Історія української культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія української культури

1. Роль української еліти у процесі етнонаціональної культурної ідентифікації

Роль української державно-управлінської еліти за період формування незалежної держави визначається насамперед у вирішенні питання державного суверенітету, збереженні територіальної цілісності України, консолідації української нації, демократизації суспільства.

На сучасному етапі державотворення українська політична еліта зайняла ефективну інтегруючу політику створення моделі економічного та політичного розвитку країни, побудованого на планомірності і системності у перетвореннях та реформах. Загалом підвищення результативності функціонування державно-управлінської еліти в Україні пов'язане з виконанням таких завдань:спрямуванням діяльності державно-управлінської еліти виключно на задоволення суспільних потреб та інтересів; забезпеченням реалізації принципів відкритості та прозорості в діяльності державно- управлінської еліти;проведенням заходів з підвищення рівня довіри громадян до державно-управлінської еліти.

Для розв'язання цих завдань необхідна реалізація наступних програм: патріотичного виховання державно-управлінської еліти; створення системи підготовки вищих керівних кадрів, що відповідає сучасним європейським стандартам якості;чіткого визначення повноважень, прав та обов'язків посадових осіб, а також ступеня їх відповідальності на усіх рівнях державного управління; узалежнення перебування осіб в складі державно-управлінської еліти від результатів їх діяльності;реалізації технології та процедури ротації складу державно-управлінської еліти.

Найважливішою запорукою прогресивного демократичного розвитку України є не лише формування власної нової, національно зорієнтованої еліти, а й сутність активності такої еліти у вирішенні питань національного державотворення.

2. Функціонування культури в умовах української козацької державності

Духовна культура українського народу досягла високого рівня в період існування козацької держави (1648--1781 pp.). Запорозьке козацтво впродовж трьох століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. Високо розвинута самобутня культура Січі домінувала тут у XVI --XVIII ст. і мала величезний вплив на національну самосвідомість українського народу.

Культура Запорозької Січі формувалась у руслі українських генетичних джерел. В її основі містилися глибокі традиції українського народу. Водночас історичні особливості життя Січі позначилися і на її духовній культурі. Запорозька Січ формувалась із втікачів від кріпацтва, національних та релігійних переслідувань не лише з різних регіонів України, а й з усієї Російської імперії, а також з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості культури і мистецтва свого народу. Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава, різнобарвна самобутня культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури всієї України.

Козацька культура -- унікальне і неповторне явище, її феномен має барокове забарвлення. "Химерний" стиль був породжений непростими, бурхливими соціально-історичними обставинами. Визвольна війна середини XVII ст., постійні військові походи, перебування на межі життя і смерті породили в козацькому середовищі типово бароковий світогляд. Його особливістю було сприйняття світу, людського життя як швидкоплинного і скороминущого явища своєрідної гри, сповненої ілюзій, химер і вигадок. Звідси -- намагання прожити барвисте та яскраве життя, прагнення до веселощів і радості. Цей стиль був покликаний розбурхати людські почуття, збудити уяву, викликати контрастні емоції. В ньому завжди поряд добро і зло, любов та ненависть, Бог і диявол, життя і смерть, радість і смуток.

В усiх галузях дiяльностi i в усiх сферах життя вiдбулися глибокі зрушення й змiни. Шануючи традицiю, українськi дiячi -- вiд воїнів та полiтикiв i до митцiв -- дивилися на свiт новими очима -- i тому в цi часи так багато свiжих, оригiнальних надбань. За пам'ятками культури цих часiв вiдчувається творець -- талановитий i волелюбний народ, наполегливий i неослабний у своему прагненнi творити власний український свiт.

В умовах відродження української культури важливе місце посідає духовна музика. Вона формує світогляд особистості, розвиває її духовність, а також займає певне історичне місце в еволюційному процесі музичного мистецтва. Духовна музика є не тільки важливою складовою національного мистецтва, а й невід'ємним компонентом духовної культури українського народу. Звернення до проблематики історії розвитку української духовної музики в умовах масового відродження української культури та повернення суспільства до релігійних традицій є актуальним, адже окреслює і вводить до широкого ужитку масив матеріалу, що уможливлює об'єктивне висвітлення джерел українського професійного мистецтва, їх вплив на подальший розвиток та визначення особливостей характерних для кожного з етапів розвитку української духовної культури.

Українська церковна музика формувалась під впливом одноголосного церковного співу Візантії та Болгарії і на цій основі створила свій варіант церковного мистецтва, який базувався на національній основі. Українські церковні наспіви мелодійно виразні, кантиленні, сповненні врівноваженості та величі. Так, ще в добу Київської Русі, в ХІ столітті сформувався київський розспів - піденно-руська гілка знаменного розспіву, - який проіснував до ХУП століття.

