Культурна цінність моєї батьківщини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНІЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ПРАВА ТА МАСОВИХ КОМУНІКАЦІЙ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

За темою «Культурна цінність моєї батьківщини»

Виконала: студентка групи

ПСзср-10.2 Потьомкіна А.І.

Перевірив: д.філ.н. Нелюба А.М.

Харків 2011

Вступ

Зміївщино моя! Славна ти своєю історією, віковою культурою багатьох народів, що населяли твою територію. Багата ти на землі родючі, вікові дубові гаї і соснові ліси, квітучі галявини і зелені луки.

Але найбільша твоя гордість - це люди. Щедро ряснієш ти талантами, подарувавши світові багатьох науковців і громадських діячів, військових та спортсменів, художників і поетів. їх прізвища по праву увійшли до скарбниці світової культури і у твою, Зміївщино, вікову історію.

Зміївщино рідна! Ти свято бережеш пам'ять про художників Петра Левченка, Іллю Рєпіна, Сергія Васильківського, Бориса Косарєва, фотографа-художника Олексія Іваницького, поетів Велиміра Хлєбнікова, Володимира Маяковського, Миколу Асєєва, письменників Майка Йогансена, Остапа Вишню, Наталію Забілу, Антона Хижняка, співаків Федора Шаляпіна Клавдію Шульженко.

Доля кожного з цих непересічних діячів національної культури у більшій чи меншій мірі пов'язана з тобою. Твоя неземна краса, кожен твій куточок, просякнуті героїчною історією, легендами та народними переказами додавали їм сили та творчої наснаги. А їхні враження, відчуття, так чи інакше, відбилися в їх творчості, в їх подальших справах.

Зміївський район Харківської області є одним із наймальовничіших районів Лівобережної України і по праву носить назву «Харківська Швейцарія». Повноводний Сіверський Донець, ріки Мож та Уди, чисельні озера та стариці річок, прибережні «гірські» кручі та широкі тераси, вікові дубові гаї та соснові бори, квітучі галявини та луки у заплавах рік - усе це дає місцевості особливої, неповторної краси.

Зміївщина також є однією із найбагатших на археологічні, культурні та історичні пам'ятки і з цілковитою підставою носить назву «Харківське археологічне Ельдорадо». На її території розташовані сотні унікальних пам'яток археології, у тому числі 6 - національного значення. Давні поселення, городища, кургани та інші пам'ятки матеріальної та духовної культури різних епох, від неоліту до часів Київської Русі, пам'ятки епохи козацтва - всі вони овіяні легендами та приваблюють своєю історією і загадковістю.

Збереглися руїни та підземні ходи Зміївського Миколаївського Козацького монастиря в с. Коропове, легенди якого з давніх часів приваблюють шанувальників історії та шукачів пригод і скарбів.

У свій час Зміївщина славилася на всю Україну пам'ятками духовності нашого народу. Адже на її території велично красувалося 37 храмів (12 цегляних та 25 дерев'яних). Серед них були пам'ятки давнього козачого зодчества України (храм Арх. Михаїла у селі Лимані храм Св. Трійці у селі Черкаський Бишкин, храм Арх. Михаїла у Верхньому Бишкині). Архітектура храму Христа Спасителя, який було побудовано на місці катастрофи царського по їзда між селами Таранівка та Бірки, вважалася однією з найкращих у Європі в XIX ст. Але, на превеликий жаль, із цих творінь рук людських залишилися стояти на землі Зміївщини лише два храми: цегляний - Бориса і Гліба у с. Водяне та дерев'яний - Успіння Святої Богородиці у с. Борова, а також каплиця від храму Христа Спасителя у с. Першотравневе. Але до 90-х років і вони були занедбані.

Розділ 1. Коротка історія Зміївського району

Перші поселення на території Зміївщини виникли в період залізного віку (ІІІ ст. до н. е.), коли ці землі заселяли лісостепові скіфи. Скіфів змінили племена черняхівської культури, чому свідчить черняхівська кераміка, знайдена археологом О. С. Федоровським (1927). Неподалік від Змієва збереглися останки двох поселень цієї культури (ІІ-VI ст.). Далі за носіями черняхівської культури Зміівщину заселяли слов'янські племена антів і сіверян (пеньківської та роменської культур V-X ст.), численні поселення яких утворювали кілька укріплених ліній, що були розташовані за течією річок Ворскли та Сіверського Донця з притоками. У VII-VIII ст. на місці нинішнього Змієва стояла фортеця, що входила в систему укріплень, розташованих у верхів"ях Сіверського Донця, неодноразово руйнованих кочівниками.

