Культура українського народу в контексті світової культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. П'ять найрепрезентативніших рис, що характеризують сучасний стан української культури

2. Українське суспільство у пошуку нових соціокультурних парадигм розвитку

3. Культура, освіта й наука як складові стратегії сучасного державотворення

4. Світове українство різних історичних періодів

5. Молодіжна та професійна субкультури

6. Культура українського народу в контексті світової культури

1. П'ять найрепрезентативніших рис, що характеризують сучасний стан української культури

Державна політика в галузі культури визначається такими принципами:

1) прозорості і публічності,

2) демократичності,

3) деідеологізованості і толерантності,

4) системності та ефективності,

5) принципом інноваційності.

Розвиток української культури базується на таких загальновизнаних засадах:

· самоцінність культури й мистецтва в усіх їх численних проявах;

· творення єдиного загальнонаціонального культурного прос­тору як одного з найважливіших консолідуючих факторів у справі розбудови української державності;

· забезпечення активного функціонування української мови в усіх сферах культурного життя держави;

· забезпечення гарантій свободи творчості, доступу до культурних надбань, створення можливостей активної участі громадян у художній творчості, особливо молоді;

· підтримка високопрофесіональної мистецької творчості, яка забезпечує якісний рівень національної культури, незалежно від політичної чи комерційної кон'юнктури;

· збереження національної культурної спадщини (рухомих та нерухомих пам'яток і цінностей, музеїв, заповідників тощо) як основи національної культури, турбота про дальший розвиток традиційних культур народів та етносів, що населяють Україну;

· утримання зусиллями держави та місцевого самоврядування базових елементів культурної інфраструктури, основних (у національному, регіональному та комунальному масштабі) культурно-мистецьких закладів та організацій;

· забезпечення державної підтримки та сприятливого господарсько-правового режиму для культурно-мистецьких організацій, об'єднань, окремих митців незалежно від підпорядкування чи форми власності;

· створення правових та економічних стимулів для залучення недержавних коштів та засобів до підтримки культури й мистецтва.

Важливо прослідкувати плідність і перспективність спадкоємності тих перетворень і тенденцій, які стимулюють розвиток української культури сьогодні. До них в першу чергу слід віднести напрямки, що були спрямовані на демократичне оновлення суспільства (шляхом зняття тиску тоталітаризму) та розвиток і збереження забутих або свідомо зневажених національних цінностей. Значну позитивну роль в підготовці майбутніх змін в національній культурі мав період, званий перебудовою. Упроваджувана поступово, а в більшій мірі навіть стихійно, лібералізація духовного життя породила енергію постійних зрушень і новацій. Суттєво урізноманітнилось духовне життя суспільства за рахунок проникнення (спочатку напівмаскованого, а потім відвертого) зарубіжних модерністських і пост-модерністських напрямків. Відбувалось "розхитування" традиційних критеріїв оцінки художніх цінностей, збагачення їх ширшим спектром відтінків. У значній мірі суспільством все більш усвідомлювалась однобічність висунення на перший план критерію "ідейності".

З великою тривогою сприймає українське суспільство долю сучасної культури. У роки незалежності України багато що відродилось і повернулось, багато відкрилось нового, до чого ми не мали доступу. Цьому сприяли перебудовчі, трансформаційні процеси.

З одного боку, триває боротьба за подолання загальної кри­зи, яка охопила всі сторони розвитку суспільства, з іншого - відродження культури, якому гостро протидіють і частина русифікованих владних структур, і русифікований пролетаріат. Але попри це саме завдяки культурі, її творчим процесам, відбувається становлення нашої держави. Культура є головною визначальною системою у її будівництві.

Соціокультурна дійсність - це становище в сучасній українській культурі, обумовлене сукупністю політичних, економічних, соціальних процесів, викликаних прагненням створити самостійну власну державу, утвердити розвинуте ринкове господарство, створити соціально справедливе суспільство. українська культура державотворення світове

Тобто, це конкретні зміни в сферах культури, духовному житті, наявність умов для відтворення суб'єктів діяльності (людини, соціальної групи, соціального прошарку чи суспільства в цілому), це і стан культурно-правових основ культурного життя людини і суспільства, це і стан управління культурним життям, пошуку форм і способів її реалізації.

Сьогодні відбувається зацікавлення суспільства нашої держави краще влаштува­ти наш державний дім. Це дає ре­альні зрушення. Посилилась увага до національної культури, етнічних культур інших народів, визріває підтримка у формуванні їх своєрідності і самобутності (зросла увага до мови, літератури, звичаїв, традицій), відбувається пож­вавлення культурної діяльності. Відбувається процес відродження, знайомство нових поколінь з забороненими сторінками нашої культури. А вона майже вся була... заборонена! Історія культури збагатилась новими забутими постатями, з'явився реальний матеріал для її вивчення.

Художнє життя стало багатшим, різноманітнішим і набагато склад­нішим, розширюється сфера художньої творчості, з'явились нові театри, ансамблі, академії наук, господарські об'єднання, що дозволяє виявити потенційні таланти і реалізувати їх можливості у сфері культури. Наступила розкованість і плюралізм. Відбувається відновлення прав вітчизняної релігійної культури. Відновлюється історична правда, культурна пам'ять народу. Відкрилось десятки нових парафій церков, монастирів, стала можливою відбудова і освячення Святогорської лаври (третьої в Україні!), відбудовується Десятинна церква, робляться спроби щодо об'єднання православної церкви. Відбувається розширення уявлень про світову культуру, розширюється взаємообмін і взаємовплив культур. Набули прав чимало цивілізованих форм культурного обміну. Система середньої і вищої освіти стає європейською. Всі ці позитивні тенденції породили нові проблеми.

