Театр стародавнього Риму

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО НАУКИ І ОСВІТИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІНГВІСТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

РЕФЕРАТ

Тема: «Театр стародавнього Риму»

Київ 2012

ЗМІСТ

Вступ

1. Витоки римського театру

2. Римський театр епохи республіки

3. Римський театр імператорської епохи

4. Організація театральних вистав

Висновок

Список використаної літератури

ВСТУП

Культура римської цивілізації має тисячолітню історію. Її значення для світової цивілізації важко переоцінити. Латинська мова, яка була носієм цієї культури, справила вплив на цілу групу мов, так званих романських. Ще два - три століття тому вона була мовою філософії, науки, медицини, юриспруденції, релігії і літератури багатьох європейських народів.

Значну частину відпочинку римлян займали видовища: драматичні і мімічні вистави, гладіаторські ігри, боротьба з тваринами, змагання колісниць. Основні видовищні споруди - театри, амфітеатри, одеони, цирки.

В цій роботі розглянемо витоки стародавнього римського театру, його становлення та розвиток в республіканську та імператорську епохи, жанри та вплив на тодішнє суспільне життя, розглянемо організацію театральних вистав.

Події та герої римської культури та історії осмислюються як культурні символи, що допомагають глибше розуміти сучасність.

театр римський жанр вистава

1. ВИТОК РИМСЬКОГО ТЕАТРУ

З кінця VI ст. до н. е. Рим став аристократичною республікою на чолі з сенатом, який складався з знатних римських громадян (нобілів). Зростання рабства, руйнування дрібних землевласників і ремісників, загострення класових протиріч - усе це призвело у І ст. до н. е. до встановлення у Римі військової диктатури.

За власним культурним розвитком римляни стояли значно нижче від етрусків і греків. Завдяки етрускам вони ознайомилися з грецьким алфавітом і грецькою міфологією.

У III ст. до н .е. римляни добре знали вже всіх грецьких богів, яким вони дали римські імена. Грецьке ремесло, мистецтво, архітектура, релігія і міфологія мали величезний вплив на культуру латинян.

У сфері літератури та театрального мистецтва римляни часто запозичували готові форми у греків. Проте, не можна вбачати у реформі римської культурі лише запозичення. Їй властиві й багато оригінальних рис, маючих витоки з давнини. З іншого боку, багато запозиченого у греків піддавалося радикальній переробці відповідно до потреб та вподобань римського суспільства.

Витоки римського театру й драми походять, як і в Греції, від сільських свят збору врожаю. Ще у віддалені часи, коли Рим представляв собою невелику громаду Лациума, у селах справлялися свята у зв'язку з закінченням жнив. На ці святах виспівували веселі грубуваті пісні, так звані фесценнини, обмінювалися один з одним жартами і глузуваннями, часом уїдливого змісту. Зародившись ще за родовий лад, фесценнини існували й у наступні століття, і в них, за свідченням письменника часів Августа Горація, знаходила відбиток соціальна боротьба між патриціями і плебеями. Горацій каже, що фесценнинські глузування не щадили і знаті, що старалася їх приборкати - було встановлено суворе покарання кожному, хто буде висміювати іншого в злісних віршах.

Існувала й інша форма примітивних видовищ - сатура. Ці зародки драми у Римі мали вплив етрусків. Про це цікаво розповідає римський історик Тіт Лівій (I ст. до н. е.). У 364 р. до н. е. Рим спіткала світова пошесть. Щоб умилостивити богів, вирішили поряд з іншими заходами вдаватися до заснування сценічних ігор, справі новому для войовничого народу, оскільки доти видовища обмежувалися лише кінськими бігами. З Етрусії запросили акторів. Це були танцюристи, що виконували свої танці під акомпанемент флейти. Етруських акторів стала потім наслідувати римська молодь, яка додала до танцю жартівливий діалог, написаний нескладними віршами, і жестикуляцію. Так виникли поступово сатури (дослівно “суміш”). Сатури були драматичними сценками побутового і комічного характеру, які включали в себе діалог, спів, музику і танці, причому музичний елемент грав у них істотну роль.

Про вплив етруських акторів на формування римського театру вказує етруське походження слова «гістріон», як у Римі почали називати народних розважальників.

Ще одним видом ранніх драматичних уявлень також комічного характеру були у Римі ателлани - комічні сценки. Римляни запозичили їх у містечку під назвою Ателла, коли Рим вів багаторічні війни у Південній Італії. Сини римських громадян захопилися цими іграми і розігрували їх в дні свят. Участь в ателланах не накладало на громадян ніякого безчестя, тоді як пізніше, коли в римлян з'явилася вже літературна драма, акторська професія стала вважатися ганебною.

