Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди

Кафедра виконавської майстерності

Реферат

з предмету "Музичне просвітництво"

на тему "Історико-педагогічний аспект просвітництва на Україні"

Виконала:

Студентка 4 курсу 41группи

Факультету мистецтв і дошкільної освіти

Харків 2013

План

• 1. Визначення поняття просвітництва
• 2. Освітні заклади у діяльності просвіти
• 2.1 Братські школи - перші осередки національної просвіти в Україні
• 2.2 Острозька школа і Києво-Могилянскька академія
• 2.3 Прогресивна роль колегіумів та їхній вплив на музичне просвітництво
• 3. Виникнення громад та їх культурно-просвітня діяльність
• Висновки
• Список використаної літератури

1. Визначення поняття просвітництва

Просвіта тотожна поняттям освіта, виховання. У широкому сенсі - передача досвіду і інтелектуальної спадщини від попередників до нащадків, без чого не можливий прогрес.

Також це процес ціле-направленого впливу на соціальні суб'єкти, групи, які дозволяють їм пізнавати себе, оточуючий світ, творячи навколишнє середовище.

Дуже цікаве висловлювання І. Канта стосовно освіти "Освіта - це вихід людини зі стану свого неповноліття, в якому він знаходиться з власної вини. Неповноліття є нездатність користуватися своїм розумом без керівництва з боку когось іншого. Неповноліття з власної вини - це таке, причина якого полягає не в нестачі розуму, а в браку рішучості і мужності користуватися ним без керівництва з боку когось іншого. Sapere aude! - Май мужність користуватися власним розумом! - Такий, отже, девіз Просвітництва ", - пише І. Кант в пошуку відповіді на питання " Що таке просвітництво ".

Класична місія просвітництва - поширення передових ідей і знань в середовищі, що не має доступу до джерел інформації. Кульмінацією прогресивної суспільної діяльності цього плану стала епоха Просвітництва, з концентрованим вираженням ідей у Франції в період з 1715 по 1789 роки, названий " siecle des lumieres ", що відкрив світу імена Вольтера, Руссо, Монтеск'є, Гердера, Лессінга, Шіллера, Гете і багатьох інших мислителів - енциклопедистів, творців, учасників втілювачів ідеї "Енциклопедії, або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел".

В Україні просвітництво у національному масштабі почалося у XVI-XVII століттях, з появою братських шкіл, у період перебування України під владою Польщі. Нас цікавить педагогічний аспект просвітництва - тобто основні педагогічні положення просвітителів та їх взаємодія з батьками, загально освіта батьків. Далі ми розглянемо етапи просвітницької діяльності в Україні на прикладі організацій та видатних діячів у період XVI-XIX c.

2. Освітні заклади у діяльності просвіти

Просвіта має багато напрямків загального і вузького призначення. Нас, як ми вище зазначили, цікавить саме педагогічний аспект просвітницької діяльності. І першими тут є звичайно освітні заклади. У цьому розділі ми розглянемо історичні причини їх виникнення та загально педагогічні їх установи на прикладі найвизначніших освітніх закладів України.