Візьмемо освіту: викладачі написали сотні кращих підручників для шкіл, вузів, технікумів - ними забиті видавництва, але коли мова заходить про їх видання, все зводиться до браку коштів. Ледве призупинено скорочення штатів вели­ких театрів, закриття малих театрів, глядач і сьогодні не має грошей, щоб їх відвідувати, а сучасні "нові" привчають себе не до кращих зразків мистецтва - а до нічних клубів, гральних кафе. Класичне мистецтво стає доступним лише мистецькій, інтелектуальній, владній та господарській еліті. Жорсткими стали умови залучення трудящих до здобутків культури. Кінотеатри рідко хто відвідує. Після повного запустіння відродилось у столиці кілька кінотеатрів. Освіта для бідних стає недоступною. Все позитивне тривалий час не знаходило цілеспрямованої і зацікавленої підтримки держави. Панує неузгодженість між об'єктивними закономірностями і суб'єктивним фактором. Дії всупереч об'єктивним факторам привели до колапсу технологічної культури і суспільного життя. Призупинення розвитку таких видів матеріальної культури, як новітні технології, сучасні зразки знарядь та устаткувань, агрокультури, поновлення генофонду порід тварин та сортів рослин є гальмом нашого подальшого поступу. Лише в останні роки на виробництво стали проникати кращі технології, устаткування. Нині це характерно для всіх посттоталітарних країн. Відбувається панування низькопробних зразків культури, адже є запит нового асоціального прошарку. Саме на вподобу асоціальним елемен­там відбувалась переорієнтація закладів культури на масове споживання, а виробництво орієнтується на прибуток любою ціною, не враховуючи принципи екологічної культури і етики. На вулицях столиці і інших міст - скрізь гральні автомати і заклади, налагоджені по-шахрайськи.

Верховна Рада України затвердила Концепцію державної політики у галузі культури на 2005-2007 роки, де робиться оцінка сучасного стану культури в Україні, який характеризується розмиванням і поступовою маргіналізацією культурних і духовних цінностей у суспільному житті, руйнуванням цілісної мережі закладів, підприємств, організацій та установ культури і цілісного інформаційно-культурного простору.

Це потребує нових політичних підходів, програм і механізмів їх реалізації. У Концепції намічено, що "державна політика в галузі культури спрямована на створення такої моделі культурного розвитку, яка здатна забезпечити самовідтворення та послідовний розвиток культури в Україні".

Державна політика в галузі культури визначається такими принципами: прозорості і публічності, демократичності, деідеологізованості і толерантності, системності та ефективності, принципом інноваційності.

У Концепції визначені стратегічні напрями та механізми реалізації державної політики в галузі культури на 2005-2007 роки.

Науковці, політики ставлять питання про створення національної культурної індустрії. Держава має отримувати прибутки не тільки від туризму, а й від комп'ютерного забезпечення культури, кіновиробництва, видавничої справи, музики, виконавчого та образотворчого мистецтва, антикваріату і моди. Для цього національний виробник має отримувати державну підтримку і захист від експансії іноземного виробника культурного продукту. Культура має заробляти на свій розвиток і давати прибутки.

Величезним успіхом користуються у світі українські художники, у них досконалі і вишукані школи живопису.

Лише ім'я Івана Марчука може багато сказати. Його доробок - понад тисяча картин. Він провів 20 персональних виставок. Твори кожного з п'яти періодів його творчості відрізняються за стилем та манерою виконання. Творчість Івана Марчука є свідомо авангардистською. Художник мріє подарувати Україні 300 своїх творів. У Києві створюється культурний центр "Музей художника Івана Марчука". Він розташується на схилах Дніпра неподалік Андріївського узвозу.

Українське театральне мистецтво давно відоме у світі. Сьогодні про нього говорять імена Богдана Ступки, Андрія Жолдака, Едуарда Митницького, Дмитра Богомазова, Юрія Одинокого, Ади Роговцевої, Богдана Бенюка, Олекси Вертинського, Ярослава Стельмаха, Михайла Мельника та багато інших.

Українське кіно також займає належне місце у світовій культурі. Однак сьогодні штучно створена атмосфера відсутності національного кіно.

Українські літератори займають особливе місце у світовій культурі. Далеко за межами України відомі у світі Ліна Костенко, Іван Драч, Борис Олійник, Дмитро Павличко, Павло Загребельний, Валерій Шевчук, Анатолій Дімаров, Юрій Мушкетик, Роман Іваничук, Володимир Олефіренко, Володимир Базилевський. Не менш відомі і імена молодшої когорти - Андрія Куркова, Юрія Андруховича, Тараса Прохаська, Любко Дереша, Марії Матіос, Сергія Жадана, Василя Герасим'юка, Марини та Сергія Дяченків високоінтелектуальних творів академіка Олега Кришталя, і багато інших.

В умовах демократії і плюралізму думок, долаючи залежність і продажність, за правду платячи кров'ю і життям, розквітає українська талановита журналістика.

Імена Віталія Карпенка, Юлії Мостової, Лариси Івшиної Сергія Рахманіна, Лідії Денисенко, Олексія Микитенка, Михайла Сороки, Павла Ларіонова, Олександра Зайця, Василя Сокура, Ольги Стоян, Олександра Балабка та багатьох, багатьох інших є славою української журналістики. Звичайно першими у цьому списку мали б стояти імена Гонгадзе, Александрова, Дерев'янка, Шевченка та інших, викарбуваних на меморіальних дошках і пам'ятниках, які за правду заплатили життям.

В соціальній сфері України відбувається процес демонстрації високого рівня терпимості і виживання.

Драматична доля у нашої культури: вона фінансується державою за все тим же залишковим принципом, уступає позиції некращим іно­земним зразкам. Продовжується маргіналізація всього українського. Захід не поспішає до ділового і культурного партнерства. Триває нелегка боротьба між нега­тивними і позитивними тен­денціями, що і визначатиме характер соціокультурної дійсності у наступні 10 років.