Давньоруські одноголосні церковні знаменні ( від назви знаків - знамен, крюків) розспіви дали назву й нотації - знаменної або крюкової, поряд з якою існувала й кондакарна нотація, що фіксувала кондакарний спів (також запозичений з Візантії), який включав мелізматику і був характерний для виконання кондаків, псалмів. Така різноманітність піснеспівів засвідчує високий рівень розвитку давньоруської музичної культури. Запозичений знаменний розспів збагатився народнопісенними традиціями східних слов'ян і сформувався як самобутнє явище.

В церковній музиці поєднувались різні стильові компоненти традиційні, котрі йшли від:

а) візантійської музики, яка сформувалася на базі культури багатьох народностей (греків арабів, вірмен);

б) давньоруських, сформованих церковно-обрядовою практикою слов'янських народів в єдиній державі з єдиною релігією;

в)місцевих народно-пісенних традицій, які складалися протягом тривалого попереднього язичницького періоду. набуті, котрі були визначені новітніми процесами розвитку художньої культури:а) розвитком українського народного епосу, жанрів світського мистецтва;

б) ренесансними тенденціями західноєвропейської культури, новітньою стилістикою світського музикування, що проникали в культуру українського народу в межах взаємодії культур.

Православна музика відіграла в українській художній культурі інтегруючу роль різноманітних традицій: візантійської православної музики, дохристиянських народнопісенних, давньоруських Українська культура виявилася відкритою до зовнішніх культурних впливів і запозичуючи їх формувала свій український національний художній стилістичний фонд, де регіональні стильові особливості увібрали основні західноєвропейські тенденції, що вплинули і на розвиток православної музики, яка зберігаючи традиційну основу еволюціонувала у напрямку посилення своєї естетичної й емоційної виразності, адекватної набутим характеристикам західноєвропейського мистецтва.

Кульмінаційні злети української церковної музики (М. Дилецький, М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя) зумовлювалися багатими надбаннями попереднього досвіду духовного співу і визначили на тільки інтенсивний розвиток українського мистецтва, а й суттєво вплинули на розвиток музичної культури інших народів. В умовах відродження української культури та повернення до релігійних традицій православний духовний спів, як носій етичних та естетичних цінностей української історії і культури, як і в попередні віки виконує місію інтеграції українського суспільства. Тож і сьогодні православна музика залучає слухачів до високої духовності і моральності.

3. Роль Івана Вишенського в історії культури

Іван Вишенський -- видатний письменник-полеміст, бунтівник і сатирик, сила художньо-публіцистичного слова якого і палкий демократизм, відданість ідеї народно-визвольної боротьби і прогресу дають нам право вважати Івана Вишенського діячем гуманістично-реформаційного руху в Україні. В ідеологічній концепції І. Вишенського можна помітити ідеї і принципи, співзвучні з умонастроями "титанів" європейського відродження.

У центрі творчості І. Вишенського перебуває проблема людини. Поставивши у центрі уваги людину з усіма її земними стражданнями, надіями і сподіваннями, а не Бога, І. Вишенський відійшов від теоцентризму середньовічної ідеології та увійшов в епоху Реформації і Відродження. Предметом турботи мислителя стало спасіння людини в умовах земного існування, що вимагає знищення нерівності, несправедливості, гноблення, експлуатації, будь-якого "мирського" зла й утвердження рівності, братерства. Він хотів би на рідній землі бачити таке суспільство, де б людина почувала себе вільною від феодального і церковного гноблення, де б панувало братерство між людьми.

Підпорядковуючи цій меті власну філософську концепцію, І. Вишенський висунув ідею визволення народу через спасіння кожної окремої людини, але з позиції трудової людини, бідняка, шляхом прийняття і впровадження в реальному житті вимог, настанов і принципів істинного християнства, тобто, на його думку, раннього християнства.

4. Утвердження ренесансно-реформаційної традиції української культури

Ренесанс в українській культурі був своєрідним і як історичний етап хронологічно не збігався з італійським або західноєвропейським Відродженням. Ренесанс почав торувати свій шлях в українських землях вже на початку XVI в. Однак лише в другій половині XVI в. і в перші роки XVII в. прояви Ренесансу стали досить помітними. Причина такого відставання була в першу чергу пов'язана із занепадом в результаті монголо-татарської навали який тримав Середньовіччя - Київської Русі. На українських землях була на тривалий час загальмована культурна еволюція. Були знищені головні культурні центри, втрачена культурна еліта. Протягом усього XV в, коли в Західній Європі розквітав Ренесанс, українська культура із заходу зазнавала асиміляції, з півдня - відвертого геноциду.