В ателлані діяли чотири постійні комічні персонажі. Це були Макк, Буккон, Папп і Доссен. Макк був дурень, якого всі обманювали і били. Він був ненажерою і водночас вкрай влюбливим. Його зображували лисим, з гачкуватим носом, віслюковими вухами й у короткій одязі. Буккон був хлопцем з роздутими щоками і відвислими губами. Він також любив добряче попоїсти, але губи відвисали в нього не так від обжерливості, як від балаканини. Папп - багатий, скупий і дурний старий. Доссен - хитрий горбун, невіглас і шарлатан, який своєю ученою балачкою вмів навіювати темним людям до себе повагу.

Ці чотири персонажа-маски були героями ателлани. Конкретного тексту не було зовсім, тому у виконанні ателлан відкривався широкий простір імпровізації.

До народної драми піднімається і мім. Як і в Греції, мім відтворював сценки з народного побуту, іноді представляв в блазнівському вигляді богів і героїв.

Отже, можна сказати, що у Римі існували приблизно такі самі обрядові ігри, що у Греції. Але далі слабких зачатків драми справа не пішла. Як бачимо, жанри ранніх драматичних уявлень (ателлани, комічні танці) були запозичені римлянами у сусідніх племен. Це пояснюється консервативним укладом римського життя і сильним опором жерців.

2. РИМСЬКИЙ ТЕАТР ЕПОХИ РЕСПУБЛІКИ

В обстановці громадського підйому, викликаного переможним закінченням 1-ї Пунічної війни, на святкових іграх 240 р. до н. е. було вирішено поставити драматичну виставу. Постановку доручили греку Лівію Андроніку, який потрапив у Рим як військовополонений після взяття Тарента в 272 р. до н. е. Постановка Лівія Андроніка дала поштовх подальшому розвитку римського театру.

З 235 р. до н. е. починає таврувати сцені свої п'єси драматург Гней Невій (близько 280-201 рр. до н.е.), який належав до римського плебейського роду. На відміну від грецьких драматургів, котрі писали зазвичай у одному певному жанрі, він складав і трагедії, і комедії. Трагедії його були також переробками грецьких п'єс. Але Невій займався переробками трагедій з міфологічним сюжетом, з римської історії. Така трагедія називалася у римлян претекста. Іноді претексти писалися про сучасні драматургам події. Проте найбільшої слави Невій сягнув в області комедії.

Літературна комедія, починаючи у III ст. і на всім протязі ІІ ст. до н. е. являла собою переробку побутової комедії. Римську літературну комедію, яка була переробкою грецьких оригіналів, називали палліатою, оскільки її персонажі носили грецький плащ - паллій. Дійові особи палліати мали грецькі імена, і дія завжди відбувалася і Греції.

Творцем палліати був Невій. Хоча і придержувався грецьких оригіналів, але обробляв їх значно вільніше, ніж Лівій Андронік. Невій перший застосував у комедії так звану контамінацію, тобто з'єднання в римській п'єсі сцен з цих двох грецьких п'єс.

У комедію Невій вніс деякі риси сучасного йому римського життя, причому виявив демократизм і політичну незалежність. Драматург заявляв про бажання говорити вільним розумом і розглядав театр як арену бичування пороків і раболіпства. Невій за глузування над впливовою персоною потрапив до в'язниці, з якої йому вдалося вибратися тільки завдяки заступництву народних трибунів. І все-таки Невій не зміг жити у Римі, - він був вигнаний з батьківщини і помер в Північній Африці.

Поруч з Невіем і після нього писали трагедії і інші поети. Знаменитими римськими трагіками III - II ст. до н. е. були Енній, Пакувій і Акцій. Вони брали на переробку твори всіх трьох великих грецьких трагіків, але найбільш улюбленим для них був Евріпід. Його прагнення реалізму, та елементи сімейно-побутової драми робили твори доступнішими для римських глядачів, ніж п'єси Есхіла і Софокла.