До негативних тенденцій слід віднести і комерціалізацію літератури, мистецтва; вестернізацію художньої культури, вільну конкуренцію культур, що завжди веде до задушення національної культури.

Звичайно ж, перемо­жуть тенденції добра, утвердження загальнолюдських і національних критеріїв і цінностей.

2. Українське суспільство у пошуку нових соціокультурних парадигм розвитку

Аналіз проблем пов'язаних з розвитком сучасного суспільства у вигляді його загальносоціальної трансформації набуває дедалі більшої актуальності. Українські дослідники цієї проблеми поступово приходять до розуміння того факту, що процес реформування соціально-економічної, соціально-культурної, політичної, та правової систем може затягнутись на десятиліття, як це було в країнах Західної Європі, а потреба в позитивних змінах українським суспільством гостро відчувається вже зараз. При цьому слід розуміти, що замість очікуваної модернізації може відбутись і зворотній процес та притаманні йому неперспективні, а можливо навіть і регресивні зміни в суспільстві, що неминуче потягне загрозу "повернення назад" до панування у тому або іншому вигляді консервативних поглядів, як це було свого часу в США. В сучасному розумінні в концепцію суспільної трансформації вкладається різноманітний зміст: вона розглядається як "перехідний стан від тоталітарної системи до ринкової економіки", "або процес заміни форми, виду, природи або характеру суспільства"; з одного боку він (процес) може передбачати "перетворення сутнісних компонентів соціуму, усіх сторін та сфер суспільного життя", а з іншого цілком можливо, що "трансформація не передбачає векторазмін".

Культурно-цивілізаційний підхід. В межах цього підходу вважається, що за сучасних умов трансформаційний процес це такий процес, у ході якого нацивілізаційній основі виникає інформаційне суспільство як результат закономірного культурно-історичного руху соціуму вперед. Цей процес вимагає і певної періодизації. За якою виявляється, що визначальними в цивілізаційному розвитку є не стільки техніко-економічні та індустріально-технологічні фактори, скільки світоглядні культурно-історичні, антропогенні та соціокультурні чинники. Так, будь-який історичний тип доіндустріального та постіндустріального суспільств мав головним результатом свого суспільного розвитку певний товар, перетворюючи в тому числі й інформацію на товарний продукт. Проте, коли на одному з етапів розвитку з'явився новий тип цивілізації, і суспільство вже розпочало перетворювати нетоварний продукт ? знання в інтелектуальну цінність, уявлення про таку цивілізацію почали змінюватися. Адже знання не піддається адекватній фінансовій оцінці, не має такого засобу інструментального існування, яким є гроші, а виступає лише базовою цінністю суспільства і суспільного розвитку. Традиційні історичні типології цивілізацій лише фіксували їх феноменальність практично без урахування стрижневої ролі знання і культури. Наприклад це були регіонально-етнічні, теократичні, стадіальні цивілізації або цивілізації за способом життя і діяльності тощо. Сучасна "періодична типологія" світоглядно "пов'язує" цивілізації с загальними культурно-історичними закономірностями суспільного розвитку. Тим самим він (тобто розвиток) стає вже "цивілізаційним розвитком". Цей процес закономірно направляє суспільство в русло цивілізаційного розвитку, прив'язуючи його до різних факторів: історичних, культурних, географічних, техніко-економічних, індустріальних, етнічних, теологічних і навіть екологічних. При цьому світоглядна складова, як видно, випадає. Цивілізаційний розгляд історії на методологічному підґрунті соціальної філософії дозволяє фіксувати досягнутий суспільством рівень, визначити його "високоінформаційний стан", виявити рівень розвитку суспільства в контексті "інформаційного прогресу", ступінь складності та цілісності суспільства як певної соціальної системи. Більш того, встановити соціокультурний тип системи у разі історичних трансформацій або зафіксувати в якості культурно-історичного феномену і закономірного етапу історії. У суспільствах йшло інтенсивне формування інформаційного базису, поступово відбувалося і становлення комунікативних суспільств, як вважали дослідники, на основі розвитку інформаційного виробництва. Протікання цього процесу вбачалось у такому порядку. Спочатку відбувається накопичення первинного "інформаційного капіталу", а згодом і його перетворення на "інформаційне багатство" у вигляді телекомунікаційних засобів виробництва (концепція Т. Стоун'єра). В процесі перетворення інформаційного капіталу на інформацій небагатство відбувається трансформація інформаційного суспільства на "телекомунікаційний світ", а потім ? на "телематичне суспільство" (концепція Дж. Мартіна). Це суспільство, зрощуючись із державно-бюрократичною мегамашиною, поступово перетворюється на "симбіотичну корпорацію" або "соціокумунікативний світ", що постає як якісно нова "система тотального контролю" (концепція Л. Мамфорда). Процес техногенного переплавлення світоглядних засад, духовних і соціальних сил людини у нову суспільно-політичну систему завершується створенням "програмованого суспільства", яке має вигляд всезагальної контрольованої комунікації (концепція А. Турена).

Очевидно, що в таких наукових поглядах має прояв застарілий та типовий для західної соціологічної думки техногенний аспект проблеми без її філософсько-методологічного осмислення і світоглядного вираження. Фундаментальна світоглядна помилка техногенного підходу в осмисленні таких складних феноменів, як "інформаційна культура", "комунікативність суспільства", полягає в тому, що подібні феномени необхідно розглядати на соціодуховному підґрунті. Згодом таку думку починають відстоювати дедалі більше західних і вітчизняних дослідників.