Перші письмові свідчення про Зміївські землі з"являються у XII ст., про що говорять літописи (1111, 1116, 1185), які описують боротьбу новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців, який використовував низку городищ вздовж річки Донця, серед яких було і Зміївське. Опис Зміівщини XII ст. також зустрічається в роботі арабського географа Мохаммеда аль Ідрісі, (1099-1166), в якій є карта області Наварія. Відомий вчений-історик А. Г. Дяченко, працюючи з картою Ідрісі, переніс на неї сучасну гідронімію верхів"їв Сіверського Донця і побачив, що позначена на стародавній карті річка Русія за своїм місцем розташування точно збігається з Сіверським Донцем, описаним в літописах тих часів.

Існує декілька версій щодо походження назви міста Зміїв. Одна з них грунтується на переказах глибокої давнини, які говорять про те, що в непролазних навколишніх лісах і болотах жив крилатий багатоголовий Змій (про це йдеться в народних казках). Наступна версія оповідає про річку Гайдар (місцева назва Змійка), що звивається подібно змії і впадає в річку Мжу, яка могла дати назву поселенню. Існує думка й про те, що сира болотиста місцевість з густими лісовими хащами, підходяще місце для проживання величезної кількості плазунів, яку прозивали у народі "Змієвою", також могла дати назву місту. Існує й етимологічна версія, що ототожнює зі Змійовим літописне місто Шарукань. Слово "шарук", як стверджують лінгвісти, половецькою мовою означає "змія". За своїм етнічним складом древнє місто Шарукань (VIII-X ст.) було заселене різними народами: аланами, антами, сіверянами, незначна частина мешканців були кочівники-половці. Ця суміш етносів стала основою у формуванні так званих бродників, які згадуються в літописах (1147) в якості союзників Новгород-Сіверського князя Святослава Ольговича. Вони були християнами зі слов'янськими іменами і славилися своєю відвагою. Дослідники відзначають, що у зв'язку з бродниками, які фігурують у багатьох джерелах, як попередники козацтва, згадується фортеця "Зміїв курган" (XII-XIII ст.).

У період XIII-XV ст. господарями краю були кочівники. "Дике поле", яке поступово заселялося слободами переселенців, колись вигнаних зі своїх земель войовничими ордами печенігів, тюрків, гунів, татар, половців, тепер все більше називали "Слобожанщиною".

До другої половини XVI ст. відноситься згадка про Зміївський сторожовий пост. У зв'язку з цим, можна згадати про царський указ (1571), де був намічений маршрут сторожових роз'їздів від міста Путивля до річки Мжі і вниз до "Змійова кургану". У "Книзі Великого Креслення", першому відомому повному зводі географічних відомостей та етнографічних описів про Росію і суміжні держави, виданому, можливо в третій редакції, у 1627 р, згадуються топоніми "Зміїв курган" і "Змійове городище". "Змійове городище" згадується як російський сторожовий пост, який неодноразово був захоплений і зруйнований кочівниками.

У 1640 р. Кіндрат Сулима із загоном запорозьких козаків розгромив хана Аксака, що здійснював войовничі вилазки вздовж річок Мжі і Мерли. Тоді ж, у 1640 р., козаки поставили тут постійну варту і поступово відновили фортецю Зміїв, а рік цей увійшов в історію як рік заснування міста. Наприкінці XVII ст. Зміїв вже був досить великим козацьким поселенням Слобожанщини. Його оточували передмістя: Замостя, Зідьки, Піски. Деякий час місто входило до складу Чугуївського повіту, а з 1657 р. саме стало повітовим, тут зводилася фортеця (1656-1658), оточена двома земляними валами, а також створювалася, швидше, відновлювалася стародавня система підземних ходів.

Зміїв другої половини XVII століття був одним з повстанських козацьких центрів Царської Росії, феодально-кріпосницька влада якої спровокувала низку повстань на Слобожанщині: (1668) під проводом знаменитого кошового Івана Сірка, (1670) під проводом Олексія Хромого, на прізвисько Лесько Черкашенін, яке було частиною масштабного повстання Степана Разіна (1667-1671), але всі вони були жорстоко придушені регулярними військами царської армії.