2.1 Братські школи - перші осередки національної просвіти в Україні

просвіта академія колегіум громада

Політичне і національне становище України у XVI-XVII сторіччях було дуже нелегким. Монголо-татарська навала, польсько-католицька експансія - все це загрожувало зникненням української культури. І саме в цей важкий час, як не рідко буває в історії, знайшлась та організована сила, яка взяла на себе відповідальність за порятунок культури, моралі, освіти, самосвідомості. Братства - громадсько-релігійні організації православних однодумців були найбільш могутнім демократичним рухом, спрямованим проти національного гноблення і тиску. На наступ польських і литовських феодалів вони відповіли організацією братських шкіл, друкарень, видавали українські книги, стали активними захисниками православності та української народності. Ці ідеї боротьби та захисту відбилися і у педагогічних пошуках. У статутах братських шкіл, взірцем для яких був статут найстаршої в Україні Львівської братської школи відображені ідеї глибокого національного виховання, розвиток і освіта підростаючих поколінь, ретельно розроблений зміст навчання, чітке методичне забезпечення педагогічного процесу. Серед цінних здобутків педагогіки а також характерних рис братських шкіл слід зазначити тісний зв'язок між батьками та вчителями - це відображалося у ретельності процедури прийому до школи; чітко розробленими вимогами до дидаскала, які не втратили і сьогодні своєї актуальності . Важливим здобутком було зрівнювання школярів за соціальним становищем і виділення їх тільки за здібностями та розумом. Розроблені чіткі вказівки що до фізичних покарань " не по тиранському, а по учительському, спокійно і смиренно" . Освітня програма була різноманітною, " сім вільних мистецтв", мови, філософію, богослов я. Були різноманітними методи навчання: лекції, диспути, диктанти, вправи, тощо. Важливий аспект - зв'язок вихователів і вихованців, "братства младенческие" - завданням яких було моральне виховання молоді.

Слід зазначити, що у братських школах був високий рівень викладання співу - це дозволило їм впливати на розвиток музичної культури в Україні .

Діяльність братських шкіл - яскрава сторінка в історії розвитку просвітництва, освіти та педагогічної думки в Україні . Аналіз їхніх статутів свідчить про гуманізм і народність педагогічних ідей, розвиток традиційних положень вітчизняної педагогіки, зв'язок школи з життям народу. Провідними ідеями були зв'язок школи з життям громади та сім ями учнів, демократичні основи діяльності, високі вимоги до моральності вчителя, гуманне ставлення до всіх дітей, особистий приклад.

2.2 Острозька школа і Києво-Могилянська академія

Далі мова піде про два перших вищі навчальні заклади України, які можна сказати, стали продовженням роботи братських шкіл, і розвивали їх ідеї та постанови.

Острозька академія

Польське панування на Україні продовжується і навіть набуває свого розквіту. У такому становищі створення культурно-просвітнього осередку в Острозі є подією революційною. Острозька школа або, як її потім назвали, Академія постала як центр української культури, символ життєздатності нації.

Академія вважається першим вищім навчальним закладом в Україні, який об єднав біля себе визначні наукові сили, дав освіту і виховання значній кількості молоді, підготував багато видатних діячів. За своєю суттю Острозька Академія була навчальним закладом європейського рівня. Ідеї гуманізму, які в той час поширювалися по Європі, сприймалися та поглиблювалися в Острозі. Всі передові принципи щодо навчання та виховання учнів, ведення викладацької роботи також знайшли своє відображення в діяльності Академії. Острозька школа підготувала підґрунтя для подальшого поширення гуманістичних та просвітницьких поглядів в культурному процесі України.

Києво-Могилянська Академія

Базою була Київська братська школа. Її започаткуванню сприяла активна діяльність свідомих громадян, як світських, так і представників церкви, які об єднались у справі захисту духовних і національних інтересів України і найголовнішим завданням вважали виховання громадян гідних своєї історії та відповідальних за майбутнє Вітчизни. Вона підготувала чимало видатних діячів - гетьманів (Юрій Хмельницький, Іван Мазепа),філософів (Ф. Прокопович),медиків (П. Чайка, Д . Самойлович), композиторів (М . Березовський) - список дуже довгий. Крім того, Києво-Могилянська академія дала поштовх до створення вищих навчальних заходів у Харкові та Москві.

Навчання було різноплановим і на дуже високому рівні. Знання отримували з гуманітарних та технічних наук, оволодівали класичними і потрібними для того часу мовами. Окрім цього було дуже розвинене мистецтво - поетичні змагання, власний професійний театр, хорова школа. Всі ці елементи органічно поєднувалися у різних учбових і не учбових заходах.

2.3 Прогресивна роль колегіумів та їхній вплив на музичне просвітництво

Глибокі соціальні зміни, які відбувалися в умовах розвитку капіталізму, суттєво вплинули на систему музичної освіти. Зростає кількість навчальних закладів, урізноманітнюються їх типи.