Загалом стверджується концепція, що в просторі суспільного спілкування формується особливий інформаційний і комунікативний світогляд, який і породжує громадянські комунікації "відкритого суспільства", спрямовує людей до громадянської самоорганізації у формі культурно-інформаційних соціокомунікативних відносин громадянської взаємодії.

У результаті функціонування в суспільстві подібного світогляду і відповідних суспільних відносин виникає, за К.-О. Апелем, такий феномен як "комунікативна спільнота". Вона якісно більш вищого рівня, ніж звичайне громадянське суспільство. Це новий рівень порозуміння громадян, який, за С. Франком, йде від "трансцендентальної людини" та її "самотрансценденції". Створюються особливі соціально-трансцендентальні інтерсуб'єктивні відносини, в яких світоглядно кристалізується, за Г.-Г. Гадамером, "герменевтичний" досвід порозуміння людей. Він маніфестує себе з силою "соціального логосу" і створює свою особливу "герменевтичну онтологію" інформаційно-комунікативного буття людей. Прості соціальні домінанти суспільної поведінки (ситуативні, функціональні, стратифікаційні, аксіологічні) трансформуються у складні системні світоглядні утворення, що приводять до формування інформаційно-комунікативних систем із різними рівнями комунікативного прояву ("рівні комунікації"). Тобто суспільні "соціальні системи" в новій інформаційно-комунікативній якості починають функціонувати як "соціокомунікативні системи" з якісно новим духовно-світоглядним наповненням, "одиницями значення", соціальною лінгвістикою, семіотикою та "семіотичною комуляцією". Можливо, це й дало привід К.-О. Апелю звести всі "комунікативні проблеми" до "трансцендентальної семіотики", що світоглядно поєднувала феноменологію, екзистенціалізм і герменевтику в єдиний теоретико-пізнавальний континуум філософської істини. Коли К.-О. Апель задався питанням, чи можливо побудувати теоретичні рамки, які б дозволили зберегти без викривлень емпіричний трансцендентальний вимір феноменологічної очевидності, він чекав відповідь лише від "трансцендентальної семіотики", тобто зробив акцент на світоглядних знаково-смислових істинах комунікації. Вони є "комунікативними істинами", що можуть бути і мовою науки ("науковою істиною"), і мовою суспільного спілкування, і засобом комунікації людей, об'єднаних єдиним комунікативним світоглядом. Подібні комунікативні істини проявляються в необхідності переходу до нової суспільної етики відкритого суспільства, такого, що знаходиться в безперервній, перманентній суспільній комунікації. Для подібного перманентно спілкуючогося суспільства з "безперервними комунікаціями", що роблять його "відкритим" громадянським суспільством, на думку К.-О. Апеля, характерна особлива "етична відповідність", "універсалістська макроетика" глобального світоглядного рівня.

Як що підтримати тон заданий розглядом попереднього підходу, з точки зору його прикладного використання для аналізу українських реалій, то можна звернути увагу на те, що вся попередня історія розвитку українського суспільства, враховуючи його високу духовність недалекого минулого, дає змогу сподіватися на те, що цей культурний потенціал можливо активувати на сучасному етапі процесу громадянського становлення, перетворивши країну на "відкриту" комунікативну спільноту, що існує в межах відповідної передової соціокомунікативної системи.

Культурно-інформаційний підхід до аналізу суспільних трансформацій зараз тільки розробляється. Він базується на поглядах "культурного постмодерну" та припускає відслідковування соціокультурних перетворень інформації в ході постмодернізаційних процесів у сучасному суспільстві. У разі подібної "культурної постмодернізації" формується якісно нова культурно-інформаційна суспільна система, що є "посткапіталістичною". Подібна система за своєю природою є гуманологічною суспільною системою, що базується на антропогенній культурі "багатосутнісної людини". Людина в ній є головною суспільною цінністю і "живим" буттям культури. Її "першосугність" ? духовність і духовні сили, а найважливіший людський і суспільний ресурс ? це інтелектуальний і соціальний капітал, що акумулюється через капіталізацію інформації, інформаційної культури і людського знання. В цьому випадку індустріальні і культурогенні процеси можуть синхронізуватися та збігатися. За таким підходом "теорію постіндустріального суспільства вірніше буде представити однією з доктрин, що виражає постмодерністський світогляд". У цьому ж напрямі йде і розвиток пострадянських суспільств. Демократичні перетворення в них ведуть до постіндустріального розвитку і постмодерну, але не у бік традиційного капіталізму ліберально-ринкової економіки, а "постекономіки" на основі акумуляції людських ресурсів, інформаційного і соціального капіталу, становлення культурно-інформаційної суспільної системи на громадянсько-демократичному підґрунті, саморегулюванні і самоврядуванні. Але щоб подібне відбулося, необхідна світоглядна ідентифікація духовно-інтелектуального потенціалу суспільства з його культурно-інформаційним потенціалом, відмова від ринкових ілюзій ліберальної економіки. Тобто демократичні перетворення слід розглядати в спектрі інформаційної культури, культурно-інформаційного розвитку суспільства в прямому співвідношенні демократії і культури суспільної інформатизації. Остання постає у вигляді "еволюції уявлень про процеси самоорганізації" суспільства на основі інформатизації. Тут дійсно має прояв певна закономірність: якщо є достатні культурно-інформаційні підстави розвитку суспільства, то необхідно встановлювати і світоглядні культурно-інформаційні підстави для громадської демократії. Однак реальність є такою, що навіть у найбільш розвинених суспільних системах проблеми постійної інформатизації суспільства звужуються до явища так званого тимчасового державно-політичного впливу.

Розуміння постіндустріальних процесів в аспекті технологічного детермінізму, а зараз ? "інформаційного детермінізму", понижує бачення суспільної перспективи до рівня "технологічної революції" чи "техноінформаційної революції" в суспільстві, за якої не проглядаються інтелектуально-гуманістичні трансформації.