Однак слід відзначити і позитивне польський вплив у поширенні ідей Відродження в землях України, які були в той час у складі Речі Посполитої. Спільними досягненнями тут можна вважати формування нових рис гуманістичної благородної культури, досягнення в галузях містобудування, архітектури, скульптури, живопису. Водночас специфічна ренесантність української культури кінця XVI - початку XVII в. полягала саме в прагненні звільнитися від польської "культурної опіки", у формуванні культури національного відродження, яке так яскраво виявилося в діяльності братств, у розвитку полемічної літератури, православної освіти та книгодрукування .Вплив містобудівної та архітектурної практики європейського Відродження відбилося на українських землях вже на початку XVI в.

Кращі умови для цього були в західноукраїнських землях, де відбудовуються старі та закладаються нові міста, основою яких часто були магнатські фортеці, такі як Броди, Жовква, Бережани, Тернопіль та ін Регулярне планування відповідно до ренесансними вимогами характерно в першу чергу для Львова та Кам'янця- Подільського.

У плані кожне місто мало вигляд прямокутника, розділеного на частини, - місця проживання основних товариств - російської, польської, вірменської . У центрі кожної частини - ринкова площа, від якої паралельно розходяться вулиці, у центрі міста - велика площа з ратушею. У Львові основні в'їзні брами з'єдналися широкими магістралями, що було одним з найпрогресивніших прикладів у тогочасному європейському містобудуванні. Практика планування львівського передмістя 6ула втілена у створенні центру в м. Жовква архітектором Павлом Щасливим, вихідцем з Італії. Попри всі перебудови й руйнування, і сьогодні окремі площі і вулиці Львова, Жовкви, Кам'янця, Бродів залишають неповторне враження від куточків Ренесансу. Поширенню ренесансної культури в українських землях сприяло в першу чергу розвиток освіти.

Наприкінці XV- XVI в. помітно зростає прошарок українців, які отримали освіту в кращих західноєвропейських університетах : Краківському, Празькому, Болонському та ін.. У списках студентів Краківського університету того часу знайдено понад сто вихідців з України . Деякі з них були провідниками загальноєвропейського ренесансу. Зачинателями гуманістичної культури в Україні і видатними гуманістами XV- XVI в . вважаються Юрій Дрогобич, Павло Русин та Станіслав Оріховський .

5. Фактором взаємодії культур у європейському просторі було мистецтво

Кардинальні зрушення відбулися в архітектурі. Протягом XIV ст. у Великому князівстві Литовському невпинно зростала кількість міст і фортець. Використання артилерії спричинило інтенсивність перебудови старих, і створення нових фортифікаційних укріплень. В міру розвитку міст збільшувалась вулична мережа, з'являлися нові пояси укріплень та монументальні споруди. Вирішальний вплив на розвиток фортифікаційної архітектури мали зміни в стратегії і тактиці ведення війн та розвиток військової техніки. У попередні часи важливу роль у війнах відігравали тривалі облоги міст чи фортець, а після монголо-татарського нашестя переважало захоплення їх шляхом навальної атаки й штурму з допомогою різноманітних пристроїв для руйнування стін. Тому в системі укріплень збільшується кількість башт, що істотно позначається на зовнішньому архітектурно-художньому стилі будівель і споруд. З метою ефективної протидії ворогам з середини XIII ст. виробляються відповідні типи фортифікації, головним опорним вузлом яких стає міцна башта - донжон.

Суворий вигляд оборонних споруд, лаконічні монументальні об'єми й величавий силует найбільш повно втілювали художні смаки та естетичні погляди епохи. У культовій архітектурі також виявилися нові тенденції: поряд із старими спорудами, монументальними і величними, будувалися храми підкреслено урочисті.

Стіни й башти старих замків надбудовувалися і укріплювалися потовщенням. Башти майже рівномірно розташовувалися за периметром подвір'я. Яскравим зразком подібної модернізації може служити Луцький замок. Його триярусні башти й стіни раніше завершувалися зубцями-мерлонами з вузькими щілиноподібними бійницями для стрільби з луків і арбалетів, а тепер вони замуровувалися й надбудовувалися. Бійницям у два, а подекуди у три яруси, надавали такої форми, щоб забезпечити можливість обстрілу із вогнепальної зброї. На баштах було зведено ще по одному ярусу. Перебудова торкнулася майже всіх давніших кам'яних укріплень XII-XIV ст., зокрема у Кам'янці, Білгороді (Дністровському), Мукачеві, Кремінці, Невицькому, Хотині. У культовій архітектурі в останній чверті XIV ст. спостерігаються інтенсивні пошуки нових форм, здатних втілити нові смаки та мистецькі ідеї. Храми цього періоду несуть відбиток архітектури суворої перехідної епохи, але продовжують традиції тринефних храмів XIII ст. з опорними стовпами. В той же час, в урочистій архітектурі хрестовокупольних храмів, таких, як в Дермані, Межиріччі або Острозі, майстри зуміли втілити тонке уявлення людей XV ст. про піднесену і прекрасну, але перервану й забуту лінію давньоруських часів, почату в кінці XII - XIII ст. храмом Параскеви П'ятниці в Чернігові архітектора Петра Милоніга.