Традиції Києво-Могилянської академії продовжують колегіуми. Поряд із математикою, географією, історією, літературою, іноземними мовами та іншими предметами учні навчались живопису, вокальної та інструментальної музики. У Харківському колегіумі, заснованому в 1727 році, були відкриті спеціальні музичні класи, що мали забезпечити вищий рівень підготовки співаків та інструменталістів. Із вихованців музичних класів Харківського колегіуму були організовані хор і оркестр спочатку під керівництвом М. Концевича, потім - А. Веделя та Я. Цеха. Цей оркестр називався у Харкові класичним (від слова "класи"). Він часто виступав поза стінами колегіуму, зокрема у відкритому в Харкові театрі.

У Харківському колегіумі розвивалися теоретичні та методичні засади музичного виховання. Відкриваються вокально-інструментальні класи для вивчення нотної грамоти - нотні класи, які склали цілісну систему музичного виховання. У практиці колегіуму широко використовувалися шкільні драми, інтермедії. Популярними були драми різдвяних та пасхальних циклів, історичні драми. У виставах шкільного театру звучала музика - невід'ємний компонент художньо-образного змісту драматургічних творів.

Однією з форм організації навчального процесу в колегіумі були так звані нотні класи. Їх діяльність передбачала забезпечення професійної грамотності і певної виконавської майстерності в галузі хорового мистецтва. Головна увага приділялася засвоєнню теоретичного матеріалу, підвищенню якості виконання хорового репертуару. На відміну від вокально-інструментальних класів тут не передбачалася спеціальна підготовка кадрів для співацьких капел. Тому навчальний план і програма підпорядковувалися внутрішнім потребам.

Навчальна та музично-виконавська практика давала можливість учням класів стати непоганими фахівцями, керівниками хорових колективів. Наведені факти дають підставу вважати, що музика у Харківському колегіумі була одним із важливих засобів культурного розвитку і професійної підготовки освітянських кадрів Слобідської України. Після відкриття Харківського університету (1805) Харківський колегіум став вузькостановим навчальним закладом, пізніше - духовною семінарією.

Колегіум у Переяславі відкрився у 1738 році. Найбільш активна діяльність колегіуму припадає на період боротьби проти наступу уніатства й католицизму на Правобережну Україну. Заслуговує на увагу постановка теоретичних і практичних занять з музики в колегіумі. Його діяльність наближалася до своєрідної мистецької школи з акцентом на вокально-хорове навчання й концертну практику.

Із Переяславським колегіумом тісно пов'язана педагогічна діяльність видатного українського просвітителя Г. Сковороди. Його боротьба проти схоластики, обмеженості мислення частини викладачів і особливо представників духівництва, викриття дармоїдів-ченців викликали невдоволення і злобу реакційно налаштованих керівників цього навчального закладу.

Г. Сковорода, викладаючи курс поетики, написав для своїх учнів посібник. Єпископ, наставник колегіуму, вимагав від Г. Сковороди навчати поетики за старими правилами, відповідно до церковних догматів. Однак до вимог єпископа Г. Сковорода не прислухався, за що був позбавлений права викладати. Філософські погляди мислителя органічно втілювались у музично-поетичних творах, а його пісні, духовно споріднені та інтонаційно близькі до народних, природно вливались у процес шліфування музичного мислення нації, часто втрачаючи при цьому авторство.

З діяльністю Чернігівського колегіуму було пов'язано ім'я Л.Барановича. Саме йому належала ідея заснування цього навчального закладу з шестирічним терміном навчання. У колегіумі викладали загальноосвітні предмети: латинську і грецьку мови, історію, географію, математику, філософію. Навчались у цьому закладі діти церковнослужителів, козацької старшини і багатих міщан. Добре організоване навчання й виховання сприяли широкій популярності колегії, яку називали "Чернігівськими Афінами".

З перших років існування закладу музичному вихованню надавалось вагоме місце. Особливо серйозна увага приділялась мистецтву співу та гри на інструментах. У репертуарі хору були партесні твори, виконання яких вимагало досить глибоких знань. Одним з майстрів цього співу був І. Хандобок, який потім у 1775 р. перейшов до капели Новгород-Сіверського монастиря. Основи співацьких знань він одержав у досвідчених учителів колегіуму. Одним з них був регент В.Левицький, який жив у Чернігові у третій чверті XVIII ст.