Соціокультурні підходи, стверджують, перш за все, необхідність корінної світоглядної трансформації суспільства, перебудови всієї системи відносин у напрямку розвитку духовно-ціннісних засад гуманізованого соціуму. Це є однією з актуальних проблем сучасної розбудови української держави, тому що у гонитві за створенням сучасного технічно розвинутого суспільства, інтегрованого у навколишній світ, ми поступово втрачаємо наші минулі надбання ? самобутню культуру, міжособистісні стосунки і т. і.

Постійна апеляція в рамках підходів до таких понять як "людина", "культура", "інформація", "трансформація", робить цілком можливим використовувати ці підходи для аналізу більш вузької політичної царини, де в широкому вжитку є терміни "людина, як суб'єкт політики", "актор"; "культура", як актуалізована, тобто широко використовувана суб'єктом політики складова політичної свідомості, систематизована низка політичних цінностей, норм, традицій, звичаїв, тощо, які тим або іншим чином регулюють політичну поведінку суб'єкта і складають поняття "політична культура"; "трансформація" ? процесуальна складова, як загально соціального, так і вузько змістовного ? політичного буття, "політичного життя", як "політичний процес". Безумовно, що ці поняття не є цілком конгруентними, а утотожнення можливо носять вульгаризований характер. Але, на нашу думку, цілком можливо, відштовхуючись від вітчизняних реалій сьогодення, звертаючи увагу на типову для всієї попередня історія розвитку українського суспільства високу духовність, запропонувати використання згаданих соціокультурних підходів не в широкому, філософському, а більш вузькому, тобто прикладному (політологічному) використанні для аналізу соціокультурного виміру сучасного українського політичного процесу. Тобто незважаючи на те, що методологічним підґрунтям нижче наведених підходів безумовно є соціальна філософія, це ні як не перешкоджає їх широкому використанню в межах політичної царини знань.

3. Культура, освіта й наука як складові стратегії сучасного державотворення

Державотворення в Україні зазнає впливу цілого комплексу внутрішніх і зовнішніх факторів, важливе місце серед яких належить конституційно-правовим чинникам. Конституція України не лише втілила національну ідею державотворення, найважливіші досягнення вітчизняної і зарубіжної наукової думки у галузі державотворення, а й визначила стратегію подальшого розвитку української держави на тривалу перспективу як суверенної, незалежної, демократичної.

Дедалі більшу роль у державотворенні відіграє наука, зокрема, юридична, в тому числі наука конституційного права. За роки незалежності у провідній вітчизняній науково-дослідній установі у галузі конституційного права - Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України утвердилась наукова школа, якій належить вагомий внесок у розв'язання теоретичних і практичних проблем українського державотворення. Завдяки її дослідженням були сформульовані концептуальні основи українського конституціоналізму і конституційного ладу України, конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні, конституційних форм безпосереднього народовладдя, органів державної влади і системи місцевого самоврядування та теоретичні основи українського парламентаризму, інституту президентства, державного управління, правосуддя, конституційної юстиції. адаптація до української специфіки, запровадження новітніх наукомістких технологій в виробництві, державне управління на демократичних засадах, вироблення адекватної стратегії розвитку країни в ХХІ столітті дасть надійні дороговкази в майбутнє. Практичне ж впровадження цієї стратегії дозволить не лише об'єднати наявні в суспільстві та державі ресурси для подолання існуючої економічної та політичної кризи, а й наддасть процесу реформ в Україні та модернізації її економіки осмисленого і перспективного характеру.

Не останню роль у науковому забезпеченні вирішення конституційних проблем в Україні відіграють і вищі навчальні заклади, такі як Одеська національна юридична академія, яку очолює академік АПН України, професор Ківалов С. В. Під його редакцією підготовлено та видано "Правничий довідник для професійних суддів, що містить основні відомості по матеріальних та процесуальних галузях законодавства України. Швидко розвиваються такі юридичні школи, як Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого, юридичний факультет Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, що зосереджуються на теоретичному розв'язанні пріоритетних державотворчих проблем: місця і ролі держави у політичній системі України, визначення форми української держави, а також вдосконалення організації і функціонування органів державної влади.

Освітня політика ґрунтується на конституційних нормах; стратегічних документах розвитку освіти (доктрини, програми, концепції тощо); міжнародних, міждержавних договорах, ратифікованих найвищим законодавчим органом; законах, законодавчих актах; указах і розпорядженнях Президента України; постановах Верховної Ради та Кабінету Міністрів; наказах, розпорядженнях Міністерства освіти і науки, міністерств та відомств, яким підпорядковані заклади освіти; наказах та розпорядженнях регіональних (місцевих) органів виконавчої влади, виданих у межах їхньої компетенції.

Мета тут надважлива - розвиток системи освіти в інтересах формування гармонійно розвинутої, соціально активної, творчої особистості, а також як одного з чинників економічного й соціального прогресу суспільства.

На формування державної політики в галузі освіти впливають зовнішні чинники, що дає змогу враховувати стан, тенденції та перспективи, потреби суспільства та держави в освіті, розробляти реалістичну освітню політику, побудовану на вітчизняному досвіді освітньо-педагогічної діяльності з урахуванням досягнень міжнародного співробітництва в цій сфері.

Реалізація завдань покладається на центральний орган державної виконавчої влади в галузі освіти, інші міністерства та відомства, котрим підпорядковані навчальні заклади, відповідне міністерство Автономної Республіки Крим, місцеві органи державної виконавчої влади й органи місцевого самоврядування.

