоголем блискуче пародіювання всіх елітарних стилів російської мови: мовлення панської верстви, канцелярсько-бюрократичної мови, мови російських сентиментальних романів - тих стилів російської мови, які були введені насильницьким шляхом у суспільне життя України, перервавши зв'язок української мови зі своєю питомою писемною основою, що, власне, й створило бар'єр для україномовної реалізації Гоголя.

Таким чином, питання мовного вибору, яке постало перед Гоголем на початку його діяльності, варто формулювати в дещо іншій площині, ніж це звикли робити. Вибір між російською і українською мовами означав для письменника вибір між повнотою і частковістю творчої реалізації в слові. Гоголів вибір породила історична окраденість української літературної мови, її пригнічений стан, що позбавляв письменника можливості ширшого розкриття його мистецького дару слова. Саме це змусило його звернутись до тієї мови, котра внаслідок вищого на той час рівня літературної опрацьованості давала йому необхідну для творчого самовияву повноту мовного матеріалу з уже сформованою стильовою диференціацією.

Вибір Гоголя зіграв подвійну роль у його житті та творчості. З одного боку, він сприяв повному розкриттю письменника як геніального майстра художнього слова. З іншого, - трагічна роздвоєність, глибинні суперечності його національної свідомості стали, ймовірно, однією з причин душевного виснаження й зламу, що призвели його до творчої кризи і передчасної смерті.

Микола Васильович Гоголь залишив помітний слід як в українській, так і в російській літературах, і дискусії щодо його літературної приналежності ще довго не вщухатимуть як серед літературознавців, так й поміж простих шанувальників слова. І не даремно. Адже не щодня народжуються генії, які здатні збагатити літературну спадщину не лише свого, але й сусіднього народу.

4. Що називають українським модерном? Вкажіть представників цього напрямку

Модерн - напрям в мистецтві, в основному в архітектурі і декоративно-прикладному мистецтві, поч. XX ст., для якого характерні примхливі, мінливі форми, вигадливі лінії, принцип асиметрії та вільного планування, символіка, нові технічні й конструктивні засоби для створення незвичайних, підкреслено індивідуалізованих будівель.

Український модерн виник у значно важчих соціокультурних умовах, ніж модерн в інших країнах Європи внаслідок бездержавності України. Його корені - в пізньому українському романтизмі як стильовому напрямку мистецтва і літератури.

В основі українського архітектурного модерну лежать форми української народної хатньої і церковної архітектури. Найпомітніші представники: І. Левинський. (Головний залізничний вокзал у Львові), О. Сластіон (будинок курорту в Миргороді), В. Кричевський (Будинок Полтавського земства), О. Вербицький (Київський залізничний вокзал), Є. Сердюк (школа імені Івана Котляревського в Полтаві), А. Лушпинський, С. Тимошенко, Д. Дяченко, В. Троценко.

У живописі модерн найяскравіше виявився у працях М. Жука, М. Бойчука, К. Малевича, О. Богомазова, в архітектурних проектах В. Кричевського (будинок полтавського губернаторського земства). Модерн в українській архітектурі був тісно пов'язаний зі стилістичним напрямком неоромантизму (“будинок з примарами” в Києві архітектора Городецького).

В музичній культурі України першої третини ХХ ст. працюють композитори - наступники М. Лисенка - М. Леонтович, К. Стеценко, Я. Степовий, О. Кошиць. В Західній Україні монументальні оркестрово-хорові твори пише С. Людкевич. Приступають до творчої праці молодші - Л. Ревуцький, Б. Лятошинський (“батько українського музичного модернізму”), М. Вериківський, Б. Яновський. Якщо впродовж минулого періоду найбільше число творів пишуть у жанрах хорової та вокальної музики, то від середини 20-х років виникають нові жанри симфонії (Ревуцький, Лятошинський, Косенко), опери, кантати (Стеценко, Людкевич, Ревуцький), камерно-інструментальні та фортепіанні твори. Таким чином у композиторській творчості були засвоєні нові жанри, які осмислювалися в контексті загальноєвропейських і національних стильових традицій. Співіснували і взаємозбагачувалися несхожі стилі Ревуцького, Лятошинського. Людкевича, Коляди. Косенка, Барвінського. Їм притаманні пошуки нової тематики і нового мелодичного тематизму, різноманітна розробка народних джерел, принципів драматургії, симфонізація окремих жанрів. Поряд зі збагаченням жанрів збагачувався музично-творчий процес як ціле. Відбувається становлення модерного музикознавства як складової музичної культури у працях М. Грінченка, П. Козицького, Дзбанівського, С. Людкевича, Ф. Колесси.