В римську трагедію було неможливо переносити в усій своїй складності політичні, релігійно-філософські і моральні проблеми, яких торкалася грецька трагедія. Занадто великою була відмінність і в соціально- політичному ладі, і в культурному рівні Греції V ст. і Риму III - II ст. до н. е. Тому грецькі оригінали доводилося переробляти; ця переробка йшла лінією насичення трагедії подіями, заплутаності дії, посилення зовнішньої патетики і суто видовищною боку. Драматурги прагнули також надати римського забарвлення деяким епізодам грецьких трагедій і таких суто римських рис - характерів героїв. Наприклад, в трагедії “Іфігенія” (автор - римський драматург Енній) Агамемнон схожий скоріш на римського патриція. Це цар, але він може віддаватися скорботі як пересічна людина. Народ, за його словами, в цьому плані має перевагу над царем: йому дозволено плакати. Роль хору у римській трагедії помітно зменшилася порівняно з грецької трагедією. Хорові партії перетворювались в монодії і дуети акторів.

Попри спроби драматургів пристосувати грецьку трагедію до римських смаків, вона опинялася для значної частини римської публіки складною за своїм змістом. Простий народ у Римі з великим задоволенням дивився комедію, яка була йому зрозуміліше і ближче стояла до життя.

3. РИМСЬКИЙ ТЕАТР ІМПЕРАТОРСЬКОЇ ЕПОХИ

У I ст. до н. е. республіка у Римі впала. Після вбивства Цезаря і перемоги над Антонієм, в 31 р. до н. е. імператором у Римі став Октавіан, який одержав згодом почесне прізвисько Август («Священний»). Август чудово розумів громадське значення театру й всіляко сприяв його розвитку. Перш за все, Август хотів відродити на римській сцені трагедію грецького типу, убачаючи саме у ній засіб поліпшення та виховання моралі своїх громадян. Ці прагнення Августа підтримано одним з видатних римських поетів - Горацієм в його «Науці поезії».

Проводячи політику Августа, Горацій ратує за ідейне, змістовне мистецтво, основою якого є мудрість. Поет, з одного боку, має бути людиною високоосвіченою, оскільки він постає як вихователь і наставник громадян. З іншого - мусить бути емоційним, вишуканим, відтак йому потрібно шліфувати свої твори, перш ніж виставляти їх на суд публіці.

Але всі зусилля Августа відродити на римській сцені серйозний жанр успіхом не увінчалися. Хоча вистави влаштовувалися часто, вони мали переважно розважальний характер. Громадська роль театру помітно знизилася. Така тенденція особливо посилилася при наступниках Августа.

Зниження ідейної ролі театру позначилося насамперед у його репертуарі. Після Октавіана трагедія занепала. Якщо трагедії і ставили в часи імперії, то лише як окремі ефектні сцени, які давали можливість акторам висловити свою майстерність. Ці актори (їх називали трагедами) одягали костюми і маски, проте їх роль зводилася переважно до співу, так як акторські арії становили головну частину вистави. Виконання арій з трагедій збереглося у Римській імперії до останніх днів її існування.

Від трагедії імператорської епохи до нас не дійшло нічого, крім трагедій філософа Сенеки.

Трагедії Сенека почав писати в останні роки життя, коли ставлення до нього Нерона змінилося і він став обережніше висловлювати свої погляди на існуючі порядки. Усього він написав 9 трагедій, запозичуючи їх сюжети з грецької міфології. За будовою трагедії Сенеки теж мало відрізняються від грецьких: партії хору чергуються в нього з партіями героїв, на сцені перебувають більше трьох акторів одночасно. Однак під впливом соціальних і розширення політичних умов трагедії Сенеки отримали нову спрямованість. Похмура епоха Нерона, з її жорсткістю й погрозами кривавої розправи, яка домокловим мечем висіла над кожним, визначала тематику трагедій.

Герої Сенеки - люди, наділені сильними, спопеляючими пристрастями. Зображення цих пристрастей, які мимоволі призводять до загибелі героя, зображення сильних афектів, жахливих пороків, станів, близьких до патології, - все це було головним для поета.

Серед героїв Сенеки - жорстокосерді тирани, зневажаючі всі закони людяності, здатні на будь-який злочин задля задоволення своєї пристрасті.

Персонажі трагедій Сенеки однолінійні: драматург виділяє якусь одну риску у характері і доводить її до краю. У драмах Сенеки постійно зустрічаються сцени страшної помсти, кривавих злочинів. Вочевидь, це було відбитком тодішнього життя з її атмосферою жорстоких репресій.

До цього часу залишається спірним питання сценічного життя трагедій Сенеки. Найімовірніше вони призначені для читання, а не для постановки: трагедії позбавлені динаміки, деякі сцени технічно неможливо виконати.