За умов, коли світова цивілізація переживає небачені в історії зміни й наблизилася до такого періоду, коли її прогрес визначається інтелектуально-освітньою потужністю, коли глобальне суперництво у фінансово-промисловій та військово-технічній галузі перейшло у сферу освіти, науки, культури і виховання, вкрай важливо в процесі формування та реалізації державної політики в галузі освіти враховувати місце державної освітньої політики в системі заходів, що забезпечують національну безпеку держави.

Саме освіта й наука, розвиток технологій стають надзвичайно важливою основою майбутнього розвитку будь-якої держави. Вони мають стати основою її національної безпеки.

Освіта й наука впливають на всі рівні національної безпеки (суспільство, держава, особа). "Цілком очевидно, що економічна й військова безпека держави без кваліфікованих кадрів неможливі; технологічна безпека немислима без наукових розробок. Збереження і примноження інтелектуального потенціалу нації розширює "коридор можливостей держави" для прискореного економічного й соціального розвитку. Національну безпеку країни неможливо забезпечити без принципової зміни освітньої політики з низки основоположних напрямів. Витрати на освіту сьогодні - це "вкладення в завтрашній день". "Ризикуючи наразитися на певний докір, стверджуємо, що безпека держави в стратегічному плані визначається станом системи освіти. Зрозуміло, національну безпеку не можна забезпечити лише засобами освітньої політики. Освіта - один з найважливіших компонентів національної безпеки будь-якої країни і безпосередньо залежить від рівня її розвитку. Одним з важливих елементів системи забезпечення національної безпеки (що гарантують внутрішні, інституційні чинники, які зберігають позитивну спрямованість розвитку соціально-економічної системи) є освітня політика держави". "Національна безпека в нинішній період історії охоплює не тільки сферу забезпечення політичної безпеки країни і недоторканність її державних кордонів та суверенітету території, а й суму різних чинників, що забезпечують всебічний (духовний, економічний, культурний, демографічний і т. ін.) позитивний розвиток національного соціуму, основних його соціальних, територіальних і етнічних груп". Вітчизняні та іноземні дослідники, нормативні документи дають різні тлумачення сутності поняття "національна безпека" через його складний, багатокомпонентний та міждисциплінарний характер. Тому є підстави стверджувати, що в міжнародній, внутрішній та зовнішній політиці держав, у теорії та практиці державного управління немає поняття, яке могло б зрівнятися за ступенем туманності й частоти відносно нечіткого вживання з поняттям "національна безпека". Це свідчить про відсутність єдиного розуміння сутності, природи виникнення, діалектики розвитку, механізмів формування й можливого управлінського впливу на системні характеристики явища, яке позначають поняттям "національна безпека". Водночас найпоширенішою є думка, що національна безпека держави - категорія, яка характеризує ступінь (міру, рівень) захищеності життєво важливих інтересів, прав та свобод особи, суспільства й держави від зовнішніх і внутрішніх загроз або ступінь відсутності загроз правам і свободам людини, базовим інтересам та цінностям суспільства й держави.

4. Світове українство різних історичних періодів

Для всіх патріотичних сил від моменту здобуття незалежності гостро постала потреба реабілітувати і наповнити реальним змістом такі поняття, як українська ідея, українська справа, українські інтереси. Для того, щоб чинити опір несприятливим тенденціям, для того, щоб надати нового імпульсу національному самоусвідомленню і самоствердженню, спільнота мусить знову звернутися до ключових питань і цінностей національного буття. Більшість населення колишньої УРСР не відчувають гордості за свою країну і не вважають її незалежність головним політичним пріоритетом. Націонал-демократи при владі значною мірою здискредитували українську ідею в очах пересічних громадян і виявилися нездатними на необхідну міру принциповості, компетентності і самопожертви, коли йшлося про ключові рішення. Західна діаспора не лише не спромоглася виробити адекватну стратегію і тактику участі в "розбудові державі", але й втратила власні позиції. Проблема світового українства актуалізується цілою низкою подій і обставин. ХХ ст. принесло українцям нову форму національного самоусвідомлення, але разом з тим створило надзвичайно несприятливі умови для його реалізації на батьківщині. Нова українська державність постала на ідеологічній базі, збереженій і розвинутій в західній діаспорі, а своє опертя знайшла в адміністративних і виробничих ресурсах радянської номенклатури. Здавалося, цей симбіоз може дати небачений ефект розвитку і в стислі строки виведе Україну в світові лідери. Та невдовзі з'ясувалася глибока інституційна прірва між представниками двох країн, що стала особливо наочною і дражливою в умовах несподіваних соціально-економічних катаклізмів. Ставка на створення власної держави - це та стратегія, якої завжди дотримувалася західна діаспора, що сама трималася на мрії про "землю обітовану" - свою далеку історичну батьківщину, поневолену ворогом. Зі здобуттям української державності масштаб очікувань і мотивація західної патріотичної діаспори різко зменшились, пропорційно до цього став зменшуватися її впливу країнах проживання, відчуття солідарності, бажання зберігати свою ідентичність і передавати її дітям, онукам. Була в цьому і прихована образа на Україну, що не виправдала сподівань, і полегшення, пов'язане з відчуттям виконаної обітниці. Зустріч українців з різних континентів, поколінь, світоглядних традицій у цей момент, коли до України привернута зацікавлена увага всього світу, могла б суттєво підвищити культурний авторитет українства у світі. Не слід забувати й про необхідність моральної підтримки наших організацій у пострадянських, постсоціалістичних країнах, а також там, де на українців звикли дивитись виключно як на дешеву робочу силу. Українська діаспора сьогодні - її можна розділити на кілька умовних груп. Найбільш організована, активна і чисельна українська громада проживає у Північній Америці. На початок 90х рр. у США та Канаді українцями себе визнавали трохи менше двох мільйонів осіб. Серед них найбільший відсоток активних діячів українських організацій, що мають досвід політичної, просвітницької, культурної і наукової діяльності. Щоправда, вже у 80-х рр. мову своїх предків зберігали не більше однієї п'ятої, або й десятої частини українців Америки. Наприкінці ХХ ст. різко зросла кількість змішаних шлюбів українців, тож стрімке скорочення чисельності громад, яке фіксують дослідження останнього часу, є цілком природним процесом. Особливою групою в складі нашої діаспори західного світу є українська громада Австралії. Вона утворилась в другій половині ХХ ст. і складалась переважно із свідомих українців, що пройшли випробування Другої світової війни. Цим була визначена активність і впливовість всередині країни і в українському світовому русі громади, що за своїми кількісними характеристиками є далеко не провідною (близько 30 тис. за переписом 1986 р.).У країнах Західної і Центральної Європи старі українські громади можна розділити на дві групи, що суттєво відрізняються своїм генезисом і характером діяльності. Інша, значно чисельніша група представлена українцями порубіжних країн, які опинилися за кордоном після проведення міжнаціональних кордонів в пост австрійському Міжмор'ї. Близько 300 тис. українців нараховувала національна громада Польщі в той момент, коли почався розпад комуністичної системи. Ще 60 тис. проживало на прилеглих територіях Румунії. Досить значною була українська громада Словаччини. Українські поселення, як свідчення міграційних процесів минулого, розсіяні в колишній Югославії.