На зламі століть формується естетизм в українському мистецтві, підвищений інтерес до довершеності форми, майстерності, категорії прекрасного, культ краси, антиутилітарності, заперечення пропаганди певної ідеологічної доктрини (В. Пачовський, М. Вороний). Піддається сумніву віра в необмежені можливості розуму людини і підкреслюється ідея безмежності духовного вияву природного світу. Відкриття духовно-ідеального творчого чинника в людині було протиставленням натуралістичної фетишизації соціального прогресу, це протиставлення оспівано у “Лісовій пісні” Лесі Українки. Неоромантична гуманістична концепція двох світів - ідеального і реального - присутня в О. Кобилянської (“Царівна”, “У неділю рано зілля копала”), “Украденому щасті” І. Франка, “Ноктюрні” М. Лисенка, “Піснях настрою” Я. Степового, симфонічній поемі “Вій” Б. Яновського.

У живописі О. Мурашка (“Портрет дівчини у червоному капелюсі”) вітальна енергія червоного кольору підкреслює красу як вияв молодості і оновлення. Еволюцію живопису можна визначити як перехід від наслідування реальної дійсності, життєвої достовірності - до власної авторської міфотворчості (яка переважно походить від джерел народної поезії) з високим ступенем перетворення цієї дійсності, від критичного аналізу - до поетичного синтезу (П. Холодний “Казка про дівчину й паву”, О. Новаківський “Русалка”, “Музика”, “Визволення”, “Українська мадонна”).

Дух модерну і символізму передає вислів митців з київської групи “Кольцо”: “краса не у баченому, а у відчутому переживанні. Немає предмета, немає речі, а є щось інше, приховане, і це інше - світ взаємних стосунків, впливів, дивно прекрасних сказань, ліній і барв, світ, вловлений душею”. Відбувається зміна панівних жанрів, постають і поширюються жанри симфонічної поеми, фантазіїв музиці, етюда в живописі, літературної новели, тобто зменшення форми одночасно з концентрацією сюжетно-композиційної структури, часто заміною причинно-наслідкового зв'язку - поліфонією ідей, символів, інтерпретацій. Неоромантизм підготував також виникнення експресіонізму в українській літературі і мистецтві (В. Стефаник, О. Плющ “Великий в малім і малий у великім”, опери Б. Яновського “Суламіф”, “Коломбіна”, “Відьма”, творчість Б. Лятошинського, художників О. Богомазова, О. Новаківського). На зміну етнографічній людині прийшла людина взагалі, з її болем і стражданням; митець використовує прийом свідомої деформації, яка увиразнює внутрішню сутність, ставить людину в умови екстрему.

Михайло Бойчук (1882-1937), родом з Тернопільщини, один з основоположників Української академії мистецтв. Разом з учнями, т.зв. бойчукістами, виконав декорації для вистав “Молодого театру “ Л. Курбаса в Києві (1918). Поєднав впливи візантійського малярства та інших монументальних стилів із елементами українського народного орнаменту й мозаїки та фрески княжої доби, ікон описання та портрету ХУІІ-ХУІІІ ст. Він створив українську школу монументального живопису, яку визнавали і поза Україною. Він прагнув віднайти у високій духовності візантійської та давньоукраїнської ікони підґрунтя для розвою великого синтетичного стилю новітнього монументального мистецтва. Стародавнє монументальне мистецтво виявилось плідним джерелом монументального стилю і щодо змістовності образів з їх зверненістю до народних первин, національного духу, і щодо авангардності художньої мови, яку можна назвати конструктивною, оскільки не зовнішній описовий шар, а побудовчий - колір, лінія, ритм, площини тощо - виступає основою художньої мови (“Плач Ярославни”).

У ділянці театрального мистецтва поряд з мандрівними трупами М. Кропивницького, П. Саксаганського і І. Тобілевича, Д. Гайдамаки, О. Суходольського у Києві існував і перший стаціонарний український театр М. Садовського (1906-1920).

Своїми драматичними творами на теми з давньої історії Леся Українка включає твори і реалії світової культури в контекст української. У літературі народжуються суголосні з європейськими напрямки імпресіонізму (М. Коцюбинський), експресіонізму (В. Стефаник), неоромантизму і модерну (Б. Лепкий, В. Пачовський, П. Карманський).