Образотворче мистецтво другої половини XIII - першої половини XIV ст. зберегло такі традиційні характерні риси попереднього періоду, як монументальність, величавість, витончений колорит, гармонійні пропорції, впевнений малюнок, високу професійну майстерність. Одночасно існував художній напрям, який характеризується поступовим розвитком реалістичних рис, вірою в людину, прагненням до барвистості й життєрадісності. Релігійні образи втрачають колишню нерухомість і нерідко набувають людських рис. Володіння зворотною перспективою дозволяє митцям зобразити простір певної глибини, а образи наділити яскравими характеристиками, сповненими моральної величі та людської гідності.

З пам'яток київського живопису цієї епохи збереглася ікона "Богоматері Печерської (Свенської)", створена близько 1288 р. Прототипом для неї було зображення "Богоматері Кіпрської" на троні. Однак фігури ангелів іконописець замінив постатями Антонія і Феодосія - засновниками Києво-Печерської лаври, образи яких приваблюють щирістю й безпосередністю. До київської школи примикає також ікона кінця XIII - початку XIV ст. "Микола з житієм" із церкви в Києві, вона значною мірою позбавлена суворого аскетизму, властивого більшості творів попереднього періоду.

Митців хвилювала також і таємниця життя і смерті, ікона "Оплакування Христа" з Трушевич - це реквієм у фарбах: емоції горя і страждання передано різким, дзвінким колоритом, патетичними жестами й ритмом силуетів фігур. Нерідко на іконах, зокрема, "Воздвиження", "Покрови", поруч із святими зображуються різні історичні особи або замовники ікон. На початку XVI ст. пом'якшуються риси облич, більш вишуканими стають силуети фігур, ритміка складок і зображення одягу. Загалом у XV - першій половині XVI ст. в українському живописі помітне прагнення більш життєво й правдиво зобразити людей, наділити їх образи виразністю. В мистецькій творчості цього часу український народ досяг великих успіхів, її розвиток відбувається під знаком все глибшого проникнення ідеалів свого часу, що зумовило чарівність і неминущу вартість створеного.

6. Перебування України у складі різних імперій (Російської, Австро-Угорської, Османської), Польщі зумовило в різні часи міграцію населення з України у різні кінці цих імперій

Українське населення було джерелом дешевої робочої сили і складником війська цих імперій. Це вплинуло на основні напрями міграційних потоків населення з різних частин України. Міграції населення значно посилилися у XIX ст., особливо після знищення панщини в Австро-Угорщині (1848 р.) та кріпосного права в Росії (1861 р.). До цього часу, за даними В.Кубійовича, за межами української етнічної території проживало понад 1 млн. українців. Інтенсивний або масовий міграційний рух людей із Наддніпрянщини та західноукраїнських земель був характерним для кінця ХІХ - початку ХХ ст. Основними його причинами були: аграрне перенаселення та майнове розшарування селянства, незначна урбанізація та індустріалізація, небажання селян селитися у містах та ін.

Велика кількість незаможних селян із східної частини України їдуть в пошуках вільних земель - спочатку на Північний Кавказ, Поволжя і Урал, а пізніше - в Сибір, Казахстан, Далекий Схід. Вони селяться у тих районах Росії, в яких є подібні умови для життя та сільськогосподарського виробництва, як на їхній батьківщині. Про інтенсивність еміграції з цієї частини України свідчать такі показники: у кінці ХІХ ст. виїжджало щорічно понад 40 тис. осіб, а вже на початку ХХ ст. - понад 200 тис. осіб. Найбільше емігрантів було із Лівобережжя, значно менше - з центральних та південних регіонів, в яких сільськогосподарське виробництво велося на капіталістичних засадах (товарне зернове господарство і буряківництво).

У Придніпров'я і Донбас, де розвивалась гірничодобувна і вугільна промисловість, а також у Причорномор'я приїжджали на заробітки люди із Росії, вони назавжди тут приживались, але їх кількість ніхто не обраховував.