Козацький край давно викликав невдоволення царської влади. Влітку 1775 р. Катерина II видала указ про ліквідацію "Запорізької Січі". Після розгрому Січі притулком для козаків став Зміївський Свято-Миколаївський монастир, створений в другій половині ХVII ст., як козацька обитель. Він мав 6000 десятин землі і різноманітні господарські будівлі. У 1788 р. Катерина II наказала стерти з лиця землі це "Зміїне лігвище", згодом вона ліквідувала більшу частину монастирів по всій Україні.

Протягом XIX ст. Зміїв залишався тихим провінційним містечком. Але катастрофа 17 жовтня 1888 р., що сталася з царським поїздом, який прямував з Криму до Санкт-Петербургу, розбурхала цю тишу. Загинула 21 людина і 37 осіб було поранено. Царська родина дивом уціліла. Для увічнення цього порятунку був побудований цілий комплекс релігійних споруд: каплиця Нерукотворного Спаса (на тому місці, де лежав вагон імператора), храм Христа Спасителя (їх було всього 3 в імперії, 2 інші знаходилися в Москві й Петербурзі), дерев'яний Спасів скит (чоловічий монастир, підлеглий Святогірській лаврі). На жаль, з усього комплексу вціліла тільки каплиця, яка була відроджена у 2003 р.

Початок ХХ століття в Змієві ознаменувався введенням в дію однойменної залізничної станції (1910), збудованої на ділянці Харків-Красний Лиман. У грудні 1917 р. на Слобожанщину прийшла Жовтнева революція. У травні 1918 р. почалася Громадянська війна, Слобожанщина увійшла до складу Гетьманства Скоропадського. Радянська влада остаточно встановилася тут в грудні 1919 р. Харків став столицею УРСР.

Велика Вітчизняна війна (1941-1945) прийшла до Змієва 22 жовтня 1941 р. і принесла місту горе фашистської окупації, покалічивши долі тисяч мирних мешканців. Восени 1943 р. радянські війська, розвиваючи наступ на Харківському напрямку фронту, звільнили місто Зміїв від німецько-фашистських загарбників.

Розділ 2. Національний природний парк "Гомільшанські ліси"

Національний природний парк "Гомільшанські ліси" був створений указом Президента України від 6 вересня 2004 року № 1047. Парк розташовано у мальовничому куточку лівобережної України, у долині річок Сіверський Донець та Гомольша, на відстані 45 км від міста Харкова. Загальна площа парку становить 14314,8 га, із них у постійному користуванні парку знаходиться 3377,3 га. Перші "заповідні" об'єкти на території нинішнього парку виникли ще за часів Петра І, коли тут був затверджений "Заповідний корабельний гай". Починаючи з 1914 року, вчені Харківського університету на чолі з професором В.М. Арнольді пропонували надати цій території заповідний статус, оскільки вона являє собою цінний резерват рідкісних, реліктових та ендемічних видів рослин та тварин.

Територія природного парку дуже багата на пам'ятники матеріальної культури різних археологічних епох, починаючи з епохи неоліту IV тис. до н.е. до епохи Київської русі включно. Тут розташовані відкриті поселення (селища), городища, могильники. Деякі з них мають загальнодержавне значення.

Городище біля с. Коропів Хутір - багатошарове поселення, що містить відклади скіфської епохи (V--III ст. до н. е.) та ранньосередньовічні (VIII--X вв.), пов'язані зі слов'янською культурою та культурою епохи Хазарського каганату. Поруч знаходяться селище салтівської культури та два селища бронзового віку (ІІ тис. до н.е.). У села Суха Гомільша знаходиться городище, три селища та без курганний могильник з погребінням мерців за обрядом трупоспалення, що відноситься до мішаного слов'яно - тюркського населення VIII--X вв. н. е. Це унікальний комплекс, в якому вдалося виявити залишки середньовічних оборонних стін, помешкання та 140 похоронних споруд з величезною кількістю старожитніх речей. У с. Велика Гомільша розташоване городище та курганні могильники скіфської епохи раннього залізного віку (VI--III вв. до н. э.). Тут вдалось виявити цінні залишки матеріальної культури скіфської епохи та розкрити ряд курганів, у тому числі ті, що містять унікальне шатрове перекриття. Окрім того, в лісі між В. Гомольшей та Коробовим Хутором відкриті селища бронзового віку та салтівської культури. На правому березі р. Сів. Донець, навпроти с. Задонецьке, розташовано важливе ранньослов'янське поселення, в поруч - городище Гайдари, що відноситься до епохи давньоруської держави та періоду боротьби осілого слов'янського населення з кочівниками-половцями в ХІ-ХІІ ст. На лівому березі Сів. Дінця на просторі між селами За донецьке та Черкаський Бишкин знаходиться більше десяти давніх поселень від епохи неоліту, енеоліту та бронзового віку до раннього залізного віку та епохи середньовіччя. В неоліті тут мешкали мисливсько-рибальські племена дніпрово-донецької культури, а пізніше, в бронзовому віку, з'явились землеробсько-скотарські катакомбної та срубної культури.