Представниками західноукраїнського літературного модерну були Б.-І. Антонич (“Привітання життя”), О. Ольжич (“Ріньє”), Святослав Гординський (народжений в Коломиї) (“Барви і лінії”, “Буруни”, переспів “Слова о полку Ігоревім”), Наталя Лівицька-Холодна (“Вогонь і попіл”), О. Турянський, які продовжили традиції “Молодої Музи”. Західноукраїнська еліта всі питання політичного та соціального характеру ставила в залежність від національного питання про незалежність України. Мав місце відворот від ідей західної демократії як неспроможної і незацікавленої у вирішенні українського питання.

Бурхливий розвиток українського модерну у різних галузях культури та мистецтва першої половини ХХ ст., з одного боку, свідчить про самобутність української культури, а з іншого - доводить її належність до європейських та світових тенденцій.

5. Ситуація у сучасному освітньому просторі України

Як і все суспільство, після проголошення незалежності загальноосвітня школа переживала період хворобливої трансформації. В умовах спаду народжуваності в Україні кількість учнів стала зменшуватися. Закривалися неперспективні школи, особливо, у сільській місцевості. У 90-ті роки посилюється залишковий принцип фінансування освітянських потреб. Заробітна плата вчителів була низькою. Соціальний статус працівників педагогічної сфери падав. Разом з тим, вже в 90-ті роки стали проявлятися деякі позитивні тенденції, які одержавли розвиток в 2000-их роках. Так, значно розширилася мережа гімназій і ліцеїв, які давали поглиблені знання профільних дисциплін. Здійснювалися реальні кроки, спрямовані на розширення використання української мови як державної.

Велику роботу було здійснено по забезпеченню комп'ютеризації шкіл. Ця кампанія, в якій брали участь не лише державні чинники, а й численні благодійники почалася ще в 1990-і р. і успішно завершена в 2000- і роки. В 2010 р. кожна школа мала комп'ютери з виходом в Інтернет. Таким чином, незважаючи на складні соціально-економічні умови перехідного періоду, школа збереглася і стала істотним фактором відродження інтелектуального і духовного потенціалу держави, впевненого входження України в інформаційну епоху розвитку.

Після проголошення незалежності було здійснено ряд спроб реформувати загальноосвітню школу, наблизити її до потреб життя. 1999 р. Верховна Рада прийняла закон «Про загальну середню школу», який передбачав з 2001 р. перехід на 12-річний термін навчання. За задумом ініціаторів реформи, у старших класах діти здобуватимуть профільну освіту. До 2009-2010 навчального року школа розвивалася в руслі цієї реформи. Але в умовах кризи 2008 р. виявилося, що держава не готова до продовження освітньої реформи: у бюджеті немає достатніх коштів. За пропозицією Міністерства освіти і науки 2010 р. Верховна Рада внесла істотні корективи у реформу 1999 р.: віднині навчання у загальній середній школі триватиме не 12, а 11 років. За таке рішення проголосувало 248 депутатів Верховної Ради.

Зокрема, Рада встановила, що 11-річний термін здобуття повної загальної середньої освіти складає навчання: у загальноосвітніх навчальних закладах 1-го ступеня (початкова школа) - 4 роки; 2-го ступеня (основна школа) - 5 років; 3-го ступеня (старша школа, як правило, з профільним напрямом навчання) - 2 роки.

Окрім скасування 12-річної системи загальної освіти, Верховна Рада запровадила обов'язкову дошкільну освіту для дітей старшого дошкільного віку. Тобто, з 5 років діти повинні відвідувати дитсадочок.

У другій половині 90-х років реформаційні процеси у вищій школі, які розгорнулися після проголошення незалежності, стали поглиблюватися. Система вищої школи налічувала понад 800 закладів І-ІV рівнів акредитації, з них університетів, академій, інститутів (ІІІ-ІV рівні) - 353.

У ринкових умовах збільшився попит суспільства на соціогумагітарні спеціальності - «Правознавство», «Менеджмент», «Економіка», «Маркетинг», «Міжнародні відносини», «Українська мова і література» та ін. Вища освіта негайно відреагувала на цей попит. Відкрилися десятки факультетів і відділень відповідного профілю. Разом з тим, стали втрачати популярність інженерно-технічні спеціальності.

У другій половині 90-х років в основному сформувався недержавний сектор вищої освіти, який включає трохи більше 100 закладів вищої освіти (плюс численні філії), головним чином соціогуманітарного профілю.