У колегіумі існувала шкільна драма, театр відігравав роль своєрідного практикуму з красномовства. Студенти виступали з виставами під час громадських та релігійних свят, насамперед різдвяних і великодніх. Авторами п'єс були викладачі поетики та риторики.

Отже, осмислюючи умови розвитку музичної освіти в колегіумах, можна констатувати зліт української педагогічної думки у XVIII ст., підготовлений передовими ідеями і практикою Києво-Могилянської академії.

Згідно з установленими положеннями про організацію освіти у XIX ст. уся територія держави була розподілена на окремі навчальні округи, діяльність яких спрямовувалась і контролювалась університетами. У цьому плані цікаво відзначити, що музика, як вокальна, так і інструментальна, викладалась майже в усіх університетах, причому музичні заняття студентів були досить різнобічними.

Справжнім центром музичної культури був Харківський університет (заснований у 1805 р.), у якому головна увага приділялась інструментальній музиці. В університеті існував оркестр, вихованці вчились гри на фортепіано. Рівень музичної підготовки давав змогу виступати у концертах з досить складними для виконання творами В.А. Моцарта, Дж. Россіні, Л. Бетховена та інших композиторів. У штаті педагогів були музиканти: теоретики, композитори. Видатними музичними педагогами Харківського університету у першій половині XIX ст. були, наприклад, А. Барсицький, І. Витковський, Л. Лозинський та ін. На щорічних актах-випусках у Харківському університеті відбувалися великі концерти за участю студентів, які одержували музичну підготовку в стінах цього закладу.

Заслуговує на велику увагу видання у Харкові у 1818 р. підручника "Теория музыки, или рассуждение о сем искусстве, заключающее в себе историю, цель и действие музыки, генерал-бас, правила сочинения композиции, описание инструментов, разные роды музыки и все, что относится к ней в подробности. Сочинено в России и для русских Густавом Гесс де Кальве - доктором философии Императорского университета". Цікава постать самого автора книги: Г. Гесс де Кальве навчався у Празькому Університеті. З 1810 р. жив у Росії, а потім переїхав до Харкова, де викладав у Харківському університеті фортепіано. Був також відомий як педагог-музикант, теоретик, піаніст, диригент, автор низки музичних творів. У його книзі, розрахованій на студентів, подано було відомості не тільки з музично-теоретичних дисциплін, а й цікаві та важливі матеріали про музичне життя в Росії, зауваження про народну пісню. Автор указує на мету своєї праці - дати аматорам музики можливість краще розуміти музичне мистецтво. Особливий інтерес викликають ті сторінки, де йдеться про необхідність широкої гуманітарної освіти вчителя музики, про важливість його підготовки в різних галузях культури, про значення музики в морально-естетичному вихованні особистості. Ця книга, що стала бібліографічною рідкістю й мала для свого часу велике значення, і досі зберігає історико-пізнавальну цінність.

Інший педагог харківського університету - піаніст і композитор А. Барсицький відомий як автор першої музичної редакції пісень до "Наталки Полтавки" І. Котляревського. Він же був учителем музики видатного українського вченого-фольклориста, композитора і музичного критика П. Сокальського.

Також у Харківському університеті існував відомий університетський хор, який брав участь у багатьох урочистих концертах, виконуючи (разом з архієрейським хором) ораторії Й. Гайдна, патріотичні хорові твори І. Вітковського, О. Шумана та інших авторів. З ініціативи студентів Харківського університету виникла ідея створення української філармонії [3, с. 77].

У Київському університеті св. Володимира, котрий від самого відкриття стає ідейним центром руху за розвиток української культури, найбільшою популярністю користувався хоровий спів. Значним стимулом для незаможних студентів-хористів було те, що вони звільнялися від плати за навчання. З великим успіхом з концертами для широких верств населення виступав хор Київського університету (художнім керівником якого тривалий час був М.Лисенко - тоді ще студент університету). Майстерність цього хору захоплювала таких високих шанувальників мистецтва, як Л. Курбас, Ф. Орешкович, К. Стеценко, М. Садовський, П. Тичина.