За раннього залізного віку (скіфський час) тут мешкало осіле землеробсько-скотарське населення, яке залишило після себе нижній культурний шар городища Коробів Хутір та укріплене земляними валами з кам'яними укріпленнями городище у с. Велика Гомільша з великим курганним могильником, що налічує більше 1000 курганних насипів та інших пам'ятників. Розкопки Великогомільшанського городища та курганів скіфо-сарматської культури археологічної експедиції Харківського університету під під керівництвом професорів С.А. Семенова-Зусера та Б.А. Шрамко дали змістовний матеріал для всебічної характеристики життя місцевого населення в V-III ст. до н. є. Важливим за своїм історичним значенням є селище Задонецьке. Це єдиний в Харківській області археологічний пам'ятник VI-VII ст. н. е., матеріали якого дозволяють з'ясувати складні процеси етногенеза східних слов'ян.

В епоху раннього середньовіччя (VIII--X ст.) даний район знаходився на стику двох культур: ранньослов'янської та культури Хазарського каганату. В результаті синтезу цих культур тут виникли унікальні для Південно-Східної Європи пам'ятники - городища у с. Коропов Хутір та Суха Гомільша. Особливий інтерес являє Сухогомольшанський археологічний комплекс, відмічений ще в руському письменному джерелу початку XVII в. «Книга Большому Чертежу». На той час ще можна було побачити фортеця з залишками кам'яних стін. Поруч з фортецею знайдено могильник з трупоспаленням за слов'янським зразком, золотими та бронзовими речами хазарського типу.

Найпізнішим археологічним пам'ятником в межах національного парку є городище Гайдари, що відноситься до епохи Київської Русі XI - поч. XIII ст. Це поселення було одним з постійних половецьких зимовищ, розташованих на Сіверському Донці поруч з великим родовим центром половців - Зміївом.

В середині ХVII ст. (у 1648 році) на правому березі річки виник Зміївський чоловічій монастир, який також називали Миколаївським (за головним храмом Св. Миколи), або козачім. За легендою у стін його бився з татарами кошовий отаман Іван Сірко. Після ліквідації Запорізької Січі серед монахів Зміївського монастиря залишилось багато колишніх волелюбних козаків. До цього часу монастирю були приписані величезні земельні угіддя, він мав свої промисли вів великі торгівельні операції. Для того щоб закрити монастир монахи були звинувачені в «розбійній поведінці», після чого монастир було ліквідовано.

До нас дійшли легенди, що розповідають про те, що в часи ліквідації монастиря монахи закопували діжки з золотом в долині, що пізніше отримала назву «золотої». Згідно легенді Біле озеро було названо так тому, що його води побіліли від кинутих в нього срібних монет. Коли царські війська оточували монастир, козаки в чернецьких рясах проривались крізь ряди солдат та кидались з берегової кручі в річку, намагаючись врятуватись вплав. Так за легендою з'явилась ще одна місцева назва - Козача Гора.

Зміївський козацький монастир споруджено в характерному і знаковому місці, розташованому на природному півострові й захищеному з одного боку річкою, а з правого берега - вузьким і глибоким каньйоном з вузенькою дорогою. Мудрими були ті люди, що вибирали місце для Божої обителі - тихе і недоступне. Територія колишнього монастиря зовсім не нагадує його величі. Селянські хатки, ліс, пустирі. І лише в одному місці зберігся фрагмент руїни Покровського храму Зміївського Козацького монастиря із загадковим входом у підземелля. І не сумні думки на руїнах храму виникли у автора цих рядків, а жагуче бажання будь-що відродити величний комплекс святині, що уособлює собою не тільки нищення нашої історичної пам'яті, а й її відродження.