7. Філософські погляди І. Гізеля

Ідеї рівня європейської філософської культури обстоював у XVII ст. І. Гізель -- український просвітник, церковний діяч, історик, філософ. Народився І. Гізель близько 1600 р. у Прусїї. Вступив до Київської колегії вже маючи солідний запас знань, а навчаючись в ній, вражав професуру і студентів умінням відстоювати свої погляди, спираючись не тільки на авторитет Св. Письма, а й на людський інтелект, науковий аналіз явищ природи, гуманістичні категорії моралі, які виробляла просвітницька Європа. Ці якості юнака помітив П. Могила і на власні кошти послав навчатися його за кордон, де він слухав лекції у Замойській академії, а потім в університетах Англії. Після повернення до Києва був обраний професором філософії, а потім ректором Києво-Могилянської академії (1646-- 1650), ставши її окрасою.

З 1650 р. -- ігумен київських Кирилівського та Миколаївського монастирів, а з 1656 р. -- архімандрит Києво-Печерської Лаври, де зібрав найбільшу в Україні бібліотеку. Під його керівництвом двічі видавався “Печерський Патерик” (1661, 1678) та ряд інших рукописів. Автор творів “Про істинну віру”, “Стара віра” (1668), в яких захищав національну і релігійну незалежність українського народу, філософсько-морального твору “Мир з богом чоловіку” (1669), ряд дослідників вважають І. Гізеля укладачем “Синопсиса”, або “Короткого зібрання від різних літописців про початок слов'яно-російського народу” (1684), першого підручника вітчизняної історії. Щодо філософських поглядів І, Гізеля, то вони знайшли свій відбиток в його “Повному курсі філософії”, який він читав в академії протягом 1645--1647 рр. Рукопис цього курсу під назвою “Праця з загальної філософії” знаходиться у відділі рукописів ЦНБ ім. В.І. Вернадського.

В силу традицій та завдань, які ставила академія, І. Гізель на перше місце виносив проблему Бога і його ставлення до світу, при розгляді якої стояв на деїстичних позиціях, близьких до ренесансних, що проявляється у поєднанні і рівноправності матеріального та ідеального моментів у визначенні природи і неоплатонівських концептуальних інтерпретацій Бога. Бог, на думку Гізеля, не має фізичних першооснов, він нематеріальний, безкінечний, є вільною причиною, безмежно досконалий, але пізнається природним розумом. Він створив матерію і рух, в результаті чого виникли тілесні субстанції, потім різноманітні тілесні речі, які Бог наділив природним для них способом існування. Різні за своїм зовнішнім виглядом і формою речі мають в своїй основі матерію, яка єдина для всіх. Багатоманітність речей Гізель пояснював неоднаковим кількісним розподілом матерії по її формах, оскільки матерія може по-різному розподілятися у кількісному відношенні в речах. Кількість її завжди залишається одна й та сама. Вона не народжується і не знищується, а тільки переходить з одного тіла в інше як основа взаємного перетворення кругообігу в природі. Більшу досконалість небесних тіл порівняно із земними Гізель вбачав у поєднанні матерії з більш досконалими, єдиними у своєму роді формами.

8. Геополітика України в другій половині XVI-XVII ст.

На межі XVI і XVII століть у суспільне і духовне життя України наче увірвався вітер змін. Буквально на очах одного-двох поколінь іншими ставали політичні реалії, спосіб життя, спосіб мислення. Все те, що торувало собі дорогу у XVI столітті, проросло і задіяло. Звичайно, картина українського світу, яку бачимо в ці віки, формувалася впродовж попередніх часів, однак надзвичайно багато заважила Хмельниччина -- як загальнонаціональне піднесення, пов'язане з визвольною боротьбою, що підняло Україну з колін і відродило смак до політичної і культурної творчості. Виникло нове, відповідне часові світовідчуття. Змінився менталітет українців, бо став відчутним зв'язок часів: Україна -- правонаступниця Київської Русі -- відновлювала свою державність, школу, мову, храми. Її художній геній породжував літературу, музику, живопис і архітектуру, в яких риси європейського Нового часу поєдналися з національною специфікою і проблематикою. І все це стало можливим завдяки зрослій вазі й авторитетові, а відтак і діяльності козацтва.

На початок XVII ст. козацтво виступає вже добре зорганізованою національно-політичною силою, з якою мусив рахуватися світ. Незникаюча воєнна загроза, що протягом майже двох століть тримала українських чоловіків у напрузі, виробила постійну готовність до опору, відповідну психологічну установку. Доти, доки Польща рахувалася з козацькими свободами, відважне і добре підготовлене військо Запорізької Січі допомагало польському урядові здобувати перемоги у війні із турками. Однак після смерті Петра Конашевича-Сагайдачного і аж до Хмельниччини для козаків знову настали часи виснажливого відстоювання своїх прав. І не тільки своїх, бо під тяжким ярмом перебували і селяни, і міщани, і духовенство.