5. Молодіжна та професійна субкультури

1) Молодіжна субкультура. Поняття "субкультури" як наукового терміну є досить широким та багатоскладовим. За даними новітнього філософського словника "субкультура" - це система норм та цінностей, що відрізняє групу від більшості суспільства. Сучасне суспільство, яке базується на розділі труда та соціальної стратифікації, представляє собою систему багато подібних напрямних субкультур. Поняття "субкультури" включає в себе також:

1) сукупність деяких негативно інтерпретованих норм та цінностей традиційної культури, що функціонують як культура злочинного прошарку суспільства,

2) особлива форма організації людей (частіше всього молоді) - автономне цілісне утворення усередині панівної культури, яке визначає стиль життя та мислення її носіїв та відрізняється своїми звичаями, нормами та комплексами цінностей,

3) трансформована професійним мисленням система цінностей традиційної культури, що отримала своєрідне світоглядне забарвлення (професійні "с").

За способом виникнення розрізняють субкультури, що утворились як позитивна реакція на соціальні та культурні потреби суспільства, та субкультури, які являються негативною реакцією на існуючу соціальну структуру і панівну в суспільстві культуру. Взагалі сучасні субкультури являються специфічним способом диференціації розвинених національних та регіональних культур, в яких поряд з основною класичною традицією існують своєрідні культури утворення, що виникають на генетичній основі провідної культурної традиції, але по формі та змісту відрізняються від неї.

Молодіжна субкультура являється одним з багатьох видів субкультур. Молодь створює свій жаргонний язик, моду, музику та моральний клімат. Особливості цієї субкультури пояснюються, з одного боку - надлишком життєвої енергії, а з іншого - відсутністю у більшості молодих людей економічної та соціальної самостійності. І тому для такої людини спосіб знаходження свого місця у молодіжному угрупуванні є способом самоствердження та самореалізації себе в суспільстві.

2) Професійна субкультура. У вивченні соціокультурних відмінностей з самого початку намітився парадоксальний перекіс, помічений П. Бергер і Т. Лукманов (1966 р.) [4] і не подоланий ще до цих пір: маргінальні середовища і виникають на їх основі так звані "аномічні" (що живуть в зоні "соціальної аномії" - дефіциту усталених норм) субкультури виявилися набагато більше вивчені, ніж "номічного", що залишаються в галузі соціальної норми. До числа останніх належать і субкультури, що формуються за професійною або корпоративного ознакою, хоча в останні роки вони викликають дедалі більший інтерес, перш за все, через зростання міжнародних контактів у галузі бізнесу, політики, освіти і необхідності враховувати міжкультурні відмінності у функціонуванні відповідних інститутів у різних суспільствах.

Не можна сказати, що професійні традиції зовсім не знаходять відображення в науковому дискурсі. Зокрема, на вітчизняному матеріалі деякі їх аспекти ставали предметом соціологічного аналізу, наприклад, в рамках соціології праці та організацій, вивчення організаційної культури. Однак, ці моделі опису роблять видимими, перш за все, структурні характеристики професійних співтовариств на макро-і мікросоціологічному рівні (характер і конфігурацію міжгрупових і внутрішньогрупових зв'язків, структури управління тощо), лише частково торкаючись норм і стереотипів поведінки і практично не зачіпаючи знакові системи, тобто власне основу культури. З іншого боку, все більш помітно потяг до етнографічних методів дослідження, що дозволяє спостерігати внутрішню неформальну структуру професійних співтовариств, норми та звичаї, а також символічні механізми їх відтворення і функціонування [5].

Як було сказано вище, дана робота орієнтована на опис професійних традицій у термінах субкультур, оскільки ця концепція дозволяє фіксувати як знакові (символи, атрибути, фольклор), так і соціально-поведінкові (форми спілкування, норми, стереотипи поведінки) аспекти цих традицій - т. е. соціальні відносини і їхні культурні коди. Під "професійної субкультурою" розуміється комплекс традицій: звичаєвого права, стереотипів поведінки, особливостей способу життя, форм повсякденного дискурсу, символіки та атрибутів, - склався в даній професійному середовищі.