Після розгрому монастиря настав тривалий час мирного існування, коли населення краю постійно зростало, з'являлись нові селища та хутори.

В роки Другої Світової війни в густих лісах Гомільшанського та Королівського лісництв змагався з окупантами партизанський загін Я.А. Брехунця. Тут кілька разів проходила лінія фронту. При визволенні Харкова в цих місцях на підступах до міста велись тяжкі бої, про які нагадують залишки військових укріплень та могильні пам'ятники.

Висновки

поселення зміївський монастир городище

Козача - гора, відроджений монастир могли б стати українською Меккою для туристів, розвитку санаторіїв, що тут ледь животіють. Але все занедбано і забуто. Натомість дивує ляльковою оновленістю місце залізничної аварії поблизу с. Первомайське Зміївського району, де Божим промислом у 1888 р. збереглась від загибелі царська сім'я Олександра ІIІ, з фрагментом дореволюційної станції, відновленою каплицею та поіменним пам'ятником тим, хто загинув на місці катастрофи. Російські патріоти з Укрзалізниці чекали на відкриття цього комплексу самого В. Путіна. Але він не приїхав. І виникає сакральне питання, чому ми так запопадливо дбаємо про чужу історію на нашій землі, а власна заростає травою забуття? Бо хитрішими були московські воєводи, що прибрали до рук континент аж до Тихого океану, підкоряючи не тільки землі, а й дух народів. Ми можемо тільки дивуватися, з яким завзяттям новоявлені Герострати знищували святі місця на Зміївщині. За роки радянської влади, включаючи хрущовську відлигу, систематичного руйнування зазнавали майже всі храми, серед яких були споруди рідкісної краси. Храм у Замостянській частині міста Зміїв прирівнювали хіба що до архітектури Московського Кремля. Висадили вибухівкою у 30-х роках. Вражав своєю архітектурою Височинівський Казанський монастир в с. Пролетарське, де була славетна на всю Україну давня ікона Казанської Божої Матері.

До цього ще раз нагадаю, що найстрашнішими в Україні виявились більшовицькі московські воєводи, які не керувалися ні божими, ні людськими законами, ні законами совісті, а лише беззаконням класової ненависті і духовної нетерпимості. З гіркою іронією відзначимо - можливо в московських “охранках” збереглася інформація 150-200-літньої давності про духовний скарб з козацького монастиря, який переховали в інші ближні храми, тому й вирішили знищити про всяк випадок всі підряд. Дивом на Зміївщині уцілів єдиний храм Бориса і Гліба в с. Водяному, руїни якого зберігались до середини 90-х років, і який був відроджений у 1995 р. у складі Борисоглібського жіночого монастиря. І на цей храм піднімалась рука компартійного керівництва - але його можна було висадити у повітря тільки разом із прилеглими будинками селян, на це чомусь не наважились. Не оминула зла доля духовного знищення і трьох храмів у Лимані - Хресто-Воздвиженського храму, який був відомим як сучасник козацького містечка, дерев'яного Покровського храму і Архангельського храму, що відзначався чудовою архітектурою. Усі вони, побудовані лиманськими майстрами впродовж XVIII ст., були висаджені у повітря у 30-х роках войовничими безбожниками.

Споконвічний досвід українців навчає, що у своїй хаті, як казав Т. Шевченко, «своя правда і сила, і воля». Чужинець, хоч би ким він був, відчувши себе господарем у чужій хаті, завжди має намір мати її за свою. І чинить сваволю відповідно до власної сили та природного закону конкурентного взаємовиключення, де, знову ж таки, перемагає сильніший, а слабший потрапляє у залежність. Сучасний Зміїв і його район, як і всі міста України, живе працею і стараннями своїх громадян, піднімаючи з небуття зруйновані храми і зберігаючи вцілілі, приділяючи належну увагу освіті, культурі і туризму свого міста і краю.

Література

1. Дегодюк Є.Г. Лиман: З авторського циклу «Історія рідного краю». - К.: Народні джерела, 2009-203с.

2. Саяний М.І. Зміївщина - Слобожанщини перлина. - Харків: «Кроссроуд», 2009. - 288с.

3. Саяний М. І. Видатні люди Зміївщини. Частина I. - Харків: Кроссроуд, 2009. - 52 с.

4. http://gomilsha.org.ua

Размещено на Allbest.ru