Очікувалась тільки іскра, аби відразу спалахнуло повстання. І тоді, як пише український літописець, "натрапили на чоловіка одного, у котрого відібрали пасіку, а та пасіка наробила лиха на всю Польщу". Тим чоловіком став сотник козацький -- чигиринець Зиновій-Богдан Хмельницький. З суто українською жартівливістю говорить свідок тих часів про початок Великої Визвольної війни 1648--1654 років. Ці роки Україна жила як самостійна держава: обраний гетьман правив із радою старшини й військовою радою всім краєм. Україна поділялася на полки (їх було по вісім на правому і лівому берегах Дніпра, пізніше, коли правобережна Україна відійшла під Польщу і спустіла, на лівобережній стало десять). Кожний полк поділявся на сотні, до яких належали міста, містечка, села. У кожній сотні козаки, що жили в тій сотні, обирали сотника. Сотники з іншою полковою старшиною та козаками того полку обирали полковника. Старшина й козаки з усіх полків на військовій раді обирали гетьмана. Сотник у своїй сотні, а полковник у полку мали владу не тільки над самими козаками, але й над усіма людьми, що жили на відповідній території. При цьому міста мали власний суд і управу (магістрат чи ратушу), хоча з певними справами могли звертатися до полковника або й до гетьмана. Важливі справи полковник мав вирішувати на нараді з полковою старшиною, а гетьман із генеральною. У найважливіших випадках гетьман скликав не лише полковників і старшину, а й військову раду -- тобто простих козаків з полків. Військова рада могла й сама зібратись у нагальних ситуаціях, могла скинути й гетьмана. Подібний лад мала й Слобожанщина: вона теж поділялася на полки, але на неї не поширювалася гетьманська влада, нею керували московські бояри. За Переяславською угодою Москва обіцяла не змінювати цього державного ладу -- однак надалі при кожній нагоді, при кожному новому гетьманові українські права дедалі більше утискалися, аж доки не були скасовані зовсім. І все ж козацтво протягом півтора століть відігравало не тільки визначну політичну роль доблесного захисника волі і прав українського народу, а й сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова провідна верства, нова національна аристократія, нова інтелігенція, яка взяла на себе і утвердження власної державності (вся гетьманщина і особливо Богдан Хмельницький), і розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо.

Прагнення надолужити втрачене Україною за роки колоніального існування спонукало багатьох діячів епохи до активності в галузі культури. Чимало хто з козацької старшини, наприклад, захопився організацією шкіл і майстерень при монастирях. Їх добробут швидко зростав завдяки потужній економічній підтримці козацтва. Почалося ж з того, що у 1620 р. до Київського братства записався уславлений козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, а з ним і все Військо Запорізьке. Ставши ктитором (попечителем) Києво-братського монастиря, гетьман найперше подбав про створення при ньому школи. За прикладом гетьмана кожен козацький воєначальник ставав ктитором якогось монастиря, церкви і дарував кошти на будівництво іконописних та ремісничих майстерень. У цих умовах -- боротьби за незалежність, за розбудову державності і культури -- змужнів інтелект нації, зродилася когорта видатних її діячів. Крім уже згадуваних, це й Михайло Дорошенко, Кшиштоф Косинський, Іван Сулима, Пилип Орлик, Петро Могила, Іван Мазепа, були й інші особистості ренесансного масштабу за силою пристрасті, розумом, мужністю, освіченістю, обдарованістю. Хоча належали вони вже іншій культурній добі -- добі Бароко. Саме козацькі часи в історії України називають добою Бароко (з великої літери, як Ренесанс, Просвітництво), маючи на увазі не лише мистецький стиль, а значно ширше духовне поняття: світовідчуття. Українське Бароко виявилося співзвучним історичному часові, що переживав народ, і тому так повно виразило і його філософію, і психологію, й естетику. Більш того, національний варіант бароко в Україні прямо називають "козацьким".

еліта ренесанс мистецтво духовний

9. Українська освіта за європейським стандартом «сім вільних мистецтв»

На межі XVI--XVII ст. під впливом західноєвропейських гуманістичних та реформаційних ідей в українській освіті відбулися істотні зміни. Було створено нові навчальні заклади, які ґрунтувалися на національних освітніх традиціях, поєднанні вітчизняного і кращого європейського досвіду. До них належать Острозький культурно-освітній центр, Львівська та Київська братські школи, Київська колегія, Киево-Могилянська академія.