Зауважимо, що саме існування такого роду субкультур довгий час не уявлялося очевидним, оскільки професіонали сприймалися як носії домінуючою культурної моделі, а то і її персоніфіковане втілення. Термін "субкультура" виник спочатку для позначення відхиляються від цієї моделі маргінальних, периферійних форм, сприймалися як низова пласт культури, підстильний її домінуючу модель і придушений нею. Проте, в міру усвідомлення мультикультурної сутності сучасного суспільства, концепція "субкультур" все в більшій мірі використовується як засіб опису розмаїття, а не відхилень. Тим не менш, диспропорція на користь вивчення переважно "аномічні" субкультур все ще зберігається. Ця диспропорція найбільш відчутна тепер не стільки в накопиченні фактичного матеріалу, скільки на рівні концептуального осмислення "номических" субкультур, що виникли на базі не виключених спільнот, а як раз найбільш включених в інституційну структуру соціуму. У міру накопичення польових матеріалів по конкретних професійним традиціям, стає все більш очевидним, що вони не вписуються в ту схему опису субкультур, яка сформувалася на основі аналізу маргінальних або периферійних середовищ. Іншими виявилися неформальні відносини, норми звичаєвого права, форми ритуальної поведінки, повсякденних практик, символіка, а також жанрова структура та основні мотиви існують у професійному середовищі "фольклорних" текстів.

Дослідження професійних традицій проводилося якісними методами (включене спостереження, глибинне інтерв'ю, аналіз дискурсу).

Отже, проаналізуємо подібні елементи з точки зору їх соціальної прагматики - ролі у конструюванні статусу професіонала: впливу на його репутацію, самосвідомість і поведінка в різних типових ситуаціях. Таким чином, ми розглядаємо елементи професійних традицій (їх знакових систем) як засобу культурного конструювання соціальної реальності. З цієї точки зору весь комплекс професійних традицій розпадається на дві групи: пов'язані з відносинам "професіонал - об'єкт діяльності" і "професіонал - спільнота".

6. Культура українського народу в контексті світової культури

Українська культура, як і імена багатьох її творців, знана в усьому світі. Проте, скажімо, оригінального українського філософа Порфирія Юркевича мало хто знає і в самій Україні. В цьому одна з особливостей української культури. Будучи унікальною, як і інші культури, та високорозвиненою, вона тривалий час мала ховатися в затінку інших культур. Їй випала нелегка історична доля - вижити за будь-який умов. І вона вижила, довівши цінність свої надбань для культурного досвіду всього людства. Культура має бути доступною, вона має базуватися на україномовній та україноетнічній культурі, тобто, вона має залучати людей, які є російськомовними, але сприймають і цінують українську культуру. До українських мелодій звертаються відомі німецькі композитори, зокрема Йоган Бах (1665-1750). Українські пісенні елементи загалом виділено у більш як десяти його творах, зокрема, в одній із дванадцяти малих прелюдій Бах опрацював мелодію народної, популярної в Європі, пісні "Та не жури мене, моя мати". Одним із найцікавіших моментів у історії взаємин із німецькою професійною музикою було звернення композитора Людвіга Ван Бетховена до джерел української пісні у першій половині XIX с. З творчістю Бетховена навіки ввійшли в європейську музичну культуру і стали надбанням усього людства такі лісні, як "Ой на дворі метелиця", "Од Києва до Лубен", "Одна гора високая", "Їхав козак за Дунай". Пишучи свою оперу "Викрадення із Сералю", великий французький композитор А. Моцарт скористався українськими пісенними мелодіями, а також увів їх у дванадцяту фортепіанну сонату. У період ХVІІ - ХVІІІ ст. українська музика мала вирішальне значення для культурного розвитку Східної Європи, і в першу чергу - Росії. За свідченням Мирослава Антоновича ("Збірник на пошану Григорія Китастого", Нью-Йорк, 1960), українці принесли із собою до Росії нотне письмо на п'яти лініях (так зване "Київське знамя"); куплетну (строфічну) пісню у вигляді "кантів", поліфонічну партесну музику; нові літургічні мелодії, або ж варіанти старих традиційних мелодій, як ось київський, болгарський, грецький та інші розспіви. Українська мелодія (українські розспіви) та українська партесна музика, принесені в Росію українськими співаками, композиторами, теоретиками і взагалі українськими переселенцями, за висловом дослідника російської минувшини П. Безсонова, просто "колонізували Росію". На початку XVII ст. "усе малоросійське було у значній моді й шані в Москві" (В. Перетц "Малорусское влияние в Москве XVII - XVIII вв.). Творчість двох високо обдарованих композиторів Максима Березовського та Дмитра Бортнянського вважається "золотою добою" української церковної музики в Києві та при царському дворі. Пісні про кохання рано з'явилися в Україні і теж були поширені на російські простори.

У 1737 р. у м. Глухові була відкрита музична школа, де готували співаків для придворної царської капели, де вчилися майбутні кобзарі, лірники, скрипалі, сопілкарі. За царювання Петра І та цариці Єлизавети в придворні штати було введено співаків, бандуристів, кобзарів з України, зокрема із Глухівської музичної школи. Співав там і наш великий філософ Григорій Сковорода. Михайло Глінка (1804-1857), що часто гостював у маєтку Тарновських (Качанівка), що на Чернігівщині, пишучи деякі частини свосї опери "Руслан і Людмила", використав український козачок, складав мелодію на слова Віктора Забіли "Не щебечи, соловейку". Згадаймо ще й Петра Чайковського, композитора-напівукраїнця, який у багатьох своїх творах використовує народну пісню. В останній частині його Другої симфонії звучить українська веснянка "Журавель", козацько-чумацьку мелодію чуємо в головній темі другої частини Першого концерту (рід сонати) для фортепіано з оркестром, а в першій темі останньої частини цього концерту маємо майже не змінену мелодію веснянки "Вийди, вийди, Іваночку". Відомий дослідник української культури І. Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII - XIX ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Г. Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Куліша. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування. На відміну від філософської думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним - ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі. Сьогодні такі підходи набувають особливого значення для всього людства.

Размещено на Allbest.ru