Незважаючи на складну демографічну ситуацію, кількість студентів вищів збільшувалося. Якщо на початку 90-х років біля 20 % випускників середніх шкіл ставали студентами вищів, то в 2010 р. - майже 80 %. Більша частина з них йшла в державні заклади, де навчалася на державному замовленні або на умовах контракту, інші - в недержавні, де навчання було тільки контрактне. Різко зменшилася кількість професійно-технічних училищ і технікумів.

За умов такого стрімкого зростання чисельності студентів загострилася проблема якості навчання. Всі студенти, у т. ч. недержавних вузів, одержували диплом державного зразка, тому держава встановила стандарти якості освіти і слідкувала за їх дотриманням. Було висунуто вимоги до кількісного і якісного складу професорсько-викладацького складу. Встановлювалися терміни періодичної акредитації спеціальностей і вузів в цілому. Кращим вищам держава присвоювала статус «національних». Цим відзначався особлива роль цих закладів у розвитку освіти і культури України. Але з часом цей статус девальвувався: сьогодні національними стали майже усі більш-менш значні вищі навчальні заклади України.

В умовах реформування враховувалися вітчизняні традиції вищої школи, а разом з тим - використовувався європейський і світовий досвід. Це наближало український освітній простір до загальноєвропейського. Вища школа стала одним з важливих напрямків євроінтеграції.

Євроінтеграція в сфері освіти набула форми Болонського процесу. На сьогодні 46 європейських країн, включно з Україною, є його учасниками. Крім того, значна кількість міжнародних організації підтримують ідеї процесу та сприяють його реалізації.

Болонський процес був започаткований 19 червня 1999 р. в м. Болонья (Італія) підписанням 29 міністрами освіти від імені своїх урядів документа, що отримав назву «Болонська декларація». Цим актом більшість європейських країн-учасниць Болонського процесу проголосили план створення Єдиного європейського освітнього та наукового простору (ЄЄОНП) 2010 року. У межах цього простору мають діяти єдині умови визнання дипломів про освіту, працевлаштування та мобільності громадян, що має, на думку ідеологів Болонського процесу, значно підвищити конкурентоспроможність європейського ринку праці й освітніх послуг.

19 травня 2005 року у норвезькому місті Берген на Конференції міністрів країн Європи Україна приєдналася до Болонського процесу, зобов'язавшись внести відповідні зміни у національну систему освіти та приєднатися до роботи над визначенням пріоритетів у процесі створення єдиного європейського простору вищої освіти до 2010 року.

Всі ці зміни повинні сприяти: полегшеному переїзду громадян з метою подальшого навчання чи працевлаштування у Зоні європейської вищої освіти; зростанню привабливості європейської вищої освіти; забезпеченню подальшого розвитку Європи як стабільного, мирного, толерантного суспільства.

У Болонської декларації висувається вимога прийняття загальної системи порівнянних учених ступенів. У всіх країнах, що приєдналися до Болонського процесу, вводяться два основні цикли навчання, які забезпечують здобуття вищої освіти: бакалаврський і магістерський. Третій цикл - аспірантура, яка готує наукових працівників. Інтеграція в Болонський процес покликана сприяти європейській співпраці університетів та усунення перешкод на шляху мобільності студентів і викладачів у межах країн-учасниць Болонського процесу.

Слід зазначити, що Болонський процес не передбачає створення повністю ідентичних систем освіти у різних країнах: залишається можливість збереження кращих надбань вітчизняної освіти, а разом з тим - забезпечується зміцнення взаємозв'язків та покращення взаєморозуміння між різними освітніми системами.

Використана література

1. Анфилов В. Гоголь по-украински //Независимая газета. - 2000. - 26 апреля. - C. 12-13

2. Бойко О. Історія України. -- Київ: Видавничий центр «Академія», 2002.

3. Історія української культури: У 5-ти тт. - Т.5, Кн.1 Українська культура ХХ - початку ХХІ ст. - К.: Наукова думка, 2011.

4. Кордон М.Ф. Українська та зарубіжна культура: Курс лекцій / М.Ф. Кордон. - К.: ЦУЛ, 2003.

5. Попович М.В. Нарис історії культури України / М.В. Попович. - К.: АртЕк, 1998.

6. Рябчук А. Гоголь і проблема української ідентичності //Українська культура. - 2007. - № 7. - C. 14-17

7. Чепелик В. В. Український архітектурний модерн. / Упорядник З. В . Мойсеєнко-Чепелик. -- К.: КНУБА, 2000.

8. Чечелюк П. "Українські Афіни". Острозький культурний феномен середньовіччя

Размещено на Allbest.ru