4. ОРГАНІЗАЦІЯ ТЕАТРАЛЬНИХ ВИСТАВ

Вистави влаштовувалися у Римі під час багатьох державних свят. П'єси йшли на свято патриціїв - Римських іграх, що проводилися у вересні на вшанування Юпітера, Юнони і Мінерви; на святі плебеїв - Плебейських іграх, які відбувалися у листопаді; на Аполлонових іграх - в червні.

Постійної театральної будівлі у Римі не було до середини I ст. до н. е., спорудження його не хотів консервативний сенат. Для вистави зазвичай споруджувався дерев'яний поміст заввишки в половину людського зросту. На сценічний майданчик вела вузька драбинка на 4-5 сходинок, по якій актори піднімалися на сцену. У трагедії дії відбувалися перед палацом. У комедіях декорації майже завжди зображували міську вулицю, яка виходила на фасади двох-трьох будинків, і дія розгорталася перед будинком. Глядачі сиділи в лавках перед сценою. Але іноді сенат забороняв влаштовувати місця у цих тимчасових театрах: сидіти на постановках, на думку сенату, було ознакою зніженості. Все побудоване для театральних ігор спорудження ламалось відразу після їх закінчення.

Грали в постановках не любителі, а артисти-професіонали. Римські актори походили з середовища вільновідпущених чи рабів і, порівняно з грецькими, займали набагато нижче громадське становище. Актори об'єднувалися в трупи на чолі з хазяїном-антрепренером, котрий за домовленості з владою організовував театральну виставу, де сам зазвичай грав головні ролі. Всі жіночі ролі виконувалися чоловіками, жінок в трупи не брали.

Актори-професіонали, які виступали у трагедіях і комедіях в III-II ст. до н. е., грали без масок. Маска з'явилася в цих жанрах досить пізно - в 130 р. до н. е. Тому, на відміну від греків, римляни могли бачити міміку акторів. Маски використовувалися, але лише в окремих випадках - коли треба було, наприклад, обіграти мотив двійника в комедії. У масках також грали актори-любителі, які належали до вищих верств суспільства.

Важливою подією у театральному житті Риму була поява першого постійного театру, побудованого із каменю. Цей театр побудували 55 р. до н. е. Гнеєм Помпеєм Великим і вміщував він до 40 тисяч глядачів. Наприкінці I ст. до н е. у Римі було побудовано 2 кам'яних театра: театр Бальба і театр Марцелла. Від останнього досі збереглися залишки зовнішньої стіни, розділеної втричі по верху, що відповідає трьом внутрішнім ярусам.

ВИСНОВОК

Взагалі театр в Римі не мав такого серйозного, освітнього, священного характеру, яким він довго був у Греції. Запозичені з Греції сценічні ігри мало-помалу поступилися місцем таким виставам, які не мають нічого спільного ні з трагедією, ні з комедією: міму, пантоміму. Держава ставилася до такого виду розваг без сприятливо. Дерев'яні підмостки після вистави відразу знищувались. На організаторів ігор лягала велика частина витрат, іноді дуже значних. Постійна кам'яна будівля для сцени була споруджена в 178 р. до н.е., але в ній не було сидячих місць для глядачів.

Відвідування театру було вільне, але не для рабів. З метою привернути до себе глядачів або здивувати їх розкішшю організатори ігор у пізніший час простягали свої турботи про публіку тим, що усипали театр квітами, кропили його ароматними рідинами, прикрашали золотом. Нерон наказав протягнути над глядачами пурпурний покров, усіяний золотими зірками, із зображенням імператора на колісниці.

Досягнувши великих ідейних та мистецьких висот, античний театр заклав підвалини усієї подальшої розвитку театру. Можна сміливо стверджувати, що театри стародавнього Риму стали підвалинами наступного розвитку театрального мистецтва, що триває й у наші дні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бадак А.Н., Войнич И.Е., Волчек Н.М. и др. «История Древнего мира: Древний Рим», Минск, «Харвест», 1998 - 800 с.

2. Віннічук Л. Люди, вдачі і звичаї Древньої Греції і Ріма.- М.: Вища школа, 1988 - 496 с.

3. Гріненко Г.В. Хрестоматія по історії світової культури. - М.: Юрайт, 1998- 669с.

4. Iсторiя свiтової культури. - Лібiдь, 1994 - 320 с.

5. Левчук Л.Т. та інші, «Історія світової культури», Київ, «Либідь», 1999 -368 с.

6. Моммзен Т. «История Рима», «СПБ», 1993.

7. “Энциклопедия”, Академия педагогических наук СССР, том 12, Москва, 1968 - 640 с.

Размещено на Allbest.ru