Студенти брали участь у етнографічних експедиціях, збирали, записували й пропагували народнопісенну творчість. Для багатьох із них український фольклор став основою осягнення історико-культурних традицій України і сприяв формуванню національної самосвідомості.

Саме в цей період відбувається процес поступового виходу хорової музики за межі богослужіння. З'являються світські за характером зразки хорової літератури, що засвідчувало формування потреб у новій музиці та визначало перспективи розвитку світської хорової творчості. Концерти світського хору Київського університету, що складався з різночинного студентства, приваблювали успішним виконанням фольклорних творів, зокрема хорових обробок народних пісень М. Лисенка (60-ті роки ХІХ ст.).

Сотні українських пісень записав і пропагував М. Костомаров - завідувач кафедри історії у Київському університеті. Талановитим музикантом, піаністом, аранжувальником народних пісень був О. Маркович - студент, а потім викладач Київського університету. Визначною подією культурного життя стала поява студентського театру Київського університету. Його організаторами була група студентів під керівництвом М. Старицького, М. Лисенка, П. Чубинського. Своїми завданнями студенти-учасники театральних вистав уважали пропаганду творів українських авторів, роботу над культурою мови. Саме на цих ідеях сформувалися педагогічні погляди і практична діяльність видатних українських композиторів - В. Барвинського, І. Воробкевича (Данила Млака), Ф. Колесси, М. Леонтовича, М. Лисенка, С. Людкевича, Я. Степового, К. Стеценка та багатьох інших, які успішно поєднували творчу діяльність з педагогічною роботою. Їх внесок у організацію музичної освіти сприяв плідному розвитку національної педагогіки мистецтва. Ґрунтуючись на попередніх здобутках, зокрема досвіді Києво-Могилянської академії як осередку педагогічної думки, де були опрацьовані різні форми й методи музично-естетичного виховання молоді, вони розвинули їх далі, у тому числі і способи використання музики з метою формування особистості та професійної підготовки вчителя.

На початку XIX ст. на зміну формам навчання в закритих навчальних закладах народжувалися нові, більш демократичні, пов'язані з розвитком музичного життя міст. Викладання музики і співу впроваджувалося в жіночих навчальних закладах, зокрема у пансіонах: Київському, Полтавському та інших, де працювали видатні для того часу педагоги Й. Витвицький, А. Єдлічка, пізніше М. Лисенко. Своєрідним і досить розвиненим явищем були мандрівні вчителі музики, що обслуговували не тільки поміщицькі кола, а й представників численної інтелігенції в містах України.

Також у першій половині ХІХ ст. популярності набувають виступи кращих кріпацьких колективів (капели Д. Ширая, Д. Трощинського, П. Галагана, П. Лопухіна), які з успіхом виконували складні твори Й. Гайдна, Г. Генделя, Г. Доніцетті, Дж. Россіні.

Отже, за розглянутий період українська музична культура досягла успіху в галузі музичної освіти та музичної творчості. Було закладено міцне підґрунтя для розвитку національної української музики в галузі хорового та сольного співу, інструментальної камерної та симфонічної творчості, музичного театру та музичної науки. А спільність позицій українських композиторів складається з визнання загальнодоступного і виховного характеру навчання музики, її значення в гуманітарній освіті молоді.

3. Виникнення громад та їх культурно-просвітня діяльність

1861 р. розпочався новий етап національно-визвольного руху в Україні. У цьому році було утворено напівлегальний гурток української інтелігенції та патріотично настроєного студентства - "Громаду". Серед громадівців існувало дві течії: демократично-ліберальна, яку представляли В. Антонович, Брати Рильські, П. Чубинський та радикально-демократична, до складу якої входили В. Синьогуб, брати Потоцькі.