Багатий і впливовий магнат, князь Костянтин Острозький заснував 1576 р. у м. Острог культурно-освітній центр нового типу. До нього входили колегія, літературно-науковий гурток, бібліотека і друкарня, яку протягом 1577--1582 рр. очолював відомий першодрукар Іван Федоров. Це по суті була перша вища школа європейського зразка в українських землях, що згодом дістала назву академії. Першим ректором академії був Герасим Смотрицький, письменник-полеміст і культурно-освітній діяч XVI ст. В Острозькому культурно-освітньому центрі викладання поєднувалось з науковою, перекладацькою й видавничою діяльністю. Навчання здійснювалося за поширеною у Європі системою "Семи вільних мистецтв". Тут вивчалися богослов'я і філософія, математика і астрономія, діалектика і логіка, старослов'янська, польська, грецька та латинська мови.

В академії працювали висококваліфіковані професори не лише православного віросповідання, але й іновірці, що їх звільнили з латинських шкіл за протестантські погляди. Острозька академія залишила по собі значний слід в історії освіти й духовного життя України. Найвагомішою культурною пам'яткою Острозької академії було видання повної художньо ілюстрованої Біблії слов'янською мовою у 1581 році, текст якої вживався при богослужінні у православних церквах. Острозька академія, даючи освіту місцевій молоді, стала зразком для інших шкіл.

За зразком Острозької академії вищі школи були створені в Турові -- 1572 р., Володимирі-Волинському -- 1577 р., Слуцьку -- 1580 р., Львові -- 1586 р. Навчання у цих школах було доступне для дітей "всякого стану", вбогих і багатих. їхнім основним завданням було релігійне і моральне виховання молоді. У Львівській братській школі, наприклад, вчили дітей читати, писати й рахувати, а потім вивчали граматику йриторику, діалектику і музику. Особлива увага приділялася вивченню Євангелія й Апостольських Книг, у пообідні'години учні вивчали пасхалію та церковний спів. Програма передбачала вивчення старослов'янської та грецької мови.

Учні мали розмовляти і писати цими мовами. З огляду на конкретно-історичну ситуацію вивчалися також латинська та польська мови. Все це свідчить про те, що освіта на українських землях у ті часи була піднята на європейський рівень.Найактивніша діяльність Острозького культурно-освітнього центру припадає на період підготовки Берестейської церковної унії. її наслідком була поява талановитих полемічних творів, у яких на основі розвитку реформаційних ідей викристалізовується оновлена релігійна доктрина Острозьких книжників.

Острозький культурно-освітній центр був одним з відомих осередків розвитку ренесансно-гуманістичного світогляду в Україні. Освітня справа розвивалася в контексті релігійної полеміки, що охопила Україну в ті часи. Характерною прикметою протестантських шкіл у XVI ст., що якісно відрізняє їх від інших, була особлива присутність світського начала: протестантські школи створювались не як вузько богословські заклади, а спрямовувались, передусім, на виховання широкоосвіченої, ерудованої людини, готової до участі у політичному та культурному житті, і разом з тим, здатної відстоювати принципи протестантського віровчення.

Таким же завданням було підпорядковане навчання і в католицько-єзуїтських школах. В. Біднов, характеризуючи рівень освіти тих часів, зазначав: "Знання, що давали католицькі і протестантські школи, були значно вищі тих, що виносила наша молодь зі своїх православних шкіл, і більш відповідали практичним потребам Польсько-Литовської держави, а тому наші молоді люди, особливо з вищих верств громадянства, охоче йшли до тих шкіл, щоб підготуватися до заміщення адміністративних, судових та інших посад". Протестантські й католицько-єзуїтські школи користувались популярністю у шляхтичів і міщан, оскільки навчання в них ґрунтувалося на передових досягненнях західноєвропейської науки, вони намагалися йти в ногу з часом. Згодом такі методологічні принципи освіти взяли на озброєння передові діячі православної церкви, які започаткували реформу шкільної освіти в Україні.

Вагомий внесок у розвиток української культури зробили церковні братства. Виникнення церковних братств припадає на кінець XVI ст., коли православна церква зазнала глибокої кризи, втратила свою монополію у суспільному житті, а католицька, уніатська та протестантська церкви активно боролись за поширення свого віровчення в українських землях

10. Суспільне і духовне життя України у XVI і XVII століттях

На межі XVI і XVII століть у суспільне і духовне життя України наче увірвався вітер змін. Буквально на очах одного-двох поколінь іншими ставали політичні реалії, спосіб життя, спосіб мислення. Все те, що торувало собі дорогу у XVI столітті, проросло і задіяло. Звичайно, картина українського світу, яку бачимо в ці віки, формувалася впродовж попередніх часів, однак надзвичайно багато заважила Хмельниччина -- як загальнонаціональне піднесення, пов?язане з визвольною боротьбою, що підняло Україну з колін і відродило смак до політичної і культурної творчості. Виникло нове, відповідне часові світовідчуття. Змінився менталітет українців, бо став відчутним зв?язок часів: Україна -- правонаступниця Київської Русі -- відновлювала свою державність, школу, мову, храми. Її художній геній породжував літературу, музику, живопис і архітектуру, в яких риси європейського Нового часу поєдналися з національною специфікою і проблематикою. І все це стало можливим завдяки зрослій вазі й авторитетові, а відтак і діяльності козацтва. Саме козацтву стало з часом під силу взяти на себе оборону віри і прав, культури українського народу. Саме туди, де козацтво підняло голос і справою довело, що здатне захистити православне населення і його храми (зокрема, на Київщині), уніати навіть заглянути не сміли. Київ завдяки цьому залишився головним вогнищем православ?я. Тут із 1620 р. був поставлений митрополит та інші православні церковні владики.

Доти, доки Польща рахувалася з козацькими свободами, відважне і добре підготовлене військо Запорізької Січі допомагало польському урядові здобувати перемоги у війні із турками. Однак після смерті Петра Конашевича-Сагайдачного і аж до Хмельниччини для козаків знову настали часи виснажливого відстоювання своїх прав. І не тільки своїх, бо під тяжким ярмом перебували і селяни, і міщани, і духовенство. Козацтво протягом півтора століть відігравало не тільки визначну політичну роль доблесного захисника волі і прав українського народу, а й сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова провідна верства, нова національна аристократія, нова інтелігенція, яка взяла на себе і утвердження власної державності (вся гетьманщина і особливо Богдан Хмельницький), і розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо.

11. Юрій Котермак

Юрій Котермак (Дрогобич - псевдонім від місця його народження) народився у 1450 році в місті Дрогобич, в родині солевара. Свою першу освіту він отримав при церкві святого Юрія. Здобув прекрасні знання з церковних предметів, а також латинської мови. В результаті раптової смерті свого батька, змушений був вести його справи у торгівлі в Львові, в заможного пана Айнольфа. З 1468-1469 рр. - навчається у місті Кракові, в Ягелонському університеті.

Там отримує ступінь бакалавра (1470 р.), а пізніше - магістра (у 1473р.). на цьому молодий Котермак не бажає зупинятися. І у 1478 році він поступає до Болонського університету, в якому успішно захищає докторську дисертацію. Свою діяльність він намагається поєднувати із викладанням лекцій з астрономії та додатковим вивченням медицини і вільних мистецтв.

В Болонському університеті з 1478 по 1482 рр. - викладав лекції з астрономії, в цьому ж році одноголосно був вибраний на посаду ректора університету. За наказом папи Сикста ІV працював над прогностіконом на наступний рік. Для такої місії необхідно було дуже чітко орієнтуватися в астрології. Все ж таки зі значними зусиллями, мислитель видає книгу і називає її «Прогностична оцінка поточного 1483 року». Працю було видано в місті Рим у 1483 році. Дана робота була підписана його рукою, з вказівкою на те, що авторство належить Юрію Дрогобичу з Русі.

У місті Кракові за свої здібності в медицині отримує титул лікаря при королівському дворі. Краків стає для нього культурно-освітнім осередком де книгодрукування займало провідне місце в житті провінції. В одній із краківських друкарень, Юрій Дрогобич зустрічається і займається книговидавничою працею разом з Шпальтом Фіолем.

Завдяки підтримці Фіоля видається дуже багато книг Дрогобича, де першою з них виявився «Часослов», який вперше був надрукований на західноруській мові. Для Кракова це було щось надзвичайне, невідоме. А тому, дивлячись на праці Юрія Дрогобича можна з впевненістю сказати, що він був досить високоосвіченою людиною, усвідомленою як в античній так і середньовічній літературі.

Прикладом, або ж інакше кажучи, зразком його творчої діяльності слугують астрологічні трактати «Udicium prohnostikon» (Про оцінку сонячного і місячного затемнень), а також прогноз на березень-грудень 1478 року, який зберігається у Баварській бібліотеці міста Мюнхен.Філософ Юрій Дрогобич помирає у 1494 році. Його тіло було поховано в Кракові. Проте твори цього генія ренесансної епохи є справжнім здобутком культури, його філософія вражає своєю доступністю, виваженістю. Саме тому у сучасній українській філософії поряд з постатями інших філософів, Юрій Дрогобич займає провідне місце. Дрогобич для свого часу був інтелектуальною, інтелігентною, ерудованою людиною. Його світосприйняття набагато відрізнялося від сучасного.

Тому що сучасний світ не є чимось ідеальним, а швидше спотвореним, таким в якому мораль, поведінка людини, етика здебільшого залишаються негативною реальністю.

Размещено на Allbest.ru