Ліберали ("старі громадівці") висували лише культурницькі гасла - вони вважали, що вирішення національного питання можливе шляхом широкої просвітницької діяльності серед народу. Радикали ("молоді громадівці") ставили за мету народне повстання та встановлення республіки. Громади діяли в Києві, Полтаві, Чернігові, Одесі, Харкові, Катеринославі. У 1863-1864 pp. в умовах переслідування та арештів Громади припинили своє існування, а відновили свою діяльність на початку 70-х років.

Значну роль відіграла в історії України діяльність саме "старих" громадівців - істориків В. Антоновича та І. Лучицького, етнографів Ф. і Т. Рильських та П. Чубинського. Так у 1873 р. члени київської громади - історик І. Лучицький, правник О. Кістяківський та інші увійшли до складу Південно-західного відділення Російського географічного товариства. Результатом їх діяльності стало оприлюднення значного етнографічного, історичного, статистичного матеріалу про Україну. Громадівці видавали перший український журнал "Основа" (1861-1862 pp.) та історичний журнал "Киевская старина" (1882-1906 pp.). Особливе місце серед громадівців займав історик, професор кафедри античної історії Київського університету, публіцист М.П. Драгоманов.

Визнаним лідером громадівського руху був видатний український історик, археолог, етнограф Володимир Боніфатієвич Антонович (1834-1908 pp.). випускник медичного та історико-філологічного факультетів Київського університету, він був організатором і головою київської Громади. Він був автором чисельних праць з історії України, визначним спеціалістом в історії козаччини. Антонович був головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, результатом роботи якої став виданий 8-томний звід документів з історії Правобережної України XVI- XVIII ст. ("Архів Південно-Західної Росії"); він очолював Історичне товариство Нестора-літописця. Вклад Антоновича в українську історичну науку неоціненний.

Висновки

За зазначений період історії України можна побачити, що культурно - просвітницька та педагогічна діяльність особливо розгорталася як відповідь на усі види національного гноблення та приниження. У ці важкі часи осередки культури були не просто підпільними закладами та гуртками - вони виховували, створювали культуру, освіту у країні, закладали фундаментальні основи української освіти, педагогіки, зберегли і увібрали в себе, зробили опорою зразки народної культури, філософії, педагогіки.

Слід зазначити, що зараз, у вік інформаційних технологій ідея культурного та педагогічного просвітництва не втратила своєї актуальності - як все те ж збереження і передача багатого досвіду все наступним і наступним поколінням, бо у наш час яскраво постає питання космпополітізації і інтернаціоналізації, що саме по собі є явищем позитивним, але є ризик повного забуття і асиміляції культури і надбань країни серед інших, можливо більш впливових чи популярних культур.

У культурному середовищі є таке поняття як мода; воно стосується і національно - культурних аспектів. Наприклад "мода на все українське", або окремі елементи - одяг, музику тощо не несе в собі глибокого усвідомленого сприйняття, тому ми вважаємо це явищем негативним.

Окремо слід зауважити про музику. Постає питання справжнього збереження, усвідомленого сприйняття української музичної культури, не в контексті моди. Музика, особливо у сучасному світі, має великий виховний вплив, зі стрімким розвитком суспільства потрібні все нові методи і способи справжнього музичного просвітництва, яке б ставило за мету не просто показ і представлення "матеріалу", а знову ж таки глибоке розуміння, адекватне сприйняття, зіставлення музичних культур, зокрема рідної української - і через це інтелектуальне та культурне виховання.

Список використаної літератури

1. " Історія педагогіки" ХНПУ ім. Сковороди; ред. Троцко Г.В. - X.2008

2. Шреєр-Ткаченко О.Я. Історія української музики. - К.,1980. - 236 c.

3. Онлайн - бібліотека освітньої та наукової літератури EduKnigi. Com

4. Миклашевський Й.М. Музична і театральна культура Харкова кінця XVIII - першої половини XIX ст. - К.: Наукова думка, 1967. - 160 с.

5. Миропольский С.О. О музыкальном образовании в России и в Западной Европе. - СПб., 1882. - 173 c.

6. Павлишин С.С. Василь Барвінський. - К.: Муз. Україна, 1990. - 38 с.

Размещено на Allbest.ru